Парафіяльне повсякдення: практика проповідництва в храмах Київської митрополії у другій половині XVIII століття

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Парафіяльне повсякдення: практика проповідництва в храмах Київської митрополії у другій половині XVIII століття

Оксана Прокоп'юк

У ранньомодерних суспільствах, де повчання про віру звикли сприймати на слух, жива літургічна проповідь, завданням якої було навчати, переконувати і «зворушувати» слухачів, безумовно мала б справляти глибокий вплив на формування релігійної свідомості соціуму. Наразі нас цікавить, наскільки буденним/повсякденним явищем була проповідь у звичайному парафіяльному храмі Київської митрополії в другій половині XVIII ст. та як часто вона проголошувалася. А, отже, чи дієвим був такий механізм формування релігійної свідомості вірних, їх системи цінностей та світоглядних парадигм. парафіяльний митрополія проповідництво релігійний

Відомо, що в період з середини XVII на початку XVIII ст. у Київській митрополії спостерігається сплеск проповідницької активності. Проповіді, складені архімандритом Іоанникієм Галятовським, архієпископом Лазарем Барановичем, ігуменом Антонієм Радивиловським, архімандритом Інокентієм Гізелем, митрополитом Стефаном Яворським, архієпископом Феофаном Прокоповичем, митрополитом Варлаамом Ясинським, митрополитом Димитрієм Тупталом, друкувалися і часто поширювалися як зразкові. Чи не першим з архієреїв, хто звернув увагу на розвиток парафіяльного проповідництва і здійснив вагомі кроки щодо його активізації, був Петро Могила. Зокрема, у 1636 р. він видав Учительне Євангеліє, яке вміщувало тлумачення на недільні і святкові читання патріарха Єрусалимського Каліста, а в 1646 р. -- свій знаменитий Євхологіон або Требник. Знаковою подією стала поява у 1659 р. книги Іоанникія Галятовського «Ключ розуміння», яка довгий час була першим і єдиним підручником з гомілетики, за яким вчилися складати проповіді. Все це, безумовно, мало вплив на розвиток парафіяльного проповідництва, але наскільки сильний, наразі сказати важко.

Після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату в 1686 р. реформування в сфері повчання пастви у XVIII ст. ініціювалися та координувалися перш за все Св. Синодом, а вже потім -- київськими архіпастирями. Більше того, в цей час справа проповідництва як складова ширшої програми релігійного виховання вірних набуває актуальності не тільки для Церкви, але й для держави. У Російській імперії виховання благочестивого християнина, тобто такого, що знає основи віри, стає однією з важливих складових стратегії «соціального дисциплінування». Питання недостатньої уваги до пастирського вчительства й релігійного виховання вірних офіційно у 1721 р. було поставлене у Духовному регламенті. У цьому документі були сформулювані основні завдання, які необхідно було вирішити для успішного навчання пастви й введення проповіді в богослужбову практику.

З новою силою світська та церковна влада повернулися до проблеми в 40-і рр. XVIII ст., віднайшовши потрібний потенціал та підтримку в Київській митрополії. Саме київські інтелектуали далі розвинули положення Духовного регламенту. В 1744 р. архімандрит Іосиф (Занкевич), два лаврські ієромонахи Варнава (Старжицький) та Арсеній (Піонтницький), викладач Києво-Могилянської академії ієромонах Гедеон (Слонимський) та ректор Києво-Могилянської академії архімандрит Сильвестр (Кулябка) подали Св. Синоду підготовлену ними книгу -- «Книжица о собственных всякаго чина должностях». У збірнику, укладеному київськими вченими, положення про проповідництво та вчительство виносяться на перше місце в ієрархії обов'язків священика, тоді як про надання причастя вірним ідеться лише в сьомому пункті розділу про обов'язки священиків і дияконів. Остаточно модель діяльності парафіяльного священика, в якій першим обов'язком визначалося пастирське вчительство, була закріплена в «Книге о должностях пресвитеров приходских», складеній двома ієрархами XVIII ст. -- єпископом Могилевським, Мстиславським і Оршанським Георгієм (Кониським) та єпископом Смоленським і Дорогобужським Парфенієм (Сопковським). У книзі про обов'язок священика навчати паству говорилося наступне: «... оучити народъ долгъ есть какъ епископа, такъ и пресвитера, не токмо собственный и необходимо потребный, но и первейший». Є всі підстави стверджувати, що до кінця 70-х рр. XVIII ст. на перше місце в ієрархії обов'язків пастиря виноситься навчання пастви, а проповідництво визначається як один із засобів реалізації цього завдання. Паралельно для потреб парафіяльних священиків укладаються та видаються збірники з готовими на кожний день проповідями та повчаннями. Таким чином, упродовж XVIII ст. поступово створюється ідейне, законодавче та «текстове» підгрунтя для охоплення проповіддю якнайширшого кола віруючих.

Для священиків Київської митрополії всі ці ідеї, положення та приписи переходять у практичну площину з висвяченням митрополитом Київським Арсенія (Могилянського). Заради справедливості зауважимо, що усі київські архієреї в тій чи іншій мірі приділяли увагу проповідництву. Проте дії Арсенія (Могилянського) в цій сфері набувають всеохоплюючого і системного характеру. Важливо, що до часу посідання ним Київської кафедри складаються всі передумови для організації парафіяльного проповідництва. Не останню роль відіграло те, що церковна кар'єра владики вдало склалася завдяки доброму володінню проповідницькою майстерністю. По закінченню Московської Словяно-греко-латинської академії він викладав граматику та був катехізатором. Пізніше близько трьох років займав посаду придворного проповідника.

У 60-х рр. XVIII ст. Арсеній (Могилянський) провів низку організаційних заходів у сфері пастирського вчительства, розпочавши з Києво-Могилянської академії. Якщо раніше проповідництво віддавалося на волю вчителів, то указом від 16 жовтня 1758 р. митрополит зобов'язував викладачів по неділях виголошувати власноручно складені проповіді у Братському Богоявленському монастирі. У 1761 р. указом духовної консисторії вводилась посада проповідника в усіх монастирях Київської митрополії. Також інститут проповідників започатковувався при Софійському соборі і найбільших київських церквах. І що головне, 27 грудня 1760 р. митрополит Арсеній (Могилянський) у «промеморії» духовній консисторії наказував розіслати в протопопії указ про обов'язкове проповідування в парафіяльних храмах. Владика вимагав, щоб проповіді виголошували протопопи та намісники, а також «учительні» священики та диякони. Апробація проповідей передбачалася на засіданні духовного правління, колегіального органу управління протопопії. Особливий наголос архієрей робив на проповідництві у полкових містах (у них, як правило, знаходилися центри протопопій), та в тих населених пунктах, де були намісники, а також у соборних храмах. Проповіді належало виголошувати часто, обов'язково в недільні дні. За ослух Арсеній (Могилянський) погрожував забороною священнослужіння. Священикам, котрі не навчалися в Києво-Могилянській академії, наказувалося зачитувати повчальні уривки, наприклад, з бесід Іоанна Златоуста, Прологу чи «Православного сповідання віри» Петра Могили. Відповідний указ духовної консисторії, датований 31 грудня 1760 р., у протопопіях Київської митрополії отримали вже на початку наступного року. Згідно з указом, ієреї давали підписку в духовному правлінні на підтвердження своїх зобов'язань виконувати постанову, а протопопи мали рапортувати, хто із священиків, коли і де прочитав проповідь. На підставі звітів, що збереглися в архіві духовної консисторії, можна проаналізувати практику проповідництва в парафіях Київської митрополії, а, отже, оцінити реальний результат усіх заходів з організації парафіяльного проповідництва.

Нам вдалося віднайти рапорти з трьох протопопій -- Лубенської (17611765), Пирятинської (1761-1765) та Глухівської (1764-1769) за різні роки першого десятиліття функціонування указу. Підкреслимо, що це три найбільші протопопії Київської митрополії. У 1780-1783 рр. у Лубенській нараховувалося 66-67 храмів; у Пирятинській -- 65-68; у Глухівській -- 68-69. У звітах представлена інформація про те, хто зі священиків протопопії, коли і в якому храмі виголошував проповідь. Лише у документах, надісланих з Глухівської протопопії, не вказувалося місце проповідництва. Таким чином, ми оперуємо першими даними після появи указу Арсенія (Могилянського), котрі відображають ситуацію до і в перші роки активного реформування парафіяльного проповідництва. Важливо, що це не поодинокі дані про проповідництво того чи іншого священика, а інформаційні зрізи по окремих адміністративно-територіальних округах, що дозволяє узагальнити ситуацію. Окрім того, збереглися графіки виголошення проповідей в храмах Києва в другій половині XVIII ст., а також зафіксована в різних джерелах інформація про проповідництво окремих ієреїв.

Уже в самому указі митрополита Арсенія (Могилянського) наголошувалося на проповідництві, перш за все, в соборних храмах та у церквах, котрі знаходилися в центрах намісництв. Звіти з Лубенської та Пирятинської протопопій дозволяють з'ясувати, в яких саме церквах виголошувалися проповіді. У Лубенській протопопії проповіді можна було почути переважно лише в чотирьох лубенських храмах: соборному Різдва Богородиці, Свято-Троїцькому, Миколаївському та Варваринському. Лише один раз виголошення проповіді фіксується в Преображенській церкві містечка Чигирин-Дуброва, яке було центром намісництва.

Більше розмаїття спостерігаємо в Пирятинській протопопії, тут проповіді виголошувалися не лише в місцевих храмах -- соборному Успенському, Преображенському та Вознесенському, але й у церквах міста Чорнухи -- Покровській, Воскресенській, Миколаївській; у Воскресенській церкві містечка Курінька; в Преображенській церкві містечка Городище. Також у Пирятинській протопопії для проповідництва обираються не лише міські, а й сільські храми: Успенська церква села Луговики, Георгіївська церква села Бондарі, Ковалівська церква, Михайлівська церква села Харківці, Вознесенська церква села Пізняки.

Серед проповідників Лубенської протопопії у 1761-1765 рр. фігурують: намісники -- лубенські Іоанн Богданович та Федір Барвінський, лукомський Іоанн Левицький, горошинський Федір Каруновський; священики -- Василь Кузьмінський (Свято-Троїцька церква, містечко Снітин), Данило Ющенко (Преображенська церква, містечко Вереміївка), Дмитро Білостоцький, Олексій Олександрович (Миколаївська церква, місто Лубни), Симон Соколовський (Георгіївська церква, місто Чигрин-Дуброва), Стефан Семяновський (Преображенська церква, містечко Оржиця), Василь Прокопович (Георгіївська церква, село Тарандинці), Гаврило Гулянецький та Петро Юзефович, Лука Міхнякевич (церква Зішестя Святого Духа, слобідка Великий Узвіз), Марко Богдановський (єрковецький священик), Матвій Войнаровський (Георгіївська церква, село Тишки), Павло Николєв та Петро Васильєв (Вознесенська церква, село Новаки), Петро Китринський (Миколаївська церква, «деревня» Дем'янівка), Федір Данилевський (Андріївська церква, село Калайдинці), Федір Мілчевський (Покровська церква, село Липове), Федір Одинець (Преображенська церква, село Черевки); диякони -- Федір Васильківський (Преображенська церква, містечко Оржиця) та Іоанн Пясецький (Миколаївська церква, село Михнівці). У Пирятинській протопопії у 1761-1765 рр. проповідували: яблуновський намісник Іосиф Котляревський; священики -- Андрій Жураківський (Різдва Іоанна Предтечі церква, село Малютинці), Василь Іжванецький (?), Василь Петрановський та Влас Яновський (Георгіївська церква, село Бондарі), Григорій Козловський (?), Іоаким Фальковський (Введенська церква, село Білоцерківці), Кирило Мстиславський (Миколаївська церква, місто Чорнухи), Петро Ненадський (?), Трофим Яцевич (Ковалівська церква), Федір Множинський (церква Різдва Христового, село Вороньки).

Як бачимо, священики не обов'язково виголошували проповіді в храмах, у яких служили, частіше проповідували в соборній або міській, рідше, іншій сільській церкві протопопії. Справа в тому, що проповіді читалися згідно з затвердженими на початку року в духовних правліннях графіками, у яких вказувалося місце, день та ім'я священика, котрий мав проповідувати. Постає питання: ієреї, виконуючи вимоги, проповідували в головних храмах протопопії згідно з затвердженим графіком та чергою, але чи виголошували вони при цьому проповіді у себе на парафіях? Видається, що ні, адже згадки про таку практику відсутні. Підтвердженням цій тезі може слугувати і той факт, що у проханнях священиків винагородити їх правом носити скуфію, яке давалося за проповідницькі заслуги, перераховуються лише гомілії, виголошені згідно з затвердженим графіком. В усіх звітах зазначалося, що в тих храмах, де не виголошувалися проповіді, ієреї читали повчальні місця з книг, як цього вимагав указ. Проте ці узагальнені фрагменти звітності були, швидше, відпискою, аніж дійсною практикою, чому підтвердженням слугують наші дослідження наповненості парафіяльних храмів необхідною для проповідництва та катехізації літературою. За джерельною інформацією 70-80-х рр. XVIII ст., парафіяльні храми Київської митрополії достатньою мірою були забезпечені лише богослужбовими книгами, у той час як учительна та проповідницька література зустрічається вкрай рідко. Звісно, потрібні ієрею книги, яких не було в храмі, могли знаходитися в його особистій бібліотеці. Проте лише окремі особи мали власні книгозбірні, очікувати цього від широкого загалу не доводиться. Отже, в 60-х рр. XVIII ст. у Лубенській та Пирятинській протопопіях проповіді можна було чути тільки в окремих храмах, переважно міських. Думається, що такою ж була ситуація і в інших протопопіях Київської митрополії впродовж усієї другої половини XVIII ст.

В указі митрополита Арсенія (Могилянського) обов 'язковим днем, в який ієреї мали виголошувати проповіді, була неділя. Графік проповідей, затверджений для храмів Києва на 1768-1769 рр., подає саме такий розклад казань. Окрім неділь, проповіді мали звучати на великі свята: Різдво Христове (25 грудня), Богоявлення (6 січня), Різдво Пресвятої Богородиці (8 вересня) та у Велику п'ятницю (17 квітня), тобто напередодні Воскресіння Христового. Але чи справді в храмах Київської митрополії практика проповідництва відповідала вимозі звертатися до віруючих зі словом Божим щонеділі?

Якщо про регулярність виголошення проповідей в храмах Києва ми знаємо лише з графіків, які могли відрізнятися від реальної ситуації, то звіти з Глухівської, Пирятинської та Лубенської протопопій дозволяють встановити реєстр днів, в які ієреї справді проповідували. Отже, у храмах трьох протопопій парафіяни найчастіше могли чути проповіді у неділі, проте -- далеко не в усі, а також в інші дні тижня, якщо на них припадало велике свято чи день пам'яті шанованого святого. Перш за все, проповідь приурочувалася до двох найбільших свят -- Воскресіння Христового та Різдва Христового. Священики зверталися до парафіяльної громади як у сам день Пасхи, так і на наступний день, тобто на початку Пасхального (Світлого) тижня. Перед тим проповіддю могли відзначити і Велику п'ятницю. Таке зосередження проповідницької активності навколо свята Воскресіння Христового цілком зрозуміле, адже це центральна подія літургічного року. Те саме стосується і Різдва Христового. Проповідь виголошували не лише у саме свято Різдва Христового, а й в суботу перед ним та наступного дня після Різдва Христового. Окрім того, парафіяни мали змогу чути проповідь і в інші дванадесяті Господські свята: Вознесіння, Преображення та Воздвиження. Цікаво, що для виголошення проповіді частіше обиралося не свято Святої Трійці, а наступний після нього день -- День Святого Духа. Значна кількість казань припадає на Богородичні дні, а саме -- Різдво Пресвятої Богородиці, Введення, Благовіщеня, Успіння та Покрови Пресвятої Богородиці. Окрім того, що ці свята входять до переліку дванадесятих (за винятком Покрови Пресвятої Богородиці), слід сказати і про популярність Богородичного культу. Так, на території Київської митрополії у 1780-1783 рр. третина парафіяльних храмів була присвячена Божій Матері. Особливо популярним, за матеріалами про посвяти храмів, був культ Покрови Богородиці, що поступався лише шануванню святителя Миколая Мірлікійського.

Порівняно часто проповіді виголошувалися напередодні та під час посту, перш за все, це стосується найсуворішого, Великого посту. Очевидно, що в цей період віруючі особливо потребували пастирської підтримки. Казання говорилися вже в підготовчі до Великого посту тижні, Блудного сина та Сирний. Найбільша увага приділялася, власне, тижням Великого посту, коли проповідь могла виголошуватися не лише в неділі -- Торжества Православ'я, Григорія Палами, Хрестопоклонну, Марії Єгипетської, Вербну, айв інші дні. У храмах Києва, згідно укладеного графіку на 1768-1769 рр., проповіді планувалося виголошувати і в кожну з чотирьох Пасій Великого посту. Чин Пасії здійснювався на вечірній службі в першу, другу, третю та четверту п'ятницю Великого посту (6, 13,20 та 27 березня), коли читалося Євангеліє про хресні страждання Спасителя. Обов'язкове виголошення проповіді на кожну з чотирьох Пасій засвідчує, що ця найпізніша за часом виникнення служба, складена в середині XVII ст. Петром Могилою, очевидно, за західними зразками, в другій половині XVIII ст. міцно утвердилася в богослужбовому житті якщо і не всієї митрополії, то, без сумніву, в храмах Києва.

Вибір інших днів для проповідництва цікавий тим, що демонструє систему пріоритетів соціуму та Церкви у шануванні святих, а також дозволяє помітити різновекторні впливи, що моделювали «список святості», отже, претендували на формування релігійної свідомості. Без сумніву, що саме найчастіше згадувані у проповіді святі та їх діяння мали запам'ятатися віруючим, тим самим формуючи у пастви певний ідеал. Думаємо, що саме популярністю святих пояснюються проповіді в день пам'яті пророка Іллі та в ті дні, коли згадується Іоанн Предтеча -- Усікновення глави Іоанна Предтечі та Різдво Іоанна Предтечі. Також популярність культу святителя Миколая Мірлікійського спричинила той факт, що проповіді на його честь виголошувалися двічі на рік -- у День пам'яті святителя (6 грудня) та День перенесення мощів Миколая Мірлікійського (9 травня), -- на відміну від багатьох святих, яких оминули вшануванням. У багатьох храмах звучали проповіді на день пам'яті архістратига Михаїла, популярність якого також була досить велика. Станом на 1780-1783 рр. кількість храмів Київської митрополії, що носили ім'я Михаїла, поступалася лише освяченим на честь святителя Миколая та Покрови Пресвятої Богородиці.

Проповідництво щороку в день пам'яті великомучениці Варвари в храмах Лубенської протопопії, очевидно, стало одним із результатів активної популяризації культу святої, що проводилася з другої половини XVII ст. Михайлівським Золотоверхим монастирем за участі та при сприянні світської влади, зокрема, гетьмана Івана Мазепи. Згідно з літописними свідченнями і церковними традиціями, мощі св. Варвари потрапили до Києва близько 1108 р. як весільний посаг візантійської принцеси Варвари з роду Комнінів (історичність цієї особи в світлі нових досліджень викликає сумніви), яка була заручена з київським князем Святополком Ізяславичем. За переказами, до 1240 р. святиня відкрито зберігалася у Михайлівському Золотоверхому монастирі, пізніше переховувалася і знову повернулася до монастиря лише наприкінці XVI ст. З кінця XVII ст. культ великомучениці Варвари набуває загальноцерковного єпархіального шанування.

По окремих протопопіях проповіді могли виголошуватися і в дні пам'яті інших святих, однак, як бачимо зі звітів, вкрай нерегулярно: у Глухівській протопопії -- на день пам'яті великомученика Димитрія Солунського та Собору дванадцяти апостолів в 1765 р., у Лубенській та Пирятинській протопопіях -- на дні пам'яті пророка Захарії та праведної Єлисавети у 1761 р., Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці у 1761 і 1763 роках, первомученика і архідиякона Стефана у 1765 р.

Проте вибір днів для проповіді визначався не тільки більшою/меншою популярністю тих або інших святих чи їх активною церковною популяризацією. У XVIII ст. додається ще один вагомий фактор -- державний. До свят, які активно пропагувалися в Російській імперії і на українських землях, зокрема, і через проповідь, можна віднести дні пам'яті апостола Андрія Первозванного, великомученика Георгія, апостолів Петра і Павла та великомучениці Катерини Олександрійської. Як правило, в такі дні в храмах Київської митрополії проповідували, до того ж не рядові священики, а протопопи чи намісники, що ще більше підкреслює офіційний характер заходу. Насамперед, «руку» держави помітно в утвердженні культів апостола Андрія Первозванного та великомученика Георгія. На честь цих святих були засновані ордени -- «Орден святого апостола Андрія Первозванного» (1698) та «Військовий орден святого великомученика і побідоносця Георгія» (1769), а дні їх пам'яті визначалися як кавалерійські свята. Згадаймо, що для імператриці Єлизавети Петрівни в Києві будують саме Андріївську церкву.

На початку XVIII ст. у Російській імперії актуалізується культ великомучениці Катерини Олександрійської. Петро I за допомогою релігійних ідей, перш за все, легенди про св. Катерину, намагається легітимізувати жіноче правління. За висновками американського дослідника Г. Маркера, Катерина I стала його ключовою фігурою: вона перша носила титул імператриці, була матір'ю Єлизавети Петрівни, її ім'я отримала майбутня Катерина II -- при переході в православ'я німецька принцеса Софія перетворилась на «нову» Катерину Олексіївну, дружину «нового» Петра. Петро І у 1724 р. ініціює коронацію Катерини I, яка, зійшовши на престол, наказала відзначати 24 листопада як день її тезоіменитства та день ордена св. Катерини. Катерина II взагалі започаткувала чотири свята на свою честь: День народження (21 квітня), День коронації (22 вересня), День зішестя на престол (28 червня) та День тезоіменитства (24 листопада). Як свідчать звіти з Глухівської, Пирятинської та Лубенської протопопій, а також графіки виголошення казань в храмах Київської митрополії, в усі ці дні звучали проповіді. Таке часте згадування великомучениці Катерини разом із правлячою російською імператрицею, безумовно, сприяло поширенню культу святої. Також у поєднанні з представниками імператорської родини в проповідях XVIII ст. звучали імена апостолів Петра і Павла. У храмах Київської митрополії виголошувалися проповіді на День народження спадкоємця престолу Павла Петровича (20 вересня). У розкладі проповідей в храмах Києва на 1784-1785 рр. список днів народження та тезоіменитства членів імператорської родини стає ще ширшим. Треба сказати, що у 70-80-х рр. XVIII ст. практично всі церкви Київської митрополії мали тексти служб для відправлення урочистих богослужінь у дні коронації, народження, тезоіменитства членів імператорської родини та у «вікторіальні» дні на честь перемог у військових баталіях. Практично у кожному храмі були: Книжечка молебнів при зішесті на престол і коронації імператора, Реєстр панахид, Книжечка ектеній про перемогу над ворогами, Табелі високоурочистих днів.

Також у XVIII ст. через проповідь відбувається утвердження нового літочислення. У 1700 р., згідно з указом Петра I, Російська імперія перейшла на європейську систему відрахунку часу, початок року було перенесено з 1 вересня на 1 січня. У другій половині XVIII ст. в храмах Київської митрополії в цей день відбувалася служба з обов'язковою проповіддю. Як підтверджують відомості з трьох протопопій, а також розклади проповідей, ієреї виголошували казання, приурочені саме до початку нового року, а не до свята Обрізання Господнього чи пам'яті святителя Василія Великого, які припадають на цей день.

На перший погляд може здатися, що держава використовувала церковні інститути собі на користь, особливо в контексті секуляризаційних процесів, проте, як видається, продуктивніше ставити питання про певний взаємодіалог та взаємопроникнення. Важливо, що у XVIII ст. в Російській імперії складається ціла система державних свят. Водночас до календаря державних свят вносяться також і церковні свята, більше того, саме їм надається перевага. У 1733 р. вперше було опубліковано та розіслано по парафіях Табелі урочистих і святкових днів. З середини 60-х рр. XVIII ст. в Російській імперії почали видавати «Адрес-календарі», в яких, серед іншого, друкувався і список державних свят. До світських за своїм походженням належали Новий рік, свята, пов'язані з імператорською родиною, та дні перемог у військових баталіях. Список церковних свят, включених до переліку державних, наступний (наведемо за «Адрес-календарем» на 1779 р.): Богоявлення, Стрітення Господнє, четвер, п'ятниця і субота Сирного тижня, повністю Страсний та Світлий тижні, Благовіщеня Пресвятої Богородиці, Вознесіння Господнє, Перенесення мощів святителя Миколая Мірлікійського, День Святої Трійці, День Святого Духа, Різдво Іоанна Предтечі, апостолів Петра і Павла, Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці, День нерукотворного образу Христа Спасителя, Усікновення глави Іоанна Предтечі, Різдво Пресвятої Богородиці, Воздвиження Хреста Господнього, апостола і євангеліста Іоанна Богослова, Покрова Пресвятої Богородиці, архістратига Михаїла, Введення в храм Пресвятої Богородиці, великомученика Георгія, апостола Андрія Первозванного, святителя Миколая Мірлікійського і чотири дні відводилося на святкування Різдва Христового. Неважко помітити, що список практично збігається з днями, на які можна було почути проповіді в парафіяльних храмах Київської митрополії в другій половині XVIII ст.

Наразі, ще раз означимо головне: насамперед, проповіді виголошувалися на великі свята, що цілком відповідає церковній традиції -- Воскресіння Христове та Різдво Христове, а також інші дванадесяті Господські та Богородичні свята. Проповідництво в дні пам'яті Миколая Мірлікійського чи Іоанна Предтечі підтверджує глибоке шанування цих святих. Те саме можемо сказати про популярний в другій половині XVП-XVШ ст. культ Покрови Пресвятої Богородиці. Тоді як проповідництво в дні пам'яті апостола Андрія Первозванного, великомученика Георгія, апостолів Петра і Павла, великомучениці Катерини Олександрійської чи в перший день нового року пов'язуємо не лише з популярністю святих, а, насамперед, з вимогами світської/державної влади.

Загалом упродовж року в протопопії могло виголощуватися від десяти до двадцяти проповідей. У переважній більшості парафій проповіді взагалі не звучали, частіше живу літургічну проповідь можна було почути в храмах, що знаходилися в головних містах протопопій.

Проте були парафії, настоятелі яких виявляли зацікавлення проповідництвом та ініціативу. Згадаймо чи не найяскравіший приклад парафіяльного проповідника другої половини XVIII ст. -- о. Іоанна Леванду. Після закінчення навчання в Києво-Могилянській академії він був священиком на Подолі, послухати якого збиралися сотні віруючих. Слава Леванди як видатного проповідника з часом зростала, особливо коли він почав виголошувати казання в Софійському кафедральному соборі. Значна кількість його проповідей збереглася до наших днів: у 1821 р. було видано 110 слів і речей протоієрея Іоанна Леванди, загалом, відомо більше 200 виголошених ним проповідей.

Бурхливу просвітницьку діяльність у Роменській протопопії розгорнув протопоп Костянтин Крижанівський. Досить освічений ієрей, що навчався у Києво-Могилянській академії, у травні 1747 р. поїхав здобувати знання в столицю Угорського королівства м. Пресбург, де до 1750 р. студіював у протестантському ліцеї. У серпні 1751 р. перейшов на навчання до Академії Фрідерікана (Прусія). У 1751 р., а за іншими даними -- у 1752 р., Костянтин Крижанівський повернувся до Києво-Могилянської академії, в якій у 1751/1752 рр. (чи у 1752/53 рр.) викладав німецьку та єврейську мови. У 1753 р. був призначений першим викладачем відкритого французького класу, а у 1754 р. -- настоятелем академічної Благовіщенської церкви. 13 жовтня 1758 р. о. Костянтин Крижанівський зайняв місце кафедрального проповідника, водночас залишаючись викладачем в Академії. У 1767 р. висловлював намір відправити свого сина та племінника, сина гадяцького полковника Антона Крижанівського, по закінченні навчання в Києво-Могилянській академії на навчання до Лейпцігського університету, що засвідчує не лише його освіченість, а й систему цінностей.

Сам Костянтин Крижанівський зазначає, що з початку 1761 р., одразу після отримання Роменської протопопії, він тлумачив віруючим катехізис кожної неділі на літургії після запричасного стиха перед причастям. Продовжував цю роботу до квітня 1763 р., намагаючись зрозуміло пояснити віруючим заповіді Божі, Символ віри, таїнства і блаженства, ілюструвати все це прикладами зі святих Отців і Святого Писання. Надалі мав намір тлумачити літургію, всі «церкви нашей восточной православной узаконения и обряди». Для цього просив надати у користування з бібліотеки КиєвоМогилянської академії дві книги -- Evhologion graecolatmum та Liturgia greca.

Прикладом ще одного храму, де часто звучала проповідь, може бути церква в селі Ховзівка Глухівського повіту Новгород-Сіверського намісництва, що початково перебувала у складі Київської митрополії. У 1771 р. вона була передана від Глухівського Петропавлівського монастиря до Глухівської протопопії. Очевидно, під час відбудови у 1776 р. змінили посвяту церкви з Антонієфеодосіївської на Миколаївську. Після того, як у відповідності до указу від 27 березня 1785 р. кордони Київської митрополії були обмежені територією однойменного намісництва, Миколаївський храм у с. Ховзівка опинився у складі Чернігівської єпархії. Зберігся щоденник священика села Андрія Кирнецького та його сина, дяка Федора Кирнецького, в якому зафіксовано парафіяльне богослужбове життя майже впродовж року, з грудня 1787 по жовтень 1788 рр. У цей час проповідь лунала в ховзівському храмі майже кожної неділі, за винятком тих випадків, коли серед тижня припадало велике свято, під час якого священик виголошував казання. До таких належали: Стрітення Господнє, Вознесіння Господнє, Різдво Іоанна Предтечі, Винесення чесних древ Хреста Господнього, Успіння Пресвятої Богородиці, Різдво Пресвятої Богородиці, Зішестя Святого Духа, Сорока Севастійських мучеників та Світлий понеділок. Особливо часто проповідь можна було чути, зновутаки, у Великий піст. У «імператорські» та «вікторіальні» дні священик села не виголошував проповіді, але відправляв молебні.

Щоденник з с. Ховзівка також дозволяє з'ясувати, коли саме, тобто під час якої частини служби звучала проповідь. Тут можливі кілька варіантів. Проповідь виголошували на утрені, такі випадки фіксуються у особливо важливі періоди богослужбового року, наприклад, у перший тиждень Великого посту. Інколи проповідь звучала під час читання часів або ж після них. Найпоширенішими були казання у неділю на літургії, що цілком зрозуміло, адже це дуже важлива частина недільного богослужіння і саме в цей час у храмі перебувала найбільша кількість слухачів слова пастиря.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на низку організаційних заходів, теоретичне обґрунтування й законодавче закріплення проповідництва як одного з першочергових обов'язків священика, лише в деяких храмах Київської митрополії в другій половині XVIII ст. проповідь стала невід'ємною складовою недільного та святкового богослужіння. У більшості парафій жива літургічна проповідь або взагалі не практикувалась, або рідко вводилась до богослужбової практики. Проповідництво так і не перейшло в категорію повсякденного, навпаки, щоразу ставало подією в житті парафіяльної громади. Проповідували окремі священики у визначених храмах у затверджені розкладом дні. Звісно, в такому обсязі парафіяльне проповідництво не могло достатньо вагомо впливати на формування релігійної свідомості вірних, їх системи цінностей та світоглядних настанов.

Размещено на Allbest.ru