Соціальна нерівність та соціальні конфлікти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціологічні дослідження соціальних переміщень, способу життя

Постійним предметом дослідження соціологів є соціальний склад і соціальні переміщення в місті. У м. Києві в 70-і і 80-і роки проводилося масштабне дослідження соціальних переміщень. Було виявлено, що в м. Києві тільки 37 % жителів складають ті, хто в ньому народився, 27 % переїхали в Київ з інших міст, 36 % вихідці із села. Тобто 2/3 жителів відносяться до маргіналів. Усі ці групи відрізняються одна від одної за ціннісними орієнтаціями, соціальною активністю, освітою, культурою та іншими характеристиками.

Дослідники вивчали не тільки реальну, але й потенційну міграцію і дали соціальний портрет мігранта. Серед мігрантів 3/5 склали особи до 29 років.

Поряд з міграцією в 80-і та 90-і роки з'явилися і процеси рееміграції. Дослідження в Саратові показали, що кожний третій сільський мігрант має намір повернутися. Як правило, реемігранти - люди старшого віку.

В останні роки активно досліджується соціальна напруженість, що наростає в містах між визначеними соціальними групами. Наприклад, у дослідженнях в Ростові-на-Дону була виявлена така напруженість між працівниками різних сфер зайнятості, зокрема, між керівниками, трудящими, працівниками торгівлі і сфери обслуговування.

Активно вивчаються соціологами міський спосіб життя, його протиріччя, екологічні проблеми.

Для міського способу життя на відміну від сільського характерна «велика розмаїтість форм трудової діяльності, «великий вибір соціальних позицій, «постійне інтенсивне соціальне переміщення, а отже, «великі можливості для розвитку здібностей людини, «самоосвіти, «споживання культурних цінностей. Цьому сприяє розвиток сфери обслуговування, але, з іншого боку, підсилюється залежність жителя міста від підприємств торгівлі і побутового обслуговування, зростає соціальна суперечливість життя. Якщо в сільській місцевості переважає спілкування за територіальним принципом, то в міському середовищі - за виробничим.

Спосіб життя звичайно визначається як сукупність стійких, типових, реальних форм життєдіяльності, узятих у єдності з її умовами.

У міському способі життя виявляються і негативні наслідки урбаністичного процесу.

Демографічні негативні наслідки виражаються:

* в нестійкості родини,

* в зниженні природного приросту населення,

* в погіршенні здоров'я.

Економічні виражаються:

* в збільшенні витрат на соціальну інфраструктуру,

* охорону навколишнього середовища,

* у транспортних витратах.

До соціальних наслідків відносяться:

* великі витрати на переміщення до місця роботи,

* до місць відпочинку,

* ослаблення соціального контролю,

* зростання поведінки, що відхиляється,

* зростання соціальної напруженості.

Соціально-психологічні витрати - це:

* ослаблення родинних зв'язків,

* анонімність спілкування і пов'язана з ними самітність,

* зростання емоційних психологічних навантажень.

Екологічні - це:

* руйнування навколишньої природи,

* забруднення води,

* повітря і т. п.

Найважливішим завданням соціології є вивчення соціально-демографічної структури населення міста. Остання включає статево-вікову, сімейну і генетичну структури. Об'єктом аналізу при цьому виступає кількість і якість населення, яка виражається через чисельність і темпи зростання, чисельність і склад родин, структуру населення за статтю, віком, здоров'ям.

Для нашої країни характерний у даний час тип відтворення населення на основі низької народжуваності і утвердження малодітної родини. Дорожнеча, інфляція, злидарське становище багатьох родин привели до зниження народжуваності і зростанню смертності. У великому місті народжуваність нижча, ніж у середньому місті і особливо на селі. Останні кілька років спостерігається в країні перевага смертності над народжуваністю.

Негативно впливає на демографічні процеси нестійкість родини, що пропорційна величині міських утворень. Найбільша частка розлучень припадає на вік 25-29 років: у жінок - 43,9 %, у чоловіків - 25,1 %; і вік 30-34 року - 18,2 %.

Один з негативних наслідків низької народжуваності - старіння населення. В 90-і роки число пенсіонерів збільшилося на 21 %, у той час як усе населення - тільки на 9 %. Частка осіб пенсійного віку в Україні складає більше 20 %. Старіння населення складає більше 20 %. Старіння населення супроводжується старінням працюючого населення, скороченням частки 20 - 39-літніх і збільшенням частки 40 - 59-літніх, що не сприяє прогресу суспільства. Літні люди, добре виконуючи звичну роботу, швидко стомлюються при постановці нових завдань. Демографічно старе покоління володіє і більш низьким потенціалом здоров'я, потребує більшої допомоги і т. п.

Тип вікової структури населення визначається за співвідношенням трьох груп:

* дітей до 14 років;

* молодих та осіб середнього віку 14-49 років;

* 50 років і більше.

Під прогресивною структурою розуміють таку, де частка дітей більше частки 3-ій групи.

Оптимальна структура за статтю припускає рівний розподіл чоловіків і жінок. Друга світова війна привела до істотної диспропорції. За переписом 1959 p., чоловіків у СРСР було на 20 млн. менше, ніж жінок. Зараз розриви в чисельності майже переборені. Чоловіки складають 47,1 % населення, жінки - 52,9 %. Збільшення кількості жінок починається з 30-літнього віку. Істотний розрив зберігся тільки в групі пенсійного віку.

Демографічна структура впливає на всі соціальні процеси, у тому числі на соціально-класову, професійно-кваліфікаційну, статусну, поселенську структуру. Вона позначається на таких якісних показниках населення міста, як трудова активність, система потреб, рівень культури, соціальні зрілість особистості.

План семінарського заняття (2 год.).

1. Тенденції розвитку соціально-поселенської структури суспільства.

2. Основні елементи і функції міста як соціального організму.

3. Соціально-демографічна структура і процеси великого міста.

Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальні переміщення та спосіб життя у великому місті.

2. Нові міста: соціологічний аналіз.

3. Екологічні проблеми сучасного міста.

соціальний напруженість демографічний конфлікт

Соціальні конфлікти: генезис та механізм їх розв'язання

Ключові поняття та терміни.

* конфлікт

* соціологія конфлікту

* суб'єкти конфлікту

* предмет конфлікту

* об'єкт конфлікту

* конфліктна ситуація

* конфліктна взаємодія

* наслідки конфлікту

* причини конфлікту

* інституалізація конфліктів

* умови конфлікту

* управління конфліктами

* методи розв'язання конфліктів

* стратеги виходу з конфлікту

* принципи поведінки суб'єктів конфлікту

* профілактика конфліктів

* методи запобігання конфліктам

* правила безконфліктної поведінки

Поняття конфлікту, його соціальна природа та функції.

Термін «конфлікт» (від латинського conflictus) у буквальному перекладі означає «зіткнення». Конфлікт виникає тоді, коли люди починають усвідомлювати, що їхні інтереси, потреби, цілі не можуть бути задоволеними у разі збереження існуючої системи соціальних відносин і починають діяти так, аби змінити ситуацію. В залежності від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, пом'якшуватись, або розв'язуватись.

Отже, конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів. Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у коло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Враховуючи, що безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує і не може існувати, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуальних у соціології і досліджується у соціології конфлікту.

Соціологія конфлікту - це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

У вивченні конфліктів соціологія зосереджує свою увагу на дослідженні їх соціальної природи та структури, причин та умов виникнення, механізмів попередження та подолання конфліктів, можливостей їх прогнозування. Значний інтерес для соціології становлять також питання типології та класифікації конфліктів, з'ясування їх ролі у функціонуванні соціальних систем.

Соціологія конфлікту акцентує увагу на необхідності створення таких суспільних умов і пошуку таких форм соціальної взаємодії, у яких конфліктне зіткнення отримувало б культурний, цивілізований та гуманний характер.

Які ж конкретно функції виконують конфлікти у житті суспільства?

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

* соціально-діагностичну - виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціальних груп;

* регулюючу - конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади й управляння;

* інтегративну - участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;

* інноваційну - конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;

* комунікативну - пошук шляхів розв'язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;

* соціально-психологічну - конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нормальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

* дестабілізуючу - деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;

* надлишково-витратну - конфлікти, як правило, вимагають використання додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

* дезорганізуючу - конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності. Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів немає одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

* за способом розв'язання - насильницькі або ненасильницькі;

* за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні, сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

* за напрямком впливу - вертикальні та горизонтальні, в залежності в характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

* за ступенем виявлення - відкриті та скриті;

* за суб'єктами - внутрішньо особистісні, міжособистісні, між-групові, між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

* за наслідками - конструктивні та деструктивні;

* за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

* за масштабами - глобальні, соціетальні, регіональні, локальні;

* за формою - прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв'язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку.

Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

Однак, у часи Відродження великі гуманісти Т. Мор, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Роттердамський зазначав наявність власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також можливі способи їх подолання.

Засновником соціології конфлікту вважається німецький соціолог Г. Зіммель, який впровадив термін «соціологія конфлікту» у науковий обіг.

У ХУШ-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів починають виступати англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (І. Кант, Г. Гегель).

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К. Маркса. Визнаючи можливість, а, за умов гострої класової боротьби - й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті, Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.

У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту:

* конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, які неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

* конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку, сприяє утвердженню у суспільстві загальнозначущих соціальних норм та цінностей;

* протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

* існує залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала v XX столітті, особливо у 50-і pp., коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення, розв'язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної, моделі суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.

Розвиваючи ідеї класиків соціології конфлікту, американський соціолог Л. Козер у роботах «Функції соціальних конфліктів» (1956) та «Продовження дослідження соціального конфлікту» (1967) обґрунтовує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту, де, на противагу домінуючій у той час концепції структурного функціоналізму, що базувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку суспільства, доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. Стабільність суспільства, на його думку, залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв'язків між ними. Чим більше конфліктів існує у суспільстві, тим більш складним є його поділ на групи, тим важче розколоти суспільство на два антагоністичних табори, що апріорі загрожує його єдності. Отже, чим більше незалежних один від єдиного конфліктів, тим міцнішою є соціальна єдність.

У якості постійного джерела соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами.

Соціальний конфлікт - це боротьба за цінності та претензії на певний статус, владу та ресурси, у якій супротивники прагнуть нейтралізації, нанесення збитків або знищення один одного (Л. Козер).

Це визначення конфлікту є на сьогодні найбільш розповсюдженим у західній соціології, а теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтування моделі побудови суспільства «конфліктного функціоналізму». Вихідним принципом цієї теорії є принцип ненасильницького розв'язання існуючих у суспільстві конфліктів.

У середині 60-х pp. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив німецький соціолог Р. Дарендорф. Основні положення своєї теорії ним були викладені у роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» (1959), «Елементи теорії соціального конфлікту» (1965), «Конфлікт і свобода» (1972) та ін. і зводяться до того, що будь-яке суспільство постійно піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти. Головну причину конфліктів він, як і Л. Козер, також вбачає у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Адже нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та спільнот. Звідси - й протиріччя їх інтересів. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв'язання протиріч.

Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін, оскільки вони допомагають уникнути застою, консервації застарілих відносин, створюють у суспільстві постійну напругу, надають динаміки суспільним відносинам.

Той, хто вміє долати конфлікти шляхом їх визнання та регулювання, бере під свій контроль ритм історії. Той, хто упускає таку можливість, отримує цей ритм собі у супротивники.

На відміну від Л. Козера, який вбачав у соціальних конфліктах суспільне благо і головне джерело поступального розвитку, а тому вважав, що слід свідомо стимулювати їх позитивні функції, Дарендорф стверджує, що конфлікти - це не благо, а реальність, неминучий наслідок існуючих соціальних протиріч. Тому головне завдання полягає у тому, щоб контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим, інституційованим, розвиватися і розв'язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

К. Боулдінг стояв у витоків формування загальної теорії конфлікту. В своїй роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія» (1963) він виходить з того, що більшість конфліктів мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дозволяє зрозуміти феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві. Таке розуміння дає можливість суспільству ефективно контролювати і управляти розвитком конфліктів, передбачити їх можливі наслідки.

Ідеї Боулдінга отримали свій подальший розвиток у дослідженнях Л. Кпісберга, одного з найбільш авторитетних дослідників соціальних конфліктів, автора наукової моделі соціального конфлікту як системи структурно-динамічних показників, що виступають методологічною основою діагностики і регулювання різноманітних соціальних конфліктів. Суттєві зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80 - 90 роки минулого століття, коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституціалізації - створення нормативно-правової бази процесу врегулювання соціальних конфліктів, який супроводжувався різким зростання попиту на послуги різноманітних посередницьких та консультаційних агентств. Головним завданням соціальних досліджень стає розробка теорії і практичних технологій розв'язання соціальних конфліктів. Ініціатором об'єднання зусиль представників різних наукових дисциплін стає Дж. Бертон - американський політик і дипломат, який очолив Центр аналітичного вивчення та розв'язання конфліктів Національного інституту миру при Університеті Дж. Мейсона (Вірджинія).

Бертов ставить за мету розробку загальної теорії розв'язання конфліктів. Він обґрунтовує положення про те, що головним джерелом усіх соціальних конфліктів є прагнення до задоволення базових потреб - у безпеці, ідентичності, визнанні, свободі тощо, які властиві як окремому індивіду, так і соціальним групам, суспільствам у цілому.

Становлення української конфліктології лише тільки відбувається, оскільки у радянські часи офіційною науковою заперечувалось наявність при соціалізмі антагоністичних протиріч, а отже - й підґрунтя для виникнення конфліктів. Відповідно, й наукові дослідження конфліктологічної проблематики практично не проводились.

Література

1. Денисова Г. С. Социальное расслоение как фактор напряженности в городе // СОЦИС. - 1992. -№ 9.

2. Куцее Г. Ф. Новые города. - М.: Мысль, 1982.

3. Макеев С. А. Социальные перемещения в крупном городе. - К.: Наукова думка, 1989.

4. Матяш С. А. Человек в городе. -К.: Наукова думка, 1990.

5. Семья и воспроизводство структуры трудовой занятости. - К.: Наукова думка, 1989.

6. Тощенко Ж. Т. Социальная инфраструктура. - М., 1980.

7. Яницкий О. Н. Экологическая перспектива города. - М., 1987.

Размещено на Allbest.ru