Роль соціального інституту релігії в процесах демократизації: на прикладі США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

Роль соціального інституту релігії в процесах демократизації: на прикладі США

Богданова Олена Володимирівна

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.

Науковий керівник доктор соціологічних наук, доцент Кутуєв Павло Володимирович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри соціології

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук, професор Афонін Едуард Андрійович Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри державної політики й управління політичними процесами

кандидат філософських наук Степаненко Віктор Петрович Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

Анотація

Богданова О.В. Роль соціального інституту релігії в процесах демократизації: на прикладі США. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології. - Інститут соціології Національної академії наук України. - Київ, 2007.

На прикладі динаміки взаємодії релігії та демократії у США, в дисертації експліковано світоглядні й організаційні характеристики соціального інституту релігії, що визначають його конфлікт vs. сумісність з демократичним ладом та сприяння vs. опір процесам демократизації; продемонстровано, що релігійність суспільства може суттєво сприяти його демократизації за умови, якщо духовенство інтерналізує демократичну орієнтацію та вдасться до її пропагування, і що в рамках релігійної традиції визначальним може бути не священний текст per se, а його інтерпретація, представлена в громадському дискурсі.

Ключові слова: релігія, соціальний інститут релігії, демократія, демократизація, США.

Аннотация

Богданова Е.В. Роль социального института религии в процессах демократизации: на примере США. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.04 - специальные и отраслевые социологии. - Институт социологии Национальной академии наук Украины. - Киев, 2007.

На примере взаимодействия религии и демократии в США, в диссертации экспликованы мировоззренческие и организационные характеристики социального института религии, которые определяют его конфликт vs. совместимость с демократическим строем и содействие vs. сопротивление процессам демократизации; продемонстрировано, что религиозность общества может существенно содействовать его демократизации при условии, что духовенство интернализирует демократическую ориентацию и примется за ее пропагандирование, и что в рамках религиозной традиции определяющим может быть не священный текст per se, а его интерпретация, представленная в общественном дискурсе.

Ключевые слова: религия, социальный институт религии, демократия, демократизация, США.

Annotation

Bogdanova O.V. The Role of the Social Institution of Religion in the Processes of Democratization: Case-Study of the USA. - Manuscript.

Dissertation to obtain the degree of Candidate of Sociological Sciences. Specialization 22.00.04 - special and branch sociologies. - Institute of Sociology of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2007.

The dissertation explores the interrelationship of religious institutions and democratizing and de-democratizing processes in the USA since the colonial times till 1960s. It aims to discover in which case the social institution of religion is compatible with or even conducive to democracy and in which case it may hinder democratic developments.

On the basis of the United States case-study, the author argues that the interrelationship of Protestantism and democratization was very complex and included opposition as well as congruence. The democratic potential of the Christian tradition had not been fully realized in the relationship of Christianity and democratic developments in the U.S. until several worldview transitions occurred: from fatalistic orientation to acknowledging human ability to change social reality; from belief in predestination to belief in everybody's chance for salvation, which allowed for the integration of the less privileged strata; from private religiosity to social, when active civic position became imperative for a believer; and from dogmatism to relative openness.

The dissertation demonstrates that, even within one denomination, complexity and transitivity of religious institutions across time and space makes it inadequate to treat them as relatively stable worldview and organizational systems. It proves that the decisive factor in the relationship of religion and democracy is not the sacred text of a particular religion but its interpretation presented in the public discourse. It also suggests empirical proof to the thesis that religious systems may contain such a controversial set of ideas that makes it possible to use them for legitimating even mutually contradictory social means and ends. Thus, it argues against classifying religions and denominations on those conducive to democracy and not. Instead, it suggests identifying specific aspects of religion that determine its congruence and conflict with democracy.

The research results demonstrate that the religious and democratic institutions are not compatible if the following worldview and organizational features are characteristic for the dominant religiosity of a particular society: the belief that the status quo is fully determined and controlled by God; the belief in predestination and in private path to salvation; dogmatism, which leads to inadequate perception of reality and generates opposition to reforms that do not fit into the preset world-vision; the perception of religious organization as an indispensable intermediary between a human being and God; church's monopoly on legitimizing political actors; believers being organized into passive audiences instead of communities; the clergy being organized hierarchically and starting a new religious community being possible only with the permission of higher clerics; the clergy having a negative attitude towards democratic values and conducting corresponding propaganda among their parishioners. On the contrary, society's religiosity is compatible with the idea of democracy and will be even conducive to democratization if the following worldview and organizational features are characteristic for it: acceptance of social innovation; seeing an individual as a product of social milieu; social path to salvation, which demands active participation in transforming social reality in correspondence with one's ideals; openness to the practice of life as opposed to dogmatism; perceiving religious organization as only assisting in communication with God and having no monopoly on truth and its interpretation; the clergy having no more political privileges than any other participants of political processes; the believers being organized in communities; elective clergy and free creation of new religious communities; clergy having internalized democratic values and openly propagating them. The research results also demonstrate that it is important for contemporary social research to distinguish between religiosity as consolidation and spirituality vs. as dogmatism and belonging to a hierarchical structure.

Key words: religion, social institution of religion, democracy, democratization, USA.

1. Загальна характеристика роботи

конгруенція демократичний соціальний

Актуальність теми. Починаючи з моменту виникнення соціології як окремої наукової дисципліни, дослідники приділяли серйозну увагу питанням взаємодії релігії та соціальних інститутів модерного суспільства. Це й недивно, адже соціологію можна розглядати як своєрідну самосвідомість модерну - недарма Ґіденсове переформулювання теорії модерну базується на концепції рефлексивності - натомість релігію незрідка сприймали як інструмент леґітимації “старого порядку” (А. Токвіль), тобто абсолютизму, традиціоналізму й відсутності просвітництва.

Фундатори модерної соціологічної теорії - К. Маркс, М. Вебер та Е. Дюркгейм - зробили цю взаємодію наріжним каменем своїх міркувань, пропонуючи вельми різні судження про ідентичні феномени: для Маркса релігія є формою ідеології, яка за визначенням викривлює реальність, Дюркгейм вбачав у релігії функцію інтеґрації соціуму, натомість Вебер сформулював, напевно, найконтроверсійнішу в історії соціології тезу про те, що становленню капіталізму посприяло розгортання певної релігійної картини світу, а саме - протестантизму, зокрема його аскетичної версії.

В епоху набуття демократією статусу найпоширенішого принципу леґітимації політичної влади з усією гостротою постає питання, які риси мають бути властиві релігії, що здатна безконфліктно співіснувати з демократичним ладом або навіть сприяти демократизації, адже, всупереч прогнозам позитивістськи налаштованих соціологів ХХ ст., які розглядали секуляризацію як домінантну тенденцію сучасного розвитку, релігія продовжує бути одним із “несподіваних факторів модерну” (Е. Тіріакьян), змінюючись під його впливом і водночас змінюючи контури сучасного соціуму.

У нашому суспільстві з завершенням радянської доби відбувся своєрідний сплеск релігійності й на церкву намагаються покладати неабиякі сподівання: ми є свідками дебатів про доречність викладання християнської етики в школах та закликів об'єднати Україну шляхом створення єдиної Помісної Православної Церкви - причому, ці процеси відбуваються на тлі нелегких спроб розбудови демократичного ладу в нашому суспільстві. Що стосується ситуації поза межами України, з особливою гостротою питання сумісності релігійності й демократичності суспільства постає у зв'язку з політично-релігійною напругою в мусульманських країнах. За таких умов, перед суспільствознавцями постає низка запитань: які характеристики мають бути притаманні релігії, щоб можливою була її сумісність із демократією? Чи може релігія сприяти становленню й забезпеченню стабільності демократичного ладу? І якщо так, то яка саме релігія на таке здатна?

Проблема полягає в тому, що, з одного боку, нині в соціології визнано неадекватність теорії секуляризації сучасній динаміці релігійності у світі, а також вважається беззаперечним той факт, що як релігія, так і демократія є вагомими складовими сучасності; а з іншого - бракує знання стосовно того, які риси соціального інституту релігії визначають його сумісність або конфліктність із демократичним ладом і яким саме чином він здатен впливати на демократизаційні процеси.

Ця проблема поки що залишилася практично поза увагою у вітчизняних наукових розвідках, а доробок іноземних дослідників вирішує її тільки частково. У сучасному суспільствознавчому дискурсі все ще домінує прагнення класифікувати релігійні течії на ті, що є сумісними з демократичним ладом або можуть навіть сприяти демократизації, та ті, що конфліктують (представлене такими авторитетними дослідниками як Ш. Айзенштадт, С. Брюс, С. Гантінґтон, Р. Інґлегарт), при цьому не зважаючи достатньою мірою на мінливість релігій та релігійних напрямів у часі й просторі. Натомість, всесвітньо відомі ісламознавці Ф. Холлідей та Б. Лоуренс запропонували протилежне твердження: релігії часто містять таке складне поєднання ідей, що ними можна легітимувати навіть протилежні за своїм характером політичні цілі. Водночас, дослідження демократизаційних процесів у Латинській Америці другої половини ХХ ст. (М. Адріанс, Дж. Кавендиш, Б. Фроехле, П. Оксгорн, К. Сміт, Б. Г. Сміт), роботи Р. Хефнера щодо взаємодії релігії з ідеєю демократії в Індонезії наприкінці ХХ ст., а також класична робота А. Токвіля про демократію в США вказують на те, що релігія може сприяти демократизації за умови, якщо релігійні лідери інтерналізують демократичні цінності й пропагуватимуть їх серед віруючих, а також запроваджуватимуть демократичний стиль роботи релігійних організацій. Однак, залишається нерозв'язаним питання, які саме риси релігії, окрім прямої підтримки ідеї демократії, уможливлюють її сумісність із демократією або латентне сприяння становленню та консолідації демократичного ладу?

Для цього необхідні дослідження, які, замість статичного й узагальненого погляду на релігійні системи, звертають увагу на роль соціального інституту релігії в процесах демократизації, що успішно відбулися в тих чи інших суспільствах. Сполучені Штати становлять вдалий об'єкт для такого дослідження, оскільки традиційно вирізнялися високим рівнем релігійності й водночас часто були в аванґарді демократичних інновацій. Понад те, культурна й політична різноманітність цього суспільства дозволяють побачити взаємодію інститутів релігії та демократії в розмаїтті форм і контекстів. Водночас, нині в Україні функціонує подібний до американського варіант улаштування конфесійного простору, за якого релігія відокремлена від держави й освіти, на противагу державному визнанню пріоритетних конфесій та наданню привілеїв історичній церкві в Британії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Данії, Греції та низці інших країн, що робить американський досвід особливо цікавим для нашого суспільства.

Дисертаційна робота включає період від колоніальних часів до 1960-х рр., коли законодавча та виконавча гілки влади вдалися до реальної, а не номінальної інтеґрації афроамериканського населення, що становило останню значну групу, позбавлену можливості брати участь в управлінні суспільством. Джерельною базою дослідження є праці істориків, соціологів, політологів та релігієзнавців, що містять матеріал про зміни в часі релігійних і політичних інституцій США, включаючи збірки автентичних документів (промов, релігійних відправ, стенограм судових засідань).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не пов'язана.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є виявлення світоглядних й організаційних аспектів соціального інституту релігії, що обумовлюють його конфлікт або конґруенцію з демократичним ладом і демократизаційними процесами, на прикладі динаміки взаємодії релігії та демократії в США. Відповідно до поставленої мети дослідження, необхідно розв'язати такі завдання:

концептуалізувати поняття демократії та демократизації у світоглядному вимірі, на рівні соціальної дії й організаційного прояву;

визначити демократичну складову християнського віросповідання та, зокрема, його європейської інтерпретації, яка була перенесена на терени США;

розкрити специфіку американської релігійності в період формування республіканської форми правління американської федерації;

експлікувати в зазначених часових та просторових координатах динаміку релігійних поглядів у контексті демократизаційних змін і роль релігійних груп й організацій у демократизаційних та де-демократизаційних рухах.

Об'єктом дослідження є соціальні інститути релігії й демократії в американському суспільстві від колоніальних часів XVII-XVIII століть до 60-х років ХХ ст.

Предмет дослідження становить взаємодія соціального інституту релігії та демократизаційних і де-демократизаційних процесів в американському суспільстві в період від колоніальних часів XVII-XVIII століть до 60-х років ХХ ст.

Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, методи порівняльного аналізу, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії взаємодії релігійних інституцій із демократизаційними та де-демократизаційними процесами.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі дослідження розвитку американського суспільства, у дисертації запропоновано нову концептуальну схему взаємодії релігії та демократії, яка розкриває світоглядні й організаційні характеристики соціального інституту релігії, що визначають його конфлікт vs. сумісність із демократичним ладом та сприяння vs. опір процесам демократизації. Наукова новизна одержаних результатів представлена такими положеннями:

вперше узагальнено та систематизовано соціологічний доробок з проблеми сумісності релігійності й демократичності суспільства, у результаті чого продемонстровано, що релігія може сприяти демократизаційному або де-демократизаційному напрямку суспільної динаміки як завдяки “картинам світу”, які вона пропонує своїм віруючим, так і завдяки своїй організаційній структурі, яка забезпечує кооперацію людей задля вирішення різноманітних питань;

вперше, на прикладі суперечливої ролі протестантизму в демократизаційних і де-демократизаційних процесах у США, продемонстровано, що одна й та сама релігійна традиція може перебувати в конфлікті або конґруенції з демократичним ладом в залежності від того, якої інтерпретації вона набуває в конкретних просторово-часових координатах; таким чином, обґрунтовано положення, що класифікації релігій та окремих їхніх конфесій на ті, що є сприятливими для демократизаційних процесів, сумісними або несумісними зі становленням та консолідацією демократії, є слушними тільки в конкретному часовому та просторовому контексті, оскільки інтерпретація, представлена в громадському релігійному дискурсі, інтерналізована віруючими та втілена у відповідних організаційних формах, не є сталою навіть у рамках однієї релігії або релігійного напряму;

вперше обґрунтовано, на прикладі США, що релігія (або релігійний напрям) перебуватиме в конфлікті з демократією в тому разі, якщо її світоглядній системі, створеній на основі інтерпретації її священних текстів, властиві: фаталізм, напередвизначеність особистості й спасіння людини, приватний шлях до спасіння, догматичність, сприйняття релігійної організації як посередника між людиною та Богом; і якщо її організаційним формам властиві такі риси: церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців; віруючі організовані в пасивні аудиторії, а не громади; духовенство організоване ієрархічно й започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва; духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду;

вперше, на прикладі США, продемонстровано, що релігія (або релігійний напрям) сумісна з демократією та може навіть сприяти їй, якщо її світоглядній системі, створеній на основі інтерпретації її священних текстів, властиві: дозвіл на соціальну інновацію, бачення індивіда як продукту свого оточення, вимога активної боротьби за справедливість (соціальний шлях до спасіння), відкритість до практики життя, сприйняття релігійної організації тільки як помічника в спілкуванні з Богом; і якщо її організаційним формам притаманні такі риси: у царині взаємин з політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів; у рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів; духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків; підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої підтримки демократизації, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження дозволяють не тільки адекватніше оцінити перспективи демократизації певного суспільства, але й розкривають, які зміни мусять відбутися в інтерпретації релігійного вчення та в його організаційних формах для того, щоб була можливою успішна демократизація суспільства та консолідація демократичного ладу в ньому. Результати дослідження можуть бути корисними для розробки адекватної державної політики в Україні по відношенню до релігійних організацій і свободи віросповідання.

Демонструючи, що демократизація високорелігійних суспільств не тільки є можливою, але й здобуде потужного імпульсу в разі альянсу демократичних сил із духовенством, дане дослідження розкриває суперечливість спроб сприяти демократизації релігійних суспільств за допомогою секулярних механізмів, що особливо актуально для розробки адекватної політики міжнародної участі в політичних процесах у країнах мусульманського світу.

Матеріали дисертації можуть бути використані в розробці курсів з соціології релігії, історичної та політичної соціології.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були представлені й обговорені на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 2006), на ХІХ міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2006) та на IV міжнародній конференції “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 2006).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в 4 статтях у провідних наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота має вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел (233 найменувань), що займає 20 сторінок. Обсяг основної частини - 185 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано зв'язок роботи з науково-дослідними темами, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну роботи та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію дисертації та публікації.

У першому розділі дисертації “Теоретико-методологічні засади дослідження” пояснено концепцію дослідження та здійснено критичний огляд релевантного соціологічного доробку, виокремлено канали впливу інституту релігії на інші соціальні інституції, уточнено концептуалізацію релігії у світлі дисциплінарної специфіки соціології релігії та визначено критерії наукового методу, застосовувані в цьому досліджені, а також розглянуто проблему концептуалізації понять демократії та демократизації в соціальних дослідженнях.

Релігію визначено як систему вірувань та практик, за допомогою яких група людей виражає своє відношення до незникної першопричини світу та які передбачають, як мінімум, віру людини в безсмертя своєї душі й можливість свідомої взаємодії з першопричиною світу, що може бути здійснюваною за допомогою посередників або без них. Коли розглядаємо релігію як соціальний інститут, то йдеться не про будь-які релігії, включно новітні, а тільки такі, що вже проіснували відносно тривалий час і які сприймають як важливу складову певного суспільства, котрій властиві постійно повторювані форми соціальної взаємодії, ґрунтовані на усталеному сполученні цінностей, норм, статусів, ролей, груп та організацій. Релігія неодмінно є певним світоглядом і часто, але не завжди, певною організацією або мережею організацій. Відповідно, один із каналів її впливу на суспільство - це світоглядний, який, як відомо, М. Вебер пояснив таким чином: картини світу спрямовують динаміку інтересів людей, а інтереси, у свою чергу, скеровують соціальну дію. З іншого боку, релігія може впливати на суспільне життя як організація, спрямовуючи свої матеріальні та людські ресурси або на виправдання чинного суспільного порядку, або на його зміну.

Вивчаючи релігію в рамках соціології, слід зважати на те, що офіційна доктрина релігії не є тотожною релігійній картині світу, яка домінує серед членів тої чи іншої спільноти. Основні та допоміжні релігійні тексти зазнають інтерпретації, з одного боку, віруючого (за умови його спроможності та бажання вивчати ці тексти), а з іншого - духовенства, причому як офіційної доктрини, так і особистої інтерпретації кожного священика. Водночас, місцеві звичаї нерідко здобувають освячення й стають частиною релігійного світогляду, хоча вони відсутні в основному священному тексті.

Історія США в інтерпретації Токвіля та нещодавній досвід латиноамериканських суспільств в аналізі М. Адріанса, Дж. Кавендиша, Б. Фроехле, П. Оксгорна, К. Сміта та Б.Г. Сміта, а також Індонезії в дослідженнях Р. Хефнера демонструють, що лідерство духовенства у формуванні громадянського суспільства може бути результативною практикою для демократизації релігійних суспільств. Просування релігійними організаціями рівності й громадського активізму включало в себе і психологічну підготовку, і розвиток навичок, і надання практичної інформації, необхідної для ефективної дії. Фактично, релігійні осередки виступали в ролі центрів громадянської ініціативи.

Однак, зрозуміло, що це не єдиний можливий варіант безконфліктної взаємодії релігії та демократії й поки що ми не маємо чіткого уявлення про те, які світоглядні й організаційні аспекти релігії уможливлюють її узгоджене співіснування з демократичним ладом. Таке знання може дати нам історико-соціологічний аналіз тих суспільств, яким був притаманний порівняно високий ступінь релігійності та демократичності впродовж відносно тривалого періоду. Фіксуючи ті моменти, коли протягом ХІХ та ХХ ст. різноманітні релігійні громади США змінювали свою позицію з нейтралітету або опору по відношенню до основних демократизаційних тенденцій на сприяння демократизації цього суспільства, можливо виокремити світоглядні й організаційні аспекти релігії, які перебувають або в конфлікті, або в конґруенції з реалізацією ідеї демократії. Під основними автор розуміє ті, що або відбувалися на рівні національних реформ, або були поширеними в американському суспільстві загалом, або були характерними принаймні для одного з традиційних регіонів США (північно-східного, південно-східного або західного).

Відповідно до викладеної в цьому розділі концептуалізації понять демократії та демократизації, дослідження ролі релігії в процесах демократизації передбачає аналіз того, яким чином у контексті релігійного сприйняття світу серед широких кіл громадськості формувався демократичний світогляд, а саме - віра в цінність життя кожної людини, переконання, що будь-яка влада схильна ставати корумпованою, та відповідний моральний дозвіл на протест проти правителів, а також віра в рівноцінність індивідів і моральне заперечення будь-якої особливості або окремішності тих, хто править. Після аналізу світоглядних трансформацій, наступним кроком має бути з'ясування того, чи впливали релігійні організації на набуття практичних знань громадянами й реалізацію цих знань у розмаїтті форм політичної участі та якою була роль релігійних організацій в інституціоналізації демократичних практик.

У другому розділі “Специфіка американської релігійності в США та динаміка релігійних поглядів у контексті демократизаційних процесів ХІХ та ХХ століть” виокремлено демократичну складову християнської традиції, розглянуто специфіку американської релігійності та виокремлено основні світоглядні переходи, що відбулися в релігійних поглядах у контексті демократизаційних процесів.

Християнська традиція містила в собі потенціал до конґруенції з ідеєю демократії завдяки таким елементам свого вчення. По-перше, завдяки експліцитному дозволу на протест проти правителів. Цей дозвіл надавав приклад конфліктів між правителями й давньоіудейськими пророками, в результаті чого перші поставали не представниками Бога на землі, а людьми, яким властиво помилятися і яким не слід коритися, якщо їхні діяння не відповідають Божим заповідям. Таким чином, християнська традиція містить у собі принцип верховенства права, а не волі окремої людини.

По-друге, завдяки відсутності чітко сформульованої ідеї посередництва між Богом і людьми, що імпліцитно висловлювало ідею рівності всіх людей та уможливило демократичне обрання лідерів у рамках християнської традиції, реалізоване протестантською доктриною “священництва всіх віруючих”. І по-третє, завдяки експліцитній присутності в Новому Заповіті ідеї рівності та ідеї служіння лідера всім іншим членам громади, що відповідає демократичному баченню осіб, наділених владними повноваженнями, як таких, що були найняті суспільством для виконання певних функцій.

Американська релігійність, з одного боку, продовжувала християнську традицію, перенесену з Європи, а з іншого - мала свою специфіку, яка з часом ставала дедалі виразнішою. Релігійність на теренах США від початку була вищою, ніж у Європі. Причому, не тільки в частці віруючих, але й в інтенсивності релігійних переживань й активності в діяльності релігійних осередків. Окрім спостережень Токвіля, на це промовисто вказують зафіксовані дослідниками численні “релігійні піднесення”. Примітно, що такі релігійні піднесення завжди відбувалися в поєднанні з посиленням кількості й інтенсивності реформаторських рухів. Реформаторство було настільки невід'ємним елементом цих піднесень, що вельми коректним було б говорити про них як релігійно-реформаторські.

Релігійність у США виразно інкорпорувала патріотизм й ідею демократії. Демократизація світу часто набирала статусу християнської місії цього суспільства, що не було характерним для Європи. Особливістю також є те, що, інкорпорувавши зрештою демократичні цінності, американське духівництво опинилося в аванґарді формування демократичного світогляду нації як через проповіді, так і в освіті, на яку воно мало значний вплив навіть у XIX ст. Водночас, оскільки в США домінувала й понині домінує тогочасна протестантська традиція пієтизму, а не літургійний стиль католицизму, американська релігійність висувала порівняно високу імперативність моральних вимог, позаяк не надавала можливості розкаятися та здобути пробачення гріхів за допомогою церковного інституту.

Після об'єднання штатів і прийняття конституційної поправки щодо свободи віросповідання, у США відбувся безпрецедентний сплеск релігійного плюралізму та незнане на ті часи відокремлення церкви від держави. Варто наголосити, що йдеться саме про відокремлення церкви як організації від державного апарату, а не про розмежування релігійної та політичної царини, яка, навпаки, завжди мала порівняно високий ступінь єдності в цьому суспільстві: політичні цінності традиційно були складовою релігійної риторики, а політикам важко було повністю уникнути християнської риторики, змагаючись за симпатії своїх релігійних виборців; більше того, священики, хоча й не могли обіймати державних посад, однак, часто опинялися серед лідерів реформаторських ініціатив як авторитети для своїх місцевих громад.

Через те, що на початкових етапах США формувалися з іммігрантів, чиї погляди часто були опозиційними по відношенню до домінантних на їхній батьківщині, ті соціальні науковці, які мало знайомі з історичними матеріалами, нерідко недооцінюють складність становлення свободи віросповідання в цьому суспільстві. Внаслідок такої ідеалізації, протестантизм із легкістю можна сприйняти як релігійний напрям, який культивував демократію. З подібних міркувань також недооцінюють складність становлення свободи слова, яка була тісно переплетена зі становлення свободи віросповідання, оскільки в обох випадках ідеться про можливість відкрито декларувати переконання, відмінні від домінантних, і не зазнавати за це каральних санкцій. У цьому розділі продемонстровано, що історична реальність була складнішою й взаємодія протестантизму з демократизаційними тенденціями різнилася в часі та просторі. Таким чином, проілюстровано недоречність однозначної асоціації певної релігійної течії з демократією та важливість інтерпретації, якої набуває певне релігійного вчення в різних контекстах.

У цьому розділі також продемонстровано, що, з одного боку, християнська традиція містила потужний демократизаційний потенціал, а з іншого - протестантизм у США набув узгодженості з ідеєю демократії тільки після низки вельми радикальних світоглядних переходів:

- від фаталістичної орієнтації до визнання можливості людини змінювати соціальну дійсність;

- від віри в напередвизначеність долі кожної особистості до віри в шанс кожного на спасіння, завдяки чому стала можливою інтеґрація менш привілейованих верств населення;

- від приватної релігійності до соціальної, коли активна громадянська позиція набула імперативного статусу для віруючої людини;

- від догматичності до відносної відкритості.

Розглянувши світоглядну динаміку релігійної системи в контексті демократизаційних процесів, у третьому розділі “Участь релігійних груп і організацій у демократизаційних та де-демократизаційних рухах у США протягом ХІХ та ХХ століть” проаналізовано роль релігії як організації в Прогресивному русі, рухах за права жінок та афроамериканців.

Протестантські священики поставали як в опозиції до демократизаційних тенденцій, так і в авангарді демократизації, причому як свідомо пропагуючи демократичні впровадження (що було особливо характерно в русі за права афроамериканців), так і створюючи можливості для здобуття нових знань та нового досвіду дискримінованими групами, хоча й не маючи такого свідомого наміру (що було особливо характерним для становлення руху за права жінок). З одного боку, протестантизм сповідували члени Ку-Клукс-Клану та ті священики, що засуджували публічні виступи активісток аболіціоністського руху, аргументуючи рядками з Біблії та патріархальною традицією неприпустимість публічного виступу жінки, а з іншого - в рамках протестантизму були виховані тогочасні лідери, особливо в його євангелістичній традиції, яка постала пізніше за інші й змогла змагатися з порівняно усталеними церквами, зокрема, завдяки тому, що запропонувала ліберальніше й демократичніше вчення, що мало вищий рівень узгодженості з тогочасними секулярними тенденціями. Водночас, такі напрями як “Спільнота друзів” (квакери), принесений з Європи, та пентекосталізм, який зародився в США на зламі ХІХ і ХХ століть, були виразно спрямовані на інтеґрацію всіх членів суспільства.

Саме протестантський середній клас став опорою демократизаційних реформаторських рухів кінця ХІХ-початку ХХ ст., які було узагальнено під назвою Прогресивного руху. У випадку Прогресивного руху, церкви відіграли роль мобілізаційних осередків, які здійснювали пропаганду й організовували збір коштів. За допомогою доктрини соціального християнства, вони надали особливо потужної мотивації, додавши до звичних християнських моральних імперативів вимогу активної участі в розв'язанні громадських проблем. Вони також правили за приклад демократичної взаємодії на моральній основі, який контрастував із функціонуванням владних інституцій.

Церковні громади та їхні мережі були основою колективної дії та забезпечували легітимацію реформаторських заходів. Найбільш впливовою така їхня роль була в русі за громадянські права 1960-х років, спрямованому на подолання ексклюзії афроамериканського населення. Вплив релігійних організацій у цьому випадку був вирішальним, адже не існувало жодних інших каналів, які змогли б забезпечити таку узгодженість колективних виступів та таку потужну мотивацію до участі у виступах за цілком реальної загрози життю та здоров'ю учасників руху. Таким чином, у рухах за права афроамериканців церкви відіграли роль ідеологічних осередків, де формували бачення ситуації та відчуття імперативності її зміни, надавали необхідні для цього знання та досвід, а також які слугували базою для координування масових акцій протесту. Відповідно, релігійні організації нерідко виступали як своєрідні “школи демократії”, де набували знань та навичок, необхідних для ефективної участі в громадських справах. Церква функціонувала саме як складова громадянського суспільства, а не відгалуження державних структур.

У висновках підсумовано, якого результату було досягнуто в розв'язанні проблеми дисертаційної роботи, яка полягала в тому, що хоча як релігія, так і демократія є вагомими складовими сучасності, нині в соціології бракує знання стосовно того, які риси соціального інституту релігії визначають його сумісність або конфліктність із демократичним ладом і яким саме чином він здатен впливати на демократизаційні процеси. З метою розв'язання зазначеної проблеми, було виокремлено світоглядні й організаційні характеристики соціального інституту релігії, що узгоджуються з демократизаційними процесами або навіть сприяють їм, а також такі, що з ними конфліктують.

Соціальний інститут релігії не є сумісним із демократичним ладом, якщо йому властиві такі світоглядні й організаційні риси:

віра в те, що чинний порядок речей повністю визначений і контрольований Богом, оскільки вона обумовлює фаталістичний світогляд, що позбавляє сенсу будь-які спроби створювати, змінювати та контролювати соціальну дійсність спільними зусиллями;

віра в напередвизначеність особистості й спасіння людини, що суперечить ідеї рівності та унеможливлює інтеґрацію до управління суспільством тих, хто не є “обраними”;

віра в приватний шлях до спасіння, яка не культивує потреби утверджувати справедливість (відповідно до того, як людина її розуміє) у соціальному житті, а тільки вимагає від людини індивідуального дотримання заповідей її релігії (тобто без намагання вплинути на ситуацію в певній групі, місцевій громаді або суспільстві в цілому); за такої орієнтації людина не відчуває відповідальності за ситуацію, що складається в соціальному світі, до якого вона належить;

догматизація, за якої втрачається адекватність сприйняття дійсності та виникає спротив по відношенню до будь-яких реформаторських зусиль, що не передбачені догматичною схемою світобудови; таке бачення дійсності (у світлі заздалегідь розроблених схем) унеможливлює пошуки ефективних рішень, консервує конфлікти або схиляє до використання сили для їх розв'язання;

сприйняття релігійної організації як посередника між людиною й Богом; у такому разі духовенство здобуває найвищий авторитет як транслятор Божественних установок і рішень та, відповідно, ідея рівноправної участі дорослого населення у врядуванні суспільством не може бути реалізована навіть частково;

церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців; у такому випадку, роль релігії зведена до обслуговування інтересів домінантних груп (забезпечуючи їм Божественну легітимацію, релігійні лідери, в обмін за такі послуги, мають статусні привілеї та високий рівень матеріальної забезпеченості);

віруючі організовані в пасивні аудиторії, а не громади; такий стиль взаємодії формує ієрархічно зорієнтований світогляд і стиль поведінки, що не передбачає ініціативності; створюючи таку модель, інститут релігії ускладнює формування демократичного світогляду та практики; за інтенсивних процесів демократизації, найімовірніше, такий релігійний інститут змушений буде або адаптуватися до демократичних тенденцій, або зрештою поступитися новим релігійним течіям;

духовенство організоване ієрархічно й започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва; така організаційна риса перебуває в конфлікті з демократичними принципами, подібно до розглянутої в попередньому пункті;

духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду, використовуючи власний авторитет серед віруючих та інтерпретуючи релігійне вчення у відповідному світлі.

Натомість, релігійність суспільства буде сумісною з ідеєю демократії або навіть сприятиме демократизації, якщо її світоглядній та організаційній системі властиві такі риси:

дозвіл на соціальну інновацію, який відкидає тотальну задовільність чинного порядку та його контрольованість Богом і, таким чином, уможливлює свідоме колективне творення людьми свого суспільного життя;

бачення індивіда як продукту свого оточення, що узгоджується з ідеєю рівності можливостей, сприяє поширенню освіти й спробам інтеґрації всіх верств населення, на противагу вірі в те, що доброчесність людини визначена від її народження, яка призводить до спроб ізолювати або повністю контролювати частину населення, позбавляючи її можливостей впливу на суспільство загалом та на власне життя в ньому зокрема;

соціальний шлях до спасіння, тобто вимога активної боротьби за справедливість, що створює мотивацію до спроб трансформувати соціальне життя у відповідності з ідеалами, сповідуваними людиною (на противагу пасивній громадянській позиції);

відкритість до практики життя на противагу догматичності, завдяки чому стає можливим вивчення та розв'язання проблем, що постають перед суспільством, замість їхнього консервування та силового розв'язання;

сприйняття релігійної організації тільки як помічника в спілкуванні з Богом, який не має жодної монополії на істину та її інтерпретацію, а отже не може визначати належний світогляд і суспільний порядок; у такому випадку кожна доросла людина має право на формування й артикуляцію власної думки та на спроби реалізувати її на практиці спільно з іншими індивідами, які поділяють її погляди та інтереси;

у царині взаємин із політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів; у такому разі, воно не претендує на леґітимацію політичних гравців і, натомість, священики беруть участь у громадянських ініціативах так само, як і будь-які інші лідери місцевих громад і громадської думки в суспільстві загалом; духовенство не постає як наділене особливим зв'язком із Богом, а радше, як люди, готові арґументувати свою громадянську позицію за допомогою духовної риторики;

у рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів; така організаційна риса значно полегшує громадські ініціативи, оскільки забезпечує не тільки доступність приміщення для громадських зборів, але й створює особливу атмосферу довіри та моральної вимогливості для учасників зібрання;

духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків; у такому разі, вільне виявлення ініціативи постає як загальний принцип, заповідуваний Богом, і жодних представників духовенства не сприймають як особливу групу;

підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої демократизаційної пропаганди, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих; очевидно, що в такому випадку, інститут релігії постає потужним демократизаційним фактором, оскільки священики мають особливий авторитет в очах віруючих і здатні пов'язати демократичну риторику з усталеними переконаннями своїх парафіян;

підтримуючи демократичні цінності, духовенство дозволяє або навіть ініціює в рамках релігійних організацій навчання практичним знанням і навичкам, необхідним для реалізації ідеї народовладдя; у цьому випадку, релігійний інститут також справляє потужний демократизаційний вплив, виконуючи функцію освітньої інституції, доступної для всіх охочих, незалежно від віку, статків або соціального статусу, як бачимо як на прикладі католицьких осередків у Латинській Америці, так і на прикладі протестантських церков у США.

Список публікацій

1. Богданова О. Чи може релігія сприяти демократії? // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2007. - № 1. - С. 74-91.

2. Богданова О.В. Можливість поєднання релігійності та демократичності суспільства: світоглядні й організаційні аспекти (на прикладі США) // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. - 2006. - Т. 58. - С. 22-27.

3. Богданова О. Концептуалізація демократії в соціальних дослідженнях // Соціальні виміри суспільства. - К.: Інститут соціології НАН України, 2006. - С. 175-182.

4. Богданова О.В. Демократизаційні соціальні рухи у контексті підприємницької індустріалізації (на прикладі США кін. ХІХ-поч. ХХ ст.) // Наукові записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. - 2005. - Т. 46. - С. 71-77.

Размещено на Allbest.ru