Вірменська апостольська церква у конфесіональному полі Руської Православної Церкви

Особливості функціонування Вірменської апостольської церкви в межах впливу Руської Православної Церкви з XIV ст. Вірменська апостольська церква - рівноправна структура у конфесійному полі Росії. Інкорпорація цієї інституції до реалій православної Росії.

Рубрика Религия и мифология
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 18.02.2014
Размер файла 50,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІРМЕНСЬКА АПОСТОЛЬСЬКА ЦЕРКВА У КОНФЕСІОНАЛЬНОМУ ПОЛІ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

І.В. Кондратьєва

Перші вірменські громади у конфесійному полі Руської Православної Церкви з'являються ще упродовж XIV століття. Їх поява зумовлена була міграцією вірмен що сталась внаслідок нашестя Тамерлана. Щоправда більшість з них зазнають деконфесіоналізації. Тобто поселенці з часом зрікались свого віросповідання. Для прикладу, як стверджує К.Айвазян "вірмени, що оселились у Володимиро-Суздальській Русі, відійшли від національної церкви, тому про них мовчать вірменські історики" [1]. Відповідно, до нас не дійшли свідчення про наявність громад та храмів, зв'язки вірмен Володимиро-Суздальської Русі з католикосами і патріархами. Більше того, не збереглись дані про чітку віросповідну конфігурацію вірменських поселень Русі.

Упродовж XV-XVІ століть громади Вірменської апостольської церкви з'являються у Москві, Новгороді та Нижньому Новгороді. Щоправда вони існували у вкрай несприятливих умовах. Все-таки в ідеології Московського царства домінувала доктрина "Москви Третього Риму", згідно з якою істинне православне віросповідання визнавалось лише у царстві руського самодержця, а всі інші християнські спільноти повинні були у перспективі приєднатись до цього "царства світла і благодаті". Тому як у колах богословів так і на побутовому рівні прослідковувались симптоми упередженого ставлення до вірмен. Хоча подекуди їх вважали православними християнами й тим самим не зважали на властиві вірменам догматичні та обрядові відмінності.

Наслідком подібної неоднозначної ситуації можна вважати відсутність документально зафіксованих свідчень про заборону вірменами будувати церковні споруди у Московському царстві. Але бракує також достовірних даних про їх наявність на канонічній території РПЦ.

Лише у царювання Петра І можна стверджувати про більш-менш оптимальні умови функціонування громад вірменської апостольської церкви в Росії. У 1706 році наказом царя вірменській громаді Астрахані дозволено було збудувати на місці колишньої дерев'яної кам'яну церкву. Йдеться про спорудження знаменитого кафедрального собору Пресвятої Богородиці. Саме Астрахань стає осередком створення першої єпархії Вірменської апостольської церкви в Росії. Вона була сформована 1717 року і отримала, відповідно, назву Астраханської.

Зауважимо, що появі першої вірменської єпархії в Росії передували зовнішня східна політика Петра І й відповідна "православна орієнтація тодішнього католикоса, який перебував у Гандзасарі. Між іншим Астраханська єпархія в перші десятиліття свого існування підпорядковувалась саме Гандзасарському престолу, колишній вотчині албанських католикосів. Першу єпархію в Росії очолив архієпископ Степанос Галатаці. До її складу увійшли усі вірменські громади, локалізовані на території російської імперії. Звісно, що єпархіальним собором стає собор Пресвятої Богородиці. Серед храмів особливого значення набуває вірменська церква м.Москви, споруджена у 1716-19 роках на землях колишньої Грузинської слободи. Вона призначалась для вірмен картлійського царя Вахтанга IV, який мешкав на той час у Москві. Друга вірменська церква у Москві збудована була 1779 року на кошти братів Лазарєвих. Йдеться про Ваганьківську цвинтарну церкву, де пізніше поховані були більшість видатних діячів вірменської культури такі як Степанос Назарян, Смбат Шахазіз, Нікіта Емін. До цього, про історію вірменських храмів у Москві можна дізнатись з довідника В.ЧеркасоваГеоргієвського [див: 2].

У 1740 році з'являється перша вірменська церква Св. Воскресіння у Санкт-Петербурзі. Її будівництво на Васильєвському острові спонсорував відомий у той час купець Ширванов.

При клопотанні католикоса Симеона І Єреванці і за наказом імператриці Катерини ІІ від 30 червня 1768 року Астраханська єпархія перепідпорядкована була Ечміадзінському престолу. Зауважимо, що Ечміадзін знаходився тоді у межах Персії. Тому слід наголосити на дипломатичних успіхах тодішнього католикоса Симеона, якому вдалося добитись подібного перепідпорядкування. До цього стимулом для появи численних вірменських громад управління імператриці Катерини ІІ стала реалізація маніфесту грудня 1762 року, згідно з яким інородці мали право мешкати у Росії без усіляких утисків їх віросповідань. Крім того згадаємо про наказ імператриці від 1 листопада 1770 року який безпосередньо стосувався адептів вірменської церкви. Згідно з його положеннями: "Вірменські церкви у Петербурзі і Москві будувати дозволяється на тій підставі як і католики будують і для спорудження оних в Петербурзі і Москві відвести від поліції вільні місця" [3]. Зокрема у Петербурзі будується церква св. Катерини на Невському проспекті, а у Москві собор Св. Христа Господнього (Сурб Хач) та цвинтарна церква Св. Воскресіння.

Активізація інституціональних осередків вірменської апостольської церкви припадає на 70-80-ті роки XVIII століття. Вона зумовлена була в першу чергу діяльністю архієпископа Овсепа Аргутянца (Йосифа Аргутинського) (1743-1801), якому вдалось налагодити дружні стосунки з митрополитом Московським Платоном Лєвшиним і митрополитом Петербурзьким Гавриїлом Петровим. У 1773 році Овсеп Аргутянц призначений був главою вірменської церкви в Росії. На цьому поприщі він посприяв розвиткові вірменської топографічної справи в Росії, опікуючись виданням газет, книг, перекладів вірменської духовної літератури. Архієпископ Йосиф, за свідченням автора нариса "Два вірменісти": "зацікавившись давньовірменською літературою, духовною і бажаючи поширити її у народі, завів типографії у Петербурзі, Новій Нахічевані і Астрахані, в яких видав низку богослужбових книг, важливі труди Нерсеса Благодатного, деякі історичні твори, також руський переклад Чина священої літургії вірменської церкви і інші дрібні твори" [4]. За його клопотанням російський уряд виділив 86 тисяч десятин землі на берегах р. Дона вірменським переселенцям з Криму, які заснували тут у 1779 році місто Нор-Нахічеван (нині район у складі міста Ростова-на-Дону) та п'ять селищ Чалтир, Крим, Великі Сали, Малі Сали, Несвітай.

Відзначимо також, що за його богоугодну діяльність і вірну службу імператор Павло І своїми грамотами, виданими у жовтні 1799 року дарував російським вірменам вічне право на сповідання своєї релігії. Сам Йосиф Аргутинський нагороджений був орденом Св. Анни першого степеню та удостоєний княжого титулу. З тих пір він стає князем Аргутинським-Долгоруким. Додамо також, що архієпископ Йосиф розробив проект відновлення вірменської держави під протекторатом Росії.

Нор-Нахічеван і вищезгаданих п'ять селищ стали основою для формування Донського інституціонального осередку вірменської церкви. З тих пір їх мешканців називали не інакше як донськими вірменами. Організаційне оформлення цього осередку припадає на 1773 рік, коли зусиллями католикоса Симона заснована була нова єпархія в Росії, яка у 1780 році була перейменована у Ново-Нахічеванську. Очолив її колишній посол у Баязеті єпископ Мінас. Звісно що єпархіальним осередком донських вірмен стає місто Нор Нахічеван. Упродовж 1783-1807 років на центральній площі міста будується соборний храм Св. Григорія Просвітителя (Сурб Григор Лусаворич). А поблизу міста ченці вихідці з Кримського монастиря Сурб Хач споруджують монастир з такою ж назвою. Цей монастир поступово стає основним духовним центром вірмен Росії. У місті Нор-Нахівеван поступово споруджені були сім церков (св. Нікогоса, св. Успення, св. Геворка, св. Теодороса, св. Вознесіння, св. Іоана Передтечі і звісно що згаданий вже соборний храм Григорія Просвітителя). Згодом починає функціонувати Нахічевано-Бесарабська духовна семінарія. Окрасою селища Чалтир стає збудований в 60-х роках ХІХ століття храм Сурб Амбарцум (Св. Вознесіння) перед яким встановлений був хачкар. Тоді ж при храмі відкрили недільку школу для дітей. У селищі Крим за кошти і при участі самих мешканців в кінці ХІХ століття була збудована церква Сурб Аменапрків (Св. Спасителя). У центрі селища Великі Сали у 1867 році за кошти сім'ї Чебонянів споруджена була церква Сурб Аствацацін (Пресвятої Богородиці). На околицях сіл Султан Сали і Несвітай у 60-х роках ХІХ століття збудовані були відповідно церква Геворка і церква Карапета. Зауважимо, що усі ці вищезгадані храми будувались у місцях компактного проживання вірмен півдня Росії.

Окрім Донського інституціонального осередку в кінці

XVIII першій половині ХІХ століття формується також Північно-Кавказький. Зауважимо, що перші громади вірменської церкви у цьому регіоні виникають по мірі розростання колоній які, в свою чергу, з'явились після Каспійського походу Петра І 1722 року. Мова йде про вірменські колонії Моздока, Кізляра та Ставрополя (буквальний переклад "фортеця Св. Хреста"). Згодом виникають власне вірменські поселення Едесія і Сурб Хач (нині Будьоновськ). До цього, заснування села Едесія започаткувала жалувана громота імператора Павла І від 28 жовтня 1799 року вірменам вихідцям з Дербента і Мускура. У цій грамоті окрім повернення вірменам пільг та привілеїв дозволялось споруджувати церкви, монастирі. Між іншим, едесійці відносили себе до нащадків давньої Едеси (Урфи). Хоча подібну назву це село отримало тільки в середині ХІХ століття. До того часу у статистичних звітах та офіційних документах воно найменувалось як Косаєва Яма. Але на прохання вірменської громади Косаєва Яма була переіменована в Едесію. Про цей факт повідомляла губернська газета "Відомості" від 31 січня 1852 року.

За документальними даними (переважно єпархіальні звіти) можна стверджувати про наявність у поселеннях північного Кавказу інституціональних одиниць, до яких належали храми, молитовні будинки, каплиці. У 1831 році черкесогаями вірменським субетносом був заснований т.зв. Вірменський аул. У 1848 році за пропозицією Петроса Патканяна він був переіменований в Армавір, на честь давньої вірменської столиці. У 1843 році розпочалось будівництво місцевого кам'яного собору Сурб Аствацацін (Пресвятої Богородиці), який освячений був лише у 1861 році. Вагомий внесок у спорудження собору зробили московські вірмени Христофор і Оганес Лазареви, які пожертвували 2000 рублів. За повідомленням краєзнавця Ф.Щербини, довкола собору була зведена висока цегляна стіна з бійницями і чотирма бастіонами по боках. І храм починає відігравати важливу роль у житті місцевого населення. На площі перед ним проводились зібрання, урочистості, ринки, народні гуляння. Тобто Сурб Аставацін стає символом Армавіра. У 1846 році коштом купця Д.Улуханова при храмі було збудоване приміщення церковно-приходської школи. Тут навчалось близько 120 учнів. Зауважимо, що навчання було платним.

Принагідно варто торкнутись питання про особливості функціонування церковно-приходських шкіл і навчального процесу. Тим більш, що армавірська школа належала до типових вірменських шкіл Росії. За свідченням Л.Погосяна: "Основною метою цих шкіл було повчати підростаюче покоління елементарної грамотності

і, одночасно, як це підтверджувалось статутом, готувати кадри для єпархіальних шкіл. Навчання проводилось упродовж 2-3 років, проте при наявності відповідних сил і матеріальних засобів продовжувалось ще на 1-2 роки. Викладались предмети: Закон Божий, вірменська і руська мови, чистописання, арифметика і спів" [5].

На початок 50-х років ХІХ століття в регіоні Північного Кавказу уже діють храми вірменської церкви в Армавірі, Єкатеринодарі (нині Краснодар) і Владикавказі. Доволі показовий факт можна почерпнути із архівних матеріалів фонду Лазарєвих. У 1847 році якийсь Гавриїл Айвазов власним коштом самовільно без дозволу влади спорудив дерев'яну каплицю. Незважаючи на деякий спротив з боку місцевої влади каплиця починає діяти. Більше того, ініціатива Г.Айвазова була схвалена архієреєм астраханської єпархії.

На увагу заслуговує також питання інституціоналізації вірменської апостольської церкви у Криму. Принагідно, осередки церковного життя Кримського півострова остаточно формуються упродовж XVIII століття. Принаймні у таких торгових містах як Кафа, Солхат, Бахчисарай, Карасубазар, Ак-Мечеть, Старий Крим діяли значні вірменські громади. Втім особливості їх появи приховують доволі своєрідний генетичний зв'язок з астраханськими громадами. В зв'язку з цим варто торкнутись передісторії виникнення громад вірменської церкви на Кримському півострові.

Вона розпочинається у другій половині ХІ століття після ліквідації Ширакського царства династії Багратідів. Руйнування сельджуками його столиці міста Ані у 1064 році спричинили до виходу вірменського народу. Внаслідок двох міграцій вірмени опинились на землях Кримського півострова, Південної Русі і у татарському містечку Аксарай (на північ від сучасної Астрахані). Втім серед татарського населення колишні анійські вірмени перебували у досить несприятливих умовах. Тому утиски на конфесійному грунті, початковий натиск і набіги ногайців спричинили подальшу міграцію вірмен. Перебуваючи у торгових зносинах з генуезцями вони домовились з кафським консулом про переселення у Крим. Як наслідок, на початку XIV століття аксарайські вірмени, долаючи опір татар після численних поневірянь добираються до Криму. Близько 1330 року у місті Кафа (нині Феодосія) виникає осередок Вірменської апостольської церкви. Принаймні у цьому місті упродовж XIV століття діяли аж 24 вірменські церкви. Зауважимо, що у Кафі існували також громади вірмено-католицької церкви, з ієрархами якої домініканські ченці встановили дружні зв'язки. Проте не слід перебільшувати вплив вірмен-католиків серед поселенців. На той час більшість вірменських колоній в Криму, що знаходились під протекторатом Генуї, дотримувались традиційного віросповідання. Більше того, місіонерська політика домініканців серед вірмен викликала невдоволення адептів апостольської церкви. Були навіть заколоти, що посприяли в остаточному підсумку занепаду церковного життя у Кафі та її захопленню турками у 1475 році.

Духовним центром кримських вірмен тривалий час залишався монастир Сурб Хач, розташований поблизу міста Солхат (нині Старий Крим). Цей монастир, який виникає в середині XIV століття стає форпостом протидії католицькому місіонерству. К.Айвазян згадує про два кримські монастирі, один в селі Бахчелі (нині Багад), інший Св. Хреста (Сурб Хач), неподалік від Старого Крима [6].

Активізація церковного життя вірменських колоній Криму припадає на 70-ті роки XVIII століття, коли цей регіон стає фактично протекторатом Росії. Відповідно у колоніях переважала проросійська орієнтація. За умовами Кючук-Кайнарджийського миру, укладеного у липні 1774 року Крим не був приєднаний до Росії, а отримав незалежність від будь-якої влади. Але внутрідинастійна боротьба кримських ханів за владу і певною мірою міжконфесійні негаразди лише підготували грунт для остаточного входження півострова до складу Росії. Як наслідок, 8 квітня 1783 року імператриця Катерина ІІ видає Маніфест за яким Крим, Тамань і Кубань стають російськими областями. У російському Криму інституціональним осередком вірменської церкви стає місто Феодосія. В першій половині ХІХ століття тут діяло вже 34 вірменські храми, серед яких виділявся собор св. Саркіса. Додамо, що при цьому соборі ще з XVII століття знаходився скрипторій, де працювали відомі вірменські мінітюаристи.

По мірі утвердження Вірменської апостольської церкви у конфесійному полі Росії упродовж першої половини

ХІХ століття остаточного оформлення набуває її єпархіальна структура. Зазначимо, що єпархіальні трансформації спричинені були в першу чергу зовнішньополітичними чинниками. Так внаслідок успішної для Росії балканської війни з турками (1806-1812) до її складу відходять землі Бессарабії. У 1809 році імператор Олександр І своїм наказом затверджує заснування вірменської єпархії Бессарабії з кафедральним собором у місті Ясси. Проте за умовами Бухарестського мирного договору від 16 травня 1812 року Бессарабська губернія з центром у Кишиневі відходить до Росії, а місто Ясси залишалось у складі Туреччини. Відповідно, кафедральним осередком Бессарабської єпархії стає місто Кишинів.

На початку 30-х років ХІХ століття вірменська церква знову була реорганізована. За наказом імператора Миколи І від 30 квітня 1830 року запроваджувалась нова єпархія, що отримала назву Ново-Нахічеванської і Бессарабської. До її складу увійшли всі храми і приходи, що знаходились у Санкт-Петербурзі, Москві і в губерніях Новоросійській та Бессарабській. Усі ці приходи були відокремлені від Астраханської єпархії. В юрисдикції останньої залишились канонічні території північного Кавказу, Поволжя, Середньої Азії і Сибіру. Між іншим у 30-ті-40-і рр. ХІХ століття з'являються нові храми у місті Хреста (Ставрополь), Катеринодарі (нині Краснодар), Армавірі і Владикавказі.

У 1836 році згідно з прийнятим Св. Синодом "Положенням про управління справами Вірмено-Григоріанської церкви в Росії" було утворено шість великих єпархій, розподілених, в свою чергу, ще на дев'ятнадцять. Окрім раніше існуючих астраханської, Ново-Нахічеванської та Бессарабської додалось ще чотири нових: Єреванська, Карабахська, Грузинська і Шемаханська. Докладні свідчення про єпархіальний устрій вірменської церкви з 1836 року та причини її реорганізації можна почерпнути у брошурі С.Цатуряна "Трансформація відношення руського православ'я до Вірмено-Григоріанської церкви у ХІХ століття" [7]. За даними, наведеними

С.Цатуряном, до 1842 року на території Росії було вже 36 кафедральних, приходських і цвинтарних храмів вірменської церкви. З них 23 знаходились в межах Астраханської єпархії. Таким чином інституціональним осередком Вірменської апостольської церкви стає Астраханська єпархія. Проте в кінці ХІХ століття її розміри значно скоротились. На той час вірменські громади середньої Азії були приєднані до Бакинської єпархії. Внаслідок подібної реорганізації була сформована єпархія, що отримала назву Бакинської і Туркменської. Відповідно, до складу Астраханської єпархії увійшли єпархіальні округи Північного Кавказу і Поволжя. Крім того, вона була поіменована на єпархію Північного Кавказу і Астрахані. Її новим кафедральним осередком стає місто Армавір. За станом на 1 січня 1917 року цій єпархії належали 13 релігійних об'єктів.

Після жовтневої революції 1917 року інституціональна структура Вірменської апостольської церкви зазнає відчутної дезорганізації за якою настала її поступова практична ліквідація. Спочатку від вірменської церкви відійшли єпархії колишньої Бесарабської губернії, оскільки її територія була приєднана до Румунії. У першій половині ХХ століття номінально існували дві єпархії: Нахічеванська, осередком якої було місто Ростов-на-Дону і Північно-Кавказська та Астраханська з кафедральним собором у місті Армавірі. Проте нестача священників, більшість з яких були репресовані і руйнування храмів зумовили фактичне виживання Вірменської церкви в Радянському Союзі. Для прикладу, у 1925 році в Криму був зруйнований знаменитий монастир Сурб Хач. Додамо також, що радянський уряд ініціював ліквідацію Ечміадзінської типографії.

Крім того після падіння царизму втрачає чинність "Положення про управління справами Вірмено-Григоріанської церкви в Росії" 1836 року. Відповідно, відбувається трансформації і в процесах інституціоналізації вірменської церкви. Йдеться про виразні сепаратистські тенденції внаслідок яких була створена окрема група, так звана "Вільна церква" (єпископ Азот Шхян, архімандрит Бенін, священик Мелян) яку, між іншим, підтримував уряд Вірменської республіки. Фактично діячі "Вільної церкви" намагались підірвати устої традиційної інституціональної структури. Зокрема, вони виступили проти підпорядкування Ечміадзіну чи якомусь іншому духовному центру.

В таких умовах католікос Геворк V Суренян (1911 1930) вдається до радикальних заходів. Ще у січні 1924 року в Ечміадзіні був затверджений новий органі для управління церквою. Йдеться про Вищу Духовну раду, яка опікувалась віднині усіма найважливішими питаннями функціонування церкви. Головою Вищої Духовної ради був обраний архієпископ Хорен Мурадбекян, а до її складу увійшли як єпархіальні архієреї Вірменської церкви так і миряни. Подібна організаційна новація церкви виявилась оптимальною в умовах панування в СРСР анти релігійної кампанії. Так у листопаді 1932 року в Ечміадзіні відбувався скликаний радою Національно-Церковний собор на якому більшістю голосів католикосом обраний був Хорен Мурадбекян.

Незважаючи на усі зусилля католикоса традиційна організаційна структур вірменської церкви руйнувалась. Зокрема восени 1937 року закриваються майже всі храми, а їх майно було конфісковане. У квітні 1938 року, при доволі загадкових обставинах трагічно загинув тодішній католикос усіх вірмен Хорен І. Єпископ Георгян у своїй статті наводить свідчення очевидців та лікаря, які стверджували, що католикос був задушений невідомими особами [8]. За даними статистичних звітів, наведеними С.Бейбудяном Ечміадзінський католікосат у 1937 році представляли 70-75 духовних осіб [див: 9]. У тому ж 1937 році в Ечміадзінському монастирі залишилось лише два ченця. Узагальнюючи дані різноманітних публікацій констатуємо, що за період з 1920 по 1938 роки репресіям були піддані близько 400 священиків. Пропала і значна частина скарбів Ечміадзіна. У 1948 році фактично діяли лише 13 церков і три монастирі [див: 10].

Саме скрутна ситуація в інституціях вірменської Апостольської церкви стала однією з причин того, що скликаний для виборів нового католикоса у квітні 1941 року Національно-Церковний собор не відбувся. Загалом за станом на квітень 1941 року за словами єпископа Георгіна "на батьківщині і внутрішній діаспорі Церква практично не існувала, а її формальне існування залежало від політики держави стосовно Церкви" [11].

Під час війни тиск на Вірменську церкву був ослаблений завдяки її патріотичним акціям. Зокрема місцеблюститель патріаршого престолу Георг Чорекчян написав послання про збір коштів для створення танкової колони "Давид Сасунський". Звісно, що подібна ініціатива схвально була сприйнята радянським урядом. Додамо, що в січні 1944 року ця танкова колона була відправлена на фронт. Подібні заходи і патріотична позиція католікосату не могли не призвести до пожвавлення процесу інституціоналізації. Так у 1944 році починає виходити журнал "Ечміадзін". А в квітні 1945 року Національно-Церковний собор обирає католикосом усіх вірмен тодішнього місцеблюстителя, архієпископа Георга Чорекчяна. Знову відкрились храми Сурб Гегард і Хор Віраб, кілька паломницьких центрів. Втім після війни не вистачало священиків. Крім того, Вірменська апостольська церква зазнавала постійної фінансової скрути.

У травні 1956 року в Москві була відновлена діяльність вірменської церкви Св. Воскресіння, яка стає осередком окремого приходу. У 1966 році тодішній католикос Вазген І вдається до реорганізації єпархіальної структури вірменської церкви в СРСР. За його наказом була створена Ново-Нахічеванська і Російська єпархія до складу якої увійшли колишні Астраханська, НовоНахічевнська і Північно-Кавказька єпархії та московський приход. Новим єпархіальним центром стає місто Москва. Подібна реорганізація була викликана доцентровими тенденціями політики католікосата, пов'язаними з необхідністю згуртування інституціональних осередків в умовах антирелігійної кампанії 60-х років ХХ століття. Між іншим, саме тоді були зруйновані такі святині як собор Сурб Григор Лусаворич у Ростові-на-Дону і церква Сурб Аствацацін в Краснодарі.

Початок 90-х років ознаменувався активізацією інституціональних процесі Вірменської апостольської церкви. Цій активізації посприяли, з одного боку, крах тоталітарного режиму в СРСР, а з іншого, значний приток вірмен на територію Російської федерації в зв'язку з політичними негараздами в Грузії і нагорному Карабаху та наслідками Спітакського землетрусу. До цього, якщо за даними Всесоюзного перепису 1989 року в Росії проживало 532,4 тисячі вірмен, то у 2002 році їх кількість в Росії становила вже 1 мільйон 130 тисяч осіб" [12]. У 90-ті роки

ХХ століття у конфесійному полі РПЦ здійснюється значна централізація інституціональних осередків Вірменської Апостольської церкви. В серпні 1991 року Мінюст РФ зареєстрував Ново-Нахічеванську і Російську єпархію церкви. За рішенням католикоса Вазгена І у цій єпархії були утворені три вікаріати: Ростовський, Північно-Кавказький та Західний. До Ростовського вікаріату увійшли інституції Ростовської області, Поволжя, України і Молдови. До Північно-Кавказського увійшли інституції Північної Осетії, Адигеї, Краснодарського і Ставропольського країв, а до західного громади вірменської церкви Москви і Санкт-Петербурга.

В першій половині 90-х років осередком церковного життя вірмен в Росії стає Північний Кавказ. В Армавірі, Владикавказі, Едесії, Будьоновську були реставровані старовинні храми. Споруджені нові церкви Св. Марії Богородиці у Краснодарі; Св. Григорія Просвітителя у Новоросійську, Сочі, Ставрополі; св. Саркіса в Адлері; Св. Вардана Маміконяна у Кисловодську; Св. Воскресіння у Майкопі. Зауважимо, що в деяких містах Північного Кавказу відновлення вірменських храмів здійснювалось при сприянні ієрархів РПЦ. Для прикладу, на початку 1993 року митрополит Ставропольський і Бакинський Гедеон благословив проведення недільних служб вірменськими священиками у храмі Св. Вардана у Моздоці (Північна Осетія), який належав православній громаді.

У січні 1997 року за ініціативою католикоса Гарегіна І здійснюється реорганізація єпархіальної структури вірменської апостольської церкви. Зокрема, на основі Північно-Кавказького вікаріату була утворена самостійна єпархія півдня Росії з архієрейським престолом у місті Краснодарі. Її главою стає єпископ Єзнік Петросян. Нині цю єпархію очолює з 2001 року єпископ Мовсес Мовсесян. Важливу роль в її управлінні відіграє дорадчий органі єпархіальна рада, що складається з 15 священиків і мирян. Друкованим органом єпархії є газета Мер Єкехеці (Наша Церква), що виходить вірменською і російською мовами.

Зауважимо, що єпархія півдня Росії поділена була на два вікаріати: Краснодарський і П'ятигорський. До складу Краснодарського вікаріату увійшли релігійні громади Краснодарського краю і республіки Адигея. П'ятигорський вікаріат, в свою чергу, утворили громади Ставропольського краю і північно-кавказських республік. Нині єпархія Півдня Росії нараховує 12 приходів Вірменської апостольської церкви, з них три приходи розміщені у Сочі. На її території, за станом на 1 січня 2007 року перебувають 16 релігійних об'єктів. Для порівняння, у 1990 році в регіоні Північного Кавказу діяла лише одна церква в Армавірі.

Характерною особливістю функціонування громад Півдня Росії стає співробітництво з різноманітними суспільними організаціями, такими як "Севан" (Сочі), "Маштоц" (Краснодар), "Армавір", "Амшен" (Туапсе), "Вераценунд" (Апшеронськ) та інші. Суспільні організації зазвичай є спонсорами релігійних об'єктів і навіть в деяких випадках ініціаторами їх спорудження. Для прикладу, у 1995 році розпочалось будівництво церкви Сурб Саргіс (Св. Саргіса) в Адлері за кошти сочинського вірменського товариства "Севан".

Ново-Нахічеванська і Російська єпархія Вірменської Апостольської церкви є найбільшою в Росії за кількістю громад (близько 40) та охопленням канонічних територій. В її складі у відповідності з наказом католикоса Гарегіна І у січні 1997 року було сформовано два вікаріати: Ростовський і Західний. До Ростовського вікаріату увійшли релігійні громади Ростова-на-Дону, Астрахані, Волгограда, Саратова та відповідних їм областей.

До складу західного вікаріату увійшли громади Москви, Санкт-Петербурга, Білорусі, Молдови, Узбекистану, Казахстану, Естонії, Литви і Латвії. До цього, лише на території Російської федерації діють 27 релігійних громад вірменської Апостольської церкви. Нині, з 2000 року Ново-Нахічеванську і Російську єпархію очолює єпископ Єзрас Нерсінян, який одночасно є Патріаршим екзархом у Росії. Кафедральним центром єпархії є місто Москва.

У підпорядкуванні патріаршого екзарха Росії знаходиться також єпархія України. До 1997 року канонічна територія України входила до складу Ново-Нахічеванської і Російської єпархії. Виділення окремої єпархії України зумовлене було, з одного боку, тривалим функціонуванням на її теренах громад вірменської Апостольської церкви, більшість з яких знаходились у Криму. А з іншого значним поповненням вірменського населення, яке в середині 90-х років ХХ століття складало певну частку у Києві, Харкові, Херсоні, Сімферополі та інших містах. Причинами переселення були значні руйнування їх осель внаслідок Спітакського землетрусу, політичні негаразди та військові дії у Нагорному Карабаху. Більшість з вірменських мігрантів заселились у Харківській, Донецькій, Дніпропетровській областях та у Республіці Крим. Між іншим, нині в Україні мешкає близько 100 тисяч вірмен. Для порівняння, на початку 1990 року не було жодної релігійної громади.

Перша громада Вірменської Апостольської церкви в Україні офіційно була зареєстрована у листопаді 1991 року. За станом на 1 січня 2008 року діє 26 релігійних громад. Єпархіальним центром Вірменської Апостольської церкви в Україні стає місто Львів. Главою єпархії з 2001 року є архієпископ Г ригоріс Буніатян. У Києві зареєстрована лише одна громада церкви (у Дніпровському районі). З 2007 року досягнута домовленість з місцевою владою про будівництво церкви на Подолі.

До цих пір в єпархії немає семінарії і не вистачає священиків. За свідченням Григоріса Буніатяна, наданим в інтерв'ю газеті "День" від 2 квітня 2003 року в Україні було всього 12 священиків, кожний з яких обслуговує храми в кількох містах. Серед найбільш відомих релігійних об'єктів Вірменської Апостольської церкви в Україні виділяються монастир Сурб Хач (Св.Хреста), розташований поблизу селища Старий Крим, церква Св. Діви Ріпсіме у Ялті, церкви Св. Саргіса і Святих Архангелів у Феодосії, церква Св. Миколая в Євпаторії. У 1993 році було завершене спорудження храму Григорія Просвітителя в Одесі. Додамо також, що в Україні планують відкрити перший центр досліджень вірменської християнської традиції. В зв'язку з цим передбачається заснувати в Українському католицькому університеті кафедру вірменістики [13].

Отже, згідно з кондаком (наказом) католикоса Гарегіна І з 1997 року в межах канонічних територій Російської федерації та країн СНД функціонують три єпархії вірменської апостольської церкви: 1) Ново-Нахічеванська і Російська 2) єпархія Півдня Росії і 3) єпархія України.

Можна стверджувати про функціонування Вірменської апостольської церкви в межах впливу Руської Православної Церкви з XSV століття При цьому Вірменська апостольська церква поступово стає рівноправною структурою у конфесійному полі Росії. Звісно, що інкорпорація цієї орієнтальної інституції до реалій православної Росії відбувалась вкрай нерівномірно, зважаючи на особливості історичного розвитку країни та політику її церковно-урядового альянсу щодо інших віросповідань.

вірменський апостольський православний церква

Література

1. Айвазян К.В. История отношений Русской и Армянской церквей в средние века / Ред. С.С.Аревшатян. Ереван: изд. АН Арм.ССР, 1989. С.94.

2. Черкасов-Георгиевский В. Москва: Религиозные центры и общины. М: Профиздат, 1992. 111 с.

3. Армяно-русские отношения в ХУШ веке. 1760-1800 гг. Сборник документов. Том IV. / Под ред. акад. М.Г.Нерсесяна. Ереван: изд-во АН Арм.ССР, 1990. С.103.

4. Братская помощь пострадавшим в Турции армянам: Сборник. М.: типография тов-ства Ч.Н.Кушнарев и Ко, 1998. Отдел І. LXXXI С.181.

5. Погосян Л.А. Армянская колония Армавира. / отв.ред В.Б. Бархударян. Ереван: узд-во АН Арм.ССР, 1981. С.152.

6. Айвазян К.В. Культ Григория Армянского, "армянская вера" и "армянская ересь" в Новгороде (XIII-XVI) // Русская и армянская средневековые литературы. Л., 1982. С.306.

7. Цатурян С. Трансформация отношений русского православия к Армяно-Григорианской церкви в ХІХ веке. Ереван: Айастан, 1988. 23 с.

8. Георгян (Паргев), епископ. В борьбе за существование // Журнал Московской Патриархии. 1994. №4. С.49.

9. Оганнисян В. диакон. Армянская Апостольская Церковь в ХХ веке и ее отношение с Русской православной церковью. http://lusamut.net/ Russian/biblioteka/aac/aac1.htm.

10. Там же.

11. Георгян (Паргев), епископ. В борьбе за существование. // Журнал Московской Патриархии. 1994. № 4. С.51.

12. Петербург национальный. 2003. №3-4 (1012). С.24.

13. Національні релігії // Релігійна панорама. Інформаційно-аналітичний журнал. 2008. №6 (93). С.23-24.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Історичний аналіз подій, які призвели до розколу православної церкви в Україні. Проблема взаємовідносин між церковними органами і органами державної влади, роль держави у врегулюванні церковних питань. Основні принципи і напрямки вирішення проблеми.

    статья [16,2 K], добавлен 03.04.2011

  • Історія відносин держави та православної церкви, проблеми церковного судочинства у Російській імперії. Питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду. Виникнення потреби реформування церквоного суду.

    реферат [12,4 K], добавлен 12.11.2009

  • Російська церква: від хрещення Русі до середини XVII ст. Розкол російської православної церкви. Помилкові реформи патріарха Никона. Протопоп Авакум, позбавлення старообрядної церкви єпископів. Введення троєперстія на вічні часи як великого догмату.

    реферат [29,2 K], добавлен 20.06.2009

  • Аналіз православ’я в Україні: Української Православної Церкви (Московського Патріархату), Української Православної Церкви (Київського Патріархату) та Української Автокефальної Православної Церкви. Втручання влади у регулювання "православного питання".

    курсовая работа [86,6 K], добавлен 18.03.2013

  • Боротьба православних на сеймах і її здобутки. Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р. Православні братства в боротьбі з унією, окатоличення й спольщення православної української шляхти. Українське козацтво в обороні Православної Церкви.

    дипломная работа [154,8 K], добавлен 10.03.2014

  • Дитячі роки майбутнього патріарха Мстислава (Скрипника) та його подальша політична діяльність. Діяльність в окупованій Україні та церковне служіння в діаспорі. Утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату 25-26 червня 1992 р.

    курсовая работа [64,7 K], добавлен 11.03.2017

  • Вивчення розвитку української православної церкви. Аналіз деструктивних процесів в українському православ’ї XVI ст., його розвитку після Берестейського розколу. Православна церква в умовах панування імперської влади. Осередки культури та освіти в України.

    дипломная работа [180,6 K], добавлен 09.06.2010

  • Релігійно-суспільний рух за утворення Української Православної Церкви. Розбрат між греко-католиками і православними як найболючіший момент сьогоднішньої релігійної кризи на Прикарпатті. Розкольницькі ідеї у становленні Христової церкви на Україні.

    статья [28,4 K], добавлен 29.08.2013

  • Петро Могила - святий. Петро Могила: людина та суспільний діяч. Вплив Петра Могили на православ’я. Видатний просвітитель і реформатор церкви. Письменник, автор "требника", політичний діяч, борець з уніатством. Митрополит Київський і Галицький.

    контрольная работа [23,2 K], добавлен 12.04.2004

  • Визначення поняття слова "церква" в Старому та Новому Заповітах, в англійській та інших мовах. Групи людей, до яких застосовувалась слово "церква". Призначення Церкви Христової. Метафоричні уподібнення Церкви Христової в науці Ісуса Христа і апостолів.

    реферат [30,0 K], добавлен 29.12.2015

  • Повернення до витоків духовної культури - один з найбільш продуктивних шляхів ідейно-морального розвитку українського народу. І. Вишенський - послідовний противник відновлення єдності католицької і православної церкви під головуванням Папи Римського.

    статья [18,9 K], добавлен 19.09.2017

  • Характерні ознаки "релігійного ренесансу" 1990-х рр., виникнення значної кількості нових релігійних громад. Найсильніші позиції Української православної церкви Київського патріархату. Відродження та активізація діяльності церков національних меншин.

    контрольная работа [26,1 K], добавлен 24.09.2010

  • Органи церковного управління та вища влада, автокефальні й автономні церкви. Помісні церкви та вище управління в них, канонічні підстави. Церковне управління та нагляд, розпорядження церковним майном. Відношення православної церкви до інших конфесій.

    курс лекций [1,1 M], добавлен 16.11.2009

  • Знайомство з основними проблемами помісності української церкви, їх викладення у працях І. Огієнка. Аналіз ідеї створення помісної церкви в творах католицьких авторів. Погляди глав сучасних патріархатів, Московського патріархату та кардинала Гузара.

    реферат [54,8 K], добавлен 20.06.2012

  • История взаимоотношений английской монархии и Римско-католической церкви. Реформация и возникновение англиканской церкви. Формирование англиканской церкви и становление вероучения. Современное состояние церкви. Новая волна антикатолического движения.

    контрольная работа [29,4 K], добавлен 20.02.2009

  • Ознайомлення з історією розвитку Української Греко-Католицької Церкви на території сучасного Підволочиського району. Роль церкви у культурно-освітньому розвитку населення краю. Видатні постаті парафії, їх душпастерська діяльність на Підволочиській землі.

    дипломная работа [111,4 K], добавлен 01.09.2014

  • Соціально-політична ситуація, вплив на християнство. Демократія духу, ідея Царства Небесного. Уявлення про суспільство і державу, відношення до них у Апокаліпсисі. Християнство і комунізм, відношення держави до Церкви, подальший розвиток церкви.

    курсовая работа [38,2 K], добавлен 01.10.2010

  • Католицизм - західний напрям у християнстві, особливості віровчення цієї релігії, її характерні особливості як ідеології феодального суспільства. Догмат про верховенство папи римського в християнстві. Роль католицької церкви у колонізації Нового Світу.

    реферат [26,8 K], добавлен 16.10.2012

  • Роль митрополита Іоана (Соколова) в процесі організації та проведенні Львівського Церковного Собору 1946 року та його доленосних рішеннях в історії Української Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви на теренах Західної України.

    статья [24,3 K], добавлен 19.09.2017

  • Власть папы в Церкви как высшая и юридически полная власть над всей католической церковью. Структура и устройство Римо-Католической Церкви. Сущность и особенности апостольского преемства в Московской Патриархии. Структура Русской православной Церкви.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 30.01.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.