Вияви методологічного потенціалу христології і біблієзнавчих студій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вияви методологічного потенціалу христології і біблієзнавчих студій

Христологічний дискурс у 90-ті роки XX ст. мав виразно міждисциплінарну природу, інтегруючи християнську філософію, теологію, релігієзнавство, історію, етнологію. Він розвивався переважно в межах двох течій: власне хри-стологічної (Сам термін "христологічна інтерпретація" у літературознавчому, а не богословському сенсі буде запропоновано й експліковано пізніше у праці П. Іванишина (Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі "Святовечір-ньої казки" // Франкознавчі студії. - Дрогобич : Вимір, 2002. - Випуск другий. - С. 205-227).), що пропонувала осмислення художньої дійсності з погляду християнської духовності, та біблієзнавчої, котра репрезентувала поето-логічно-компаративістичні та міфокритичні прочитання літературних творів через діалог із Біблією. Певне пожвавлення у цій сфері виникло через ознайомлення не лише зі світовим (неотомістською критикою, християнським екзистенціалізмом чи персоналізмом), а й національним досвідом - роботами В. Барки, Л. Білецького, Ю. Бойка (Блохина), Д. Донцова, Г. Костельника, Є. Маланюка, І. Огієнка, В. Яніва та ін.

Герменевтичний та компаративний потенціали християнської традиції використовували С. Андрусів, В. Анто-фійчук, О. Батан, Н. Банацька, І. Бетко, П. Білоус, О. Веретюк, Л. Голомб, Л. Гром'як, М. Жулинський, Б. Завадка, І. Ісіченко, І. Качуровський, М. Комариця, Б. Криса, Я. Мельник, І. Наби-тович, А. Нямцу, В. Пахаренко, Ю. Пелешенко, Л. Плющ,

Я. Поліщук, Я. Розумний, Л. Рудницький, Т. Салига, Є. Сверстюк, В. Сулима, М. Сулима, Г. Токмань, С. Хороб, А. Шпиталь, О. Яровий та ін. Певну парадигмальність цим дослідженням задавали монографії: Є. Сверстюка "Блудні сини України" (К., 1993), "На святі надій" (К., 1999), Б. Завадки "Серце чистеє подай. Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка" (Львів, 1993), В. Антофійчука, А. Нямцу "Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХГХ-XX ст." (Чернівці, 1996), Т. Салити "Імператив" (Львів, 1997), В. Сулими "Біблія і українська література" (К., 1998), А. Нямцу "Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе" (Чернівці, 1998), В. Антофійчука "Образ Іуди Іскаріота в українській літературі" (Чернівці, 1999), "Євангельські образи в українській літературі XX ст." (Чернівці, 2000), І. Бетко "Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХГХ - початку XX століття" (2іеІопа Соога; Куооуу, 1999) та ін.

На відміну від неоміфологічних цим дослідженням бракувало широких і ґрунтовних методологічних рефлек-сій, хоча окремі теоретичні спостереження траплялись не так вже й рідко. Наприклад, у статті "Містична функція літератури та українська релігійна поезія" ("Слово і час", 1992) Ігор Качуровський розкрив релігійний аспект духов-нотворчої функції художньої літератури: "Містичне почут-і тя - це почуття єдності індивіда'з Абсолютом; воно, які всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється. Слово не як таке, а мистецьке, естетично оформлене й організоване зокрема, завжди було для людини.засобом звернення-до Божественного Начала (байдуже, чи плюралістично роздрібненого на масу богів і божеств, а чи сконденсованого в постаті Єдиного Бога, Творця і Вседержителя)" [101, 33].

Тарас Салига виводив українську літературу саме з християнської традиції, маючи на увазі не так історичний, як філософсько-психологічний аспект: ."...релігійність як світогляд, а поетичність як засада людської натури, як категорія психологічна - це наша праоснова, це фундамент нашого духовного розвою, це материк, з якого починається українське поетичне слово" [176,65].

Цікаву методику християнського тлумачення літературних творів - "христологічного прочитання" - запропонувала у 1998 р. Ганна Токмань на прикладі поезії Є. Плужника. її цікавили насамперед "інтертекстуальна присутність Біблії", "християнські категорії", "система християнського світогляду" тощо. Зосереджувалася вона і на витлумаченні образу Христа. Щоправда, термін "християнська міфологія" методологічно відсилав її інтерпретацію ще й до міфологічного методу [191].

Більшою чи меншою мірою христологічно-біблієзнав-чий характер мали докторські дисертації: Б. Криси "Образ світу в українській поезії XVII-XVIII століть" (1994), М. Сулими "Українська драматургія XVII-ХУЛІ ст." (1996), П. Біло-уса "Паломницька проза в історії української літератури" (1998).

Дослідницькі тенденції у постколоніальному дискурсі 90-х років XX ст.

Жодна із академічних історико-літературних праць не обходилась без використання класичних положень культурно-історичного методу та, дещо меншою мірою, духовно-історичної школи. Активне застосування мав і біогра-фізм: Л. Мороз "Григір Тютюнник: Нарис життя і творчості" (К., 1991), П. Федченко "Михайло Драгоманов: життя і творчість" (К., 1991), "Літопис життя і творчості Лесі Українки" (укладач М. Мороз) (К, 1992), В. Коломієць "Добра і правди син (М. Старицький - драматург)" (К., 1993), В. Мельник "Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогиль-ний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст." (К., 1994), О. Астаф'єв "Нарис життя і творчості І. Качуровського" (Ніжин, 1994), М. Гнатюк "Роман і біографія ("Людолови" 3. Тулуб)" (К, 1994), Н. Га-євська "Павло Грабовський. Нарис життя і творчості" (К., 1994), Я. Мельник ""І остатня часть дороги..." (Іван Франко в 1914-1916 рр.)" (Львів, 1995), В. Поліщук "Василь Захарченко. Штрихи до творчого портрета" (Черкаси, 1997), А. Гуляк "Грицько Григоренко" (К., 1995), "Олена Пчілка. Нарис життя і творчості" (К., 1996), П. Іванишин "Олег Ольжич - герольд нескореного покоління" (Дрогобич, 1996), "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи" (Дрогобич, 1999), І. Денисюк, Т. Скрипка "Дворянське гніздо Косачів" (Львів, 1999), Л. Голомб "Василь Пачовський: закарпатські сторінки життя і творчості поета" (Ужгород,

1999), О. Галич "Художня біографія: проблеми теорії та історії" (Рівне, 1999), Л. Задорожна "Євген Гребінка. Літературна постать" (К., 2000) та ін. Окрім монографій, біографічний метод використовувався й у кандидатських студіях: І. Добрянська "Творчість Івана Світличного в українській літературі кінця 50-х - 70-х років XX століття" (Тернопіль, 1997), І. Данильченко "Трансформація життєвої правди в художню у творах української художньої біографії" (Дніпропетровськ, 1997), В. Пахомов "Творча спадщина Ольги Дучи-мінської" (Івано-Франківськ, 1998), Л. Мороз "Об'єктивне і суб'єктивне у жанрі літературної біографії" (К., 2000) та ін.

Популярність психологічного методу засвідчили монографії (Р. Піхманець "Психологія художньої творчості (теоретичні і методологічні аспекти)" (К., 1991), М. Моклиця "Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика" (Луцьк, 1998), Т. Пастух "Роман "Місто" Валерьяна Підмо-гильного. Проблеми урбанізму та психологізму" (Львів, 1999) та ін.), і кандидатські дослідження (Г. Ільєва "Любовна лірика Наталі Лівицької-Холодної та Олени Теліги (риси художньої і психологічної індивідуальності)" (1995), В. Галацька "Форми вираження авторської свідомості у драматичних поемах та кіноповістях Івана Драча" (1997), Н. Демчук "Художній світ прози Т. Шевченка (проблема психологічного аналізу)" (1999), А. Островська "Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця XIX - початку XX століття (на матеріалі малої прози В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського)" (1999), Л. Мацевко "В. Винниченко та І. Бунін: еволюція психологізму у малій прозі" (2000) та ін.).

Літературознавчий процес фіксував увагу дослідників до герменевтики (М. Гіршман, О. Домащенко, П. Іванишин, С. Квіт, Б. Кир'янчук, С. Кошарний, М. Ласло-Куцюк та ін.), феноменології 0. Фізер, В. Фесенко, Т. Коляда та ін.), рецептивної естетики та поетики (Р. Гром'як, М. Ігнатен-ко, М. Зубрицька, Г. Клочек, Д. Наливайко, М. Павлишин, В. Бондар, О. Тараненко та ін .), семіотики і структуралізму (С. Андрусів, О. Астаф'єв, М. Гіршман, П. Іванишин, М. Коцюбинська, М. Ткачук, Н. Чамата, О. Сліпушко та ін.), системного підходу (Г. Клочек, Л. Білітюк, М. Ласло-Куцюк, В. Марко, М. Нагорна, В. Панченко, В. Смілянська, О. Цепа, Н. Чамата та ін.), психоаналітичних методів (І. Бетко, Н. Зборовська, М. Моклиця, С. Павличко, Я. Поліщук та ін.).

Серед інтердисциплінарних методів достатньо помітним було звернення до соціологічного {соціально-історичного) підходу (І. Дзюба, Ф. Кейда, Т. Масловська, Д. Наливайко та ін.) та філософських і культурологічних методів (О. Векуа, І. Захарчук, А. Горнятко-Шумилович, М. Гуняк, М. Кремер, Л. Демська, С. Лущій та ін.).

Виразне теоретико-методологічне спрямування мали і навчальні посібники та підручники: К. Фролова "Цікаве літературознавство" (К., 1991), Н. Костенко "Українське віршування XX ст." (К., 1993), І. Качуровський "Строфіка" (К., 1994), "Фоніка" (К., 1994), "Метрика" (К., 1994), "Основи аналізу мовних форм" (Мюнхен; Ніжин, 1994; Мюнхен; Київ, 1995), А. Ткаченко "Мистецтво слова (Вступ до літературознавства)" (К., 1997), О. Галич "Загальне літературознавство" (Рівне, 1997), В. Пахаренко "Українська поетика" (К., 1997), Л. Краснова "До проблеми аналізу та інтерпретації художнього твору" (Дрогобич, 1997), В. Марко "Основи аналізу літературного твору" (Кіровоград, 1998), С. Квіт "Основи герменевтики" (К., 1999) та ін.

Важливе значення для розвитку теоретичної думки мали і праці з історіографії літературознавства: І. Фізер "Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне дослідження" (К., 1993), М. Наєнко "Наука і кон'юнктура. Українське літературознавство 1917- 1992 років" (К., 1993), "Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції" (К., 1997), "Історія української літературної критики та літературознавства: у 2-х книгах: хрестоматія" (упорядники - П. Федченко, М. Павлюк, Т. Бовсунівська) (К., 1996, 1998), Л . Левчук "Західноєвропейська естетика XX ст." (К., 1997), І. Добрянська "Літературознавча концепція І. Світличного" (Тернопіль, 1997), М. Ільницький "Критики і критерії. Літературно-критична думка в Західній Україні 20-30-х рр. XX ст." (Львів, 1998), Р. Гром'як "Історія української літературної критики (від початків до кінця ХГХ століття)" (Тернопіль, 1999), Я. Герасим "Культурно-історична школа в українській фольклористиці" (Львів, 1999), М. Гнатюк "Іван Франко в естетичних концепціях його часу" (Львів, 1999) та ін.

Історико-літературні дослідження і літературна критика 90-х років XX ст.

дискурс христологічний постколоніальний

Актуалізація різноманітних теоретичних підходів, практична потреба осмислення літературної традиції, абе-рованої та проскрибованої радянським літературознавством, зумовили активізацію історико-літературних досліджень. Насамперед вони були спрямовані на висвітлення заборонених у радянський період тем. До таких належали студії О. Мишанича "Повернення" (К., 1993), І. Приходько "Творчі портрети українських письменників XX століття" (Тернопіль, 1993), О. Батана, 3. Гузара, Б. Червака "Лицарі духу (Українські письменники-націоналісти - "вісників-ці")" (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Т. Салити "Продовження" (Львів, 1991), "Високе світло" (Львів, 1994), М. Іль-ницького "Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х - поч. 30-х рр. XX ст." (Львів, 1994), "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"" (Львів, 1995) та ін.

Літературознавчі розвідки академічного та науково-популярного характеру охоплювали всі періоди розвитку української літератури, хоча й відзначалися різною дослідницькою інтенсивністю. Серед інтерпретацій давньої літератури швидко здобула визнання теоретико-історична монографія літературознавця і мистецтвознавця Анатолія Макарова "Світло українського Бароко" (К., 1994.). Розглядаючи бароко як "оганьбленого титана" - дискредитовану в радянський час культурну традицію XVII-XVIII ст., автор науково реабілітує його, звертаючись до літературних, музичних, малярських, філософських та архітектурних творів як виразників національного стану душі й стилю мислення. Його цікавили насамперед такі аспекти барокового універсуму: "людина Бароко" (барокова людина - як "друг Христа й Епікура"), "розум Бароко" (специфіка барокової "втечі від розуму"), "ірраціоналізм Бароко" (поезія "сновидінь і марень"), "лицарі Бароко" (християнсько-лицарська традиція в українській культурі), "утопія Бароко" (ренесансний, гуманістичний ідеал "людини-титана"), "козацтво і Бароко" (тлумачення козацьких, зокрема, гетьманських соборів), "краса Бароко" (компоненти барокової естетики - декоративізм, візуалізм, емблематизм) та ін.

Ґрунтовне дослідження класичної літератури запропонувала Тетяна Бовсунівська в монографії "Феномен українського романтизму" (К., 1997 і К., 1998), котра містила розгляд романтичного письменства у трьох синтетичних, націологічн о - філологічних ракурсах: етногенез, теогенез та ейдетика. Посутньо переосмисливши соцреалістичні оцінки, вона дійшла висновку про те, що "романтизм мав особливе значення для українського етносу, визначаючи утаємничені коди його ментальності". Розглядаючи український романтизм (К. Тополя, О. Рудикоський, Л. Боровиков сышй, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш та ін.) як "специфічну систему ейдосів і як філософський та ідеологічний тип мислення", авторка акцентувала, що він "вражає виразністю понятійних категорій, в яких уособились не тільки національно-художні особливості українського народу, але й сама природа даної національної ментальності". Витлумачуючи поліфункціональність романтичного тематичного поля, акцентувала на націєтворчих аспектах українського романтизму як "виразника національних інтересів, як носія того культурного начала, яке віками утаємничувалось в народній свідомості і становило її вичерпну художньо-філософську характеристику". Аналізувала Т. Бовсунівська й твори романтизму як зразки художності новго типу, наслідок засвоєння всієї попередньої культури, вказувала на з'язок романтичного мислення із християнською традицією, що засвідчувала "теогонічна образність": "Роматики спромоглись не тільки талановито висвітлити ранні етапи становлення Християнства, але й спроектувати його на сучасний їм стан суспільства з метою відшукати істинні шляхи розвитку українського народу" [16,95-97].

Новаторське прочитання класичних творів зреалізовано в есеїстичному розмислі письменника і літературознавця Валерія Шевчука ""Енеїда" Івана Котляревського в системі українського бароко" (Львів, 1998). Поглиблено розглядаючи "Енеїду" І. Котляревського як межовий твір давньої та нової літератур, автор дійшов таких висновків: "Енеіда" - "виразно бароковий твір із елементами псевдокласицизму та передромантизму"; цей твір продовжував довголітню дискусію України з Росією у ХУШ ст., в якій фігурували "Діалог Енея з Турнусом", "Розмова Великороси' з Малоросією" С. Дівовича, літописні записки Г. Покаса та "Історія Русів"; структура поеми "Грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча"; всю її тканину "виткано з візерунків літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок, героїчного епосу", приправлених травестійним класицизмом; твір водночас традиційний і новаторський, отже, "закономірно став на рубежі давньої і нової літератур, вогнищем, у якому згорів старий птах Фенікс, щоб народитись воскреслим та юним" [202,53-54].

На межі між академічним літературознавством і краєзнавством була написана науково-популярна праця Івана Денисюка і Тамари Скрипки "Дворянське гніздо Косачів" (Львів, 1999). У ній на широкому, часто невідомому чи маловідомому, матеріалі висвітлено сторінки життя і творчості Лесі Українки волинського періоду у зв'язках із найближчим оточенням, природою, народним побутом та фольклором. Також подано галерею сильветок представників дворянської сім'ї Косачів, що внаслідок політичних причин було неможливо зробити в радянський час. Автори запропонували яскраві і переконливі картини не лише життя Лесі Українки (Лариси Косач), а й Олени Пчілки, Петра Косача, Михайла Косача, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач-Шимановської, Миколи Косача, Ізидори Косач-Борисової.

У монографії Лариси Мороз ""...Сто рівноцінних правд". Парадокси драматургії В. Винниченка" (К., 1994) В. Виннченко, проскрибований у радянський час модерні-стичний автор, постає як один із найпопулярніших та най-загадковіших драматургів XX ст., схильних до збурення та епатування громадської думки. Ґрунтовна науковість і філософічна глибина, погляд на драматичний доробок письменника в різних аналітичних ракурсах - проблематики, тематики, філософських контекстів, типів і характерів, інтелектуалізму, парадоксальності й різноманітних мистецьких течій - вирізняють цю працю з-поміж інших досліджень творчості В. Винниченка. Авторка звернула увагу на багатозначність п'єс, зміст яких проявляє суперечність істинного й видимого, практичного розуму та бажання абсолютної свободи, також побудову сюжетів за принципом парадоксу. Це зумовлено своєрідною інтерпретацією категорії "істина" у драматурга:".. .в результаті своїх, сказати б, сюжетотворчих експериментів він приходив до висновків про багатоликість істини, про практичну неможливість повного осягнення її людиною й відтак про життєво вирішальну проблему вивірених моральних норм та важелів для людини. Вивірених, наголошував він, з урахуванням особливостей сучасного стану суспільства й рівня особистості чи, точніше, рівня спотвореності особистості - чи то державою, чи то відсутністю цивілізованої держави" [132,200].

Ще одне помітне дослідження - монографія Олексія Вертія "Народні джерела творчості Івана Франка" (Тернопіль, 1998). Ця інтерпретація творчості І. Франка, попри окремі суперечності, успішно поєднувала літературознавчий інструментарій із здобутками народознавства (етнології)* Простежуючи з'язки, заглибленість його художніх та аналітичних пошуків у різні сфери духовного та матеріального буття українського етносу (народні етику, естетику, психологію, філософію та ін.), О. Вертій побачив еволюцію народнопоетичних уявлень І. Франка про людину і світ, народну основу естетичного ідеалу, пов'язаність епічної типізації із фольклорною естетикою, а також народні джерела його художньо-філософського потенціалу.

Біографічне франкознавство збагатила в ті роки монографія Ярослави Мельник "З останнього десятиліття Івана Франка" (Львів, 1999), що продовжувала її поперднє дослідження ""І остатня часть дороги...". Іван Франко в 1914-1916 рр." (Львів, 1995). Вона синтезувала академічний та есеїстичний стилі й коректно висвітлювала найменш вивчений та найскладніший для зрозуміння період життєвого і творчого шляху Каменяра (1908-1916 рр.), позначений тяжкою хворобою та драматичними життєвими випробуваннями.

Найбільшу кількість білих та сірих плям містила історія літератури XX ст., тому найзначніша кількість робіт стосувалась саме цього періоду. Одним із резонансних досліджень "розстріляного відродження" стала монографія Володимира Мельника "Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст." (К., 1994). У ній не тільки простежено життєвий шлях і проаналізовано творчий доробок В. Іїідмогильного, а й окреслено важливі теоретичні, культурологічні та власне історико-літературні проблеми: "інтелігенція - ворог прогресу", "література і суспільний процес", "типологія української людини", проблема модернізму та основні модерністичні течії в українській літературі, "гуманізм Європи крізь призму французької класики", "підтиском великодержавного шовінізму", "скільки культур у однієї надії?", "опір українських письменників триває", "українська ІЬлгофа XX століття" та ін. Загалом В. Мельник виявив у творчості В. Підмогильного синтез письменником європейського психоаналізу та екзистенціалізму із концептами української культурної традиції, а в окремих моментах - навіть випередження українським прозаїком, наприклад, французьких авторів: ""Повістю без назви" В. Підмогильний значно раніше за повоєнних екзистенціалістів Франції (Ж.-П. Сартр, А. Камю) поставив проблему фронтального відчуження людини у суспільстві. І не лише раніше. Французькі письменники-філософи прийдуть до цього під впливом жахіття війни з фашизмом, а В. Підмогильний пізнав такий світу себе вдома" [126, 305].

Найбільш замовчуваним періодом в колоніальній науці були західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнної доби. Об'єктивно, що в перші роки незалежності чимало піонерських досліджень цього періоду запропонували вчені, зосереджені в тамтешніх університетах. Тарас Салига у монографії "Високе світло" (Львів; Мюнхен, 1994) зробив розлогий огляд доби міжвоєнної поезії, струк-туруючв її на імпресіонізм, символізм,, експресіонізм та ін.,. а також представив дев'ять студій-портретів переважно письменників-вісниківців - Є. Маланюка, Ю. Дарагана, О. Стефановича, Н. Лівицької-Холодної, В. Яніва, Б. Кравця, С. Гординського, Г. Мазуренко, О. Лятуринської. При цьому він намагався переосмислювати усталені історико-літературні категорії: зауважив термінологічну умовність;-вузькість і певну некоректність поняття "празька школа" на позначення феномена вісниківства, тому вживав його із застереженнями: "... "празька група" - поняття вельми умовне. Скажімо, ті, кого зачисляють до цієї групи, ніколи не об'єднувались "конституційно", не розробляли свого статуту, не приймали програм і т. ін. Ця назва - утвір літературознавців, що пояснюється необхідністю певної систематизації фактів та явищ" [172,213].

Серед найпомітніших літературознавчих явищ тих років - монографія Миколи Ільницького "Від "Молодої

Музи" до "Празької школи"" (Львів, 1995), присвячена творчості "молодомузівців" (П. Карманський, В. Пачов-ський, Б. Лепкий) та М. Євшана, різностильовій західноукраїнській поезії 20-30-х - О. Бабій, Б. Кравців, Б.-І. Ан-тонич, І. Крушельницький та вісниківській емігрантській поезії (Є. Маланюк, О. Стефанович, О. Ольжич, Ю. Липа). Своєрідне її продовження - дослідження літературного життя Львова першої половини XX ст. - від більшовицької окупації у 1939 р. і до смерті Сталіна у 1953 р. - "Драма без катарсису" (Львів, 1999). У 2003 р. побачила світ друга частина "Драми без катарсису", що містила огляд літературного процесу у Львові від середини 50-х до кінця 90-х років.

Колективна монографія Олега Батана, Зенона Гузара, Богдана Червака "Лицарі духу (Українські письменники-націоналісти - "вісниківці")", що побачила світ у Дрогобичі 1996 р., посутньо розширювала знання про чільних представників вісниківського феномена - Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи, Ю. Дарагана, а також чітко фіксувала в науковому дискурсі термін "віс-никівство".

Із праць, присвячених шістдесятництву, набув популярності посібник-хрестоматія Григорія Клочека "Ліна Костенко" (Кіровоград, 1999). Крім вибраних творів Ліни Костенко, там були ґрунтовні літературознавчі розмисли, що утворювали своєрідне монографічне дослідження. Передусім Г. Клочека цікавила сутність її унікальності та геніальності: "Ліна Костенко- прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало - один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до "голосу віків". Вона глибоко розуміла- Зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому, їй вікривалась загроза, яку несла ця система самому існуванню нації. Багаторічна тяглість так званих "застійних часів", що позначились суспільно-політичною стагнацією, забороною вільноюї думки, посиленою "інтернаціоналізацією". Остання потужно стимулювала національну зраду, була особливо небезпечною для нації, імунітет самозбереження якої до того ж був ослаблений величезними людськими втратами під час війн та голодоморів. Думається, що глибоке розуміння небезпеки, яка нависла над нацією, зробило Ліну Костенко нездатною до конформізму. їй була відома Істина, і тому вона, як, можливо, ніхто інший, відчувала, що далі відступати нікуди, бо далі - провалля..." [105,20].

Загалом історико-літературні дослідження того часу розгорталися за такими напрямами:

- давня українська література: А. Макаров "Світло українського Бароко" (К., 1994), Л. Ушкалов "Світ українського бароко: філологічні етюди" (Харків, 1994), "З історії української літератури ХУІІ-ХУІІІ" (Харків, 1999), О. Гнатюк "Українська духовна барокова пісня" (Варшава; К., 1994), В. Соболь "З глибини віків" (К., 1995), "Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко" (Донецьк, 1996), Р. Радишевський "Польськомов-на українська поезія від кінця XVI до початку XVIII ст." (К.Д996), Б. Криса "Пересотворення світу. Українська поезія ХЛІ-ХШІ століть" (Львів, 1997), П. Білоус "Українська паломницька проза: історія жанру" (К., 1998), О. Алексан-дров "Старокиївська агіографічна проза XI - першої половини XIII ст." (Одеса, 1999), Я. Мишанич ""Історія Русів": історіографія. Проблематика, поетика" (К., 1999), М. Ан-друщенко (Шевчук) "Парнас віршотворний. Києво-Моги-лянська академія і український літературний процес XVII - XVIII ст." (К., 1999) та ін.;

- класична українська література XIX ст.: П. Федчен-ко "Михайло Драгоманов: життя і творчість" (К., 1991), М. Ткачук "Стиль балад Левка Боровиковського" (Тернопіль, 1991), В. Мовчанкж "Медитативна лірика Т. Г. Шевченка" (К., 1993), Б. Завадка "Серце чистеє подай. Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка" (Львів, 1993), П. Ротач "Іван Котляревський у листуванні" (Опішне, 1994), В. Пахаренко "Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка" (Черкаси, 1994, 1999), І. Дзюба ""Застукали сердешну волю...": (Шевченків "Кавказ" на тлі непроми-нального минулого" (К., 1996), Т. Мейзерська "Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Т. Шевченка" (Одеса, 1997), Т. Бовсунівська "Феномен українського романтизму" (К., 1997-1998), Г. Клочек "Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація" (К., 1998), О. Вертій "Пантелеймон Куліш і народна творчість" (Тернопіль, 1998), І. Приходько "Національна ідея у творчості І. Нечуя-Левицького" (Львів, 1998), В. Шевчук ""Енеїда" Івана Котляревського в системі літератури українського бароко" (Львів, 1998), Л. Задорожна "Євген Гребінка. Літературна постать" (К., 2000), В. Смілянська, Н. Чамата "Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка" (К., 2000), Г. Грабович "Шевченко, якого не знаємо" (К., 2000) та ін.;

- період "Молодої України" - неонародництво та ранній український модернізм (кінець XIX - початок XX ст.): О. Рисак "Лесин дивосвіт" (Львів, 1992), Л. Мороз "".. .Сто рівноцінних правд". Парадокси драматургії В. Винниченка" (К., 1994), "Мелодії і барви слова: Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі кінця XIX - початку XX ст." (Луцьк, 1996), М. Неврлий "Олександр Олесь: Життя і творчість" (Kї, 1994), Л. Грицик "Орієнталістика Агатангела Кримського в українському літературному процесі початку XX століття" (К., 1994), О. Неживий "Для рідного слова: творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання" (Луганськ, 1994), А. Гуляк "Грицько Григоренко" (К., 1995), Тамара Гундорова "Франко не Каменяр" (Мельбурн, 1996), "ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму" (Львів, 1997), В. Панченко "Будинок з химерами (Творчість В. Винниченка у 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті)" (Кіровоград, 1997), М. Ткачук "Парадигма світу збірки "Semper tiro" Івана Франка" (Тернопіль, 1997), Т. Пастух "Романи Івана Франка" (Львів, 1998), М. Моклиця "Модернізм як структура" (Луцьк, 1998), О. Вертій "Народні джерела творчості Івана Франка" (Тернопіль, 1998), Я. Поліщук "Міфологічний горизонт українського модернізму" (Івано-Франківськ, 1998), Л. Го-ломб "Василь Пачовський: закарпатські сторінки життя і творчості поета" (Ужгород, 1999), В. Агеєва "Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації" (К., 1999), М. Легкий "Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка" (Львів, 1999), Б. Бунчук "Віршування Івана Франка" (Чернівці, 2000), Н. Малютіна "Екзи-стенційна природа драматургії Лесі Українки" (Одеса, 2000), С. Павличко "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського" (К., 2000) та ін.;

- період "розстріляного відродження" (1920-ті - початок 1930-х в УРСР): В. Мельник "Суворий аналітик доби. Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст." (К., 1994), Л. Сеник "Микола Хвильовий і його роман "Вальдшнепи"" (Львів, 1994), Н. Зборовська ""Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (К., 1996), Я. Голобородько "Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша" (Херсон, 1997), В. Працьовитий "Український-національний характер у драматургії Миколи Куліша" (Львів, 1998), В. Пахаренко

"Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х років" (Черкаси, 1999) Та ін.;

- західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнної доби: О. Батан, 3. Гузар, Б. Червак "Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти - "вісниківці")" (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Ю, Войчишин ""...Ярий крик і біль тужавий": Поетична особистість Євгена Маланюка" (К., 1993), О. Веретюк "Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі" (Тернопіль, 1994), П. Іванишин "Олег Ольжич - герольд нескореного покоління" (Дрогобич, 1996), В. Панченко, Л. Куценко "Євангеліє чужих піль" (Кіровоград, 1996), Л. Куценко "Ні, вже ніколи не покаюся" (Кіровоград, 1997), "Так розчахнулось дерево родини" (Кіровоград, 1999), О. Астаф'єв "Апокаліпсис Є. Маланюка" (Ніжин, 1997), С. Андрусів "Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст." (Львів-Тернопіль, 2000), В. Просалова "Поезія "Празької школи"" (Донецьк, 2000) та ін.;

- українська радянська література: О. Ковальчук "Український повоєнний роман" (К., 1992), Л. Новиченко "Поетичний світ Максима Рильського (1941-1964)" (К., 1993), В. Поп "Михайло Томчаній" (Ужгород, 1997), Л. Царик "Екзистенційна дуальність поетової дійсності. Творчість В. Сосюри післяреволюційного десятиліття" (Тернопіль, 2000) та ін.;

- українська нонконформістська література радянського періоду: Г. Кошарська "Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності" (К., 1994), Г. Клочек "Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія" (Кіровоград, 1999), П. Іванишин "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи" (Дрогобич, 1999), О. Ігнатович "Петро Скунць" (Ужгород, 2000) та ін.;

-література національного резистансу, а також української еміграції (від 1945 року): М. Ільницький "Українська повоєнна еміграційна поезія" (Львів, 1995), П. Сорока "Яр Славутич" (Тернопіль, 1995), "Дмитро Нитченко" (Тернопіль, 1996), О. Астаф'єв "Лірика української еміграції: еволюція стильових систем" (К., 1998), "Художні системи українського зарубіжжя" (К., 2000), 3. Лановик "Остап Тар-навський" (Львів, 1998) та ін.

Систематично з'являлися колективні праці проблемного або портретного характеру, що охоплювали різні історичні періоди авторства І. Денисюка, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, І. Кошелівця, Ю. Кузнецова,

Р. Мовчан, М. Моклиці, М. Наєнка, С. Павличко, М. Павлишина, В. Панченка, В. Погребенника, Т. Салити, Яра Славутича, С. Хороба, Ю. Шереха та ін. Помітними стали наступні узагальнувальні студії: "Історія української літератури XX століття" у двох книгах і трьох частинах (за редакцією В. Дончика) (К., 1993-1995), "Історія української літератури ХГХ століття" (за редакцією М. Яценка) (К., 1995- 1997), "Історія української літератури XX століття" у двох книгах (за редакцією В. Дончика) (К., 1998), "Історія української) літератури 70-90-х років ХГХ ст." у двох томах (за редакцією О. Гнідан) (К., 1999) та ін.

; Попри певну методологічну строкатість і світоглядну контроверсійність, характерні для колективних праць, найуспішнішим історичним дослідженням 1990-х було визнано "Історію української літератури XX століття" за реакцією члена-кореспондента НАН України Віталія Дончика, яка у 1996 р. була відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Виконана передусім зусиллями науковців відділу української літератури XX століття Інституту літератури НАН України, ця праця охоплювала всі періоди та складні перипетії літературного процесу XX ст., включно із стрілецькою поезією, літературою Західної України та еміграції міжвоєнної доби - вісниківством, поезією Української повстанської армії, дисидентською літературою, письменством діаспори та ін.

Стимулювали історичні дослідження й перевидання історій літератури, історичних есе та історико-літератур-них хрестоматій: Л. Білецького, Ю. Бойка, М. Возняка, М. Грушевського, В. Державина, Д. Донцова, М. Драй-Хма-ри, Є. Єфремова, М. Зерова, І. Огієнка, Ю. Лавріненка, Ю. Луцького, Є. Маланюка, П. Филиповича, Д. Чижевсько-го та ін. У цей період з'являється й перша авторська академічна історія української літератури постімперського періоду - О. Пахльовська "СМка Іекегагіа исгаіпа [Українська літературна цивілізація]" (Рим,'1998).

Активно розвивалися також дослідження й історії світової літератури: О. Александрова, М. Борецький, Є. Воло-втук, О. Гон, Є. Горенко, Т. Денисова, О. Дзюба-Погребняк, В. Затонський, Л. Канцедал, В. Матвіїшин, Д. Наливайко, Т. Носенко, С. Павличко, П. Рихло, С. Росовецький, П. Рудяков, Т. Рязанцева, Г. Сиваченко, Ю. Султанов, Р. Харчук, Є. Черноіваненко, Б. Шалагінов, К. Шахова та ін.

Найменш помітним у 90-ті роки XX ст. виявився поступ у галузі літературної критики. Попри значну кількість публікацій в різних виданнях (газетах "День", "Критика", "Література плюс", "Літературна Україна", журналах "Березіль", "Дзвін", "Дніпро", "Київ", "Кур'єр Кривбасу", "Слово і час", "Сучасність", "Українські проблеми" та ін.), активність авторів (І. Андрусяк, Ю. Андрухович, В. Бази-левський, Ю. Бедрик, Б. Бойчук, Є. Баран, Н. Білоцеркі-вець, І. Бондар-Терещенко, М. Бриних, В. Брюгген, В. Брю-ховецький, Ю. Гаджієв, О. Гриценко, В. Ґабор, В. Данилен-ко, І. Дзюба, Ж. Дусова, В. Єшкілєв, М. Жулинський, О. Забужко, Н. Зборовська, Ю. Іздрик, М. Ільницький, С. Квіт, О. Логвиненко, В. Медвідь, В. Міщук, В. Моренець, К. Москалець, В. Неборак, М. Павлишин, В. Панченко, І. Па-семко, О. Пахльовська, Є. Пашковський, С. Процюк, М. Розумний, М. Рябчук, Т. Салига, М. Слабошпицький, П. Сорока, М. Стрельбицький, Д. Стус, М. Сулима, Л. Таран, О. Хо-менко, В. Цибулько, О. Яровий та ін.) стан літературної тогочасної критики загалом окреслювали як кризовий.

Показова щодо цього дискусія в сьомому номері часопису "Слово і час" за 2002 р., що відкривала нову рубрику "Літературна критика". В редакційній преамбулі стверджувалося, що "літературна критика протягом останніх років стала очевидним дефіцитом в українських журналах. Склалася неприродна ситуація: нові літературні явища, художні новинки не знаходять належного осмислення. Дехто навіть висловлює сумнів щодо самого факту існування літературного процесу: в деяких виданнях його жорстко-іронічно називають "лггпроцесією". Незаперечна річ - регіоналізація літературного життя, розрив культурних комунікацій між Харковом і Черкасами, Львовом і Миколаєвом, Кіровоградом і Тернополем...".

Учасники дискусії "Критика на межі тисячоліть: занепад чи момент істини?" вели мову про чинники, що вплинули на критичний дискурс у 90-ті роки XX ст.: "байдужість української держави до української культури", "жорсткі вимоги ринку", в яких критика стала елементом реклами, слабка зацікавленість у критиці великотиражних газет і товстих журналів, безгонорарність, принагідність та епізодичність літературно-критичної діяльності, надмір іронії ("стьоб стає самоціллю"), низький рівень дискусій і полемік - відсутність "серйозних літературних дискусій" (В. Панченко); перебування в перехідному історичному періоді, "хаос орієнтирів", слабкість "коду" дешифрування мистецтва й літератури як "засобів єднання, взаєморозуміння людського", брак відповідальних і сміливих особистостей, спроможних "запропонувати нову, сучасну, розумну версію літературної творчості, її мети і виправданості в умовах дуже нелегкої й суперечливої сучасності" (Г. Сивокінь); несамодостатність, брак об'єктивності критики, надмір компліментарності і "панегіричності" (О. Логвиненко); неготовність письменників до "відвертої розмови" про свою творчість; перебування критиків у межах "групових" інтересів і прочитань; неспівмірність завдань "поточної критики" і "літературознавчої критики" (критикові "доводиться пристосовуватися"); втрата аналітичної глибини - критика звужується лише до "фіксування й анонсування" (Є. Баран) [116,58-61,70].

Основні причини занепаду критичної діяльності - відсутність належного матеріального стимулювання й державної підтримки (звідси спорадичність та вибірковість критичних праць); суб'єктивізм, кон'юнктурність та групівщина літературно-критичної діяльності, помножена на різкі ідеологічні протистояння в межах літературних та наукових середовищ.

Євген Баран у статті "Літературна ситуація 1999-го: Час Єзуїтів", наголошуючи на інформаційному домінуванні епатажної літературної течії, виокремив у постколоні-альній сучасності три мистецькі групи: постмодерна, тобто "малоросійська" ("мобільна й войовнича, по-єзуїтсь-ки витончена і формально досконала": М. Рябчук, Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв); національна, "замовчувана" ("талановиті національно заангажовані літературні сили": В. Медвідь, Є. Пашковський, С. Процюк, П. Вольвач, В. Слапчук); "найбільший прошарок" - "сіра, невиразна, в'їдлива" "просвітянщина" [8,58-60].

Юрій Андрухович заперечував постмодернізм як певний напрям, течію чи моду і розглядав його як "світову культурну ситуацію", як епоху, що склалася "після модернізму". Тому, на його думку, "постмодернізм - це єдино можливий сьогодні спосіб мистецького вислову" [3]. Натомість Сергій Квіт, оцінюючи поточну художню дійсність, побачив і недоліки у світогляді постмодернізму: пряму ідеологічну залежність від політичної доктрини та філософії лібералізму, який "є таким самим ворогом свободи, як і заперечені війною ізми", як скерована на абсолютну свободу, а тому - на руйнування культури, "гра без правил", як постулювання "не свободи вибору, а свободи не мати жодної точки зору", як "руйнування української культури, що є романтичною за своєю природою", як ворожість цільності ("відносність будь-якого ідеалу Й неможливість здобуття істини") [103, 62-64].

Сергій Квіт - співробітник редакції "Слова і часу" головний редактор журналу "Українські проблеми", виражаючи естетичну програму літературного угруповання "Нова література", системно працював в галузі літературної критики. Він випрацював чіткі літературознавчі критерії, що синтезували традицію національної герменевтики та світовий традиціоналістичний досвід. У багатьох публікаціях - "Свобода стилю" (К., 1996), "Понад часом" (К., 1999), "В межах, поза межами і на межі" (К., 1999) він пропонував цілісне бачення сучасного літературного процесу, обґрунтував переконливі оцінки естетично продуктивних і нігілістичних феноменів, окремих авторів і творів.

Серед помітних академічних осмислень літературної критики - докторське дослідження Ген надія Золотухіна "Діалектика об'єктивного і суб'єктивного в літературно-критичній діяльності" та навчальний посібник Романа Громяка "Історія української літературної критики (від початків до кінця ХГХ століття)" (Тернопіль, 1999), що містить ґрунтовні історіографічні теоретичні розділи про суть, специфіку і функції літературної критики.

Размещено на Allbest.ru