Діяльність Української Греко-Католицької Церкви

До цього потрібно додати довідку про стан греко-католицької церкви на той час. За даними 1943 р., в неї нараховувалося (з Мукачівською і Пряшківською єпархіями та Лемківською апостольською адміністратурою) 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословська академія, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв.

Львівський собор 1946 р. -- це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.

22 відсотки греко-католицького духовенства, за даними Львівського собору, не згодилися перейти в православну церкву, їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушено, формально піднімали руку, голосуючи за його рішення. Виникає питання: чи могли навіть ці 22 відсотки, вважаючи себе греко-католиками, мати право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єднанні з Римом? З погляду правової, демократичної держави, гуманного, цивілізованого суспільства, безумовно, що могли і мали таке право, забезпечене відповідними конституційними гарантіями.

Проте всі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично оголошено православними. Крім діючих православних церков, усі інші було закрито. Але значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняли нав'язуваного ним православ'я. Оці "залишки уніатства", як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив "залишків уніатства" не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-державні органи. Навпаки, він зростав, як серед тих, хто не прийняв "возз'єднання" з православною церквою, так і серед тих віруючих, які "з'єдналися", внаслідок слабкої православної свідомості.

Поступово, з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях (там де було вкорінене уніатство) з його "залишків" сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність; відновлювалися чернечі ордени, які організовували домашні церкви й чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.

Підсумовуючи роль духовенства УГКЦ в боротьбі за національно-культурну ідентифікацію Східної Галичини в ХІХ - на початку ХХ століття, відзначимо активність греко-католицьких священиків в організації національно-культурного та економічного відродження села. Засновуючи просвітні й кооперативні товариства, духовники виховували у селян чесноти пошани до праці, колективізму та національно-християнської гідності.

Греко-католицькі священики започаткували на зламі ХІХ - ХХ століть у Східній Галичині національно-християнський ренесанс, на основі якого проголошено ЗахідноУкраїнську Народну Республіку у листопаді 1918 р. Після падіння ЗУНР їхні ідеї стали заборолом проти ополячення краю Річчю Посполитою та атеїзації мас радянською владою. Вони ж спричинилися до відродження української державності у дев'яностих роках ХХ століття.

3. СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ УГКЦ

З 1987 року рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного характеру. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема до Ватикану, до міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Згодом, у 1987 -- 1988 роках, відкрито заявила про себе ієрархія УГКЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і папи римського Іоанна Павла П з проханням легалізувати УГКЦ.

На підтримку цих звернень організовується ряд масових акцій, щоб до проблеми легалізації греко-католицької церкви в Україні привернути увагу широкої громадськості в колишньому СРСР і за кордоном: поїздки груп духовенства і віруючих до Москви з метою пікетування й відправлення богослужіння в людних місцях. Ці та інші масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття введення християнства на Русі.

Слід врахувати ще й такі фактори, які сприяли процесові відновлення і легалізації греко-католицької церкви в Україні. З 1985 р. в умовах так званої перебудови і нового мислення, ініційованих М.Горбачовим, встановлюються більш-менш демократичні, гуманні відносини між державою й церквою. Розпочалася підготовка проекту Закону про свободу совісті й релігійні організації, який узгоджувався з міжнародними правовими актами з проблем прав людини і релігійних свобод. Почастішали контакти офіційних представників Ватикану і СРСР. Відбулася зустріч у Римі пали Іоанна Павла II і Президента СРСР М.Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Апостольською Столицею. Усе це, звичайно, дало змогу поставити питання про легалізацію Української греко-католицької церкви та її реєстрацію на практичну основу. ЗО листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків.

Після більш ніж 40-річної перерви греко-католицька церква офіційно відновила свої структури в західних областях України. За її даними, уже на 1 січня 1999 р. в Львівській області було 1424 греко-католицьких парафій, в Івано-Франківській -- 647, в Тернопільській -- 732, у Закарпатській області -- 289 парафій. Греко-католицькі парафії утворюються і в інших областях України, на її сході й півдні, а також у Києві. Вищу ієрархію УГКЦ очолив кардинал-митрополит Мирослав Любачівський.

На початок 1999 р. УГКЦ мала 3212 релігійних громад (парафій), 76 монастирів, 10 духовних навчальних закладів, в яких навчалося до 2 тисяч майбутніх священиків, 27 періодичних видань. У складі УГКЦ є Львівська архієпархія, Івано-Франківська, Коломийська, Чернівецька, Тернопільська, Зборівська та Самбірсько-Дрогобицька єпархії.

У Закарпатській області є Мукачівська греко-католицька єпархія. Частина греко-католицьких приходів на чолі з єпископом Маргітичем прагне перебувати в єдності з УГКЦ. Лінія керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії спрямована на статус суверенності й безпосереднє підпорядкування Апостольській Столиці. Дискусії й суперечності щодо підпорядкування Мукачівської греко-католицької єпархії спонукали Апостольську Столицю спеціально розглянути ситуацію в ній. Конгрегація східних церков вивчила це питання і доручила апостольському нунцію (послу) в Україні архієпископу Антоніо Франко довести її рішення до зацікавлених сторін. Враховуючи різноманітність традицій, обрядів і культур населення Закарпаття, внутрішньо-конфесійні труднощі, керівництво Ватикану звернулося до єпархіального єпископа Івана Семедія призначити помічних єпископів-синкелів Івана Маргітича для греко-католиків українського походження і Йосифа Головача -- для тих, які не мають української ідентичності.

У 1996 р. утворено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив здійснювати духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усій Україні поза західними її областями.

Відновилася структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени -- василіани, редемптористи, студити; жіночі -- василіанки, йосафатки, святого Вікентія, Пресвятої родини, сестри-служебниці та інші. Всі ордени мають спільне призначення -- проводити широку місіонерську діяльність серед різноманітних груп населення. Проте вони відрізняються й певними функціональними особливостями.

Так, черниці ордену святого Вікентія (бельгійського походження) здебільшого працюють у сфері медицини сестрами милосердя, нянями. Студитки, йосафатки займаються релігійним вихованням дітей. Черниці ордену Пресвятої родини обслуговують хворих і людей похилого віку, редемптористи -- місіонерською діяльністю і підготовкою кадрів для церкви.

Діє ряд греко-католицьких семінарій: Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська та Василіанська, в яких навчається до двох тисяч семінаристів. Створені й активно діють світські релігійні організації -- жіночі, молодіжні: Милосердя, Святого Володимира та ін..

Греко-католицька церква в Україні підтримує інтенсивні контакти зі своїм релігійним центром -- Святим Престолом у Римі. У католицьких вищих навчальних закладах у Римі УГКЦ має можливість готувати свої кадри.

ВИСНОВОК

Берестейська унія мала певні передумови -- зовнішні й внутрішні. XVI ст. -- епоха Реформації і Контрреформації -- для православної церкви в Україні стало найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм Української православної церкви, загроза її латинізації і спольщення українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце і роль «третього Риму» в східному християнстві, -- все це вимагало відповідної реформи й динамізації православ'я в Україні. Це розуміли православні єпископи і видатні світські особистості (князь К.Острозький та інші), котрі бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої, однак, розуміли по-різному.

Унія як метод і форма об'єднання церков не виправдала себе. Це нині визнають усі церковні авторитети -- як православні, так і католицькі, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, що вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні й національні конфлікти. Однак релігійна боротьба була не зовсім деструктивною. Два релігійні табори, уніати й православні, опинилися перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної політики, розбудови своїх шкіл. Як одні, так і інші стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі -- поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної та греко-католицької спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П.Могила і Й. Рутський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід двох українських церков за несприятливих для них умов усе ж таки знаходив шлях до відновлення київського християнства, то чи не може це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гуревич П.С. Религиоведение. Учебное пособие. Серия: Библиотека студента. Издательство МОДЭК. 2007. - 696 с.

2. Ильин В.В., Кармин А.С., Носович Н.В. Религиоведение. Краткий курс. Издательство Питер. 2007. - 240 с.

3. Калінін Ю. А. та ін. Релігієзнавство: Підручник. - К., 2000.

4. Лубський В. І. Релігієзнавство. - К., 2000.

5. Матецкая А.В., Самыгин С.И. Религиоведение. Краткий курс. Издательство Феникс. 2008. - 224 с.

6. Ходькова Л. П. Релігієзнавство: Навч. посібник. - Л., 2000.

7. Религиоведение: учебное пособие для вузов / И. Н. Яблоков . - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Гардарики, 2008 . - 319 с.

8. Языкович В.Р. Религиоведение. Курс лекций. Издательство РИВШ. 2007. - 348 стр.

Размещено на Allbest.ru