Смислова пара "somnia-mortem" в міфологічній картині світу слов’ян

Размещено на http://allbest.ru

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Смислова пара «somnia-mortem» в міфологічній картині світу слов'ян

Андрій Темченко доктор історичних наук, доцент,

професор кафедри історії України,

м. Черкаси, Україна

Анотація

Мета публікації полягає у реконструкції семантичних особливостей смислової пари «сон-смерть», які залежать від конкретних культурних контекстів -- історичних, міфологічних і соціальних.

Отримані результати. У міфологічній картині світу слов'ян опозицію «сон-смерть» можна розглядати як варіант загальної смислової дуальності «життя-смерть». Знаковими вважаються сновидіння з покійниками, які за свою «структурою» і «тематикою» нагадують міфологічні сюжети подорожі міфологічного героя до потойбічного світу. У цьому аспекті сновидіння трактуються як комунікативний канал, що транслює приховану для непосвячених інформацію. На відміну від інших перехідних станів, в яких повідомлене «звідти» є вербальним, у сновидіннях такий зв'язок може бути візуальним, в окремих випадках тактильним, що передбачає автоматичне дотримання сновидцем певних правил, які регулюють «формат» контакту. Важливим чинником, що формує культурну цілісність традиційного суспільства, є поминальні трапези або «сидіння» біля покійного, упродовж яких складалася «нова» біографія його «земного» життя.

Методи дослідження акумулюють засоби наукового пізнання, що використовуються в інших гуманітарних галузях, зокрема у лінгвістиці, філософії, психології, культурній антропології.

Ключові слова: бінарна опозиція, гора, кладовище, міст, міф, обряд, покійник, посланець, поховання, ритуал, ріка, сакральне, смерть, сновидіння, храм.

Abstract

Sense pair «somnia-mortem» in the mythological picture of the slavonic world

Andriy Temchenko

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of the Ukrainian History of the Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy, , Сherkasy, Ukraine

Introduction. The semantic opposition «dream-death», which is interpreted in the context of the mythological ideas of the Slavs, is examined in the paper.

The purpose of the publication is to reconstruct the semantic features of the semantic pair «dream-death», which depend on specific cultural contexts -- historical, mythological and social.

Research methods accumulate the means of scientific knowledge used in other Humanities, in particular in Linguistics, Philosophy, Psychology, Cultural Anthropology.

The results obtained. In the mythological picture of the Slavonic world, the «dream-death» opposition can be seen as a variant of the general semantic duality of life-death. Dreams with the dead are considered significant, which in their «structure» and «theme» resemble the mythological plots of the mythological hero's journey to the afterlife. In this aspect, dreams are interpreted as a communicative channel that transmits information hidden from the uninitiated. Unlike other transitional states, in which the message «from there» is verbal, in dreams such a connection can be visual, in some cases tactile, which involves the dreamer's automatic observance of certain rules governing the «format» of contact.

Of particular note are dreams that are interpreted as a warning of impending death or a dangerous disease. «Typical» motives are different in regulation and intensity of dreams with the participation of «messengers». Verbal or visual sessions are one-sided, i. e. the initiators of contact are representatives of «that» world. The function of «messengers» can be performed by relatives, acquaintances, imaginary people -- living or dead, whose voices and images appear in a dream. In addition, dreams are considered significant, where cultural loci are visualized, which are classified in mythology as liminal. An important factor shaping the cultural integrity of traditional society is the funeral meals or «sitting» near the deceased, during which a «new» biography of his «earthly» life was compiled.

Keywords: binary opposition, mountain, cemetery, bridge, myth, rite, deceased, messenger, burial, ritual, river, sacred, death, dream, temple.

Вступ

Орієнтація сучасної культури на матеріальному сегменті замикає її на питаннях, що стосуються виробництва і споживання. Внаслідок цього відбувається розбалансування механізму культури, де «буденне» (profanus) помітно превалює над іншими -- не матеріальними сферами буття. Очевидно, що найбільш важливими видаються поняття, що формують смислову канву міфологічної картини світу. Йдеться про опозицію «життя-смерть», перша частина якої орієнтується на процеси «відтворення-народження-зростання» Звідси превалювання масової поп-культури, переважно зацикленої на тілесності, що нівелює поняття смерті як fait accompli («доконаного факту буття»). , а інша -- асоціюється із «припиненням-завершенням» і корелюється також з уявленнями про природне (біологічне) умирання Відповідні вірування суттєво відрізняються від ставлен-ня до смерті у «невижитому віці»..

Напевне, вивчення цієї частини дуальності вимагає інших підходів, часто експериментально не підтверджених, що зумовлює виникнення популістських напрямів, пов'язаних з профанним розумінням її глибинного смислу. Річ у тім, що розмежування світу на «цей» і «той» принципово відрізняється у традиційному й індустріальному суспільствах. Важливою рисою міфологічного світогляду є визнання умовності цього поділу, оскільки «матеріальне» трактується лише як спосіб вираження «духовного», вважається ніби його ущільненою проекцією У традиційній культурі ужиткова річ, виготовлена май стром, ніби вважалася його матеріальною проекцією..

Відповідний підхід певним чином пояснює ставлення до окремих проявів «того» у «цьому», наприклад сновидінь і «завмирань», а також інших станів, що можуть трактуватися як роst terminalis, коли фізичні рефлексії частково вимикаються, а індивід споглядає навколишній світ через призму індивідуальної або персональної уяви. У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує семантика сну, що розуміється як стан наближений до смерті, чим пояснюється походження смислової пари «somnia-mortem». Смислові зіставлення сну і смерті формує цілий пласт міфологічних уявлень, що залишаються актуальними до сьогодні, оскільки стосуються тих аспектів буття, які делікатно замовчуються у постіндустріальній культурі (йдеться про посмертне існування, віщування майбутнього і зв'язок з територією inferis mortuorum).

Дослідження міфологічних сюжетів, що нагадують перекази осіб, які перебували у перехідних станах, або сюжети сновидінь фіксуються у працях класиків аналітичної психології К.-Г. Юнга, М.-Л. фон Франц, Г. Адлера, Е. Ноймана, Дж. Холла, К. Абрахама та ін. У сучасній антропології теми сну і смерті розглядаються у роботах: Я. Ставицької [1, с. 148--172; 2], А. Цвєткової [3], Ж. Треб'єшаніна [4, с. 853-- 868], В. Іванаускайте [5, с. 79--96], Р. Мосса [6], Б. Тедлок [7, с. 1--30], М. Т-Б. Домбек [8], К. Стюарта [9, с. 75--82], Д. Еггана [10, с. 469--485].

Методи дослідження акумулюють засоби наукового пізнання, що використовуються в інших гуманітарних галузях, зокрема у лінгвістиці, філософії, психології, культурній антропології.

Основна частина

У традиційній культурі сновидіння сприймається як актуальне повідомлення, яке інформує, попереджає і запобігає. Специфіка цього повідомлення полягає у тому, що воно відбувається не з ініціативи сновидця, який залишається лише пасивним спостерігачем/слухачем, що дозволяє трактувати почуту інформацію як знакову. Семантичне поле, яке позначає процес сно-видіння (на відміну від «бачення» -- від *ob-aжiti, пов'язаного з *око, сни «видяться» -- від д.-р. відати-знати), окреслюється конкретним поняттям -- сни сняться (а не ввижаються, спостерігаються, зряться і т. п.). З метою передачі смислу цього процесу в українській мові використовується безособове дієслово «снитися», що виключає застосування активного способу -- буквально «снити» собі сни неможливо. Наразі відповідні форми дають змогу звертатися до дотичних смислових кліше, які ніби уточнюють або, скоріше, натякають на місце виникнення сновидінь. Очевидно, що вони так само мають відношення до певного процесу («снитися» є частиною мови, яка позначає дію, що не залежить від конкретної особи), але стосуються його локації і виражаються за допомогою прислівника «звідти» (незрозумілого і недосяжного місця), який, у свою чергу, зіставляється з указівним займенниками «там»/«той». У контексті обряду зазначені форми мають ширші значення. Наприклад, вживання прислівника «звідти» нівелює відстань і час,

тому не потребує додаткових уточнень. Неозначена за своїм формулюванням фраза: «Звідки?» -- «Звідти» є частиною завершеного діалогу, що нагадує сентенції з апокрифічного твору «Бесіда трьох святителів» (типу: «Які три речі не мають ситості? -- Око -- зору, вухо -- слуху, горло -- смаку» [11]). Натомість займенник «той» також набуває ширших семантичних повноважень, оскільки є табуйованим найменуванням «потойбічного» і передбачає наявність антипода -- «цього», тобто «відомого», «свого», «упізнаного», «видимого», а відтак «безпечного». Однак у традиційній культурі сновидіння не обов'язково стосується когось конкретного (тобто не є його власністю), оскільки може мати відношення до колективу у цілому. Внаслідок цього виникає взаємозв'язок між «сном» (персональним психофізіологічним явищем) і «культурою» (причиною і наслідком психофізіологічної діяльності людини) На відміну від інших фольклорних жанрів, наприклад, переказів, пісень, казок, епосу, музичних п'єс, загадок, прислів'їв і т. п. традиція тлумачити сновидіння залиша-ється актуальною до сьогодні, про що свідчать регулярні перевидання «сонників», а також активна діяльність чис-ленних екстрасенсів і психоаналітиків.. Під час переказу сновидіння паралельно відбувається його цензорування культурою (підлаштування під її смислові кліше, зокрема структурування, обрізання або «творчу» обробку окремих елементів), після чого воно стає текстом. У результаті генерується зворотний зв'язок, де сновидіння може бути не лише наслідком реальних процесів (психофізичною реакцією на ті чи інші події), але виступати певним регулятором їхньої інтенсивності. Інакше кажучи, об'єктивна дійсність може бути обумовленою змістом конкретного (суб'єктивного) сновидіння, яке завантажується у підсвідомість на кшталт комп'ютерної програми, що реалізується за певних умов як ментальний (поведінковий) алгоритм. семантичний смисловий міфологічний сновидіння

Відповідні взаємообумовленості є досить динамічними і формують специфічну «логіку міфу» (термін Я. Голосовкера [12]), що реалізується незвичними (навіть абсурдними) для буденного сприйняття способами. Мова йде про асоціативні зв'язки (влучно названі К.-Л. Стросом «технікою бріколажу» [13, с. 161 --175]), внаслідок чого утворюються багатовекторні дифузні смисли, що розуміються з урахуванням певної ситуації чи контексту. Сформовані у такий спосіб ситуативні значення цементуються у мові, віруваннях, обрядах Історія виникнення окремих обрядів обумовлена практи-кою. Доречною у цьому сенсі видається притча, записана автором на Черкащині, де розповідається про свекруху, яка учила невістку варити курку. На її переконання сма-кові якості приготовленої страви досягаються тим, що курку необхідно розрізати на декілька частин. Насправді з'ясувалося, що у прабаби цієї самої свекрухи форма ка-зана не дозволяла покласти тушку цілою. і фіксуються переважно в етіологічних, космо-, теогонічних міфах, які описують історію походження світу, обґрунтовують різні види спорідненості по вертикалі (сакральні або демонічні контакти-опозиції «верх--низ», «світло-- темрява», «день--ніч», «тепло--холод») і горизонталі (тотемні зв'язки-опозиції «перед--зад», «видиме--невидиме», «праве--ліве»).

Таким чином, міфологічне мислення оперує значно глибшими, не властивими для індустріальної культури, над-значеннями, які стосуються прихованої частини буття, інстальованої у систему традиційних обрядів і вірувань. Сновидіння у цьому разі виконує функцію комунікативного каналу, за допомогою якого сполучаються, на перший погляд, не зіставні, навіть антагоністичні стани, зокрема встановлюється візуальний контакт із світом «незримого» і «непізнаного». У традиційній культурі «невидимість» і «прихованість» ототожнюється з потойбічним світом мертвих [14, с. 236-245]. Смисловими маркерами, що сигналізують про його присутність, виступають лімінальні об'єкти або ситуації, обрядові характеристики яких згадуються у міфологічних сюжетах одруження, подорожі, переправи, випадкової зустрічі, діалогу, засліплення-прозріння тощо. Очевидно, що в силу об'єктивних факторів порівняти міф з індивідуальними сновидіннями не видається можливим (відповідні спроби були здійснені в аналітичній психології К.-Г. Юнгом, М.-Л. фон-Франц, Е. Нойманном, Дж. Холлом). Разом з тим, зіставляючи міфологічні перекази про смерть з народними «сонниками», спостерігається їхня схожість, що свідчить про вплив сновидінь на формування сюжетів з описами «потойбічного». Найпоширеніші сюжети сновидінь, які попереджують про наближення смерті, хвороби чи небезпеки, представлені у таблиці.

Відтворення міфологічних значень сновидних сюжетів із семантикою «потойбічного» можливе за умови реконструкції дотичних обрядових дій, пов'язаних з вербальним маркуванням території (гуканням) і її культурним освоєнням (будівництвом і подорожжю).

У традиційних віруваннях голосу надавали важливого значення, а варіації його тембру, гучності і сили мали знаковий характер [5, с. 31--37]. Семантика звукового «освоєння» території за допомогою «гукання» ґрунтується на пізнанні невидимого об'єкта шляхом називання його «умовним» (загальним) «іменем» типу «гей», «агу», «ого» тощо. Подібні конструкції цікаві тим, що у контексті обряду вони виконують функцію дублера буденної мови і використовуються тоді, коли її застосування є небезпечним, оскільки стосується «чужої» території (тобто доцільним є запровадження обрядової/«захищеної» мови): «У дванадцять часов ночі вийти на поріг з дитиною в руках і три рази кричати: “Лєсовиє дзєди і баби, ого! Баба-яга, угу, угу, угу! Бєріцє крікси і нєсіцє в лєс, а моєй Кацє сон прінєсітє”» [16, № 49]. Можливо, що за допомогою відповідних форм «налагоджуються» обрядові контакти з тотемом: «Бору, о бору, я до тебе говору. Дубочок, браточок, постватаємося, побратаємося» [16, № 35]. Існує також думка, що «гий», «гей», «гой» можуть виконувати функцію звукових оберегів для відлякування нечистого духа: «Непотрібний, навіжений, гий, гий на тебе!» [17, с. 98]; «Hoj, suchoty, mezi р>у, abyste пікоти neskodily» [16, № 160]. Можливо, що з цими вигуками пов'язані деривативи типу: укр. гоїти -- «за- живлювати»; дотичне до д.-р. изгоити -- «вигнати»; д.-р. гои -- «мир», лит. §[уіи -- «одужувати» [18, с. 542]; болг. гоя -- «відгодовувати»; словен. gojiti, чеськ. hojiti -- «лікувати»; польськ. goic -- «зцілювати» [19, с. 427]. Схожими за семантикою є обрядові гейкання в календарній і весільній обрядовості, а також укр. приказки на кшталт: «Нема гоя в голові» = «Нема царка в голові» [20, с. 293].

Ефект «гукання» як гучного звукового сигналу (від *gukati -- «видавати сильні, різкі звуки, шуми» [21, с. 190]) виникає внаслідок звільнення потужного струменя повітря, що асоціюється в цьому контексті з «подихом життя (пор.: гукар -- «самець свині», гукатися -- «паруватися» [22, с. 337]). Сила голосу, а відтак можливості його господаря, вимірюється відстанню, куди він сягає. Звідси міфологія «молодецького» посвисту, який демонструє силу і звитягу воїна, або звуків весільного поїзда, що ніби моделює «крик життя» породіллі і новонародженого немовляти. Маркування території за допомогою голосу передбачає опосередковану владу над тими, хто його чує, що дозволяє у такий спосіб відмежувати «своє» від «чужого» і «ворожого». Фонетична організація «гукання» зумовлена природними закономірностями мовлення (голосний > приголосний > голосний або приголосний > голосний > приголосний), що зумовлює виникнення звукових кліше на кшталт «гей», «агу», «ого». У певних контекстах вони можуть розцінюватися як умовні імена незримих об'єктів, називання яких передбачає їхнє освоєння або підкорення У міфології знання імені об'єкта асоціювалося з його піз-нанням, а відтак і підкоренням, з чим пов'язаний звичай називати подвійними іменами -- явним і таємним, яке вважалося осереддям життєвої сили. У Святому Письмі Адам називає живих істот: «І з землі Господь Бог зліпив усіх тварин, що в полі, і всіх птахів, що в небі. Тоді Він привів їх до чоловіка, щоб дізнатися, як той назве їх. І так як чоловік називав кожну живу істоту, таке й було її ім'я» (Буття 2:19).. У цьому разі стають зрозумілими окремі табу на озвучення «заборонених» імен, що належать «темній» (невидимій) стороні буття -- первозданному злу і смерті Звідси підсвідоме прагнення змінити ім'я демона зла, наприклад, Путіна, надавши йому саркастичного або на-вмисне принизливого змісту.. З іншого боку, «гукання» нагадує своєрідну «розвідку» звуком (на кшлат ехолота), який має інші характеристики, ніж зір, оскільки «фільтрує» «чужих» в межах невидимості (тій частині буття, що межує з потойбічним). Вербальне «промацування» території, де ключове питання вимагає правильної відповіді (на кшталт: «хто тут» -- «свої») властиве мисливцям і воїнам -- особам, чия діяльність дотична до смерті, які у такий спосіб визначають напрям дії і маркують безпечну територію.

З погляду міфології найбільш містичними є зворотні звукові контакти «звідти», що зумовлено парадоксальністю ситуації, оскільки «той» світ позбавлений ознак, властивих «живим», тобто є «німим», «глухим» і «сліпим». У зв'язку з цим, вербальна звертання «мертвого» до «живого» (озвучення беззвучного) сприймається як вимушена дія, спровокована неординарною ситуацією -- неправильною, з погляду традиційної моралі, поведінкою особи чи спробою попередити її про раптову небезпеку. У зв'язку з цим логічним видається той факт, що вербальні контакти «мертвого» відбуваються під час сну -- стану тимчасової «німоти», «глухоти» і «сліпоти» «живого». Звідси семантика сновидінь, в яких чутно «голос» (який зве чи повідомляє інформацію), що ідентифікується (часто це родичі першої лінії -- батьки і діти) або є невідомим. У міфології мортальності упізнання мертвим імені «живого» свідчить про те, що покійник його хоча не «бачить», але «чує», а відтак сприймає його як «свого» («живий» перестає бути «чужим»).

Крім сновидінь, які сприймаються як сеанси «екстреного» зв'язку, цікавим видається ставлення до індивідуальних слухових галюцинацій у стані бадьорості, що трактуються як інтервативні втручання «потойбічного». У результаті таких нападів, які вважаються інвазійними, традиція виставляє систему захистів і заборон, що унеможливлюють відповідні контакти. Наприклад, коли «вчувається», що гукають по імені, особливо двічі Відповідна прикмета зіставляється із сучасним звичаєм «жертвувати» покійнику парну кількість квітів., не варто обертатися, тобто реагувати на «кликання» смерті (Центральна Україна). Небезпека могла нівелюватися шляхом ігнорування (заборона обзиватися) або за допомогою виконання апотропейних (плювання, хрещення, читання молитви) і запобіжних дій (проколювання шпилькою/голкою як імітації ритуального закривання-захисту) В однієї дівчини помер дід. Невдовзі після похорон вона почула звук його машини і намагалася виглянути з вікна, але баба її не пустила, оскільки подібний випадок уже був у їхньому селі. Зокрема жінку покликав покійний чо-ловік і вона невдовзі загинула (Записано: с. Яблунівка, Корсунь-Шевченківського р-ну. Черкаської обл.).. У цьому разі мортальне проявляється нехарактерним чином -- за допомогою голосу, що трактується як demonic obsession Походження «голосу» може бути симптомом психічних патологій і травм (наприклад, шизофренії), або резуль-татом самонавіюванням, тому стосується переважно лі- мінальних станів [24, с. 411--415]..

У цьому контексті цікавою видається семантика «кликання». Йдеться про звуки, слова або фрази, які спонтанно відтворюються «живими» і можуть «накликати» нещастя (порушення зв'язного мовлення виступає ознакою потойбічного/демонічного або розцінюється як повернення до первинного/ «тваринного» стану). У традиційній культурі така поведінка вважається небезпечною і пояснюється спільністю емоційного сприйняття дійсності, що сприяє формуванню певного мікроклімату, де легко поширюються деструктивні психічні стани. Причинами порушення емоційної рівноваги можуть бути: надмірне нервове збудження, істерія, недотримання загальновстановлених правил поведінки, нівелювання обрядових заборон, інцест тощо. О. Сидоров з цього приводу зазначає: «Людина, яка вийшла з рівноваги, є джерелом або причиною хвороби по відношенню до оточуючих. Так, достатньо висловити подив, захоплення, заздрість і т. п. з приводу, наприклад, краси тієї чи іншої людини, щоб людина, про яку йде мова, насправді захворіла і так специфічно, що жодними звичайними медикаментами подолати цю хворобу <...> неможливо» [23, с. 139]. Звіди походження «голосових» табу У цьому контексті доречним видається порівняння з т. зв. «кликунами» або «біснуватими» -- особами, які страждають на дисоціативні або істеричні психічні розла-ди, видають хаотичні звуки або незв'язні фрази, що роз-цінюються як призивання «потойбічного». Присутність таких осіб могло викликати своєрідні епідемії, коли в межах спільної соціальної групи могли виникнути однотипні психічні збої «різного ступеня тяжкості, що супроводжу-ються незвичною, часто девіантною поведінкою» [26, с. 1--17] і проявляються як гіпотимія, клінічна лікантро- пія, колективні галюцинації тощо. Дотичні процеси спо-стерігаються у нав'язливій пропаганді РФ., а також заборони «не до місця» озвучувати-називати імена потойбічних істот. Натомість в обрядовому просторі звернення до «потойбічного» реалізується як поховальне «голосіння» -- демонстративного ритуального плачу, що протиставляється беззвучній «німій» тиші «того» світу.

Сприйняття дійсності за допомогою слуху передбачає наявність звуку, потужність і тональність якого визначає його культурні функції. Таким чином утворюється семантична пара «слух-звук» і її смислові варіації, зокрема ті, що стосуються звуку. В обрядових текстах простежується градація понять: «уста» > «рот» > «паща». «Уста» асоціюються з процесом ствердження життя засобом Слова, що пояснює вживання цього поняття стосовно святих, які «глаголять», тобто устатковують зрушене хворобою тіло. Звідси можливі паралелі «уста/узда», де стримування голосом асоціюється з механічно-силовим обмеженням «хижого» і некерованого. Продукування обрядового установлення реалізується в обрядовому співі, що супроводжує священні дії або є засобом звертання до сакральних покровителів. Міфологічна семантика «рота» стосується території «буденного». З погляду обряду важливим є час і місце його закривання чи відкривання, що визначає семантику дозволів, заборон і апотропейних дій (наприклад, хрещення при позіханні, набиранні води у ротову порожнину, обітниці мовчання тощо). Нерегламентоване розкривання «рота» перетворює його на пащу, а слова на «уроки» -- *гекїі, пов'язане з чергуванням д.-р. «рок > речь > рачить > рычать» [25, с. 465] і демонструє ієрархічне сприйняття мови від божественного (рок) до людського (д.-р. річь), буденного (рачити/говорити) і тваринного (рикати).

Смислова варіативність пари «слух-звук» зумовлена багатофункціональністю голосу, а відтак і слуху. На відміні від цього зір має інші ознаки і характеризується загальновідомим: «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». У зв'язку з цим по іншому трактуються сновидіння, в яких відбуваються візуальні контакти з т. зв. «посланцями»,що з'являються під виглядом знайомих (наприклад, сусідів, колег), випадкових осіб чи уявних персонажів -- юнака (дівчини) «у білому» («безтілесному» савані ?). Спільною рисою подібних сюжетів є те, що «посланці» не перебувають у кровноспоріднених зв'язках із сновидцем, що відповідає логіці поховального обряду (родич не має торкатися тіла покійного). Фактор несподіваної зустрічі є сюжетоутворюючим для окремих казок, де «цар» (апітш/сновидець ?) віддає випадковому стрічному (пов'язаного з територією потойбічного -- водянику, лісовику), те, чого він не знає у своєму царстві, але яке насправді виявляється найціннішим для нього (життя ?) У казці «Морський цар і Василиса Премудра» цар має віддати новонародженого сина..

Типовими сновидіннями, що розцінюються як видіння можливої смерті, є сни про будівництво, значення яких залежить від форми, матеріалу і розмірів уявної споруди. Очевидно, що походження відповідних сюжетів пов'язане з колективною пам'яттю, а саме обрядовою практикою зводити «могили», «домовини» і склепи. Поховальні споруди є артефактами культури, які у буквальному сенсі сприймаються як посмертне житло. В окремих контекстах можуть розглядатися як «капсули часу», що активуються під час «другого пришестя» («страшного суду») «Сам бо Господь із наказом, при голосі Архангела та при Божій трубі зійде з Неба, і перше воскреснуть умерші в Христі, потім ми, що живимо і зостались, будемо схоплені разом із ними на хмарах на зустріч Господню на повітрі, і так завжди будемо з Господом» (1 Солунян 4:16, 17).. У зв'язку з цим існують правила, що регламентують покладання покійника -- без перекручень, орієнтованого на схід, у випростаному стані, обличчям догори -- саме це має забезпечити збереження його цілісності. Механічним способом правильного розташування покійника є розміри і форма «домовини», що повторює конфігурації нерухомого тіла З тіла покійника «знімали» мірку, за якою виготовля-ли «персональну» домовину. У зв'язку з цим існува-ли зворотні звичаї, виконання яких спрямовувалися на псування «живого». Зокрема особа, з якої була знята мірка, протягом сорока днів хворіла, а потім помирала. Натомість така смерть межує із семантикою будівельної жертви, душа якої ставала покровителькою житла [28,

с. 61--63].. Аналогічне значення має казкова хатинка Яги, розміри якої дозволяли горизонтальне розташування тіла, що пояснює також відсутність вікон, функцію яких виконує «віко» -- закривання і «печатання» якого остаточно припиняє зв'язок із зовнішнім -- «білим» світом. З цього приводу В. Пропп зазначав: «Яга <.. .> лежить на печі, або на лаві, або на підлозі. Далі вона займає собою всю хату. “Попереду голова, в одному кутку нога, в іншому -- інша”. “На печі лежить баба-яга, кістяна нога <.> ніс у стелю вріс”. Але як розуміти “ніс у стелю вріс”. І чому. яга займає усю хату? Адже її не описують і не згадують як велетня. І, отже, не вона велика, а хатинка мала. Яга нагадує собою труп, труп у тісній труні або у спеціальній кліті, де ховають чи залишають помирати» [27]. Звідси використання демінутивів, що у цьому разі виконують функцію апотропеїв, оскільки вербальне зменшення параметрів нівелює небезпечний імпульс «того» світу, що випромінюється з відповідних («мертвих») предметів і образів. Магічне застосування цього принципу (зменшення > знищення) фіксується у лікувальних текстах: «Средзі поля стаіць грушка, под тей грушкой кравацька стоиць. На тей кравацці бабка лєжиць. Она нє умєє ні шиць, ні бєліць, ні читаці, ні пісаці, только от Ганніннаго звіху угавараці» [16, № 389]. Очевидно, що розміщення «бабки» нагадує нерухоме розташування мерця («упокоєного-усопшого»), до якого звертаються з проханням «умертвити» (з-нерухомити) біль.

У міфології індоєвропейців світ є дуальним, а його поділ проектується на усі сфери буття, в т. ч. на час і простір. Відповідно життя мислиться як подорож «звідси» > «туди» (з минулого у майбутнє), а елементи земного ландшафту уявляються проекціями цього поділу або символами межі. У цьому контексті цікавим видається мотив переправи через водну перепону, глибинна семантика якої пов'язана з прадавньою історією і релігійною містикою. Зокрема після танення льодовика територія Східної і Центральної Європи була затоплена водою, що спонукало до винайдення засобів для переправи -- човна і мосту. Рудименти архаїчних вірувань про вселенський потоп залишилися у замовляннях і колядках: «На синьому морі стояв острів, на тому острові була береза» [29, с. 10]; «Посеред поля стоїть гоголя, / <.> А на тій гоголі й утінка сидить» [30, с. 237 -- 238]. Напевне, водні перепони були природною межею для окремих родів, «за водою» (мається на увазі «вниз» і «тому» березі) могли ховати також небіжчиків. Можливо, з цим пов'язаний поділ на «цей- той» (як варіант «правий-лівий»), що пояснюється візуальним сприйняттям протилежного («того») берега, як «чужого», навіть «ворожого». Рудименти давніх вірувань фіксуються у народних сонниках «Коли присниться мертва людини по одну сторону річки, а жива по другу, то жива помре чи захворіє» (Записано: с. Яблунівка, Корсунь-Шевченківського р-ну, Черкась-кої обл.). і фольклорі. Номінативом міфічної ріки, що розділяє два світи, виступає Дунай (пор.: «Як пішов на Дунай -- та й додому не думай»), води якого асоціюються з казковою «мертвою» водою. В українців «мертва» вода Дунаю виконує функцію своєрідної анестезії, яка тамує біль: «Матір Божа <...> сі переполохи одбирала, на Дунай на море зсилала» [31, с. 63]), і протиставляється «живому» Йордану. Схожі видіння, що трактуються як водна перепона (ріка, озеро, туман, синя стрічка) зустрічаються в описах post-мортальних станів тих, хто пережив клінічну смерть [32] «В окремих випадках пацієнти розповідали про свій пе-редсмертний досвід, коли вони наближалися до чогось такого, що можна було б назвати кордоном або якоюсь межею. У різних свідченнях відповідне явище сприйма-ється по-різному: як водний простір простору, сірий ту-ман, двері, огорожа, що тягнеться через поле, або просто лінія» [32]..

Рудименти давніх міфів про розташування місця пращурів на протилежному, «тому» боці простежуються також у сюжетах про «калиновий міст» і ріку «смородину». У казках на «калиновому мості» відбувається двобій сонячного героя із силами темряви. Етимологія поняття свідчить про дотичність цього образу з обрядами кремації: калити -- «нагрівати», лат. саіео, - еге -- «бути гарячим», саіог, -oris -- «тепло, жар» [33. с. 168--169], можливий зв'язок з околіти -- «померти». Іншою версією може бути спорідненість дієслова «калити» з назвою куща калини, природні властивості якої (легкість і крихкість) передбачає переправу лише безтілесним персонажам (пращурам і сакральним помічникам). Ріка «смородина» слугує межею, яка розділяє людей від світу мертвих, на що указує походження цього слова: смородина > сморід > с + мор від *mor- / *mer буквально «смерть». У лікувальних текстах на «калиновому» мосту відбувається виготовлення одноденної сорочки як аналогу «нового», «захищеного» тіла: «Через каліновий мост шлі трі дзєвіци, всє трі сєстріци, одна та, што Хрісту сорочку шила, а трєцья урокі говорила, одмовляла, уговарала» [16, № 258]. Звідси знаковість образу ріки і мосту у сновидіннях. Наприклад, чиста, «спокійна» вода символізує достаток і здоров'я, натомість стрімка, а відтак мутна течія ріки сниться до неприємностей -- пліток, скандалів, і, навіть, смерті.

Відповідні асоціації мають історичний підтекст. Порівняльно-етимологічний аналіз свідчить про спорідненість понять «раю» і «ріки»: rajb зіставляється з *rojb/*rлka, де rajb є похідним від *rojb і позначає поняття, пов'язане з течією ріки, типу «зарічний». Переправлення через водний потік тіл покійників має буквальне прочитання і розуміється як спосіб потрапити до «раю».

Рудименти подібних звичаїв збереглися у білорусів, які наступного дня після похорон робили кладку через вологе місце або перекидали імітований місток, виготовлений з дерев'яного стовбура, на якому вирізали ім'я покійної, після чого відбувалися поминки [34, с. 267]. Звідси походження звичаю ховати у човнах (варіант опозиції «вогонь-вода»/«*Ь>а-*гека»). У такому разі покійників називали табуйованими *navь чи *nav>b. Можливо це стосувалося не лише покійних, але й немічних і невиліковно хворих, яких переправляли на протилежний берег В архаїчних суспільствах практикували ізоляцію інфіко-ваних (Л евит 13)., що підтверджує знакове ставлення до сліпих і калік у традиційній культур (пор. з чеськ. unaviti -- «убити, уморити») У цьому контексті по іншому сприймається євангель-ський сюжет переправи Ісуса Христа на протилежний берег Генісаретського озера, де він зцілив біснуватого (Луки 8:26-39). Цікавими є висновки О. Трубачова, який порівнює слов. навь -- «мертвий» з д.-гр. vaoз, лат. navis -- «корабель» (пор. з образом перевізника Харона). Учений цитує Е. Поломе, який вважає і.-є. форми *nau-s -- «корабель, човен» і *nвu-s -- «мертвий» синонімами, що буквально позначають «похованого в човні». Звідси гр. vaoз -- «храм», фр. nef -- «корабель» = nef d'йglise -- «церковний неф»; лат. navis -- корабель, коли храм -- «дім мертвих» (*chormb > храмъ / хоромъ -- «дім»), то *nвus -- «корабель мертвих» [35, с. 173--174]. Відповідні гіпотези підтверджуються тим, що звичайний човен позначали іншим словом і.-є. *piouiom -- «вантажне судно», гр. nXozov -- «транспортне або торгівельне судно». На побутовому рівні давні смисли, пов'язані з потойбічним, трансформуються у значення, що асоціюються з негативною інформацією вербального характеру, яка сприймається на слух (пор.: піти за водою -- «утопитися»). Звідси асоціативні зіставлення д.-р. ріка-річь -- «ректи, нарікати», рос. речь (хоча ректи є похідним від і.-є. кореня *re-, а ріка -- від і.-є. *rei -- «текти» -- «рій, ринутися»). Традиція ховати «за водою» (звідси негативна семантика цього виразу) відповідає загальному міфологічному значенню води як початку і завершення життя. Культурним еквівалентом природної aquae vitae (родових вод) є купіль, в якій змивають ознаки «тілесного» (відбувається перехід з «природного» в «культурне»), і водне хрещення, яке стверджує Боже начало. Після смерті тіло покійного обмивають, а aqua mortis виливають у «нечисті» місця. У давні часи існував звичай поховання у човні, розповсюджений серед багатьох індоєвропейських народів (зокрема північних [36]), який забезпечував зв'язок двох світів [37]. Рудименти цього звичаю дійшли в українських колядках про «мертву» воду Дунаю: «Скиньмо сі, братьї, по золотому, / По золотому, по червоному, / Та купимо си золотий човен, / Золотий човен, срібне й весельце, / Та пустимо сі крайом Дунайом» [38, с. 92]. Можливо звідси «судно» у значенні «суд»: прасл. *s pdb -- «посудина», «щось складене» зіставляється з «суд», первісне значення якого, за однією з гіпотез, асоціюється з дієсловом «збиратися» [39, с. 467] Незважаючи на те, що етимологія лексеми «човен» є до-веденою: праслов. *Сь1пь/*кь1пь виводиться з пра-і.-є. *kilmos, похідного від *(s)kel-, *(s)kol -- «рубати», «довбати» [40, с. 337--338], помітною залишається схожість д.-р. челнъ, челонъ, чьлнъ з д.-р. чело, человекъ або член -- псл. *иеlnъ -- «член».. Отже, семантика подорожі на «той» берег буквально ототожнюється з останньою переправою на «той» світ. Напевне архаїчні міфологеми закарбувалися у колективній пам'яті і можуть проявлятися у снах і клінічних станах, про що зазначав Р. Моуді «Я пам'ятаю, як я опинилася на кораблі або невеликому човні, що перепливає на інший берег великого водного простору, а на тому березі я бачила усіх, кого любила у своєму житті, -- мою матір, батька, сестер та інших людей. Мені здавалося, що вони манили до себе,і в той же час я казала собі: «Ні, я не готова приєднатися до вас. Я не хочу вмирати, я ще не готова» [32]. Архаїчні сюжети переправи фіксуються у традиційній обрядовій практиці. Дівчата, які досягли пубертатного віку, ворожили на майбутнє заміжжя. Зокрема вони моделювали переправу, виготовляючи невеликий місточок у вигляді цурки, перекинутої через умовну водойму -- мисочку або кухлик з водою. Предметна інсталяція ситуації «переходу» мала викликати відповідний сон, в якому дівчина мала розпізнати майбутнього нареченого Існували інші способи моделювання стану переходу. Ді-вчина, яка хотіла побачити судженого, клала під подушку над'їдений кусень хліба, у результаті чого уві сні має з'явитися парубок. Аналогічні вірування мають міфоло-гічну історію, фактично повторюючи елементи обряду сватання, коли хліб був знаком згоди на шлюб.. Заміжжя передбачає кардинальну зміну фізичного і соціального статусу, тому може розглядатися в межах опозиції «умирання-народження», що підтверджується смисловими паралелями між весільним і поховальним обрядами (наявність обмивання, перевдягання, ритуального голосіння, перев'язування учасників процесії тощо).

Міфологічна семантика ріки як межі, що розділяє світ (в плані онтології на «цей» і «той», «видиме-невидиме», «світле-темне», у сенсі гносеології на « минуле - майбутнє », «матеріальне-нематеріальне » ) проектує дотичні значення про воду. Зокрема у народних віруваннях покійник сниться до дощу; видіння крові (тілесної вологи) є знаком можливої смерті когось із близьких (записано: с. Леськи, Черкаський р-н, Черкаська обл.); віщі сновидіння збуваються за відсутності дощу, який буквально «змиває» сон (записано: с. Бубнівська Слобідка, Золотоніського р-ну, Черкаської обл.) Пор. з міфологічною р. Лєта.; негативною прикметою вважається несумісне на перший погляд атмосферне явище, коли одночасно іде рясний дощ і світить сонце (записано: с. Петрівка-Попівка, Лисянського р-ну, Черкаської обл.) Невипадково в українців це явище називають «сліпий дощ», що асоціюється із семантикою «засліпленого» потойбічного.. В аналітичній психології видіння води трактуються як сигнал екзистенціальних змін у психіці індивіда, завершення певного циклу і перехід на інший рівень світосприйняття.

Аналізуючи польові записи, помічається сюжетна типовість сновидінь з покійниками, що може пояснюватися властивістю колективної пам'яті, яка сягає праісторичних часів, проявляючись у сновидіннях і фрагментуючись в обрядах і міфах. На відміну від consumer culture, де життя людини орієнтується на безперервному накопиченню матеріального, а смерть мислиться як раптове завершення цього процесу, у традиційній культурі культивуються інші принципи. Існування індивіда підпорядковується загальним інтересам, а його смерть є результатом життя, яке не завершується, а переходить в інший вимір. Ізоляція «мертвого» обумовлена емпіричним досвідом і пояснюється очевидними загрозами, пов'язаними з розповсюдженням смертельних інфекцій. У міфології існує виважена паритетність між «цим» і «тим», тому вважається, що «живі» так само є небезпечними для «мертвих», які пильно охороняють недоторканість межі, що розділяє два світи (пор. з твором Г. Квітки-Основ'яненка «Мертвецький Великдень»). Можливо, до цього мають відношення обрядові заборони «ворушити кістки» покійних, згадувати їхні недоліки, використовувати деревину з кладовища, а також сюжети сновидінь з покійниками, які, власне, є ініціаторами контактів з «живими». За логікою жанру небіжчик встановлює «регламент» сновидіння, зокрема тривалість, дистанцію

і дислокацію. Його «поведінка» при цьому завжди нейтральна -- він не сміється і не плаче, як «живі» Під час трактування сновиління емоційні стани радості і смутку мають зворотно-пропорційні значення. , тактильні зв'язки з ним відсутні, а спосіб спілкування обмежується повідомленням у формі короткого монологу або візуального контакту. Інакше кажучи, комунікація з «потойбічним» суттєво відрізняється від спілкування «наживо», оскільки нівелює дуальні опозиції, пов'язані з емоційним сприйняттям світу.

У цьому разі протиставлення «того» і «цього» набуває іншого контексту, оскільки зазначена подвійність не спричиняє конфлікт і виглядає як пропорція, що взаємодоповнює сама себе. Відповідні судження зустрічаються в аналітичній психології, де сон про смерть може свідчити про завершення певного етапу і спонукати до внутрішніх трансформацій, що з часом реалізуються у тих чи інших подіях. У процесі індивідуалізації сни з покійниками указують на активізацію внутрішнього «я» (самості), тому образ небіжчика може трактуватися як «тінь» сновидця або позначати його приховану (нереалізовану) сторону У трансперсональній психології аналогічні сюжети трак-туються як відповідь підсвідомого на внутрішні проблеми сновидця.. Пропорційне сприйняття світу пояснює також, чому окремі образи сновидіння можуть трактуватися навпаки, тобто описи потойбічного ніби дублюють «цей» світ у зворотному плані. Наприклад, відбувається заміна «чорного» на «біле», «високого» на «низьке», «молодого» на «старе», «чистого» на «брудне» і т. д., що складає паралельну систему міфологічних значень. Інакше кажучи, здійснюється спроба опису «потойбічного» за допомогою адаптованої для «живих» системи координат, де наявність того чи іншого образу передбачає існування його антиподу (у смисловому сенсі нагадує третій закон Ньютона). Наприклад, гора на поверхні землі відповідає заглибленню у потойбічному світі (так влаштовані традиційні поховання), крона дерева сприймається як його корінь (у міфології індоєвропейців антидрево: «На острове на Кургане стоит белая берёза, вниз вервями, верх кореньями» [41, с. 22]. Можливо, звідси пояснення дивних, на перший погляд звичаїв, зокрема повертатися з кладовища задом наперед [42, с. 504] Згідно з дослідженнями західних учених в усіх рослинах співвідношення маси наземної частини і маси кореневої системи є приблизно однаковим [43, с. 63--66]. Аналогічні значення проектуються на культурний контент. Наприклад, наявність будинку для «живих» передбачає існування «житла» для «мертвих» (домовини -- пр.-слов. *dom^,t>).

Сновидіння з покійними можуть мати інші значення. У традиційній культурі у такий спосіб підтверджується зв'язок поколінь, важливість якого зумовлена вірою у те, що «свої» пращури a priori володіють таємними знаннями, які можуть передавати уві сні: «[Моя мать уже мєртвая научіла мєня заговарівать], опріснілася, научіла заговаріваць: «Огонь гариць, кроу гариць, огонь заціхає, кроу заціхає» [16, № 309]). За логікою міфу вони також «бачать» і «чують», але їхній «зір» і «слух» діють в іншому діапазоні, схожому на стан сновидця (що пояснює можливість таких контактів). Відповідні уявлення можуть ґрунтуватися на спостереженнях за реакцією раптово розбудженої людини, яка тимчасово втрачає орієнтацію у часі і просторі, ніби перебуваючи в іншому вимірі Зненацька розбуджена особа певний час залишається «вимкненою» від зовнішніх впливів. Складається вра-ження, що її тіло рухається спонтанно, внаслідок чого по-ведінка виглядає дивною. Відповідні ситуації нагадують біблійні описи воскресіння мертвих, які ніби продовжу-ють блукати лабіринтами потойбіччя: «І, взявши дівчину за руку, каже їй: «таліфа, кумі», що значить: дівчино, тобі кажу, встань. В ту ж мить дівчина встала і почала ходити» (Марка 5:41--42); «Ісус підійшов до ноші, торкнувся їх, і ті, що несли ноші, зупинились. Тоді він промовив: «Юначе, кажу тобі: встань!» Померлий сів та почав говорити, а Ісус віддав його матері» (Луки 7:12-- 16), «Він скричав гучним голосом: Лазарю, вийди сюди! І вийшов померлий, по руках і ногах обв'язаний пасами, а обличчя у нього було перев'язане хусткою ... Ісус каже до них: Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив» (Іоанна 11: 43--44), а також 3 Царств 17:17--24; 4 Царств 4:32--37; 13: 20-21; Діяння 9:36--41; 20:9--12).. Південні слов'яни пояснювали це тим, що душа під час сну виходить з тіла, з'єднуючись з ним невидимою «срібною» ниточкою. Внаслідок її обриву у тіло може вселитися «чужа» («приплакана», «не вижита») душа [44, с. 162-- 167]. Таким чином намагалися пояснити походження різноманітних психічних патологій, як от: шизофренію, маячіння і соматоформні розлади, роздвоєння особистості (феномен «дводушникиів»), афективні стани («причинні») тощо.

У цьому сенсі цікавою видається міфологія дзеркала, яке в ситуації лімінальності має бути закритим. Звідси пояснення, чому його завішують на похоронах і уникають спати напроти свого відображення. Можливо, що візуальна пропорція людини сприймалася як її тимчасовий двійник, на якого можна впливати за допомогою магії, а відтак маніпулювати його «господарем». Вважалося також, що дзеркало становить своєрідне «вікно», крізь яке стає можливою комунікація з «тим» світом. Відповідні властивості дзеркала використовували під час ворожіння або виконання магічного ритуалу «викликання пікової дами» Актуальними у цьому плані видаються заборони «крив-лятися» перед дзеркалом, тобто навмисно спотворювати дійсність; показувати своє відображення дитині до одного року, «бо не буде довго говорити». За логікою міфу ди-тина цього віку частково ще залишається представником «того» світу, тому може побачити «інших», у результаті чого її розвиток гальмується. Відповідні заборони зістав-ляються з табу стригти нігті і зрізати волосся з моменту народження до одного року, що «позбавляє» первинну твердість тіла дитини у період її найінтенсивнішого роз-витку [48, с. 157--165]..

У міфології дзеркало виконує також функцію своєрідного «банку даних», де зберігаються усі відбиті у ньому образи, які за певних обставин можуть активуються.

Відповідні властивості були обіграні у казковому фільмі «Королівство кривих дзеркал», в якому демонструється приховане життя віддзеркалених двійників. Схожого значення набуває вікно, яке об- рамлюють хрестовидними рушниками -- оберегами від «недоброго» людського або місячного ока, сяйво якого негативно впливає на сон (пор. із «сновидами»). У міфології українців відповідний зв'язок пояснюється перебуванням місяця у потойбічному світі (напевне під час затемнення, останньої / невидимої фази): «“Місяцю, місяцю, де ти був?” -- “За морями, за лісами. Там, де мертві лежать”« [45, с. 13].

Особливо важливими вважаються сни упродовж першого року після смерті. Сновидний образ покійного може відрізнятися від того, яким він був наприкінці життя, тобто виглядати молодшим, з іншими рисами обличчя, без тілесних вад, що пояснюється особливостями уяви і властивостями довготривалої пам'яті сновидця. Іноді смерть нівелює прижиттєві патології тіла, що є опосередкованим поясненням, чому мертвому тілу надавали значення своєрідного еталону (у ХІХ--ХХ ст. існував звичай посмертної фотографії [46]). Зокрема особи, які страждали на кіфоз, сколіоз, гіпертрофію суглобів, після смерті виглядають випростаними (пор.: «Горбатого могила вирівняє»). У цьому разі сон сприймається не стільки як прикмета (наприклад, на зміну погоди), скільки як комунікативний канал, особливо, коли стосується шлюбних пар або кровноспоріднених зв'язків. У фольклорі посмертні контакти подружньої пари відбилися у переказах про «надуманого чоловіка» [47, с. 25--35]. «Стосунки» дочки і покійної матері фіксуються у казкових образах чарівної феї («Крошечка-Хаврошечка», «Попелюшка) Можливо, що аналогічні сюжети властиві патріархаль-ним стосункам, коли дівчина втрачала усі права після пе-реходу у рід нареченого., дерева або тварини, що є відголосами історичних реалій повторного шлюбу батька або переходу нареченої у рід чоловіка (смислові опозиції «матір-дочка», «мачуха-падчерка») У народних переказах фіксуються інші відношення, які підтверджують можливість «прямого» зв'язку без посе-редників. Цікаве оповідання було записане у м. Черкаси від Н.М. Седньової, 1957 р. н.: «Це трапилося восени 2004 року, коли звичайною жовтневою ніччю мені при-снився дивний сон про те що лунає телефонний дзвінок і в трубці -- чую тріскіт та шум та мамин голос здалеку «Доню, Доброї ночі! У мене дуже ноги змерзли, пере-дай мені носки, тільки теплі, разом з тіткою Марією». Я відповіла: «Добре, передам», і почула знову той самий тріскіт, після чого настала тиша, і я раптово прокинула-ся. Мій чоловік Михайло зранку спитав у мене: «Що за ідіот, дзвонив вночі?» Після чого я зрозуміла, що це мені не наснилося. Стала аналізувати, мама померла два роки тому, звуки у телефонній трубці були такі, наче за їх часів, коли моя мама була молодою і зв'язок був неякіс-ний. Але голос був дійсно мамин, у цьому я на сто відсо-тків була впевнена. Тітка Марія мамина давня подруга, вони товаришували ще зі школи. І що було найдивніше, те що я бачила її пару днів тому веселою, здоровою та життєрадісною. Після цього я дійсно зрозуміла, що дзві-нок дійсно був, і це була моя мати. Наступного дня про-відала тітку Марію почувала вона себе добре, але через тиждень я дізналася, що вона померла. Згадавши нічний дзвінок, я пішла на ринок і купила теплі шерстяні носки і пішла до родичів тітки Марії пояснила всю ситуацію, що трапилась зі мною парою днів тому і поклала у гроб до неї ці носки. Після дев'ятин уночі знову лунає дивний дзвінок і знову матусі голос: «Доню, я ж тебе просила носки з козиного пуху, вони м'якші. Ну, добре, із собою візьмеш. Папа тобі вже хату збудував, чекає». Добре, що тієї ночі я була не сама дома, оскільки мій стан був на грані зриву. Річ у тім, що мій батько також помер, приблизно двадцять років тому. За цей час мені бать-ко дуже часто снився, коли щось змінювалося у моєму житті. Мама снилася рідко, але коли снилися мені мої батьки, то це було сигналом для того що я повинна дуже захворіти. Зранку я пішла до церкви, спілкувалася з ба-тюшкою. Він мене заспокоїв і сказав, що би я замовила молебень, соборування, пом'янула батьків, сходила на кладовище. Страх не відпускав мене. Після цього всього до мене прийшла одна з маминих подруг, яка знала про все це і принесла мені пряжу з козиного пуху, і наказала мені, щоб я в'язала матері носки, бо вона чекає. Стоячи на порозі вона пробурмотала, що в'язати треба швидко, а то вона затрималася на цьому світі, і те, що мені не тре-ба перейматися -- носки вона сама передасть. Носки я зв'язала за один вечір і зранку віднесла їй. На що вона відповіла: «Ну що, а тепер можна і вмирати...». Через три дні її поховали і родичі розповіли, що перед смертю вона попрохала покласти носки їй біля ніг. Минали дні, мати більше мені не снилася, здається її усе влаштувало». Записала: Горовенко О.О., 1985 р. н.. Натомість відсутність посмертних зв'язків насторожує носія традиційної культури, що свідчить про «відмову» пращурів «мати справу» з нащадками. Відповідні показники стосуються конкретного порушника встановлених норм і можуть указувати на його «гріховність» і «нечистоту» У постіндустріальному суспільстві убачаються проти-лежні процеси. Однак винятками є «колективні» помин-ки, що набули вигляду окремого ритуально-поминального комплексу. Мова йде про 9 травня, коли певним чином реанімуються зв'язки з потойбічним.. Сприйняття контактів між «живими» і «покійними» («не-мертвими») свідчить про нерозривність ланцюжку поколінь, гарантують благословення предків а відтак достаток роду.