Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії

У четвертому розділі - «Православне чернецтво України між східнохристиянською (православною) і західнохристиянською (католицькою) традиціями діяльності монастирів» - у інтелектуальному контексті православних полемічних джерел чернечо-монастирського походження аналізується ставлення православного чернецтва до унійного шляху розв'язання внутрішньоцерковних проблем, питань православно-католицьких, православно-унійних відносин; з позицій об'єктивності, позаконфесійності з'ясовуються декларовані цілі творців унії і результати їх практичної реалізації на частині українських земель, методи та засоби переведення православних монастирів на унію; досліджується трансформація позицій православного чернецтва в питаннях суспільно значущої діяльності могилянської доби; розглядається процес формування особливостей православних монастирів, позиції чернецтва.

Оскільки творчий доробок вченого чернецтва позиціонувався не лише як відображення чернечо-монастирських, а й загальноправославних поглядів, то науковий інтерес має встановлення головних напрямів і рівня православної критики унії, семантика зміни ставлення до унійних процесів у часі, за регіонами, із зміною позицій патронів монастирів, з приходом у православну полеміку всебічно підготовлених ченців-інтелектуалів тощо. Дослідження зазначеної проблематики у першому параграфі дало підстави зробити такі висновки: релігійна форма конфлікту по лінії «православ'я - католицизм» нерідко приховувала більш сутнісні політичні, соціальні, міжнаціональні суперечності в польсько-литовському поліетноконфесійному державному конгломераті. Практика реалізації унійної ідеї не тільки не сприяла умиротворенню релігійної спільноти Речі Посполитої, а й додатково загострила православно-католицькі відносини, ускладнивши їх позарелігійними аргументами та звинуваченнями, долученням до цієї справи владно-адміністративних структур та засобів. Більшість православних монастирів, зокрема авторитетних, з глибокими традиціями «благочестя», матеріально міцних, ідею «з'єдинення» не прийняли і невдовзі по 1596 р. стали основними осередками захисту православ'я. Саме вони створювали прецеденти громадського опору адміністративно-силовим методам нав'язування церковного перепідпорядкування. Водночас поява реальних релігійних опонентів з виразною антиправославною програмою змусила православні монастирі, чернецтво та братства зайняти в міжцерковному протистоянні активну позицію з використанням широкого арсеналу легальних засобів захисту церкви та монастирів.

З позицією православного чернецтва пов'язані не лише універсалізація й урізноманітнення методів та засобів захисту «благочестя», а й ініціація боротьби за рівні релігійні, національні та соціальні права «русинів віри грецької» в Речі Посполитій, утвердження нового змісту етноконфесійної самосвідомості православних «россів»; створення синкретичної форми співпраці православних братств та монастирів, оснащеної соціальною та освітньо-культурною інфраструктурою, зорієнтованої на православну та національно-культурну ідентифікацію, прагнення подолати освітньо-культурну монополію єзуїтів. Актуалізація церковно-релігійних потреб широкого спектру в поунійний період сприяла розвитку і реалізації суспільно значущих можливостей монастирів, що з києворуської доби були притаманні цій структурі; висунула на передній край ідейної боротьби плеяду православних ченців, діяльність яких витворила цілу добу православно-церковного, культурно-національного піднесення в Україні, названого Відродженням. У дослідженні виокремлені проблеми православно-католицької полеміки, що, попри свій церковний характер, мали, в силу особливостей середньовічного світосприймання та світорозуміння, загальносуспільне значення (ідея соборності та соборноправності, прав вірян у вирішенні церковних питань, ідея перегляду жорсткої схеми «православний-русин» - «католик-лях», наповнення її соціальним змістом; ідея дистанціювання себе («Русі тутешньої») від «Русі Московської» й «Риму» та ін.). У другому параграфі на матеріалах чернечо-монастирських джерел досліджується внесок православного чернецтва могилянської доби в розв'язання проблем духовного, освітнього, національно-культурного розвитку. Автор дослідження зазначає, що в кризових ситуаціях церква завжди шукала опори у власному, ідейно монолітному, мобільному, організованому, поінформованому, освітньоємному, твердому у своїх переконаннях резерві - чернецтві. Дисертант доходить висновку, що за всієї диференціації чернечо-монастирської корпорації (аналізуються богословсько-філософські позиції та діяльність трьох найбільш представницьких груп чернецтва) тривалий час інститут чернецтва залишався зосередженням головних етнонаціональних та культурно-освітніх сил. Спираючись саме на освічене чернецтво і долаючи консервативні настрої ортодоксальної частини ієрархії, кліру та чернецтва, архимандрит і митрополит П. Могила, його однодумці на якісно нових засадах змогли здійснити національно значуще реформування багатьох складових православної церкви, освіти, культури, науки, книгодрукування та ін. Проаналізовано рівень православної полеміки цього періоду, встановлено причини, що, на думку автора, не лише не сприяли порозумінню православного та католицько-унійного таборів, примиренню «Русі з Руссю», а в багатьох випадках призвели до ескалації конфлікту. У третьому параграфі досліджено формування особливостей православних монастирів та чернецтва в Україні за підсумками їх розвитку впродовж шести століть. Зокрема, зазначено організаційно-структурні, монастирсько-управлінські, обрядові, освітньо-організаційні, дисциплінарні зміни в унійних (колишніх православних) монастирях, що здійснювалися з початку ХVІІ ст. за римсько-католицькими взірцями. Дедалі очевиднішими ставали відмінності чернечо-монастирського православного комплексу в Україні і від монастирів у Московській державі: тут не було жорсткої залежності монастирів від світської влади, як у російських обителях; фундація вітчизняних монастирів не була державною політикою. Монастирське стяжання в Україні не набуло російських масштабів. Чернецтво в Україні не вирізнялось ортодоксальністю, було схильне до поміркованого ставлення до іновір'я, інших культур; тут не прижилися крайнощі аскетизму. Вітчизняне чернецтво було активно включене в культурно-освітню, письменницьку, перекладацьку, книгодрукарську та іншу суспільно значущу діяльність, чого не знали російські монастирі. Зроблено висновок, що ці особливості формувалися, по-перше, як наслідок критично-творчого засвоєння східнохристиянських взірців та їх аскетичного досвіду, по-друге, під дією силового поля різновекторних (позитивних і негативних) чинників, причин, явищ та процесів у києворуській, а згодом українській дійсності. Встановлено, що на середину ХVІІ ст. українські православні монастирі, провід чернецтва являли собою впливову духовну силу як у сакральному ареалі, так і в політичній, матеріально-господарській, соціальній, національній, культурно-освітній та інших сферах. Підтвердженням цього є їх конструктивна участь у духовному відродженні України могилянської доби.

У п'ятому розділі - «Православні монастирі та чернецтво в умовах церковно-релігійної та соціально-політичної залежності від Російської імперії» - проаналізовано позиції чернецтва у ключових, долевизначальних процесах та подіях національного буття, коли такі позиції були найбільш ідейно означені, аргументовані, ідентифіковані за виразниками у чернечому середовищі й мали істотний вплив на різні верстви української спільноти.

У першому параграфі досліджена діяльність православного чернецтва в духовній сфері постмогилянської доби як засіб культурно-світоглядної консолідації української спільноти. Встановлено, що з приходом нової генерації ченців і церковних діячів розпочався процес переорієнтації духовної культури України у напрямі активного засвоєння здобутків не лише східної, а й західної освіти, культури та духовності. Проаналізовано комплекс церковно та суспільно значущих ідей, концепцій представників ученого чернецтва цього періоду, що згодом набули широкого застосування. Серед них - концепція обстоювання інтересів українського народу, православної церкви в умовах існування під юрисдикцією іншої держави, утвердження етноконфесійної самосвідомості українців; ідеї незмінності «першої вольності», тобто церковного підпорядкування Константинополю із збереженням стародавніх прав, вольностей та привілеїв; право на рівність православних українців у Речі Посполитій, недопущення церковного підпорядкування Києва Московському патріархату, відкритості до інших культур та світоглядів та ін. Констатована багато в чому неортодоксальна, творча, нерідко новаторська, україноцентрична позиція православних ченців-письменників, проповідників, «дидаскалів». У другому параграфі на прикладі двох резонансних процесів національної історії - національно-визвольному русі першої половини ХVІІ ст. та підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху - проаналізована динаміка ідейних позицій православного чернецтва цього періоду, що відображала поступові трансформації у самому українському суспільстві. Обґрунтовано висновок, що політика церковно-монастирської ієрархії в означений період мала відносно самостійний характер і з цілого ряду позицій істотно різнилася від курсу гетьманської влади. Неприйняття вищими церковно-монастирськими колами рішень Переяславської ради 1654 р., інтерпретація ними козацько-селянського руху як «бунтів» - лише окремі вияви такої позиції. Традиційна модель чернечої поведінки та реагування (споглядальність, самоізольованість, неспротив насильству та ін.) - не стали на заваді висуненню з-поміж інтелектуального чернецтва ідеологів, які допомагали світській (козацькій) і церковній владам осмислювати хід суспільно-політичних, церковних подій і процесів, обирати національні, релігійні пріоритети й цінності. Певною мірою завдяки високоосвіченим ченцям формувалося те, що згодом буде названо національною ідентичністю українського народу, тобто генетично, історично й соціально витвореною цілісністю індивідуальних рис народу, які відрізняли його від інших і становили його довершену характеристику.

Принципово інший характер мало реагування в часі ієрархів, чорного та білого духовенства, чернецтва в Україні на прагнення Москви церковно підпорядкувати Київську митрополію. На основі архівних матеріалів, праць ченців-письменників у дослідженні доводиться, що на середину 80-х років ХVІІ ст. православна ієрархія і, зокрема архимандрити, ігумени великих і середніх монастирів, значна частина чернецтва на території Гетьманщини з різних причин почали втрачати бойовий, наступальний дух, самодостатність позицій, прагнення ідеологічно супроводжувати соціально значущі для України події та процеси. Українська церковно-монастирська еліта зайняла позицію саморуйнівного угодовства, сервілізму, пристосовництва щодо світської влади (гетьманської, воєводської, царської), пасивного спротиву цьому протиканонічному акту, деструктивні наслідки якого даються взнаки в релігійному житті й сьогоднішньої України. У третьому параграфі проаналізовані основні тенденції і типи реагування православного чернецтва на релігійно-церковні та суспільні процеси в ХVІІІ-ХІХ ст. Встановлено зовнішні та внутрішньоцерковні чинники, що спричинили до поліфонічного за типами та характером реагування впливової частини православного чернецтва на процеси та явища національної історії; подано узагальнені типи такого реагування («м'який», неконфронтаційний; пристосовницький, активно патріотичний та ін.). У дослідженні показано, як ці типи чернечого реагування персоналізувалися цілою низкою церковно-монастирських діячів, вихованців українських монастирів, діяльність яких залишила вагомий слід у національній історії, духовності та культурі.

У шостому розділі - «Православні монастирі на українських землях як осередки філософсько-богословської думки» - досліджена філософсько-богословська інтерпретація самого інституту чернецтва, практики подвижництва та аскетизму в творах вітчизняних ченців-мислителів; розглянута низка смислозначущих понять на стику філософії та богослов'я, покликаних адекватно відобразити специфіку аскези, суть, цілі та засоби подвижництва. Загалом представлений релігієзнавчий аналіз філософських поглядів та практичної діяльності православного чернецтва в Україні, базований на творах ченців-мислителів, відтворює пізнавальний поступ руського, а згодом українського чернецтва.

У першому параграфі дослідженні робиться висновок, що богословсько-філософська інтерпретація інституту чернецтва, аскетизму, подвижництва у творах вітчизняних ченців-мислителів здійснювалася на теоретичних (богословських, філософських, історичних) засадах візантійської богословсько-філософської спадщини, запозиченої на її розвинутій стадії. Процес засвоєння, осмислення і переосмислення східнохристиянської аскетичної думки на руських (українських) землях мав критичний, творчий характер, закладаючи підвалини наступного самостійного, оригінального, з окреслено вираженими вітчизняними особливостями богословсько-філософського трактування інституту монастирів, явища чернечого аскетизму, понять духовно-аскетичного стану, волі, свободи, відносин духовного та тілесного, ідеального та матеріального тощо. Для філософської думки Київської Русі, середньовічної та ранньомодерної України, що розвивалась у досекулярний період у межах потреб церкви та богословської науки, християнський аскетизм з його догматичним, філософсько-антропологічним, моральним, гносеологічним, сотеріологічним, дидактично-настановчим, практично-прикладним подвижницьким аспектами, потужною біблійною, святоотецькою, апологетичною джерельною базою став сферою відносно активного, хоча назагал і повільного (як і на Заході) розвитку та стимулювання богословсько-філософської думки. Осмислення богословсько-філософських концепцій мислителів-подвижників опосередковано сприяли посиленню напряму суспільного служіння вітчизняного чернецтва. Ця думка аргументовано доводиться у другому параграфі дослідження. Києворуські, а згодом православні монастирі в Україні стали справді осередками богословсько-філософської думки, певною мірою вийшовши за межі суто церковно-монастирських потреб та інтересів. Дослідження засвідчує, що твори вітчизняних ченців-інтелектуалів щодо християнського подвижництва й аскетики були відповідними часові способами утвердження моральності людини, таких суспільно значущих рис, як патріотизм, чесність, правдолюбність, вірність ідеалам, добросовісна праця, милосердя, вміння спільножительства, сепарування добра і зла й т. ін. В третьому параграфі на прикладі проблеми «нестяжання-стяжання» автор досліджує, як відбувалася адаптація загальнохристиянських аскетичних постулатів до руської (української) дійсності, як поняття християнської філософії наповнювалися новим змістом, формувався особливий характеру християнської духовності на Русі, а згодом - в Україні. Аргументовано зазначається, що практична реалізація філософсько-богословських установок, вироблених православними ченцями-мислителями в умовах України зазнала трансформацій та коригування.

У висновках підбито підсумки дослідження, узагальнено здобуті результати релігієзнавчого аналізу суспільно значущої діяльності православного чернецтва в Україні на історичному проміжку часу майже в десять століть (до початку ХХ ст.). У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове розв'язання наукової проблеми, яке відображено у висновку, що православне чернецтво в Україні за всієї складності й суперечливості своєї діяльності впродовж означеного періоду посідало одне з чільних місць у національній духовній історії, своєю діяльністю зробило вагомий внесок не лише в розвиток власне сакрального ареалу, а й у становлення та утвердження української спільноти в багатьох інших сферах життєдіяльності - духовній, етнокультурній, освітній, мистецькій, соціальній, економічній, політичній. У цій діяльності збіглися потреби суспільства на певному відтинку його розвитку і можливості чернецтва задовольнити такі потреби. Подальша динаміка цих відносин у контексті суспільного розвитку та секуляризаційних процесів у ньому зазнала істотного коригування у бік мінімізації участі чернецтва у суспільно значущій діяльності й зростаючої активності світських чинників.

У дисертації зроблено також низку інших наукових висновків:

- потребам розвитку києворуського (згодом - українського) суспільства та державності відповідали специфічні риси самого православного чернецтва (наочність християнської переконаності подвижників, ідейна єдність та чернеча мобільність, освіта, навички і досвід впливу на релігійну спільноту та іновірців, толерантність щодо світської влади та ін.);

- засвоєння східнохристиянської ідеї та практики чернецтва в процесі зіткнення з реаліями Київської Русі, пізніше - України визначило його критично-творчий характер, що в свою чергу привело до поступового формування особливостей вітчизняної моделі чернечо-монастирського комплексу. Серед цих особливостей однією з найважливіших стала зорієнтованість значної частини чернецтва не на пасивну споглядальність, а на активну включеність у діяльність загальносуспільного значення;

- не в усі періоди історії соціально значущий внесок чернецтва був рівнозначним. Ідейні позиції православного чернецтва в Україні у знакових подіях і процесах національної історії та церкви у ХVІІ-ХVІІІ ст. залишалися суспільно вагомими, проте поступово трансформувалися, ставали в аспекті україноцентризму неоднозначними, суперечливими, непослідовними;

- зростаюча залежність церкви та монастирів України від російської самодержавно-синодальної влади значною мірою спричинила негативні зміни у тенденціях розвитку православного чернецтва в Україні (зросійщення, денаціоналізацію, втрату самобутності та особливостей, що формувалися століттями тощо). Не завжди й не в усьому діяльність монастирів та чернецтва збігалася із прагненнями мас віруючих, з національними прагненнями.

Результати дослідження дають змогу аргументовано і більш адекватно оцінити існуючі на сьогодні знання про діяльність інституту православного чернецтва в Україні, відтворити явища та процеси, що сягають глибин національної історії та духовності, і з урахуванням цього сприяти виробленню в сучасника обґрунтованих ідейних переконань та пріоритетів, розумінню нинішніх процесів у релігійній сфері й осмисленому реагуванню на них.

Основні положення і висновки дисертації викладено у таких публікаціях

Монографії:

1. Климов В. В. Українські православні монастирі та чернецтво: позиція в національній історії. - К.: Ін-т філософії, 2008. - 883 с.

2. Климов В. В. Святитель Димитрій. - Л.: Логос, 1995. - 110 с. - (Духовні діячі України).

Статті у наукових збірниках і часописах:

3. Климов В. В. Православні монастирі в Україні: соціокультурний вимір // Церква і національне відродження: [зб. наук. праць / наук. ред. М. Рибачук]. - К.: Ін-т національних відносин і політології АН України, 1993. - С. 378-387.

4. Климов В. В. Українське православ'я: втрата самобутності // Людина і світ. - 1993. - № 4-5. - С. 38-42.

5. Климов В. В. Православні монастирі: terra incognita // Людина і світ. - 1994. - № 1. - С. 11-17.

6. Климов В. В. Святитель Димитрій (Данило Савич Туптало) // Людина і світ. - 1994. - № 8. - С. 24-30.

7. Климов В. В. Українські православні монастирі: від самостійності до залежності // Людина і світ. - 1995. - № 3-4. - С. 14-20.

8. Климов В. В. Митрополит, позбавлений імені (А. Мацієвич) // Людина і світ. - 1995. - № 11-12. - С. 37-41.

9. Климов В. В. Петро Могила і українське чернецтво // Феномен Петра Могили / [Климов В., Колодний А., Жуковський А. та ін.] ; за ред. В. Климова. - К.: Дніпро, 1996. - С. 181-211.

10. Климов В. В. Соціально-культурна значущість монастирів в Україні // Українська православна церква між Сходом і Заходом / [Яроцький П., Глушак А., Харьковщенко Є. та ін.]; за ред. П. Яроцького. - К.: Український центр духовної культури, 1996. - С. 119-134.

11. Климов В. В. Статті-терміни з чернечо-монастирської тематики. 43 терміни / Релігієзнавчий словник / [ред.-упоряд. А. Колодний, Б. Лобовик]. - К.: Четверта хвиля, 1996 (1,0 д. а.).

12. Климов В. В. Василіани в Україні: 380 років діяльності // Українське релігієзнавство. - 1997. - № 6. - С. 10-15.

13. Климов В. В. Аскетико-містична проблематика в творчості П. Могили // П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч / [Колодний А., Нічик В., Климов В. та ін.] ; за ред. А. Колодного, В. Климова. - К.: Дніпро, 1997. - С. 82-89.

14. Климов В. В. Українські монастирі як опорні пункти православ'я у ХVІІІ-ХІХ ст. // Історія релігії в Україні: Православ'я в Україні: в 10 т. / [ред. Колодний А., Климов В.]. - К.: Український центр духовної культури, 1999. - Т. 3. - 1999. - С. 293-315.

15. Климов В. В. Формування і реалізація української моделі державно-церковних відносин // Релігійна свобода. - 1999. - № 3. - С. 79-84.

16. Климов В. В. Українські православні монастирі як чинник національної історії // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 20. - С. 73-81.

17. Климов В.В. Друковані пам'ятки української культури в аспекті діяльності вітчизняного чернецтва // Українське релігієзнавство. - 2006. - № 39. - С. 112-136.

18. Климов В. В. Діяльність вітчизняних монастирів, чернецтва і національна рукописна духовна спадщина // Українське релігієзнавство. - 2006. - № 42. - С. 77-87.

19. Климов В. В. Осмислення православним чернецтвом релігійно-церковних, міжцерковних, соціальних проблем передунійної доби в чернечо-монастирських джерелах // Українське релігієзнавство. - 2007. - № 43. - С. 86-94.

20. Климов В. В. Українське чернецтво і міжконфесійні відносини: історичний та сучасний аспекти // Релігійна свобода. - 2007. - № 12. - С. 70-78.

21. Климов В. В. Православні монастирі в соціально-політичному й духовному контексті національно-визвольних змагань українського народу. Православне чернецтво і Переяславська рада // Українське релігієзнавство. - 2008. - № 45. - С. 105-114.

22. Климов В. В. Християнське чернецтво України // Українське релігієзнавство. - 2008. - № 46. - С. 281-302.

23. Климов В. В. Позиція та діяльність православного чернецтва у сфері освіти Могилянської доби // Науковий часопис. НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія № 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: [зб. наук. праць]. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008. - № 17 (30). - С. 65-74.

24. Климов В. В. Українські православні монастирі та чернецтво. До питання про їх значення у національній історії // Науковий збірник, присвячений 900-літтю Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря: матеріали наук.-практ. конф. (К., 23 трав. 2008 р.) / упор. архиєп. Димитрій, свящ. Віталій Клос. - К.: Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, 2008. - С. 94-102.

Анотація

Климов Валерій Володимирович. Православне чернецтво в Україні: релігієзнавчий аналіз суспільно значущої діяльності в проблемному дискурсі національної історії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство.

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України (Відділення релігієзнавства), Київ, 2008.

Дисертація є цілісним дослідженням, у якому з позицій світського релігієзнавства здійснено концептуально-системний аналіз суспільно значущої діяльності православного чернецтва в Україні впродовж десяти століть національної історії. Ця діяльність вийшла за сакральні координати і на практиці набула загальносуспільної значущості, своїми результатами відповідаючи життєвим інтересам і потребам усієї української спільноти. Наслідки цієї діяльності чернецтва стали істотним внеском не лише в церковно-релігійну сферу, а й загалом у духовне становлення та розвиток руського (українського) суспільства.

Ключові слова: православ'я, православна церква в Україні, монастир, чернецтво, соціально значуща діяльність, український народ.

Аннотация

Климов Валерий Владимирович. Православное монашество в Украине: религиоведческий анализ социально значимой деятельности в проблемном дискурсе национальной истории. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение.

Институт философии имени Г. С. Сковороды Национальной академии наук Украины (Отделение религиоведения), Киев, 2008.

Диссертация является первым в украинском академическом религиоведении системным комплексным исследованием общественно значимой деятельности православного монашества, в котором с позиций светской науки анализируется указанная проблематика во всей ее многогранности, нелинейности и противоречивости. Установлено, что усвоение Киевской Русью восточнохристианского духовного наследия, в частности аскетического, а также заимствование модели монастырской организации с самого начала носило критически-творческий характер, тем самым детерминировав формирование особенностей отечественной модели монашеско-монастырского института. Эта деятельность, будучи определена собственно церковно-религиозными целями и задачами, в условиях Киевской Руси, а позже - Украины, вышла за рамки сакрального и на практике приобрела широкую общественную значимость. Своими результатами и масштабами она отвечала жизненным интересам и потребностям всего общества, а не только запросам собственно монастырей или церквей. Результаты этой деятельности стали существенным вкладом не только в церковно-религиозную сферу, но и в духовное становление и развитие киеворусской (украинской) общности, в выбор политических, духовных и культурных путей развития, формирование социокультурного пространства, менталитета и общественного мнения, обеспечение духовного, этнокультурного единства, в развитие образования, культуры, морали, науки и др.

Раскрыты те характерные черты монашества, которые позволили превратиться этой религиозно-аскетической структуре, концептуально ориентированной на самоизоляцию от внешнего мира, в активно востребованного субъекта реализации важнейших церковных и светских проектов. Мыслители-монахи Киевской Руси, Украины создали своеобразную модель идейных ориентаций, ценностей, общественных и личностных отношений, поведения на христианской основе, которая должна была обеспечивать стабильность общества, статус личности, их защищенность и т. п. Показано, что идейные позиции украинского монашества в знаковых событиях и процессах ХVІІ-ХVІІІ вв., оставаясь весомыми, постепенно трансформировались. В условиях государственной несамостоятельности Украины, включенности в церковные структуры Российской империи после 1686 г., осуществления самодержавно-синодальной стратегии деукраинизации монашества в Украине постепенно произошла «смена кода» реагирования монашества в Украине на общественные явления и процессы. Следствием этого стала значительная потеря иночеством конца ХІХ в. мощного духовного и культурно-образовательного потенциала, который был накоплен предыдущими столетиями. Результаты исследования позволяют существенно скорректировать и адекватно отразить существующие на сегодня представления о деятельности этого уникального и влиятельного религиозно-церковного института в течение десяти столетий (до начала ХХ в. ) и с учетом этого содействовать выработке у современника идейных ориентиров, которые базируются на надежных основах исторической памяти.

Ключевые слова: православие, православная церковь в Украине, монастырь, монашество, социально значимая деятельность, украинский народ.

Summary

Klymov Valerii. The Orthodox monasticism in Ukraine: religious studies analyses of social significant activities in problem discourse of national history. - Manuscript.

Thesis for awarding the degree of the Doctor in Philosophy. Speciality 09.00.11 Religious studies

H. S. Skovoroda Institute of Philosophy, National Academy of Sciences of Ukraine ( Religious studies department), Kyiv, 2008

The thesis for awarding the degree of the Doctor in Philosophy is an integral study in which the systematic conceptual analysis of the long-term social significant activities of orthodox monasticism in Ukraine was done from a base of secular religious studies. These activities were outside the sacral scope and in practice took on common social significance and met the Ukrainian society's life interests and needs by its results. The consequences of such monasticism activities became an important contribution both in religious sphere and in common mental formation of Ukrainian society.

Key words: orthodoxy, orthodoxy in Ukraine, monastery, monasticism, social significant activity, Ukrainian nation.

Размещено на Allbest.ru