Ісламський фундаменталізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему:

«Ісламський фундаменталізм»

План

Вступ

1. Передумови виникнення ісламського фундаменталізму

2. Ісламський фундаменталізм

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Іслам виник на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розкладу родоплемінного ладу і формування класової арабської держави.

Виникнувши як історичне переплетіння релігійних та політичних поглядів, іслам в місцях його розповсюдження почав відігравати активну політичну роль. ісламський фундаменталізм соціалістичний радикальний

Оцінки, що даються ісламові, а також використати його різними політичними силами демонструють суперечливість самої мусульманської доктрини. У Корані, а тим більше в різних коментарях до нього, можна прочитати все в чому зацікавлені різні класи, соціальні групи та політичні кола. При цьому їхні лідери та ідеологи, апелюючи до релігійних цінностей, закликають повернутися до істинного первинного ісламу, відновити його нібито перекручений і тому втрачений справжній зміст. Але і цей справжній у їхньому тлумаченні, іслам виглядає по-різному. Неоднорідними і внутрішньо суперечливим він був з початку свого народження.

Войовниче та радикальне неприйняття прихильниками традиційного ісламу принципів форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильне відстоювання ісламських традицій визначає ісламський фундаменталізм. Характерні його риси - протидія процесам загальної відкритості мислення діяльності, життєвих форм, протиставлення їм абсолютних форм, протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішності, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтернатив цим ідеалам, відстороненням від решти суспільства.

У науковій літературі, а також у політичному лексиконі щодо характеристики ісламського фундаменталізму задіяна велика кількість інших термінів (пуританізм, консерватизм, релігійне відродження, мусульманський ренесанс, мусульманський радикалізм, інтегризм, політичний іслам, ревайвалізм, міліенаризм, салафізм, ваххабізм та ін.), які часто використовуються у відриві від певних понятійних систем, в тому числі мусульманської богословської, й у розрахунку на “інтуїтивне розуміння”.

У загальному розумінні фундаменталізм - це “громадські ідеологічні релігійні рухи, які проголошують свою прибічність вихідним ідеям, приписам, цінностям певних учень, доктрин, які висувають вимоги подолання перекручувань, ухилень, єресей, що з'явилися у ході їх розвитку, а також відбудову першопочаткової чистоти, “повернення до витоків”.

У філософській енциклопедії під релігійним фундаменталізмом розуміють тенденцію, яка “виражає негативну реакцію консервативних релігійних кіл (ХІХ-ХХ ст.) на секуляризацію науки, культури і суспільного життя від релігії, що стало причиною маргіналізації останньої”. У теперішній час термін набув більш широкого значення, а саме: розуміння релігійного фундаменталізму як “стійкої релігійної установки чи одного з типів сучасної релігійної свідомості, характерної насамперед для т.зв. аврамічних релігій - іудаїзму, християнства та ісламу, проте маючих паралелі в індуїзмі, сикхізмі, буддизмі, конфуціанстві”.

1.Передумови виникнення ісламського фундаменталізму

Аналізуючи розвиток ісламського фундаменталістського руху в сучасному світі, доречно, на наш погляд, пригадати, що соціально-економічні і політичні передумови появи ідеології найбільш відомого на сьогодні руху сунітського відродження «Брати-мусульмани» у себе на батьківщині -- у Єгипті загалом були викликані реакцією єгипетського суспільства на привнесення західних моделей капіталістичного розвитку, їх зіткненням з місцевими, у тому числі і капіталістичним, укладами економіки. Як зазначає один з відомих російських спеціалістів з питань розвитку ісламу у Єгипті А.Б. Борисова, гасла «фундаменталістів» знаходили відгук переважно серед дрібної буржуазії й частини студентства та інтелігенції, стихійна реакція яких на посилення капіталістичної експлуатації виливалася в прагнення шукати вихід у поверненні до “золотого віку” ісламу».

Аналізуючи конкретні соціально-економічні й політичні умови в Єгипті часів правління Анвара Садата, на які припадає бурхливе зростання радикальних ісламських організацій, що використовували ідеї Сеїда Кутби, включаючи «Братів-мусульман», російський дослідник А. Ігнатенко відзначав, зокрема, засилля західних монополій у країні, крах надій широких верст населення у зв'язку з «лібералізацією» економіки, що проводилася урядом, катастрофічне зростання майнової нерівності, укладення сепаратного миру з Ізраїлем і зростання ізоляції Єгипту в арабському й ісламському світі. За сім років політики «відкритих дверей» керівництво країни відмовилося майже від усіх соціально-економічних досягнень попереднього періоду. Економічна активність обмежувалася в основному відкриттям нових банків (з яких більше половини -- іноземні), створенням підприємств у сфері послуг тощо. Тобто зростанням тих сфер, у яких можливий швидкий обіг капіталу. До цього слід додати постійне зростання інфляції, зниження частки заробітної плати й соціальних витрат з державного бюджету, зменшення реального заробітку у два рази. Біля 5 відсотків населення виявилися на вершині соціальної піраміди, а за межею бідності опинилося 37 відсотків.

Описуючи морально-психологічну атмосферу єгипетського суспільства того часу, арабські дослідники пишуть, що «до середини шістдесятих і в наступні роки в єгипетському суспільстві зміцніли й посилилися позиції паразитичних прошарків і власників величезних прибутків. Університети країни перетворилися на скупчення гострих класових протиріч. Діти робітників і селян, у яких часто не було грошей навіть на проїзд у переповненому пасажирами транспорті, сиділи в аудиторіях разом з синами і дочками нової єгипетської аристократії, яка жила в зухвалій розкоші і неймовірному багатстві».

Крім того успіху діяльності на Близькому Сході різних фундаменталістських організацій і поширенню їх впливу на широкі кола мусульманської громади сприяла також постійна регіональна політична нестабільність, зумовлена напруженістю в арабо-ізраїльських відносинах. Слід зазначити, що активізація ісламського фундаменталізму і у формі панівної ідеології, і у вигляді прапора-символу, взятого на озброєння неурядовими релігійно-політичними організаціями (НРПО), має під собою цілком конкретну основу історичного характеру, що визначається традиційними соціально-економічними відмінностями між західним і східним суспільством. Так, на думку В.В. Рибакова, в сучасних країнах Заходу вже давно склалося громадянське суспільство, тоді як на Сході воно відсутнє за визначенням.

Розпад соціалістичної системи призвів до порушення балансу сил, що існував раніше у світовому масштабі. Залишившись, таким чином, один на один перед особою потужного в економічному, військовому, технологічному відношенні Заходу, який проводить по відношенню до країн, що розвиваються, політику з позиції сили, останні все більш гостро відчувають постійну потребу в модернізації. Разом із тим відсутність необхідних економічних інститутів на

Сході унеможливлює створення цивільного суспільства за західним зразком. У зв'язку з цим у деяких мусульманських країнах Близького й Середнього Сходу в ісламському фундаменталізмі часто вбачають єдиний доступний шлях до побудови громадянського суспільства, альтернативного західному.

У 70-90 рр. минулого століття ісламським фундаменталістам вдалося використати невдоволення частини населення для поширення свого ідеологічного впливу, їх соціальна база формувалася переважно завдяки специфічній ролі ісламу в політичному житті Сходу. Адже, порівнюючи «християнський» і «мусульманський» світи, деякі політологи, наприклад, В.А. Мельник, зазначають, що іслам як релігійна доктрина й форма соціальної організації завжди відігравав на мусульманському Сході трохи іншу роль, ніж християнство в Європі. Він заповнив собою всі шпаринки мусульманського суспільства, визначив характер економічних відносин і форми політичної адміністрації, соціальну структуру, культуру й побут правовірних. «Духовне життя в мусульманських країнах протікає у межах ісламу, є ісламським як за своєю суттю, так і за формою». Для мусульманина виступити проти ісламу означає виступити проти всього того, що є в житті й у суспільстві, тобто протиставити себе цьому суспільству, виявитися немов поза ним, поза законом.

2.Ісламський фундаменталізм

Іслам -- це друга в світі за масштабами релігія і така, що дуже швидко розвивається у світі. На сьогоднішній день у більше ніж 70 країнах світу нараховується майже 1,3 мільярди мусульман. Основні сили ісламу географічно зосереджені в Азії й Африці. Наприклад, установлено, що більше половини всього населення Африки незабаром будуть мусульманами. Однак мусульманство також поширилося в Європі і не тільки.

Іслам -- це не просто релігія. Це цілком сформований спосіб життя з настановами з моральної, політичної й економічної поведінки людей, так само, як і націй.

«Ісламський спосіб життя» ґрунтується на навчанні пророка Мухаммеда (близько 570--632 року до н.е.), суть якого показана в Корані, священній книзі усіх мусульман. Вони вважають себе послідовниками Аллаха і Сунні, яка являє собою «прокладений шлях», тобто традиції і звичаї, дотримувані благочестивими мусульманами, які засновані на власному житті пророка.

У самому ісламі розрізняють дві основні секти, що виникли за 50-річний період зі смерті Мухаммеда в 632 р. до н.е. Секта сунітів представляє більшість мусульман, у той час як до шиїтів належить не більше ніж 1/10 мусульман, зосереджених в Ірані та Іраку.

Ісламський фундаменталізм виявляється в радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу принципів, форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильному відстоюванні ісламських традицій. Характерні його риси -- протидія процесам загальної відкритості мислення, діяльності, життєвих форм протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішимості, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтернатив цим ідеалам, відсторонення від решти суспільства. Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й непримиренна вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях: політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталістських течій.

Радикальний фундаменталізм. Представники його вдаються до військової боротьби проти наявної влади, насильства, терору та ін. Об'єктами їхньої боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

Поміркований фундаменталізм. Вплив його прибічників найбільш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють роботі шкіл, лікарень, благодійницькій діяльності, прагнучи проілюструвати й змоделювати ісламський дух та етику.

Легальний фундаменталізм. Представники його намагаються легально увійти до парламенту, місцевих органів влади і здійснити соціальну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал у межах чинного законодавства.

Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чітко окреслена. Інколи угруповання визнають різні методи з метою адекватного реагування на зміни ситуації.

Протягом усієї історії Ісламу існував конфлікт між релігією і політикою та між ісламськими лідерами, що найчастіше мислили земними поняттями і гнучко підходили до застосування принципів ісламу в політичному житті, і фундаменталістами, які вважали, що не можна ні на крок відступати від принципів і способу життя Пророка.

Фундаменталізм в ісламі не означає тільки віру в буквальну правду Корану, тому що це приймають усі мусульмани в цьому сенсі і тому їх можна назвати певною мірою фундаменталістами. Фундаменталізм як політична течія означає сильне і категоричне переконання в тому, що ісламська віра є чільним принципом у соціальному житті й політиці, також як і в особистій моральності. Ісламські фунда- менталісти хочуть установити верховенство релігії над політикою.

На практиці це означає: заснування «ісламської держави», теократії, керованої духовною, а не світською владою; повне застосування шаріату -- ісламського Закону Божого, заснованого на принципах, викладених у Корані. Шаріат закладає модель законного і праведного поводження, включаючи систему покарання за більшість злочинів, так само як і правила особистого поводження для чоловіків і жінок. Так само -- як і інші релігії, іслам містить доктрини і переконання, що можуть виправдати широкий ряд політичних причин. Це особливо стосується ісламських економічних ідей. Коран, наприклад, виступає за введення приватної власності, чим, як дехто стверджує, схвалює капіталізм.

Однак він забороняє лихварство і наживу, що, як заперечують інші, є ознакою симпатії до соціалізму.

Відродження ісламського фундаменталізму в XX ст. почалося із заснування мусульманського Братерства в Єгипті в 1928 р. Хоча Єгипет одержав формальну незалежність у 1922 р., а повна незалежність була визнана в 1936 р., Об'єднане Королівство зберігало могутню економічну і військову присутність у країні. Братерство було засновано Хасаном Аль Банна (1906--1949) з метою відродити те, що він вважав перекрученою ісламською вірою, і забезпечити віруючих політичною силою, партією ісламу. Братерство прагнуло заснувати ісламський уряд, що стало б альтернативою капіталістичним і соціалістичним формам розвитку. Таке правління перетворило б існуючу соціальну систему, застосовуючи принципи ісламу, в державу сильну в економічному і політичному житті, а також зміцнило особисту мораль. Цей процес духовного очищення включав би також остаточне звільнення Єгипту від іноземного контролю. Братерство вже представляло кінцеве звільнення, єдність усіх ісламських народів. Ідеї Братерства поширилися в Йорданії, Судані і Сирії, де з'явилися організації які включали мечеті, школи, молодіжні клуби і навіть ділові підприємства. Вони давали молодим людям фізичну підготовку до прийдешнього Джихаду, що перекладається як «священна війна», за допомогою якої вони б досягли своїх цілей.

Однак фундаменталізм залишався на краю арабської політики до того часу, поки арабські лідери були прихильні до Заходу. А після перемоги Гамаля Насера в Єгипті, який запропонував певні форми арабського соціалізму, ситуація в арабському світі докорінно змінилася. Насер у 1956 р. націоналізував Суецький канал. Після цього Єгипет пережив військову інтервенцію Об' єднаного Королівства, Франції та Ізраїлю, а Насер став безумовним лідером арабського світу. Соціалізм Насера підштовхнув його налагодити близькі дипломатичні відносини з Радянським Союзом і придушити Мусульманське Братство. Однак поразка Єгипту в Арабо-Ізраїльській війні 1967 року значною мірою підірвала авторитет арабського соціалізму і дала можливість розвиватися рухові фундаменталістів. Незважаючи на те, що колоніальному правлінню прийшов кінець, країни Близького Сходу і Північної Африки чітко усвідомлювали свою все ще існуючу економічну залежність від Заходу і Радянського Союзу і своє політичне безсилля, підкріплене тим фактом, що Ізраїль вистояв у війні. У цих обставинах націоналізм знову набув форми ісламського фундаменталізму.

Починаючи з 1970-х років, угруповання фундаменталістів раптово з'явилися в більшості країн ісламу й одержували усе більшу підтримку серед молоді й людей, відданих політиці.

Осередком цього процесу став Іран, де в 1979 р. Народна революція привела Айтола Хомейні до влади та до того, що Іран оголосив себе Ісламською Республікою. Приклад, показаний Іраном, надихнув угруповання фундаменталістів у багатьох країнах світу. У 1981 р. Мусульманське Братство зробило політичне вбивство президента Садата в Єгипті; лідери декількох ісламських країн, наприклад, Пакистану і Судану, під зростаючим тиском фундаменталістів, ввели шаріат.

Фундаменталізм досяг свого піку в Лівані в 1980-х роках, коли той був розколотий громадянською війною між християнами і мусульманами, і окупований Ізраїлем на півдні та Сирією на півночі. Бейрут потрапив під контроль угруповань фун- даменталістів, які, заручившись підтримкою з Ірану Хезболи, зробили ряд резонансних викрадень західних заручників.

У процесі подальшого розвитку ісламський фундаменталізм набув інших форм. Зокрема в Туреччині фундаменталізм одержав визнання в результаті перемоги на вборах 2003 р. партії, хоча сама вона була створена за рік до цього з первинно заборонених угруповань фундаменталістів. В той же час президентські вибори 2007 р. в цій країні засвідчили величезне несприйняття фундаменталізму широкими верствами населення. В Афганістані сила революційного фундаменталізму була продемонстрована режимом «Талібан», заснованому в 1997 р., але втратила владу внаслідок організованих США воєнних дій у 2001 р. «Талібан» являє собою типовий приклад принципово нового фундаменталізму, який не йде на компроміс з будь- якими ісламськими або будь-якими іншими ідеями, що відрізнялися від їхнього світогляду. Він виник на основі екстремістської форми деобандизму, різновиду ісламу сунітів, що розвився в колоніальній Індії, але має найглибші корені в Пакистані. «Талібан» спробував викорінити усі форми «неісламської» корупції і ввести жорстко контролюючу інтерпретацію закону шаріат. Жінок цілком відсторонили від управління, економіки і громадського життя взагалі. Цензура була настільки жорсткою, що всі види музики були заборонені. Правління «Талібан» було найвищою мірою авторитарним, політична влада була зосереджена в руках невеликої групи старшого духовенства «Талібан», під вищим керівництвом мулли Омара.

Висновок

Отже,одним з визначальних чинників суспільно-політичного життя мусульманських країн Близького Сходу стала активізація ісламського фундаменталізму. Діяльність політичних сил, які виступили під його гаслами мала в значній мірі дестабілізуючий вплив на ситуацію всередині цих країн та їх міжнародне становище.

Зростанню ролі ісламського фундаменталізму сприяв цілий ряд факторів соціально-економічного, політичного та психологічного характеру. Серед них можна назвати різку зміну соціальної структури мусульманських країн Близького Сходу, поразку арабських держав у війні з Ізраїлем, яка викликала у їх населення гостру кризу суспільної свідомості, дискредитація правлячих режимів внаслідок економічних негараздів, розповсюдження корупції та ідеологічного банкрутства, неприйняття широкими масами з традиційними стереотипами мислення процесів різної модернізації та «вестернізації».

Розповсюдженню ідей фундаменталізму сприяла також сама специфіка мусульманських країн, в яких іслам є не тільки пануючою релігією, а виступає в ролі цілісної системи принципів функціонування суспільного, політичного та приватного життя.

Ідеологія ісламського фундаменталізму має глибоке історичне коріння i її зародження можна спостерігати ще в середньовіччі. У ХVIII-ХІХ століттях ідеї фундаменталізму знайшли відображення у діяльності ваххабитів у Саудівській Аравії та поглядах таких реформаторів ісламу, як Даль-Афгані та Р. Ріда. У ХХ столітті рух ісламських фундаменталістів був започаткований Х. аль-Банною, який заклав основи його сучасної доктрини. Її визначальними рисами стали -- проголошення тотального характеру ісламських цінностей i прагнення пристосувати реалії сучасного життя до норм первісного ісламу.

Сімдесяті роки характеризувалися радикалізацією ісламського фундаменталізму та широким застосуванням його послідовниками насильницьких методів боротьби за політичну владу. У цей час фундаменталістські організації стали найбільш значною опозиційною силою в арабських країнах Близького Сходу, орієнтованою на перманентний конфлікт з правлячими режимами.

Однак, екстремістський характер більшості акцій ісламських фундаменталістів, неадекватне сприйняття ними сучасного світу i свого місця в ньому, переоцінка своїх можливостей не дозволили ісламістам прийти до влади в державах Близького Сходу. Але загроза, яку вони становили для пануючих еліт, змусила останніх піти на значні поступки їхнім вимогам i сприяти посиленню ісламізації суспільного та політичного життя у власних країнах.

На міжнародній арені діяльність ісламських фундаменталістів була менш значною, ніж у внутрішньополітичному житті, але й тут їх активність була помітною i сприяла посиленню руху «ісламської солідарності» та загостренню проблеми близькосхідного конфлікту.

Ісламісти виступили за ревізію міжнародного устрою i створення на основі ідей панісламізму єдиної всемусульманської держави -- халіфату, яка мала стати, поряд з ліберальним Заходом та комуністичним Сходом, «третьою силою» в системі міжнародних відносин, причому основною формою її відносин зрештою світу мав бути джихад -- священна війна проти невірних. Така ідеологія заклала основи для пізнішого поширення міжнародного тероризму під ісламськими гаслами.

Список використаної літератури

1. Абу Аля аль-Маудуді. Спосіб життя в ісламі. -- Львів: Логос. 1995. -- 47с.

2. Коран. Пер. и коммент. И.Ю. Крачковского. -- Москва: Наука, 1990. -- 727с.

3. Абдразанов А. Ісламський фундаменталізм очима Заходу i Сходу // Трибуна. -- 1993. -- № 10. -- С. 33-35.

4. Арипов М. Ислам и мировая цивилизация // Свободная мысль. -- 1991. -- № 14. -- С. 87-98.

5. Беляев И. Ислам: религия и политика // Диалог. -- 1990. -- № 6. -- С.89-96.

6. Васильев А.Исламский фундаментализм в Египте // Азия и Африка сегодня. -- 1986. -- № 1. -- С. 22-26.

7. Ерасов Б. Структура и динамика исламского универсализма // Вопросы философии. -- 1973. -- № 3. -- С. 139-147.

8. Жданов Н., Игнатенко А. Ислам на пороге ХХІ века. -- Москва: Политиздат, 1989. -- 321 с.

9. Ислам в политической жизни стран современного Ближнего и Среднего Востока. -- Ереван: Изд-во Ан СССР, 1986. -- 230 с.

10. Ислам: проблемы идеологии, права, политики и экономики. -- Москва: Наука, 1985. -- 279 с.

Размещено на Allbest.ru