"Золотий вік святоотцівської писемності": грекомовний патристичний дискурс IV-VI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний технічний університет

ім. Юрія Кондратюка

«Золотий вік святоотцівської писемності»: грекомовний патристичний дискурс IV--VI ст

Дмитро Верланов

Поняття «золотий вік» - «аигеа saecula» вперше зустрічається в I ст. до н. е. у поемі Вергілія «Енеїда» (28, Аеп. VI. 792 - 794). Ця міфологема про блаженне життя первісного суспільства стала метафорою, яка характеризувала найкращі періоди історії людства, періоди досягнень в культурі, мистецтві, науці тощо. Таке найменування справедливо отримала й епоха грекомовної патристики, яка в IV столітті досягла свого кульмінаційного розвитку, залишивши нам безцінну духовну спадщину. Золотий вік святоотцівської писемності був прославлений іменами великих богословів, таких як Атанасій Олександрійський, Василій

Великий, Григорій Богослов, Григорій Нись- кий, Іоан Золотоустий, Кирило Ієрусалимсь- кий, Теодорит Кирський, Дідім Сліпий, Ам- філохій Іконійський, Кирило Олександрійський, Антоній Великий, Макарій Великий, Євагрій Понтійський та ін. Якщо в донікейський період богословська думка робила ще незграбні й обережні кроки, то починаючи з IV століття, під впливом зовнішніх факторів, зароджується новий етап її розвитку. Міланський едикт 313-го року легалізував християнство, наділивши його рівними правами з офіційною релігією імперії, й поклало початок новому періоду в історії як християнства, так і самої Римської імперії. Новий стан речей позитивно сприяв творчій роботі богословської думки, а також поглибленню внутрішнього духовного життя. В процесі інтелектуального й емоційного засвоєння своєї віри, а також у вирішені складних догматичних питань отці й вчителі Церкви, в силу свого духовного досвіду, освіти, індивідуальних здібностей, торують нові шляхи богословської думки, долають нові умоглядні рубежі. В пошуках відповідей на актуальні богословські питання свого часу, спираючись на тонку духовну інтуїцію, отці та вчителі Церкви намагаються не виходити за межі вчення, прийняте ними через Об'явлення, але разом із тим будують та укріплюють християнську догматичну систему, досягаючи нових висот у тлумаченні біблійних текстів, створюють морально-аскетичну літературу. Погляд на процес цих творчих пошуків, їх гносеологічну природу, дискурсивне розгортання мислення можуть стати у нагоді для подальшої реконструкції іще однієї важливої сторони періоду, який в історії філософії відомий як «Золотий вік» святоот- цівської писемності.

Аналіз досліджень і публікацій.

Ґрунтовні і безпосередні історико-філо- софські та богословські дослідження даної проблематики є численними. «Золотий вік» свято- отцівської писемності привертав увагу і ставав предметом більш чи менш детальної розробки багатьох філософів, богословів та істориків, таких як С. С. Авєрінцев [1], Х. Арабадзис [30], В. В. Болотов [2], А. И. Бриллиантов [3], В. Н. Лосский [6], прот. Иоанн Мейендорф [7], К. Морескіні [8], А. І. Сидоров [9], А. А. Спасский [10], Г. В. Флоровский [11], І. Муцулас [32], Г. С. Пападопулу [35], Д. Цамис [36], В. Фидас [37], С. Филос [38], П. Христу [39] та ін. Головними контекстами, в яких здійснювалось обговорення цієї проблематики, були богословський та історико-філософський контексти.

Мета дослідження.

Метою дослідження є визначення принципів за якими відбувався грекомовний патристичний дискурс ІУ-УІ ст.

Виклад основного матеріалу.

Образ ІУ століття, з якого починається розквіт грекомовної патристики, постає перед нами, з одного боку, як період в якому християнська община вийшла з катакомб й отримала можливість вільного існування, з іншого - це часи церковних потрясінь, які були викликані новими єресями і розколами, такими як донатизм, аріанство, апол- лінаризм, македоніанство, пневматомахія, при- скілліанство та ін. Безумовно, єресі з'являлись і в попередні три століття існування християнської Церкви, але мали переважно локальний характер. Саме визнання Церкви Костянтином Великим та його увага до її внутрішнього життя, як зазначав А. В. Карташов, створили в межах імперії особливі комунікативні умови для швидкої передачі тих чи інших церковних настроїв і переживань [5, с. 7]. Тому в першій половині ІУ століття, коли з'явилась єресь олександрійського пресвітера Арія, яка стверджувала сотвореність Бога-Сина, вона спровокувала неабиякі заворушення, позбавивши спокою християнську Церкву майже на ціле століття. Це був один із найкри- тичніших етапів життя ранньої Церкви, в який, незважаючи на всі його негативні наслідки, з новою силою активізувалась богословська думка, поклавши початок чіткому формулюванню таких фундаментальних положень християнської віри, як тріадологія, христологія та сотеріологія.

В пошуках богословських рішень отці спирались, в першу чергу, на авторитет Святого Письма як на одне з головних джерел Божественного Об'явлення. Тлумачення біблійних текстів завжди було і залишається основою богослов'я Церкви. Вже багато років в дослідницькій літературі прийнято розрізняти два протилежних герменевтичних напрямки, які сформувались ще в донікейський період і були представлені Олександрійською й Антиохійською школами. На тлумачні традиції цих шкіл певною мірою мали вплив праці юдейських коментаторів, а також екзегетичні засоби античних авторів. В Олександрійській школі, під впливом Платона і Філона Олександрійського, застосовувався алегоричний метод; в Антиохійській, спираючись на Аристотеля - історико-граматичний [31, с. 284]. Але такий чіткий розподіл між двома методами патристичної герменевтики був введений дослідниками як спрощення та узагальнення, тим самим поділивши Отців на два окремих, інколи навіть антагоністичних табори, що насправді не зовсім відповідає дійсності. Отці Церкви не наполягали на пріоритетному значенні якогось конкретного методу тлумачення біблійних текстів [34, с. 445; 31, с. 285-286]. Про це свідчить уважне ознайомлення з їх спадщиною. Наприклад, святий Григорій Ниський, який у своїй передмові до «Точного пояснення Пісні Пісень Соломона», розмірковуючи про методи пояснення Святого Письма, пише: «'^ т^у 5іа т'лд ауауюулд 0sюp^аv, віте тpoлo^oy^av, еїте а^^nyop^av, віте ті аААо тц оуоца^єіу єВє^оі, он5г^ лsp^ той оуоцатод 5юш6цє0а, цоуоу єї тюу єлюфв^&г sxoito vongarrav» - «Згідно з наукою тлумачення, якщо побажає хто назвати це мовним зворотом чи алегорією, чи будь-чим іншим, не будемо сперечатися про найменування, тільки б дотримуватись корисних розумінь» [21, с. 757]. Аналогічне бачення має і святий Іоан Золотоустий - вихованець Антиохійської школи, один з кращих інтерпретаторів біблійних текстів. В «Бесідах на Псалми» він пише: «Еі Ss xpp ті Kai ката avayraypv sinew, ой napaix^xsov. Та gsv уар Saxi каі Bsrappaar та Ss оитю Ssi vosiv, юд еїр^таї govov» - «Коли потрібно пояснити що-небудь в переносному сенсі, то не треба відмовлятися від цього. Іноді потрібно (в словах Святого Письма) мати на увазі щось інше, а іноді потрібно розуміти їх тільки так, як вони сказані» [25, с. 126].

Згідно з думкою Золотоустого, Писання не є предвічним творінням Бога. Вони з'явились в результаті аморального життя людини і втрати останньою Божої благодаті [26, с. 13]. Тобто Писання - це результат божественної поблажливості до охопленої хворобою гріха людської природи. Раніше Бог спілкувався з людиною не через Писання, а безпосередньо - «обличчям до обличчя». З причини ж нечестя людина втратила чистоту розуму (n Siavoia), яка є однією з головних умов богопізнання [Там само, с. 13]. Щоб досягти успіху на шляху до вищої мудрості, необхідно очистити себе від пристрастей. Проте будь-яке знання завжди має частковий і вибірковий характер, а також може бути помилковим. Розкриття істини повною, приступною людині мірою, можливе тільки в есхатологічній перспективі [22, с. 703]. Допоки цього не сталось, щоб уникнути помилкових суджень, потрібно мати розсудливість. Відсутність же дару розрізняти (Siaipsiv) речі є причиною хибних поглядів язичників і єретиків [24, с. 581]. Головне ж зло - це неуважність до самого себе, до свого внутрішнього стану та процесів, які відбуваються в душі. Людина повинна налаштовувати себе як належить, каже Золотоустий, тому що «xov yap v^ovxa ouSsv pMrnsi поте, ©ansp ouv xov кa0eи5ovтa ^ pg0upoиvxa Kai трг шитой npoSlS6vxa aютnp^av ouSsv ^sA,si» - «уважному нічого ніколи не шкодить, так само, як сплячому, безтурботному і тому, хто не піклується про своє спасіння нічого не приносить користі [23, с. 255].

Варто зазначити, що Святе Письмо не було єдиною базою для розбудови християнської теології. Невід'ємною від Святого Письма є Священна Традиція - досвід і образ життя Церкви. Про важливу роль Традиція у становленні дог- матичного богослов'я пише грецький патролог Стиліанос Пападопулос: «Ті богослови, які брали участь в полеміці і зберегли всю повноту Священної Традиції - створили православне богослов'я, а ті, які брали участь в полеміці і відкинули щось важливе з Традиції - закінчили єретичними теоріями» [35, с. 32-33; переклад мій - Д. В.]. Унаочненням цього можуть бути центральні дійові особи аріанських суперечок: головний натхненник антитринітарного вчення пресвітер Арій та його православний опонент святитель Атанасій Великий. Арій був вихованцем антиохійської школи, аскетом і гарним організатором, отримав добру освіту, але не був значним богословом. На його погляди в основному мали вплив іудейській монотеїзм і аристотелівські ідеї абсолютної трансцендентності та статичності Бога, а також вчення Філона про тварність Слова, яким Бог створив світ [35, с. 114]. Арій стверджував, що Христос був створений Богом, а тому не є йому тотожний, маючи початок як і решта створіння. На відміну від Арія, святитель Атанасій Великий відмовляється від виключно філософської постановки богословських проблем і звертається у своєму поясненні істин віри до Священної Традиції та Священного Писання. В своїй апологетичній праці «Слово проти язичників» він пише: «AwapKsig gsv yap siaiv ai ayiai Kai 0s6nvsчaxol ypaфai npog трг трд a^n0s^ag anayysMav siai Ss Kai noAAoi т&г gaKaptov pg&v SiSaaKaArav sig тaитa aw^O/v^g ^oyor oig sav тід єутйхої, sпasтal gsv nrag трг т&г ypaфюv spgn^av, pg Ss 6pєysxal yvraasrag i^xs™ Suvpasxal. aAA' snsiSp тад тдаг SiSaaKa^rav awraЈ,sig sv xspai vuv ойк Sxogsv, avayKaiov єатхг a nap' sKswrav sgaBogsv, xaиxa Kai anayysAAsw Kai ypaфsw aoi» - «Достатньо і Святого та Богонатхненного Письма для пояснення істини, і блаженними нашими вчителями складено про це багато промов. І якщо хто буде читати їх, то знайде в них тлумачення Письма і зможе придбати бажане їм пізнання. Але оскільки не маємо в руках тепер творів цих вчителів, необхідно пояснити і повідомити тобі письмово те, чому навчився я з них» [13, с. 4]. Отже, ми бачимо, що Атанасій в своєму бого- слов'і спирається як на Святе Письмо, так і на авторитет Священної Традиції, яка упродовж трьох попередніх століть плекала і зберігала вчення про Святу Трійцю. Атанасій з'єднав донікейську спадщину св. Ігнатія Богоносця, св. Іринея Ліонського, св. Діонісія Олександрійського та Теогноста, узагальнюючи та поглиблюючи тринітарні та христологічні положення їх богослов'я [37, с. 263]. Це допомогло святителю богословські точно сформулювати вчення про Святу Трійцю, в якому він чітко визначив різницю між Богом і творінням, а також затвердив поняття единосущності (п оцоо'оаютпд) Отця і Сина та їх іпостасної відмінності. В протистоянні ж з аріанською єрессю святитель Атанасій стверджував, що «не від отців походить ця єресь [...] але щойно винайдена» - «цп єк латєpюv єхуаі гф' аїрєаху таит^У [...] аААа уну єфєирєбєу» [14, с. 28; переклад мій - Д. В.].

Все своє життя святитель Атанасій присвятив своїй пастві та боротьбі за «тотожність божества й єдність сутності » - «таитбтпта тпд Вєбтптод, т^у 5є єуотпта тпд оиЫад» [14, с. 328]. Його зусилля з захисту та пояснення постулатів віри були схвалені отцями Першого Вселенського Собору в Нікеї (325 р.). Доробок Атанасія перейняли й продовжили розвивати його молодші сучасники, насамперед, отці-кападокійці, які завершили обробку догмата Святої Трійці.

Провідник кападокійського гуртка Василій ще за життя був названий Великим. Саме він є засновником кападокійського богослов'я, що стало продовженням нікейсько-атанасієвського, й яке доповнили і розширили Григорій Нись- кий та Григорій Богослов. Головною турботою Василія стала боротьба проти аріанської єресі, в процесі якої було поставлене завдання закласти міцні філософські та богословські підвалини вчення про Триєдиного Бога. Одна з головних суперечок цієї епохи - дискусія між Василієм та Евномієм і його прибічниками: останні були представниками єресі аномейства (радикальне аріанство). В своєму Слові-відповіді «Проти Евномія» Василій зазначає, що якби єретики задовольнялися «апостольською традицією й простотою віри» - «тп 5є лара56оєі тдау алоатбАшу каі тп алАтпті тпд татєюд», то не виникла б потреба взагалі вести цю богословську дискусію [15, с. 500]. Захищаючи православну тріадологію, Василій Великий торкається теми бого- пізнання, виводячи християнську гносеологію на новий рівень. Можливо до цього його спонукало твердження Евномія про те, що наш розум здатний осягнути Божественну природу [15, с. 540]. Всупереч цьому переконанню, Василій доводить, що єство Боже є непізнаванним й «перевершує всяку розумну природу» - «лaaav Хоугк^у фиату илєрРахуєху» [15, с. 544]. Що стосується людського пізнання, то воно, згідно з Василієм, може бути або чуттєвим, або умоглядним: «або тілесними очима вдивлятися в предмети видимі, або умною силою душі занурюватися в споглядання безтілесного» - «'EnsiSn 5є Зшіоиу то npoosxBwxo (rev, аюцатікоїд офба^цоїд єуатєу^ху тоїд оратоїд, то 5є, тп vospa тпд фихпд Suvagsi smPaAlsw тп Bsraprn тюу ааюцатюу» [16, с. 201]. Пізнання чуттєвим способом - це пізнання Творця через творіння, але такий спосіб має свої обмеження. Більш досконалий шлях - це пізнання Бога через самопізнання, тобто через пізнання свого внутрішнього світу. «npoas%s oov asaw®» - «Пильнуй себе», - наголошує Василій Великий, - «зверни душевне око на дослідження себе самого» - «елі тпу oi^av spsuvav aтpєфs aou то оцца тпд ^и%лд» [16, с.209]. Самопізнання - це увага до свої внутрішніх процесів, піклування про свою душу, очищення себе від гріховних побажань. Самопізнання допомагає людині побачити в собі потьмянілий образ Божий, в чистоті ума і душі пізнати свого Творця.

«Проакиуоицєу оиу Патєра, каі Yiov, каі ayiov Пуєица, тад цєу іЗютптад xюP^ZoУтsд, єyoиyтsд 5є тпу вs6тптa» - «Ми поклоняємося Отцю і Сину і Святому Духу, розділяючи особові властивості і єднаючи Божество», - пише назіан- ський богослов, друг та сподвижник Василія Великого Григорій [17, с. 1072]. Недарма його називають богословом Святої Трійці, яку він у своїх поетичних творах нарік «возлюбленою Трійцею» - «ф&п Тріад» [20, с.1261]. Отже в центрі уваги святителя Григорія знаходяться тринітарні питання. Розмірковуючи над ними, святитель не створив якоїсь особливої богословської системи. Не маючи взагалі такої мети, він більше прагнув до усамітнення і умогляду. Але обставини часу змусили його брати участь в церковно-суспільному житті, в якому він виявив себе як чудовий проповідник і глибокий богослов. В часи бурхливих богословських суперечок святитель захищає Нікейську віру й наполягає, що не проповідує щось нове, але тримається того, що вже було висловлене отцями, і якщо і прояснює щось, то «не виходячи з даних нам меж» - «єпі тюу пП-Етєрюу орюу іатацєуоі» [18, с. 76] і тільки те, що було не до кінця розкрите, тому що не виникало раніше такої потреби [19, с. 193]. Варто зазначити, що святитель не залишає осторонь і христологічну тематику. Показовими в цьому плані є два його послання «До пресвітера Клі- донія проти Аполлінарія» [19, с. 176-201]. Що ж стосується самого процесу розкриття істини, то Григорій радить бути обережними, бо людині дуже легко помилитися. Небезпека криється у самій людині: «п уар оик єуєАлцфбп уоид, п ^оуод ра0є\,раєу, р ойк єхшрраєу акор цр кєка0арцє\'р каі бщяшд єубд тойтшу каі лштшу ха^єйєіу ауаукр тру аАр0єюу» - «якщо непросвітлений ум, чи смисл слабкий, чи бракує слуху: від кожної з цих причин, так само як і від усіх разом, необхідно кульгає істина» [17, с. 448]. патристика християнський церква бог

Тому в процесі пізнання необхідно бути уважним і докладати багато зусиль: «крєїоооу гацєїу єу тоїд Аоуюцоїд цєта трд бЗруіад той Пуєйцатод, р лрохєіршд ааєРрааі тру раотшуру Зішкоута» - «краще знемогти в розміркуваннях під проводом Духу, ніж, гонячись за легкістю, без праці погодитись на нечестиві судження» [18, с. 1224]. Всі єресі за самою своєю суттю - це хибні судження та крайнощі, які Григорій порівнює з рослиною, що зігнулась набік, й яку вигинають у протилежний бік, «виправляючи кривизну кривизною» - «Зюотрофр тру Зіаотрофру 5юр0оицєуоод» [17, с. 1072]. Тому потрібно знайти золоту «середину» - «цєобтрга», в якій захована істина, й не допускати помилкових крайнощів: «Мєобтрга 5є отосу єілш, тру аАр0єюу Гєуш» - «Коли ж кажу про середину, про істину кажу...» [Там само, с. 1072]. Поняття «середини» Григорій бере у Аристотеля, який визначав чесноту як дотримання середини [12, 1106Ь - 1107а; 2535]. У Аристотеля, щоправда, це поняття постає у метафізичному, етичному та політичному контекстах, тоді як отці Церкви розширюють цей вжиток, застосовуючи його також у контексті богослов'я [33, с. 47].

Ще одна важлива віха святоотцівської думки - це морально-аскетична спадщина. Цієї тематики тією чи іншою мірою торкалась всі отці Церкви, але отці-пустельники говорять про особливий духовний досвід - досвід аскези, який й понині є зразком особистого вдосконалення християнина. Найбільш промовистими представниками цього напрямку є Антоній і Макарій Великі, Аммон Оксиринхський, Палладій Еленопільський, Астерій Амасійський, Евагрій Понтійський, Іоан Синайський та деякі ін.

У Макарія Великого знаходимо думку про те, що саме розумна душа («6ф0о^род трд ^хрд» - «око душі») має пріоритет розрізняти між добром і злом : «'Юолєр 5є оі ЄЈ,ш0єу 6ф0о^роі лрорГєлоиоі рокро0єу тад акау0ад, каі тойд кррцуойд, каі тойд Р60роид ойтш каі о уойд лрорГєлєг, урруород шу, трд аулкєщєурд Зцуацєшд тад тєхуад, каі тад єтакєиад, каі лроафаГі^єтаї тру уохПУ юд 6ф0аГцод шу трд уихрд» - «як зовнішні очі здалека бачать терни, і стромовини, і прірви; так ум, за швидкістю свого зору, передбачає підступи і наклепи супротивної сили, і будучи як би душевним оком, оберігає душу» [29, с. 528; пор. 4, с. 36]. Більш детально говорить про дар розрізнення преподобний Іоан Синайсь- кий: «Розрізнення у новопочатківців є істинним самопізнанням; у середніх воно є чуттям розумної душі, яке безпомильно розрізняє між Господнім благом й природним, а також тим, що противно доброму; у досконалих - це знання, яке дане їм через Божественне просвітлення, й яке світильником своїм може просвіщати і те, що є темного в душах інших. Або ж, кажучи загально, в тому полягає і пізнається розрізнення, щоб точно й вірно осягати божественну волю повсякчас, на всякому місці й у будь-якій речі. Воно знаходиться в одних тільки чистих серцем, тілом й устами» [27, с. 1013; переклад мій - Д. В.].

Святоотцівське поняття розрізнення чи розсудливості, «Зіакрюгд», стало однією з головних християнських чеснот, без якої людина не може вдосконалитися у жодній іншій чесноті. Дар розрізнення має для людини сотереологічне значення: він допомагає християнинові правильно оцінювати свої сили і правильно обирати засоби на шляху спасіння.

Висновки

Підбиваючи підсумок усьому вищесказаному, можна зробити наступні висновки:

По-перше, з'ясовано, що найважливішими факторами, які стимулювали перехід до безпосереднього й стрімкого розвитку богословської думки, були: легалізація Християнства на теренах Римської імперії (313 р.), що позитивно позначилося на творчій роботі богословської думки та поглибленні внутрішнього духовного життя; бажання осмислити свою віру і необхідність захистити її як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів, а особливо - єретичних течій, що загрожували чистоті православного вчення.

По-друге, богословська думка у період грекомовної патристики ІУ-УІ століття виходить на новий рівень і рухається у трьох основних напрямках: тлумачення Священних текстів, формування догматичної системи та створення морально-аскетичної літератури. Серед цих трьох напрямків екзегеза Святого Письма мала не тільки самостійне буття, але виступала спільним фундаментом як для догматичного й канонічного, так і морально-аскетичного вчення Церкви. Упродовж багатьох років у дослідницькій літературі прийнято ділити Отців Церкви згідно з їх герменевтичними уподобаннями на два окремих, інколи навіть ант агонічних, табори - «олександрійців» і «антіохійців». Але таке узагальнення із чітким розмежуванням є радше спрощенням і не відповідає дійсному стану речей, що стає очевидним, якщо звернутись безпосередньо до текстів святих отців, оскільки отці не наполягали на пріоритетному значенні якогось одного, конкретного методу тлумачення.

Божественне Об'явлення не обмежується лишень Святим Письмом - також існує Священна Традиція, репрезентована віровченням та внутрішнім досвідом Церкви, що зберігаються й передаються віруючими від покоління до покоління. На прикладі святих Атанасія Великого і Григорія Богослова ми бачимо, що останні у своїй філософсько-богословській творчості спираються не тільки на Святе Письмо, але й на Традицію Церкви.

По-третє, під впливом вже зазначених факторів, отці створюють велику апологетичну та догматично-полемічну літературу, в якій знаходять своє вираження такі фундаментальні положення християнської віри як тріадологія, христологія та сотеріологія. Святоотцівські досягнення в побудові християнської догматики були підтвердженні авторитетом Вселенських Соборів і стали загальнообов'язковими для всіх віруючих. Варто додати, що з IV століття у першохристиянській спільноті відбуваються важливі внутрішні процеси, коли есхатологічні настрої втрачають свою гостроту, а центр інтелектуальної уваги зміщується передусім на питання сотеріології та гносеології.

По-четверте, головною гносеологічною передумовою відкриття істини є чистота життя. Думка отців була єдина в тому, що для істинного пізнання необхідна підготовка, тобто очищення від гріхів та вдосконалення у чеснотах, щоб просвітлений ум став спроможний пізнавати Бога та його творіння. Джерела знання про Бога існують двох видів: природне (пізнання Бога з навколишнього світу) і надприродне (Божественне Об'явлення). Процес пізнання Бога через його творіння також відбувається двома шляхами: чуттєвим та умоглядним (Ва- силій Великий). Чуттєвий дозволяє людині пізнавати Бога у навколишньому світі, проте, цей шлях є недосконалим, а отже має свої обмеження. Інша річ - умоглядне пізнання, коли людина розумними силами душі занурюється у безтілесне. До цього виду належить самопізнання, тобто споглядання своєї душі, яка створена за образом й подобою Божою. Самопізнання - це увага до свої внутрішніх процесів, піклування про свою душу, панування над своїми помислами, очищення себе від гріховних побажань. Самопізнання допомагає людині осягнути у собі потьмянілий образ Божий, в чистоті ума і душі пізнати свого Творця (Василій Великий, Іоан Золотоустий, Макарій Великий).

По-п'яте, важливим сотереологічним та гносеологічним моментом є дар розрізнення природи речей, який святі отці назвали «бгакрют^». Він має релігійно-інтуїтивний характер і допомагає людині у самопізнанні, розрізненні добра і зла, а також правильному розумінні Божої волі. Володіючи цим даром, християнин здатен вірно оцінити власні сили та визначити й обрати необхідні засоби на шляху до спасіння.

Бібліографічні посилання

1. Аверинцев С. C. Собрание сочинений / С. С. Аверинцев. - Киев: Дух і літера, 2006. - 912 с.

2. Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви / В. В. Болотов // Том 3: История Церкви в период Вселенских Соборов. - Санкт-Петербург: Типография М. Меркушева, 1913. - 341 с.

3. Бриллиантов А. И. Лекции по истории древней Церкви / А. И. Бриллиантов. - М.: Директ-Медия, 2014. - 441с.

4. Добротолюбие: дополненное. В 5 т. - М.: Сибирская Благозвонница, 2010. - 320 с.

5. Карташев А. В. Вселенские соборы / А. В. Карташев. - М.: Эксмо, 2006. - 393 с.

6. Лосский В. Н. Боговидение / В. Н. Лосский. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2006. - 759 с.

7. Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие / И. Мейендорфю - Изд. 4-е, испр. и доп. - Киев: храм прп. Агапита Печерского, 2002. - 360 с.

8. Морескини К. История патристической философии / К. Морескини. - M.: Издательство «Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина», 2011. - 864 с.

9. Сидоров А. И. Святоотеческое наследие и церковные древности / А. И. Сидоров // Том 1: Святые отцы в истории Православной Церкви (работы общего характера). - М.: Сибирская Благозвонница, 2011. - 432 с.

10. Спасский А. А. История догматических движений в эпоху Вселенских соборов / А. А. Спасский. - М.: Директ-Медия, 2015. - 898 с.

11. Флоровский Г В. Восточные Отцы VI-го века: (Из чтений в Православном Богословском институте в Париже) / Г. В. Флоровский. - Париж, 1931. - 240 с.

12. Aristotle. Ethica Nicomachea, Edited by Ingraham Bywater. Scriptorum Classicorum Bibliotheca Oxoniensis / Aristotle. - Oxford: Clarendon Press, 1894. - 272 p.

13. Athanasius Alexandrinus. Oratio sive contra gentes / Alexandrinus Athanasius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 25b. - Col. 3-96. - Paris, 1884.

14. Athanasius Alexandrinus. Orationes adversus Arianos / Alexandrinus Athanasius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 26. - Col.12-525. - Paris, 1857.

15. Basilius Caesariensis. Contra Eunomium / Caesariensis Basilius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 29b. - Col. 497-773. - Paris, 1857.

16. Basilius Caesariensis. Homiliae et sermones / Caesariensis Basilius // Patrologiae Cursus Completus, Series Graeca. - Vol. 31. - Col. 163-618. - Paris, 1885.

17. Gregorius Nazianzenus. Orationes / Nazianzenus Gregorius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 35. Col. 393-1252. - Paris, 1885.

18. Gregorius Nazianzenus. Orationes / Nazianzenus Gregorius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 36. Col. 5-664. - Paris, 1885.

19. Gregorius Nazianzenus. Epistolai / Nazianzenus Gregorius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 37. - Col. 21-387. - Paris, 1862.

20. Gregorius Nazianzenus. Poemata historica / Nazianzenus Gregorius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 37. - Col. 969-1451. - Paris, 1862.

21. Gregorius Nyssenus. Comentarius in Canticum Canticorum / Nyssenus Gregorius // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 44. - Col. 755-1120. - Paris, 1863.

22. Joannus Chrysostomus. Ejusdam de Incomprehsibili contra Anomoeos, absente Episcop / Chrysostomus Joannus // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 48. - Col. 701-813. - Paris, 1862.

23. Joannus Chrysostomus. Homiliae XXV in quaedam loca Novi Testamenti / Chrysostomus Joannus // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 51. - Col. 17-388. - Paris, 1862.

24. Joannus Chrysostomus. Sermones octo in Genesim / Chrysostomus Joannus // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 54. - Col. 581-630. - Paris, 1862.

25. Joannus Chrysostomus. Expositio in Psalmos / Chrysostomus Joannus // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. Vol. 55. - Col. 35-527. - Paris, 1862.

26. Joannus Chrysostomus. Commentarius in Sanctum Matthaeum Evangelistam / Chrysostomus Joannus // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 57. - Col. 21-472. - Paris, 1862.

27. Joannes Climacus. Scala Paradisi / Climacus Joannes // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 88. - Col. 631-1165. - Paris, 1860.

28. Publius Virgilius Maronis. Bucolica, Georgica, et Жneis: Virgil. - Boston: James Munroe & Company, 1857. - 600 p.

29. SS. Macarii ambo, Aegyptius et Alexandrinus. Homiliae // Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. - Vol. 34. - Col. 449-821. - Paris, 1903.

30. ApapnaxЗqз X. A. Xpiaxiavicq ypa^^rraa Kai еррт^а naxйprov. - 1т| skS. - ©saaaAovtcq: Baviaз, 2013. - 808 a.

31. Aeanфxnз 2. O KrфSicaз xrov EuayysXtev / Eiaayroyq axa 2uvonxiKa EuayyйXia Kai Практику Mй9oSoз Ep^n^aз xouз. A9qva: 'EKSфasiз «A9roз», 2007. - 492 a.

32. MouxaoьXaз H. Д. Eiaayroyq eiз xqv ПaxpoXoy^av. - 1q йcS. - A9qva: rpqyopq, 2009. - 246 a.

33. NiKoXa'l'Sqз A. B. AKpa Kai psaoxqxsз / Ano xqv apiaxoxsXicq axqv naxspicq psaoxqxa. - A9qva: EcSфasiз rpqyopq, 2003. - 320 a.

34. navayonoьXou I. Eiaayroyq axqv Kaivq Дш9г|кп. - A9qva: 'EKSфasiз «A^xaз», 1994. - 472 a.

35. nanaSфnouXoз Г 2. ПaxpoXoy^a ^sьxspoз xopoз) Eiaayroyq Д' airфvaз / 'EcSoaq B'. - A9qva, 1999. - 768 a.

36. Taвpqз Д. Г EKKAqaiaaxncq ypappaxoXoy^a Kai cs^sva naxspicqз ypappaxs^aз: Ano xqv anoaxoXicq sno%q pйypi xo xйXoз xqз PuZavxivqз nspioSou. - 1q йcS. - ©saaaXovьcq: noupvapaз П. 2., 2008. - 692 a.

37. Фе15^ B. I. Era<АqaiaaxiKq Iaxop^a A' / Ano xqv Eicovopa^a pйypi xq Msxappь9piaq / 'EcSoaq Г'. - A9qvai: 'EKSфasiз <^iqyqaq» 2002. - 992 a.

38. ©A>з 2. naxpo^oyla: naxйpsз xqз SKcXqaloiз ano xouз xйaaspiз nprфxouз aifflvsз - 1q skS. - A9qva: ffipyapoз, 2003. - 80 a.

39. Xpqaxou П. K. Eiaayroyq axqv sAAqvicq пaxpoXoy^a. - ©saaaXovkq: Kupopвvoз, 2003. - 155 a.

Анотація

Період грекомовної патристики з IV по VI століття - це важливий етап доктринального становлення і укріплення християнської Церкви. На початку IV століття в Римській імперії відбуваються важливі соціально-політичні зміни, що позитивно позначилися на творчій роботі богословської думки. Духовна інтуїція Отців Церкви в пошуках відповідей на актуальні питання свого часу, спираючись на Божественне Об'явлення виражене у Священній Традиції й Святому Письмі, побудувала догматичну систему і залишила нам значну богословсько-філософську та морально-аскетичну спадщину. У статті здійснено спробу визначити витоки святоотцівської думки та її головні напрямки. Проаналізовано процес розв'язання складних філософсько-теологічних питань, з метою виявити їх гносеологічну складову.

З'ясовано, що головною передумовою пізнання, згідно Отцям Церкви, є катарсис - духовне очищення від гріха й пристрастей через дотримання Божих заповідей, аскетичного вдосконалення та самоконтролю. Джерела знання про Бога існують двох видів: природне (пізнання Бога з навколишнього світу) і надприродне (Божественне Об'явлення). Процес пізнання Бога через Його творіння також відбувається двома шляхами: чуттєвим і умоглядним. Чуттєвий дозволяє людині пізнавати Бога з навколишнього світу, проте цей шлях не є досконалим і має свої обмеження. Інша річ - умоглядне пізнання, коли людина умними силами душі занурюється в безтілесне. До цього виду належить самопізнання, тобто споглядання своєї душі, яка створена за образом і подобою Божою.

Результатом внутрішнього вдосконалення є здібність розрізняти природу речей, яку святі Отці назвали «бшкршц». Цей дар має релігійно-інтуїтивний характер і допомагає людині у самопізнанні, розрізненні добра і зла, а також правильному розумінні Божої волі. Володіючи цим даром, християнин правильно оцінює свої сили і правильно обирає засоби на шляху до спасіння.

Ключові слова: гносеологія, Святе Письмо, Святе Передання, морально-аскетична література, аріанство, тріадологія, самопізнання, дар розсудливості

In the early 4th century the Roman Empire suffered a number of important socio-political changes. The Edict of Milan (313), having recognised in full the existence of the Church and its rights for worship, declared religions toleration, and put the end to the era of persecutions, but at the same time actualised and reinforced the struggle of ideas between Christians and pagans. This controversy between Christians and pagans contributed immensely to process of the becoming of Christian intellectual culture. In order to answer the most burning questions and challenges of the time, the fathers of the Church deepened understanding and interpretation of the message of the Bible, created a large moral and ascetic literature, designed the dogmatic system. The main purpose of the present study is to specify the origins and main directions of patristic thought. In order to do this I examine how fathers of the Church solve complex philosophical and theological issues, focusing on the epistemic aspect of the issue.

According to the patristic tradition, the first step to acquire the true knowledge is to cleanse the self from every impurity of sin and passions. It is attained through keeping God's commandments and maintaining ascetic efforts. The sign of correct spiritual growth is a specific ability to penetrate into nature of things, which the fathers call “5шкршц”. The fathers of the Church and Christian writers of the epoch recognise this ability as a religio-intuitive. One who receives this gift of divine grace becomes able of self-knowledge, distinguishing between good and evil, and understanding of the will of God. A Christian who possesses it becomes fully aware of personal spiritual condition, and as a result becomes capable to make the right choice of the way of salvation. There are two sources of the knowledge of God: natural (from the experience of being into the world) and supernatural (divine revelation). The cognitive process therefore has two major aspects: sensual and speculative. The senses allow knowing God from his creation, as the mind or intellect enables man to contemplating of incorporeal. The latter aspect enables one to self-knowledge or introspection and contemplation of the mind or soul, which has been created in the image and likeness of God.

The clarification of the Hellenophonic patristic discourse in 4th-6th centuries, on a large scale, allows reconstructing another important phenomenon of this period, known as the “Golden Age” of Patristics.

Keywords: Arianism, epistemology, the gift of reasoning, Holy Scripture, Holy Tradition, moral ascetic literature, self-knowledge, triadology

В начале IV столетия в Римской империи происходят важные социально-политические изменения, связанные, в первую очередь, с предоставлением христианской Церкви прав и свобод, равных с правами и свободами национального культа, что положительно повлияло на творческую работу богословской мысли, позволив христианам после длительного периода гонений сосредоточиться на внутренней духовной жизни. Однако была и другая, отрицательная сторона этих изменений. Новое положение вещей способствовало быстрому распространению разных церковных идей и настроений. Поэтому, когда возникли арианские споры, они охватили всю Церковь и лишили ее спокойствия на целое столетие. В этот сложный для Церкви период духовная интуиция святых Отцов в поисках ответов на актуальные вопросы того времени построила и укрепила догматическую систему, достигла новых высот в толковании библейских текстов, создала морально-аскетическую литературу. В статье определяются истоки святоотеческой мысли, а также ее главные направления. Анализируется процесс решения сложных богословских и духовных вопросов, с целью выявить, насколько это возможно, гносеологическую природу этих творческих процессов.

Было выяснено, что главная предпосылка познания - это духовное очищение от страстей и греха, через соблюдение Божьих заповедей и аскетическое самосовершенствование. Результатом правильного духовного роста есть особая способность различать природу вещей, которую святые Отцы назвали «бшкршц». Эта способность имеет религиозно-интуитивный характер и помогает человеку в самопознании, различении добра и зла, а также в понимании Божией воли. Источники знания про Бога бывают двух видов: естественный (познание Творца из окружающего мира) и сверхъестественный (Божественное Откровение). Процесс познания происходит двумя способами: чувственным и умозрительным. Чувственный способ позволяет человеку познавать Бога из Его творения, а умозрительный - это созерцание бестелесного. К последнему способу можно отнести самопознание, то есть созерцание своей души, которая создана по образу и подобию Божию.

Ключевые слова: гносеология, Святое Письмо, Святое Предание, морально-аскетическая литература, арианство, триадология, самопознание, дар рассудительности

Размещено на Allbest.ru