Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Суспільство як цілісна система

1.1 Ключові поняття та терміни

* суспільство

* система

* соціальна система

* соціальний зв'язок

* соціальні умови

* соціальна взаємодія

* соціальні відносини

* системна якість

* координація

* субординація

* соціальний детермінізм

* соціальний функціоналізм

* дисфункції

1.2 Суспільство і природа

Почнемо з того, як соціологія трактує поняття "суспільство".

Є. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективних уявленнях.

З погляду К. Маркса, суспільство - це сукупність відносин між людьми, що історично розвиваються та складаються в процесі їхньої спільної діяльності.

Ми часто і не без підстави говоримо, що людина, суспільство -- частина природи. І в той же час не менш часто і з не меншою підставою чітко розрізняємо і навіть протиставляємо людину, суспільство природі. Чи немає тут протиріччя? Здається, що ні, якщо враховувати, у якому конкретно аспекті, ракурсі розглядається щораз дана проблема.

У першому випадку поняття "природа" вживається в гранично широкому розумінні, що виражає природну єдність усього світу, усієї дійсності. Теза "суспільство -- частина природи" відбиває той незаперечний факт, що людина, а отже, і суспільство походять із природи; людина -- істота і біологічна, яка має чимало загальних рис і властивостей з іншими живими істотами і підкоряється законами природи; людина є вищим ступенем розвитку живої природи; суспільство знаходиться в органічному зв'язку і найтіснішій взаємодії з природним середовищем і не може функціонувати і розвиватися поза природою, у відриві від неї; і природа, і суспільство підкоряються у своєму розвитку деяким загальним фундаментальним законам і т. п.

В другому випадку поняття "природа" використовується в більш вузькому розумінні, як частина, а не увесь реальний світ, як зовнішнє (природно-географічне) середовище стосовно людини, суспільства. Це особливо важливо тоді, коли необхідно відбити і підкреслити, що людина -- це не тільки і не стільки біологічна (жива, природна) істота, нехай і у вищій формі свого прояву, а якісно нове, принципово особливе явище з властивими тільки йому соціальними якостями і властивостями, що виростають із взаємодії людей один з одним; а життя суспільства -- це якісно своєрідне, соціальне життя, що не зведене до біологічного життя (включаючи і життя високоорганізованих тварин -- людиноподібних мавп), де діють особи, позбавлені соціальної свідомості і не виділяють себе із світу тварин. Усе, що відбувається в природі, носить стихійний, не свідомий характер, у той час як у суспільстві діє істота, наділена людською свідомістю і волею, що керується у своїй діяльності визначеними цілями, цінностями й ідеалами. Людина сама творить свою історію, незважаючи на об'єктивний, від неї не залежний характер її законів, що виявляються, однак, не інакше, як через зазначену діяльність людей. в основі цієї діяльності лежить прагнення задовольнити їхню матеріальну і духовну потреби. Якщо природні умови і саме населення являють собою природні умови громадського життя, то створені свідомою цілеспрямованою діяльністю людини, наприклад, засобу праці -- це історичні, специфічні суспільні умови людської життєдіяльності.

Югославський соціолог Д. Маркович виділяє три основні особливості людини:

* творчість,

* воля,

* соціальність,

пропонуючи наступне соціологічне визначення людини: людина -- це "суспільна істота, яка своїм діяльним відношенням до природи реалізує себе як творчий, вільний суб'єкт, що поєднується з іншими людьми і живе у соціальних групах, у яких він забезпечує умови свого біологічного і соціального буття".

Зі сказаного випливає, що не можна ні ототожнювати поняття "природа" і "суспільство", "природне" і "соціальне", ні розривати і протиставляти їх. Природа і суспільство -- це дві якісно різні форми прояву єдиної реальності, яким у єдиному людському знанні відповідають дві основні області -- природознавство й суспільствознавство.

Наукове розмежування зазначених понять дозволяє правильно зрозуміти двоєдину (саме двоєдину, а не подвійну, дуалістичну) -- природно-соціальну, біосоціальну -- основу людини і суспільства, не допускаючи як ігнорування природних начал у людині і суспільстві, так і заперечення ведучої, вирішальної ролі соціального в цій єдності.

Усе це має не тільки теоретичне, але і практично-політичне значення. Історичний досвід переконливо свідчить, наприклад, про те, що всякі спроби будувати соціально-економічні проекти без врахування і тим більше всупереч природним потребам особистості і суспільства незмінно закінчувалися невдачею. З іншого боку, спроби будувати політику на основі визнання вирішальної ролі біологічного в житті людини і суспільства, спроби механістичного перенесення на суспільство законів природи приводили до вкрай реакційних висновків і не менш негативних наслідків на практиці.

При найзагальнішому погляді на суспільство кидається в очі, що воно -- сукупність, об'єднання людей. Це означає:

* що точно так само, як людина з її свідомістю і відповідною поведінкою принципово відмінна від тварини і її поведінки, так і череда останніх не може з наукової, у тому числі і соціологічної, точки зору ототожнюватися із суспільством, незважаючи на деякі зовнішні подібності. Суспільство -- це людська спільність, яку утворюють люди й у якій вони живуть. Біологічні відносини тварин є, по суті, їх відносинами з природою, у той час як специфіку людського суспільства складають відносини людей один до одного;

* не можуть служити прикладами суспільства самотні, як Робін-зон, людина чи значне число людей, які живуть ізольовано один від одного і від інших людей. Як відзначав П. А. Сорокін, "для того, щоб суспільство могло існувати, потрібно, щонайменше, двоє людей і щоб ці люди були пов'язані один з одним зв'язком взаємодії. Такий випадок буде найпростішим видом суспільства чи соціального явища";

Суспільство -- це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об'єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття "суспільство" використовується досить широко і різнобічно -- від невеликої групи людей до всього людства, проте в соціології під суспільством розуміється об'єднання людей, що характеризується:

* спільністю території їхнього проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв'язки і взаємодії членів даного суспільства;

* цілісністю і стійкістю;

* самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютному, а відносному змісті;

* таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків.

Складність загального визначення поняття "суспільство" пов'язана з рядом обставин. По-перше, це -- дуже широкі за обсягом і високоабстрактні за характером поняття. По-друге, суспільство -- надзвичайно складне, багатошарове і багатогранне явище, що дозволяє розглядати його у всіляких ракурсах. По-третє, суспільство -- поняття історичне, загальне визначення якого повинно охоплювати всі етапи його розвитку. По-четверте, "суспільство" -- це стикова категорія і соціальної філософії, і соціології, і історії, і соціальної психології, і деяких інших наук, кожна з яких по-своєму відповідно зі своїм предметом і методом дослідження визначає суспільство. По-п'яте, як уже відзначалося, поняття "суспільство" використовується в житті дуже широко і багатозначно.

Враховуючи сказане, можна дати таке загальне соціологічне визначення суспільства.

Суспільство -- сукупність людей, об'єднаних історично сформованими формами їхнього взаємозв'язку і взаємодії з метою задоволення своїх потреб, що характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостатністю, саморегульованістю і саморозвитком, досягненням такого рівня культури, коли з'являються особливі соціальні норми і цінності, які лежать в основі взаємозв'язку і взаємодії людей. У більш вузькому розумінні слова, коли, наприклад, мова йде про українське, американське, японське чи французьке суспільство, під суспільством розуміється конкретний вид суспільства з усіма його історичними, соціокультурними й іншими особливостями. Маючи на увазі саме таке розуміння суспільства, сучасний американський соціолог Н. Смелзер визначає суспільство як "об'єднання людей, що має визначені географічні межі, загальну законодавчу систему і визначену національну (соціально-культурну) ідентичність".

При всьому найтіснішому взаємозв'язку таких найважливіших і широко вживаних понять, як "суспільство", "країна" і "держава", їх необхідно чітко розмежовувати.

"Країна" -- це поняття, що відбиває переважно географічну характеристику частини нашої планети, визначеної межами незалежної держави.

"Держава" -- поняття, що відбиває головне в політичній системі країни і тому виступає як найважливіша категорія, насамперед політології.

"Суспільство" -- поняття, що безпосередньо характеризує соціальну організацію країни і тому займає центральне місце в системі категорій соціології. Суспільство не обов'язково відповідає політичним межам. Вірніше думати, що соціологія вивчає соціальні групи будь-якого розміру, у тому числі і найбільшого". Таким чином, суспільство може розглядатися і як дуже велика соціальна група.

Нерідко, наслідуючи марксистські традиції, суспільство визначають не як "сукупність взаємодіючих людей", а як "сукупність відносин між людьми".

Очевидно, що у всіх цих визначеннях у тій чи іншій мірі виражений підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв'язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основне завдання системного підходу в дослідженні суспільства складається в об'єднанні різних знань із приводу суспільства в цілісну систему, що могла б стати теорією суспільства.

Розглянемо основні принципи системного підходу до суспільства. Для цього необхідно визначити основні поняття. Система -- це певним чином упорядкована велика кількість елементів, пов'язаних між собою й утворюючих деяку цілісну єдність. Внутрішню природу, змістовну сторону всякої цілісної системи, матеріальну основу її організації визначають склад, набір елементів.

Соціальна система -- це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини. Ці зв'язки, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління. Соціальний зв'язок -- це набір фактів, що обумовлюють спільну діяльність у конкретних спільностях у конкретний час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв'язки встановлюються не з примусу людей, а об'єктивно. Установлення цих зв'язків диктується соціальними умовами, у яких живуть і діють індивіди. Сутність соціальних зв'язків виявляється в змісті і характері дій людей, що складають дану соціальну спільність. Соціологи виділяють зв'язки взаємодії, відносин, контролю, інституціональні і т. п.

Соціальна взаємодія -- це процес, у якому люди діють і випробують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільності чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів, які складають соціальну спільність, і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини -- це відносно стійкі і самостійні зв'язки між індивідами і соціальними групами.

Отже, суспільство складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв'язків, взаємодій і відносин. Але чи можна розглядати суспільство як просту суму індивідів, їхніх зв'язків, взаємодій і відносин? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають: "Ні". З їхнього погляду, суспільство -- це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки і відносини утворюють нову, системну якість. Системна якість -- це особливий якісний стан, який не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні взаємодії і відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство -- це деяка самостійна субстанція, яка стосовно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає визначену структуру зв'язків і відносин, в процесі соціалізації включається в неї. За рахунок чого ж досягається ця цілісність, тобто системна якість?

Цілісній системі притаманні безліч зв'язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв'язки, взаємодії і відносини, що включають у себе координацію і субординацію елементів. Координація -- це визначена погодженість елементів, той особливий характер їхньої взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація -- це підпорядкованість і співпідпорядкованість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

Отже, суспільство стає цілісною системою з якостями, яких немає в жодного з включених у нього елементів окремо. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система здобуває визначену самостійність стосовно складових її елементів, відносно самостійний спосіб свого розвитку.

1.3 Суспільство з позицій соціального детермінізму і функціоналізму

Системний підхід до суспільства доповнюється в соціології детерміністським і функціоналістським. Детерміністський підхід найяскравіше виражений у марксизмі. з погляду цього вчення, суспільство як цілісна система складається з наступних підсистем:

* економічної,

* соціальної,

* політичної,

* ідеологічної.

Щоб відрізнити ці підсистеми від власне соціальної, їх називають соціетальними. У взаємовідношенні між цими системами чільну роль грають причин но-наслідкові зв'язки. Це означає, що кожна з цих систем існує не сама по собі, а, відповідно до марксизму, знаходиться в причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи є ієрархічною структурою, тобто знаходяться в співвідношенні субординації, підпорядкованості в тому порядку, як вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і обумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на визначеному характері відносин власності.

Однак марксизм -- супротивник спрощеного трактування соціального детермінізму. Він не прагне звести все багатство суспільних відносин до економічної обумовленості. з погляду марксизму, економічна система є лише головною причиною, вона лише "у кінцевому рахунку" визначає розвиток інших систем громадського життя. У марксизмі підкреслюється зворотний зв'язок усіх соціетальних систем. Кожна наступна система впливає на попередні. Взаємний вплив безпосередньо пов'язаних між собою соціетальних систем носить діалектичний характер. У результаті такого підходу суспільство розглядається в марксизмі як живий, що знаходиться в постійному русі і розвитку організм, у вивченні якого провідну роль грає аналіз виробничих відносин.

Детерміністський підхід доповнюється в соціології функціональним. Марксизм також є прихильником функціонального підходу. У марксизмі прийнято розрізняти сумативні, органічні і цілісні системи. Суспільство як система складається при переході від органічної до цілісної системи. Розвиток органічної системи полягає в само розчленовуванні, диференціації, яку можна охарактеризувати, як процес формування нових функцій чи відповідних елементів системи. У суспільній системі формування нових функцій відбувається на основі розподілу праці. Рушійною силою цього процесу є суспільні потреби. Виробництво засобів, необхідних для задоволення потреб, і безупинне породження нових потреб К. Маркс і Ф. Енгельс називали першою передумовою людського існування. Отже, на основі цього розвитку потреб і способів їхнього задоволення суспільство породжує відомі функції, без яких воно не може обійтися. Призначені для виконання цих функцій люди утворять нову галузь розподілу праці. Тим самим ці люди набувають особливі інтереси, у тому числі і стосовно тих, хто "уповноважив" їх на цей вид діяльності, тобто вони стають відносно самостійними, стосовно їх. Так, на думку марксистів, над сферою матеріального виробництва надбудовуються соціальна, політична і духовна сфери, які виконують свої специфічні функції.

Однак, як відзначалося вище, для марксизму більш характерний детерміністський підхід до пояснення громадського життя. Ідеї функціоналізму в більшій мері притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером (1820 -- 1903 pp.) у його тритомній праці "Підстава соціології" і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мер-тоном, Т. Парсонсом.

Розглянемо ж коротко, з чого складаються основні принципи функціонального підходу за Г. Спенсером:

1. Так само, як прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з безлічі частин: економічної, політичної, військової, релігійної і т. п.

2. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, строго визначені функції.

3. Функції частин завжди означають задоволення будь-якої суспільної потреби. Усе-таки разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відтворення людського роду.

4. Оскільки кожна з частин суспільства виконує тільки їй властиву функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини, чим більше функції відрізняються одна від одної, тим важче іншим частинам заповнити порушені функції.

5. Спенсер надавав великого значення соціальному контролю. Соціальна система, на його думку, зберігає стабільність, головним чином тому, що вона містить у собі елементи контролю. Сюди входять політичне управління, органи правопорядку, релігійні інститути і моральні норми.

На думку Г. Спенсера, соціальний контроль тримається на "страху перед живими" і "страху перед мертвими". "Страх перед живими" створює держава, "страх перед мертвими" -- церква. Головною же умовою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільств із прийнятою в ньому системою цінностей.

Функціоналізм у соціології одержав свій розвиток у роботах Р. Мертона. Розділяючи основні принципи функціоналізму, сформульовані Г. Спенсером, Р. Мертон вніс у цю концепцію ряд уточнень:

1) Як одне явище може мати різні функції, так і та сама функція може виконуватися різними явищами.

2) Р. Мертон уводить поняття дисфункції, тобто функції, що руйнує. Він стверджує, що ті самі елементи можуть бути функціональними стосовно одних систем і дисфункціональними стосовно інших.

3) Р. Мертон уводить розходження між явними і схованими (латентними) функціями. Явна функція -- це той наслідок, який викликаний навмисне і визнаний в якості такого. Латентна функція -- це той наслідок, викликати який не входив у намір діючої особи, і він не знає, що викликало його.

Значним етапом у розвитку методології функціоналізму є структурний функціоналізм Т. Парсонса. За Парсонсом, будь-яка суспільна система має дві основні орієнтації, які він називав "осями орієнтації". Перша вісь -- зовнішньо-внутрішня. Це значить, що будь-яка система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні проблеми. Друга вісь -- інструментально-консумоторне. Це означає, що орієнтація систем пов'язана або із миттєвими, актуальними, або з довгостроковими, потенційними потребами і цілями.

З положення цих осей у хрестоподібних таблицях виникає набір з чотирьох основних функціональних категорій: адаптації, ціледосягнення, інтеграції і відтворення структури. Ці функції соціальної системи, за Парсонсом, забезпечуються різними підсистемами. Так, усередині соціальної системи функцію адаптації забезпечує економічна підсистема, функцію ціледосягнення -- політична підсистема, функцію інтеграції -- правові інститути і звичай, функцію відтворення структури -- система вірувань, мораль і органи соціалізації, включаючи системи й інститути освіти.

Функціоналізм широко використовується в емпіричних наукових дослідженнях. Однак соціологи, що дотримуються інших методологічних установок, підкреслюють три головних недоліки функціоналізму:

1) Позаісторичний підхід до вивчення суспільства. Суспільство і функціоналізмі розглядається статично, поза динамікою розвитку.

2) Нездатність дати опис і аналіз конфліктів, ідеологічну орієнтацію на стабільність, у той час, як у сучасному суспільстві відбувається маса соціальних конфліктів.

3) Нездатність належним чином відбити в соціальному індивідуальне.

1.4 Концепція суспільства в індивідуалізмі. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії

Розв'язання останньої проблеми, зафіксованої критиками функціоналізму, узяли на себе представники методології індивідуалізму

Дж. Хом а не, Дж. Лінд, Г. Блумер та ін. Основна ідея методології індивідуалізму зводиться до наступного: усяке соціальне явище, у тому числі й громадське життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки складається, насамперед, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

З погляду представників індивідуалізму, схема дії містить у собі наступні елементи:

* діюча особа, тобто індивіда чи групу;

* залученість до ситуації, яка характеризується наявністю визначеної частки примусу;

* переслідування будь-якої мети через дію;

* маніпулювання ресурсами для досягнення мети;

* більш-менш чітко визначена поведінка.

Що ж таке сукупність індивідуальних дій? Пояснення цьому явищу пропонує ряд теорій соціальної взаємодії. Однією з таких теорій є теорія соціального обміну американського соціолога Дж. Хоманса. Джордж Хоманс звертає увагу на вплив на поведінку людей винагород і витрат. Він сформулював наступні положення своєї теорії:

1) Чим частіше учинок винагороджується, тим частіше він повторюється.

2) Якщо в минулому одержання винагороди відбувалося у визначеній ситуації, то люди прагнуть створити таку ж ситуацію.

3) Якщо винагорода велика, то люди, щоб її одержати, готові платити більше, ніж при малій винагороді.

4) Коли потреби людини майже цілком задоволені, вона у меншій мері прагне прикладати зусилля для їхнього задоволення.

Модифікацією теорії обміну Дж. Хоманса є теорія справедливого обміну Дж. Адамса, Дж. Уолстера та ін. Ця теорія сформульована також у вигляді системи постулатів:

1) Індивіди завжди прагнуть до максималізації особистих вигод, яка випливає з егоїстичної природи людини.

2) Групи збільшують колективні вигоди, обмежуючи індивідів і домагаючись "справедливих" відносин.

3) Індивіди, що виявляють свою участь у "несправедливих" відносинах, відчувають психологічний дискомфорт.

4) Чим сильніше сприймається "несправедливість", тим сильний дискомфорт і інтенсивніші спроби відновити "справедливі" відносини.

Таким чином, центральне місце в цій теорії займає категорія "справедливе відношення", обумовлена як пропорційність внесків і результатів учасників взаємодії. Досягнення соціальної справедливості підноситься прихильниками цієї теорії як головний стимул дії індивідів і груп. Іншою теорією, яка базується на методології індивідуалізму, є символічний інтеракціонізм (англ., interaction -- взаємодія). Найбільш видні представники символічного інтеракціонізму -- Джордж Мід та Герберт Блумер. Дж. Мід стверджував, що поведінка індивіда -- це реакція на поведінку іншого індивіда. Людські істоти живуть у світі значимих об'єктів. Значення виникають тільки в процесі соціальної взаємодії. Різні соціальні групи виробляють різні світи, і ці світи міняються, коли складові їхні об'єкти змінюють своє значення.

Відповідно до символічного інтеракціонізму, взаємодія між індивідами є безупинним діалогом, у процесі якого люди просліджують, інтерпретують наміри один одного і реагують на них. Інтерпретація стимулів полягає у встановленні зв'язку, стимулу із символом і виборі відповідної реакції на основі осмислення цього символу. Установлення соціального зв'язку, комунікація стають можливими завдяки тому, що люди надають те саме значення даному символу. За Дж. Мідом, соціальне "Я" містить у собі два моменти: власне "Я" і "Ми". Власне "Я" -- це індивідуальна свідомість. "Ми" -- це індивідуальна свідомість в очах інших, чи, інакше кажучи, завдання, поставлене через "Я" іншим "Я". "Я" -- це завжди діалог "Я" і "Ми". "Я" оцінює свої дії через внутрішнє освоєння "Ми". Таким чином, суспільство виявляється як би усередині "Я". Соціальне "Я" стверджується в сукупності процесів міжіндивідуальної взаємодії.

Багатство і своєрідність закладених у тій чи іншій особистості реакцій, способів діяльності, символічних змістів залежить від розмаїтості І широти систем взаємодії, у яких вона присутня.

Таким чином, у поясненні питання, що таке суспільство, які механізми його утворення і функціонування, соціологія розташовує поруч методологічних підходи, які нерідко погоджуються один з одним, але можуть вступати й у протиріччя. Однак усі концепції суспільства надають найважливішого значення у формуванні його як цілісної системи ролі культури.

1.5 План семінарського заняття

(2 год.)

1. Суспільство і природа. Поняття суспільства.

2. Соціальний детермінізм і функціоналізм.

3. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії.

1.6Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціологічні проблеми удосконалення взаємовідносин природи та суспільства.

2. Системність і суспільство.

3. Комунікація як соціальне явище.

2. Соціальні зміни

2.1 Ключові поняття та терміни

* соціальні зміни

* соціальний розвиток

* соціальна еволюція

* соціальні суперечності

* соціальна революція

* соціальний прогрес

* глобалізм

2.2 Сутність, причини і фактори соціальних змін

Знаходячись у постійному русі, суспільство переживає відповідні соціальні зміни в процесі переходу соціальних явищ, їхніх елементів і структур, зв'язків, взаємодій і відносин з одного стану в інший, виникнення чи зникнення того чи іншого явища, його елемента і т. п. Але одні зміни відрізняються від інших. Одні можуть відбуватися на мікрорівні (тобто бути пов'язані з більш-менш істотною зміною положення чи ролі окремої особистості, наприклад, із вступом у будь-яку громадську організацію чи партію, з виходом із неї чи переходом з однієї в іншу), а інші -- на макрорівні (тобто бути пов'язані з визначеними змінами в цілих соціальних групах і спільностях і навіть у всьому суспільстві). Соціальні зміни розрізняються не тільки за масштабами, але й за своєю глибиною. Одна справа, коли ці зміни відбуваються в рамках збереження якості даного соціального явища, а інша, коли вони виходять за межі цієї якості.

У повсякденній свідомості поняття "зміна" і "розвиток" найчастіше ототожнюються, у зв'язку з чим будь-яка зміна в суспільстві розглядається як його розвиток. у цьому випадку розвиток суспільства розуміється в широкому розумінні, тобто як його рух, зміна. Соціальна зміна може привести до розвитку суспільства і його структурних елементів, а може й не привести.

Соціальний розвиток у вузькому, точному значенні слова -- це не всякий рух, не будь-яка його зміна, а лише така, яка пов'язана з більш-менш глибинними, структурними його змінами, що ведуть до появи нових суспільних відносин, інститутів, норм і цінностей.

Багато соціологів виходять із того, що зміни в об'єкті складають зміст розвитку, а його сутність складається в зміні структури цілого, що категорія розвитку застосована тільки до об'єктів, що мають внутрішню структуру. Цікава в цьому зв'язку і позиція Т. Парсонса, що розробляє теорію соціальних змін з позицій системно-функціонального аналізу. Він поділяв соціальні зміни на "зміни рівноваги", тобто зміни в рамках збереження даної соціальної системи і її основних структур, і "зміни структури", тобто зміни, коли якісно перетворюються найважливіші структури суспільства, а тим самим і воно саме. При цьому Т. Парсонс виділяє особливі "еволюційні універсали" як такі соціальні структури, поява яких указує на якісні зміни суспільства як соціальної системи. Останнє, тобто структурна зміна суспільства, розглядається Т. Парсонсом, по суті справи, не як нормальний, природний стан соціальної системи, а як відхилення від нього, як порушення рівноваги. суспільство зміна соціальний конфлікт

Одна з відмінних рис соціального розвитку полягає в тому, що соціальні зміни, які відбуваються в його рамках, мають визначену спрямованість, що виключає хаотичне, довільне, невзаємопов'язане накопичення таких змін.

Заслуга визнання об'єктивності, закономірності і поступального розвитку суспільства належить теорії соціальної еволюції, що одержала особливо широке поширення в другій половині XIX сторіччя в зв'язку з появою дарвінізму. Відповідно до цієї теорії історичний розвиток відбувається на основі поступових соціокультурних змін аж до корінних, якісних перетворень суспільства в напрямку переходу від простого, однорідного до складного, неоднорідного. Це знайшло своє відображення, зокрема, у соціологічних поглядах О. Конта й особливо Г. Спенсера, захоплених соціальним дарвінізмом. Трохи менше, хоча і досить сильний вплив ця теорія мала і в першій половині XX в. Пізніше її місце і роль у сучасній соціології серйозно знизилися в зв'язку з ускладненням процесів суспільного розвитку і його результатів. Принцип еволюції вже не вважається універсальним і не поширюється на всі соціальні явища. Більш того, саме розуміння соціальної еволюції перетерплює істотну зміну, спирається не стільки на біологічні, скільки на суспільствознавчі основи. В другій половині XX в. ідеї класичного еволюціонізму одержали модернізацію в неоеволюціонізмі (наприклад, у зазначеній концепції Т. Парсонса, теорії модернізації, неодарвінізмі), що застосовує більш складні і гнучкі способи відображення соціальної еволюції.

Визнаючи сам факт об'єктивного, природничо-історичного характеру суспільного розвитку, соціологи багато в чому по-різному уявляли собі суть і основний зміст історичного процесу. О. Конт, як відомо, бачив їх у прогресі знань, що знайшло своє відображення в його "теоретичному законі подвійної еволюції":

* інтелектуальної;

* соціальної.

Г. Спенсер сутність соціальної еволюції бачив у переході суспільства від однорідності до неоднорідності, у його ускладненні, внутрішній диференціації при одночасному зростанні його інтегрованості. Марксизм головну суть і зміст суспільного розвитку пов'язував із ростом продуктивних сил і відповідною зміною виробничих відносин, зі зміною суспільно-економічних формацій. Е. Дюркгейм основою руху суспільства вважав перехід від механічної солідарності до солідарності органічної, що базується на поглибленні розподілу праці й соціальної диференціації. П. А. Сорокін в основу своєї теорії соціальної динаміки поклав широкі інтегральні соціокультурні фактори, що визначають, на його думку, економічний і політичний розвиток.

У рамках сучасної соціології поступальний рух суспільства пов'язується насамперед із досягнутим рівнем промислового чи науково-технічного, науково-технологічного, науково-інформаційного розвитку, що визначає всі інші сторони життя суспільства. Такі й "теорія індустріального суспільства" Р. Арона, а також "стадії економічного росту" У. Ростоу (50-х -- 60-х років), й "теорія постіндустріального (надіндустріального, технотронного) суспільства" Д. Белла, З. Бжезинського, А. Турена, О. Тоффлера та інших (70-х років і наступних десятиліть), включаючи новітню концепцію "інформаційного суспільства".

Плюралізм поглядів на суспільство, його структуру і розвиток нерозривно пов'язаний і з неоднозначним розв'язанням у соціології питання про джерела соціальних змін, їхніх рушійних силах. Одні вчені виділяють джерело соціальних змін зовні суспільства (абсолютна ідея об'єктивно-ідеалістичної філософії історії Гегеля; природно-географічне середовище в географічному напрямку в соціології -- Монтеск'є, Мечников та ін.), а інші бачать його в самому суспільстві.

Особливо пильну увагу розглянутій проблемі приділив і дав найбільш чітку і розгорнуту відповідь на питання про джерело соціальних змін конфліктологічний напрямок у соціології, що виходить з визнання вирішальної чи дуже важливої ролі соціального конфлікту в розвитку суспільства. До цього напрямку, як відомо, відноситься і марксистська соціологія, хоча власне "теорія соціального конфлікту" у сучасній соціології виділилася лише в 50-х роках нашого сторіччя (Л. Козер, Р. Дарендорф, Д. Белл і ін.).

Рух суспільства марксизм завжди розглядав як саморух, оскільки головне джерело соціальних змін він бачив у єдності і боротьбі протилежностей усередині будь-якого соціального явища чи процесу. В економічній сфері -- це боротьба таких двох протилежних сторін єдиного способу виробництва:

* продуктивні сили,

* виробничі відносини; у соціально-політичній:

* боротьба протилежних класів,

* партій; у духовній:

* боротьба протилежних ідеологій,

* непримиренність відповідних класових інтересів.

Тому вся чи майже вся соціальна історія людства представлена в марксизмі як історія боротьби класів. Соціальні протиріччя, за марксизмом, були і будуть завжди, а тому і зміна і розвиток суспільства, його частин -- це не аномальний, а нормальний його стан. Ці й інші ідеї марксизму з питання про джерела і фактори суспільних змін вплинули на подальший розвиток соціології (Г. Зіммель та ін.), у тому числі і сучасної немарксистської, хоча це і не завжди визнавалося відкрито.

Прихильники сучасної немарксистської конфліктологічної теорії (Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.), хоча й по-різному трактують причини і суть соціальних конфліктів, проте найчастіше визнають соціальні конфлікти невід'ємною рисою будь-якого суспільства, головної чи однієї з головних рушійних сил соціального розвитку.

Значення конфлікту сучасні конфліктологи бачать у тому, що він запобігає консервації і загниванню суспільства і веде до його відновлення. При цьому якщо в "закритих" суспільствах соціальний конфлікт веде до поляризації соціально-політичних сил, революційного вибуху і руйнування соціальної системи, то в "відкритих", "плюралістичних" суспільствах соціальна напруженість, яка нагромадилася, одержує свій своєчасний вихід, не ставлячи під питання існування самої соціальної системи. Р. Дарендорф вважав, що придушення соціального конфлікту неможливе, безглузде і здатне вести лише до його загострення, у той час як "раціональна регуляція" веде до "контрольованої еволюції". У цьому плані сучасна немарксистська конфліктологія розглядає регуляцію соціального конфлікту, по суті справи, як шлях досягнення соціальної стабільності (згоди, порядку), яка вважається в кінцевому рахунку як звичайний, нормальний стан суспільства.

Слід зазначити, що саме розуміння соціального конфлікту в сучасній соціології неоднозначне. Одні трактують це поняття дуже широко припускаючи під ним будь-яке соціальне протиріччя на будь-якій ступені його розвитку. Л. Козер розглядає соціальний конфлікт як ідеологічне вираження прагнень і почуттів соціальних груп та індивідів у боротьбі за об'єктивні цілі (влада, доходи, статус, цінності й ін.). Е. Гідденс під соціальним конфліктом розуміє "реальну боротьбу між діючими людьми чи групами, незалежно від того, які джерела цієї боротьби, її способи і засоби, які мобілізує кожна із сторін". Інші виходять з того, що соціальний конфлікт -- це не всяке соціальне протиріччя в суспільстві, яке випливає з його соціальної неоднорідності і соціальної нерівності, а лише визначена досить висока стадія його визрівання і розвитку.

Нам уявляється, що не слід ототожнювати соціальне протиріччя і соціальний конфлікт; перше ширше другого. Соціальне протиріччя здобуває характер соціального конфлікту, коли боротьба протилежних його сторін здобуває досить ясний, відкритий і гострий характер, коли соціальна напруженість досягає досить високого рівня.

Але в соціології чимало і таких концепцій, що виходять з інших парадигм (ніж парадигма конфліктології) при розв'язанні питання про джерела і фактори соціальних змін. Правда, увага, що приділяється цьому питанню в інших соціологічних напрямках, звичайно значно менша. Так, структурний функціоналізм, вбачаючи в суспільстві, яке самоорганізується і саморозвивається систему, саме стабільність системи, консенсус в області ціннісних орієнтацій вважає природним станом громадського життя. Для нього, вважав Т. Парсонс, більш характерна "взаємна вигода і мирна кооперація, ніж взаємна ворожість і знищення".

Джерело соціальних змін функціоналісти бачать насамперед у внутрішній взаємодії тісно пов'язаних елементів соціальної системи, а також у взаємодії різних систем. Стабільність і консенсус у рамках "соціальної рівноваги" не означає ідеальної рівноваги соціальної системи і не виключає соціальних змін, у тому числі і радикальних. Соціальні зміни, за Парсонсом, варто розглядати як "рухливу рівновагу", що може відноситися і до тієї чи іншої частини суспільства, і до нього в цілому. Завдання суспільства як соціальної системи полягає в тому, щоб насамперед за допомогою правових норм упорядковувати суспільні відносини і тим самим запобігати чи знижувати імовірність виникнення конфлікту, а якщо він усе-таки виник, то врегулювати його так, щоб це не дезінтегрувало всю соціальну систему.

Додаткова література з теми

1. Афанасьев В. Г. Системность и общество. -- М., 1980.

2. Бендикс Р. Современное общество. -- М., 1992.

3. Дудчеко О. Н. Социальная идентификация и адаптация личности // СОЦИС. --1995. --№6.

4. Луман Н. Понятие общества. Проблемы теоретической социологии. -- СПб., 1994.

5. Мостовая И. В. Что такое общество? -- Ростов Н/Д., 1995.

6. Рудкевич М. П. Общество как система. // Вопросы философии. -- 2001.--№ 12.

7. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. -- М., 1992.

8. Туров Н. С. Общество как социальная система // Социально-политический журнал. -- 1994. -- №7-8.

9. Устич С.І. Системне дослідження суспільства. -- Львів., 1992.

Размещено на Allbest.ru

...