Причини відхилення (девіації) у суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні підходи до девіації

1.1 Теорія аномії К. Дюркгейма, Р.Мертона

За Дюркгеймом, Аномія - це стан суспільства, при якому наступають розкладання, дезінтеграція і розпад системи цінностей і норм, що гарантують громадський порядок. Необхідна умова виникнення аномії в суспільстві - розбіжність між потребами та інтересами частини його членів з одного боку і можливостями їх задоволення з іншого.

Слово "аномiя" буквально означає "вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативностi". Цим термiном Дюркгейм позначив ситуацiю, що складається для iндивiдiв та суспiльства, коли соцiальнi норми стають взаємно суперечливими, втрачають яснiсть або навiть взагалi зникають.

Дюркгейм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз та радикальних соцiальних змiн, (наприклад, при спадi дiлової активностi та невпиннiй iнфляцiї), коли люди втрачають впевненiсть в тому, що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях узгоджених норм.

Мертон визначає теорію соціальної аномії як соціологічну теорію причин злочинності у сучасному суспільстві. У своїй книзі «Соціальна структура та аномія» автор розглядає аномію як стан нормативної невизначеності, який виникає з таких з неузгодженостей у соціальній структурі, коли різні її сегменти пред'являють нормативні вимоги до індивіда та котрі не можуть одночасно задовольнятися Мертон виділив п'ять реакцій на аномію:

1. підпорядкування (емоційне прийняття цілей та засобів);

2. інновація (прийняття цілей при відкиданні інституційно пропонованих засобів);

3. ритуалізм (емоційне прийняття коштів при відмові від цілей);

4. ретретизм (відступництво) (емоційне відкидання схвалюваних цілей і засобів);

5. бунт (повна відмова від старих цілей і засобів і спроба замінити їх новими);

Окремим випадком інноваційного пристосування до аномії, характерним для сучасного американського суспільства, є "незаконне пристосування", тобто прийняття цінності грошового успіху і вибір незаконних (культурно не схвалюваних, але технічно ефективних) засобів її досягнення, визначається неможливістю досягти цієї мети законними засобами.

1.2 Теорія культурної трансмісії

Основне призначення рiзновиду полiтичної соцiалiзацiї - так званої культурної трансмісії - полягає в передачi полiтичної культури вiд одного поколiння до iншого, вiд однiєї соцiальної групи до iншої. Культурна трансмiсiя здiйснюється трьома шляхами:

Перший - де пiдтримання й збереження існуючої полiтичної культури. Bін пов' язаний, як правило, з передачею полiтичних поглядiв, норм, цiнностей, орieнтацiй тощо вiд старшого поколiння до молодшого - вiд батькiв до дiтей, вiд учителiв до учнiв, вiд викладачiв до студентiв iт. д., причому старше поколiння виступає в ролi контролера цього процесу.

Передача може вiдбуватися й по-iншому - вiд молодшого поколiння до старшого, коли, наприклад, соцiалiзацii пiдлягають iноземцi, зокрема iммiгранти. В якостi агентів соцiалiзацii тут досить часто виступають дiти. Саме вони в першу чергу знайомляться в школі з полiтичними нормами й цiнностями нової для них країни, а потiм уже вдома прилучають до них старших.

Другий шлях - перетворення й переробка як попередньої, так i сучасної політичної культури. Bін зумовлений постiйними змiнами, якi вiдбуваються в економiчнiй, соцiальнiй та полiтичнiй структурах суспiльства.

Третiй шлях- створення нової політичної культури. Ним iдуть, головним чином, тi країни, якi вперше здобули можливiсть вибору самостiйного економiчного, соцiального й полiтичного шляху розвитку. Це шлях i сучасної України. Через певнi iсторичнi обставини i, перш за все, через економiчну кризу та кризу соцiальних i полiтичних структур, Україна постала перед необхiднiстю формування такого типу політичної культури, який би, з одного боку, органiчно вписувався в систему цивiлiзованих полiтико-культурних вiдносин сучасного світу, а з iншого - максимально враховував би нацiональнi й релiгiйнi традицii, якi складалися упродовж столiть. Цей шлях поєднує два взаємодоповнюючi процеси: десоцiалiзацiю i ресоцiалiзацiю, що й вiдбувається зараз в Українi.

1.3 Теорія конфлікту

На думку Р. Дарендорфа, конфлікт -- це співвідношення між соціальними елементами, котре будується наявних (суб'єктивних) та латентних (об'єктивних) суперечностях. Соціологу своїй теорії конфлікту доводить, що вони -- річ об'єктивна і є виявом соціальної неоднорідності суспільства. На формування конфлікту впливають відносини панування-підкорення, джерелом конфлікту є боротьба за владу та авторитет. Причому конфлікти можуть виникати між соціальними суб'єктами, що мають як однаковий соціальний статус (держави, народи, політичні партії) так і такими, що мають різний статус (підприємці і робітники, начальники і підлеглі). На думку ученого, основними характеристиками соціального конфлікту є його інтенсивність та міра застосування насилля. Інтенсивність конфлікту, за Р. Дарендорфом, - це рівень енергії, яку вкладають у конфлікт його учасники. Міра насильства вказує на засоби, які вкладають у конфлікт соціальні суб'єкти -- від переговорів та компромісів до війни. Оскільки конфлікти -- річ об'єктивна, позбутися їх повністю неможливо, але важливо розробляти заходи, що пом'якшують конфлікт, регулюють його. Тобто мова іде не про усунення причин конфлікту, а про пом'якшення його згубного впливу. Шляхами вирішення конфлікту Р. Дарендорф вбачає переговори, посередництво, арбітраж.

Ще радикальнішою є теорія конфлікту, розроблена Л. Козером. Учений вказує що структурно-функціоналістська теорія Парсонса-Мертона є половинчастою, бо у ній немає місця позитивним функціям соціальних конфліктів. Завдання його концепції - не лише дослідити причини, гостроту та тривалість соціальних конфліктів, а насамперед, прагнення осягнути позитивне значення соціальних конфліктів. Козер, як і Дарендорф, вважає, що об'єктивними умовами виникнення конфлікту є соціальна неоднорідність і відсутність стабільної вертикальної мобільності у суспільстві. Джерелами виникнення конфлікту є боротьба насамперед за владу та власність - основні фактори, що дестабілізують соціальні відносини. Чинниками, що загострюють конфлікти, Козер називає емоції учасників конфлікту, цінності й проблеми, що мають найбільше значення у спричиненні конфлікту, а також усвідомлення суб'єктами конфлікту значимості цих цінностей і проблем. На відміну від Маркса, який вважає, що конфлікт є тим гостріший, чим більше його сутність усвідомлюється його учасниками, Козер доводить, що гострота конфлікту залежить навпаки, від не усвідомлення суб'єктами конфлікту його сутності.

1.4 Теорія ярликування(таврування)

На початку 1960-х pp. американський соціолог Говард Беккер запропонував концепцію, багато у чому протилежну тим поясненням девіації, які панували на той час і які спиралися на так звану „медичну модель”. У відповідності до неї людина, що визначалася як „девіант”, вважалася у деякому розумінні „хворою”, тобто головна причина визнання порушником припускалася існуючою тільки в самій цій людині.

Сам же Г. Беккер прийшов до висновку, що насправді девіація багато в чому зумовлена здатністю впливових груп суспільства (законодавців, судей, лікарів і т. ін.) нав'язувати іншим певні стандарти поведінки. Соціальні групи, - писав він у своїй книзі „Аутсайдери”, - створюють девіацію, оскільки вони складають правила, порушення яких вважається девіацією. Крім того, вони нав'язують ці правила певним людям, яким „начіплюються ярлики” аутсайдерів. З цієї точки зору девіація визначається не якістю вчинка, який здійснює людина, а скоріш наслідками застосування іншими людьми правил та санкцій проти „порушника”.

Концепція Г. Беккера та близькі до неї підходи Едвіна Лемерта та Кая Еріксона отримали назву „теорії ярликування”, тому що вони пояснюють девіантну поведінку в термінах правоздатності впливових груп наклеювати ярлики „девіантів” представникам менш впливових соціальних груп. Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би вона порушила деяке правило (навіть якщо це не відповідає дійсності) тільки тому, що інші люди стверджують, що це правило було порушено.

2. Формальний та неформальний соціальний конфлікт

девіація аномія соціалізація конфлікт

Соціальний конфлікт - це конфлікт, що розігрується між індивідуумами, їх групами, а також системами або підсистемами.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Американський соціолог Л. Козер у праці "Функції соціального конфлікту" обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту. Він вважав його своєрідним клапаном, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя. Всі соціальні конфлікти він поділив на позитивні, тобто ті, які ведуть до розвитку соціальної системи, та негативні, що загрожують існуванню соціальної системи. Л. Козеру також належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.

Німецький соціолог Р. Дарендорф розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці "Конфлікт та захист: загальна теорія" стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його.

Конфліктологи розглядають такі способи розв'язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

* прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;

* спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;

* уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;

* контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;

* спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфліктної ситуації;

* перевіряти об'єктивність інформації, пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток.

Размещено на Allbest.ru