54

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семінарське заняття №1

Тема: Напрями, форми і методи соціальної роботи з представниками окремих проблемних груп

Мета: розкрити особливості і зміст соціальної роботи з особами з обмеженими можливостями, мігрантами, жертвами насильства, особами категорії "бомж".

Ключові слова: інвалід, обмеження життєдіяльності, міграція, насильство, бомб, безробіття, жебракування, дезадаптація, агресія, реабілітація, корекція, профілактика.

План.

1. Реабілітація осіб з обмеженими можливостями.

2. Особливості соціальної роботи з мігрантами.

3. Форми і методи соціальної роботи з жертвами насильства.

4. Організація соціальної роботи з особами категорії "бомж".

Реабілітація осіб з обмеженими можливостями

В роботі основи державної політики щодо інвалідів, стає її реалізації та невідкладні і перспективні напрямки розвитку. Особливу увагу приділено правовому регулюванню державної системи соціального захисту інвалідів, визначенню основних напрямів удосконалення законодавчої бази щодо розв'язання проблем осіб з обмеженими фізичними та психічними можливостями.

Також схарактеризовано основні складові інвалідів, зокрема, розглянуто питання їх пенсійного забезпечення, надання соціальної допомоги, реалізації системи пільг та компенсації, фінансування системи соціального захисту інвалідів. Обґрунтовано заходи щодо підвищення рівня їх добробуту та розглянуто багато інших аспектів їх життєдіяльності, які охоплюють основні сторони буття осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільстві. Аналіз їх виконання дасть змогу оцінити сучасне становище інвалідів в Україні та визначити основні питання, що вимагають першочергового вирішення.

В усіх країнах світу й у будь-якій групі суспільства є інваліди. Їхнє число у світі значно і продовжує рости.

Причини і наслідки інвалідності в різних країнах різні. Ці розходження пояснються різними соціально-економічними умовами і різними заходами держав по забезпеченню добробуту своїх громадян.

Політика, яка проводиться в наш час у відношенні інвалідів - результат розвитку суспільства протягом останніх двохсот років. У багатьох відносинах ця політика є відображенням загальних умов життя і соціально-економічної політики, що проводиться в різний час. Однак інвалідність має багато характерних для неї характеристик, що вплинули на умови життя інвалідів. Зневага, забобони і страх - от ті соціальні фактори, що протягом всієї історії були перешкодою для розвитку здібностей інвалідів і вели до їх ізоляції.

Протягом багатьох років політика у відношенні інвалідів змінювалася: вона пройшла шлях від звичайного піклування за інвалідами у відповідних установах до одержання освіти дітьми-інвалідами і реабілітації осіб, що стали інвалідами вже в зрілому віці. Завдяки освіті і реабілітації інваліди стали більш активно виступати за подальший розвиток політики у відношенні інвалідів. Створено організації інвалідів, їхніх родин і прихильників, що виступають за поліпшення умов життя інвалідів. Після другої світової війни з'явилися такі концепції, як інтеграція і включення інвалідів у нормальне життя суспільства, що відображали зростаюче розуміння потенційних можливостей інвалідів.

Наприкінці 60-х років у деяких країнах організації інвалідів почали розробляти нову концепцію інвалідності. Ця концепція враховувала тісний зв'язок між обмеженнями, що випробує інвалід, структурою і характером його навколишнього середовища і відношенням населення до інвалідів. Одночасно проблеми інвалідів все частіше починають висвітлюватися в країнах, що розвиваються. У деяких з цих країн відсоток інвалідів від загальної чисельності населення дуже високий, причому інваліди, як правило, є самими бідними особами в суспільстві.

Термін "інвалідність" містить у собі значне число різних функціональних обмежень, що зустрічаються серед населення у всіх країнах світу. Люди можуть стати інвалідами унаслідок фізичних, розумових чи сенсорних дефектів, стану здоров'я чи психічних захворювань. Такі дефекти, чи стани захворювання за своїм характером можуть бути постійними чи тимчасовими.

Термін "непрацездатність" означає втрату чи обмеження можливостей участі в житті суспільства нарівні з іншими. Він припускає відношення між інвалідом і його оточенням. Цей термін застосовується з метою підкреслити недоліки оточення і багатьох аспектів діяльності суспільства, зокрема, в області інформації, зв'язку й освіти, що обмежують можливості інвалідів брати участь у житті суспільства нарівні з іншими.

Використання двох термінів "інвалідність" і "непрацездатність", як вони визначаються вище, варто розглядати у світлі сучасної історії інвалідності. У 70-х роках багато представників організацій інвалідів і фахівці в області інвалідності різко висловлювалися проти використовуваної в той час термінології. Існувала нечіткість і плутанина у використанні термінів "інвалідність" і "непрацездатність", що заважало розробляти відповідну політику чи здійснювати заходи політичного характеру. Ці терміни відображали медичні і діагностичні підходи й ігнорували недосконалість і недоліки навколишнього суспільства.

У 1980 році Всесвітня організація охорони здоров'я прийняла міжнародну класифікацію дефектів, інвалідності і непрацездатності, що пропонує більш точний і в той же час відносний підхід. Міжнародна класифікація дефектів, інвалідності і непрацездатності проводить чітке розмежування між "дефектом", "інвалідністю" і "непрацездатністю". Класифікація широко застосовується в таких областях, як реабілітація, освіта, статистика, політика, законодавство, демографія, соціологія, економіка й антропологія. Деякі фахівці виразили думку, що визначення терміна "непрацездатність" у цій класифікації, можливо, все ще вважається занадто медичним, у якому занадто велика увага приділяється індивідууму, і що цей термін, можливо, неадекватно відображає взаємодію між соціальними умовами чи чеканнями і здібностями індивідуума. Ці й інші думки, висловлені за 12 років після опублікування класифікації, будуть розглянуті на майбутніх форумах по її перегляду.

З огляду на досвід здійснення Всесвітньої програми дій і широке обговорення, що проводилося протягом Десятиліття інвалідів Організації Об'єднаних Націй, можна говорити про поглиблення знань і розширення розуміння питань інвалідності і використаних термінів. Термінологія, яка використовується в даний час, визнає необхідність розгляду як індивідуальних потреб (реабілітація, надання технічних засобів і т. д. ), так і недоліків, характерних для суспільства (різні перешкоди для участі в житті суспільства).

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в межах медичної моделі сформувалася теорія соціальної корисності людей з обмеженими можливостями, яка набула великої популярності в багатьох розвинутих державах. Сутність її в наступному. В суспільстві мають місце люди, фізичні і психічні можливості яких обмежені, але це не заважає їм виконувати хоча б елементарну соціально корисну діяльність, наприклад, обслуговувати себе чи виконувати яку-небудь просту роботу.

Це означає, що при необхідній професійній освіті такі люди можуть себе самостійно забезпечувати, а не становитися тягарем дял держави, яка їх повинна забезпечувати. Крім того, вони можуть бути джерелом дешевої робочої сили, що також вигідно державі. Таким чином, в цій теорії явний пріоритет держави над особистістю. Слід відмітити, що в нашій державі ця теорія визначала позицію держави відносно людей, в тому числі і дітей, які мають обмежені можливості, на протязі багатьох десятиліть і, нажаль, практично не втратила свого значення до сьогоднішнього дня.

Протягом великого часу для визначення людей з обмеженими можливостями також використовувалося слово „інвалід”, яке протиставило цю категорію громадян здоровим людям, підкреслюючи, що інваліди - більш слабкі, а тому менш здатні. Взагалі це слово виражало відношення суспільства до даної категорії людей, яке проявлялося в реальному житті в тому, що вони не могли вирішувати самостійно свої проблеми, приймати участь в політичному чи економічному житті суспільства, бути вибраними в органи влади поряд з здоровими і таке інше. Життя таких людей повністю контролювалося здоровими людьми, знаходилося під їх абсолютним патронатом: що здорові люди вирішать чи захочуть зробити для інвалідів, те вони і повинні приймати. Цим медична модель мала значний вплив на законодавство, на соціальну політику держави, організацію допомоги людям з обмеженими можливостями.

В 60-х роках ХХ століття замість медичної моделі прийшла соціальна модель, в розвиток якої великий внесок зробила теорія психоаналізу. Цей новий підхід до проблем людей з обмеженими можливостями був ініційований ними самими, коли вони стали об'єднуватись в асоціації і різні рухи, щоб відстоювати свої права. З точки зору цієї моделі знаходяться не внутрішні причини, які залежать від обмежених можливостей людини (хвороби, відхилення від нормального розвитку і т. ін), а взаємозв'язок між окремою людиною та соціумом. З цієї точки зору обмеження можливостей людини викликано в багатьох випадках відношенням до нього людей, що знаходяться поруч і які виділяють його із суспільства, а також бар'єрами, які існують в навколишньому середовищі (соціальному, психологічному, педагогічному і т. ін. ), яка розрахована перш за все на здорових людей. Іншими словами, обмежені можливості як проблема являються результатом соціальної, економічної і політичної дискримінації таких людей в суспільстві. Для того, щоб її пережити, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями в суспільство на їх особистих умовах, а не шляхом їх пристосування до норм і правил життя здорових людей. У зв'язку з цим новим підходом в сьогоднішній зарубіжній літературі слово „інвалід”, яке виражає соціальний тиск і нерівність визначеної категорії населення громадян тепер не використовується.

Але люди з обмеженими можливостями мають дуже великі перешкоди в процесі входження в суспільство як повноправні його члени. Однією з таких перешкод є проблема одержання вищої освіти для інвалідів.

Проблема одержання вищої освіти для інвалідів насправді не є проблемою чисто державного масштабу. Це суспільна проблема. В радянські часи до інвалідів відносилися за визначенням - “немає людини - немає проблеми”. А тим часом багато гарантій для інвалідів існували і тоді, зокрема, проходження поза конкурсом тих інвалідів, що вступали до вузів. І тільки сильні духом виживали в цій боротьбі. А ті, хто не міг цього зробити по різних причинах, залишалися вдома й існували на мізерні державні пенсії.

Суспільні здібності і потенціал інваліда залишаються нереалізованими і по сьогоднішній день в Україні. Адже інвалід може самостійно оцінити обстановку, проаналізувати її, зробити її більш оптимальною для життя. І тому на постійній основі потрібна програма, що включила б у себе досвід багатьох інвалідних організацій, органів держави по повній реабілітації інвалідів.

“Школа - вуз - робота”, не секрет, що саме половинчастисть нашої системи освіти приводить до безробіття не тільки серед інвалідів, але і серед здорових людей. Отут включається ряд проблем. Школа повинна підготувати повноцінну, всебічно розвинуту людину. На жаль, особливо в останні роки серед більшості учнів шкіл виростає покоління замало читаючих, людей, що зовсім не тягнуться до знань (ці люди, по оцінках фахівців-педагогів, найбільш організовані і мобільні, тому що “сіра маса” прагне до високого ступеня організації), без чого неможливе одержання вищої освіти. Серед них існує думка, що все одно ми нікому не потрібні. Абітурієнт-інвалід намагається зробити простіше: одержати середню фахову освіту з позначками на вище.

Ставши студентом вузу, інвалід повинний пройти курс психологічної і фізичної реабілітації. Він повинний бути упевнений, що він потрібний суспільству. Причому, у більшості випадків суспільству собі подібних. Бо тільки організації інвалідів можуть надати йому роботу з належними умовами праці (У дуже рідких випадках роботу надають державні і комерційні організації на таких важких умовах, що люди рідко доживають до пенсійного віку). Таким чином, цей шлях є найбільш коректним стосовно інвалідів.

Проблема фінансового забезпечення вищої освіти для інвалідів завжди стояла на першому місці. І отут нашій державі приходиться переборювати негативне відношення суспільства до інвалідів. І справді, навіщо витрачати гроші, якщо знають, що інваліду нікуди дітися навіть після закінчення вузу? Виходить, потрібна ефективна програма на ринку праці шляхом прогнозування й аналізу ситуації. Необхідно знати, які спеціальності котируються. Виявляти потреби комерційних і некомерційних компаній у зв'язку програмою зайнятості серед інвалідів. Держава сама робить ці кроки: уведення 5% квоти від чисельного складу працівників приводить до зниження податкового тягаря. На жаль, цей захід половинчастий, тому що призводить до збільшення числа некваліфікованих працівників, тобто працівники-інваліди з вищою освітою не мають можливості влаштуватися на роботу за фахом чи хоча б за профілем. Потрібні більш рішучі дії держави в цьому напрямку.

Дослідники цієї проблеми вважають, що необхідно розлучити два способи одержання інвалідами освіти: за державний рахунок (групове (очне) чи індивідуальне (вдома, заочне навчання)), недержавні джерела фінансування. Обидва способи розрізняються джерелами фінансування. Державний спосіб має переваги: держава має важелі керування над ситуацією, позабюджетні грошові потоки по забезпеченню контролюються нею. Недержавний спосіб є ефективним тоді, коли тягар витрат беруть на себе недержавні вузи, але звичайно вони беруть від 1 до 5 чоловік, і тому можуть взяти лише невелике коло бажаючих одержати вищу освіту.

Більш ефективним вважається очне денне навчання, що вимагає величезних витрат. Інваліди одержують не тільки спеціальні знання, але і проходять деяку психологічну і фізичну реабілітацію. І тому можуть принести найбільшу користь суспільству і державі. Хоча й у цьому випадку вони повинні розраховувати тільки на самих себе, тому що держава і суспільство поки що не готові забезпечити їх роботою після закінчення вузу. Вони повинні бути психологічно готові до боротьби за “місце під сонцем”, причому набагато більш жорстокої, чим навчання у вузі. Вуз повинний стати для інвалідів широко відкритим вікном у світ нових можливостей. “Альма-матер” одержує шанс використовувати інвалідів у науково-практичній діяльності, таким чином, одержуючи безцінну інформацію з навчання інвалідів у майбутньому. Інвалід же у свою чергу може, не зупиняючись на досягнутому, якщо дозволяють здоров'я і розумові здібності, закінчити аспірантуру і продовжити наукову кар'єру. Практична діяльність інваліда повинна бути насиченою і цікавою.

Соціальна реабілітація - соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів з метою відновлення психічного та фізичного стану дітей, молоді, сім'ї, їх соціальних функцій (адаптація), приведення індивідуального чи колективної поведінки у відповідність до загальновизнаних суспільних правил і норм (корекція).

Соціальна реабілітація містить у собі все те, що одержує непрацездатна людина за рахунок суспільних фондів споживання. Суспільство в даному випадку бере на себе цілком або частково витрати, зв'язані з оплатою вартості послуг, наданих непрацездатним громадянам, яким потрібна соціальна допомога у визначених видах. При цьому в порядку соціальної реабілітації задовольняються специфічні потреби, характерні саме для даної категорії громадян.

Розвитку соціальної реабілітації непрацездатних віддається в нашій країні з кожним роком все більше значення, вона розглядається як вкрай необхідне доповнення до грошових виплат, що значно підвищують ефективність усієї державної системи соціального забезпечення.

Система соціальної реабілітації охоплює, зокрема, медичну геріатричну допомогу, як стаціонарну, так і поліклінічну; зміст і обслуговування в будинках-інтернатах, допомога вдома особам, які потребують піклування; протезну допомогу, забезпечення транспортними засобами; працевлаштування бажаючих продовжувати пасивну трудову діяльність і їхнє професійне перенавчання; організацію праці на спеціально створених підприємствах, цехах; житло-побутове і комунальне обслуговування; організацію дозвілля і таке інше.

Можливість задоволення потреб непрацездатної людини стає реальною і тоді, коли він наділений юридичним правом чекати від відповідного компетентного органа надання того чи іншого блага (матеріального забезпечення, соціальної послуги, житла і т. д. ), а даний орган юридично зобов'язаний таке благо надати. Так, право на матеріальне забезпечення старості, у випадку втрати працездатності, втрати годувальника, є реальним, оскільки державна пенсійна система гарантує кожному працівникові, що відповідає встановленим умовам, виплату пенсій незалежно від стану фінансових джерел або інших факторів. У той же час в області соціального обслуговування можливість реалізації права на його одержання часто залежить від рішення компетентного органа, оскільки цілий ряд соціальних послуг, наданих у даній сфері, все ще відноситься до числа дефіцитних, не гарантованих абсолютно кожній старій і непрацездатній людині. Про це, зокрема, свідчить перевищення числа нужденних в обслуговуванні з приміщенням у будинки-інтернати в порівнянні з загальним числом місць у цих установах; у соціальній допомозі вдома і можливостями даної служби і т. д.

Медико-соціальну допомогу населенню надають два великих відомства - Міністерство Охорони здоров'я і медичної промисловості, і Міністерство праці та соціального захисту населення України. Самими масовими медичними установами є поліклініки й амбулаторії, стаціонари. У поліклініках організовані геріатричні кабінети, у яких лікарі здійснюють спостереження за людьми старше 60 років. У стаціонарах виділена частина ліжкового фонду для геріатричних пацієнтів. Існують так називані побутові ліжка. Це передбачає не тільки лікування хворих, але і профілактичну госпіталізацію. Якість усієї допомоги забезпечує Управління стаціонарних установ Міністерства праці та соціального захисту населення України. Крім цих структур керування і контролю, життя проживаючих у будинках-інтернатах можуть інспектувати виробничі організації на правах шефської допомоги й органи виконавчої влади на місцях.

Можна виділити три типи допомоги непрацездатним:

Первинна медико-санітарна допомога, включаючи широкий набір методів і прийомів, що доступні як для кожної людини окремо, так і для всього населення і застосовуються при їх повній і особистій участі.

Первинна медична допомога звичайно забезпечується лікарем загальної практики, але не обов'язково обмежується тільки лікарською допомогою.

Геріатрична допомога в основному забезпечується під керівництвом медичного фахівця, що звичайно входить до складу комплексної бригади.

Отже, розглянемо кожну з видів допомоги окремо:

Первинна медико-санітарна допомога.

Основна допомога непрацездатним буде виявлятися в рамках первинної медико-санітарної допомоги; це обумовлено тим, що в багатьох країнах світу відчувається недостача лікарів-геріатрів.

соціальна робота інвалід бомж мігрант

Організація і структура первинної медико-санітарної допомоги розрізняються в залежності від місця надання цієї допомоги. Часто в її наданні беруть участь як фахівці, так і неспеціалісти.

В Україні первинну медико-санітарну допомогу надає служба швидкої допомоги, яка являється підрозділом медичних установ.

В Таїланді, наприклад, священики і прикордонна поліція входять до складу служби по наданню первинної медико-санітарної допомоги.

Розвиток системи медико-соціальної реабілітації знаходиться в тісному взаємозв'язку від стану економіки країни. Основні заходи при медико-соціальній реабілітації людей похилого віку спрямовані на максимально можливе збереження життєдіяльності людини похилого віку в умовах сім'ї.

Форми медико-соціальної реабілітації:

спеціалізовані центри зі стаціонарними відділеннями;

спеціалізовані відділення по піклуванню;

реабілітаційні установи.

Найважливіший принцип медико-соціальної реабілітації-профілактична спрямованість.

У Болгарії з 1961 року реалізуються завдання соціальної реабілітації:

1) підвищення ефективності реабілітації на базі широкого використання досягнень науково-технічного прогресу;

2) підготовка й удосконалення кадрів по медико-соціальній реабілітації, активне використання в процесі реабілітації природних фізичних факторів;

3) удосконалювання медико-соціальної реабілітації на всіх рівнях: національному, регіональному, міському і сільському.

Конституція Польщі заклала міцні основи польської концепції медико-соціальної реабілітації хворих, інвалідів і літніх. Принципи:

1) Загальність - охоплення всіх медичних дисциплін і всіх нужденних;

2) комплексність - вирішення всіх аспектів даної проблеми;

3) раннє застосування - початок реабілітації разом із класичними методами лікування;

4) безперервність - цикл тісно зв'язаних між собою медичних профілактичних і соціальних заходів.

У Фінляндії, відповідно до закону про соціальне забезпечення, у випадку інвалідизації чи втрати працездатності здійснюється соціальна допомога вдома. Велика увага в країні приділяється організації і заохоченню взаємодії між різними віковими групами населення, органами охорони здоров'я і соціального забезпечення при проведенні допомоги хворим, старим і інвалідам, компенсуються витрати на придбання протезів і таке інше.

У Німеччині - спеціальний розділ - реабілітація геріатричних хворих шляхом розвитку денних стаціонарів. Потреба - 2 ліжка на тисячу осіб старше 65 років - це ефективно і більш дешевше.

Управління реабілітаційного обстеження США підкреслює, що на кожну 1000$ затрачуваних на реабілітацію інваліда, можуть повернутися 35000$ у процесі праці реабілітованого індивідуума. Медико-соціальна реабілітація спрямована на реабілітаційну технологію - удосконалення пристроїв і пристосувань і забезпечення їх кращого використання.

Першорядними завданнями медико-соціальної допомоги в Японії є:

заходи щодо інформування суспільства про проблеми реабілітації інвалідів;

медичні заходи;

працевлаштування і профілактична реабілітація;

соціальне страхування і забезпечення;

забезпечення засобами пересування і транспортування;

постачання інформацією;

спортивні, розважальні і культурні заходи;

співробітництво з міжнародними органами.

У Швеції мають місце три етапи організації геріатрчної допомоги:

1) життя в звичайному будинку для подружніх самотніх пар;

2) на цій же території інтернат для людей, чиї можливості нижче, а залежність більше;

3) геріатрична клініка для людей із ще більшою залежністю.

Важливо, щоб медперсонал, що надає первинну допомогу, мав відповідні навички, знання, володів прийомами для надання кваліфікованої допомоги інвалідам.

Тому що допомога непрацездатним вимагає розпізнання навіть важко уловимих змін у стані хворої людини на основі вже існуючих хронічних явищ, важливого значення набуває систематичне ведення історії хвороби. Одна з найбільш ефективних форм профілактики захворювань у інвалідів полягає в ранньому виявленні хвороби і порушень; для цього необхідні точні дані про основні показники функціонування організму. Прості карти, в графах яких можна записувати дати і показники основних змінних величин (кров'яного тиску, рухових функцій, зору, слуху, повсякденної діяльності, пізнавальної здатності), можуть у підсумку дати корисну комплексну інформацію і дозволять негайно виявити будь-яку зміну у функціональному стані людини.

При наданні допомоги непрацездатним варто постійно оцінювати ті зміни, що відбуваються в стані підопічних, щоб точно установити, коли дійсно необхідне втручання. Воно може здійснюватися в двох формах:

1) терапевтичне втручання, спрямоване на патологічний процес з метою зміни його природного стану,

2) протезування, спрямоване не те, щоб справиться з наслідками патологічних змін і зменшити викликані ними функціональні порушення.

І оскільки в хворого геріатричного профілю нові проблеми з'являються вже на основі інших численних проблем і курсів лікування, то кожне нове відхилення від норми створює новий набір труднощів. Поява нових ускладнень може бути викликано проявами вже існуючих. План лікування нового захворювання повинний враховувати можливість взаємодії призначуваних лікарських засобів з лікарськими препаратами, що пацієнт уже приймає. Нове захворювання може послужити поштовхом до зміни дуже тендітної функціональної рівноваги в літніх і привести до порушення функції в такому ступені, коли для корекції цих порушень буде потрібно мобілізувати систему зовнішньої допомоги на тимчасовій чи постійній основі. Кожне таке втручання варто планувати таким чином, щоб не збільшити залежність хворого від навколишніх. Необхідно постійно починати зусилля, щоб підтримати у свідомості інвалідів перспективу реабілітації, у цих цілях пацієнтів спонукують використовувати для видужання резерви власного організму, а не ставати пасивними учасниками процесу.

Геріатричні служби

Система комплексної геріатричної допомоги включає відвідування хворих вдома, амбулаторне лікування, прибування в денних профілакторіях і стаціонарах, реабілітація і служби термінової діагностики. Різні види геріатричних служб у даний час існують у більшості економічно розвитих країн.

У центрі уваги спеціалізованої геріатричної допомоги підтримка незалежності й автономії непрацездатних старих людей, і потребу в ній постійно потребує лише невелика кількість від числа людей з обмеженими можливостями. У багатьох частинах земної кулі лікарів-геріатрів недостатньо чи взагалі немає. Там, де можливо, варто було б створювати консультативні геріатричні служби для надання допомоги у важких випадках і консультування працівників первинної медико-санітарної допомоги. Найчастіше первинна медико-санітарна допомога виявляється відповідно до висновку лікаря-геріатора, де дається всеосяжна оцінка фізичних і функціональних параметрів хворого на підставі якої ставиться діагноз і визначається прогноз.

У деяких випадках пацієнтів варто направляти для спеціалізованого обстеження, щоб вибрати відповідні методи лікування. Геріатричні центри так само є основою для проведення досліджень, що стосуються клінічної допомоги, а також служб охорони здоров'я і соціального забезпечення.

У системі соціального захисту населення існують стаціонарні соціально-медичні установи чотирьох типів:

1) будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни та праці;

2) дитячі будинки інтернати;

3) психоневрологічні інтернати;

4) спеціальні будинки інтернати для громадян похилого віку та інвалідів.

Вказані будинки-інтернати утворюються, реорганізуються (перепрофілюються) та ліквідуються за відповідним рішенням обласних та прирівняних до них державних адміністрацій за поданням їх галузевих управлінь праці та соціального захисту населення, що погоджені з Міністерством праці та соціальної політики України.

Будинки-інтернати підпорядковуються головним (та прирівненим до них) управлінням праці та соціального захисту населення основним завданням яких є забезпечення належних умов для проживання, соцільно-побутового обслуговування, надання медичної допомоги підопічним, а також навчання і виховання вихованців дитячих інтернатів. Мешканці будинків-інтернатів забезпечуються усім відповідно до встановлених норм.

До будинку-інтернату звичайного типу приймаються на державне утримання інваліди І і ІІ групи, старші за 18 років, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування у будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом. Як виняток, до будинку-інтернату можуть прийматися інваліди, які мають працездатних дітей або родичів, зобов'язаних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо вони з об'єктивних причин не можуть цього робити. Для бажаючих інвалідів за наявності вільних приміщень у будинку-інтернаті можуть утворюватися відокремлені від основного контингенту підопічних платні відділення, які працюють на основі госпрозрахунку. Інваліди за наявності вільних місць можуть прийматися до будинку-інтернату на тимчасове проживання терміном від одного до шести місяців як на загальних підставах, так і на платній основі. Приймання до будинку-інтернату здійснюється за путівкою головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністації, виданої на підставі відповідних документів.

До психоневрологічного інтернату приймаються на державне утримання психічно хворі особи, які досягли пенсійного віку, та інваліди І і ІІ групи з психоневрологічними захворюваннями старші 18 років, які за станом здоров'я потребують побутового обслуговування, медичної допомоги та яким не протипоказане перебування в інтернаті відповідно до медичних показань та протипоказань по прийому в інтернатні установи, незалежно від наявності батьків або родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом. Заяву про прийом до будинку-інтернату може написати не тільки особа, яка виявила бажання проживати в інтернаті, але її опікун чи піклувальник. Правове становище підопічних цих інтернатних закладів таке ж саме, як і звичайних, але з урахуванням їх психічного стану здоров'я.

До спеціального будинку-інтернату приймаються на повне державне утримання інваліди, які звільнилися з місць позбавлення волі і за якими відповідно до чинного законодавства встановлено адміністративний нагляд, а також ті особи, які направляються з приймальників-розподільників, раніше судимі або неодноразово притягувані до адміністративної відповідальності за порушення громадського порядку, які за висновком медичної частини виправно-трудової установи за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування і медичної допомоги, яким не протипоказане перебування в цьому закладі і які не мають працездатних родичів, зобов'язаних за законом їх утримувати. До спеціального будинку-інтернату приймаються інваліди І і ІІ групи старші 18 років.

Крім будинків інтернатів в системі соціальних установ для людей з обмеженими можливостями існують також центри професійної, медичної та соціальної реабілітації інвалідів. Вони є соціально-медичними установами для інвалідів І-ІІІ груп (для тимчасового перебування незалежно від віку), які мають відповідні медичні показання і потребують вжиття заходів щодо професійної, соціальної та медичної реабілітації з метою забезпечення їх адаптації у суспільному житті, подальшої зайнятості, економічної і побутової самостійності.

Центр забезпечує:

1) систему реабілітаційно-експертної діагностики;

2) прогноз динаміки захворювання;

3) експертні висновки щодо потреб у реабілітаційній допомозі, пріоритетність її медичних, соціальних і професійних аспектів, а також встановлення наступності в проведенні реабілітаційних заходів;

4) систему соціальної реабілітації, що включає формування прикладної програми, якою було б передбачено надання конкретних видів та форм соціальної допомоги і послуг, за допомогою яких можлива адаптація інваліда до соціального середовища;

5) вибір та застосування методів професійної реабілітації, що базується на визначенні потреби у проведенні професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, ефективного працевлаштування;

6) організацію комплексної психотерапії, психокорекції та професійної діагностики, заснованих на передових досягненнях сучасної медицини, психології і фізіології;

7) систему медичної і медико-професійної реабілітації як сукупність відновлювальної терапії і реконструктивної хірургії, спрямованої на відтворення втрачених і тренування нових професійно значущих функцій;

8) створення матеріально-технічної бази для реалізації комплексу заходів професійної, медичної та соціальної реабілітації інвалідів;

9) здійснення взаємозв'язків з аналогічними центрами держави, країн СНД, закордонними центрами з питань професійної, медичної та соціальної реабілітації інвалідів;

10) сприяння ефективному працевлаштуванню інвалідів у відповідності до набутої професії, кваліфікації та попиту на ринку праці разом зі службою зайнятості;

11) надання рекомендацій з подальшої професійної реабілітації інвалідів і допомоги в їх реалізації;

12) оцінку результатів професійної реабілітації інвалідів та соціальними, економічними і медичними критеріями та показниками; 13) реалізацію головних завдань, визначених Законом України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”; 14) безпечні умови реабілітаційної діяльності; 15) дотримання договірних зобов'язань, конкретних умов і фінансової дисципліни.

Ще однією з соціальних установ в системі захисту населення являється територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян.

Територіальний центр - це спеціальна державна установа, що надає послуги інвалідам вдома в умовах стаціонарного тимчасового та денного перебування, спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності. Правовою базою для його діяльності є типове положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян, затверджене наказом Міністерства соціального захисту населення України від 1 квітня 1997 року.

Територіальний центр через свої підрозділи забезпечує якість надання різних видів соціально-побутових, комунальних та медико-соціальних послуг інвалідам відповідно до висновків лікарів про ступінь втрати здатності до самообслуговування. Відділення територіального центру створюється за наявності не менше 80 самотніх непрацездатних громадян, які потребують соціально-побутової допомоги вдома. У районі може бути створено кілька відділень або одне зі збільшеним обсягом роботи та відповідною структурою, штатами і фондом оплати праці працівників. У разі потреби можуть обслуговуватися відділення для обслуговування певних категорій самотніх (інвалідів із порушенням рухової активності, позбавлених зору, слуху та ін. ).

У складі відділень можуть створюватись спеціалізовані бригади соціальних працівників для надання платних видів послуг (доставка продуктів харчування, ремонт і пошиття одягу тощо) непрацездатним громадянам та інвалідам, які мають працездатних родичів і спроможні самостійно або за допомогою родичів задовольняти свої соціально-побутові потреби, але бажають скористатися з платних послуг.

Держава виявляє турботу про інвалідів, перш за все, через їх належне матеріальне забезпечення, задоволення потреб у відповідних засобах пересування, протезуванні, орієнтації, отриманні житла, спеціально облаштованого для їх потреб, встановленні опіки чи стороннього догляду тощо. Також держава створює для цієї категорії громадян відповідні правові, політичні, економічні, соціально-побутові та психологічні умови для відновлення здоров'я, професійної підготовки, посильної трудової та громадської діяльності.

Як природне і зрозуміле сприймається прагнення інвалідів до посильної участі у будівництві, інтеграції у всі сфери суспільного життя. Для цього вже створено певні умови.

Один з прикладів - діяльність протезно-ортопедичної галузі. Щорічно підприємства галузі нарощують виробництво, проводять його технічне переоснащення, впроваджують новітні технології, здійснюють розробку та серійний випуск нових, більш сучасних зразків реабілітаційної техніки. На завершальному етапі розробка вітчизняних візків з електричним приводом на львівському казенному експериментальному підприємстві засобів пересування і протезування. У 2003 році перші серійні зразки вказаної моделі зійдуть з конвеєра підприємства. Вже в кінці 2002 року Державна акціонерна холдингова компанія „Артем” (м. Київ) виготовила першу партію таких візків і вже в 2003 році вони почнуть надходити до органів соціального захисту населення.

Однією ж з умов становлення інвалідів у суспільстві є їх економічна незалежність, що досягається за умови належної професійної підготовки та раціонального працевлаштування. Однак на сьогодні зайнятість серед цієї категорії населення залишається досить низькою. Частка працюючих інвалідів становить лише 14,5 відсотка від їх загальної чисельності. Саме тому державна політика соціального захисту інвалідів спрямована на створення в Україні системи їх професійної реабілітації. Першим кроком до цього стало прийняття Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки.

У грудні 2001 року під патронатом Президента України було започатковано діяльність Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, який став науково-методичною базою для формування нового напряму державної політики у сфері соціального захисту інвалідів та практичною базою для підготовки фахівців, які працюватимуть в регіональних центрах професійної реабілітації. Разом з центрами зайнятості, що діють у містах та обласних центрах України, вони вирішуватимуть питання працевлаштування інвалідів та їх зайнятості. На сьогодні в системі Міністерства праці та соціальної політики України вже діють 38 центрів професійної реабілітації інвалідів. До кінця 2005 року такі центри передбачено створити у кожному населеному пункті з населенням більше 50 тисяч осіб.

Інваліди відносяться до групи ризику. Вони є однією з тих категорій населення, яка особливо гостро відчуває на собі прояви нерівності в економічному, соціальному, моральному і політичному аспекті внаслідок обмеженості їх життєдіяльності. В цьому зв'язку здійснення професійної реабілітації, сприяння зайнятості інвалідів і забезпечення їх робочими місцями розглядається як один з напрямів розв'язання проблеми бідності серед цієї категорії населення. Так, Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" було доповнено статтями щодо встановлення обов'язкового нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємствах, організаціях та в установах незалежно від форми власності. Відтепер на 4 відсотках спеціально обладнаних робочих місць мають бути працевлаштовані інваліди. У разі невиконання зазначеного нормативу підприємства, установи та організації сплачують штрафні санкції у вигляді коштів, які накопичуються на спеціальному рахунку і в подальшому використовуються на заходи з медико-соціальної, трудової, професійної та фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів. Так, у 2001 році за ці кошти на підприємствах було створено понад 980 нових робочих місць, на яких інвалідів реально працевлаштовано. У 2002 році планувалося створити більше ніж 2,4 тисяч робочих місць, а до 2005 року, як передбачено заходами з реалізації Стратегії подолання бідності, за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів має бути створено 12,5 тисяч нових місць для осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Реалізація держаної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами передбачає активне соціальне партнерство суспільства та інвалідів. Розвитку ринку праці, збільшенню доходів від трудової діяльності сприяє і всебічна підтримка з боку держави громадських організацій інвалідів та їх підприємств. А скорочення числа підприємств, які невиправдано користувалися пільгами з оподаткування і для яких інваліди були лише дахом при вирішенні власних питань, зменшує навантаження на Державний бюджет, а це, в свою чергу, дає змогу спрямовувати зекономлені державні кошти на більш повне та ефективне фінансування програм соціального захисту інвалідів.

З метою формування ефективної держаної політики щодо інвалідів, їх соціального захисту та боротьби з бідністю серед цієї категорії населення було прийнято Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”. В його основу покладено принцип матеріального забезпечення інвалідів у відсотковому відношенні до прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Через малолітство та стан здоров'я розвиток дітей-інвалідів потребує додаткових витрат для того, щоб вступити в доросле життя не повними утриманцями, а з набутими навичками самостійного обслуговування та здатністю до суспільно-корисної діяльності. З метою матеріальної підтримки родин, в яких виховуються діти-інваліди та які не мають достатніх фінансових можливостей, відповідно до зазначеного закону передбачена додаткова виплата у вигляді надбавки на догляд за дитиною-інвалідом. Враховуючи обмежену здатність до праці дорослих інвалідів з дитинства І групи, для них також передбачено надбавку на догляд. Відповідно до Закону України „Про Державний бюджет України на 2002 рік" видатки з бюджету для надання вищевказаної державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам передбачені вперше. Асигнування для її надання надаються місцевим бюджетам у вигляді субвенцій з Державного бюджету.

На теперішньому етапі соціально-економічних перетворень, перебудови соціальної сфери перед країною постала проблема розробки дієвих підходів до формування державної політики щодо інвалідів, зміни підходів до її реалізації. На досягнення цієї мети була підготовлена Державна допомога про становищ інвалідів в Україні та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами. На реалізацію її основних положень центральними і регіональними органами виконавчої влади вже розробляються заходи.

Визначаючи економічну незалежність інвалідів стратегічним завданням на найближчі роки, держава добре розуміє, що шлях до вирішення цієї проблеми єдиний, а саме - через удосконалення, ефективність та дієвість державної політики соціального захисту цієї категорії громадян. А необхідність вирішення зазначеної проблеми змушує переглянути традиційне розуміння понять „інвалід” та „інвалідність”.

Висновки

Соціальна реабілітація містить у собі все те, що одержує непрацездатна людина за рахунок суспільних фондів споживання. Суспільство в даному випадку бере на себе цілком або частково витрати, зв'язані з оплатою вартості послуг, наданих непрацездатним громадянам, яким потрібна соціальна допомога у визначених видах. При цьому в порядку соціальної реабілітації задовольняються специфічні потреби, характерні саме для даної категорії громадян.

Розвитку соціальної реабілітації непрацездатних віддається в нашій країні з кожним роком все більше значення, вона розглядається як вкрай необхідне доповнення до грошових виплат, що значно підвищують ефективність усієї державної системи соціального забезпечення.

На теперішньому етапі соціально-економічних перетворень, перебудови соціальної сфери перед країною постала проблема розробки дієвих підходів до формування державної політики щодо інвалідів, зміни підходів до її реалізації. На досягнення цієї мети була підготовлена Державна допомога про становищ інвалідів в Україні та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами. На реалізацію її основних положень центральними і регіональними органами виконавчої влади вже розробляються заходи.

Визначаючи економічну незалежність інвалідів стратегічним завданням на найближчі роки, держава добре розуміє, що шлях до вирішення цієї проблеми єдиний, а саме - через удосконалення, ефективність та дієвість державної політики соціального захисту цієї категорії громадян. А необхідність вирішення зазначеної проблеми змушує переглянути традиційне розуміння понять „інвалід” та „інвалідність”.

Особливості соціальної роботи з мігрантами

Міграційні процеси в сучасному світі значно впливають на господарське життя, розміщення, чисельність і стан людських ресурсів різних територій планети. Саме міграція багато в чому визначає економічний і соціальний стан багатьох сучасних держав.

Міграція є неоднозначним соціальним процесом, адже, з одного боку, вона життєво необхідна і неминуча для нормальної життєдіяльності та пов'язана з перерозподілом трудових ресурсів, а з іншого - має вимушений характер, призводить до зростання соціальної напруженості, породжуючи проблеми із життєзабезпеченням мігрантів, їх медичним обслуговуванням, психологічними питаннями, пов'язаними з адаптацією на новому місці проживання.

Вирішувати ці проблеми досить складно навіть для заможних західноєвропейських чи північноамериканських країн, а для України тим паче. Розв'язання проблем мігрантів та біженців вимагає значних матеріальних та фінансових ресурсів для їх облаштування. Крім того, потрібно утримувати соціальну службу, що займатиметься вирішенням означених питань. Проте на все це в Україні не вистачає коштів.

Не дивлячись на це, проблеми міграції потребують свого вирішення, оскільки некеровані міграційні потоки мають тенденцію до криміналізації, а біженці та мігранти, які не забезпечені хоча б мінімальною допомогою з боку держави, змушені вдаватися до самостійного пошуку засобів існування. Досить часто єдиним таким засобом є злочинна діяльність.

Питання соціальної допомоги особам, які потрапили у складну життєву ситуацію в зв'язку з переселенням набуває сьогодні особливої актуальності. Адже державі, мабуть, вигідніше допомогти мігрантам вирішити хоча б мінімальні соціальні проблеми, ніж чекати їх самостійного розв'язання.

Термін "міграція населення" (від лат. migratio - переселення) означає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди чи на тривалий термін. За визначенням ООН, міграцією вважається переміщення осіб на термін більше шести місяців. Існує й ширше тлумачення означеного поняття, відповідно до якого міграція - це усі види руху населення, що мають суспільну значимість, включаючи переміщення з передмістя в місто, всередині міста тощо.

Виділяють чотири основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення відносно стабільними маршрутами), сезонну (як правило, поїздки на сезонні роботи), поворотний і безповоротний тип. Саме безповоротний тип зазвичай породжує найбільшу кількість проблем і є об'єктом соціальної роботи.

За ступенем керованості розрізняють організовану міграцію, здійснювану за участю державних чи суспільних органів, і неорганізовану (стихійну), що реалізується силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції є освоєння цілини в 50-х роках ХХ століття.

Щодо переміщення розрізняють добровільну, вимушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною за власною волею в пошуках кращого місця роботи чи житла. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії - це і сталінські депортації народів, і практика вивозу фашистськими окупантами радянських громадян на роботу в Німеччину в роки Великої Вітчизняної війни. Під вимушену міграцію потрапляють особи, змушені залишати місце свого проживання через воєнні дії, або які рятуються від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (наслідків землетрусів, повеней, промислових аварій та ін. ).

Ще одним типом міграції в межах однієї держави є внутрішня і зовнішня міграція - еміграція й імміграція, тобто виїзд і в'їзд громадян з однієї країни в іншу на постійне проживання чи проживання на тривалий термін.

Об'єктом турботи соціальних служб є переважно особи, які в'їжджають у країну - іммігранти. Згідно із законодавством України імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Відповідно іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, яка отримала дозвіл на імміграцію і прибула в Україну на постійне проживання, або перебуваючи в Україні на законних підставах, отримала дозвіл на імміграцію і залишилася в Україні на постійне проживання.

На жаль, поза чітким законодавчим визначенням залишилося поняття нелегальної імміграції та нелегальних іммігрантів. У зв'язку з цим нелегальні міграційні процеси та соціальна робота з нелегальними мігрантами, враховуючи її підвищену складність, потребують законодавчого врегулювання.

Однією з найскладніших у кількісному і соціальному відношенні груп мігрантів є біженці. Хоча за своєю етимологією терміни "мігранти" і "біженці" досить близькі й означають осіб, що змінили (тимчасово чи назовсім) місце свого проживання, однак біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус та потребує особливих підходів у соціальній роботі. У міжнародному праві і юридичних системах деяких держав розуміння цих термінів дещо різняться. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детермінуються тим, до якого типу за своїм соціальним і юридичним статусом вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переселенці.

За визначенням Конвенції ООН про статус біженців, прийнятій 28 липня 1951 року, біженці - це особи, які були змушені залишити свою країну через побоювання переслідування за расовими, релігійними, національними причинами, за приналежністю до визначеної соціальної групи чи політичними переконаннями.

Якщо ще 10-13 років тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні, з розвитком конфліктів у деяких колишніх республіках СРСР та на Близькому сході, а також у зв'язку з тим, що кордони держави стали "прозорими", проблема біженців та мігрантів із бідних країн Сходу та Африки стає досить гострою та потребує уваги соціальних служб.

Дослідження міжнародного досвіду свідчить, що в роботі з мігрантами вирішальну роль відіграє міграційна урядова політика, практичне виконання якої у всіх сферах державної і суспільної діяльності забезпечує чітко сформульована Програма з питань відносин між різними громадами.

Встановлення в країні добросусідських відносин між її громадянами та іммігрантами передбачає надання їм міцного правового статусу та рівних можливостей із метою участі в різних сферах суспільного життя. Зважаючи на це, проблеми етнічних відносин і питання роботи з мігрантами варто розв'язувати, враховуючи наступні принципи:

по-перше, слід пам'ятати, що більшість іммігрантів залишаться в країні, яка прийняла їх, на постійне чи тривале проживання і зможуть зробити вагомий вклад у розвиток її економіки;

по-друге, органи державної влади повинні сприяти адаптації й успішній інтеграції іммігрантів у нове суспільство, боротися з їх дискримінацією;

по-третє, варто усвідомлювати, що інтеграція і встановлення добросусідських відносин між місцевим населенням і мігрантами - це довготривалий процес, який, поряд з іншими проблемами, передбачає надання іммігрантам (зокрема і тим, що тут народилися і довгий час проживають) можливості отримання громадянства країни.

...