Церква в українській революції 1917-1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки та спорту

Академія митної служби України

Контрольна робота

З дисципліни: "Релігієзнавство"

Тема: "Церква в українській революції 1917-1920 рр."

Виконав Маслов А.О.

Дніпропетровськ 2014 р.

Історія взаємовідносин між державою та Церквою нараховує вже не одну тисячу років і тягнеться ще від появи цих понять. Судячи з висновків переважної більшості дослідників, первинним у розвитку була таки поява релігії, а вже потім маємо виникнення держави як форми організації суспільного життя, системи соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Яскравим підтвердженням вкоріненості в суспільній свідомості думки про первинність саме релігії є хоча б теократична (або релігійна) теорія походження держави (представники - богослови та філософи Аврелій Августин і Фома Аквінський). Як засвідчують дані археології й антропології, перші релігійні уявлення (в сучасному розумінні) людини склалися у верхньому палеоліті приблизно 40-20 тисяч років до н. е., коли жили люди сучасного антропологічного типу (кроманьйонці).

Окремим періодом в історії релігії були часи додержавного суспільства, за яких вірування відіграли надзвичайно важливу роль (стримуючу та консолідуючу) в організації суспільної влади. Сакралізація складала "силу" тодішнього звичаю, робила обов'язковим його дотримання. До речі, вважається навіть, що звичай і виник на певному етапі людського розвитку, з відокремленням його від релігії та мистецтва. Вже у додержавному суспільстві з появою перших проявів нерівності (наприклад, у харчуванні, коли в мисливських племенах краща їжа припадала чоловікам і старим, а гірша - жінкам і дітям) яскраво виявлялася закріплююча, по суті санкціонуюча, для звичаїв функція релігії. Стосовно харчової диференціації професор Московської державної юридичної академії Зиновій Черниловський пише: "Причини такої переваги зрозумілі. Але було нелегко утвердити все це. На допомогу - була покликана первісна магія з її заклинаннями та прокляттями" (Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., 1996. - С. 19). Можна навіть говорити і про надзвичайно важливу роль релігії в процесі переходу людства до державних форм існування.

Вчені, зокрема Ю. Калінін, Є. Харьковщенко, вважають, що за певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. На їхню думку, такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я - у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролися проти феодальних порядків (Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. - К., 1995. - С. 30). Тут ми бачимо, наскільки активною може бути роль релігії як соціального інституту. Оскільки держава також є соціальним інститутом, то можна вже говорити про закономірності взаємодії.

Загалом, наведені факти говорять, що ця взаємодія з'явилася вже з давніх-давен і відбувається і в наші часи. Перед Україною, як молодою державою, сьогодні постала проблема окреслення взаємовідносин з Церквою, більше того, зараз точиться жвава дискусія стосовно вироблення церковної політики, бо, на думку багатьох спеціалістів (як з боку держави, Церкви, так і незалежних експертів), сучасна церковна політика хибує на декларативність та непослідовність. Навіть конституційна норма, закріплена в статті 35 Конституції України, де йдеться про те, що "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви" і "жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова", не вирішує всіх проблем. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", прийнятий Верховною Радою України ще 23 квітня 1991 року, попри численні зміни, також застарів. Це відбулося не лише через те, що він був створений задовго до прийняття Основного Закону України. Україна як держава ще не має достатнього досвіду державно-церковних взаємовідносин, а тому ще не змогла виробити комплексних підходів щодо співіснування з релігійними організаціями. Досвід тоталітаризму, коли відокремленість Церкви від держави одночасно сприймалася як відокремлення Церкви й від суспільства, однозначно застарів і суперечить принципам громадянського суспільства (і навіть принципам демократичної держави), а тому постала проблема запровадження у нашій державі церковної політики, яка не лише була б дійовою, гарантувала реалізацію права громадян на свободу совісті в Україні, але й спиралася б на історичні українські традиції.

Про потребу зміни національного законодавства та про його хиби у цій галузі вже давно й багато говорять самі законодавці. Ще 1996 року тодішній народний депутат України Ігор Бакай зазначив: "Врешті-решт життя примушує до більш активної позиції саму державу. Згадаймо ейфорію при прийнятті Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" у квітні 1991 року. Пройшло лише 1,5 року, і той же парламент був вимушений внести істотні зміни і доповнення у майже десяток статей зазначеного Закону. Тепер знову проходить обговорення модернізації цього Закону, і, навіть, групою народних депутатів винесено новий законопроект. Все це говорить про те, що модернізація чинного законодавства про свободу совісті в Україні відбувається не в силу певних напрацювань державної ідеології в цьому питанні, а в силу обставин життя" (Бакай Ігор. Свобода совісті - сфера державних інтересів! // Православний вісник. - 1996. - N 11-12. - С. 39). Зрозуміло, що корекції законодавства вимагає і наявність міжконфесійних конфліктів (де держава не досить успішно намагається грати роль арбітра), а також факти конфліктів між державою та деякими релігійними організаціями. релігія церква держава соціальний

Ігор Бакай бачить вихід через розробку "державної ідеології в цьому питанні". На наше переконання, вона повинна спиратися (хоча ми більше схильні говорити про церковну політику держави, ніж про державну ідеологію) на традиції розвитку української державності, релігійної думки. Тут найбільш корисним з точки зору досвіду може бути дослідження церковно-державних взаємовідносин за часів Української Центральної Ради (17 березня 1917 року - 29 квітня 1918 року), Гетьманату, або Української держави (29 квітня 1918 року - 14 грудня 1918 року) та Директорії (14 грудня 1918 року - 1920 рік). Не заважає цьому навіть те, що більшість із понять, систем, принципів цієї політики не були випробувані в реальному житті, а тільки втілилися у законопроектах, законах, які так і не вступили в силу, або просто в ідеологічних напрацюваннях.

Нас передусім цікавить правова площина цього питання. Про те, що розгляд церковно-державних стосунків за часів Української держави (1917-1920 років) може бути вельми корисним із точки зору сучасних політико-правових конструкцій, свідчать кілька моментів. По-перше, згадуваний історичний період не є віддаленим у глибину віків, тому пам'ять про нього ще живе у суспільній свідомості. По-друге, він характеризується бурхливим розвитком тогочасної правової, державницької думки, пошуком моделі суспільного розвитку, інтелектуальним аналізом попередньої історії України, її традицій. І, по-третє, наявність трьох моделей організації влади (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) в один історичний період і за схожих суспільних умов дає змогу зробити порівняльний аналіз. Також слід зазначити, що автор цих рядків далекий від ідеалізації можливостей використання історичного досвіду в сучасних умовах, більше того, він досить критично дивиться на будь-які спроби негайного рецепіювання історичних схем і сліпого запровадження їх у практику сьогодення, без відповідного наукового, історичного, юридичного, політичного, а також філософського аналізу.

Українська Автокефальна Православна Церква постала в період національно-визвольних змагань, як невід'ємна частина українського руху, української революції 1917-1921. Процес її відродження не був легким. За словами митрополита Василя Липківського, УАПЦ побачила світ "за надзвичайно тяжких зовнішніх умов", і це "тяжко відбилося на перших кроках відродження Української Церкви" /В. Липківський, Відродження Церкви в Україні, С- 14/.

Період з 1917 по 1921 рр., в який народилась УАПЦ, був дійсно складним для церковно-державних відносин. В Україні блискавично змінювалася влада, і кожна із них підходила до справи відродження Української Церкви по-різному і неоднозначно. В самому тільки Києві одинадцять разів мінялась влада, і в цьому політичному вирі української революції знаходив своє місце церковно-визвольний рух.

Відродження Української Церкви розпочалося в добу Центральної Ради (917-1918 рр.). Створення українського уряду, проголошення автономії України, а згодом - і повної незалежності, мали свій вплив і на церковне життя. Перш за все революційні події 1917 року зруйнували стару державницько-імперську машину, яка тримала православ'я під важким пресом. Для, поки що залежної від російського синоду, Української Церкви відкрилися нові можливості. Формування національної держави відразу порушило і старий, закостенілий устрій Церкви, який полягав у повному підпорядкуванні її самодержавній російській владі. Впродовж 1917-1918 років в Україні відбувалися церковні з'їзди і єпархіальні собори. Певні зміни в церковно-юрисдикційному житті накреслив Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1918 року, але його діяльність перервалася з приходом більшовиків /січень-лютий 1918 рр./, після чого в Україні сталася державно-політична зміна, і Центральна Рада перестала існувати.

Під гаслом визволення Церкви і її оновлення відбувалися перші засідання Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка утворилася в листопаді 1917 року. Ідеологи і провідники українського автокефального руху дивилися на Церкву, як на інституцію, що має бути цілком незалежною від держави, аполітичною, вільною від усіляких закордонних релігійних центрів, соборно правною у вирішенні церковних проблем. Саме цю лінію побудови автокефальної Церкви в Україні сформулювали і відстоювали протоієрей Василь Липківський, Володимир Чехівський і голова ВПЦР Михайло Мороз.

Така постановка питання про автокефалію на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1918 року відразу викликала протест з боку так званої "тихонівської ієрархїї", яка, будучи консервативною, не одразу відчула знамення часу і не піддавалася новим суспільно-політичним віянням. Подальше змагання за автокефалію УПЦ проходило в постійному намаганні здобути єпископат, тобто найвищу церковну владу. Російська ієрархія в Україні неохоче йшла назустріч численним домаганням членів ВПЦР мати єпископат для УАПЦ.

Церковно-державні відносини в цей період також не були універсальними. Всім відомий вислів М. Грушевського: "0бійдемося без попів" розійшовся по всьому Києву і мав негативний вплив на ставлення церковників до Центральної Ради. Фактична зневага уряду до церковного питання була продемонстрована створенням департаменту сповідань, на чолі якого поставили колишнього єпископа Никона, в миру Миколу Безсонова, який сам зрікся єпископства і тим самим опорочив святість цього таїнства. Тепер він повинен був регулювати стосунки держави з Церквою. Таке ставлення уряду Центральної Ради до Церкви наклало свій відбиток на церковне питання доби української революції.

Незважаючи на ці прорахунки в церковно-державних відносинах, більшість інтелігенції і політичних діячів підтримували боротьбу за автокефалію УПЦ. Поряд із цим розпочався процес українізації церковного життя. Відкривалися перші українські парафії. 3'явилися видання богослужбових книг у перекладі на українську мову.

Зміна Центральної Ради гетьманським урядом Павла Скоропадського /квітень-листопад 1918рр/. призвела до певної реакції в українському автокефальному русі. Показовими щодо цього були друга і подальші сесії Всеукраїнського Православного Собору, що відновив свого роботу в червні 1918 року. Тут практично було перекреслено всі дотеперішні змагання за автокефалію православної Церкви в Україні. Одне із рішень Собору проголошувало, що "Українська Церква і надалі мусить лишитися під зверхністю Московського патріарха Тихона і мусить задовольнятися лише автономією". Після жахливого вбивства Київського митрополита Володимира Богоявленського на кафедру, що вдовувала, було обрано Харківського архієпископа Антонія (Храповицького), завзятого українофоба, в майбутньому одного із організаторів РПЦ за кордоном.

Саме така ситуація у внутрішньому церковному житті прямо відповідала і церковній політиці Гетьманату. Сам Павло Скоропадський, на відміну від своїх попередників соціалістів, був глибоко віруючого людиною, православним християнином. Про це він пише у своїх спогадах:

"Лично я - глубоко верующий православный христианин.,." /П. Скоропадський. Спогади. К., 1995, С, 198/. Гетьманський уряд у церковному питанні, як і в інших, дотримувався ідей федералізму і негативно ставився до автокефалії Української Церкви. Таке ставлення гетьмана відповідало постановам Церковного Собору. Але не треба думати, що Павло Скоропадський був до кінця переконаним федералістом з церковного питання. Саме "... антиукраїнська позиція вищої церковної влади на чолі з митрополитом Антонієм змусила Гетьмана від політики невтручання у внутрішньо церковні справи..." поступово перейти до твердих вимог щодо проголошення автокефалії та підтримки національно-самостійницьких рухів у середовищі духовенства"/В. Ульяновський. Церква в Українській державі 1917-1920 рр, (доба гетьманату Павла Скоропадського) К., 1997, с.11/.

Зміну поглядів щодо церковного питання в гетьманському уряді став проводити на ділі новопризначений міністр сповідань Олександр Лотоцький. Будучи досить освіченим церковним політиком, він виступив за рішуче і якнайшвидше втілення ідеї автокефалії Церкви. 0. Лотоцький переконав кабінет міністрів Ф, Лизогуба в хибності його церковної політики, у його виступі на Соборі від імені уряду було проголошено необхідність автокефалії Української Церкви.

Новий уряд України, тобто Директорія УНР, що прийшла на зміну Гетьманату, поставився більш прихильно до відродження Української Церкви. Закон від 1 січня 1919року проголошував автокефалію УПЦ. Швидка зміна влади в Києві не дала можливості організаційно оформити автокефалію Української Церкви. Цю справу проводив новий міністр сповідань Іван Огієнко.

Дещо проблемними були відносини державного міністерства із натхненниками автокефалії - членами ВПЦР і, зокрема, з Василем Липківським, який не визнавав над Церквою державної опіки. Прикладом цього було ще одне проголошення автокефалії на травневих Микільських зборах 1920 року, незважаючи на Закон про автокефалію 1919 року. Певні розходження між Огієнком і Липківським існували і в поглядах на здобуття так званого канонічного єпископату для УАПЦ. Однак в Україні серед тихонівського єпископату не знайшлося таких, які підтримували б ідею автокефалії, за винятком Полтавського архієпископа Парфенія, як:ий згодом під тиском ворожих сил зрікся цього співчуття.

Остаточне оформлення УАПЦ відбулося на Всеукраїнському Церковному Соборі 1921 року. Тоді в Києві вже добре почувалася радянська більшовицька влада, яка із "співчутливого друга" згодом перетвориться на страшного ворога українського церковно-визвольного руху 20-х років ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Андрусишин Б. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР). - К., 1997.

2. Бакай Ігор. Свобода совісті - сфера державних інтересів! // Православний вісник. - 1996. - N 11-12.

3. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. - В 4-х т. - Т. IV-1. - 2-ге вид. - Нью-Йорк; Київ; С.Бавнд-Брук, 1998.

4. Історія православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. - К., 1997.

5. Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. - К., 1997.

6. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. - К., 1995.

7. Квас Віктор. Церква і держава // Православний вісник. К., 1999. N 3-4.

8. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам'ять століть. 1998. N 2.

9. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К., 1993.

10. Релігієзнавство/ За редакцією С.А. Бублика. - К., 1998.

11. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. - К., 1997.

12. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997.

13. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). - К., 1997.

14. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М., 1996.

15.Ігумен Димитрій (Рудюк) викладач історії Української Церкви Київської Духовної Академії і Семінарії.

Размещено на Allbest.ru