Католицька меса першої половини - середини ХХ століття: художньо-естетичні та літургійні аспекти

Постать віденського церковного музиканта А. Вайріха представлена у дисертації як типовий приклад літургійної творчості на межі ХІХ і ХХ століть. Відсутність у його месах яскраво вираженого індивідуального стилю, запозичення стильових ознак пізнього романтизму свідчать про відношення композитора до власної творчості як до вторинного явища. Композитор не претендує на художні відкриття. Але свідоме «обмеження креативності» свідчить не про виснаження авторської енергії, а про розуміння літургійної творчості як збереження, повтору, імітації, наслідування.

У месах М. Шпрінгера представлено авторську концепцію «церковно-музичного Gesamtkunstwerk», у якій унаслідуються вагнерівські ідеї, з одного боку, і вчення видатного католицького теолога і філософа періоду літургійної реформи Р. Гвардіні, _ з іншого. Композитор акцентує у розумінні Liturgie als Schauspiel театральні, перформативні основи католицького богослужіння як синтезу різних семантичних практик (дії, інтеракції зібрання віруючих через спів, слухання, жести, рухи, колінопреклоніння тощо). У проекті «церковно-музичного Gesamtkunstwerk» М. Шпрінгера автор дисертації знаходить важливі паростки практичного втілення меси як комплексного феномену. Але нормативні складові богослужіння (естетичні і літургійні) мають бути врівноважені. У літургійній творчості М. Шпрінгера ця рівновага ще не досягнута. Комплексне співвідношення складових ритуалу підмінюється закономірностями суто музичного розвитку. У зв'язку з цим підкреслюється, що ідеї М. Шпрінгера вступають у протиріччя із завданнями Конституції „Sancrosanctum Concilium“, а саме, із законодавчим проголошенням музики «невід'ємною інтегральною частиною божественної літургії».

Зміни стильових векторів від пізнього романтизму до середньовічних і ренесансних літургічних традицій у месах першої половини, середини ХХ століття демонструє творчість австрійського церковного композитора Й. Лехтхалера. У месах баварського композитора П. Грісбахера спостерігається протилежний рух: від впливу «регензбурзької школи» цециліанізму і її представників Ф. К. Віта, М. Саілера, C. Проске, до введення у музику меси лейтмотивної системи. Оригінальне застосування вагнерівської лейтмотивної техніки закріпило за П. Грісбахером ім'я «Вагнера церковної музики» (Х. Вернер). На прикладі Friedensmesse ор. 200 для мішаного хору, солістів і подвійного складу симфонічного оркестру демонструються особливості лейтмотивної системи Грісбахера: кожен лейтмотив ретельно виписаний і поділений на субмотиви, субмотиви, своєї черги, увиразнюють смисловий підтекст основних лейтмотивів («Віри», «Надії», «Любові», «Гріха і покаяння», «Спокуси», «Спасіння» і т. п.).

Разом з тим у 20-30-х роках ХХ століття активізується діяльність церковних композиторів, які заперечують доцільність розвитку вагнеріанства і брукнеріанства у літургічних жанрах. На противагу цьому вони пропагують розвиток «стилю Палестріни». Послідовним пропагандистом «палестринівського стилю» вважається берлінський композитор K. Дьоблер. Явище стильової ретроспекції розповсюджене також у творчості церковних композиторів О. Йохума, Г. Лемахера, Ф. Філіппа, Й. Хааса. У дисертації наводяться різні приклади реінтерпретації григоріанської Missa de angelis (Missa Ordinarium VIII) у Й. Н. Давіда і О. Йохума. Як свідчить один з відомих німецьких дослідників Петер Вагнер, Missa de angelis з репертуару григоріанського Kyriale часто вживалася не лише у ренесансних літургіях. Missa choralis Й. Н. Давіда демонструє детальну контрапунктичну розробку григоріанського джерела Missa de angelis. За допомогою засобів монотематизму Й. Н. Давід досягає мети літургії. Як підкреслював сам композитор, завдяки монотематизму у Missa de angelis концентрується єдність послання (вербальний компонент меси) і ситуації (ритуальний компонент меси). меса релігійний літургія богослужіння

Музикознавці відносять Missa choralis Й. Н. Давіда до кульмінаційного прояву політональності у композиторській творчості першої половини ХХ століття. Активними послідовниками композиційних і стильових принципів Й. Н. Давіда були Й. Аренс і А. Хайлер. А. Хайлер здійснював у своїх месах експерименти синтезу середньовічної григоріаніки з додекафонією А. Шенберга. Й. Аренс користувався додекафонною технікою, маніфестуючи її навіть у назвах літургічних творів, зокрема, у Missa dodecaphonica (1966).

У творчості церковних композиторів 1940-50-х - початку 1960-х років (тобто, напередодні Другого Ватиканського Собору) спостерігається широкий спектр стильових взаємодій середньовічної григоріаніки, ренесансної поліфонії і барокової хоральности з мінімалізмом, серіальністю, алеаторикою, полістилістикою. Відзначається також характер взаємодії нових методів як передумова відтворення у богослужінні суб'єкт-суб'єктної, божественно-людської інтеракції. Роль церковного композитора у цьому процесі вирізняється його особистісною включеністю у ритуал богослужіння у якості суб'єкта літургійної події.

Дотримання традицій середньовічної і ренесансної церковної музики, з одного боку, і взаємодія з сучасною музичною лексикою «нової музики», _ з іншого, увиразнювали взаємодію незмінного з актуальним. Використання методів додекафонії, колажу, стилізації виявилося не лише доречним у контексті літургійної практики, а й відповідало певним сутнісним властивостям музичного гештальту меси-ритуалу. У принципах алеаторики композитори вбачали перспективу нової інтеграції хоральних і органних імпровізацій. Наприклад, фрагменти, позначені у партитурах вказівками ad libitum (П. Планявський, Й. Хаас, Г. Шрьодер, Х. Шуберт та ін.), орієнтовані на мобільність композиції і виконавського складу. Використання алеаторичних прийомів сформувало у свідомості церковних композиторів шляхи врівноваження природно-акустичного й композиційного балансу меси як динамічну єдність її музичного і літургійного гештальту.

Підпункт 2.4.1 «Меси Германа Шрьодера» присвячений дослідженню творчості відомого німецького церковного композитора, активного пропагандиста і практика літургійної реформи Другого Ватиканського Собору. У літургічній музиці реформаторського періоду яскраво проявилися риси «нової діловитості» (Neue Sachlichkeit) - провідної течії першої половини ХХ століття, що пропагувала естетику прикладного, функційного мистецтва. Зазначається, що Г. Шрьодер створив найбільшу кількість Gebrauchmesse, тобто мес, що увійшли до богослужбового репертуару і регулярно використовуються під час богослужінь до теперішнього часу. Він цілеспрямовано розробляв систему композиційних методів інтеграції літургійної музики у богослужіння. Повернення антиконцертного статусу меси, досягнення рівноваги художніх і літургійних норм богослужбового канону меси-ритуалу аналітично прослідковується у Missa Dorica, Missa Gregoriana, Cдcilienmesse. У дисертації звертається увага на взаємодію старого» і «нового». Це мажоро-мінорні «переклади» григоріанських ладів, це характер інтонування канонічних текстів за типом cantus planus. У Missa Dorica дорійський модус григоріанської секвенції Veni Sancte Spiritus інтонується у мажоро-мінорі, у Missa Gregoriana фрігійський модус григоріанського джерела Kyrie (Kyriale XVI, Kyrie III з фіналісом e) переінтоновується у e-moll. Очевидні спрощення модальної системи церковних ладів у хорових партіях мес зумовлені включенням колективного співу віруючих у систему ритуальної інтеракції (відповідно позначеної у партитурі). Професіональні складові не втрачають при цьому свого художньо-естетичного значення. З точку зору професійного композитора це було нове й оптимальне рішення, що сприяло впровадженню меси Missae cum populo activo у літургійну практику.

Меси Г. Шрьодера «рідною мовою» стали зразком художньої реалізації завдань церковної реформи Другого Ватиканського Собору. До них відноситься «Цециліанська» меса, видана у двох редакціях - англійській („Mass to honor Saint Cecili“ для хору, Schola і органу, 1966) і німецькій („Cдcilienmesse“ для хору, Schola, ансамблю духових, 1968). Меса-цикл і меса-ритуал представлені композитором як органічна єдність. При цьому Г. Шрьодер не відмовляється від таких прийомів досягнення композиційної цілісності музики меси, як мотивне варіювання, наскрізні арочні зв'язки між розділами Kyrie eleison і Sanctus, Gloria і Credo. Участь зібрання віруючих, зафіксована Г. Шрьодером у партитурі (через виділення окремої партитурної стрічки, вказівок «з підспівуванням хору» або «разом з хором»), висвітлює трактування композитором співу всіх учасників служби як однієї з форм participatio actuosa поряд з ритуальними діями, рухами, слуханням (проповіді, музики) тощо.

Експерименти з двомовними редакціями мес у Missae cum populo activo привели композитора до думки про необхідність збереження латинського Ordinarium. Г. Шрьодер підкреслював, що деякі новітні переклади текстів (особливо Gloria і Credo) не розраховані на спів. Він наголошував, що у лютеранській Біблії старонімецька мова насичена виразністю і поетичністю і більш придатна до музики, ніж у більш сучасних перекладах.

Церковні композитори йшли різними шляхами у здійсненні літургійної реформи. Одні підсумовували досвід церковно-музичної традиції, інші намагалися розширити репертуарну скарбницю Thesaurus musicae sacrae, відбираючи з тезаурусу сучасних виразових засобів такі, які відповідали уявленням про «нове звучання літургії». До числа останніх належить Йозеф Аренс. Його творчості присвячений підпункт 2.4.1 «Від модальності до додекафонії: Йозеф Аренс, «Додекафонна меса» / „Missa dodecaphonica“». Й. Аренс здійснював літургійну реформу іншим шляхом, ніж Г. Шрьодер. Композитор знайшов власні оригінальні методи інтеграції традицій минулого з сучасною музичною лексикою. Він спрямував зусилля на поєднання «нового» зі «старим», альтернативне спробам попередників. Композитор зберігав незайманим латинський текст і стверджував, що «нове звучання літургії» має бути спорідненим з григоріанікою й контрапунктом через спільність лінеарного мислення. Аренс трактував додекафонію як засіб інтонаційної, структурної і акустичної модифікації старовинної лінеарності. Літургійна сутність його „Missa dodecaphonica“ обумовлюється послідовним втіленням функції музики як прикладної «до латинського канонічного тексту», теологічна - спирається на августинівське трактування латинського канону меси, а саме, на вчення Бл. Августина про музику як про божественне Послання. „Missa dodecaphonica“ була створена під час завершення літургійної реформи Другого Ватиканського Собору (1966). У камерній партитурі Missa dodekaphonica втілюється концепція Missa Ordinarium як «звукове оформлення» богослужіння. Й. Аренс сонорно відтворює атмосферу літургії. На думку композитора, у «звучанні літургії» йдеться про теологічні речі, що є більш значущими, ніж естетична якість музичного твору. Інтонаційно-драматургічна спрямованість додекафонного ряду «вгору» підсумовує у заключному розділі Agnus Dei розвиток просторово-звукової атмосфери меси-ритуалу теологічно, символізуючи образ церковного загалу у безперервному континуально-висхідному русі.

Автор характеризує значення Missa dodecaphonica у відповідності з завданнями Конституції Sacrosanctum Concilium:

· втілення нового акустичного фонізму меси як «звукової атмосфери» храму;

· трактування меси як втіленої у звучання істини божественного Слова;

· артикуляція Послання літургії у єдності Слова і Діяння на близькій сучасності музичній мові;

· втілення суб'єкт-суб'єктної інтеракції у діалогічній події меси-ритуалу через залучення співу віруючих як свідому участь кожного у практиці богослужіння.

Католицька церква удостоїла композитора почесного звання «генія сучасної католицької музики» / „den Genius der modernen katholischen Musik“.

Й. Аренс публікує власний статут церковної музики «Від модальності до додекафонії» Ahrens Joseph. Von den Modi zur Dodekaphonie / J. Ahrens. - Heidelberg : W. Mьller, 1979. - 25 S.. Прагнення зберегти латинську версію літургії, не зважаючи на рекомендації Ватикану щодо впровадження у святкування католицьких богослужінь «рідної мови», інспірувало композитора створити інтернаціональну спілку Pro Missa Tridentina, яка пропагувала такі ідеї.

Зміст розділу III «Жанр меси у творчості провідних митців ХХ століття» складається з нарисів про втілення художнього типу меси видатними композиторами (Е. Саті, І. Стравінський, О. Мессіан, П. Хіндеміт). Найбільш радикальний зразок вільного трактування закономірностей літургічного жанру представлений у Messe des Pauvres Эріка Саті (1895). У підрозділі 3.1. докладно аналізується його Messe des Pauvres для хору і органу. Зауважується, що стилістика твору являє собою один з перших вдалих зразків неогригоріаніки. З іншого боку, звертається увага на порушення літургійного канону у структурі твору. Меса починається з органної прелюдії. У наступному розділі відтворюється канонічний текст Kyrie, а розділи Gloria, Credo, Sanctus/Benedictus, Agnus Dei у партитурі відсутні. Е. Саті поєднує, не притримуючись чіткої послідовності, хоровий та органний типи меси. При цьому він віддає перевагу колористиці і виразності звукових фарб перед завданням смислової артикуляції тексту.

Розвиток і взаємодія традицій французьких органних шкіл представлений у Messe de la Pentecфte О. Мессіана. У підрозділі 3.2. зауважується, що літургічна творчість _ одна з найважливіших сфер діяльності універсальної особистості О. Мессіана _ музиканта-дослідника, синестетика, вченого-орнітолога, творця власних музичних систем, теоретика, педагога, церковного музиканта, що перебував на службі у церкві La Trinite понад 60 років. Зауважується, що найважливішим джерелом духовної енергії мессіанівської творчості була глибока католицька віра й щоденна літургійна практика. Прослідковується шлях від ранньої неопублікованої Меси для восьми сопрано і чотирьох скрипок (1933) до зрілої органної Messe de la Pentecфte (1949-50). У останній композитор узагальнив результати власного досвіду церковного музиканта. Оригінальним є тут метод використання григоріанських джерел. Вони формують не лише лінію, а й всю звукову фактуру, що надає звучанню об'ємності, моделюючи просторово-часовий континуум меси-ритуалу. Зауважується, що літургійні твори О. Мессіана презентують Messiaen-Stil як неповторне явище, разом з тим є найбільш вагомим внеском сучасної музики у Thesaurus musicae sacrae католицької церкви.

У підрозділах 3.3, 3.4, 3.5 аналізуються меси композиторів, які за віросповіданням не належали до католиків. Однак створені ними меси вони вважали придатними для використання у католицькій службі. На прикладі Меси І. Стравінського (1948) прослідковуються тенденції оновлення богослужбових функцій жанру. Автор дисертації приходить до висновку, що негативну оцінку цього твору сучасниками, зокрема, докори у «стильовому примітивізмі», можна пояснити нерозумінням поставленого композитором завдання повернути жанру його літургійну сутність. Саме завдяки лаконізму, простоті і чіткому розмежуванню розділів меси І. Стравінський вважав за можливе її включення до звичайного ходу католицького богослужіння. Композиція твору чітко відповідає літургійному канону і передбачає чергування музичних епізодів з читаннями та обрядовими дійствами.

Меса П. Хіндеміта (1963), час створення якої співпав з публікацією Конституції Sacrosanctum Concilium, розглядається як кульмінація пізнього стилю композитора. Провідною ознакою останнього стає зміна стильового вектора, який визначається завданнями функційного мистецтва/angewandte Kunst. Констатація у пізнього Хіндеміта початку нового етапу розвитку літургійних жанрів базується на підставі вивчення ескізів його двох незавершених мес. Автор дисертації робить припущення, що передчасна смерть П. Хіндеміта зупинила перспективу розвитку наступного етапу у його творчості _ втілення нового музичного гештальту католицького Богослужіння. Що стосується єдиної завершеної ним меси, то у ній відчутна невідповідність задуму його практичній реалізації. Незважаючи на те, що твір був включений у богослужіння до того, як прозвучав у концертному виконанні, він являє собою скоріше концертну версію складного за музичною мовою художнього жанру меси. У процесі детального аналізу композиційних та стильових особливостей твору зроблені наступні висновки:

· цитування григоріаніки, використання респонсорних принципів монодичного і хорового співу підтверджують те, що меса була задумана для практичного використання у богослужінні;

· про це свідчить і докладно простежена у аналізі Credo логіка інтонаційної взаємодії тем, що втілюють постулати Віри.

При порівнянні мес П. Хіндеміта і І. Стравінського виявлені як відмінності, так і спільні риси запропонованих авторами рішень. Наголошується, що звернення до григоріаніки, ренесансної поліфонії відповідали рекомендаціям папських енциклік першої половини ХХ століття. У Credo обидва автори навіть звертаються до цитування спільних григоріанських джерел з „Missale Romanum“. Тематичний розвиток у Хіндеміта презентує необарокову інтерпретацію риторичних фігур. І. Стравінський висловлювався проти наслідування барокової риторики у богослужбовому співі і розвивав традиції «пізньої григоріаніки». П. Хіндеміт обрав апробований у музичній історії шлях «від етоса до афекту», від вербально-інтонаційної логіки до емоційно-символічної. У його католицькій літургічній музиці зберігається протестантська основа, лютеранське розуміння музики і реалізації людини через creatura liturgica у зв'язку з creatura divina. На противагу тому І. Стравінський трактує cantus planus (лат. - рівний, площинний спів) швидше у дусі православної ортодоксії. Рівне, позбавлене експресії розгортання хорового співу може бути наближене по духу до строгих канонів старовинного православного іконопису. У силабічній остинатній повторювальності текстів йдеться не про emotio, а про motio - позачасовий рух у містичному просторі храму. У наслідуванні І. Стравінським у його католицькій месі філософії західного «абсолютного мистецтва» також прослідковуються паралелі з православним розумінням літургії як невичерпної краси божественного таїнства.

П. Хіндеміт та І. Стравінський - яскраві самобутні митці, що створили високі зразки літургічної музики, у яких через суто художні якості виражений дійсний сенс меси як музичного жанру, і у той же час обидва твори не суперечать сутності меси-ритуалу. І у цьому відношенні вони відповідали новому розумінню мистецтва, яке поступово формувалося у ході реформ католицької церкви першої половини ХХ століття і критеріям musica ecclesiastica.

Розділ ІV «Соціологічні аспекти меси: зміни у літургійній і музичній практиці через participatio actuosa зібрання віруючих»: увага зосереджується на дослідженні соціологічного феномену меси в умовах літургійної реформи Другого Ватиканського Собору.

У підрозділі 4.1 «Відношення церкви до креативних форм розвитку літургії у ХХ столітті» висловлюється припущення, що імпульси оновлення літургії, які ініціювали церковні композитори, як правило, підтримувалися церквою й слугували посиленню її авторитету. Підкреслюється, що діалогічна орієнтація у процесі оновлення літургії означала повернення у її музичному оформленні стародавніх літургійних цінностей через кореспондування із сучасними музичними стилями.

У пункті 4.1.1 «Взаємодія літургійного канону меси зі світськими музичними жанрами як джерело креативності церковної музики» зазначається, що у ході багатовікового розвитку літургії виникали ситуації конфлікту між світськими і духовними настановами. Але по відношенню до мистецтва такі конфлікти виконували конденсуючу роль і врівноважували розбіжності між літургійним каноном і креативним джерелом художньої творчості. Висловлюється міркування стосовно літургічної музики як озвучування зв'язку божественного і людського начал, спрямованого на кореспондування всіх сторін життя суб'єкту, на синтез homo religiosus, homo sapiens, homo cognitio, homo animus.

У пункті 4.1.2 «Відношення Другого Ватиканського Собору до літургічної музики крізь призму нового розуміння ролі церковного зібрання» у історичному екскурсі досліджується питання про роль церковного композитора і загалу віруючих у католицькій літургії. Наголошується, що музика трактується у документах і постановах Ватиканського Собору з точки зору комплексної цілісності меси-ритуалу, яка вміщує у себе теологічно-еклезіологічний, соціально-історичний і художньо-естетичний аспекти. Автор дисертації висловлює міркування стосовно невирішених (починаючи з Тридентського Собору, 1565) питань літургійної практики. Не вирішеною залишається завдання позбавити нові меси еклектики. Це стосується як музичного стилю, так і способів проведення Служби Божої. Йдеться зокрема про необхідність звільнення музичного оформлення меси від надмірностей і приведення її до стильової єдностіҐ властивої григоріанському хоралу та поліфонії палестринівського стилю.

Григоріанський хорал ствердився у якості центральної еклезіологічної парадигми католицької церкви після Тридентського Собору. Головна його функція визначалася у пункті, що стосувався церковної освіти. Протягом століть у григоріанському співі вироблялися навички і вміння відбору церковними музикантами піснеспівів, придатних до літургії. Однак освітній характер тридентської реформи літургійного співу трактувався у художньо-естетичних колах як обмеження творчого потенціалу музикантів. Історичні конфлікти церковної влади і музикантів яскраво представлені у церковних документах, починаючи з Тридентського Собору. Наголошується, що виникнення поряд із месою-ритуалом концертної меси-жанру не узгоджувалося з богослужбовими функціями літургічної музики. Художня меса історично презентувала пріоритет індивідуально-авторського над службово-літургійним. Факти використання під час католицької меси музики як цілісного словесно-музичного твору на зразок кантати або ораторії не були рідким явищем. При цьому порушувалася канонічна ієрархія Богослужіння, підпорядкованість окремих компонентів основним літургічним завданням. Компроміси, які шукала церква у відношенні до мистецтва, одержували своє теологічне пояснення. Церква долучала до Служби Божої найкращих професійних митців (церковні хори, композиторів, солістів, оркестрантів) не лише у якості «виконавських засобів літургії». Вона розцінювала участь професійних музикантів у «звучанні літургії» як їх причетність до сукупного суб'єкту меси, тобто до зібрання віруючих.

Протиріччя між церковними вимогами і прагненнями музикантів до індивідуалізації стилю і розширенню його меж з великим запізненням були подолані у постановах Другого Ватиканського Собору. У Конституції „Sacrosanctum Concilium“ закріплені положення католицької церкви по відношенню до «прекрасних мистецтв» як джерела оновлення літургії.

Соціальні функції меси займають одне з центральних положень у матеріалах Другого Ватиканського Собору і детально визначені таким чином:

· віруючі, які беруть участь у процесі комунікативної події літургії, є її центральною складовою;

· креативність гештальту літургії є сутністю літургійного мистецтва, яке емоційно впливає на віруючих і забезпечує активну включеність громадської свідомості у всі етапи літургійного дійства;

· літургійне мистецтво є одним із засобів соборної єдності церковного зібрання.

Стверджується, що період літургійної реформи є етапом нового осмислення ролі зібрання віруючих. Його вплив на літургійну музику веде до формування нової «якості звучання» (нового «інтонаційного образу світу», згідно із визначенням Ю. І. Чекана) сучасної меси-ритуалу. Обґрунтовується, що у ХХ столітті у свідомості композиторів змінюється ставлення до літургічної музики, трансформуючись з формули «музика у літургії» на формулу «музика як літургія».

У підрозділі 4.2 «Мета й завдання музики у месі, призначеної для виконання загалом віруючих» увага зосереджується на дослідженні соціальної ролі музики у месі. Підкреслюється, що сутність меси як «діалогічної події» трактується у двох напрямках: з одного боку, як діалог людського і божественного, з іншого, - як спілкування між віруючими у загальній справі церковного зібрання, тобто, у ході меси-ритуалу. Вводиться поняття діалогічного феномену «звучання меси» через синтез actio / reactio загалу віруючих. У процесі слухання реалізується діалогічна функція віруючих у месі, зумовлена реакцією сприйняття. У процесі колективного співу здійснюється дієва участь віруючих у ритуальних подіях.

У пункті 4.2.1 «Функція літургічної музики з точки зору діалогічного характеру Богослужіння» увиразнюється комплексна роль церковного музиканта і його координуюча функція у практичному здійсненні церковних догматів Marturia, Diakonia, Leiturgia/Liturgie і Coinonia.

У пункті 4.2.2 «Другий Ватиканський Собор про церковне зібрання і його відношення до церковної музики» особлива увага сконцентрована на трактуванні григоріанського хоралу як ґрунту для реставрації і оновлення богослужбових функцій літургічної музики у ХХ столітті. Розглядаються перспективи співпраці церкви з сучасними композиторами у організації гештальту меси-ритуалу. Підкреслюється, що історична конфронтація церковної влади з музикантами була викликана інтенсивним розвитком жанрової моделі художньої меси, у якій могла відбуватися підміна «діалогічної події» літургії «музичною подією». Одним з вагомих результатів літургійної реформи першої половини ХХ століття визначається соціальне вирівнювання церковної ієрархії за рахунок participatio actuosa і введення у богослужбову практику католицької меси «рідною мовою». Такі кардинальні зміни літургійного канону католицької меси зумовили необхідність окремого дослідження «феномену зібрання віруючих». Йому присвячені кілька самостійних підрозділів даної роботи.

У Конституції „Sacrosanctum Concilium“ не лише визначаються критерії літургічної музики, а й наводяться історичні факти практичного досягнення окремими композиторами рівноваги ratio і intuitio як церковного ідеалу «звучання літургії», що свідчить про багатовіковий досвід діалогу теологів і музикантів. Повернення до соборної сутності зібрання віруючих у месі визначило оновлення літургічної музики через поєднання традицій григоріанського співу, а також всього історичного музичного репертуару католицької літургії з розширеним включенням у хід музичного розвитку participatio actuosa. У дисертації конкретизуються сформульовані Пієм Х у Motu proprio „Tra le sollecitudini“ наступні критерії літургічної музики: «святість», «досконалість форми», «соборність». Їх сутність пояснюється з точки зору двох ключових теологічних понять - contemplatio (споглядальність) і participatio actuosa (активна/дієва участь). Процес слухання музики під час Богослужіння активізує рецептивну, сприймаючу здатність людської душі через занурення і споглядання літургійної дії - simplex intuitus (за Й. Піпером). Автор доводить помилковість трактування процесу слухання літургічної музики як пасивного, на відміну від співу як прояву активної участі віруючих у літургійному дійстві. Слухання і спів розглядаються у дисертації як різні прояви активності загалу у діалогічній події літургії, як діалектика actio і reactio, ratio, intellectus і intuitus. Дисертант розділяє думку німецького теолога Йоханеса Оверата (сучасника і ідеолога літургійної реформи Другого Ватиканського Собору) стосовно трактування понять літургійного співу і літургічної музики як інтегральних частин цілого. Вчений стверджує, що «навіть святе мовчання у літургії є проявом participatio actuosa загалу» Overath Johannes. Liturgie und Kirchenmusik im Sinne der Konstitution des II. Vatikanischen Konzils ьber die Heilige Liturgie / Johannes Overath // Zeitschrift fьr katholische Kirchenmusik ; offizielles Cдcilien-Verbands-Organ im Dienste der Liturgie und des kirchenmusikalischen Apostolats : Musica Sacra / 84. - Regensburg, Kassel, Bonn [u.a.] : Bдrenreiter, 1964. - S. 192-202.. Сучасний німецький теолог А. Хойслінг також наголошує на нероздільності у месі вербального (інформативного) і дієвого, (перформативного) начал та їх кульмінаційного втілення у таїнстві Євхаристії. Отже, меса розуміється як актуальна подія церкви, що реально відбувається й континуально триває, кожного разу заново актуалізуючись завдяки активної участі церковного зібрання. Незмінна актуальність дії божественного Слова реалізується у літургії як втілення Слова у Дію (з грец. літургія - спільна справа).

Підсумки по четвертому розділу підводяться у пункті 4.6 «Функція композитора - відповідальність за participatio actuosa у месі». Вони стосуються:

· літургічної музики як вищої святкової форми християнської молитви, відображення у музиці сутності Святого Духу (Бл. Августин, Амброзій, Лекціонарій);

· григоріанського монодичного співу, історичних фаз поліфонічного багатоголосся, сучасних рецепцій і реконструкцій церковного репертуару, відтворення цілісності його історичної моделі як ключових моментів літургійної реформи ХХ століття;

· системи освіти, формування історичного погляду на роль церковного загалу;

· організації співпраці церкви з сучасними композиторами.

Окремо згадується про введення у широкий термінологічний тезаурус літургіки і музикознавства поняття атмосфери. Йдеться про те, що оновлення літургії через participatio actuosa вимагає від церковного композитора нових засобів відтворення особливої звукової атмосфери, пов'язаної із включенням колективного співу віруючих.

Увага у Конституції „Sacrosanctum Concilium“ до постаті композитора як віруючого християнина, члена церковного зібрання, суб'єкта літургії, соборного феномена homo religiosus увиразнює нові аспекти вивчення людини у процесі розвитку її релігійного досвіду.

У Висновках узагальнено результати дослідження. Підкреслено, що церковні композитори орієнтувалися у літургійній творчості на інші традиції, ідеали, канони, ніж світська музика. Разом з тим процеси оновлення григоріаніки і поліфонії палестринівського стилю (у відповідності з Motu Proprio Пія ХI „Tra le soletitudini“) кореспондували з неокласичними тенденціями західноєвропейської музики міжвоєнного періоду. Аналіз впливу на творчість церковних композиторів нових стильових тенденцій підтверджує необхідність включення історії меси ХХ століття у контекст загальної історії музики.

У ході аналітичного дослідження конкретних творів у дисертації доведено, що розвиток історичних традицій літургічної музики завжди відповідає загальним тенденціям стильового оновлення і збагачення новими прийомами музичної мови. Творчість церковних композиторів першої половини, середини ХХ століття стала відображенням поступового процесу децентралізації меси і продемонструвала розмаїття художньо-стильових версій музичного гештальту меси-ритуалу. Схвальне ставлення Собору до цих тенденцій, зафіксоване у Конституціях „Sacrosanctum Concilium“, „Inter mirifica“, „Apostolicam actuositatem“, „Gaudium et spes“, сприяло розщепленню єдності латинської меси на множинність її регіональних варіантів. Тим самим на сучасному етапі розвитку західноєвропейської католицької меси підсилилася соціальна роль зібрання віруючих як активних учасників богослужіння.

В атмосфері плюралістичності різних точок зору на положення Конституції про літургічну музику відображалася ситуація перехідного етапу літургійної реформи. Показові розбіжності точок зору теологів та музикантів. Чітке уявлення про характер відмінностей у розумінні ролі літургічної музики у теології і мистецтвознавстві дає можливість чіткіше усвідомити їх спільні завдання й мету. Важливим результатом вивчення меси ХХ століття стало спостереження над історично змінними критеріями феномену церковного зібрання, що у літургійній практиці виходить за межі суб'єктивної (часткової) іманентності у соборну дієву реалізацію християнської Віри.

У дисертації йдеться про те, що завдяки співвідношенню оновлених стильових рішень, використаних композиторами,, і новітніх поглядів діячів католицької церкви формується єдина система художніх критеріїв літургічної музики. Підкреслюється, що розробкою методів інтеграції музики у літургію займалися церковні композитори Й. Аренс, Ж. Лангле, П. Планявський, В. Саусенд, Г. Трекслер, Й. Хаас, Г. Ханзельбек, Г. Хумперт, Г. Шрьодер, Х. Шуберт і ін. Методи, запропоновані композиторами до середини ХХ століття для створення професійного гештальту Missae cum populo activo, мали вплив на літургійну практику і після Другого Ватиканського Собору. Під час створення мес враховувалися такі фактори, як конкретизація функцій кожного розділу Missa Ordinarium, узгодження музичних і ритуальних розділів. У партитурах мес стала використовуватися вперше запропонована Г. Шрьодером диференціація трьох-чотирьох самостійних партій, які вказували на внутрішній функційний поділ завдань літургійного зібрання: хоральної школи священиків (Choralschola), співу зібрання віруючих (Volk), професійного церковного хору, солістів. Завдання композитора полягало у диференціації функцій музики у відповідності до того, коли мова йшла про проголошення Слова (Credo), коли про акламацію віруючих (Kyrie eleison), або де безпосередньо включався спів. Стосовно останнього розрізнявся спів, що супроводжував ритуальні дії (Introitus, Sanctus/ Benedictus, Agnus Dei) і спів, який власне і був ритуалом (Gloria, Graduale /Kehrvers).

Зміни музичної концепції меси, віддзеркалені у змінах її структури, лексики та поетики, були пов'язані із суттєвими змінами у її соціально-теологічній концепції. Літургійна реформа Другого Ватиканського Собору і її закони, сформульовані у Конституції Sacrosanctum Concilium, поклали початок новому етапу католицької літургії. Стадія його активного розвитку триває до теперішнього часу.

Літургічна музика принципово неможлива поза її минулим, тобто її «інтертекстуальними семантиками» (Ю. Крістєва). Запозичення і впливи є необхідною умовою існування меси як єдності traditio constitutiva і traditio continuativa. Звернення композиторів до джерел григоріанської монодії і ранніх форм ренесансної поліфонії розцінюються не як цитування, а як сама субстанція тексту меси. З цієї точки зору розглянуті у дисертації завдання літургійної реформи, що здійснювалася протягом першої половини, середини ХХ століття, результати якої були закріплені у постановах Другого Ватиканського Собору, оцінюються як обґрунтовані і актуальні до теперішнього часу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ефименко А. Пути обновления теории и богослужебной практики католической мессы ХХ столетия (на примере творчества церковных композиторов) : монография / А. Ефименко. - Луцк : Вежа, 2011. - 402 с.

2. Єфіменко А. Релігійні аспекти постмодерну в теології: витоки, впливи, перспективи сучасної літургійної практики / А. Єфіменко // Київське музикознавство. - Вип. 32 : Культурологія та мистецтвознавство : [зб. статей]. - К. : Видавництво Київського державного вищого музичного училища імені Р. М. Глієра, 2010. - С. 51-59.

3. Єфіменко А. Літургічний жанр як інтеракція: контекст сучасної композиторської творчості / А. Єфіменко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. - Вип. 85 : Духовна культура України : традиції та сучасність : [зб. статей]. - К., 2010. - С. 343_357.

4. Єфіменко А. Динаміка літургійного змісту в екуменічній літургії Ніколауса Брасса у контексті фестивалю європейської церковної музики / А. Єфіменко // Українське музикознавство : науково-методичний збірник. - Вип. 36. - К., 2010. - С. 201_212.

5. Єфіменко А. З історії каноноутворення римо-латинської католицької меси / А. Єфіменко // Музикознавчі студії : збірка наукових праць / Волинський національний університет імені Лесі Українки та Національна музична академія України імені П. І. Чайковського :- Луцьк : Вежа, 2009. - Вип. 3. - С. 121_131.

6. Ефимйнко А. Концепция времени в сакральных жанрах конца ХХ - начала ХХI столетия / А. Ефимйнко // Київське музикознавство : збірка статей Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського та Київського інституту музики імені Р. М. Глієра. - К. : Київське державне вище музичне училище імені Р. М. Глієра, 2009. - Вип. 30. - С. 163-172.

7. Єфіменко А. Особливості естетичної та символічної інтеракцій у літургічних жанрах / А. Єфіменко // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць / Київський нац. лінгвістичний ун-т . - К. : Видавничий центр КНЛУ, 2008. - Вип. 22. - С. 397_405.

8. Єфіменко А. Меса І. Стравінського: тенденції відновлення функцій літургічного жанру / А. Єфіменко // Музикознавчі студії : збірник наукових праць / Волинський національний університет імені Лесі Українки. _ Вип. 2 : Ігор Стравінський: дискурс творчості (до 125-річчя з дня народження). - Луцьк : Вежа, 2008. -- С. 101_111.

9. Yefimйnko A. Muzycne dialogi pianistiki kameralnej i muzyki wokalnej ukrainskich kompozytorow widziane w aspekcie retrospektywy (Musikalische Dialoge Kammermusikalischer Klavier- und Vokalwerke ukrainischer Komponisten unter dem retrospektive-Aspekt Muzyka fortepianova XIV) / A. Yefimenko // Akademia muzyczna im. Stanislawa Moniuszki w Gdansku. Seria: Prace Specjalne 74. - Gdansk, 2007. - S. 218-231.

10. Єфіменко А. Особливості реформи церковного співу та системи музичної освіти Олексія Львова / А. Єфіменко // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць Київського національного лінгвістичного університету. - К. : Видавничий центр КНЛУ, 2007. - С. 210_216.

11. Ефимйнко А. Совершенство формы музыкального произведения как явление вечного / А. Ефімйнко // Київське музикознавство. Вип. 25: Культурологія та мистецтвознавство. - К. : Київське державне вище музичне училище імені Р. М. Глієра, 2007. -- С. 3-14.

12. Єфіменко А. Сучасне трактування служби Mariae Himmelfahrt в “Introitus” Манфреда Новака / А. Єфіменко // Калофонія : науковий збірник з історії церковної монодії та гімнографії. - Львів : Видавництво Українського Католицького Університету, 2006. - Число 3. - С. 77-85.

13. Ефимйнко А. Метафора сети в смыслообразовании экуменической литургии Николауса Брасса / А. Єфіменко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського : Смислові засади музичної творчості : [зб. статей]. - К., 2006. - Вип. 59. - С. 149-155.

14. Єфіменко А. Інтегрування барокового тексту в сучасний / А. Єфіменко // Художні та наукові картини світу ХХ століття : колективна монографія до 110-ї річниці народження Максима Рильського ; [упоряд. В. Захаржевська, під ред. І. Юдкіна]. - К. : Національна Академія Наук України та Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського, 2006. - Вип. 2. - С. 70-76.

15. Єфіменко А. Використання практичного досвіду концертної діяльності в курсі музично-теоретичних дисциплін / А. Єфіменко // Проблеми педагогічних технологій : збірка наукових праць Волинського державного університету імені Лесі Українки. Луцьк : Вежа, 2006. Вип. 1 (31). - С. 11-18.

16. Єфіменко А. Паралелі духовного континууму двох геніїв / А. Єфіменко // Українське музикознавство : науково-методичний вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. - К., 2005. - Вип. 34. - С. 193-211.

17. Єфіменко А. Григоріанський хорал та вектори його вивчення / А. Єфіменко // Мистецтвознавчі записки : збірка наукових праць / Держ. академія керівних кадрів культури і мистецтва. - К. : Міленіум, 2005. - Вип. 8. - С. 28_37.

18. Єфіменко А. Духовні тексти минулого у сучасній композиторській творчості / А. Єфіменко // Українська культура: минуле, сучасність, шляхи розвитку : зб. наук. праць / Держ. Рівненський гуманітарний університет. - Рівне, 2005. - Вип. 10. - С. 68_72.

19. Єфіменко А. Інтернаціональний феномен середньовічного хоралу: романський та германський діалекти / А. Єфіменко // Теоретичні та практичні проблеми культурології : зб. наук. праць / Держ. мелітопольський педагогічний університет. - Мелітополь, 2005. - Вип. ХХІ. - С. 49_55.

20. Єфіменко А. Духовна спадщина Антоніна Дворжака в контексті ідеї «нової літургійної музики» / А. Єфіменко // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка та Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Серія : Мистецтвознавство. - Тернопіль, 2005. - Вип. 3 (15). - С. 2_8.

21. Єфіменко А. Феномен релігійності О. Мессіана / А. Єфіменко // Науковий вісник Рівненського державного гуманітарного університету : збірка наукових праць : Серія: Мистецтвознавство. - Рівне, 2005. - С. 88_93.

22. Єфіменко А. Сучасна концепція сакрального у літургічному мотеті Lux aeterna Джеффрей Філліпса / А. Єфіменко // Науковий Вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. - К., 2005. - Вип. 36. - C. 67-76.

23. Ефимйнко А. Целостность сакрального в современных рецепциях старинной монодии / А. Ефимйнко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. - Вип. 36 : Питання організації художньої цілісності музичного твору. - К., 2005. - С. 101_107.

24. Єфіменко А. Еволюція ідеї «нової церковної музики»: від романтизму до сучасності / А. Єфіменко // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць / Київський нац. лінгвістичний ун-т . - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2005. - Вип. 15. - С. 239_244.

25. Ефимйнко А. Эволюция жанра реквиема в аспекте трактовки темы смерти (реквием эпохи романтизма) : [монографія] / А. Ефимйнко. - Луцьк : Вежа, 2005. - 214 с.

26. Єфіменко А. Стильові ретроспекції в творчості Віктора Тиможинського / А. Єфіменко // Вісник Львівського національного університету ім. Івана Франка. - Львів : Львівськ. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2004. - Вип. 4. - С. 86-94.

27. Єфіменко А. Формування змістовного комплексу реквієму на основі канонічного латинського тексту / А. Єфіменко // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського : Семантичні аспекти слова в музичному творі : [зб. статей]. - К., 2003. С. 81-90.

28. Єфіменко А. Особливості жанру романтичного реквієму в контексті релігійних та естетичних поглядів Г. Ф. Гегеля / А. Єфіменко // Філософія Г. Ф. Гегеля та сучасність : збірка наукових праць Львівського Національного університету імені Івана Франка :- Львів : Львівськ. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. С. 160-165.

29. Ефимйнко А. Реквием-Кадиш Е. Станковича: взгляд современника на вечную проблему / А. Ефимйнко // Музичний ландшафт України (регіони, школи, індивідуальності : збірка наукових праць Державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка : Суми : Держ. пед. ун-т імені А. С. Макаренка, 2000. С. 53_61.

АНОТАЦІЇ

Єфіменко А.Г. Католицька меса першої половини _ середини ХХ століття: художньо-естетичні та літургійні аспекти. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства, спеціальність 17.00.03 - музичне мистецтво. - Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури України, Київ, 2011.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню католицької меси у контексті літургійного оновлення, яке відбувалося протягом першої половини ХХ століття і було закріплене у документах Другого Ватиканського Собору 1962_1965 р.р. Вперше феномен меси розглядається у синтезі музичного, теологічного і соціологічного підходів. Дослідження також спрямоване на вивчення трансформації комунікативних аспектів меси, результатом якої став у літургійній практиці католицької церкви новий статус загалу віруючих і церковного композитора.

У роботі проводиться диференціація понять художньої меси-циклу та пов'язаної з літургійною практикою меси-ритуалу. Теоретичні та історичні положення роботи розкриваються шляхом екскурсів у минуле меси і конкретизуються при розгляді мес церковних композиторів Італії, Франції, Австрії, Німеччини першої половини ХХ століття, а також використовуються як інструмент аналізу самостійних художніх зразків мес-циклів О. Месіана, Е. Саті, І. Стравінського, П. Хиндеміта. Запропонована у дисертації методика дозволяє представити музичний гештальт месси як компонент цілісності меси-ритуалу.

Ключові слова: католицька меса, літургійна музика, меса-цикл, меса-ритуал, богослужбовий канон, літургійна реформа, загал віруючих, церковний композитор.

Ефименко А.Г. Католическая месса первой половины _ середины ХХ столетия: художественно-эстетические и литургические аспекты. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора искусствоведения, специальность 17.00.03 - Музыкальное искусство. - Национальная музыкальная академия Украины имени П. И. Чайковского, Министерство культуры Украины, Киев, 2011.

Диссертация посвящена комплексному исследованию мессы в первой половине _ середине ХХ века. В истории католической церкви этот период демонстрирует этап подготовки литургической реформы Второго Ватиканского Собора.. Исследование реформы литургической музыки в коммуникативном аспекте преимущественно находится в сфере интересов современной социологии и антропологии. Осмысление общины (включая фигуру церковного композитора) как активного субъекта литургии занимает центральное место в практической реализации реформы литургической музыки.

В диссертации рассматриваются музыкальный, теологический и социологический аспекты мессы в их взаимосвязи. Вместе с тем необходимый диалог теологов и музыкантов и сегодня не исчерпал своей актуальности. Опираясь на функциональный, коммуникативный, компаративный, онтологический и аналитический методы, автором работы выработана новая методика анализа литургических жанров, расширяющая возможности традиционной музыковедческой. Впервые в музыковедении месса в период подготовки к церковной реформе Второго Ватиканского Собора представлена как междисциплинарный объект. Анализ критериев musica sacra, musica ecclesiastica, musica liturgica проводится на основе церковных документов, ранее не учитывающихся в музыковедении. Сравниваются концепции церковной музыки Пия Х, Пия ХІ и Пия ХІІ, оговариваются их особенности и противоречия на основе церковных декретов, трудов теологов и музыковедов А. Герхардса, И. Вольмута, Р. Бюррена, К. Г. Феллерера, Ф. Калиша, Г. Гуке.

В работе изучена связь исторических традиций мессы с ее современной реализацией, отмеченной стилевым многообразием. Акцент сдалан на соответствии этих решений целям литургической реформы. Речь идет о том, что в процессе формирования новых композиционных методов церковные композиторы опирались на опыт истории и теории мессы, проверяя его ценность в литургической практике.

В первом разделе диссертации анализируются отдельные составляющие комплексного феномена мессы на основе данных из разных научных областей. Рассмотрение мессы в качестве музыкального жанра включает анализ ведущих исследовательских концепций мессы в музыковедении. Трактовка мессы в теологии и литургике изучается с привлечением официальных документов церкви, среди которых особое место занимают папские указы первой половины ХХ века и декреты Второго Ватиканского Собора.

Во втором разделе исторические и теоретические наблюдения и выводы экстраполируются на конкретные образцы месс, представленные в творчестве церковных композиторов Италии, Франции, Австрии, Германии первой половины ХХ века. Использованные автором новые аналитические методы выработаны на основе сопоставления положений церковной реформы с ее художественно-творческими результатами. Подчеркивается, что критерии «новой литургической музыки» вырабатываются с опорой на разнообразие литургической практики.

Исследование прошлого и настоящего литургической музыки фокусируется на новых образцах мессы, появившихся в период подготовки реформы Второго Ватиканского Собора как поворотного события в истории католической церкви. Доказано, что «новое звучание» литургии в духе сформулированной церковью идеи aggiornamento (с ит. - обновление) рождалось как результат взаимодействия с сохранением и развитием глубинных традиций богослужебного пения и Thesaurus musicae sacrae. Тем самым проявлялась тенденция к равновесию в мессе-ритуале теологической и художественной практики.

В третьем разделе теоретические и исторические положения работы конкретизируются при рассмотрении самостоятельных художественных образцов месс-циклов О. Мессиана, Э. Сати, И. Стравинского, П. Хиндемита. Предложенная в диссертации методика позволяет представить музыкальный гештальт мессы как компонент целостности мессы-ритуала.

В четвертом разделе исследуются социологические критерии мессы, проводится детальный анализ функций церковной общины и роли церковного композитора в мессе. Особое внимание уделено изучению положений литургической реформы Второго Ватиканского Собора и феномена participatio actuosa общины.