Релігія та її роль в суспільстві

Размещено на http://allbest.ru

1. Структура релігії

Структура релігії -- складові, без яких неможливе існування релігії, які у своїй єдності становлять релігію.

Проблема «мінімуму» релігії має ряд аспектів. Перший аспект пов'язаний з визначенням тієї сфери релігійного життя, у якій слід шукати цей «мінімум». Тут позначилися три основні підходи. Перший підхід стверджує, що цей «мінімум» слід шукати у сфері релігійної свідомості: в особливостях поглядів, уявлень, почуттів і переживань віруючих. Другий підхід стверджує, що специфіка релігії пов'язана з культовою діяльністю. Третій - з релігійними організаціями.

Після того, як обрана специфічна область прояви релігійної свідомості виникає наступне питання: а що ж у цій області конкретно створює специфіку релігії? Відповіді на ці питання в історії релігії були найрізноманітніші.

Розглянемо ж конкретно як вирішуються ці питання представниками різних напрямів релігієзнавства. Більшість релігієзнавців, вважають, що «мінімум» релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості. Вони, як правило, пов'язують релігію з вірою. Не випадково і в широкому побуті слово «віруючий» ототожнюється з поняттям «релігійна людина». Дійсно, в будь-якій релігії віра посідає важливе місце. Проте чи можна вважати, що наявність у людини віри дозволяє характеризувати його як релігійної людини?

Адже віра, як особливе емоційно-психологічний стан людини і одночасно його ставлення до певних явищ навколишнього світу, властива всім людям. Це природна властивість людської свідомості: кожна людина в щось вірить, хоча не всі люди вірять в одне і те ж. Так чи означає це, що всі люди релігійними? Ймовірно, немає. По-видимому, крім релігійної віри буває віра і нерелігійна. Необхідно розібратися, що. Спільного у цих; двох різновидів віри, інакше кажучи, що являє собою віра взагалі і в чому дотеп особливість релігійної віри.

Всяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності.

Не можна вірити в об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками. Таким чином, віра - це елемент людської свідомості і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення з-і знання: поняття, уявлення, образи, теорії і т. д

Які ж з утворень свідомості є предметом віри? Ймовірно ті, які не є предметом знання, тобто ті,. які не отримали у свідомості людини статусу об'єктивних істин: уявлень, образів, понять, теорій, істинність яких; доведена логічно і перевірена практикою. Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії.

Однак не всі гіпотези стають предметом віри. Як відзначають дослідники цього феномена, віра виникає у людини лише в тому випадку, коли він особистісно зацікавлений в предметі віри, коли цей предмет викликає у людини емоційну і оцінну реакцію. При цьому дана оцінка найчастіше буває позитивною. Людина перш за все вірить в те, що відповідає його психологічним установкам, переконанням, ідеалам. Хоча не виключені й випадки, коли віра передбачає різко негативну оцінку якого образу, поняття.

Наприклад, віра в диявола як антипода Бога. Важливо також відзначити, що віра як активне емоційне та особистісне відношення до свого предмета неминуче; захоплює і вольовий процес та проявляється в тому чи іншому поведінці особистості. Віра як складової момент акту вольового вибору, виражає ствердну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних і фізичних сил в певних проблематичних ситуаціях: при нестачі інформації, відсутності достатніх логічних доказів, за наявності сумніву і т. д, В цьому сенсі віра включена в загальну систему людського пізнання, спілкування, діяльності.

Ми дали коротку характеристику віри взагалі. Зараз необхідно розібратися в тому, чим відрізняються один від одного релігійна і безрелігійної віра. На думку релігієзнавців, безрелігійної і релігійна віра різняться своїм предметом. Предмет безрелігійної віри, також як і релігійної - гіпотетичні, що вимагають подальшої перевірки Поняття, образи, думки або поняття, судження, що відносяться до майбутнього. Однак вони сприймаються як щось природне, тобто включене в систему закономірностей матеріального світу, мають свої реальні причини, які можуть бути виявлені і вивчені. Предметом же релігійної віри є надприродне. Надприродне, на переконання віруючих, не підкоряється законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірить у винятковий характер надприродних істот або сил, і, зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.

Таким чином, значне число релігієзнавців називають віру в існування надприродного «мінімумом», суттєвою характеристикою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій - релігія - це віра в єдиного Бога. Поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, - це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога. Вона містить цю віру в Бога, в надприродне, в потенції, у зародження.

Така позиція у визначенні «мінімуму» релігії властива не тільки представникам богословсько-теологічної думки. Віру в існування надприродного і в можливість установлення з ним певних зв'язків, відносин в якості загальної, істотної характеристики релігії визнають і Багато світські релігієзнавці. Такий підхід до дослідження релігії називається преформізмом. Преформізм - це вчення, яке стверджує, що всі вищі форми, які досягає явище в процесі свого розвитку вже містить потенції, в зародку в нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямований на розкриття цих потенцій, закладених в самому явищі, форм. .

Засноване на методології преформізма твердження про загальному характері віри в існування надприродного знаходиться в протиріччі з накопиченими в релігієзнавстві фактами. Вивчення етнографами ранніх форм релігії, а також близьке знайомство з такими сучасними релігіями, як індуїзм, буддизм, показало, що в них відсутній чіткий розподіл світу на природний і надприродний. Уявлення про існування надприродного-це результат тривалого розвитку людської культури. Для того, щоб виробити уявлення про надприродне треба мати уявлення про природне, а це припускає можливість мислити позитивно і науково. Отже, надавати вірі в існування надприродного загальний характер означає ніщо інше, як переносити на ранні релігійні уявлення та релігійні уявлення східних релігій стереотипи, форми мислення людини вихованого в умовах західної християнської культури.

На основі таких фактів і міркувань німецький релігієзнавець Р. Отто (1869-19737'предложіл при визначенні «мінімуму» релігії замінити поняття «надприродного» поняттям «священного», «нумінозного». Релігія, по Р. Отто, - це переживання священного. Переживання священного задано людині споконвічно. Воно реалізується у двох основних напрямках. З одного боку, оскільки людина сприймає священне як щось принципово протилежне йому, воно викликає у нього страх, трепет, жах. З іншого боку, людина відноситься до священного як чогось близького, родинному, воно викликає захоплення.

Визнання священного як особливої характеристики релігії ми вже зустрічали і в інших релігієзнавців: Е. Дюркгейма, М. Вебера і т. д. Таке тлумачення «мінімуму» релігії, по суті справи, не призводить до подолання дихотомії природного і надприродного в якості загального визначального ознаки релігії, присутній і в трактуванні релігії, якої прихильні багато сучасні вчені. «Релігія це віра в Істота або істоти, які не сприймаються звичайними емпіричними методами».

Є ще один аспект при виявленні специфіки релігії. Серед релігієзнавців, які визнають релігійна свідомість в якості ведучого, визначального елемента релігії, чітко виявляються дві тенденції. Одні тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен. Вони роблять акцент на змістовному характері релігійних уявлень. Релігія, з позицій такого підходу, постає переважно як міфологічна система.

Прихильники такого підходу зазвичай малюють таку схему формування релігійної свідомості: релігійні уявлення спочатку виступають в чуттєвих наочних образах. Джерелом образного матеріалу служать природа, суспільство, сама людина. На базі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, умовиводи. Важливе місце в релігійній свідомості займають так звані смислообрази, які є перехідною формою від чуттєво-наочних образів до абстрактних понять. Зміст цих образів знаходить своє вираження в притчах, казках, міфах. Яскравими представниками такої позиції є Ш. Дюпіі, К. Вольней, Б. Бауер та інші представники міфологічної школи в релігієзнавстві.

Інші переносять акцент на емоційно-вольовий елемент. Релігійна віра, на їхню думку, це перш за все релігійні переживання, релігійні почуття. Такий підхід до релігії поділяють багато її дослідники, але найбільш яскраво він представлений у представників психології релігії: У. Джемса, 3. Фрейда, К. Г. Юнга та ін Очевидно, що цей підхід в явній чи неявній формі передбачає визнання факту існування особливих релігійних переживань, «релігійних почуттів». Але в чому особливість релігійних почуттів, чим вони відрізняються від інших людських почуттів? Відповідаючи на це питання православний богослов О. Мень пише: «Специфіку релігійних переживань не можна звести ні до якої іншої сфери людського духу: ні до моралі, ні до естетики, ні до якого-небудь почуттю, взятому окремо (наприклад, страху, надії і т. д.). Точніше всього його можна визначити як почуття благоговіння ». Почуття благоговіння означає, на думку православного мислителя, благоговіння перед Богом. Отже, особливість цього почуття визначається характером його спрямованості, а саме спрямованості на Бога.

З точкою зору православного богослова погоджується і основоположник психології релігії У. Джеме, стверджуючи, що релігійні почуття, з точки зору своїх психофізіологічних проявів - це звичайні людські почуття любові, страху, радості, надії і т. д. Особливість цим почуттям додає їх особлива спрямованість на об'єкт їх віри. «Релігійна любов - це лише загальне всім людям почуття любові, звернене на релігійний об'єкт. Релігійний страх - це звичайний трепет людського серця, але пов'язаний з ідеєю божественної кари. Релігійне почуття піднесеного - це те саме здригання, яке ми відчуваємо в нічну пору в лісі або в гірській ущелині, тільки в даному випадку воно породжується думкою про присутність надприродного. Точно таким же чином можна розглядати всі різноманітні почуття як вони переживаються релігійними людьми ».

Думка А. Мене і У. Джемса, що специфіка релігійних почуттів не в їх психологічному змісті, а в їх спрямованості поділяють багато релігієзнавці, оскільки вони вважають за неможливе виділити якесь одне психологічний стан, одне почуття і звести до нього різноманіття переживання віруючих. Вони справедливо вказують, що емоційні переживання віруючих залежать і від індивідуальних особливостей кожної людини і від культури, в рамках якої він отримав виховання, і від соціальних умов, в яких він живе, і від віросповідання, якому він належить.

Розбіжності між релігієзнавцями починаються при тлумаченні джерела цих почуттів. Представники богословсько-теологічної думки в релігієзнавстві виводять ці почуття з надприродного джерела, «з зустрічі» віруючого з божеством, «священним». Представники психології релігії вважають, що свої судження вони повинні засновувати на науковому підході. Психологія як наука про душу повинна обмежуватися своїм предметом і не торкатися метафізичних питань, в тому числі і докази буття Бога. Це лежить за межами її кордонів. Таким чином психологія релігії виносить «за дужки» питання про природне або надприродне джерелі релігійних переживань, вважаючи, що вирішення цієї проблеми не під силу науковим методам пізнання. Найчастіше психологія релігії пов'язує наявність релігійних почуттів з вродженими інстинктами (3. Фрейд) або історично зумовленої схильністю (архетипи, К. Юнг). Прихильники атеїстичної гілки філософії релігії стверджують, що будь-які людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони зв'язуються з релігійними віруваннями і тим самим набувають специфічну спрямованість. Інакше кажучи, ці звичайні людські почуття набувають релігійний характер, якщо вони спрямовані на сфантазоване і гіпостазувати істоти, зв'язки і відносини.

Проблема пріоритету раціональної чи емоційної сторін релігійної свідомості отримує нову грань при розгляді питання про взаємодію різних рівнів релігійної свідомості. Справа в тому, що в розвинених релігійних системах релігієзнавці вичленяють, по украй мірі, два чітко позначених рівня: буденна релігійна свідомість і теоретично-оформлене, концептуальне (понятійне) релігійна свідомість. На буденному рівні релігійна свідомість існує у вигляді образів, уявлень, установок, настроїв, почуттів, переживань, звичок, традицій. На цьому рівні присутній раціональний, емоційний і вольові елементи релігійної віри, але домінуюча роль належить емоційно-вольовому елементу. Зміст свідомості одягнене в наочно-образні форми. За характером свого формування воно значною мірою носить індивідуально-особистісний характер. Тому цей рівень нерідко називають релігійної психологією.

Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого і кодифікованого віровчення. Зміст віровчення сформульовано в віронавчальних книгах (Біблії, Корані і т. д.), затверджено релігійними організаціями у вигляді незмінних, канонізованих формул (догматів), визнання яких, в їх раз і назавжди встановленому вигляді є неодмінною умовою правовірності. Зміст віровчення розвивається і обґрунтовується у спеціальній галузі релігійного знання - богослов'ї або теології, яка являє собою цілий набір теоретичних і практичних дисциплін: апологетику, догматику, пастирське богослов'я і т. д.

Основне завдання теології - формувати ортодоксальні релігійні уявлення, інтерпретація основних положень віровчення в тій формі як це диктується інтересами церкви у відповідність з вимогами часу, боротьба з єретичними відхиленнями. Інакше кажучи, теологія - це інструмент розробки, захисту та пропаганди віровчення, яким оперують релігійні організації, церква. Ця думка неодноразово підкреслювалась у документах релігійних організацій. Її чітко сформулював в енцикліці «Відкупитель Людства» нинішній глава Римської католицької церкви папа Іоанн Павло II «Кожен з теологів повинен усвідомлювати те, про що сказав сам Христос:« Вчення ви чуєте не моє, а того, хто послав мене - Батька. ». Тому ніхто не може розробляти теологію як якесь зібрання лише своїх поглядів, кожен має усвідомлювати, що він знаходиться в особливій зв'язку з тією місією поширення істини, за яку відповідальний церква ». На основі всіх цих принципів цей рівень релігійної свідомості називають релігійною ідеологією.

Представники богословсько-теологічної думки (особливо католицької і православної) наполягають на безперечному пріоритеті догматично-віронавчальному боку релігійної свідомості. Досягнення основної мети релігійної віри - «поєднання з Богом», «спасіння душі», можливо, на їхню думку, тільки на основі прийняття віровчення в тій формі, як воно сформульоване церквою. Відхилення від неухильного дотримання цьому віровченню є єрессю, боговідступництво і підлягає засудженню та покаранню.

Прихильники наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віронавчальних формул і документів. На їхню думку, ці віро навчальні формули і документи є результатом переробки, систематизації та кодифікації первинного релігійного досвіду, тих уявлень, почуттів і переживань, які виробляють в процесі своєї життєдіяльності віруючі люди. При цьому наголошується той факт, що систематизоване віровчення, розроблене ідеологами і затверджене церквою, в свою чергу, робить сильний вплив на характер буденного релігійної свідомості, формує його в заданому релігійними організаціями напрямку. Таким чином, у розвинутих формах релігії мова може йти не про пріоритет-якого з рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію і взаємовплив один на одного.

1.1 Релігійний культ: зміст і функції

Визнання релігійної свідомості в якості ведучого елемента релігійного комплексу є домінуючою., Але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві. Вже в 80-х роках XIX століття англійський антрополог Р. Маретт показав, що є релігії, які не стільки представляються (тобто пов'язані з певним поданням), скільки «танцюються». Інакше кажучи, в цих релігіях вірування виражаються в ритуальних рухах, танцях. Подальше вивчення показало, що це відноситься не тільки до примітивних релігій, але також може повною мірою застосовано до розвинених релігій. Звідси пішов висновок, що наявність віри в будь-які об'єкти, в тому числі і в священне, надприродне і в можливість установлення з ними зв'язку, взаємини саме по собі ще не є показником наявності релігії. Така віра може бути присутнім в міфології, в мистецтві і т. д. Ця віра набуває релігійний характер, стає елементом релігії в тому випадку, якщо вона включається в систему релігійних дій і відносин, інакше кажучи включається в релігійну культову систему.

На думку Маретт, основним елементом релігії, що надає їй своєрідність, тобто відрізняє від інших форм суспільної свідомості і соціальних інститутів, є культова система. Отже, специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування, чи в якомусь особливому предметі, або об'єкті вірування, а в тому, що ці уявлення, поняття, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і в якості таких функціонують в соціальній взаємодії.

З цього випливає, що між релігійною свідомістю та релігійними діями існує органічний взаємозв'язок. Релігійний культ є ніщо інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація релігійної віри в діях соціальної групи або окремих індивідів. Ті чи інші погляди і уявлення, що утворюють світоглядні конструкції, включаючись в культову систему, набувають характеру віровчення. І це додає їм духовно-практичний характер.

Культова система, перш за все, являє собою сукупність певних обрядів. Тому для з'ясування особливостей релігійного культу необхідно усвідомити, що являють собою обряди. Обряд - це сукупність стереотипних дій встановлюваних звичаєм чи традицією тієї чи іншої соціальної спільності, що символізують ті або інші ідеї, норми, ідеали та уявлення. Обряд виконує у суспільстві важливі соціальні функції.

Однією з головних соціальних функцій обряду є акумуляція і передача досвіду як індивідами один одному, так і від покоління до покоління. В обряді акумулюється і набуває наочність досвід соціальної діяльності багатьох поколінь, як би концентрується людська діяльність і спілкування. Але обряд не є єдиною формою закріплення та передачі досвіду. Існують і інші традиційні способи трансляції культури: безпосереднє навчання, гарматний (предметний), мовно-знаковий і т. д. У загальній системі соціальної взаємодії обряд фіксує найбільш важливі, вузлові моменти в життєдіяльності соціальної групи.

По всій видимості, обряд функціонує насамперед там, де для забезпечення життєдіяльності громади звичайних способів передачі досвіду, прилучення до колективних звичаїв і традицій недостатньо, де потрібні особливі засоби взаємодії і особливі санкції. У зв'язку з цим велику роль грає емоційна сторона обрядової дії і його нормативний характер, пов'язаний з вироблюваним суспільством регламентом обрядової дії і суспільної санкції.

В якості найважливішого ознаки обряду дослідники цієї соціальної форми називають його символічний характер. Розберемося, що ж являє собою символ? У філософській літературі існує традиція розглядати символ як особливий різновид знаків - «іконічний знак», що володіє частковим схожістю з позначається предметом.

Знак і символ мають аналогічну структуру, що включає в себе:

1) матеріальну форму,

2) заміщається, (позначуваний) предмет,

3) значення або сенс.

Основне функціональне властивість цих соціальних форм також аналогічно, Вони призначені репрезентувати (представляти в поза) відмінне від їх форм зміст. Разом з тим у знака та символу є істотні відмінності. Знаки - це штучні утворення. Їх матеріальна форма в значній мірі довільна і не впливає суттєво на функціонування. Знак не відтворює об'єкт, а лише його заміщає. Навпаки, форма символу володіє частковим схожістю з позначається предметом. Вона відіграє важливу роль у розкритті змісту, так як сама по собі інформує про зміст, впливає на сприймаючого. І цей факт значно змінює функціональне властивість символів.

Знакові системи лише позначають предмет. Позначення знаком носить зовнішній, формальний характер. Воно є процес зовнішнього вираження оформленого сенсу. У символі ж позначення в значній мірі носить змістовний характер. Це образне позначення, певною мірою відтворює символізована зміст. Отже, на рівні символу відбувається якісно новий процес, який вже не можна характеризувати просто як позначення, а слід назвати символізацією.

Символізацію можна визначити як здатність свідомості за допомогою певних чуттєво сприйманих об'єктів образно репрезентувати (представляти в поза) інші об'єкти або явища дійсності.

З цих позицій, на нашу думку, і обряд можна розглядати як різновид символу. Мета і зміст обрядових дій полягає не в самих цих діях, не в їх матеріально-речовинному вираженні, а в тому ідеальному змісті, яке стоїть за цими діями. В обряді будь-який рух, жест, слово, всі речові об'єкти наповнені певними значеннями, які поза цієї взаємозв'язку, тобто за межами знаково-символічної ситуації перестають бути обрядовими діями. Тому сенс, значення і функцію обряду можна визначити лише в тому випадку, якщо буде розшифровано, перекладено з знаково-символічної в змістовну форму його значення, тобто виявлені образи, уявлення, ідеї, які він представляє.

Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Але в релігійній системі, як зазначалося вище, їм належить важлива роль і тут вони мають свої якісні особливості. Специфіка релігійних обрядів полягає в їх ідейному змісті, тобто в тому, які саме образи, уявлення, ідеї, цінності вони втілюють у символічній формі.

Кожна релігійна організація в процесі свого формування і розвитку виробляє свою специфічну систему культових дій. Тому одні й ті ж, з точки зору їхнього природного, матеріального змісту, культові дії набувають у різних релігійних системах принципове відмінне ідейно-символічне і образний зміст.

Так, наприклад, очисні обряди, пов'язані із зануренням у воду або обливанням водою існували в первісному суспільстві і існують в сучасних суспільствах. Як відзначав видатний радянський етнограф С. А. Токарев, в стародавніх суспільствах у багатьох племен вони інтерпретувалися як особливий спосіб «очиститися» від скверни у зв'язку з порушенням тією або іншою людиною табу - громадського заборони. У християнстві цей очисний водний обряд набув значення хрещення. Хрещення ж символізує в християнстві очищення від первородного гріха і прилучення до церкви.

Релігійний культ базується на вірі в наявність між людиною і предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин. Наведений нами приклад очисного обряду є одним із різновидів таких відносин. Але найбільш яскраво ці відносини виявляються в умілостівлітельних діях, починаючи від примітивних форм жертвопринесення і кінчаючи високо духовними молитвами. Жертвопринесення з'являються на зорі людського суспільства. Етнографи зафіксували різноманітні форми жертвоприношень духам, богам. Час від часу їх «годували»: мазали кров'ю, обкурювали чадом палаючого м'яса або жиру і т. д. У міру розвитку і ускладнення релігійних систем ускладнюється і система жертвоприношень. У релігіях Стародавнього Сходу жертвопринесення розглядалися як ядро релігійного культу. Наскільки важливе значення мали жертвопринесення в юдаїзмі можна переконатися, прочитавши деякі книжки Старого Завіту Біблії, зокрема книгу «Левіт».

Християнство відмовляється від безпосередніх жертвоприношень. У культовій системі християнства колишні жертвопринесення набувають все більш перетворену, вторинну символічну форму. Характерним прикладом цього є ритуал запалювання свічок і лампад перед іконами і іншими священними зображеннями.

Еволюція релігійних обрядів йшла по лінії їх спіритуалізації, одухотворення. Вершиною такого шляху є молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Етнографи стверджують, що молитва як специфічний релігійний обряд склалася на основі язичницьких змов і заклинань, як елемент вербальної магії (магії слова). В якості вербального компонента вона спочатку входила в обряд жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від жертвопринесення і стала найважливішим компонентом культу багатьох релігій. У християнстві, наприклад, розрізняють декілька типів молитов, в залежності від того, які почуття й прагнення молиться вони виражають: вихваляють, подячні, простимі і т. д. У розвинених релігіях культові дії утворюють складну систему, що включає в себе тривалі богослужіння, здійснення особливих обрядів - таїнств, поклоніння святим, іконам і скульптурам, дотримання постів. Для того, щоб постійно підтримувати релігійні почуття, задовольняти релігійні потреби віруючих у багатьох розвинених релігіях встановлюється богослужбовий канон, який включає в себе «коло річного богослужіння», «коло добового богослужіння». «Річний коло»: кожне число кожного місяця, кожного дня року присвячується або спогадами особливих подій або пам'яті різних святих. На честь цієї події або особи встановлені особливі співи, молитви і обряди.

У тижневому - «седьмічном» колі кожен день тижня присвячений «особливим спогадам». Так, у неділю згадується воскресіння Христа, у понеділок - ангели божі, у вівторок - пророки, у середу - зрада Христа Іудою, в четвер - святителі християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа на хресті, у суботу - всі святі християнської церкви і «померлі в надії на життя вічне ». На кожен з днів тижня призначені особливі молитви та співи. У суботу та неділю вони носять урочистий характер, в середу і п'ятницю - сумні.

Коло добового богослужіння в православ'ї включає в себе дев'ять служб: вечірня, повечерня, полуношніца, ранкова, а також чотири денних: першого, третього і шостого години. Центральне богослужіння називається в православ'ї літургія. Літургія відбувається в усі неділі та святкові дні.

Американський психолог Дж. Леуба розрізняв два типи молитви. Психологічною основою першого типу є своєрідна «угода з Богом», випрошування у нього тих чи інших благ, і відповідно, обіцянку виконати всі божественні приписи. Метою молитви другого типу є само «спілкування з Богом», зближення і розчинення віруючого в Бога.

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Вчинення молитов відбувається під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях і т. д. Вони відбуваються організовано. У процесі цих молитов учасники богослужіння відчувають вплив один на одного як психологічний, так і контролююче. Участь у колективній молитві може відбуватися за різними мотивами, у тому числі і не з релігійних. Людина може приєднатися до такої молитви в процесі богослужіння як говориться «за компанію», щоб не здатися «білою вороною» або просто тому, що прийшов в храм, в молитовний дім, на якийсь урочистий захід, типу освячення новозбудованого будівлі, споруди . Індивідуальна, відокремлена молитва, як правило, відбувається тільки на основі релігійної мотивації. Тому багато соціологів вважають її важливою ознакою справжньої релігійності.

Під час богослужіння здійснюється читання священних книг, хоровий спів, проповіді, колективні молитви, здійснення обрядів, колінопреклоніння, відбиття поклонів і т. д. Значну роль у культовій системі відіграє естетична сторона. Як правило, культові дії відбуваються в спеціально побудованих і оформлених культових спорудах. Архітектура храмів, їх інтер'єр покликані мобілізувати релігійні почуття. Входячи в культову будівлю, людина потрапляє в особливим чином організоване соціальний простір, в якому його увага концентрується на релігійних предметах, діях, образах, символах і т. д. Вже сама будівля храму, його освітлення та внутрішнє оздоблення певним чином впливають на людину, формують у нього релігійні почуття. Ці відчуття посилюються під впливом колективних молитов, піснеспівів або органної музики, церемоніальних дій священнослужителів і поведінки оточуючих людей.

Як відзначають дослідники релігії, в процесі богослужінь за допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, символи, думки, порушуються відповідні емоції. В результаті відбувається трансформація негативних емоцій у позитивні: зникає стан пригніченості, занепокоєння, незадоволеності, внутрішнього дискомфорту, і на зміну їм приходять почуття полегшення, задоволення, заспокоєності, радості, припливу сил.

1.2 Релігійні організації. Типи релігійних організацій

Третій напрямок у тлумаченні пріоритетів між елементами релігійного комплексу пов'язане з розвитком соціології релігії. Соціологи підкреслюють, що релігійна культова система - це перш за все система колективних дій. Колективні ж дії не можуть відбуватися спонтанно, хаотично. Вони потребують упорядкування, організації, тому на базі культових дій і відносин формується релігія як соціальний інститут. Соціальні інститути - це історично сформована стійка форма упорядкування спільної діяльності людей. Становлення релігії як соціального інституту являє собою процес інституціоналізації релігійних культових систем.

Первинною ланкою інституту релігії є релігійна група. Вона виникає на основі спільного відправлення релігійних обрядів, тобто символічних дій, в яких втілюються ті чи інші релігійні уявлення.

Історики свідчать, що в первісному суспільстві культові дії були вплетені в процес матеріального виробництва і суспільного життя і не виділялися в самостійний вид діяльності. Коло учасників культових дій збігався з колом учасників трудових та інших соціальних дій. Тому релігійна група за своїм обсягом співпадала з іншими соціальними групами - плем'ям, родом, сусідської громадою і т. п. Одним з суттєвих ознак, відділяли один рід або плем'я від іншого, було спільне відправлення членами даного роду чи племені релігійних обрядів.

Спочатку в культових діях брали участь на рівних підставах всі члени первісної общини. Диференціація їх функцій при відправленні обрядів відбувається лише за статтю і віком. В залежності від рівня розвитку даних спільностей провідну роль в культовій діяльності грають або жінки, або чоловіки. Однак в міру ускладнення суспільного життя виділяються спеціальні люди, які відіграють все більш важливу роль в обрядах. Поступово в релігійних групах вичленяються фахівці з проведення культових дій: чаклуни, шамани. Вони утворюють своєрідну професійну групу, зайняту таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.

Спочатку ці професіонали очевидно обиралися громадою і не мали жодних привілеїв. Однак, пізніше, у міру монополізації культової діяльності, цей професійний шар перетворюється в особливу соціальну групу і стає частиною родової верхівки. Розвиток процесу інституціалізації релігії призводить до формування такої системи відносин, при якій керівники громад, старійшини племен і інші діячі, що здійснюють в них функції управління, одночасно відігравали провідну роль у релігійному житті громади. Як зазначає німецький історик І. Г. Бахофен, в Древній Греції на стадії розкладання родового ладу військовий керівник був одночасно і верховним жерцем. Це пов'язано з тією обставиною, що вся громадська життя на даному етапі була сакралізоване. Всі найбільш важливі події внутріобщінной життя і міжобщинні відносин супроводжувалися скоєнням культових дій. Однак, тут ще має місце збіг релігійної та соціальної спільності.

Становлення ранньокласового суспільства призводить до суттєвого ускладнення суспільного життя, в тому числі і релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На передній план виходить завдання по регулюванню помислами і поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доведенню надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій - богослужіння і разом з ним організація служителів культу - жрецькі корпорації. Жрецька корпорація - це не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний прошарок або, точніше, стан. У різних країнах і регіонах формування цього стану відбувається не однаково. В одних країнах жерців формується як особливий стан усередині знаті, з якої виділяється група сімей, що спеціалізуються в даній області, і передавальна своє знання і соціальне становище у спадок.

В інших країнах це стан утворює замкнуту касту, що займає панівне становище в суспільному житті (наприклад, брахмани в Індії).

Але і на даному етапі навряд чи слід говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту. Тут ще здійснюється тісне переплетення господарсько-економічної діяльності, державно-правового регулювання та культової практики. У ранньокласових суспільствах храми були власністю держави і в них накопичувалися величезні багатства. Жрецьке стан певною мірою є складовою частиною державного апарату. Але економічна міць храмів і роль жрецтва як володаря і розподільника цього багатства створює основу для його автономії в рамках держави, перетворює жрецтво на своєрідне «держава в державі».

В історичній, соціологічній та філософській літературі досить розгорнуто показано визначальну роль жерців у становленні державної правової системи суспільства. Однак ця роль, головним чином, зв'язується з тим, що жерці були найосвіченішим шаром ранньокласового суспільства. М. Вебер і Е. Дюрк-гейм переконливо показали, що провідна роль жерців визначалася не тільки тим, що вони були самими освіченими людьми свого часу, а тією роллю, яку в суспільному житті ранньокласового суспільства грав сакральний елемент. Державно-правова регламентація в цих суспільствах була складовою частиною культової системи. Ідеологічне регулювання носило синкретичну форму, що включає в себе, поряд з моральними, характер релігійного та державно-правового регулювання.

У міру ускладнення суспільних відносин і уявлень перетвориться і ускладнюється вся суспільна система, в тому числі і релігійна надбудова. Ускладнення суспільної свідомості та соціальних інститутів, пов'язане також із ускладненням релігійної свідомості та культової діяльності, призвело до того, що останні вже не можуть функціонувати в рамках колишніх синтетичних відносин та інститутів. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи. Цей процес пов'язаний з конституюванням релігійних відносин.

Найважливішою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їх членів, формування у них певних цілей, цінностей, ідеалів. Здійснення цих цілей досягається за допомогою виконання ряду функцій:

1). Вироблення систематизованого віровчення;

2). Розробка систем його захисту та виправдання;

3). Керівництво та здійснення культової діяльністю;

4). Контроль і здійснення санкцій за виконанням релігійних норм;

5). Підтримка зв'язків зі світськими організаціями, державним апаратом.

Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації, одним із наслідків якого є посилення системних якостей релігії, поява власної форми опредметнення релігійної діяльності та відносин. Вирішальну роль у цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару, що протистоїть основній масі віруючих - служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і які зосереджують у своїх руках всю діяльність по виробництву, трансляції релігійної свідомості та регуляції поведінки маси віруючих.

У розвиненій формі релігійні організації представляють собою складний соціальний інститут. Внутрішня структура такого інституту представляє собою організаційно оформлене взаємодія різних систем, функціонування кожної з яких пов'язане з формуванням соціальних організацій, також мають статус соціальних інститутів, Зокрема, на рівні церкви вже чітко розділяються керуюча і керована підсистеми. Перша підсистема включає в себе групу людей, що займаються виробленням і переробкою релігійної інформації, координацією власне релігійної діяльності та відносин, контролем за поведінкою, що включає в себе розробку і застосування санкцій. Друга, керована підсистема включає в себе масу віруючих. Між цими підсистемами існує система нормативно оформлених, ієрархічно витриманих відносин, що дозволяють здійснювати управління релігійною діяльністю. духовний фізичний релігійний віра

Регулювання цих відносин здійснюється за допомогою так званих організаційно-інституціональних норм. Ці норми містяться в різного роду статутах і положеннях про конфесійних організаціях. Вони визначають структуру цих організацій, характер відносини між віруючими, священнослужителями і керівними органами релігійних об'єднань, між священнослужителями різних рангів, між керівними органами організацій та структурними підрозділами, регламентують їх діяльність, права та обов'язки.

Дослідники релігії виділяють чотири основних типи релігійних організацій: церква, секту, харизматичний культ і деномінацію. Церква - це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою і іерархізірованной системою взаємодії між священнослужителями та віруючими, що здійснює функції вироблення, збереження і передачі релігійної інформації, організації і координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою людей. Церква, як правило, має велику кількість послідовників. Належність до церкви визначається не вільним вибором індивіда, а традицією. Фактом свого народження в тій чи іншій релігійному середовищі, на основі певного обряду індивід автоматично включається в дану релігійну спільність. У церкві відсутнє постійне та суворо контрольоване членство.

Секта ж виникає в результаті відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів на основі зміни віровчення і культу. Характерними рисами секти є: порівняно невелика кількість послідовників, добровільне постійно контрольоване членство, прагнення відгородитися від інших релігійних об'єднань і ізолюватися від мирського життя, претензія на винятковість установок і цінностей, переконання в «обраності Божому", прояв опозиційності і непримиренності до інакомислячих, відсутність поділу на священнослужителів і мирян, проголошення рівності всіх членів організації.

Харизматичний культ - можна розглядати в якості одного з різновидів секти. Він має ті ж основні характеристики. Особливість же харизматичного культу пов'язана із процесом його формування. Дана релігійна організація створюється на основі об'єднання прихильників якоїсь конкретної, яка визнає себе сама і визнається іншими в якості носія особливих божественних якостей (харизми). Засновник і керівник такої релігійної організації оголошується або самим Богом або представником Бога чи якоїсь надприродної сили (наприклад, Сатани). Харизматичний культ, як правило, нечисленний, в ньому у більш яскравою ступеня виражені претензії на винятковість, ізоляціонізм, фанатизм, містицизм.

Деномінація це проміжний тип релігійної організації, в залежності від характеру освіти і тенденції еволюції сполучає в собі риси церкви та секти. Від церкви вона запозичує відносно високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики ізоляціонізму, визнання можливості духовного відродження, а отже і спасіння душі для всіх віруючих. З сектою ж її зближує принцип добровільності, постійності і суворої контрольованості членства, претензія на винятковість установок і цінностей, ідея богообранства. Взаємини різних типів релігійних організацій представлено в таблиці 1.

Необхідно мати на увазі: що наведена класифікація релігійних організацій в якійсь мірі є умовною. Реально в суспільстві постійно продовжують йти церковноосвітні і сектоосвітні процеси. Виникаючі харизматичні культи і секти в процесі своєї еволюції можуть перетворитися в церкви. Так, наприклад, виникли християнство, іслам. У свою чергу від церков постійно відділяються якісь групи, які утворюють секти. Детальніше ці процеси оцерковлення і секто утворень будуть висвітлені при розгляді конкретних релігійних об'єднань.

Підводячи підсумок всьому вищевикладеному, можна зробити висновок, що розвинені релігії являють собою досить складне структуроване утворення, що включає в себе три основні елементи - релігійна свідомість, культову діяльність та релігійні організації. Тісним чином пов'язані і взаємодіють один з одним ці елементи утворюють цілісну релігійну систему. Взаємозв'язок і взаємодія цих елементів здійснюється в процесі їх функціонування. Тому настав час перейти до аналізу цього процесу, подивитися, як впливає релігія на індивіда і суспільство.

2. Форми релігійних організацій

Релігія - це не тільки сукупність вірувань, ідей, вчень. Це соціальна реальність - групи людей, об'єднаних поділюваними ними колективними віруваннями, загальними символами і цінностями, способом життя. Релігійні ідеї завжди мають свого носія, і цим носієм є та чи інша конкретна соціальна спільність. Об'єднуюча, що зв'язує сила релігії проявляється в тому, що вона створює загальний для даного співтовариства символічний "універсум", в якому соціальне життя належать до нього людей отримує загальнозначущих вищий сенс.

З різними формами соціальної організації суспільства пов'язані різні типи організації релігійного життя людей. До появи світових релігій священне символічно виражало їх відношення до "свого" соціуму. У ході етногенезу у різних народів з'являлися різні релігії, і те, що було священним для одних, не було таким для інших.

Боги, створювані таким чином у кожного окремого народу, були "національними богами" - їх влада не переходила за межі охоронюваної ними національної області, по той бік яких неподільно правили інші боги.

Потреба доповнити створену Римом світову імперію світовою релігією спочатку виявилася у спробах ввести в імперії поклоніння скільки впливовим чужоземним богам поряд зі старими римськими богами, скроєними по вузькій міркою м. Риму. Індоіранських бог Мітра був на перших порах утвердження християнства в римському світі вельми небезпечним суперником Христа.

Однак створити імператорськими декретами нову, здатну подолати обмеженість місцевих культів релігію виявилося неможливим. Християнство виникло іншим шляхом. Спочатку це була релігійність, що існувала в рамках приватного життя. Її цінності не грали ролі в контексті інститутів, що виходять за рамки приватного життя "братів і сестер у Христі". Але саме вона була затребувана в якості світової релігії, коли через 200 з невеликим років за імператора Костянтина християнство стало державною релігією в тому офіційному вигляді, який надав йому, пристосувавши до цієї нової для нього соціальної ролі, Нікейський собор у 325 р.

Як раніше римський імператор Костянтин, Великий Київський князь Володимир Святославович на своєму досвіді також переконався у безплідності спроб створити з пантеону язичницьких богів нову, потрібну йому релігію і переніс в кінці Х в. в Київ готову чужоземну релігію - запозичене у Візантії християнство.

Немає такої сукупності символічних форм, яка однаково була б здатна виконувати об'єднуючу функцію релігії для всіх спільнот. Різним типам організації соціального життя людей притаманні різні за змістом і способам організації типи релігії. Величезне різноманіття релігійних форм є не тільки симптомом соціальної диференціації, проявом і важливим виміром соціальної стратифікації і мобільності в даному суспільстві, але й показником рівня і характеру затребуваною їм релігійної раціоналізації як необхідної передумови всякого суспільства. Релігія повинна пристосовувати всякий раз свою структуру та ідеологію до цієї мети, щоб реально впливати на соціальні процеси.

2.1 Типи релігійної спільності

На примітивному рівні не існує релігійної організації в якості окремої соціальної структури. Церква і суспільство - одне. Історично ранні релігійні спільноти - це спільності "вітального" типу (сім'я, рід, плем'я, народ), які наділяються сакральним характером. Належність до них переживається як "спорідненість" - єдність із тими, хто відноситься до "своїх", і ця приналежність дає відчуття зіткнення з основою життя. Релігійна приналежність визначається тут не приналежністю до якоїсь системі віри або специфічної релігійної групи, а приналежністю до даного соціального цілого. Такі релігії називають "народними релігіями", маючи на увазі, що їх соціальним носієм є "народ", не спеціально створена, а природно дана, "вітальна" спільність; такі релігії іменуються також "дифузними релігіями" на відміну від "організованої релігії".

Релігія існує в такому ще "дифузному" вигляді і тоді, коли в високодиференційовані суспільстві, наприклад в античній Греції і Римі, вже існують релігійні професіонали, що виконують спеціалізовані ролі жерців, існує навіть їх організація - жрецька колегія, але ще немає того головного, що відрізняє організовану релігію ознаки : релігія ще не виробила свого власного "соціального тіла", існує ще в структурі групи як частина її культури, релігійна приналежність визначається як приналежність етнічна чи державна, як роль, приписувана за народженням. Релігійні ритуали вписані в життєві цикли і сезонний календар.

Найперші релігійні організації створювалися в суспільствах з такою дифузної релігією насамперед серед малих девіантних груп. Це групи, які будуються на ізоляції від "великого суспільства" по типу "комуни". Як правило, вони прагнуть до синтезу вірувань із способом життя, щоб не тільки сповідувати віру, але і "жити по вірі". У такому більш-менш відособленому від соціуму співтоваристві виникає потреба у виконанні функцій нормативної регуляції і контролю власними коштами.

Організація в загальносоціологічному сенсі є соціальна група, сформована для досягнення певних цілей. Члени таких груп грають певні ролі, і між ними складаються не тільки особисті, емоційно забарвлені, але і формальні, раціонально впорядковані відносини. Типові ознаки організації - поділ праці, поділ влади, делегування відповідальності. Ці ознаки відносяться і до релігійних організацій, принаймні вже досить зрілим.

2.2 Рутинізація харизми. Релігійна ієрархія

Поділ функцій між членами релігійної групи відбувається досить рано, і перш за все в області ритуалу і культу. У сімейних культах, наприклад, батько сімейства є одночасно і верховним жерцем, але тут ще немає специфічно релігійного поділу праці, оскільки обов'язки жерця є складовою частиною його головної ролі в сім'ї. Такий поділ з'являється в тому випадку, коли відправлення культу стає справою особливих фахівців (самі учасники культових дій при цьому ще не утворюють організацію).

Поява релігійних фахівців може бути пов'язано з тим, що культова діяльність ускладнюється і вимагає оволодіння особливими знаннями і навичками, які не є загальним надбанням.

Шаман може служити прикладом такого фахівця, в руках якого зосереджується вже відокремлена магічно-релігійна практика, хоча він не виконує інших функцій (первосвященика, воєначальника і пр.). Спеціалізація і професіоналізація виконавців релігійних дій пов'язана зі ступенем складності ритуалів і великий значимістю цих дій для групи. Оскільки успіх залежить від правильності заклинань і суворого дотримання послідовності дій, вони можуть бути здійснені не кожним.

Разом з розвитком політичних форм влади відбувається ускладнення ритуалів.

Жерці в Стародавній Індії спочатку були виконавцями великих жертвоприношень (коней, биків та ін..), тоді як ритуали, що відносяться до життєвому циклу і чинені всередині сім'ї, стали справою фахівців-жерців лише значно пізніше. Сама зростаюча складність ритуалів могла бути результатом професіоналізації цієї діяльності.

Поряд з ускладненням культової діяльності і виробленням певних форм її організації, її упорядкуванням, відбувається ще один важливий зрушення - кооперація виконавців цих дій, яка включає поділ обов'язків і праці між ними, делегування відповідальності. Кооперація ще не означає створення організації носіїв релігійних функцій і не завжди веде до її створення.

Так, у Стародавній Індії ведичний ритуал передбачав розподіл жрецьких функцій на сім рангів, але, як правило, що мав намір провести жертвопринесення сам вибирав з числа жерців того, кому він довіряв здійснення обряду.

Істотно змінюється ситуація, коли з'являються культові будівлі, храми такої величини, що їх вже не може підтримувати одна сім'я, здатна підтримувати святилище домашнього вогнища. Тим більше, якщо храм - як це було нерідко, - був пов'язаний з центральною політичною владою і його функціонування ставало справою державної значущості і масштабів. Жерці святилища в Єрусалимі з часів правління Соломона прагнули монополізувати відправлення культу, придушуючи і відтісняючи інші місцеві культи. Згодом встановилося привілейоване становище столичної жрецької династії. Письмові джерела свідчать про те, що серед жерців храму існувало внутрішнє ієрархічне членування і розподіл праці - одна з ознак організації. Але це тільки невелика частина людей в Єрусалимі, які жили релігією, складаючи жрецьку аристократію. Вся система була побудована так, що можна говорити про наявність цієї організованої релігійної структури.

І все ж справа не дійшла до утворення "церкви". Організовані були тільки жрецькі шари, тоді як "миряни" знаходилися з храмом у відносинах свого роду "обміну": за їх замовленням жерці проводили жертвоприношення, а вони платили храмовий податок. Але жителі міста, які відвідували храм, не входили в якесь структуроване соціальне утворення, не були членами храмової організації. Належність до іудаїзму визначалася за народженням. Релігійна організація в іудаїзмі почала складатися в діаспорі навколо синагог як об'єднання мирян.

Схожа храмова організація склалася в Стародавньому Єгипті.

Відомо, наприклад, що в період Середнього царства в храмі бога мертвих Анубіса тільки 6 жерців з приблизно 50 вели служби, тоді як решта були зайняті іншою діяльністю, зокрема - збереженням храмових скарбів.

Отже, не тільки культ, але й інші види діяльності сприяли виникненню організації, включаючи й такі види діяльності, як господарська і торговельна. Процес одержавлення підштовхував до створення релігійної організації, в той же час втрата державної самостійності і в Ізраїлі, і в Єгипті не загальмувала, але, навпаки, сприяла розвитку в цих суспільствах релігійних організацій.