Греко-католицька церква, як морально-етичний чинник консолідації громадянського суспільства Західної України (1914-1939 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА, ЯК МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ЧИННИК КОНСОЛІДАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1914-1939 рр.)

ПанфіловаТ.О.

На період становлення національно-культурного руху українців Галичини (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст.) припадає початок пастирської діяльності митрополита Андрея Шептицького. Головні засади папської енцикліки в контексті специфічних обставин Східної Галичини митрополит виклав у пастирському посланні “О квестії соціальній”, а також у інших пастирських посланнях, зокрема у зверненні “До української інтелігенції”, “До моїх любих гуцулів”, “О солідарності у громадському житті”. Митрополит переконував українську громаду, що “самі не дамо собі ради”, тому “треба лучитися разом, заводити по наших селах крамниці християнські, шпихліри громадські та всякі інші доброчинні установи. Що до багатства суспільність не дійде без правдивої просвіти та, що дочесним добром є те, що цілий нарід за спільне явне добро уважає і, що заховати й примножити добро є обов'язком патріота” [1, арк. 23-35]. Ці морально- етичні та соціальні засади Греко-католицька церква та її духовенство послідовно утверджували в діяльності всіх структур українського громадянства.

Громадсько-культурна діяльність Греко- католицької церкви відображена у низці досліджень, більшість із яких не акцентують увагу на ролі церкви в консолідації громадянського суспільства Західної України. На основі оригінальних джерельних матеріалів (архівні документи, спогади, матеріали періодичної преси) у розвідці здійснена спроба заповнити окреслений інформаційний вакуум сучасної української історіографії.

У роки Першої світової війни головним завданням Церкви був захист соціальних і національно- культурних здобутків українців у Австро-Угорській монархії. Ці завдання детально окреслені у пастирському посланні митрополита від 21 серпня 1914 р. На жаль, після окупації західних земель України російською армією та встановлення жорстокого антиукраїнського режиму, коли сотні Греко- католицьких церков та її духовенства було репресовано й депортовано, коли був заарештований і вивезений в Росію Андрей Шептицький, громадсько-культурна діяльність Греко-католицької церкви та її духовенства була загальмована та, фактично, заборонена.

Але уже наприкінці лютого 1918 р. після звільнення західних земель України від московської окупації та повернення до Львова митрополита Шептицького церковно-релігійна і громадсько-культурна діяльність активізувалася. 21 лютого 1918 р. у спільному

пастирському посланні Андрея Шептицького, єпископів Станіславова - Григорія Хомишина, Перемишля - Йосафата Коциловського було оприлюднено завдання церкви і українського народу у післявоєнний період. Основний зміст послання - заклик до єдності та спільної праці: “Усунення всякого роздору і роз'єднань в народі - нехай це буде прапором нашої праці” [2, арк. 30-64].

Цілком закономірно, що Греко-католицька церква та її духовенство рішуче засудили воєнну агресію Польщі проти Західно-Української Народної Республіки, яка розпочалася вже на початку листопада 1918 року. 26 серпня 1919 р. у спільному пастирському зверненні до духовенства й українського народу митрополит Андрей Шептицький, єпископи Григорій та Йосафат заявили: “Ми іще не вспіли вилізти з тяжких ран, завданих попередньою війною, коли нова війна, гірша від першої перейшла знищенням цілої нашої вітчизни... Польські війська зайняли цілий край” [3, с. 453-454]. Автори послання закликали весь народ до боротьби за справедливість і відкинути зневіру: “нехай терпіння нинішньої хвилини будуть для нас наукою історії” [3, с. 453-454].

Для того, щоб “приглушити” наслідки конфлікту поміж польською державною владою і митрополитом Андреєм Шептицьким, загалом греко-католицьким духовенством, Президент Польщі Станіслав Войцеховський ініціював укладення конкордату з Ватиканом про правове становище Католицької церкви у Польщі [4, с. 165-168].

Справді, на певний час конфронтаційні взаємини між Греко-католицькою церквою та польською державною адміністрацією були приглушені. Але митрополит й загалом греко-католицьке духовенство продовжували відстоювати соціально-економічні та культурно-освітні права українців краю. Саме з цією метою воно брало активну участь в діяльності всіх структур громадянського суспільства, насамперед культурно-освітніх (“Просвіта”, “Рідна школа” та інші), у господарських та фінансово-кредитних спілках.

Окрім того, греко-католицьке духовенство опікувалося людьми похилого віку, інвалідами, ветеранами визвольних змагань, дітьми-сиротами. Широкого масштабу набула доброчинна діяльність, загалом меценатська. Головна суть діяльності духовенства в суспільстві полягала в сприянні консолідації українців і, таким чином, готувати патріотичні сили, до реалізації у майбутньому основної національної ідеї - здобути державну незалежність й соборність України [5, с. 3-12].

Митрополит Андрей був глибоко переконаний, що головний тягар боротьби за відновлення державної незалежності і соборності України ляже, насамперед, на плечі молодого покоління, а отже й відповідальність за її подальшу долю. У пастирському посланні до молоді (1932 р.) він стверджував, що у молодого покоління зростає любов до Батьківщини й бажання “принести за неї жертви”. Це його тішило. Водночас митрополит наголошував, що боротьба за долю Батьківщини пов'язана з жертвами і загалом “таїть у собі такі тонкощі - скриті й небезпечні, про які трудно й говорити”. Тому він закликав молодь “не легковажити досвіду старших, не відкидати авторитет батьків, а відтак й кожний інший авторитет у народі”. З уваги на це митрополит прагнув допомогти молоді опанувати й акумулювати історичний досвід і, таким чином, уникнути повторення трагічних помилок попередніх поколінь [3, с. 358-362].

Тому керівництво Греко-католицької церкви, загалом її духовенство, опікувалося молоддю й брало активну участь у створенні й скеруванні діяльності різноманітних церковно-релігійних, культурно-освітніх та спортивних військово-молодіжних товариств й організацій: січові, лугові, “Сокіл”, (“Сокіл-Батько”), “Пласт”, “Союз стрільців”, “Союз поступової молоді ім. Драгоманова”, І. Франка, М. Павлика та інших. Цій же меті була підпорядкована й діяльність Католицької Акції Української Молоді та інші [6, с. 468-560]. католицький церква духовенство семінарій

Коли наприкінці 20-х - початку 30-х років ХХ ст. внаслідок жорстоких репресивно-каральних акцій і, насамперед під час примусової колективізації та штучно створеного голодомору в Радянській Україні було знищено селянство як клас та загинуло майже 6 мільйонів невинних жертв. Тоді у Західній Україні та країнах Європи й Америки розгорнувся масовий рух допомоги жертвам голодомору. Цей рух очолила Греко- католицька церква та різні національно-патріотичні організації. Преса Західної України опублікувала сотні статей про трагічну ситуацію в Радянській Україні.

24 липня того ж року керівництво Греко- католицької церкви - митрополит Андрей, єпископи Григорій Лакота, Іван Бучко, Іван Лятошинський оголосили спільну відозву до вірних “Галицької Церковної Провінції, до всіх людей доброї волі, до всіх християн світу, всіх віруючих у Бога, особливо до всіх робітників і селян, передовсім наших земляків - просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдити у найвіддаленіші країни світу”. “Україна у передсмертних судорогах, населення вимирає голодовою смертю. Побудована на несправедливості, обмані, безбожності та людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни”.Наступного дня - 35 українських інституцій: Українська Парламентарна Репрезентація, товариства “Просвіта”, “Рідна школа” та Наукове Товариство імені Т. Шевченка, Український

Католицький Союз, Союз Українок та інші створили у Львові Український Громадський Комітет Рятунку України - координатора допомоги голодуючим. Рятунковий Комітет створив повітові й міські комітети [3, с. 512-530].

17 жовтня 1933 року митрополит Андрей і єпископи УГКЦ оприлюднили другий спільний пастирський листу справі допомоги голодуючим в Україні. 19 жовтня був проведений день національної жалоби. 26 жовтня з ініціативи архієпископа Відня Теодора Інніцера у Відні відбулася конференція представників багатьох народів світу, котрі потерпають від голоду в СРСР для обговорення способів допомоги голодуючим.

Представником УГКЦ, зокрема особисто від митрополита Андрея на конференції був єпископ Микита Будка, а від Українського Громадського Комітету Рятунку України - посли до польського сейму МіленаРудницька та Зіновій Пеленський, а також парох церкви святої Варвари у Відні Мирон Горникевич [3, с. 535-540].

27 грудня 1933 року Центральний Комітет Рятунку України надіслав митрополитові Андрею лист подяки за допомогу в організації доленосної акції для голодуючих у Великій Україні. Від імені Комітету лист передала його голова МіленаРудницька та секретар Зіновій Пеленський, а також ініціатор віденської конференції Інніцер. “Ця міжконфесійна і наднаціональна конференція, йшлося у вітанні, була для нас черговим доказом, яким значенням і впливом тішиться Ваша ексцеленсія, Високодостойна особа на міжнародному форумі, бо лише завдяки Вашому покликові з літа цього року його ексцеленсія кардинал доктор Інніцер взявся за це високогуманне діло помогти нашим голодуючим братам за Збручем” [7, арк. 11-12].

30 грудня 1933 року голова Громадського Комітету Рятунку України Василь Мудрий теж подякував митрополитові Андрею“за делегування свого відпоручника на конференцію у справі голодуючих в Радянській Україні” [7, арк. 11-12].

Трагічні події у Радянській Україні у 20-30-х роках, особливо жахливі наслідки організованого штучно голодомору стали незаперечним свідченням політики геноциду кремлівського керівництва Радянського Союзу щодо українського народу. Ці події дали безліч фактів для глибокого осмислення суті комуно- більшовицького експерименту будівництва соціалізму в окремо взятій державі.

Свої міркування з цього приводу митрополит узагальнив і виклав 17 березня 1931 року у промові з нагоди 40-річного ювілею енцикліки папи Лева ХІІІ “Кегишпоуагиш”. “Якщо святочні обходини ювілею папської енцикліки, - розпочав свою промову митрополит Андрей, - то робимо це не лише тому, щоби віддати велику пошану папі або урочисто признатися до доктрини, яку він у тій енцикліці проголосив. Робимо це тому, - продовжував митрополит, - що та енцикліка, хоча і видана 40 літ тому, ще досі актуальна і відноситься до справи, яка від 40 літ з кожним днем стає щораз більше пекучою”. Своє бачення суті й значення папської енцикліки митрополит потрактував як з точки зору тодішніх соціальних процесів, так і з обставин кризи людської суспільності. “Очевидна річ, - ствердив митрополит, - від 40-ка літ суспільне питання йшло вперед і заточило такі великі кола, що не всі способи (життя), вказані Великим папою, найшли пристосування. Трудно, щоби це сталося в теперішній час, у час світових криз, які обіймають не тільки держави, але й частини світа”. Все ж, на переконання митрополита, “більша частина того всього, що твердить енцикліка, таки актуальна для нашого теперішнього положення, для недуги цілої нашої суспільносте, що нічого не можна туди додати, і нічого не можна звідти відняти”. Адже “святкування енцикліки “Кетшпоуагиш”, - ствердив митрополит, - набуває сьогодні незвичайного значення ще й тому, що так незвичайно й неочікувано підтвердили большевики все те, що сказав папа. Невдовзі, - продовжував митрополит, - “будемо мати в одній з найбільших європейських держав просто законно проголошену неволю, яка вже віддавна там дійсно існує... і той саме факт є найбільш яскравим потвердженням думок святого отця Лева ХІІІ, якими він сміло обвинувачував існуючий жах”.

Врешті ці всі роздуми і висновки митрополита Андрея майже дослівно співзвучні з основними постулатами праці Івана Франка “Що таке поступ?”, у якій він ще на початку ХХ століття геніально передбачив, що якщо б омріяна марксистськими теоретиками була побудована так звана народна держава, то насправді вона б стала такою деспотичною, якої світова цивілізація ще не знала [8, с. 2].

Упродовж своєї багаторічної пастирської та громадсько-культурної діяльності митрополит Андрей послідовно виступав за гармонізацію взаємин різних християнських конфесій та їх структур. Цей аспект своєї церковно-релігійної діяльності він теж розглядав з позиції консолідації українського народу, акумулювання його зусиль на реалізацію основної національної ідеї - розбудови демократичної, незалежної й соборної України. Саме тому, коли наприкінці 30-х років ХХ століття уряд Польщі взяв рішучий курс на асиміляцію українців та позбавлення їх національно-політичних і культурних прав, коли 1938 року упродовж короткого часу у Люблінському воєводстві було зруйновано понад 100 православних храмів, Греко-католицька церква та її митрополит виступили солідарно з єпископами Автокефальної православної церкви у Польщі проти цієї сваволі й варварства, стали на захист прав православного населення.

20 липня 1938 р. митрополит Андрей у пастирському посланні заявив рішучий протест проти руйнування органами державної влади православних церков на Холмщині. Ці події, - йшлося у пастирському посланні, - вимусили мене прилучитися до оборони переслідуваних наших братів нез'єднаних православних Волині, Підляшшя і Полісся. “мусимо запротестувати проти намагань кинути понуру тінь підозріння, що боротьбу з православною церквою апробує Апостольська столиця... Мусимо запротестувати також проти того, щоб холмські події ув' язати з політичною боротьбою українського народу та оправдовувати інтересами Католицької церкви. Сьогодні може католицька опінія ще не завдає собі справи з того, що сталося. Але те, що сталося, лишається грізним моментом для Католицької Польщі” [9, с. 29-32].

Отже, патріотичне й водночас толерантне доброзичливе ставлення Греко-католицької церкви та її духовенства до інших християнських конфесій та церковних структур завжди було визначальним у їх діяльності. Власне це й зумовлювало ненависть московської церкви до УГКЦ. Тому, коли після завершення Другої світової війни на західних землях

України був встановлений радянський московський тоталітарний режим, розгорнулась жорстока боротьба проти Греко-католицької церкви, котра 1946 року завершилася забороною її діяльності. Свою діяльність вона відновила лише після проголошення державної незалежності України. Нині пастирською діяльністю вона охоплює всі регіони держави та тішиться підтримкою віруючих у всіх куточках незалежної і соборної України.

Список використаних джерел

1. ЦДІАЛ України. - Ф.269. - Оп. 1. - Спр. 173.

2. Там само. - Ф.358. - Оп. 1. - Спр. 7.

3. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність: Церква і суспільне питання: Документи і матеріали, 1899-1944. - Львів, 1998. - Т.2. - Кн.1. - 572 с.

4. Правда про унію, документи і матеріали. - Видання 3-тє доповнене / Упор.: Сливка Ю.Ю., Врадій В.Ф., Ісаєвич Я.Д., Подоляк Г.В., Романюк Н.Г. - Львів: Каменяр,1981. - 448 с.

5. Гнот С. Доброчинна діяльність греко-католицької церкви 1921-1939 рр. / С. Гнот. - Автореф. дис. ... к.і.н. - Львів, 2003. - 23 с.

6. Трофим'як Б. Гімнастично-спортивні організації у національно-визвольному русі Галичини (друга половина ХІХ - перша половина ХХ століття) / Б. Трофим'як. - Тернопіль: Економічна думка,2001. - 615 с.

7. ЦДІАЛ України. - Ф.201. - Оп. 1. - Спр. 215.

8. Мета. - 1931. - 22 серпня. - С.2.

9. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 40х років. Документи і матеріали [спогади у 3 томах]. - Т.1: 19391945 рр. / Відп.ред. Ю.Сливка. - Львів,1996. - 568 с.

Анотація

ПанфіловаТ.О. кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри політичних наук і філософії, Львівський Регіональний інститут державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України (Україна, Львів)

Витоки громадсько-культурної діяльності Греко--католицької церкви та її духовенства у Східній Галичині сягають кінця ХУІІІ -- початку ХІХ століття, коли в Австрійській імперії цісар Йосиф ІІ провів важливі соціально--економічні реформи, зокрема церковну, якою зрівняв у правах Греко--католицьку церкву з Католицькою та Протестантською, дозволив українському духовенству навчатися в університетах та працювати у державних установах. Тоді ж були засновані греко--католицькі семінарії у Відні, Львові та Ужгороді для підготовки духовенства На той час воно становило основну частину української еліти, котра брала активну участь у суспільному житті краю, зокрема у створенні й діяльності просвітніх, культурно--освітніх товариств й організацій. Дослідити роль Греко--католицької церкви у консолідації громадянського суспільства Західної України -- основна мета статті.

Ключові слова: Греко--католицька церква, громадянське суспільство, Андрей Шептицький.