Традиціоналізм у сучасному українському соціумі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиціоналізм у сучасному українському соціумі

Значення традиціоналізму у розвитку українського суспільства на межі XX-XXI ст. у різних його проявах є предметом аналітичних розвідок суміжних з соціальною філософією суспільствознавчих наук та знаходить відображення у різних методологічних підходах. Визначають такі методологічні підходи, як постколоніальний, деконструктивізм, мультикультуралізм і методично невизначений апологетизм, більшість з яких не вичерпує проблематику трансформації подальшого суспільного розвитку держави [1, с. 31 -32]. Нині набуває популярності в українській гуманістиці апологетична течія, невизначена у методологічному розумінні. Представники цієї течії намагаються довести, що в незалежній державі умови для розвитку української традиції виявляються гіршими, ніж у попередні епохи. Головною ідеєю напряму є нативістська концепція, за якою здатність людини до сприймання простору та часу є природженою, що існує апріорно, не розвиваючись у процесі досвіду і протистоїть емпіризму [2].

Дослідженнями різних аспектів традиціоналістичної концепції займалися вітчизняні та закордонні дослідники. Серед вчених виділяються, Л. Губернський, О. Забужко, А. Астаф'єв, О. Гнатюк, В. Лісовий, Г. Касьянов, А. Стешенко, Е. Юрченко та інші науковці.

Метою статті є спроба розкрити механізми функціонування традиціоналізму в умовах сучасного розвитку українського суспільства.

Протягом XIX-XX ст. за браком реальних державотворчих сил, відродженням, модернізацією та впровадженням традицій та культури займалося українське письменництво. Яскравими прикладами цього є: значення поезії Т. Шевченка, І. Франка й Л. Українки в цьому процесі, модерністські ідеї В. Винниченка політичного діяча Української Народної Республіки; суспільний резонанс і політичний вимір літературної дискусії започаткованої М. Хвильовим; суспільна та національна місія шестидесятників (В. Стус та І. Дзюба); культурне значення діячів напередодні проголошення незалежності України (І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, Л. Танюк), дебати яких про ідентичність літератури та культури криста-лізували бачення майбутнього українського суспільства, відбувалося це завдяки публічному дискурсу з допомогою ЗМІ [3]. У своєму дискурсі культурна еліта використовує поняття нація, культурна ідентичність, національна ідентичність, традиція, модерн. Нині вони зазнають перетворень у розуміння самого поняття української національної культури, національної тожсамости.

Нові моделі ідентичності у посткомуністичних суспільствах як ідентифікаційні парадигми стосуються не лише проблеми панівної орієнтації - на колектив чи на індивід, а й до самого змісту цієї ідентифікації, її природи - тоталітарної чи демократичної. Перша модель ґрунтується на принципі безумовної лояльності до їхнього авторитету, зі спільнотою як головним джерелом ідентифікації за слабкої індивідуальної ідентичності. Протилежність може виникнути тоді, коли переважає принцип автономії, вона визначає індивідуальність як форму автентичності, що встановлює критичну відстань до бажань чи сподівань колективу, що оцінюються через призму індивідуальних потреб, прав і свобод. Труднощі з визначенням національної та культурної ідентичності виникають не тільки через багатозначність понять нації, культури та ідентичності, а й через те, що в різних царинах гуманістики та суспільних наук (наприклад, у соціології, суспільній психології, антропології, політології, культурології чи історії) ці поняття мають різні дефініції.

Статична концепція національної пам'яті, у якій об'єднавча національна спадщина є постійною та незмінною, не охоплює практики актуалізації певних забутих складників історичної традиції. До такої практики зазвичай вдаються коли намагаються консолідувати суспільство, послуговуючись гомогенною концепцією національної ідентичності. Один із способів досягнення цього є вплив на формування традиції, тобто вибір певних елементів, звернення до конкретних символів. Поняття традиції, головними складниками якої є принцип історичної тяглості та супротив змінам, з огляду на свої іманентні риси може видаватися найстабільнішим елементом національної культури який важко підлягає змінам та не піддається маніпуляціям. У дискусіях про ідентичність традицію визнають як елемент, що забезпечує інтегральність національної спільноти. Прагнення незалежності неодмінно апелює до традицій.

Розуміння традиційного суспільства знаходиться в опозиції до новаторства і традиції, протиставляється модерності, формується за глибоко закоріненими кліше. Сучасна антропологія та соціологія відкинули таке розуміння традиціоналізму та протиставлення йому модерності як безперечно позитивної цінності. Натомість вони визнають, що актуалізація традиції відіграє засадничу роль у суспільних трансформаціях та модерні - заційних процесах. Сьогодні стають зрозумілими тенденції до ідеологізації позицій щодо модернізації та традиції. Ідеологічний підхід до модернізації чи модерності, з одного боку і до традиції з іншого, змушує до їх ціннісного протиставляння.

Філософування на тему модернізації, модерності, а нині глобалізації, супроводжує питання про те, чи не призведуть ці процеси до відмови від власної культурної, національної та навіть політичної тожсамості. Однак нації, що перебувають у пошуках культурної ідентичності, мусять розуміти, що співіснування старого з новим виявляється незрівнянно позитивним. Звернення до традиції, зокрема реафірмація традиційних символів, відіграє особливу роль у творенні спільноти та намаганнях унезалежнення. Нерідко по здобутті незалежності традиційні символи втрачають своє значення та силу, яка об'єднує суспільство. їх замінюють впровадженням культурної політики, що вибірково апелює до старих символів і творить нові, наповнює новим змістом історичну та суспільну освіту. Важливими у цьому процесі є суспільні процеси, у яких відбувається переоцінка форм ідентичності та традиції, на які спирається суспільство. Відбувається актуалізація однієї частини традиції та дезактуалізація іншої. Внаслідок цього складно збудована суспільна структура, ускладнює сприйняття традиції, до яких апелюють певні частини суспільства, вони стають набором взаємно суперечливих цінностей, а не монолітною системою цінностей, з якими ототожнюють суспільство загалом.

«Суспільна інженерія» - конструювання й відтворення традицій та національних міфів є частиною процесу формування колективної спільноти. Зацікавлення традицією, що відбувається у Центральній та Східній Європі є реакцією на радянські процеси модернізації, впровадження елементів модерності та заміну традиційних суспільних зв'язків новими зв'язками, завдяки яким виникає почуття спільноти. Протиставлення такій «модернізації та пошук або відродження власних традицій є спробою не так повернути минуле, як створити конкурентну, привабливу модель ідентичності, що могла б замінити існуючу модель» [1, с, 48].

Завдяки традиційним ідеологічним моделям (національна ідея) відбувається трансформація суспільства. Абстракція «національна ідея», яка для націоналістів є вектором історичної континуальності культури та «духовним» змістом внутрішньої та зовнішньої політики національної держави, сьогодні безсила перед сучасними змінами. Національна ідея потребує нового трансформаційного ідеологічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, науковим, інформаційним реаліям початку XXI ст. [4, с, 382]. Щодо функціональних можливостей тих чи інших націоцентричних постулатів як елементів локальної, регіональної «правди» серед інших смислових регуляторів цивілізаційного процесу, варто зауважити наступне: засвоєння та їхній «зміст» безпосередньо залежить від рівня розвитку суспільства, а також від його суспільних, економічних та інших потенціалів.

З цього приводу В. Лісовий зазначає, що «способи мовлення пов'язані зі способом мислення: наївно припускати, що ті мовні засоби, з допомогою яких ми формулюємо свої ідеї, ніяк не впливають на зміст цих ідей чи на їхню «працездатність» [5]. Це безпосередньо пов'язано з адаптацією широких верств населення, а в першу чергу інтелектуалів країни, представників наукової, інформаційної та інших сфер діяльності до нового способу суспільного мислення, до фундаментальних змін у ціннісно-смисловому осягненні національного питання. Такий синтез «уявних» (мова, культура, історична пам'ять, вірування, релігія) та «предметних» (держава, економіка, цивілізація) цінностей у сучасній культурі жодним чином не встановлює «бар'єр» між двома задекларованими векторами: збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього. Саме уявне є тим безперервним шлейфом, котрий через покоління зберігає етнокультурні атрибути, і саме предметне є необхідною формою збереження етнічної автентичності.

Закономірно, що довготривала відсутність державної незалежності У країни на рівні осмислення та подальшого формування модерністського фантому «національної ідеї» призвела до певного зміщення та дисбалансу у цьому понятті. Адже в багатьох сучасних роботах, присвячених національній ідеї, образ «держави» й надалі постає ілюзорним, а не реальним функціональним механізмом. Необхідно зауважити, що загальнопоширене поняття «національної ідеї», яке широко розповсюджено у науковій сфері та пресі, є несучасним і непродуктивним, що не враховує реалії суспільства й політичної нації, цивілізаційні «виклики» постколоніальної доби, з якими зіткнулася Україна на межі тисячоліть. Як не парадоксально, але від цього безпосередньо залежить і прочитання минулого, тієї дійсності, яка постає уявленою цінністю, що несла відбиток державопрагнення.

Націоцентричні постулати («національна ідеєя») як організуючі чинники регіональних та більш глобальних соціокультурних об'єднань, мають безпосереднє відношення до прагнень та волевиявлення тієї чи іншої спільноти, а значить у її рамках поєднуються інші ідеї та принципи, що формувалися упродовж століть. Утім абстракція «національна ідея» є не ретранслятором дійсності, а об'єднавчим чинником «фрагментів» дійсності, особливо ж історичної пам'яті, яка в процесі такої «селекції» актуалізується. Для пошуку оптимальної моделі суспільного консенсусу для різних автентичностей (від національних меншин та корінного народу - до субкультур) в Україні під національною ідеєю слід розуміти загальнонаціональну доктрину розвитку, що задовольнить усі можливі права та свободи [4, с. 384].

Сучасний традиціоналізм у вузькому значенні передбачає дискусію про суспільно-політичну доктрину початку XX ст., основними концептами якої є традиція, еліта, ієрархія, оновлення ослабленої Європи, враженої соціалістичними, комуністичними, ліберальними ідеями, яка аксіологізує расовий, національний міф, римський, мілітарний дух, і з якої генетично виокремилися фашизм, консервативна революція. У широкому розумінні сучасний традиціоналізм - це сукупність доктринально сумісних, еклектичних ідей і вчень різноманітного діапазону, які великого значення надають історичній (етнічній, національній, расовій, духовній) тяглості, проголошуючи їх найбільшими цінностями [6].

Традиціоналізм передбачає, загалом, рефлексивно-історіософське повернення назад та культивування таких засад національної ідеї, в основі яких лежить генеалогічне (безперервне, субстантивне, континуальне) бачення вітчизняної культури, історії, етнонаціональної динаміки. Цей світогляд передбачає формування такого дослідницького поля, яке концепти «нація», «національна ідея», «національна історія», «національна культура» бачить уніфіковано. Сучасні українські традиціоналісти не бажають говорити про докорінну зміну в історичній динаміці, про початок нового етапу розвитку людства, зародження нового світовідчуття.

Складна цивілізаційна архітектура сучасної України є не лише чинником, що ускладнює проходження процесів консолідації і національно-культурного поступу, а й висуває можливості для знаходження адекватних відповідей на виклики, які поставила перед людством епоха глобалізації з її домінантами споживацького світосприйняття, уніфікацією культурного простору, плюралізму і конформізму як ідеологічних настанов

і самоцінностей. Ці обставини є сприятливими для виникнення передумов творення на історичних українських землях нової «цивілізаційної клітини», яка увібрала би діалектичні протиріччя ціннісно-смислового Універсуму, синтезуючи на осмисленій ідейно-символічній платформі засади гармонійного буття людей. На трансформаційному етапі розвитку українського соціуму, коли символічний капітал влади є розпорошеним і десакралізованим, унаслідок етапних ціннісних біфуркацій, актуальним капіталом постає сучасна національна ідея - піднесена і сформульована як архетипний образ-символ, що сповна розкриває індивідуальність спільноти, витвореної і збереженої в процесі культурно-історичного розвитку.

Підсумовуючи варто відзначити, що український традиціоналізм виявився неготовим до викликів постіндустріального суспільства. Деформовані вияви сучасного традиціоналізму можуть привести до намагання ізолювати, пригнобити та витіснити менталітет у корінного народу, а духовне обмеження приведе до нівеляції збірної волі нації. Властиве почуття національного страждання, засноване на трагічних подіях історії українського народу, трансформується у розуміння національної ідеї. Проте сучасна національна ідея потребує нового трансформаційного ідеологічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, науковим, інформаційним реаліям початку XXI ст. Модернізацію української національної ідеї, наповнення її «реальним змістом» треба починати з можливості налагодження діалогу між різними світоглядами українського суспільства. Лише через ідеологічний синтез стає можливим зародження нової моделі національної ідеї, яка буде функціональною і репродуктивною.

Нині традиціоналізм є одним із найбільш цікавих явищ інтелектуального життя та перспективним напрямом наукового дослідження.

традиціоналізм суспільство український

Список використаних джерел

1. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність / О. Гнатюк. - K.: Критика, 2005. - 528 с.

2. Філософський енциклопедичний словник. / Під ред. В.І. Шинкарука. - K.: Абрис, 2002. - 744 с.

3. Губернський JI. В. Культура, ідеологія, світогляд: методологічно-світоглядний аналіз / Губернський JI.В. - K.: Знання України, 2002. - 580 с.

4. Власюк О.С. Український соціум / О.С. Власюк, B.C. Крисаченко, М.Т. Степико та ін. / За ред. B.C. Крисаченка. - K.: Знання України, 2005. - 792 с.

5. Націоналізм. Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. - K.: «Смолоскип», 2000. - 872 с.

6. Астаф'єв А. Українська ідея: між традиціоналізмом і лібералізмом [Електронний ресурс] / А. Астаф'єв. - 2009. - Режим доступу: http://varianty. org.ua/National_idea/Astafiev.htm

Размещено на Allbest.ru