Релігійний простір українського соціуму в його соціологічних вимірах

Цей дисонанс із загалом високим рівнем довіри до Церкви пов'язаний, на нашу думку, із очікуванням суспільства отієї «лінійності» та ідеального типу Церкви. Саме тому високою залишається релігійність населення - 70% [9, с. 227 ] (проти 58% у 2000р. та 71% у 2010р.) [7, с.31]

Сьогодні, як вважає вітчизняний соціолог релігії В. Єленський, можна навіть говорити про «велике релігійне повернення», яке розпочалося десь в останній чверті ХХ століття і яке перетворило релігію в Україні на вагомий чинник національної та культурної мобілізації [5, с. 343-368] Процес «повернення релігії», як вважає науковець, триває й питома вага тих, хто виражає свою ідентичність за допомогою релігійних символів, весь час зростає [3, с. 463].

Щоправда, як зазначає В. Єленський, Україна ніколи не була «релігійною пустелею», її релігійне життя, навіть в радянські часи, було достатньо насиченим, а мережа релігійних організацій складала від 40% (пізньопротестантські спільноти) до 65% (православні парафії) загальносоюзної мережі [ 2, с.67-68].

Зазначимо, що релігійність українського соціуму характеризує як якісну, так і кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) засвоєння релігійних ідей, цінностей та регламентує їхній суттєвий вплив на поведінку та життєдіяльність віруючих. Ступінь релігійності характеризується тим, як релігія впливає на окрему людину та соціальну групу; рівень співвідношення релігійного та нерелігійного населення у певному регіоні; характер релігійності показує вияв специфіки і відмінності тих чи інших релігійних конфесій від соціальних груп [3, с.116]. Саме про це свідчать результати Європейського соціологічного дослідження, за яким 74,79% українців відносять себе до певної релігії. За цим показником наша країна входить до першої сімки із 23 досліджуваних країн (після Кіпру, Польщі, Португалії, Ірландії, Словаччини та Болгарії). За показниками приналежності до релігійних віросповідань Україна залишається однією з найбільш релігійних у Європі [3, с.115].

В українському соціумі за рівнем активності можна виокремити такі групи віруючих: глибоко набожні, віруючі за традицією, формальні (для іміджу) парафіяни, конфесійно невизначені (позаіституційні-авт.), випадкові богошукачі. Серед них можна відповідно виокремити два принципово відмінні між собою типи релігійності (і, відповідно, два типи носіїв релігійності) - масова і воцерковлена. Перша характеризується низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою системністю релігійних почуттів та переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повільнішим засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, яскраво вираженою ритуальністю, конформізмом, декларативністю.

Якраз до першого (масового) типу релігійності можна віднести не інституйовану, постмодернову релігійність (її ще можна назвати громадянською) як позацерковний «дифузний» вияв релігії, де вигадливо поєднуються елементи громадянської релігії з християнськими віруваннями, а також набори цінностей, символів, звичаїв і поведінкових норм [5, с.467].

Специфічним для сучасної (в більшості декларованої) української релігійності є те, що притаманні західній цивілізації повага до віри та Церкви, маніфестація через релігію ідентичності, але не включення в релігійну інституційну сферу, що означається як віра без приналежності. Це ще можна назвати релігією меншості «від імені більшості», тобто ситуацією, коли релігійність маніфестує активна меншість, а більшість не просто ставиться до цього з розумінням, а й виразно підтримує те, що робить меншість (відзначає релігійні свята, виконує обряди, живе згідно традиції), але не інституціоналізується [5, с.172].

Другий тип релігійності відрізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх, як вважає релігієзнавець Л. Шангіна, максимальною відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик, усвідомлення їх самоцінності, залученістю до релігійних організацій, участю в соціальній, просвітницькій, благодійницькій та інших видах релігійної діяльності [2, с.69-70].

Порівнюючи європейські та вітчизняні показники релігійності українського соціуму, ми бачимо суттєву різницю. Постає питання, в чому причина? Різні методики дослідження, чи різні інструментарії'? А може декларована і практикуюча релігійність не одне й теж? Справа в тому, що, на думку соціолога релігії В. Єленського, в громадській думці існує такий собі ідеальний тип віруючого, який повинен справно відвідувати храм, матеріально підтримувати Церкву, знати молитви, виконувати всі вимоги віросповідання та проявляти високі моральні принципи й ідеальну поведінку. Окрім того, як вважає він, усі пострадянські суспільства, що пройшли тривалий експеримент з використання традиційної інституційної релігійності, коли участь релігійних інститутів у процесі соціалізації принаймні трьох поколінь була зведена до мінімуму, висувають сьогодні завищені вимоги до релігійності своїх членів. Зрозуміло, що цей «ідеальний тип» віруючого недосяжний.

Тут, скоріше всього, слід вести мову про якість критеріїв дослідження релігійності, а не вивчення громадської думки щодо цього феномену.

Зазначимо, що серед західних дослідників релігії уже класичними стали сформульовані Чарльзом Глоком п'ять критеріїв релігійності: релігійна віра, релігійний досвід, релігійні знання, церковно-ритуальна практика та етичні наслідки віри. Хоча ці п'ять критеріїв були й залишаються серед соціологів релігії предметом бурхливої наукової дискусії, мабуть тільки у пострадянських країнах, в тому числі й Україні, шкала Глока сприймається не як інструмент операціоналізації релігійних виявів, а як такий собі стандарт, якому начебто повинна відповідати релігійна особа. Насправді, вітчизняні соціологи використовують інтегрований показник релігійності українців: релігійні знання, індивідуальна набожність, релігійно-іституціональна залученість (частота відвідування храмів), матеріальна підтримка Церкви, релігійна поведінка [3, с.113-116].

Дуже часто для вияву рівня релігійності науковці застосовують й інші індикатори: віру в релігійні твердження, сприйняття віри як цінності, участь у релігійних зібраннях, індивідуальну молитву, фінансову підтримку релігійної організації. У більшості рівень релігійної активності визначається частотою і регулярністю участі у релігійних зібраннях [2, с.71]

Аналізуючи перераховані індикатори, за якими вітчизняні соціологи визначають рівень релігійності, слід, все ж таки, посилатись на В. Єленського, який вважає, що вивчення релігійності не слід зводити тільки до вивчення інституційних форм релігії. Якщо ми сприймаємо погляд на релігію як на джерело, з якого людина черпає сенс свого існування та ключові екзистенційні значення, то, вважає науковець, очевидно, що релігійність це не тільки певна ритуалізована поведінка в рамках релігійних інституцій. Релігійність - це те, як впливають (і чи впливають) релігійні переконання людини на її поведінку та відносини. В. Єленський називає це «лінійністю» (інтеріоризація релігійних примусів у моральну поведінку) [5, с.463- 466]. Як ми думаємо, релігійність усе ж таки повинна проявлятись у «лінійності», а не декларованості з посиланням на якійсь критерії. Адже, як вважає релігійєзнавець А. Колодний, неглибоке занурення в релігійне життя приводить до формування в країні не критичного, компліментарного щодо Церкви та релігійної орієнтації іміджу в громадській думці [1, с. 121].

Різницю між декларованими і реальними критеріями релігійності українського соціуму ми можемо побачити, звернувшись до останніх за часом досліджень за 2016 р. соціологічної служби центру Розумкова.

До прикладу, не витримує критики такий індикатор вияву релігійності як відвідування релігійних служб, що говорить про невисокий рівень переконань. Число громадян, які відвідують релігійні служби, зібрання, служіння збільшилось з 49% у 2000 р. (39% у 2010 р.) до 58% у 2016 р. Частіше, ніж раз на тиждень, їх відвідували, за даними опитувань, 4-5 % громадян раз на тиждень 14-18 %, раз на місяць - 17%. І лише на великі релігійні свята храми відвідують біля 52% різних верств населення. Періодичність відвідування зібрань можна побачити з нище наведених таблиць [7, с. 38-39;9, с. 23, 32].

Не можна судити і про рівень релігійності по такому показнику як матеріальна підтримка Церкви, оскільки вона надається громадянами радше час від часу, ніж постійно. Так, регулярно у 2016 р. її надавали лише 12% опитаних (проти 9% у 2000 р. та 15% у 2010 р.); надають «зрідка» - 30% (проти 38% у 2000р. та 42% у 2010 р.); 30% (проти 16% у 2000 р. та 26% у 2010 р.) роблять пожертви у дні великих свят та оплачують виконання треб [7, с.40; 9, с.23, 33]. Більш детальну інформацію по роках та регіональний зріз можна отримати з таблиці 3.

Табл. 3

Проаналізовані вище критерії свідчать якраз про декларативну, а не реальну релігійність. Перший рівень, на нашу думку, характеризується високою динамікою, синкретизмом і універсальністю. Це підтверджують дослідження центру Разумкова, де вона коливається за останні 15 років у межах від 58% до 70%, що говорить про невисоку переконаність у вірі релігійних людей [4, с.131 ].

Характерно, що рівень релігійності залишається залежним від регіону - віруючими себе вважать від 91% жителів Заходу, до 56% жителів Сходу (проти 89% та 66 % у 2010 р.) [9, с.22].

Помітне підвищення релігійності українського соціуму в роки незалежності сталося, як вважають соціологи, за рахунок тієї групи громадян, які відносили себе до тих, хто вагався між вірою і невір'ям. Разом з тим, зростання числа віруючих відбулося саме за рахунок Півдня (з 49% у 2000 р. до 70% у 2010 р.) та Сходу (з 48% до 66%). Як бачимо, зростання числа віруючих відбулося в тих регіонах, де воно було невеликим. Щоправда, навіть після такого зростання число віруючих на Півдні та Сході залишається помітно нижчим, ніж на Заході країни [3, с.116; 7, с. 31].

Для української релігійності характерним є забезпечення таких закономірностей, як залежність її рівня від статі (рівень релігійності в 2013 р. серед жінок був вищим, ніж серед чоловіків: 75% і 57% проти 79% і 62% у 2010 р.; місця проживання в координатах місто/село (рівень релігійності серед жителів села в 2013 р. був вищим, ніж серед жителів міста: 71% і 65% (протии 76% і 69% у 2010 р.); віку (рівень релігійності зростає з віком: від 62% у найолодшій групі до 73% у найстаршій групі (проти 66% та 72% у 2010 р.); освіти (рівень релігійності знижується з мірою підвищення рівня освіти: серед осіб з неповною середньою освітою віднесли себе до віруючих 76% опитаних, із середньою і середньою спеціальною - 67%, з вищою і неповною вищою освітою - 65% (проти 83%, 70% і 71% відповідно у 2010 р.) [3, с.116-117; 7, с.34].

Слід відмітити, що при високій декларативності релігійності зменшується кількість респондентів, які засвідчують значимість релігії в їхньому житті. Число тих, хто засвідчував ту чи іншу міру її важливості, зменшилося з 63% у 2000 р. до 57% у 2016 р. Щоправда, рівень визнання важливості релігії залежить від регіону - 88% на Заході та 33% - на Сході [9, с.22].

Показовою є й та обставина, що, як свідчать опитування, на формування релігійності мало впливає релігійне виховання. Виховання цієї якості вважають найбільш важливим лише 18% опитаних; від 40% Заходу до 4% Сходу. Загальне число тих, хто вважає виховання релігійності дітей важливим, порівняно з 2000 р., збільшилося у 2016 р. з 11% до 18%. Разом з тим, число тих, хто виховувався вдома в релігійному дусі, зросло з 31% у 2000 р. до 38% у 2016 р. Найбільшою мірою це стосується жителів Заходу, де релігійне виховання вдома отримали 79% опитаних; найменшою - жителів Сходу (18%) [3, с.117; 9, с.22].

Характерним для релігійності українського соціуму є, те, що вона не посідає перших позицій в переліку важливих якостей, що їх слід виховувати у дітей в сім'ї. Характерно, що упродовж 2000 - 2013 рр., наприклад, рейтинг таких якостей залишається незмінним. Перші три позиції посідають саме соціальні якості: працелюбність (78%), відповідальність (68%), толерантність і повага до інших (59%). Релігійність посідає лише дев'яту - десяту позицію [3, с.117; 7, с.36].

Українська релігійність має специфічну конфесійну та регіональну визначеність. Як і раніше, більшість громадян (65%) відносять себе до православ'я (у 2010 р. - 68%). Зауважимо, що православ'я в Україні є найчисельнішою релігійною течією (в 2016 р. нараховувало (без старообрядців) 19134 релігійні організації (53,6% від загальної кількості 34183 релігійних громад) [8, с.192]. На Заході країни значне число жителів (30%) визначають себе греко-католиками (в 2016 було близько 8%). Слід зауважити, що більшість (63%) опитаних вважають, що «людина може бути просто віруючою (не сповідувати якусь конкретну релігію)». Ця точка зору переважає у всіх регіонах, за винятком Заходу, де 50% опитаних переконані, що віруюча людина повинна обов'язково сповідувати ту чи іншу релігію; 45% опитаних підтримує думку, що можна «просто вірити».

Характерною рисою української релігійності є її конфесійно-церковна визначеність. Хоча за статистикою кількість громадян УПЦ (12334 громад або 36% від загальної кількості) майже в тричі перевищує кількість громад УПЦ КП (4775 або 25% від загальної кількості), число прихильників УПЦ КП перевищує число вірних УПЦ: серед усіх опитаних 25% проти 15% відповідно.

Є підстава констатувати наявність сталої тенденції: число прихильників УПЦ з 2010 р. знижується (у 2010 р. - 24% всіх опитаних, у 2013 р. - 20%, у 2014 р. - 17%, 2016 р. - 15%); натомість зростає число прихильників УПЦ КП: порівняно з 2000 р. воно зросло вдвічі - з 12% до 25%. Найбільш помітним це зростання є на Сході країни (3% до 19%), у Центрі (з 18% до 33%) та на Заході (з 20% до 36%).

Скоріше всього, одним із чинників зростання числа вірних УПЦ КП є конфесійне визначення тих, хто вважав себе «просто православним»: частка таких респондентів зменшилася з 39% у 2000 р. до 21% у 2016 р. [4, с.134; 8, с.192; 9, с.22-23].

Певний вплив на релігійність православного простору має Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) з її 1188 релійними організаціями (64% знаходяться в галицьких областях України). Катехізація та продукація релігійності (за винятком УАПЦ оновленої) тут відбувається в 871 храмі, 7-ми духовних навчальних закладах, 269 недільних школах [4, с.135; 6; 8, с.94].

Не мають особливого впливу на формування релігійності у православному просторі такі течії православного коріння як Російська (закордонна) Православна Церква (30 громад), старообрядницька церква Білокриницької згоди (34 громади), Руська православна старообрядницька церква безпопівської згоди (14 громад), Істинно-православна церква (31 громада) та ряд інших малочисельних течій [4, с.135; 8, с. 195].

До традиційної релігійності, щоправда з деякою специфікою, можна віднести релігійність, що представлена двома обрядами - Західним (Римо-Католицькою Церквою або РКЦ) та Східним (Українською Греко-Католицькою Церквою або УГКЦ). Більш розвинута УГКЦ з 3366 громадами, 16 духовними навчальними закладами та 1893 недільними школами має всі можливості формувати якісну релігійність, яка закріплюється численними паломницькими заходами.

Менші можливості для продукування релігійності має церква польської меншини - РКЦ, враховуючи не зовсім розвинену інфраструктуру - 913 громад з 389 культовими спорудами, з 10-ти навчальними закладами та 362 недільними школами. Правда, слід віддати належне цій Церкві у використанні різного ряду громадських згромаджень, які мають суттєвий вплив на так звану початкову релігійність.

Значний вплив на релігійність вірян має РКЦ у Закарпатті, що підпорядкована безпосередньо Апостольській столиці і яка діє автоматично. Маючи 933 громади, 10-ть навчальних закладів, 36 недільних шкіл, Церква активно працює серед молоді, організовуючи різноманітні мистецькі заходи. Релігійність вірян Церкви специфічна тим, що, по-перше, священиками є іноземці, по-друге, богослужіння і навчання ведуться за західним зразком [ 4, с.133; 8, с.196].

Досить потужну релігійність, яка не тільки відповідає всім індикаторам, але й формує «лінійність», є протестантське середовище в його пізньому варіанті - адвентизм, баптизм, єговізм (хоча останніх інколи виключають із протестантиських спільнот, що не має вагомих підстав). Вони мають 8691 релігійну організацію (24,3% усієї релігійної мережі). Розвинутою є інфраструктура: 4860 молитовних будинків, 55 навчальних закладів, 1996 недільних і суботніх шкіл (останні діють неформально, а дуже ефективно), при фіксованому членстві дозволяють деномінаціям продукувати високий рівень релігійності, де не викникає питань до таких індикаторів, як відвідування служб, матеріальна підтримка церкви (постійна), знання віросповідних принципів, найголовніше - «лінійність» [4, с.135].

Менш ефективно діють малочисельні протестантиські громади - лютерани (77 громад), реформати (118), пресвітеріани (68) та неопротестанські Церкви - Новоапостольська (58), Церква Христа (126), Армія Спасіння (11), мормони (44); харизмати - Повного Євангелія (336), Українська Християнська Євангельська Церква (170), Церква Живого Бога (33), Нове Покоління (34), Відродження (24).

Не мають особливого впливу на формування релігійності в українському соціумі шість юдейських громад (34 організації); мусульманське середовище (4 центри, 238 організацій); різновірські течії (4 напрямки, 50 організацій, 76 культових будівель) [4, с.136].

Висновки