Обрядова активність віруючих

Отже, бачимо, що найбільша диспропорція між відвідуванням храмів у великі свята та звичайні дні спостерігалася в містах; у селах та селищах розрив був менший. Однак ця статистика не враховувала даних в окремих великих храмах цієї області, де у святкові дні їх відвідувало більше 10 тис. осіб.

В окремих регіонах відвідування храмів у будні впродовж 1940-х років зменшувалося. Так, у м. Дзержинську відвідування церкви 1947 року порівняно із 1946-им зменшилося майже на 70%. Якщо 1946 року в недільні дні церкву відвідували по 100-150 осіб, то 1947-го -- не більше 20-50, більшість із них -- люди похилого віку. Уповноважений Ради в справах РПЦ у Харківській області також зазначав, що відвідування церков не зростало, а в деяких випадках зменшувалось, особливо у другій половині 1946 року і на початку 1947-го. Тоді як виконання релігійних обрядів -- хрещень, похоронів, вінчань -- не лише не знижувалось, а й у багатьох випадках зростало. Схожі ситуації складалися і в багатьох населених пунктів інших регіонів, зокрема Херсонської області.

1950-ті роки позначилися певним послабленням релігійної активності мас. Лихоліття війни відсувалися в часі від людей, відтак той страх, який вони викликали, переставав впливати на активізацію віри. Водночас антирелігійна агітація досягала своєї мети. Відтак віряни рідше відвідували храми.

Загалом, орієнтуючись на дані, що фігурують по окремих населених пунктах, можна вважати, що на Пасху в другій половині 1940-х -- середині 1950-х років храми РПЦ щорічно відвідували близько 7-9 млн. віруючих усіх конфесій. Менше -- на Різдво, Трійцю, коли їх чисельність сягала 6-7 млн. осіб і 1,5-2 млн., а то й менше -- у звичайні недільні дні.

Не менше уваги, ніж парафіяни РПЦ, а часто й більше, релігійним обрядам приділяли вірні інших конфесій. Із великим пієтетом до святкових богослужінь ставилися старообрядці. Старообрядка М. Полякова так згадувала святкування Вербної неділі у своєму дитинстві в кінці 1940-х років: «До Вербної неділі готувалися за місяць. Вербонька мала бути найгарніша, “котики” -- найпухнастіші, квіти потрібно виготовити самому, а де взяти фольгу, щоб прикрасити свічку? І все це потрібно було зберегти в таємниці. До Пасхи готувалося нове вбрання: білизна, панчохи, ситцева сукня, хустина, нова стрічка в косу. У накрохмалену ситцеву хустину клалися для освячення паска і яйця, і статечно, не поспішаючи йшли до храму. Під час читань “Діянь апостолів”, діти здебільшого засинали, а прокидалися, коли починали співати ірмос “Волною морскою...” (далі йшло описання служби). Коли виходили на хресну ходу, молільники оточували весь храм, і це живе кільце з живими вогниками в руках могло зворушити кого завгодно, тільки не можновладців. Учителі стояли збоку і виглядали учнів, районні представники -- чи не затесався хто до хресної ходи з місцевої інтелігенції». Старообрядці значно частіше відвідували свої храми, ніж прибічники РПЦ, крім тих місцевостей, де їхні діючі церкви були відсутні. Проте в окремих місцевостях, де старообрядців проживало мало, в повоєнний період спостерігався занепад релігійного життя. Так, у с .Слобода Леніна Розважів- ського району Київської області старообрядницьку церкву відвідували 68 осіб, у релігійні свята -- 15, у зимовий час майже ніхто. Такі факти, однак, не були масовими.

Істинно-православні християни, на відміну від парафіян РПЦ, які часто працювали у святкові дні, більш ревно ставилися до їх відзначення. Богослужіння в них здійснювалося по-різному. У тих групах, де були особи, посвячені у чернечий чи інший сан, літургія виконувалася повністю, крім тих місць, які читав священик. У деяких групах літургію здійснювали й непосвячені особи . У середовищі ІПХ були поширені сповіді різних форм. Парафіяни могли сповідатися у священиків, які розірвали стосунки з РПЦ, очно чи заочно. В останньому випадку інформацію про свої гріхи людина подавала у письмовій формі через зв'язківців, які передавали ці записки священику, а той уже в письмовій формі відпускав їх чи накладав єпітимію. Траплялися публічні покаяння, де віруючі ставали по черзі перед іконами і розкаювалися. Бувало, що «гріхи відпускали» лідери громад. Існувало також колективне негласне покаяння, коли віруючі пошепки просили прощення гріхів .

Продовжували відвідувати свої богослужіння в цей період і грекокатолики, хоча стикалися при цьому зі значними труднощами, обумовленими ліквідацією структур греко-католицької церкви в УРСР. Так, після ліквідації греко-католицьких громад та монастирів після Львівського собору до 1950 року Гошівський монастир був єдиним діючим центром, що об'єднував греко-католиків. Під час свят у Гошеві збиралося 15-20 тис. віруючих . Однак це не означало, що вірні припиняли брати участь у богослужіннях, останні просто приймали інші форми.

Поширеними стали підпільні богослужіння, які здійснювали греко- католицькі священики. Водночас вірні греко-католицизму віруючі збиралися для спільних молитов і без їхньої присутності, інколи за участю дяків, а то й без них. У повідомленні настоятеля православної парафії селища Солотвина Рахівського району Закарпатської області протоієрея В. Кишки вказується, що уніати збиралися на приватних квартирах у цьому та сусідніх селищах й агітували народ не відвідувати православну церкву, позаяк вона «єретична» і «язичницька» .

Уповноважений РС РПЦ у Тернопільській області К. Куліченко у звіті за ІУ квартал 1947 року повідомляв: «...Духовенство колишнє уніатське, серед населення авторитетне (ідеться про священиків, що приєдналися до РПЦ. -- Авт), православне духовенство авторитетом не користується. До православного духовенства віруючі відносяться з недовірою, висповідатися надають перевагу в церкві, в котрій служить колишній уніатський священик, особливо заможніша частина населення...». У с. Клювинці Копичинецького (тепер Гусятинського) району цієї ж області призначений 1948 року на парафію священик Фесюк прослужив лише два місяці і перейшов до іншого села, позяк віруючі бойкотували його: «...В церкву не ходили, називали “московським попом” і навіть ходили під вікнами підслуховувати, чи не розмовляє він російською мовою...» . Як бачимо з наведених прикладів, багато греко-католиків не бажали відмовлятися від греко-католицизму.

Активність у відвідуваннях богослужінь демонстрували римо-като- лики. У діючій каплиці с. Гречаного (Хмельницька область) на богослужіннях у звичайні дні було присутньо від 150 до 250 осіб, а на Пасху (18 квітня 1954 року) зібралося близько 5 тис. осіб. Більшість із них були жителями інших районів . У костьолі Житомира на Пасху цього ж року було присутньо 2 тис. осіб, із них до 40% становила молодь. У римо- католицькій громаді Вінниці, де нараховувалося 3,2 тис. віруючих, за два тижні до Пасхи сповідалося 2,8 тис. осіб, а на богослужінні у костьолі було присутньо до 3 тис. У костьолі с. Жданового Шаргородського району Вінницької області на Пасху (1954 року) було до 3,5 тис. осіб, із них 15% -- молоді, а на другий день -- 2 тис. Священик висповідав 35 тис. віруючих . Як бачимо, близько 80-90%, а то й більше відвідувачів великодніх богослужінь в окремих костьолах сповідалися перед святом.

Значний рівень відвідуваності костьолів спостерігався й під час інших свят. У кафедральному костьолі Львова ввечері напередодні Різдва 24 грудня 1953 року було понад 2,5 тис. осіб, а 25 грудня вдень -- до 15 тис. Така мала цифра пояснюється тим, що 25 грудня було робочим днем . У костьолі в Ужгороді наприкінці 40-х -- на початку 50-х років на ранкових недільних службах було присутньо 50-100 осіб, на денних -- до 400, вечірніх -- 100-150. Враховуючи невелику кількість римо-католиків, це були доволі непогані показники. Загалом можна говорити, що відвідуваність богослужінь у римо-католиків у тих місцевостях, де вони проживали компактно і де діяли їхні храми, була вищою, ніж у православних за тих самих умов.

Наскільки високий у відсотковому відношенні був кількісний показник відвідуваності костьолів, свідчить звіт уповноваженого РСРК при РМ СРСР в УРСР П. Вільхового про діяльності РКЦ. У с. Жданове Шаргородського району Вінницької області на богослужіннях у найбільші свята 1952 року було присутньо близько 5 тис. осіб (це при тому, що парафія нараховувала майже 6260 парафіян), у м. Бар -- 4 тис. (близько 2560 парафіян), с. Копіївка Тульчинського району -- 3 тис. (близько 700 парафіян), с. Красне Тиврівського району -- 3 тис. (близько 1,3 тис. парафіян). Така велика різниця між кількістю прибулих на богослужіння і кількістю парафіян окремих населених пунктів означала, що в богослужіннях брали участь і жителі сусідніх сіл.

У звіті вказувалося, що відвідуваність костьолів залишалася на рівні попередніх років. Отже, у 1940-х роках ми маємо ті самі, якщо не більші, показники відвідуваності богослужінь. Проте в римо-католиків, як і у прибічників РПЦ, кількість сповідальників була значно менша, ніж тих, що відвідували богослужіння. Якщо взяти до уваги костьоли окремих населених пунктів, то кількість осіб, що сповідалися 1952 року, була в 10-15 разів меншою, ніж присутніх на богослужінні. Звісно, така ситуація простежувалася не в усіх громадах. Як ми зазначали раніше, в окремих костьолах сповідалося до 80-90% учасників богослужінь.

Найактивніше відвідування богослужінь було притаманне в цей період протестантам. Зокрема, у Берегівському районі Закарпатської області в найбільших громадах реформаторів відвідуваність молитовних будинків у дні релігійних свят у середині 1950-х років була така: у м. Берегове (кількість віруючих за офіційними даними -- до 1,5 тис. осіб) відвідували молитовні будинки 1-1,2 тис. осіб; у с. Гать (до тисячі віруючих) -- 250350; у с. Гараздівка (300 віруючих) -- 200-250. У с. Береги Берегівського району в дні релігійних свят причастя приймали 1952 року 150200 реформаторів, 1953-го -- 200-250, 1954-го -- 3 00-3 5 0. Така ж ситуація склалася і в багатьох інших громадах реформаторів.

Багато нелегальних релігійних протестантських течій проводили молитовні зібрання вночі. Так, 1949 року група п'ятидесятників із с. Олек- сандрівка Бородінського району Ізмаїльської області проводила нелегальні зібрання у різних будинках майже щоночі. На них були присутні й проповідники з інших регіонів. Почалося навіть формування нелегальної недільної школи для дітей і гуртків для юнацтва. Таку тактику обирали й деякі інші нелегальні протестантські організації.

Не в усіх релігійних організаціях релігійні зібрання передбачали молитви та слухання проповіді священика чи пастора. У свідків Єгови це були радше семінарські заняття, на які віруючі приходили для того, щоб вивчати релігійну літературу. Своєю специфікою відзначалися й релігійні зібрання окремих інших невеликих конфесій.

Певну активність у відвідуванні синагог у святкові дні демонстрували іудеї. У Києві, за офіційними даними, у перший день Пасхи (Песах) 1953 року синагогу відвідало до 2 тис. осіб, а 1954-го -- 3,5 тис.; у Житомирі відповідно -- 350 і 500; у Львові -- 2 тис. і 2 тис.; у Жмеринці -- 400 і 950; у Бершаді -- 300 і 600; у Чернівцях -- 180 і 550. Таке різке розходження в цифрах у 1953 і 1954 роках можна пояснити, зокрема, й тим, що зі зміною керівництва держави багато іудеїв перестали боятися можливих звинувачень у сіонізмі, космополітизмі та інших «злочинах», що мали широке розповсюдження в останні роки перебування Й. Сталіна при владі.

Багато віруючих бувало в синагогах у період осінніх релігійних свят. Так, у Йом-Кипур (Судний день) синагоги Києва 1954 року відвідало до 3 тис. осіб, а 1956 року -- до 3,5 тис.; у Львові -- 3 і 4 тис.; у Херсоні 1953 року -- 4 тис., а 1956-го -- понад 5 тис.; у Жмеринці -- до 700 і 1200 осіб; у Дрогобичі -- 180 і 550 осіб. В Одесі синагогу в найбільші осінні свята 1949 року відвідало до 10 тис. осіб. Багато віруючих не вміщалися у синагогах і залишалися у дворі або на вулиці. Різке зниження відвідуваності синагоги пояснювалося «широкою політмасовою роботою» партійних організацій Одеси.

Велика кількість відвідувачів синагоги спостерігалася лише на великі свята, по суботах та в маленькі свята їх могло бути в кількадесят разів менше. Зокрема, в середині 1950-х років у Києві в такі святкові дні як іудейський Новий рік, Кущі, Судний день синагогу відвідувало від 10 тис. до 25 тис. євреїв. У звичайні суботи та невеликі релігійні свята відвідуваність становила від 150 осіб до 2 тис..

Ось як описує відвідуваність синагоги у Львові під час осінніх єврейських релігійних свят 1949 року уповноважений РСРК у Львівській області П. Кучерявий: «...3 жовтня о 2 годині дня зайшов до будівлі синагоги, в якій було до 450 осіб, тобто приміщення і двір синагоги були переповнені єврейським населенням, навіть проїзний провулок Вугляна навпроти синагоги був заповнений євреями й єврейками». Проте що стосується днів звичайних богослужінь, то тут відвідуваність була низькою порівняно зі святковими.

Багато іудеїв не мали змоги відвідувати синагогу з причин, які від них не залежали. Ось як характеризує релігійне життя іудеїв у Харкові Є. Котляр: «Усі наступні 40 років (після 1949 року, коли єврейська громада була знята з реєстрації. -- Авт.), аж до офіційної реєстрації Харківської іудейської релігійної громади у 1989 році, легітимного релігійного життя в місті не існувало. Підпільна громада десятки разів змінювала дислокацію». Про підпільні зібрання харківської іудейської громади на приватних квартирах повідомляють і документи державних органів . І це стосувалося не лише Харкова.

Кінець 1950-х -- початок 1960-х років ознаменувався активною антирелігійною політикою. Влада вирішила перейти до наступу на Церкву, щоб назавжди покінчити з «релігійними пережитками». Лише протягом 1960-1963 років в УРСР припинили свою діяльність 3410 православних громад . Це позначилося на зниженні рівня відвідуваності храмів, особливо в містах.

Згідно з документом від 27 травня 1964 року, що його подав уповноважений Ради в справах РПЦ в УРСР Г. Пінчук, у дні великодніх свят у православних церквах, за неповними офіційними даними, побувало понад 2 млн. осіб (у кілька разів менше, ніж 15-20 років тому). Реальна кількість відвідувачів храмів на Пасху в цей період, на нашу думку, становила 2,5-3 млн. осіб. Храми в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку хоч і були переповнені, однак їх відвідувало значно менше людей, ніж у 1940-1950-х роках (слід врахувати, що зменшилася також кількість діючих храмів).

Розгляньмо відвідування храмів РПЦ на Пасху в окремих регіонах та населених пунктах. 1961 року в Луганську в Петропавлівському соборі було присутньо 1,6 тис., а в Миколаївському соборі -- до 1,3 тис.; у Чернігові у двох церквах -- понад 8 тис. осіб; у храмах Макіївки -- до 10 тис. (звернімо увагу, що в Луганську Петропавлівський собор на

Пасху 1958 року відвідало понад 10 тис., Миколаївський -- 9 тис., а храми Макіївки 1957-го -- понад 50 тис. осіб). У Херсоні в ніч із 28 на 29 квітня 1962 року в храмах було до 2,7 тис. осіб, у трьох діючих молитовних будинках Донецька 1963-го -- понад 35 тис., в 11 церквах Криму -- 16 тис., у храмі Черкас -- 5 тис., у чотирьох храмах Житомира -- близько 5 тис. осіб. В 11 церквах Києва 1964 року було присутньо до 35 тис. відвідувачів, у семи храмах Одеси 1965-го -- близько 8 тис. осіб. Серед відвідувачів великодньої служби в храмах Києва 1965 року чоловіки складали близько 40%. Як бачимо, кількість відвідувачів була значно менша, ніж у 1950-х роках. Це при тому, що внаслідок закриття багатьох храмів наприкінці 1950-х -- у першій половині 1960-х парафіяни закритих храмів почали відвідувати ті, що продовжували функціонувати.

Значно слабший уплив мала тодішня антирелігійна політика в сільській місцевості, де традиційні православні елементи були глибше вкорінені у свідомість населення. Відповідно рівень відвідування храмів тут знизився не так сильно, як у містах. У селах продовжували активно шанувати свята, зокрема Пасху. Приміром, у селищі Червоний Кут (Харківська обл.) у молитовному будинку зібралося понад 1000 осіб. У с. Мошни Черкаського району Черкаської області на початку п'ятої години в храмі було 500-600 осіб, а біля його стін на освячення пасок чекало не менше 1 тис. Для сільських храмів це було чимало. Прикметно, що їх відвідувало багато мешканців із навколишніх сіл, де власні храми були закриті.

На Різдво і Трійцю кількість учасників богослужінь хоча й була менша, ніж на великодніх, однак диспропорція між ними була невелика. Менше людей порівняно з Пасхою було присутньо в церквах у інші великі свята -- Благовіщення Пресвятої Богородиці, Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя), Великий (Страсний) четвер. На Благовіщення 1959 року в Благовіщенському соборі Харкова за два дні побувало майже 3 тис. осіб, у храмах Києва -- до 6 тис. У Лазареву (Вербну) суботу в кафедральному соборі Дніпропетровська було 2,5 тис. осіб, а в Страснийчетвер -- 2 тис. 1 963 року, коли Вербна неділя збігалася з Благовіщенням, у храмах Києва було до 30 тис. молільників, зокрема жителів приміських сіл. У Станіславі собор на Різдво 1962 року відвідало до 2,5 тис. осіб. 1961 року в Лазареву (Вербну) суботу (1 квітня) в храмах Чернігова було близько 2,5 тис. осіб. Але прикметно, у святкові дні храми не відвідували більшість віруючих, що проживали в цих населених пунктах.

Інакшим було співвідношення між відвідуванням православних храмів у святкові дні та в будні. В Артемівську Сталінської області основними відвідувачами були люди похилого віку, по великих святах церкву відвідували й багато робітників. У недільні дні відвідування становило 50150 осіб, на Пасху -- 1-1,5 тис., на свято Вознесіння Господнього -- 150200, на Трійцю -- 700-1000 осіб, у другий день -- 200, у третій -- 80. Загалом у Сталінській області міські церкви по неділях відвідували від 50 до 700 осіб, у «малі» свята від -- 200 до 1 тис., у великі -- від 500 до 60 тис. осіб. У селищних храмах відповідно -- від 20 до 200, від 100 до 800, і від 300 до 15 тис. У сільських церквах відповідно -- від 5 до 50, від 50 до 400 та від 200 до 4 тис. осіб. В останні кілька років тут помітно збільшилася кількість відвідувачів-чоловіків середнього й похилого віку. Як свідчать ці цифри, різниця між кількістю відвідувачів у найбільші свята й недільні дні могла становити 10, а то й більше разів.

Велика різниця між кількістю відвідувачів храмів РПЦ у святкові та будні дні спостерігалася по всій Україні. Уповноважений в справах РПЦ у Житомирській області В. Волков 1963 року повідомляв, що велелюдність у храмах міст і сіл помітна лише у великі християнські свята: Пасху, Різдво, Хрещення Господнє, Вербну неділю, Трійцю і Покрову Пресвятої Богородиці. В інші ж свята та в недільні дні церковні служби відвідувало значно менше людей. Основний контингент -- жінки-колгоспниці й міські домогосподарки, старші 40 років. Така інформація надходила і з інших регіонів УРСР.

Щодо інших свят варто згадати храмові чи престольні, які відзначалися в день освячення церков у тій чи тій парафії. Про ставленняжителів сіл до відзначення храмових свят може свідчити такий приклад: 26 жовтня 1962 року в с. Тернавка Герцаївського району Чернівецької області в день храмового свята з 538 працездатних колгоспників на роботу не вийшли 308 осіб.

Часто люди навіть не знали релігійної сутності цього свята. Проте для них це була гарна нагода повеселитися, зустрітися з родичами та знайомими тощо. В окремих нових селах, де інколи не було храмів, звиклі до них люди запроваджували ці свята. Так, у селах Шевченка і Жовтневе Прилуцького району Чернігівської області храмове свято відзначалося в день народження Тараса Шевченка й річницю Жовтневої революції.

У розпалі боротьби з релігією на початку 1960-х років траплялися неодноразові випадки, коли місцеві уповноважені Ради в справах РПЦ, рапортуючи, видавали за правду явно перекручені факти, що стосувалися відзначення храмових свят. Наприклад, в інформації про впровадження нових громадянських обрядів серед населення Чернівецької області від 8 січня 1963 року за підписом місцевого уповноваженого Ради Проценка зазначалося, що в с. Подвірному Новоселицького району «значущість храмового свята серед населення настільки підірвана, що в 1962 р. на загальному зібранні колгоспників було висловлене побажання відмовитися від його проведення та вийти в цей день на роботу, що і було здійснено». Уповноважений «забув» лише додати, що «побажання» були інспіровані «згори», і їх підтримали далеко не всі учасники зборів.

Характеризуючи відвідувачів храмів РПЦ, колишній настоятель Успенської церкви Запоріжжя А. Якушевич зазначав: «Є такі, і їх більшість, які, зайшовши до храму, кілька разів недбало хрестяться, ставлять свічку і поспішають вийти. При цьому вони збентежуються і червоніють, ніби вчинили щось погане». Віруюча Р. М-к (18 років, с. Колодязне Березнівського району Ровенської області) заявила: їй байдуже, що відбувається в храмі й що вона «більше часу проводить біля церкви, ніж у церкві». Така поведінка для багатьох відвідувачів храмів ставала дедалі характернішою з плином часу. Звичайно, не всі віруючі так ставилися до богослужінь. Приміром, одна бабуся, котра не могла стояти у храмі й просиділа всю літургію надворі, сказала: «Як можна не прийти, бог покарає, янгол моє ім'я до книги життя не запише. А на суді божому господь мене покарає».

Дослідження 1960-х років на Буковині показали, що майже всі опитані, хто дав позитивну відповідь на питання про віру в Бога, відвідували храм (але це не означало, що відвідування були регулярні, до того ж у цьому регіоні ситуація з кількістю діючих храмів була набагато кращою, ніж у більшості областей УРСР). Ті ж, хто не бував у церкві, але зберігав релігійні переконання, вказали такі причини невідвідування: «У Бога вірю, але до церкви не ходжу: діти комуністи, і я не хочу їх компрометувати» (5 відповідей), «немає церкви» (26 відповідей), «не відвідую через погане здоров'я» (18 відповідей) і т. ін. Основними відвідувачами храмів були особи понад 50 років (69%), з освітою не більше 4 класів (75%). Головними причинами, які спонукали до відвідування церкви, були: віра в Бога (205 відповідей), сила звички (159 відповідей), вплив громадської думки (89 відповідей). Існували віруючі, які ходили до церкви тому, що їх приваблювало богослужіння (52 відповідей), інші проводили там вільний час, відпочивали (51 відповідь), деякі відвідували під впливом батьків (8 відповідей).

У Рівненській області, яка характеризувалася доволі високою релігійністю порівняно з більшістю регіонів України, на середину другої половини 1960-х років менше 20% віруючих регулярно відвідували храми, близько 70% -- відвідували епізодично, по релігійних святах, із них понад 12% -- 1-2 рази на рік. Близько 11%, хоча й уважали себе віруючими, до церкви не ходили. Із відвідувачів менше 20% відчували внутрішню потребу в цьому. Інші робили це під впливом традиції, не бажаючи вступати в конфлікт із громадською думкою. Ще нижчий відсоток віруючих, що відвідували храми, був у центральних та південно- східних областях України.

У Чернівецькій та Івано-Франківській областях, за свідченням релі- гієзнавця А. Колодного, у першій половині 1960-х років лише 30% (здебільшого старші 35 років та з початковою освітою або неписьменні) опитаних виконували релігійні обряди й дотримувалися релігійних свят через глибокі релігійні мотиви. 38% (переважно не старші 40 років, із різним освітнім рівнем і здебільшого чоловіки) -- щоб урізноманітнити побут, зустрітися з рідними, друзями, знайомими; 18% (переважно люди, не старші 35 років, із освітнім рівнем до 8 класів) віруючих притягувала пишність церковного богослужіння й обрядів; 14% (здебільшого не старші 40 років, освітній рівень -- до 8 класів) здійснювали обряди й відвідували церкву під впливом рідних і під тиском громадської думки. Як бачимо, глибокі релігійні мотиви становили менше половини усіх мотивів обрядової активності віруючих.

Водночас не всі віруючі, що відвідували храми, бували на богослужінні від початку до кінця. Значна частина залишала храм, коли богослужіння ще не закінчилося. Багато віруючих приходили лише поставити свічку, прикластися до ікони. Нерідко так поводилися люди середнього та молодшого віку , що свідчить про занепад інтересу до богослужіння в молодших поколіннях.

Частина людей приходили у свята до храмів не з релігійних переконань, а з цікавості. Уповноважений Ради в справах РПЦ у Кіровоградській області в довідці про святкування Різдва Христового 1956 року зазначав: «Я не помітив як у Преображенській церкві, так і в соборі, аби хтось із молоді чи дітей шкільного віку молився. Видно було, що вони прийшли подивитися на релігійну обстановку й послухати хор...». Відсоток осіб, що приходили до храмів із цікавості, впродовж досліджуваного періоду мав тенденцію до зростання.

Віруючі, які проживали в сільській місцевості, мали більше можливостей святкувати окремі релігійні свята, що припадали на робочі дні, а відтак відвідувати в ці дні богослужіння -- вони часто (особливо в Західній Україні) не виходили на роботу. В інформації уповноваженого в справах РПЦ у Тернопільській області У. Краглика від 22 січня 1960 року зазначалося: «...Частина колгоспників у релігійні свята не виходить на роботу, і не тому, що вони дуже релігійні люди, а тому, що так заведено здавна. На підприємствах, фабриках і заводах робітники на релігійні свята прогулів не роблять». Уповноважений, акцентуючи увагу на традиції, випускав з уваги той факт, що на підприємствах була значно суворіша трудова дисципліна, і проти працівника, який не вийшов на роботу, були б ужиті значно суворіші санкції, ніж проти колгоспника.

Зменшення загальної кількості відвідувачів храмів, як зазначалося раніше, було викликане й закриттям храмів. У багатьох місцевостях віруючі не мали змоги їх відвідувати. Наскільки православні парафії забезпечували релігійні потреби віруючих, свідчать такі дані: із 4565 зареєстрованих на 1964 рік громад РПЦ церковні служби щоденно проводилися у 39, двічі-тричі на тиждень -- у 87, у неділю та релігійні свята -- у 2466, кілька разів на рік -- у 1202; у 821 громаді вони взагалі не проводилися (відсутність пристосованого приміщення, священика). Тобто, як бачимо з наведених цифр, відвідувати щотижневі богослужіння могли лише члени близько 60% парафій.

Рівень релігійної активності значною мірою відображає і кількість осіб, що сповідалися. 1962 року напередодні Пасхи у Володимирському соборі (Київ) сповідалося 13 780 віруючих, а 1963-го -- 20 500, у церкві Флорівського монастиря відповідно 3642 і 6997. У Вознесенській, Дмит- ріївській, Пантелеймонівській, Ільїнській та Хрестовоздвиженській церквах осіб, що сповідалися 1962 року, було до 7 тис., а 1963 року -- до 10 тис. . Така різниця в цифрах могла бути викликана як зменшенням тиску на віруючих 1963 року, так і тим, що 1962 року духовенство могло приховувати реальну кількість осіб, що сповідалися. За іншими даними, всього в храмах Києва 1963 року сповідалося до 40 тис. віруючих . Ці цифри нижчі, ніж ті, що стосувалися учасників великодніх богослужінь загалом. Попри вагомі секуляризаційні процеси, вважати, що релігію буде подолано за пару десятиліть, як це тоді декларувалося, було помилково навіть за радикальної антирелігійної політики.

Не припиняли своєї релігійної діяльності за хрущовської доби і грекокатолики. Навіть у 1960-х роках нелегально діяли греко-католицькі храми. Згідно з доповідною запискою заступника уповноваженого РС РПЦ при РМ СРСР в УРСР М. Гладаревського від 20 грудня 1961 року, на 20 листопада 1961 року лише на території Станіславської області існувало 34 греко-католицьких церкви . А за свідченням заступника начальника управління КДБ при РМ УРСР Калаша від 28 листопада 1963 року на цей час в УРСР проживали 374 греко-католицьких священики і 499 ченців і черниць. У документі зазначалося, що багато колишніх уніатських ченців займаються суспільно корисною працею, але продовжують виконувати чернечі обітниці й вести чернече життя. У квартирах, де вони зазвичай проживають групами, обладнані каплиці, і греко-католицькі священики відправляють у них богослужіння. Ці групи фактично були нелегальними греко-католицькими монастирями. Лише у Львівській області було виявлено 12 таких груп (до 200 осіб), у Тернопільській -- 15 (понад 50 осіб). Очевидно, що подані цифри внаслідок підпільної діяльності греко-католиків неточні і свідчать лише про структури та духовенство, діяльність яких була відома органам влади.

Деякі священики з колишніх греко-католиків, що прийняли православ'я, давали греко-католикам таємні клятви про зречення православ'я, проте залишалися працювати в православних парафіях. Траплялися випадки, коли, вийшовши на пенсію, православні священики знову приєднувалися до греко-католиків, як, наприклад, колишній настоятель церкви в Дрогобичі Бубняк.

Для своїх релігійних цілей греко-католики використовували різні приміщення, зокрема й каплиці. Єпископ-ординарій УГКЦ М. Колтун згадував про одну з підпільних каплиць, яка була закладена в їхньому будинку. На богослужіння там збиралися дорослі та діти. «...Було страшенно небезпечно, але ми зростали саме в такій атмосфері. Свято наставало, коли до нас вдавалося дістатися священникам...». Із такою ж метою за одну ніч було споруджено каплицю в лісі за п' ять кілометрів від селища Болехів Станіславської області. Вона була обладнана культовими предметами, і біля неї періодично збиралися віруючі для богослужінь.

Часто православні храми у Галичині та Закарпатті, як і в повоєнний період, слугували одночасно (але підпільно) і греко-католикам. У доповідній записці про результати перевірки роботи уповноваженого Ради в справах РПЦ у Тернопільській області (травень 1960 року) вказувалося, що в селах Підгайчики, Жуківці, Осташівці та інших священики зберегли в православних храмах католицькі обряди та культове начиння, зокрема знамена. «Ці факти, -- зазначалося у записці, -- дають підставу гадати, що деякі уніатські священики, формально визнавши православ' я, використовують православну церкву як ширму для прикриття проповідування католицизму. Відомо, наприклад, що священик Дубицький (колишній уніат, с. Ланівці Борщівського району) відкрито здійснює богослужіння у церкві по-католицьки і за богослужінням згадує Папу Римського». Відомі такі випадки й у інших західноукраїнських областях.

Продовжували проводитися підпільні греко-католицькі богослужіння в приватних будинках. В інформації уповноваженого РС РПЦ при РМ СРСР в УРСР Г. Пінчука від 28 жовтня 1961 року вказувалося: «...Священик-монах колишнього Гошівського монастиря Болехівського (тепер Долинського. -- Авт.) району Станіславської області Дуда поселився в с. Гошів у вдови... Дім Дуди відвідують лише два чоловіки -- колишні дяки-уніати. Ці дяки, спілкуючись з населенням, підбирають для нелегальних релігійних служб будинки, куди запрошують у призначений ними день і час невеликі групи своїх прибічників, а потім приводять туди

Дуда. Служби відправляються о 5-7 годині ранку чи пізнім вечором, а інколи і вночі. Служба триває 20-30 хвилин, а потім всі поступово розходяться» . В умовах підпілля греко-католики користувалися всіма

Велику увагу римо-католики багатьох населених пунктів приділяли сповіді та причастю. У кафедральному костьолі Львова 1961 року сповідалося 6,1 тис. віруючих, 1962-го -- 5,5 тис.; в одеському костьолі 1960 року -- 1,2 тис. осіб, 1961-го і 1962-го -- стільки ж. 1964 року лише в чотирьох костьолах Вінницької області (шаргородський, жданівський, хмільницький, городоцький) причащалося понад 13 тис. осіб. Звернімо увагу на співвідношення кількості сповідей і причасть. 1962 року, згідно з офіційними даними, у кафедральному костьолі Львова сповідалося 5,5 тис. віруючих, причащалося 10,2 тис.; у житомирському та борщів- ському (Тернопільська область) -- відповідно 4 і 6 тис., полонському -- 5,5 і 6 тис., гречанському (Хмельницька область) -- 4,5 і 6 тис.. Проте тих, хто сповідався та причащався в окремих населених пунктах, могло бути набагато менше, ніж відвідувачів святкових богослужінь. Така різниця (із переважанням причасть) могла бути зумовлена як тим, що показник сповідальників міг бути занижений римо-католицьким духовенством, так і тим, що в РКЦ, на відміну від РПЦ, прив'язаність причасть до сповідей була не такою жорсткою. А після Другого Вати- канського собору це питання було лібералізоване, сповідь не була обов'язковою умовою причастя, хоча віруючі й зобов'язані регулярно сповідатися.

Вища активність відвідування богослужінь порівняно з православними і римо-католиками спостерігалася у середовищі реформатів у Закарпатті. Однак і тут у кінці 1950-х -- на початку 1960-х років окремі верстви населення, зокрема інтелігенція, змушені під тиском згори відмовлятися від зовнішніх виявів своїх релігійних переконань. У звіті про роботу уповноваженого РСРК в УРСР за 1960 рік, де йшлося, зокрема, і про реформатів, вказувалося, що в Закарпатті місцева інтелігенція раніше відкрито ходила до храмів, а тепер не всі, а якщо й ходять, то до сусіднього села . Віруюча інтелігенція змушена була вдаватися до таких кроків під тиском репресивних дій радянської влади, а не з тієї причини, яка зазначалася у звіті: «Соромляться показувати свою релігійність», -- супроводжена коментарем: «Пару років тому вони цього сорому не відчували» .

Найбільш висока релігійна активність демонструвалася віруючими протестантських громад закритого типу. Чимало баптистів у СРСР відвідували богослужіння один-два рази на тиждень у селах і два-чотири рази на місяць у містах. Кількість богослужінь певною мірою залежала також від громади. Так, у громаді ЄХБ с. Костобоброва Семенівського району Чернігівської області богослужіння до 1963 року проводилися тричі на тиждень. Цей показник частоти богослужінь вищий за загальний, який стосується сільської місцевості. Частоту відвідувань молитовних зборів у легальних протестантських релігійних організаціях закритого типу регулювала й радянська влада -- противник частих колективних релігійних актів.

У 1960-х роках в умовах жорстких переслідувань п'ятидесятники з метою проведення нелегальних молитовних зібрань нерідко ділилися на підгрупи. Так, у Дніпропетровській області великі групи були розбиті на підгрупи в 3-5 осіб і збиралися таємно «часто за зачиненими віконницями», постійно змінюючи місця і дні зібрань .

Члени протестанських громад здійснювали колективні релігійні зібрання не лише в молитовних будинках, а й удома. Колишня адвентистка С. Кондратюк розповідала: «На квартирах проповідників Г. Андрійчук та інших щовечора відбувалися таємничі зібрання молоді. Збиралися з різних приводів -- сімейних свят, відвідування хворих тощо. А насправді читали Біблію, “Історію адвентистської церкви”, вивчали адвентистські догми, правила моралі. Зазделегідь розроблений план заходів налічував близько 600 питань лише з євангелія...» . Для проведення молитовних зібрань члени протестантських громад використовували як привід похорони, поминки та інші події. Моління проводилися інколи й під виглядом відвідування літніх, хворих людей. Те саме відбувалося й у середовищі віруючих, що належали до інших протестантських релігійних організацій закритого типу.

Нерідко віруючі, що належали до нелегальних протестантських течій, прослуховували радіопередачі релігійного змісту, що передавалися з-за кордону .

Певну обрядову активність у цей період демонструють також іудеї, хоча рівень секуляризаційних процесів тут був одним із найвищих серед усіх конфесій у СРСР. У звіті про роботу уповноваженого Ради в справах релігійних культів в УРСР за 1962 рік вказувалося, що в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі, Чернівцях продовжували активно діяти іудейські громади. Чимало людей відвідували синагоги в цих містах у такі релігійні свята, як Пасха (Песах) і Судний день. У ці дні в синагогах і біля них збиралося по кілька тисяч віруючих, переважно чоловіків середнього і похилого віку. Тут були представники різних верств: робітники, службовці, інтелігенція.

Серед іудеїв також було чимало осіб, які не відвідували синагоги, проте відзначали релігійні свята, постували, ховали померлих за релігійним обрядом і надавали синагозі матеріальну підтримку . Частина з них не мали можливості відвідувати синагоги через їх відсутність.

Більшість віруючих виконували обряди під впливом традиції. Іудеї, як зазначає М. Шахнович, «особливо суворо відзначали річницю смерті своїх батьків -- іорцайт, ходили до синагоги у дні поминання душ померлих. Деякі, здавалося б, навіть невіруючі люди хотіли бути поховані, “як їхні діди й батьки”, і щоб хтось виголосив поминальну молитву».

Зупинімося детальніше на ситуації в окремих населених пунктах. Уповноважений Ради у справах РПЦ Федотов після своєї поїздки по Києво-Святошинському району відзначав: «В с. Михайлівська Рубежівка (Михайлівка-Рубежівка. -- Авт.) всі церковні обряди жителі цього села акуратно виконують, всі хрестять дітей, жодного похорону без священика не буває. Немає жодного випадку в селі, щоб ті, що беруть шлюб, не вінчались у церкві. У 1946 р. хрещень було 63, вінчань -- 43, похоронів -- 27» . Тут до виконання релігійних обрядів були причетні і члени партії: комуніст Ковтун (39 років) вінчався у церкві, була охрещена дитина комуніста Дудника, дочка голови колгоспу вінчалася у церкві . Уповноважений РСРК у Волинській області М. Діденко у звіті за січень 1949 року, характеризуючи релігійне життя с. Пожарки Рожищенського району, писав: «У селі досі немає жодного народженого, над яким не здійснюють хрещення, немає жодного шлюбу поза церковним вінчанням <...>, навіть голова сільради не зміг цього уникнути і хрестив дитину, тому, як він заявив, що якщо залишити дитину не хрещеною, то тоді жити у селі неможливо -- засміють» .

Розповсюдження цих обрядів в Україні мало свою специфіку. Хрещення та поховання були значно поширеніші, ніж вінчання. У їх виконанні домінували західні області УРСР, тоді як південні, східні та центральні відставали. Крім того, жителі сільської місцевості були при цьому більш ревні, ніж городяни.

Як зазначалося раніше, в окреслений період спостерігається також виконання релігійних обрядів над членами сімей комуністів та за їхньої участі. Лише в Жмеринському районі Вінницької області 1947 року 140 членів ВКП(б) звинувачувалися у причетності до виконання релігійних обрядів. У доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Хрущова в Україні вказується, що 1948 року порівняно з 1947-м значно збільшилася кількість випадків, коли члени ВКП(б) чи кандидати в члени ВКП(б) були причетні до вінчання у церкві, хрещення дітей і дорослих, похоронів за участю священика й відвідували богослужіння у церкві. За 1947-1948 роки обкоми КП(б)У розглянули 980 справ на членів і кандидатів ВКП(б), що мали стосунок до здійснення релігійних обрядів, із них 349 припадає на 1947 рік, тоді як на 1948-й -- 629. Найбільше членів і кандидатів у члени ВКП(б) причетні до релігійних обрядах у Житомирській області (191), Чернігівській (144) та Кам'янець-Подільській (129). Приміром, Ф. Доманський, член ВКП(б) із 1944 року, пасічник у радгоспі (Бердичівський район Житомирської області), запросив до себе додому священика, який охрестив вісім молодших дітей, двоє старших відмовилися. І. Гурін, 1919 року народження, член ВКП(б) із 1944 року, працював рахівником у колгоспі с. Бобровиця Чернігівської області і був секретарем первинної парторганізації. Своє вінчання у церкві наприкінці 1947 року пояснював тим, що інакше його дружина вийшла б заміж за іншого . Інший комуніст (1919 року народження), який з 1943 року працював ланковим у колгоспі Згурівського району Полтавської області, дозволив охрестити свою дружину в церкві, мотивуючи свій вчинок тим, що від нехрещеної жінки може народитися виродок .

У березні 1947 року Торчинський райком КП(б)У Волинської області розглядав справу про хрещення дітей комуністів Захарченка й Тома- шевича (обряд хрещення над дитиною першого виконувався у церкві, а другого -- вдома). Згодом з'ясувалося, що діти колишнього голови райвиконкому Г. Дубинця і чинного Г. Павлюка теж охрещені в цей період. Як бачимо, членство в компартії не перешкоджало багатьом людям зберігати залишки релігійної віри.

Попри те, що багато людей були причетні до виконання релігійних обрядів, частину православного духовенства, переважно зі старих кадрів, турбувало, що віряни не усвідомлювали їх змістового наповнення. Низку прикладів наведено у звіті (за січень-травень) 1949 року уповноваженого Ради в справах РПЦ в УРСР П. Ходченка. Наприклад, священик Пашков із Херсонської області не задовольнявся тим, що віруючі здійснювали релігійні обряди за звичаєм, а хотів, щоб вони виконували їх із почуття віри. Священик Слєсарев (с. Землянка Макіївського району Сталінської області) вимагав від осіб, які принесли хрестити дитину, знання напам'ять Символа віри, інакше відмовлявся здійснювати обряд.