Мультикультуралізм - один із факторів соціалізації особистості у поліетнічному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мультикультуралізм - один із факторів соціалізації особистості у поліетнічному суспільстві

Поліщук О.С.

Зважаючи на те, що Україна обрала Європейський шлях розвитку, вона створила усі умови для розвитку як окремої особи, так і суспільства в цілому. Оскільки громадянами українського суспільства, в силу історичних обставин, є представники різних національних меншин, культур, релігій тощо, то мультикультуралізм має стати основою поліетнічного суспільства. Саме таким є українське суспільство.

Мета статті - обґрунтувати необхідність мультикультурної політики в українському полікультурному суспільстві. Завдання статті - розкрити суть концепції мультикультуралізму та довести необхідність такої політики в українському суспільно-політичному просторі. Довести необхідність такої риси як толерантність у процесі соціалізації особистості.

До цієї теми з різних наукових позицій зверталися як філософи, так і політологи. Зокрема, серед цілої плеяди дослідників можна виділити: В. Андрущенка і Т. Андрєєва, які, розглядаючи українське суспільство як поліетнічне, що знаходиться на перехідному етапі, віддають належне місце мультикультуралізму; О. Бабкіна, В. Бородінова, В. Горбатенка, котрі підходять до мультикультурної політики як культури політики; С.Дрожжину, яка мультикультурну політику розглядає як основу української політики в європейському просторі; М. Заковича, І. Зязюна, В. Малахова, М. Михальченка, які у мультикультуралізмі віддають належне толерантності, в основі якої лежить свобода іншого; В.Петрусенка, О.Семашка, що в суть мультикультуралізму вкладають цінності і ціннісні орієнтири, та ін.

Сьогодні перед українським суспільством постали нові реалії розвитку, що зумовлені демократичними перетвореннями. Саме демократія створила умови для визнання України як полікультурної держави. Це зумовлено реальним становищем в Україні, адже на її території в умовах суспільно-політичних процесів початку ХХ ст. та історичних обставин сучасності проживають національні меншини, які мають свої традиції, культуру, звичаї, релігії тощо, а це дає право стверджувати, що українське держава не є національно однорідною. Все це спонукає наших політиків здійснювати пошук нових шляхів ведення внутрішньої політики. Одним із таких нових шляхів у функціонуванні полікультурного суспільства виступає мультикультуралізм, який базується на толерантності і є оптимальним чинником соціалізації особистості в неоднорідному суспільно-політичному житті. Крім цього, така політика буде вдалим підготовчим моментом у процесі інтеграції України у Європейське співтовариство, оскільки в основу політики Європейського Союзу покладений вищезазначений мультикультуралізм. Щоб розглянути значення мультикультуралізму, в сучасній політиці слід звернутися до розгляду концептуальних засад цієї політики.

Узагалі концепція мультикультурної держави історично прийшла на зміну концепції держави національної. І якщо для національної держави різнорідність була чимось таким, що могло виступати перешкодою до утворення певної єдності та усвідомленої солідарності, то в мультикультурному суспільстві солідарність не уявляється такою, що може бути обмежена з боку негомогенності; різнорідність більше не приховується з метою запобігання розколу суспільства, гетерогенність не ігнорується, не підпорядковується гомогенності. Навпаки, гетерогенність стає начебто атрибутом справжньої солідарності, а не її сурогатом, під яким тепер розуміють іншу солідарність, яка штучно утворювалася політикою асиміляції й акультурації в період модерну і яка теоретично обґрунтовувалася універсалізмом. У цілому мультикультуралізм як ідеологія апології плюральності, вважає М. Кулікова, є результатом виникнення постмодерної реальності з притаманними їй процесами множення та диференціації в усіх секторах соціального буття, а також результатом зсуву філософії з надмірного онтологізму та сцієнтизму модерну до обґрунтування цінності гетерогенної негомогенності [11,с.8- 9].

Проте толерантність продовжує залишатися предметом дискусій. Одні зводять її до рівня терпимості. Інші терпимість і толерантність розводять. Треті вбачають у толерантності капітуляцію. Кожна точка зору є абсолютизацією крайньої позиції. Насправді ж, «терпіти - це не тільки бути покірним, але і нести в собі певну міру дозволу» [2^.105-118], бути суб'єктом вибору (вирішення), мати свою позицію з правом її відстоювати. Саме на такій позиції наголошує В. Дудченко [8,с.162-167].

Ідея толерантності має знаковий зміст. Вона зароджувалася як віротерпимість, проходила своє становлення як принцип оптимальних відносин між церквою та державою і, нарешті, одержала свій розвиток як базовий принцип міжособистісних та міжгрупових стосунків, пом'якшуючи розходження, пов'язані з етнічною і конфесійною приналежністю, статтю і віком, матеріальним і соціальним станом у суспільстві. В умовах України, особливо Криму, політика мультикультуралізму - це оптимальний варіант, що дозволяє формувати єдиний соціокультурний простір, не руйнуючи традиційних основ сформованих культур. І гарантом цього варіанту при нинішніх умовах може бути тільки держава, що повинна стояти над проблемною ситуацією, не приймаючи чиюсь сторону.

Наявність етнокультурної і мовної розмаїтості ще не може бути підставою для визнання суспільства мультикультурним в цілому. Для цього необхідно, аби поряд з дескриптивними ознаками мультикультуралізму були ще й нормативні. Нормативний аспект полягає у піклуванні держави про права, гідність і добробут усіх її громадян незалежно від їх етнічного, расового походження, віросповідання, мови тощо. Згідно з нормативним підходом для сучасних суспільств докладання зусиль для сприяння матеріальному й духовному розквіту різних культурних груп, а також поваги до їх ідентичності є виправданим і необхідним.

Отже, мультикультуралізм - це стан, процеси, погляди, політика етнонаціональнольного культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного розмаїття; культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав меншин як на суспільному, так і на державному рівні [7,с.114-116].

Зважаючи на те, що мультикультуралізм утверджує повагу до розбіжностей, він при цьому не відмовляється від пошуку універсальності. На думку О. Павлової, розвиток Європейського Союзу - яскравий приклад орієнтації саме на мультикультуралізм, а не на розбудову загальної культурної ідентичності. Адже ані держави-члени союзу, ані окремі регіони не демонструють явної готовності до єдиної ідентичності, до повної втрати самобутності [13].

І тут постає цілком доречне запитання: якщо акцентувати увагу на розбіжностях, то як же зберегти цільність, єдність полікультурного, фрагментованого суспільства? Теоретично тільки загальнонаціональна (в політичному розумінні) ідея може зцементувати таке суспільство. Там, де громадянське суспільство не бажає об'єднуватися навколо такої ідеї, держава може втручатися в цей процес. Але таке втручання має бути настільки делікатним, науково-філософськи обґрунтованим, щоб не підірвало стихійно сформовані в громадянському суспільстві об'єднання, спроможні стати осередками єднання [14,с.136]. Мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських цінностях, на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя, в тому числі й субкультурних форм, може стати для полікультурного, фрагментованого суспільства такою об'єднавчою ідеологією.

Вчені, які не сприймають мультикультуралізм як філософську концепцію і не визнають його чинником об'єднання суспільства та засобом демократизації, висувають тезу, що жодне суспільство нині не є мультикультурним у повному розумінні цього слова. Але ж ми не можемо назвати й жодного демократичного суспільства, яке б повністю відповідало всім принципам і вимогам демократії як філософського дискурсу. Отже, мультикультуралізм як ідею, що об'єднує полікультурне суспільство, демократизує його в силу того, що він (мультикультуралізм) грунтується на загальнолюдських цінностях, можна сприймати як теоретичну модель, до якої може прагнути поліетнічне, поліконфесійне, багатомовне суспільство [7,с.114-116].

Таким чином, в основі феномена толерантності лежить ідея визнання Іншого не як чужого та ворожого. Мультикультуралізм як політика виходить з толерантного ставлення до Іншого та ґрунтується на таких провідних положеннях: визнання природності різноманіття способів життя, рівноправності будь-яких культурних форм, визнання принципу плюралізму і децентрації, відмова від панування цілого над одиничним. Згідно з таким методологічним підходом суспільно-політична реальність може бути представлена не як паралельне існування, балансування у певному соціокультурному просторі автономних ідентичностей, а як їхня взаємодія через конкуренцію (політичних платформ, культурних проектів тощо), позиціювання і взаємне проникнення. Це веде як до створення нових політичних, громадянських, культурних форм, так і до їх взаємної трансформації у напрямку формування спільного комунікативного простору, який забезпечуватиме гармонізацію відносин між особою і державою, що є важливою умовою для становлення особистості як громадянина певної країни.

Останнім часом ми спостерігаємо підвищення інтересу до більш уважного вивчення феномена чужого. Зрозуміло, що цьому сприяло багато чинників, зокрема «відкриття» Заходу після падіння тоталітарної завіси, потреба у вивченні досвіду інших країн, глобалізація, інтеграційні процеси, інформатизація та інтернетизація, нарешті, плюралізація політичного життя, яка дала можливість нашим громадянам вільно висловлювати свої думки, здійснювати політичний вибір, доторкнутися до свободи, поставити проблему прав людини у практичну площину та ін.

Чужий (інший) світ став для нас близькою реальністю. Причому цей світ змушує нас звернути увагу на себе, оскільки він все частіше переступає межу нашої ідентичності, «проникає» у наш життєвий простір. Така ситуація потребує зміни і самої людини у напрямку розуміння, сприйняття ідей, позицій Іншого.

Особливо важливою ця проблематика постає для українського суспільства в контексті розуміння суті співвідношення культури та ідентичності (зокрема національної) у посттоталітарну добу. Саме зараз формуються підвалини міжкультурних стосунків, що визначатимуть весь подальший перебіг подій в суспільстві. Цей процес часто набуває суперечливих рис. З одного боку, домінуюча культура постає впливовим чинником імперської гегемонії. Водночас культура є одним з потужних факторів опору імперському впливу в постколоніальних суспільствах. Але парадокс полягає в тому, що звільнена культура сама може стати моністичною, перебравши на себе домінуючі функції імперської культури. Тому вже з самого початку, розвиваючись на демократичних та ліберальних засадах, постколоніальне суспільство стикається з проблемами не лише соціально-політичними, але й культурними [4].

Потрібно відзначити, що у вітчизняній освіті і культурі й досі має місце класовий підхід. Він використовується зокрема для аналізу нашої культурно-історичної спадщини. Результатом такої соціокультурної практики стає національний нігілізм або ксенофобія. Важливим чинником формування громадянськості особистості є освіта. Але вона перетворилася на арену політичного зіткнення геополітичних орієнтацій владних еліт. Мабуть, ми єдина країна, яка й досі знаходиться в стані війни з власною історією. Примирення з нею означає створення певних атракторів в хаосі соціалізаційних процесів.

В українській політиці широко використовується монокультурний підхід, який взасадничує створені ідентифікаційні моделі «Захід-Схід» для маніпулювання політичними преференціями електорату. Такий же підхід застосовується і до мовної політики, що означає на практиці механістичне розуміння рівноправ'я культур і перешкоджає формуванню толерантності в процесі соціалізації особистості.

У 90-х роках ХХ ст. західні суспільства зіткнулися з феноменом реактивного мультикультуралізму, носіями якого були естетичні і культурні меншини. Сьогодні це явище стало поширеним, адже у світі практично не залишилося культурно однорідних народів, держав. Це пов'язано з різними історичними та суспільними процесами, які призвели до полікультурного становища. Тому ми вважаємо, що особистість, яка проходить відповідну соціалізацію, повинна враховувати таке становище й у виборі цінностей - не займати крайні позиції, а дотримуватися гуманістичних орієнтирів. У цьому випадку значна роль належить і тому, з якою політичною культурою ідентифікує себе сама особистість. Адже від цього буде залежати й її соціалізація як громадянина відповідної держави. У нашому випадку - України.

На сучасному етапі розвитку держав у силу історичних процесів на перше місце ставиться ідея полікультурності, яка, на думку О. Караманова, отримує визнання у цивілізованому світі завдяки своїй універсальності та доступності для багатьох людей. Це підтверджує той факт, що вона є по суті новою філософією суспільства, спрямованою на інтеграцію світового співтовариства на засадах глобалізації [9,с.61-66]. Інтеграційні процеси сьогодні охопили всі держави, кожна з яких інтегрується в ту чи іншу міжнародну організацію чи співтовариство, а разом з інтеграцією держав здійснюється інтеграція й особистості.

Як і більшість сучасних держав, Україна є поліетнічною країною за складом свого населення. Держава є етнічно поділена, проте не багатонаціональна, якщо до неї входять дві або більше відмінних етнічних групи, кожна з яких, тим не менше, здатна поділяти (визнавати) загальну національну ідентичність. Етнічні групи в етнічно поділеній державі, за загальним правилом, не мають територіальних претензій і не націлені на створення самоврядних політичних одиниць. Проте вони оберігають свою самобутність та прагнуть рівних можливостей у захисті інтересів.

Увагу науковців на даному етапі привертають питання щодо стану консолідованості різних етнічних груп та його впливу на діяльність і авторитет владних структур, державних лідерів та політичне життя в Україні. Вони мали б викликати значно більший інтерес у політиків-практиків, ніж той, що є нині в Україні. Адже «кожна держава зміцнює загальнонаціональні вартості, інституції й ідентичності за рахунок регіональних. Хоча в середині цілого дозволяються субкультури, схильність держав до етнічної інтеграції та асиміляції очевидна» [9,с.61-66]. Це пов'язано з тим, що етнічні групи складають полікультурне середовище певної держави, а при входженні таких держав у світові товариства чи союзи вони стають частиною тієї полікультурної сфери, у яку ввійшли.

Сучасна Україна, на думку багатьох дослідників, лише почала ставати, але ще не перетворилася на консолідовану «політичну спільноту». Вона поки що «не є ні гомогенною одиницею, ні такою, що має єдину, спільну для всіх історію», а її національна безпека залежить не так від зовнішньої політики чи від політики у сфері оборони, як від «здатності лідерів держави створити націю з інститутами, які б заслуговували на повагу її громадян» [9,с.61-66]. Однак це є лише мрією, якою живе український соціум. Ці мрії будуть панувати у суспільстві до тих пір, поки народ не самоорганізується, консолідується на засадах мультикультуралізму для відстоювання своїх інтересів, поки усі етноси не об'єднаються в одне ціле у протистоянні владі.

Українська держава як етносоціальний організм поряд з основною етнічною спільністю має численні іноетнічні вкраплення (площинні і точкові) - уламки етнікосів, ядра яких знаходяться в інших етносоціальних організмах, і раси [5,с.135-137]. Такі етнонаціональні групи, на думку М. Михальченка, можуть знаходитися як у компактному, так і в етнодисперсному стані [12].

Мультикультуралізм в Україні має стати новою політичною стратегією, що визначатиме якісно нові засади організації політичного процесу, які базуються на тому, що особистість повинна бути вільною від негативних етнокультурних стереотипів і володіти розвинутим почуттям розуміння інших культур та поваги до них, а також вміти жити в мирі й злагоді з людьми будь-яких національностей і віросповідань, тобто бути толерантною. Саме це, на думку Р. Агадулліна, дає підставу стверджувати, що така людина є готовою до творчої життєдіяльності в соціокультурному соціумі [1,с. 18-29].

Аналізуючи чинне законодавство України, С. Дрожжина робить висновок, що сучасне право спрямоване на поєднання національного розвитку культури з розвитком загальнолюдських цінностей, з визнанням пріоритету міжнародно-правових норм регулювання культури. Але серед принципів культурної політики України переважають ті, що орієнтуються на національні цінності. Це є проявом такого складного і багатогранного питання, як національно-державні інтереси, що виступають рушійною силою розвитку суспільства лише тоді, коли їх реалізація буде заснована на загальнолюдських принципах гуманізму, толерантності та відкритості [6,с.256]. Однак варто зазначити, що чинне законодавство не обмежує розвиток національних меншин як в культурному, так і в політичному плані, а це означає, що громадяни України, проявляють гуманне ставлення до різноетнічних вкраплень, що свідчить про прагнення останнього проводити не монополітику у полікультурному середовищі, а мультикультурну, яка базується на толерантизації.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що, поза всяким сумнівом, у полікультурному середовищі толерантність як якість особистості й феномен суспільного буття належить до числа вищих, базових цінностей культури. Вона входить до складу значеннєвих одиниць життя і є фактом своєї значимості та пропонує створення таких моделей політичного процесу, які виходили б з життєвої практики толерантної культури й ґрунтувалися б на суб'єктному досвіді толерантних відносин учасників процесу.

Мистецтво політиків і освітян, вважає С. Бєлих, полягає в тому, щоб актуалізувати ті значеннєві структури свідомості особистості, змістом яких були б установки, якщо не на прийняття позиції «інакомислячих», то, принаймні, на бажання осягти їхні змісти [3,с.7-10]. Така позиція, на нашу думку, є правильною, адже у сучасному світі немає монокультурних етносів, і в силу історичних обставин, світової політики, інтеграційних та глобалізаційних процесів, народи тих чи інших держав набирають полікультрного вигляду, а це змушує нас бути толерантними й задуматися над проблемою виховання толерантності у суспільстві.

Виховання толерантної свідомості на індивідуально-значеннєвій основі може ефективно здійснюватися в моделі полікультурного простору. Один з таких просторів, що одержав поширення в багатонаціональній Росії, припускає багато етнічних культур, а значить - палітру й взаємодію особистісних змістів, їхню розбіжність і взаємовиключення або, навпаки, їхнє взаємне зближення. Такий полікультурний простір технологічно реалізується через діалог, механізми взаємної адаптації, інтерактивні методи спілкування, проблемні технології навчання, ситуації вибору й, безсумнівно, завдання розвитку толерантної свідомості особистості. Більше того, є підстави вважати, що цей простір у порівнянні з іншими моделями має більший потенціал для вирішення завдань толерантизації суспільства.

Безліч можливих соціальних структур утворюються соціальними біфуркаціями, у ролі яких виступають соціальні кризи, що спостерігаються періодично в будь-яких суспільствах. Невідповідність старої соціальної структури (у загальному випадку, форма влади і власності) новим соціальним елементам (нові люди, нові корпорації), породжує у суспільній свідомості сукупність уявлень про можливі варіанти (сценарії) іншого структурування суспільства. На їхній основі в суспільній свідомості виникають уявлення про майбутнє суспільство, тобто соціально-політичні ідеали, що більш-менш точно відбивають реальні можливості в перебудові суспільства. Для відновлення стійкості суспільства, утраченої відповідності, подолання хаосу виникає проблема вибору людьми шляху розвитку суспільства, відбитого в різних ідеалах соціальних груп. Цей вибір чи добір ідеалу для втілення в дійсність реалізується в боротьбі різних соціальних сил (шарів, класів) за задоволення своїх інтересів, у боротьбі людей, готових до жертв в ім'я перемоги, як вважає В.Корнієнко [10,с.27-33]. Саме тут, на думку автора, ключове місце повинна мати толерантизація політичних відносин шляхом дотримання принципу світоглядного, культурного та політичного плюралізму.

Слід звернути увагу на еволюційно-усталені елементи політичного ідеалу як продукту суспільного вибору, до якого прагне особистість у процесі соціалізації. Вони являють собою одночасно й закінчені ідеали, що реалізовані в певних системах громадсько-політичного устрою та фрагменти для конструювання політичних ідеалів у майбутньому. Важливе місце займає сутність «історичної усталеності» таких форм влади, як демократія, аристократія, монархія й те, що в ідеалі може дати кожен з трьох елементів влади суспільству. Тим, що соціальний вибір, спрямований на перетворення суспільства, відрізняється від природного добору, установленого Ч.Дарвіном, що спрямований на боротьбу за існування, на пристосування до середовища. Результатом соціального вибору тієї чи іншої форми влади, політичного режиму на основі ідеальних уявлень про них, нове суспільство, у якому здійснюється послідовний синтез порядку і хаосу, установлюється соціальний порядок більш високого рівня. Це забезпечується завдяки толерантизації політичних та громадських взаємовідносин під час соціалізації особистості як громадянина держави.

Таким чином, мультикультурність як природне соціальне явище повинно стати серйозним соціалізуючим чинником: у процесі соціалізації особистості як громадянина використання етнокультурного досвіду та діалог різних культур сприятимуть формуванню толерантності особистості і суспільства та розвитку громадянських цінностей.

мультикультуралізм особистість толерантність поліетнічний

Список використаних джерел

1. Агадуллін Р.Р. Політична освіта: методолого-теоретичний аспект / Р.Р. Агадуллін // Педагогіка і психологія. - 2004. - № 3(44). - С.18-29.

2. Аперсян Р.Г. Толерантность и ценности гражданского общества / Р.Г. Аперсян // Ценности гражданского общества и личность. - М.: Альтер-Пресс, 2001. - С.105-118.

3. Бєлих С.І. Роль полікультурної освіти в становленні толерантної особистості / С.І. Бєлих // Педагогіка, психологія та мед.-біол. пробл. фіз. виховання і спорту. - 2006. - № 6. - С.7-10.

4. Бондарук С.О. Мультикультуралізм в демократичному суспільстві: ліберальні свободи, рівноцінність культур і проблема визнання [Електронний ресурс] / С.О. Бондарук.

5. Бражевський В.М. Діалектика полікультурності у соціалізації дітей / В.М. Бражевский // Вісн. Житом. держ. ун-ту. ім. І. Франка. - 2003. - № 13. - С.135-137.

6. Дрожжина С.В. Культурні норми як регулятор суспільних відносин / С.В. Дрожжина // Мультиверсум : [філос. альм.] : зб. наук. пр. ; гол. ред. В.В. Лях. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2004. - Вип. 39. - С.256.

7. Дрожжина С.В. Мультикультуралізм як проблема полікультурного українського суспільства / С. В. Дрожжина // Профспілки і духовність : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., (Донецьк, 16-17 груд. 2003 р.). - Донецьк, 2003. - С.114-116.

8. Дудченко В. Чи зможе інтеграція послугуватися ідеалам толерантності і нена- силля? / В. Дудченко // Нова парадигма. - К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007 - Вип. 65, ч. 1. - С.162-167.

9. Караманов О.В. Ідея мульткультуралізму у процесі демократизації освіти в Україні / О.В. Караманов // Американська філософія очима українських дослідників: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., (Полтава, 22 груд. 2005 р.). - Полтава, 2005. - С.61-66.

10. Корнієнко В.О. Ідеал як основа суспільного базового консенсусу /В.О. Корнієнко // Нова парадигма : [альм. наук. пр.]. - Запоріжжя : Просвіта, 2000. - Вип. 18. - С.27-33.

11. Кулікова Т.М. Мульткультуралізм: соціально-методологічний аспект : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук : спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / Т.М. Кулікова. - Х., 2006. - 18 с.

12. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / М.І. Михальченко. - Дрогобич : Відродження, 2004. - 488 с.

13. Павлова Е.Б. Идеи мультикультурализма в формировании идеологии глобализирующегося общества. Теоретические аспекты [Электронный ресурс] / Е.Б. Павлова.

14. Фукуяма Ф. Доверие / Ф. Фукуяма // Новая постиндустриальная волна на Западе: антология; [под ред. В.Л. Иноземцева]. - М.: Academia, 1999. - С.136.

Размещено на Allbest.ru