Свідомість і мова: філософсько-релігієзнавчий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

СВІДОМІСТЬ І МОВА: ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Горбаченко Тетяна Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету

Офіційні опоненти: доктор філософських наук Любивий Ярослав Валерійович, Інститут філософії НАН України імені Г.С. Сковороди, відділ історії філософії, провідний науковий співробітник

кандидат філософських наук Швед Зоя Володимирівна, Міжнародний Соломонів університет, доцент кафедри філософії

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий «24» вересня 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.І.Предко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Актуальність теми дослідження пов'язана із сучасним станом українського суспільства, у якому релігія, її цінності починають виступати орієнтирами в духовному житті людини.

Розбудова громадянського суспільства в Україні залежить від утвердження духовних надбань усього людства, тому особливого значення набуває проблема формування свідомості людини, її психологічних установок, дослідження процесів особливостей формування релігійного переживання, релігійного досвіду та мови. Мова є важливим засобом не лише для спілкування людей, але й для опису того, що існує у світі та для відкриття нових світів (Л.Шестов). Переживання людини висвітлюють її стан як відкритість існуючому світу й світам, які переживаються у її свідомості, коли вона «трансцендує» власне «я», тобто виходить поза власні межі. Уява людини робить її вільною, адже вона сама створює образи, які висвітлює у певних поняттях, у мові. Єдність формування процесів мислення та мови також є важливим моментом для аналізу тих змін, що відбуваються у свідомості людини. Такі зміни можуть бути як «зовнішнього» характеру (тобто, під впливом навколишнього середовища), так і «внутрішнього» (зміни індивідуального «я») - в їх органічній єдності.

Релігійна свідомість будується на основі віри, мови, релігійного переживання і досвіду. Актуальними у цьому зв'язку постають дослідження впливу мовних засобів на формування свідомості. Це проблема, що потребує багатоаспектного вирішення, тобто реалізації філософсько-релігієзнавчого, психологічного, психіатричного і теологічного підходів. Ідеться про екзистенцію людини, яка знаходиться у відношенні до Бога, Абсолюта і у зв'язку із цим ставленням змінює власне внутрішнє «я».

Побудова філософсько-релігієзнавчої, психологічної, теологічної моделей взаємодії свідомості та мови особливо є актуальною для сучасної України, на теренах якої існує багато конфесій та новітніх нетрадиційних рухів і течій. Такі процеси, безперечно, впливають на свідомість людей, уможливлюють ідейне маніпулювання, деструктивні впливи. Тому й виникла необхідність у цілісному філософсько-релігієзнавчому аналізі проблеми взаємозв'язку свідомості і мови, в якій закріплюється образ світу і відповідний спосіб його сприйняття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державотворення України»; з науково-дослідною роботою філософського факультету № 06 БФ041 - 01 «Філософія і політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання», науково-дослідницькою тематикою кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є філософсько-релігієзнавчий аналіз мови, переживань людини, її досвіду в структурі релігійної свідомості.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати стан дослідження проблеми формування взаємозв'язку свідомості та мови у філософській та релігієзнавчій літературі;

- розкрити значення метафор, символів, сюжетів, їх зміст і структуру в процесі формування міфологічної та релігійної свідомості;

- провести компаративний аналіз міфологічної й релігійної свідомості та особливостей впливів текстів міфологічного й релігійного характеру;

- осмислити функціональний характер мови у віроповчальних текстах різних релігійних традицій;

- розкрити значення комунікативних процесів у динаміці вірувань, ставлення людини до Бога, Абсолюта у безпосередньому зв'язку із особливостями психічної діяльності людини;

- з'ясувати головні характеристики концепту несвідомого як складової людської психіки у межах релігійної комунікації;

- здійснити аналіз впливів релігійної мови, текстів, значень, символів на формування релігійної свідомості людини в сучасній Україні.

Об'єкт дослідження - проблема взаємозв'язку свідомості і мови.

Предмет дослідження - філософсько-релігієзнавча сутність, головні особливості взаємодії свідомості та мови, динаміка їх розвитку в релігійних традиціях. мова свідомість релігійний вірування

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають принципи наукового аналізу - об'єктивності, історизму, світоглядного плюралізму та методи суто релігієзнавчі - позаконфесійності й толерантності. На основі методу компаративного аналізу висвітлюються різноманітні підходи до проблеми свідомості і мови у філософії, релігієзнавстві, психології, мовознавстві й теології. Ґрунтовний аналіз цієї проблеми базується на зверненні до праць українських та зарубіжних дослідників.

В основу дослідження взаємодії свідомості та мови в їх релігійному вимірі покладено феноменологічний метод М.Ґайдеггера у зв'язку із конструкцією мови в екзистенції. Окрім того, використовувались здобутки авторів теорії психоаналізу та її послідовників; прийоми «логотерапії» В.Франкла; підходи гуманістичної психології.

Безпосередньо проблеми мови аналізувалися такими зарубіжними дослідниками - С.Аверінцевим, М.Бахтіним, В.Бібіхіним, Ю.Габермасом, М.Ґайдеггером, В.фон Гумбольдтом, Е.Гуссерлем, М.Мамардашвілі, Ф.де Сосюром, Р.Якобсоном та ін.; українськими - Т.Горбаченко, Л.Дротянко, К.Жолем, М.Поповичем, О.Потебнею та ін. Мова аналізується як творчий процес; як система; як «Дім Буття»; як «неусвідомлене промовляння» тощо.

Проблема свідомості аналізується на кількох рівнях - філософському, релігієзнавчому, психологічному, психіатричному і теологічному. У зв'язку із цим привертають увагу праці таких зарубіжних дослідників, як А.Адлер, Е.Еріксон, Б.Карвасарський, Г.Лебон, Р.Ліфтон, С.Московічі, О.Олсон, Ф.Перлз, В.Франкл, З.Фройд, Е.Фромм, К.-Г.Юнг та ін.; українських - Є.Бистрицького, А.Гордієнка, В.Горського, С.Кримського, М.Поповича, В.Табачковського, В.Шинкарука, О.Яценка.

Загальнометодологічною основою дослідження стали праці представників західноєвропейської філософії - І.Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля, М.Бубера, Г.-Г.Гадамера, Л.Леві-Брюля, К.Леві-Строса, Я.Морено, Дж.Фрезера, К.Ясперса; українських вчених - В.Андрущенка, В.Бондаренка, Г.Волинки, Т.Горбаченко, А.Глушака, Л.Губерського, М.Заковича, А.Колодного, А.Конверського, Л.Конотоп, В.Лубського, О.Марченка, О.Предко, М.Рибачука, П.Сауха, Л.Филипович, Є.Харьковщенка та ін.; звернення до їх праць надало можливість здійснити релігієзнавчий аналіз динаміки взаємодії свідомості та мови.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. У дисертації вперше здійснено філософсько-релігієзнавчий аналіз взаємовпливів свідомості та мови у релігії, що дало можливість реконструювати взаємодію мови і свідомості як конституюючих релігійних переживань, релігійного досвіду, а також прослідкувати їх динаміку й трансформацію - від міфологічної свідомості до свідомості релігійної.

У дисертації сформульовано наступні теоретичні положення, що містять наукову новизну:

- на основі текстологічного аналізу першоджерел: «людина є еманацією космосу», «людина - це Божественне творіння», «людина - це її «життєвий світ»», встановлено, що сама людина виступає узагальненням антропологічних ідей в історії, які можна реконструювати у взаємозв'язку з іншими формами життєдіяльності людини: міфом, релігією, мистецтвом, правом тощо, оскільки, йдеться про мозаїчність форм діяльності людини й про багатомірність її феномену;

- доведено, що проблема «розгортання» релігійної свідомості, переважно, ґрунтується на герменевтиці міфологічних і релігійних метафор та символів, на текстах тих дослідників, які у своїх працях експлікували міфологічні та архетипічні сюжети, а метафори, символи, сюжети, фактично, містять усю інформацію щодо властивостей свідомості та рівнів її розвитку. Саме у цьому й полягає унікальність релігійної свідомості, її універсальних смислів, що передаються у спілкуванні;

- з'ясовано, що мова фундує думки людини, а сама людина є своєрідним «текстом», який функціонує у межах культурних традицій, оскільки людина мислить мовними формами й оперує поняттями, які позначені словами, а поняття, у процесі мислення завжди трансформуються і служать ґрунтом свідомості;

- виокремлено поряд із відомими функціями мови її магічну функцію, що пов'язана не лише з формуванням уявлень про неіснуючі істоти, замовляннями, зняттям «злого погляду», чаклунством тощо, а й із «магічністю» мови, яка розрахована на людську міфологічну свідомість;

- встановлено, що усі міфологічні конструкції: від общинних і повсякденних до релігійних і духовно-ціннісних - не лише функціонують у засобах впливу, але й у них і народжуються. Комунікативні процеси були й залишаються своєрідним екраном, на який проектуються образи дійсності, що пройшли крізь архетипи «колективного несвідомого». У межах релігійної комунікації людина входить у відкритий простір «колективного несвідомого» й переходить у таку парадигму мислення і в такі форми творчості у комунікативному процесі, які вимагають інтерпретації та повідомлень, що є адекватними початковим структурам психіки людини;

- виявлено, що релігійна свідомість розгортається як процес смислоутворення, що проявляється у сфері традицій, звичаїв, ритуалів тощо і знаходить свій вияв у мові;

- доведено, що швидкому поширенню в Україні багатьох нетрадиційних релігійних рухів і течій, які проголошують досягнення «вищих станів», «містичних прозрінь» тощо (як звернення до ірраціональних структур психіки людини), сприяє їх «емоційність», що впливає на релігійну свідомість.

Теоретичне й практичне значення проведеного дослідження полягає у тому, що у дисертації вперше здійснено комплексний аналіз взаємозв'язку свідомості та мови у формуванні міфологічних і релігійних уявлень. Такий підхід надав можливості вийти поза межі стереотипності, подолати однобічність у підході до аналізу такого багатостороннього феномену як релігійна свідомість. Результати дисертаційного дослідження розширюють можливості подальшого осмислення проблеми взаємозв'язку релігійної свідомості, мови та текстів. Практичне значення полягає в тому, що результати дослідження закладають основи для вирішення низки проблем: подолання впливів конкретних деструктивних культів, які поширилися в сучасній Україні; використання психологічних методів та методик висвітлення дійсної сутності таких культів і деяких нетрадиційних новітніх рухів і течій; визначення психологічних основ для подолання міжрелігійних та міжконфесійних конфліктів; пошук нових орієнтирів для реалізації можливостей людини, її становлення як духовної істоти та для духовного відродження народу України.

Матеріали дослідження можуть бути використані у викладанні нормативних і спеціальних курсів релігієзнавства, психології релігії, історії світової і вітчизняної релігієзнавчої думки, культурології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки та положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження були представлені на конференціях, зокрема: наукова конференція «Християнство і українська мова» (Київ, 2000); міжвузівський науково-практичний семінар з проблем сучасної семіотики (Черкаси, 2000); Всеукраїнська науково-практична конференція «Православ'я - наука - суспільство: проблеми взаємодії» (Черкаси, 2003); “Шевченківська весна-2003”, секція “Філософія” (Київ, 2003); щорічні “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2004, 2005, 2006 рр.); Міжнародна науково-практична конференція «Лівобережна Україна у Всеукраїнському філософсько-культурному вимірі» (Чернігів, 2007).

Публікації. Результати дослідження опубліковані у трьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на п'яти наукових конференціях.

Структура дисертаційної роботи обумовлена логікою дослідження, що визначається поставленими метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків. Основна частина структурована відповідно з поставленими завданнями: в першому розділі визначається стан розробленості проблеми та висвітлюється філософський та релігієзнавчий аспекти взаємозв'язку свідомості та мови; у другому розділі послідовно аналізуються головні характеристики міфологічної свідомості, міфологічного тексту, мови, міфологічна картина світу в цілому; у третьому розділі досліджується релігійне переживання та релігійний досвід у структурі релігійної свідомості. Обсяг дисертаційної роботи 157 сторінок основного тексту, а список використаної літератури і джерел містить 266 позицій і становить 12 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дисертаційного дослідження, його методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, з'ясовано її теоретичну та практичну значимість, висвітлено апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Огляд джерельної бази та методологічна основа дослідження» присвячений аналізу проблеми формування свідомості людини та мови. У цьому розділі визначаються головні напрями і традиції, що склалися у вітчизняній і зарубіжній філософській та релігієзнавчій літературі щодо процесуальності формування свідомості та мови. Дисертант проводить думку про те, що зазначене питання не може бути вирішене однозначно поза тенденціями в сучасному соціокультурному просторі України.

Автор детально аналізує генезу людської свідомості від початків становлення людства первісної доби, спільних уявлень роду до вірувань, міфології, релігії.

Проблеми міфології, міфологічної свідомості, пов'язаність міфологічної свідомості з релігійними віруваннями та уявленнями, з мовою, яка фундує певне світосприйняття, аналізувалися в працях таких відомих дослідників, як С.Аверінцев, М.Бахтін, В.Бібіхін, А.Боннар, О.Веселовський, Б.Л.Ворф, Ю.Габермас, Г.Гачєв, М.Ґайдеггер, В.Гумбольдт, Е.Гуссерль, Я.Голосовкер, К.Леві-Строс, О.Лосєв, Ю.Лотман, М.Мамардашвілі, Є.Мелетинський, С.Московічі, О.Потебня, Е.Сепір, В.Топоров, Є. Торчинов, М.Еліаде, Р.Якобсон та ін. Актуальність цієї проблеми полягає в «означенні» буття, у формулюванні питання: який взаємозв'язок між мовою і буттям, між тими речами, що існують у ньому? Окрім того, згідно із традиційним поділом історії на добу античності (космоцентризм), Середньовіччя (теоцентризм), Нової та новітньої доби (антропоцентризм), можна поставити й інше питання - саме людина репрезентує себе у вищезазначених епохах та сьогодні й як це пов'язане з міфологічною свідомістю?

Сучасний світ демонструє нам психічну присутність людини в інформаційному просторі соціуму, коли вона має зробити власний вибір або у бік усамітнення (наскільки це можливо в сучасному суспільстві), або обрати участь у комунікативному процесі. Ймовірно, що й сьогодні актуальною залишається теза Протагора про те, що «людина є мірою всіх речей». У зв'язку з темою дисертаційного дослідження важливо було прослідкувати зв'язок свідомості людини з «позначенням» світу, створенням картини світу. Безперечно, людина завжди створює власний світ, а звідси виникає інша проблема - проблема міфологічної свідомості.

Античність і Середньовіччя розрізняються у своїх підходах щодо осмислення Логосу.

В античній філософії Абсолютом виступає Космос як гармонійний устрій всього сущого. Боги, які мають власну ієрархію у пантеоні, виступають організаторами цього Космосу і знаходяться у ньому, а не поза ним. У такому ж аспекті трактується і стан людини - людина є еманацією космосу.

Доба Середньовіччя, яка характеризується, як підкреслювалось вище, теоцентричним підходом, теж використовує поняття «Логос», яке вже увійшло у сферу іудейських і християнських учень, а останні переосмислили його як слово особистісного і «живого» Бога, який нарікає цим словом речі, «кличе» їх, викликає із небуття. Важливим є те, що, наприклад, для Філона Олександрійського - Логос є «другим» Богом, «образом» Бога, посередником між потойбічністю Бога і поцейбічністю світу.

Для християнства значення поняття «Логос» висвітлено початком Євангелія від Іоанна - « на початку був Логос, і Логос був у Бога, і Логос був Богом». До того ж, ціла історія земного життя Ісуса Христа інтерпретується як втілення Логосу. На думку російського філософа Вол.Соловйова, є його «олюдненням» (праця «Читання про Боголюдство»). У християнстві Логос приніс людям одкровення і сам був одкровенням - «словом життя», саморозкриттям «Бога невидимого». Християнська догматика затверджує субстанційну єдність Логосу і Бога-Отця, «слова», які він уособлює, тому Логос розглядається і як друга іпостась Трійці (С.Аверінцев).

Ім'я має особистісну природу, а слово, що породжує ім'я - висвітлює речевість буття. В наш час існує багато визначень внутрішньої форми слова - від інтерпретацій О.Потебні до сучасних тлумачень у працях таких дослідників як І.Богачевська, М.Голянич, Т.Горбаченко, Л.Дротянко, Т.Кияк, Н.Мигиріна, Б.Плотникова, В.Русанівський, Л.Хижняк та ін. Внутрішня форма - це співвідношення змісту думки і свідомості, центру образу, знаку-значення. Внутрішня форма - це концептуальна ознака, що закріплена у слові.

Під терміном «концепт» слід розуміти різносубстратні одиниці оперативної свідомості (уявлення, образи, поняття), а образно-смисловою вказівкою на них є саме внутрішня форма лексеми. В сучасному варіанті тлумачення внутрішньої форми слова є різноплановими, тому що сама по собі внутрішня форма лексичної одиниці є синкретичною, оскільки у ній перехрещуються філософські й лінгвістичні сенси.

Такий підхід дозволяє провести певні аналогії, й оскільки ми маємо можливість розглядати онтологію як ім'я, а це словоутворення подається як мовний атом, який не подрібнюється в жодний спосіб. Отже, онтологія у своїй граничності мусить стати персоніфікованою для того, щоб самій постати ім'ям і виправдати ті дві іпостасі, що містяться у ній: онтос і логос.

Архетип - це тенденція до формування таких репрезентацій, які можуть різнитися у деталях, але, при цьому, вони не втрачають основної структури. Звичаї - це історично закріплена у соціальному досвіді людей форма поведінки особи або групи у конкретній ситуації, при цьому така форма передається усно - шляхом інструкцій, настанов, наказів, що не мають юридичного статусу, але мають силу впливу як на спільноту, так і на окрему людину. Обряд - це специфічна діяльність, у процесі якої відбуваються репетиції певних норм поведінки, що були закріплені у соціально-історичному досвіді людства як найбільш успішні. Такий підхід можна побачити в біхевіоризмі (наприклад, в теорії Г.Скіннера). В гуманістичній психології (А.Адлер, А.Маслоу, В.Франкл та ін.) обряд - це дієвість, у процесі якої складаються умови для суб'єкта щодо прийняття себе самого у новому статусі. В аналітичній психології (К.-Г.Юнг, Е.Фромм, Г.С.Саллівен), обряд - це така дієвість, у процесі якої складаються умови для усвідомлення змісту колективного несвідомого завдяки моделюванню тієї або іншої ситуації.

Обряд розглядається як цілісна дієвість, яка містить у собі текстуальний та ритмічний ряди, символічні дії та рухи. Обряди є і можуть бути різними, але в них завжди містяться два найважливіших сюжети: момент «смерті» та момент «народження», які будуть проаналізовані в третьому розділі дисертації. Обряд, з одного боку, є концентрованим віддзеркаленням звичаїв і традицій, що втілюються у певних конкретних діях, які виникають у процесі життєдіяльності.

Дослідження В.Андрущенка, Ю.Борункова, Т.Горбаченко, В.Горського, Л.Губерського, Ю.Жадько, А.Іванченка, А.Колодного, Л.Конотоп, С.Кримського, Б.Лобовика, В.Лубського, А.Лурії, Н.Мечковської, М.Михальченка, І.Огородника, О.Предко, Л.Филипович, Є.Харьковщенка використовувалися у дисертації в аналізі проблеми формування свідомості, її становлення у взаємозв'язку із формуванням мовних структур. Обґрунтовується положення, що мова є визначальною в побудові «картини світу», яка має як загальні, так й індивідуальні характеристики. Індивідуальність «картині світу» надає саме мова.

У другому розділі «Витоки релігійного мислення у структурі міфологічної свідомості, мови і міфологічного тексту» розкриваються специфічні риси міфологічної свідомості, міфологічного тексту, особливості їх функціонування та зв'язок із мовою.

Архаїчне суспільство оцінювало місце людини у світобудові наступним чином: по-перше, саме архаїчне суспільство є цілісним, єдиним, хоча воно і складається з різних, протилежних сфер - сфери реального й сфери примарного, сфер соціального й міфічного. Ця ідея єдності, цілісності світобудови виявлялася у твердженні, що у житті головним є початковий порядок, який охоплює життя людини, життя общини, життя цілої світобудови, пов'язує, у такий спосіб, долі людини, общини, світобудови.

Стосунки між людьми і богами регулювалися завдяки складним ритуалам і накладанням численних покарань на цілу общину, вони були пов'язані між собою колективною відповідальністю. Навпаки, підтримка соціального порядку, тобто, миру й гармонії в общині, а також виконання норм взаємостосунків із міфічним світом поставало гарантією прихильності богів. Слід підкреслити, що ідея порядку була реалізацією прагнення архаїчного суспільства бути незмінним.

Такі відомі дослідники первісного мислення людини, як Е.Дюркгайм, Л.Леві-Брюль, К.Леві-Строс, Дж.Фрезер та ін. аналізували процеси формування та функціонування міфологічної свідомості та дали їй таку дефініцію - «пралогічне мислення». Йдеться про головний ґрунт міфологічної свідомості - імагінації. Первісна людина, котрій протистояв незмірно складний, неперед-ба-чува-ний, часто ворожій їй світ, мусила у боротьбі за існування мобілізовувати усі свої можливості. Усвідомлення і практичне освоєння дійсності потре-бу-ва-ло поєднання духовних сил (чуттєвих уявлень, імагінації, емоцій, розуму) з реальними діями та предметним оточенням. Симультанність таких зусиль обумовила синкретизм архаїчної культури.

І на Сході, і на Заході, і в теософській традиції, яка поєднує Захід і Схід, виявлено розроблену в деталях систему засобів, які трансформують земний людський світ у трансцендентний, перед обличчям якого гасне й тане людське «я», зникають бажання й імпульси діяти за власною ініціативою. Це різні види медитацій, фізичні і психічні вправи, аскеза, самонавіювання, спрямоване на відчуття безпосередньої причетності до Абсолюту, які ведуть або до нірвани - яскравого сяйва зі втратою особистісної ідентифікації, або до високого екстазу, що супроводжується бурхливим переживанням прилучення до Вищого начала. Чинники, які визначили специфіку світонастанови в цілому, релігійних вірувань, зокрема, на Сході й Заході є різноманітними: відмінності способу життя, національні та психологічні особливості стародавніх народів, якісна своєрідність міфологічних уявлень тощо. Найважливішою відмінною рисою первісної культури є синкретизм - неподільність, недиференційованість її форм, ознака її конкретного стану. Інша важлива ознака первісної культури - відсутність писемності. Це зумовило повільність накопичення інформації в суспільстві, а звідси - повільні темпи культурного й соціального розвитку.

Слід підкреслити, що світ смислів, у яких жила людина на перших етапах своєї історії, визначався ритуалами. Ритуали й виступають на ранніх стадіях розвитку суспільства як невербальні «тексти» її культури. Ритуальні дії постають своєрідними символами, знання яких розкривало рівень оволодіння культурою та соціальний статус особистості. Дії за певним взірцем визначали поведінку кожного члена спільності, спільноти.

Ґрунтовним положенням дисертації є положення культуролога К.Леві-Строса, який описав конституюючу (смислоутворюючу) одиницю первісного мислення й позначив її терміном «міфема». По-перше, міфема була пророцтвом абсолютного, тотального покарання. Тільки людина, яка виконувала усі приписи, що були вироблені, мала право на перебування в общині (спільноті). У випадку, коли одна людина порушувала такі приписи, настанови, правила, під загрозою опинялася ціла спільнота, оскільки одиничне порушення як провина трагедією переходило на родину, рід, плем'я. Типологічними символами такого підходу є «вигнання з раю», «Троянська війна». Це було тим, що висвітлювалося у терміні «табу», тобто, сакральному позначенні того, що, з одного боку, було «святим, священним, головним, найважливішим», а з іншого - «загрозливим, недозволеним і навіть нечистим…». Невірним є вбачати в табу лише необізнаність людей. У теорії соціальної антропології О.Р.Радкліфф-Браун довів, що суто ірраціональні і зовнішньо абсурдні табу, фактично, працюють на виживання спільноти. Виникає й питання про органічний зв'язок табу із джерелами моралі та стародавніми кодексами законів, з базовими механізмами психіки людини, які визначають силу слова. Отже, виявляється, що явне або неявне табу постає необхідним моментом міфеми. По-друге, поступовий розвиток думки в міфемі детально не прослідковувався. Обґрунтування й докази не розглядалися, вони були ніби-то колективною внутрішньою мовою. Думка неначе з'являлася з якоїсь нісенітниці задля того, щоб знову-таки повернутися до неї, а потім - з'явитися. Кожне «зникнення» думки було маніфестацією особливого типу логічного висновку, який у режимі згущення/зміщення затверджував причинні зв'язки між предметами і явищами. Це так звана трансдукція або традукція (від лат. transductio, traductio - «переміщення»), коли певною дефініцією визначаємо предмет, тому що саме така дефініція належить іншому предмету.

Термін «трансдукція» використовують психологи (В.Штерн, Ж.Піаже) для позначення операції переносу в повсякденному мисленні, а термін «традукція» - філософи і логіки (Л.Рутковський) для характеристики формально-логічного мислення. І в першому, і у другому випадках ідеться про те, що перенесення якостей відбувається на основі тотожності або подібності предметів і не є ґрунтом для формулювання якогось загального закону (як у дедукції або індукції). Обмін думками, як такий, підкорюється закону рівноваги, який сам по собі є логічним угрупуванням - саме у цьому сенсі соціальне життя передбачає логічне угрупування. Апарат операціональних угрупувань надає Ж.Піаже можливості висвітлити певний інваріативний зміст гносеологічного, психологічного, соціального і логічного аспектів аналізу. Для нашого дослідження важливим є те, що гносеологічний і соціальний світи, у теорії Ж.Піаже, постають у вигляді індивідуально-операціональної конструкції, тобто, йдеться про процеси формування релігійної свідомості. Трансдуктивний висновок не має загальності та необхідності, він завжди належить певному предмету або явищу. Російський логік Л.Рутковський у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. довів, що й математичний висновок належить до трансдуктивних, згідно з яким, дві величини, що дорівнюють третій, є рівними між собою. З цього випливає, що правомірною є трансдукція, яка виконана при дотриманні усіх логічних умов. Трансдукція і є традукцією, йдеться, насамперед, про буденну свідомість. У трансдуктивному умовиводі саме висновок може переходити від одиничного до одиничного на ґрунті подібності та зв'язку, які переживаються суб'єктивно. І в цьому випадку дві випадкові події виявляються як причина і наслідок, а один факт надає можливості характеризувати наступні факти. Видатний дослідник міфології, російський фольклорист Є.Мелетинський характеризував цей процес як «природну форму мислення», як «логічне мислення на чуттєвому рівні». Інший дослідник - К.Леві-Строс підкреслював, що логіка міфічного мислення здається нам вимогливою, як і логіка, на якій ґрунтується позитивне мислення, і за сутністю, не дуже відрізняється від неї.

Процес створення міфологічного тексту вимагає занурення у магічне мислення: необхідно змішувати дійсність і символіку; здогадки, які надають бажаного сенсу певним подіям і конкретні факти. Відбувається саме те, що К.-Г.Юнг називав злиттям із надособистісними утвореннями «колективного несвідомого». При цьому, не актуальним є сам зміст «колективного несвідомого». Важливим постає щось абсолютне, яке буде більш значущим, ніж усе індивідуальне. Механізми й архетипи «колективного несвідомого» є амбівалентними, оскільки завданням для релігійного впливу є не стільки передача змісту подій, скільки запевнити у власній силі, підказати потрібні емоції, викликати у віруючих ті почуття, що є необхідними саме у даний момент. Зрозуміло, що людина може не занурюватися у магічне мислення. Але, коли вдається «розбити» логічні висновки, виникає магічний резонанс, який є близьким до стану «двокамерної» свідомості.

У синкретичному/пралогічному мисленні, як ми підкреслювали вище, відбувається постійне змішування об'єктивного й суб'єктивного, дійсного й бажаного. Як у первісному суспільстві, так і сьогодні сила синкретичного/пралогічного мислення не в його істинних положеннях, а у динаміці особливого роду.

Сучасна людина неусвідомлено занурюється у міфологічне мислення, з його розмитими кордонами між психічним і фізичним, особистим досвідом і колективними уявленнями, прагне просвітлення або авторитетного слова. Це й є причиною активізації імагінаційних процесів у людській психіці.

Третій розділ «Взаємозв'язок мовних засобів у релігійних переживаннях і досвіді як структурних елементах релігійної свідомості» розкриває головні характеристики релігійного переживання, релігійного досвіду як складових релігійної свідомості.

Специфіка мови та релігії полягає в тому, що вони є різним відображенням світу у свідомості людства і різним тлумаченням змісту та знання про світ (як за характером і обсягом інформації, так і за роллю та місцем цього знання у структурі суспільної свідомості). Щодо цього саме дослідження релігійної свідомості та її складових - релігійного переживання та релігійного досвіду, посідає особливе місце в історії духовної культури людства як внаслідок їх відносної стійкості та фіксованості, так і внаслідок канонічного характеру і обмеженого обсягу текстів, що формують їх. Щодо психологічного аспекту значущості релігійної свідомості, то порівняно із будь-якою іншою інформацією, що може функціонувати у людському суспільстві, вона має особливу цінність. Пов'язано це з двома обставинами: по-перше, релігія шукає відповіді на найважливіші питання буття; по-друге, її відповіді, що мають величезну узагальнюючу силу, не є абстрактними; вони стосуються не логіки, а складніших, тонших та інтимніших сфер у свідомості людини - її душі, розуму, інтуїції, уяви, почуття, бажання, совісті. Ставлення людини до Бога також деталізується та розгортається у словах, певних висловах. Вона сама обирає (не йдеться про усталений текст молитви) слова для спілкування зі своїм Богом, звертається до Нього в такий спосіб, який характеризує саму людину, її прагнення, думки, мрії, вчинки. Водночас релігійність є неможливою без цього звернення людини до Бога, а також без молитви. Релігійність є зверненням душі до Бога, і як тільки здійснюється таке обернення, можна зафіксувати початок молитви. Глибинне розуміння релігії та релігійної свідомості надає можливості підійти до молитви з точки зору Євангелія, яке заповідало людям, насамперед, самотню молитву, переживання Бога наодинці.

Один і той же змістовний компонент у різних релігіях може мати різноманітну психологічну форму. Наприклад, уявлення про Бога в одних релігіях виражені у міфопоетичному образі Бога, тобто належать рівню наочного знання, сюжетно організованого, а тому - правдивого, зігрітого емоціями людини. В інших релігіях - усе по-іншому: Бог - це передусім ідея, тобто знання, що належить рівню абстрактно-логічного мислення. Прикладом цього можуть також слугувати розрізнення в уявленнях про Бога у ранньому християнстві й ранньому буддизмі. Релігійне переживання, і релігійний досвід також мають свою специфіку в кожній релігії. Можна говорити про емоційність і раціональність ставлення до Бога, а у зв'язку з цим і про розмаїття переживань і досвіду в релігіях світу.

Текст, який виявляє смисл, аналізує ситуацію як граничну (а таких прикладів ми можемо побачити достатньо у Святому Письмі, текстах Отців церкви, у текстах проповідей та притч), спрямований на звільнення аварійного потенціалу психіки людини, на «розблокування» глибинних механізмів трансценденції людини. У таких текстах мовною й мислительною одиницею постає не символ і не гасло, а позначення та розкриття саме сутності того, про що йдеться в тексті й що саме може використати абсолютно вільно читач або слухач. Це - не наказ і не заклик, а свідоцтво трансцензуса. Трансцензус є ключовим моментом твору, проповіді, притчі. Він є підготовленим усією будовою тексту, підтримується усіма його засобами висвітлення, співвідноситься з вищими цінностями.

Механізм логіки «мислення в притчі» доводить свою конструктивність і життєздатність в інтелектуальній практиці усього людства. Цей механізм породив параболічні композиції інтелектуальної прози і драматургії у другій половині ХХ ст., він існує у творчості Езопа, Лафонтена, Крилова, є фактичним ґрунтом для бестселеру Річарда Баха «Чайка за ім'ям Джонатан Лівінгстон». Власні форми, безперечно, має і релігійна комунікація. По-перше, для релігійної проповіді є важливим формулювання конкретної життєвої проблемної ситуації - це вступ у проблему. Наступний рівень релігійної проповіді - це зіставлення двох або більше точок зору на запропонованій проблемі, зіткнення «тези» і «антитези», по суті, це і є постановкою проблеми. Далі відбувається протиставлення «тези» і «антитези», доводиться істинність «тези» і неправильність «антитези», тобто, йдеться про аргументацію. Похідною від зіставлення «тези» й «антитези», своєрідною «синтезою» (еквівалент «кульмінації») є рекомендація. Останнім рівнем постає образний орієнтир, що надає можливості для гранично широкого тлумачення супутньої ідеї та використання її для осмислення та оцінки інших аналогічних проблемних ситуацій, які виникають у конкретному суспільному житті (еквівалент розв'язки). Цінності трансцендентного - це цінності, що фундують життя кожної людини, вони безпосередньо впливають на емоційну сферу людини, відкривають перед нею реальність, те, що вона не може осягнути у повсякденному житті. Завдяки трансцендентним цінностям, емоційно, яскраво переживаються релігійні цінності. Кожна людина у своєму житті прагне відкрити такі цінності. Це відбувається саме завдяки взаємодії культури й політики, культури й релігії. Важливим для сучасної України є висновок, що цінності трансцендентного зміцнюють спільноту, суспільство, вони, як правило, вибудовуються в ідеологічну систему, а сама система впливає як на емоційну, так і на розумову сфери психічної діяльності людини. В конкретному житті усі цінності є взаємопов'язаними, впливають одна на одну і створюють конкретну систему цінностей.

У результаті проведеного дослідження були зроблені такі висновки:

1. На основі огляду джерельної бази та методологічної основи дослідження встановлено, що релігія є суспільною комунікацією, яка здатна об'єднати почуття людей у колективному зворушенні завдяки тому, що певні почуття, які не осмислюються, але існують у душі кожної людини, не очікувано отримують спільний вираз, прозорий як просвітлення. Відтак, у релігійній діяльності виникає такий момент, коли, на думку філософів, психіатрів і психологів, «несвідоме переходить поріг свідомості» і у людини формується новий образ певного явища дійсності та самої себе. В релігійній комунікації цей процес не лише посилюється, але набуває характеру становлення діяльності нового типу - релігійної діяльності: по-перше, релігія виникла завдяки людині й одразу взяла на себе турботу про людську душу, і дотепер виконує цю важливу функцію; по-друге, релігія, у своєму віровченні, не тільки спирається на високі моральні принципи, але перетворює ці принципи у моральні норми суспільства, «доносить» їх до свідомості та поведінки людей; по-третє - релігія і наука не антиподи, а різні форми пізнання, що доповнюють одна одну.

2. Колективні та індивідуальні переживання, ціннісні орієнтації і установки поведінки розгортаються у символах, логіці й ритуалах. Це відбувається не лише в момент сприйняття, але й у момент творчості, у момент трансляції текстів.

3. У зв'язку із проблемою формування мови і означення світу, створенням «картини світу» необхідно виділити три аспекти свідомості. По-перше, - це свідомість, яка спрямована на безпосереднє споглядання. Така свідомість має пізнавальну орієнтацію. Це тема теорії, в цілому - предметного знання та практичної діяльності. По-друге, свідомість спрямована крізь природу на саму себе. І останнє - свідомість нібито знаходиться між пізнавальною і рефлективною установками, у цьому випадку, свідомість містить смислові паузи.

4. Міфологічний текст є зорієнтованим, насамперед, на ірраціональний рівень психіки людини. Він виникає у магічній парадигмі мислення з її синкретичним характером - цілісністю, емоційністю сприйняття, неподільністю прагнень та дійсності, а позитивна міфема, коли вона оволодіває віруючими, здатна викликати екстативний стан і фанатичну активність, яка може бути загрозливою для інших людей. Отже, можна прослідкувати специфічні прийоми вироблення і руху міфеми: узагальнення і категоричні оцінки, які переводять ситуацію на рівень глобальної катастрофи, перед якою людина відчуває власне безсилля і схиляється до занурення у «колективне несвідоме»; формування образу «пророка»: світлої сили, генія, тобто абсолютного суб'єкту, який може розкрити шляхи для подолання катастрофи; нейтралізація попередніх (якщо вони існували) релігійних настанов; апелювання до передінтелектуальних рівнів психіки людини; активізація «механізмів» табу; акцентування певних рис у образі «пророка»: об'єктивності, єдності з віруючими, принциповості, абсолютної віри тощо; використання ірраціональної «магії слова», що змішує назви й дійсність, твердження й факти, докази й звинувачення, ділові поради й містичні передбачення, наукове прогнозування й пророцтва; прискорений темп проповіді, промови, звернення до віруючих із метою посилення інтелектуального напруження та «зняття» критичного мислення, переключення сприйняття на емоційний, несвідомий рівень. Усі ці комбінації можна виявити не лише у релігійних впливах, але й у будь-яких міфологічних текстах, які розраховані на масову свідомість.

5. Сприйняття міфологічного тексту включає три наступні аспекти: перший - це соціально-комунікативні функції, до яких належать: зняття соціальної напруги; усталеність традиційної системи цінностей; пояснення релігійної символіки; формування ірраціонального ставлення до об'єкта; активізація емоційного фону та імпульсивних реакцій; створення та розгортання міфем; другий - сприйняття міфологічного тексту як ґрунтовного психічного процесу, що включає: синкретичне/пралогічне мислення; переживання співпричетності; злиття із «колективним несвідомим»; неконтрольовані колективні почуття (вини, надії, відчаю, самопожертви, страху тощо); забобони, рудименти аніматизму; рудиментарні «механізми» табу; третій аспект - це засоби виразу, що використовуються у просторі міфологічного тексту: висвітлення фактів у символічному плані; оречевлення символіки для того, щоб зробити її більш наочною; трансдуктивні умовиводи; насичення тексту узагальненнями, прикладами і аналогіями; демонстрація переваги «світлих сил»; магія слова; апелювання до додаткових рівнів психіки; використання архетипових образів (відродження, перетворення, жертвопринесення, смерті, покарання); пророцтва, заклинання, прокляття; прискорений темп передачі інформації.

6. Монотеїзм, у порівнянні з язичництвом, передбачає більш високу здатність психіки до автономної регуляції. Тут і доктрина «особистої вини, особистої відповідальності»; протиставлення людини її оточенню і, навіть, долі; покарання у день Страшного суду; ідея особистого діалогу з Богом; зрештою, вимогливий контроль з боку Церкви над містичним досвідом особистості й спільноти. Усе це призводило до поступового переходу від магії, табу до моральнісної саморегуляції, яка лише історично була пов'язана із сакральними санкціями. Це означало усе більшу емансипацію людини від зовнішніх стимулів, сил природи і долі, усе більшу свободу в побудові своєї поведінки, в такий спосіб - усе більшу індивідуалізацію, диференціацію «я».

7. Парадигма мислення - це колективне утворення, яке в масовій комунікації визначає стиль творчості, стиль викладу матеріалу і структуру тексту. Релігійна діяльність є, як й інші види діяльності, комунікативною. Кожній парадигмі мислення відповідає певний стиль творчості у комунікативному процесі, певний тип релігійного тексту. Отже, історія психології перетинається з історією формування та модифікацій релігійних вірувань, ритуалів, обрядів. Ідеться про паралельний аналіз вищих психічних функцій людини і психологічних процесів у релігійній діяльності, особливостей формування релігійної свідомості. Такий підхід, на нашу думку, може бути використано для послідовного аналізу історичних етапів розвитку психіки від «колективного несвідомого» і «общинної поведінки» до становлення індивідуальної самосвідомості й особистої відповідальності.

8. Дослідження факторів розвитку людини підтверджує думку про те, що неможливо апелювати лише до свідомого досвіду людини, або, навпаки, лише до її несвідомого досвіду. Людина є цілісною системою, а найважливішим фактором розвитку постає освоєння нею власних ресурсів психіки, головним із яких є колективне несвідоме. Лише в тому випадку, коли людина усвідомить його наявність, його зміст, вона буде мати відправну точку для формування власної особистості (при цьому у такому аспекті людина розуміється як унікальна цілісність). Отже, у розвитку особистості, повною мірою, реалізується як несвідомий, так і свідомий досвід. Останній виступає інтегратором двох пластів психіки: свідомого і несвідомого.

9. До засобів висвітлення змісту релігійної свідомості можна віднести: інтерпретацію фактів як «інобуття» релігії; виявлення символів як практичних орієнтирів; посилання на релігійні догмати і норми моралі як на аксіоми, що не потребують доведення (центральна ідея); активізацію пат тернів практичної поведінки (супутня ідея); сюжетність проповіді як поєднання живої картини дійсності і архетипічного образу; ритуальну багатозначність оповідей.

10. Філософсько-релігієзнавче осмислення специфіки, структури і механізмів релігійного переживання, релігійного досвіду в «життєвому світі» особистості має теоретичне і практичне значення як в аспекті розкриття шляхів та можливостей людини у досягненні самоідентичності щодо Бога, самопізнання і духовності, так і для подальшого розгортання сутності людини. Безперечно, в такому ракурсі сформульованої теми існують і певні проблеми, які висвітлюють протиріччя концептуального характеру і методологічного забезпечення: недостатнє осмислення психотерапевтичних і корегуючих можливостей релігії, релігійного досвіду, релігійного переживання та використання їх як засобів психотерапевтичного впливу; наявність протиріччя між тими або іншими методиками, з одного боку, і необхідністю забезпечення цілісного впливу на особистість - з іншого; наявність протиріччя між засадами релігійного вчення та їх практичним втіленням; протиріччя, яке виникає у межах власне релігійних впливів у зв'язку з використанням методик, які вироблені у межах конкретного національно-культурного менталітету щодо носіїв, які є представниками інших націй та народів. Американські, німецькі та ін. релігійні методики можуть бути ефективними в умовах тих країн, в яких їх створювали; але при «механічному» перенесенні, вони не завжди підтверджують власну ефективність. Аналіз таких механізмів є актуальним у сучасному соціокультурному просторі України, в якому поширювались і поширюються нетрадиційні релігійні рухи і течії, а також модернізуються уже існуючі конфесії.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації

1. Вороновська, Л.Г. Вербалізація етнічних архетипів у релігійному житті українців / Л.Г.Вороновська // Християнство й українська мова: матеріали наук. конф. (Київ, 5-6 жовтня 2000 р.).- Л., 2000. - С.165-171.

2. Вороновська, Л.Г. Специфіка міфо-релігійної свідомості і сприйняття мови / Л.Г.Вороновська // Мультиверсум: Філософський альманах. - К., 2000.- №12. - С.136 - 144.

3. Вороновська, Л.Г. Семіотичний підхід до феномену релігії / Л.Г.Вороновська // Міжвузівський науково-практичний семінар з проблем сучасної семіотики «Знак. Символ. Образ». - Вип.5. - Черкаси, 2000. - С.64 - 67.

4. Вороновська, Л.Г. Проблема взаємодії церковнослов'янської та слов'янських мов / Л.Г.Вороновська // Вісник Київського інституту «Слов'янський університет».- Вип.6.- К., 2002. - С.106-111.

5. Вороновська, Л.Г. Аналіз мови та писемності як складових церковно-релігійного життя православних християн / Л.Г.Вороновська // Всеукраїнська науково-практична конференція «Православ'я - наука - суспільство: проблеми взаємодії».- Черкаси, 2003.- С.61- 62.

6. Вороновська, Л.Г. Мова і картина світу в релігійній парадигмі / Л.Г.Вороновська // Вісник Національного авіаційного університету. - Філософія. Культурологія. - № 2(6).- К., 2007. - С. 98- 102.

7. Вороновська, Л.Г. Релігійна свідомість: минуле і сучасне / Л.Г.Вороновська // Лівобережна Україна у Всеукраїнському філософсько-культурному вимірі: матеріали міжнар. наук.-практич. конф. - Чернігів, 2007. - С. 9- 11.

8. Вороновська, Л.Г. Мова, свідомість, релігійний досвід: проблеми методології дослідження / Л.Г.Вороновська // Науковий часопис Національного педагог. ун-ту ім. М.П.Драгоманова. - Сер. №7: Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. - Вип. 15 (28). - К., 2007

Анотації

Вороновська Л.Г. Свідомість і мова: філософсько-релігієзнавчий аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

Дисертація присвячена філософсько-релігієзнавчому дослідженню проблеми взаємодії свідомості і мови. Автор розглядає свідомість людини в цілому, процеси формування релігійної свідомості, її взаємодії з мовою.

Досліджуються основи формування свідомості в первісних суспільствах, аналізуються поняття «міф», «міфологія», «міфологічна свідомість», «міфологічний текст», а також особливості вірувань, обрядів та ритуалів, їх взаємозв'язок із мовними процесами. У дисертації доводиться, що міфологічна свідомість виступає ґрунтом для формування релігійної свідомості.

Дисертантом проаналізовано складні механізми виникнення релігійної свідомості. Релігійні переживання і релігійний досвід аналізуються як складові релігійної свідомості. Специфіка впливів релігійного характеру пов'язана з емоційною сферою людини - монотеїзм, у порівнянні з язичництвом, передбачає більш високу здатність психіки до автономної регуляції. Тут і доктрина «особистої вини, особистої відповідальності»; протиставлення людини її оточенню і, навіть, долі; покарання в день Страшного суду; ідея особистого діалогу з Богом; нарешті, вимогливий контроль із боку Церкви над містичним досвідом особистості й спільноти. Усе це приводило до поступового переходу від магії, табу до моральнісної саморегуляції, яка лише історично пов'язувалася із сакральними санкціями. Це означало усе більшу емансипацію людини від зовнішніх стимулів, сил природи і долі, усе більшу свободу у побудові своєї поведінки, в такий спосіб - усе більшу індивідуалізацію, диференціацію «я». Аналіз цих механізмів є актуальним для сучасного соціокультурного простору України, в якому поширюються нетрадиційні релігійні рухи, а також відбувається модернізація вже існуючих конфесій.

Вороновская Л.Г. Сознание и язык: философско-религиоведческий анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко.- Киев, 2008.

Диссертация посвящена философско-религиеведческому изучению взаимосвязи сознания и языка. Автор рассматривает сознание человека в целом, процессы формирования религиозного сознания, его взаимодействия с языком.

Исследуются основы формирования сознания в первобытных обществах, анализируются понятия «миф», «мифология», «мифологическое сознание», «мифологический текст», а также особенности верований, обрядов и ритуалов, их взаимосвязи с процессами возникновения языка. В диссертации обосновывается положение, что мифологическое сознание является основой для становления религиозного сознания. Само сознание исследуется не только как исторический, но и как онтологический феномен, потому что в нем всегда можно обнаружить профанный слой. Профанный слой содержит все: от культурных форм обеспечения физиологических потребностей до высоких межличностных и общественных переживаний: любовь, дружба и т.п. Человек в своей повседневности погружен в эмпирический мир, но еще в древние времена существовали духовные учения, духовные течения, адепты которых провозглашали первичность именно духовного мира по отношению к миру материального, к миру вещей.

Монотеизм и эзотерика формируют представления о реальности, а не действительности, реальности, которая предшествует возникновению человека и которая является источником человеческого сознания.

Диссертант подчеркивает, что человек - это часть Вселенной, ее элемент и действительность, человек насыщает Универсум своими собственными силами, невидимыми духовными энергиями.

В диссертации проанализированы сложные механизмы возникновения религиозного сознания. Религиозные переживания и религиозный опыт рассматриваются как составные религиозного сознания. Специфика влияний религиозного характера и религиозной направленности связана с эмоциональной сферой человеческой психики - монотеизм, в сравнении с язычеством предполагает более высокий уровень автономного регулирования.