14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький національний технічний університет

Соціальне вчення християнства: порівняльний аналіз різних конфесій

Попович В.М., доцент

Запоріжжя

Актуалізується питання соціального служіння Церкви в умовах секуляризації суспільства і посилення глобалізаційних процесів. Акцентовано увагу на те, що важливим і актуальним завданням православного богослов'я є розкриття основ соціального вчення Православної Церкви. Наведено результати порівняльного аналізу особливостей соціальних концепцій християнських конфесій, які представлені на території України.

Ключові слова: християнство, католицизм, протестантизм, православ'я, соціальне вчення, богослов'я, богословська освіта.

Соціально значуща діяльність є вагомим каталізатором активності християнства протягом усього історичного періоду його інтеграції в суспільстві. Тому соціальна рефлексія стала найбільш динамічною частиною християнського доктринального корпусу, у якому відображаються усі прогресивні ідеї, що стосуються соціально-політичних, морально-етичних поглядів та поведінки сучасного християнина.

Соціальна проблематика є актуальним питанням сучасного буття людини. Від динамічної моделі взаємовідносин Церкви і суспільства в значній мірі залежить не тільки доля сучасної цивілізації, але й майбутнє всього людства. Тому, як зазначав Митрополит Київський і всія України Володимир (Сабодан): “Найважливішим богословським завданням є розвиток соціального вчення Православної Церкви. Соціальне вчення - це відповіді Церкви на сутнісні запитання сучасної людини” [2]. Отже, згідно соціального вчення Православної Церкви, соціальна, культурна, економічна і політична діяльність сучасного суспільства знаходиться в полі зору всього церковного організму.

Особлива соціальна роль Православної Церкви в пострадянському суспільстві обумовлена не тільки наявністю великої кількості вірян, релігійними традиціями історії України, але й благодатним впливом на мотивацію людини і соціальну практику життя всього соціуму. В цих умовах зростає соціальна значимість інституціонального життя православ'я. Разом з цим соціальне значення Православної Церкви і її вплив на життя суспільства досліджується недостатньо. В цій сфері лежить велика, багатогранна і багаторівнева науково-богословська, соціологічна і політологічна робота для церковних і світських дослідників. Це не тільки важлива проблемна дослідницька сфера для православного богослов' я, але, й за словами М. Пірен, велика соціально-політична проблема [5].

В контексті нових глобальних криз людства Православна Церква рішуче проголошує своє авторитетне слово по всім актуальним питанням людського буття. Це, в свою чергу, акумулює дослідницький потенціал в області соціології, філософії, політології і культурології. Тому важливим і актуальним завданням православного богослов' я є розкриття основ соціального вчення Православної Церкви. Норми поведінки, світоглядні принципи, соціальна практика християнина в значній мірі стають зрозумілішими у співвідношенні з соціальним вченням Церкви, яке розкриває християнське ставлення до держави, політики, суспільству, науки, бізнесу, культури, медицини, освіти і ЗМІ.

Аналізу соціального вчення християнства присвячено багато наукових праць. Так, за радянських часів різні аспекти соціального вчення православ'я з критичних позицій розглядалися в працях М. Гордієнка, В. Долі, Є. Дулумана, М. Копаниці, М. Короткова, Н. Костенка, Н. Краснікова, П. Курочкіна, М. Новікова, В. Танчерата інших. Філософсько-богословський синтез у царині соціальної етики належить відомим філософам і богословам XX ст.В. Екземплярському, М. Олесницькому, П. Светлову, Н. Стелецькому, П. Столярському, Н. Янишеву. Сучасний погляд на місце християнської моралі в соціальній дійсності розробляється представниками різних християнських традицій: митрополитом Дамаскіном (Папандреу), отцем І. Меєндорфом, єпископом Каллістом (Уером), Х. Яннарасом, дияконом А. Кураєвим та іншими.

Академічний рівень вивчення релігійного феномену соціального християнського вчення та державно - церковних відносин, їх філософські інтерпретації (метафізична, онтологічна, епістемологічна, праксеологічна, антропологічна), історичні та соціокультурні тенденції у сучасному світі християнства, теоретичні й методологічні проблеми морально-етичного чинника як регулятора духовного й суспільно-політичного процесів, зокрема, - знаходимо у працях Т. Аболіної, М. Бабія, І. Богачевської, В. Бондаренка, С. Головащенка, Т. Горбаченко, В. Губерського, В. Єленського, М. Заковича, А.

Колодного, Л. Конотоп, В. Лубського, В. Любчика, І. Мозгового, П. Сауха, Л. Филипович, П. Яроцького, В. Ярошовця.

Мета дослідження - розглянути особливості соціального вчення християнських конфесій в Україні.

Соціальна доктрина Церкви формулювалася і конструювалася на протязі всієї християнської історії. Зусиллями святих отців Церкви, видатних богословів і церковних діячів, Церква в історії людства прокладала шлях не тільки богословської теорії, але й соціальної практики. У витоків соціального вчення стояли такі богослови, як: святитель Клімент Римський, святитель Іоан Златоуст, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Палама та багато інших.

Соціальне вчення Церкви не є універсальною доктриною, чи конкретною соціально-політичною чи економічною програмою, а комплексом положень і принципів, в світлі яких необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які належать до сфери суспільного життя, політичної чи економічної діяльності. Й. Гьофнер визначає християнське суспільне вчення як “сукупність соціально-філософського (переважно на підставі суспільно зорієнтованої людської природи) та богословського (на підставі християнського спасіння) пізнання сутності та устрою людського суспільства, а також норм і обов'язків, які випливають із цього пізнання та реалізуються в конкретних суспільних відносинах” [6, с.32]. Зауважимо, що погляди, які пропонує Церква, завжди мали окказіональний характер, а якщо вони і зводились у певну систему, то така систематизація мала історично обумовлений характер.

В цілому, соціальне вчення Церкви повинно вирішувати наступні завдання: впровадження християнських принципів буття в практичних реаліях життя сучасного суспільства; актуалізація і впровадження аналітичних можливостей богословської думки, яка пояснює культурні, духовні, політичні та економічні інтереси суспільства; розбудова богословської концепції взаємодії богословських і світських наук в пізнанні світу; імпліфікація та інкорпорація соціального вчення в систему богословської освіти.

Проаналізуємо соціальні доктрини в різних конфесійних напрямах християнства: католицизмі, православ'ї і протестантизмі, що дозволить виділити характерні відмінності цих документів. В якості основних критеріїв аналізу нами було виділено:

спрямованість соціального вчення - універсальність / клірикальність: відображає ступінь спрямованостісті соціального вчення як офіційного документа на вірян або священнослужителів;

теоцентричність / антропоцентричність - критерій орієнтації на духовне і етичне в житті сучасного суспільства, розгляд соціального існування людини в рамках віри і догматики;

соціально-філософські основи соціального вчення - даний критерій відображає філософько-богословське підґрунтя соціальної концепції (особливо в площині “раціоналізм / традиціоналізм”);

основні принципи і цінності соціального вчення пов'язані з інкорпорацією в концепцію цивілізаційних і ментальних цінностей, які регулюють співіснування людей в соціумі;

напрямок подальшого розвитку соціального вчення в контексті розвитку християнських церков (адаптація до нових соціальних умов, модернізація і реформування, ортодоксальний традиціоналізм);

ставлення Церкви до суспільства, держави, політики і економіки як умови формування суспільно - громадської позиції духовенства.

соціальне служіння церква

Соціальне вчення Католицької Церкви. Першим документом Церкви, що був присвячений соціальним проблемам, стала енцикліка папи Лева ХІІІ “Яегиш поуагиш" (1891). Усі папські енцикліки, в яких розглядали проблеми соціального характеру, логічно вписувались в політичний та соціально-культурний аспект цієї епохи. Енцикліка папи Пія XI “Quadradesimo аппо” (1931) наголошувала на необхідності дотримання морального закону під час врегулювання класових конфліктів у період розвитку індустріального суспільства. Звернення до Церкви активно приєднатися до вирішення соціальних проблем усіх християн світового співтовариства, пов'язаних з нерівністю та диспропорціями як наслідком глобалізації, прозвучала в енцикліці папи Іоана XXIII “Маїег et Maqistea” (1961). Закликом та настановою щодо будівництва світу на засадах християнської етики, яка мала б бути пріоритетною у стосунках між народами і державами, що сприяло б відверненню ядерної війни, пронизана енцикліка Іоана XXIII “Расеш in terris” (1963) [8].

Цілісний глобальний підхід до всього комплексу соціальних проблем сучасного світу особливо характерний для енцикліки Івана-Павла II “Centissimus annus" (1991). У ній зроблені загальні підсумки соціального вчення церкви, розробленням яких вона займалась протягом століття, розглянуто їх у контексті науково-технічного прогресу, занепаду філософії, зародження та краху ідеологій. Соціальне вчення Католицької церкви у своїх етично-нормативних настановах опирається на християнсько-особистісний образ людини, до якого додаються права людини та її обов'язки, визначальні суспільні вартості та соціальні принципи. Соціальна доктрина в центрі уваги ставить аргумент природного права, який знаходить своє обґрунтування з погляду раціоналізму.

Таким чином, сучасне соціальне вчення католицизму становить собою розвинуту і гнучку систему, що здатна швидко модернізуватися відповідно до викликів часу. Необхідність подолання кризових явищ в католицизмі на зламі ХІХ-ХХ ст. обумовила необхідність модернізації католицизму, відшукала своє втілення в політиці “аджорнаменто”, що була проголошена II Ватиканським Собором. Аналіз магістральних напрямків та механізмів впровадження політики “аджорнаменто" в сфері суспільної діяльності Католицької Церкви надав можливість стверджувати її спроможність в модернізації підходів Церкви до вирішення різноманітних суспільних проблем сьогодення.

Аналіз основних позицій офіційного документу Католицької Церкви “Компендіум соціальної доктрини Католицької Церкви” [3] дозволив зробити наступні висновки:

доктрина носить універсальний характер (спрямована на духовенство і мирян-католиків) і зазначає в якості мети Церкви - перетворення світу згідно принципу справедливості (проблеми справедливості, свободи, розвитку належать справі євангелізації);

в основі соціальної доктрини лежать антропоцентричний і персоналістичний принципи, скрізь які розглядається соціальна природа людини. Підкреслюється цінність прав людини;

основні принципи і цінності соціальної доктрини: принцип людської гідності, принцип спільного блага, принцип справедливості, принцип субсидіарності, принцип солідарності; основні цінності - істина, свобода, справедливість, любов. Зазначені принципи відповідають західноєвропейській, континентальній моделі соціальної держави корпоративістського типу;

соціальна доктрина відтворює наступні цінності сучасної західної цивілізації: приватна власність як цінність, родина як субєкт суспільного життя (його основа), економічна свобода і вільна конкуренція, пріоритет прав людини, розвинене громадянське і демократичне суспільство;

в доктрині досить конкретно визначена позиція Церкви до: права на працю, підтримки профспілкового руху, розвитку приватних неприбуткових організацій, становлення глобальної економічної системи, демократичної політичної системи, міжнародного співтовариства, проблем довкілля. Фундаментально обгрунтовується позиція Церкви до сучасних глобальних змін в усіх сферах життя, що свідчить про посилення тенденції “аджорнаменто" (оновлення) в Католицькій церкві;

в загалі, соціальна доктрина - фундаментально обгрунтований, логічно структурований і соціально орієнтований документ, який образно можна назвати “християнською конституцією західної цивілізації”, що фіксує норми поведінки і взаємовідносин людей в соціально-психологічному, суспільно-громадському, політичному, економічному, культурному, міжнародному аспектах співіснування людства;

особливої уваги приділяється аспекту поширення і вивчення Соціальної доктрини священниками і мирянами, шляхам і напрямкам застосування її в суспільному житті.

Соціальні концепції потестантизму. У систематизованому вигляді соціальне учення протестантизму було сформульовано в ході релігійної Реформації в Західній Європі (у ХУІ-ХУІІІ століттях) його апологетами - Мартіном Лютером, Жаном Кальвіном, розвинено в ХІХ і особливо в ХХ столітті Карлом Бартом, Дітріхом Бонхоффером і поряд інших богословів даного напряму християнства.

Слід зазначити, що соціальне учення протестантизму не відрізняється цілісністю. У ньому присутні різні напрями. Проте загальним його ядром, на думку С. Булгакова і М. Вебера [1], є догматичні положення, що стосуються способу порятунку душі і отримання вічного життя, по суті справи, центрального питання всього перебігу християнства. Але в протестантстві це питання придбало особливий масштаб і статус на основі наступної схеми догматичних положень.

Постулат зумовленості в питанні порятунку душі кожного християнина, що відомо виключно тільки Богу, пояснює центральне завдання, що вирішується людиною протягом земного життя: знайти відповідь про порятунок душі можливо за допомогою активної професійної діяльності. Орієнтирами богоугодного способу життя християнина виступають: успіх як результат повсякденної відповідальної праці, аскетичні форми організації повсякденного життя, постійний контроль своїх дій за допомогою етичної критичної самооцінки, а також внутрішня установка на стриманість і самообмеження в споживачі матеріальних благ при одночасній орієнтації на розширення своєї власної справи і максимально-можливому вкладенні матеріальних ресурсів і власної самовідданої праці для цього.

Соціальне вчення РПЦ та Української Православної Церкви Московського Патріархату представлене офіційним документом “Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви” [4]. Аналіз основних позицій даного документу дозволив зробити наступні висновки:

соціальна концепція спрямована перш за все самій Церкві. Так, в післямові документу зазначається, що він слугуватиме “керівництвом для Синодальних установ, єпархій, монастирів, приходів й інших канонічних церковних установ у їх відносинах із державною владою, різноманітними світськими об'єднаннями й організаціями, позацерковними засобами масової інформації” [4];

обґрунтування існування православної цивілізації як ідеологічного проекту “Русский мир”, об'єднання якої можливо в рамках союзу православних країн. Підтримка геополітичного курсу Росії, інструментом якого виступає РПЦ, впливаючи на формування стратегії розвитку православної цивілізації як ідеологічний імператив;

утвердження ідеї візантійської моделі церковно-державних відносин (симфонія Церкви і держави). Москва - Третій Рим, правоприємниця Константинополя і Візантійської імперії;

соціальна доктрина має чітку патріотичну і соціальну направленість. Наскрізною ідеєю через весь документ проходить бажання захисту російських національних інтересів, патріотичного виховання віруючих, прищеплення їм християнських моральних устоїв й традицій, підтримки сім' ї тощо;

декларація відокремленості Церкви від держави і політичних процесів;

уявлення про моральний ідеал людини (як кліриків, так і мирян) Православної Церкви базуються на моральних імперативах Нового Заповіту і Святих Отців;

особливого значення набуває позиція Церкви в сферах медицини, біоетики, освіти, культури і ЗМІ.

В цілому, спрямованість соціального вчення РПЦ до абсолютного добра, досяжного лише в Царстві Божому, відрізняє православну доктрину від католицької, показуючи деяку обмеженість останньої, але демонструючи тим самим і певну схожість з нею. У обох вченнях виявляється, що основний засіб для вирішення суспільних протиріч знаходиться не в економічній або політичній сферах, а у сфері моралі, причому моралі релігійної і, конкретніше, християнської.

Соціальне вчення Української Православної Церкви Київського Патрархату. Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, який відбувся у місті Києві 9-10 січня 2001 р. постановив прийняти “Декларацію Церкви і світ”, що віддзеркалює християнський погляд на світ і його проблеми на початку третього тисячоліття [7]. Аналіз цього документу дозволив зробити певні висновки:

в соціальній концепції проголошується ефективність візантійської моделі церковно-державних відносин (симфонія Церкви і влади);

концепція носить більш теоцентричний характер ніж антропоцентричний, розглядаючи соціальне існування людини в рамках віри і догматики. З цього приводу пояснюється виділення в якості основної мети Церкви - відродження духовності і віри, відводячи моральним цінностям другорядний план;

концепція вказує на загальні недоліки сучасної європейської цивілізації: секуляризація суспільства

призвела до повороту від духовних до матеріальних цінностей суспільства споживання, причиною якого є поширення принципів нехристиянського гуманізму та ідеї свободи совісті. В цьому аспекті концепція виявляє православний традиціоналізм, есхатологізм і соціальний песимізм;

розділи декларації, що пов'язані із соціально - етичним вченням (медицина, НТР, ЗМІ, біоетика, екологія, сім'я) схожі з позицією РПЦ і УПЦ МП;

Декларація має національно-патріотичну спрямованість, виражається підтримка українського суверенітету і державності, що пов'язано із відстоюванням УПЦ КП власної автономії. В цьому аспекті в Декларації наголошується мета - створення Помістної Української Православної Церкви шляхом об'єднання всіх православних церков на території України (УПЦ МП і УАПЦ).

Таким чином, на основі порівняльного аналізу соціального вчення основних християнських конфесій в Україні, можна зробити наступні висновки:

соціальне вчення УКЦ і УГКЦ носить більш універсальний характер і відображає загальну позицію по багатьом сферам суспільного життя, в той час як соціальна доктрина РПЦ і УПЦ МП спрямована в більшій мірі на духовенство і представляє як би “статут" ставлення кліриків до соціальних, політичних і економічних проблем;

соціальна доктрина РПЦ і УПЦ МП відображає процес політизації і секуляризації церковно-релігійного середовища, підкреслюючи вплив Церкви на державу, легітимність втручання у внутрішньополітичні процеси суспільства. Соціальне вчення УПЦ КП незважаючи на пікреслення відокремлення Церкви від держави, має виражену національно-патріотичну спрямованість, що виступає формою політизації Церкви, вказуючи за мету створення Помісної Української Православної Церкви. Це один із виражених міжконфесійних конфліктів в Україні, що виступає чинником розколу українського суспільства і загрозою для територіальної цілісності країни;

концепція УПЦ КП носить більш теоцентричний характер ніж антропоцентричний (як в УПЦ МП і УКЦ), приділяючи увагу насамперед відродженню віри і духовності ніж формуванню моральних цінностей і моральної поведінки на основі християнської етики;

соціальна доктрина РПЦ і УПЦ МП має виражену геополітичну спрямованість, яка відображена в концепції “Русского мира” і об'єднання православної цивілізації в рамках РПЦ, в той час як УПЦ КП відстоює позицію національного суверенітету і незалежності. Слід зазначити, що в церковному середовищі УПЦ МП існують критичні погляди щодо проблеми “Церква і нація”, підкреслюючи тезу про існування окремої української національної ідентичності, що створює напругу в колах ієрархів Церкви. соціальна доктрина УКЦ декларує цінності і принципи європейської цивілізації;

майже єдина позиція Церков по відношенню до проблем сім'ї, дітей, біоєтики, екології, соціальної роботи, освіти, культури, ЗМІ тощо.

Результати порівняльного аналізу офіційних документів соціальних вчень основних християнських конфесій представлено в таблиці 1.

Таблиця 1.

Порівняльний аналіз соціальних концепцій християнських конфесій в Україні

Отже, сучасні християнські концепції зацікавлені у формулюванні власних соціальних концепцій, які сприяють їх розвитку в секуляризованому постіндустріальному суспільстві. Особливого значення соціальне вчення набуває в Українській Православній Церкві, поширення якого виступає як одне з головних завдань православного богослов'я. Механізмом реалізації цього важливого завдання, на нашу думку, є інкорпорація соціального вчення в систему православної богословської освіти. Тобто, соціальне вчення Церкви повинно виступати як самостійна богословська, філософська та соціальна дисципліна, що має свою актуальність та затребуваність суспільним буттям на початку XXI сторіччя.

Список використаних джерел

1. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма. Избранные произведения / Вебер М. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

2. Владимир (Сабодан), митр. Задачи православного богословия в украине на современном этапе / Владимир (Сабодан), митр. // Доклад на Десятых международных Успенских чтениях (Киев, 30 сентября 2010 года). Українська Православна Церква [Електронний ресурс]. - Режим доступу до журн.: http://orthodox.org.ua/article/zadachi-pravoslavnogo-bogosloviya-v-ukraine-na-sovremennom-etape

3. Компендіум соціальної доктрини Церкви. - К.: Кайрос, 2008. - 549 с.

4. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви / Офіційний сайт Московського патріархату [Електронний ресурс]. - Режим доступу до журн.: http://www.patriarchia.ru/ua/.

5. Пірен М.І. Соціологія релігії: Підручник / Пірен М.І. - К.: ДП “Видавничий дім “Персонал”, 2008. - 344 с.

6. Хеффнер Й. Христианское социальное учение / Хеффнер Й. М.: Духовная Библиотека, 2001. - 323 с.

7. Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату 9-10 січня 2001 р. (документи і матеріали) / упорядник єп. Димитрій (Рудюк). - К.: Вид. відділ УПЦ-КП, 2001. - 60 с.

8. Яроцький П. Особливості розвитку соціального вчення католицизму / П. Яроцький // Українське релігієзнавство. - 2001. №20. - С.55-63.

Размещено на Allbest.ru