Традиція революції в Україні: початки

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477):316.423.3

Традиція революції в Україні: початки

Бобіна О. В.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, директор Навчально-наукового гуманітарного інституту Національного університету кораблебудування ім. адмірала Макарова (Україна, Миколаїв), oleg.bobina@nuos.edu.ua

Соціальна традиція є невід'ємною ознакою будь-якого суспільства. «Традиція революцій» одна із таких традицій. Кожне суспільство має свій досвід і традиції зародження, протікання і розв'язання такого гострого соціального конфлікту як революція. Так наприклад, європейське суспільство накопичило як позитивний, так і негативний досвід «своїх революцій». Автор попробує з'ясувати наявність чи відсутність традиції революції в Україні. Для з'ясування цієї проблеми подається історичний огляд соціальних конфліктів в Україні (доХІХ cm.) і висвітлюється інтелектуальна рефлексія цих конфліктів українцями.

Bobina О. V., Ph. D. ofHistory, Associate Professor ofDepartment of Social and Humanitarian Sciences, Director of the Education and Research Institute ofHumanities ofNational University ofAdmiral MakarovNational University of Shipbuilding (Ukraine,Mykolaiv), oleg.bobina@nuos.edu.ua

Revolutionarytradition in Ukraine: the beginnings

Social traditions are inherent characteristics of each society. «Revolutionary tradition» is one of the social traditions. Each society has its own experience and tradition of solving social conflict. Revolution is the extreme manifestation of such a conflict. The countries of Europe, Russia have their own revolutionary tradition. The author finds out whether there is such a tradition in Ukrainian society. The author explores the history of social conflicts in Ukraine (until the 19th century) and concludes that a weak revolutionary tradition among the Ukrainian intelligentsia and a developed tradition ofsocial struggle among peasants.

Keywords: social tradition, revolutionary tradition, Ukraine, social conflict, history.

Революція як феномен політичного життя є однією із самих загадкових явищ. Революція, як вияв конфлікту, охоплює всі сфери життя суспільства. Кожна революція унікальна і разом з тим має в собі характерні, повторювані риси. Класичні компаративістські дослідження не дають однозначної відповіді на питання про можливість відслідковування, прогнозування і попередження революції [1, с. 16-20]. Історія підтверджує лише той факт, що класична відповідь авторитарних режимів - посилення репресій, не «гарантує» спокійного життя суспільства і держави. А т.зв. демократичні суспільства, застерігають себе від радикалізму революції постійно-існуючими конфліктами малої і середньої інтенсивності. Західна політична система немовби «привчає» громадян до постійних конфліктів, «приручаючи» революції, «уодноманітнюючи» її. Виходячи з цих посилок будь-яке дослідження щодо революції має дати відповідь на методологічне питання: «Соціальний конфлікт - це добре, чи погано; соціальний конфлікт - це нові можливості для соціальної системи і соціальних інститутів, чи це крах і занепад системи і інститутів; соціальний конфлікт - це стихійний процес, чи є можливість його контролювати і регулювати». Від відповіді на це питання, залежить і сприйняття феномену революції. На нашу думку суспільство перебуває в постійному внутрішньосистемному конфлікті, наражаючись на небезпеку революції, яка більшою мірою відкриває т.зв. вікно можливостей. Досліджуючи ті, чи інші суспільства на їх «здатність» до революції, враховуючи всі революційні фактори («маркери революції») треба враховувати і явище традиції революції. Так розглядаючи фактори, що вплинули на розгортання соціальних конфліктів в Україні ми вирішили з'ясувати існування, чи традиції революції в історії українського суспільства. Ну дійсно, у Франції протягом XIX ст. відбулось п'ять революції (як соціальних конфліктів великої інтенсивності), в Іспанії - п'ять революційних виступів. В Італії - період революційних війн і революції в князівствах (17921815), революція 1848-1849 рр., революційна війна за об'єднання Італії 60-х рр. Вони - соціальні конфлікти і революції не змогли не залишити слідів в соціальній, масовій пам'яті, в історичній свідомості. На нашу думку, в XIX ст. починає формуватися загальноєвропейська пам'ять на революцію і загальноєвропейська традиція революції. Адже саме в 30-ті рр. XIX ст. формуються основи міжнародного (швидше європейського) революційного руху у вигляді створення організації «Молода Європа» (1833) під керівництвом Д. Мадзіні (1805-1872). Ця організація об'єднала таємні товариства «Молода Італія», «Молода Германія», «Молода Франція», «Молода Іспанія», «Молода Швейцарія». Центральний комітет «Молодої Європи» знаходився у Швейцарії. В 1848 р. революція прокотилась всією Європою. І саме революції XIX ст. в Європі сформували феномен класичної європейської революції який та чудово «розписали» французькі синдикалісти в кінці XIX - на початку XX ст. [2, с. 27-31].

Традиція (від лат. traditio - передача) з погляду соціології і соціальної психології, це форма передачі соціального досвіду, ідеї, звички, норми, що передається із покоління в покоління, або усталена манера поведінки. Без сумніву, політична традиція, стоїть поряд з таким феноменами як політична культура і соціальна пам'ять. Таким чином під традицією революції ми розуміємо колективний соціальний досвід, накопичений і зафіксованих в колективній, соціальній пам'яті (досвіді) суспільства. Це досвід «переживання» революції. За певних обставин цей досвід може бути «актуалізований». «Переживання» революції включає в себе як психологічні відчуття і емоції, так набір і певних форм поведінки. Все це включає в себе відчуття чекання революції; участі і неучасті в ній; підтримки і не підтримки; боротьби з революцією; втоми від революції і т. ін. Ближче всіх до розуміння цих процесів підійшли Г. Тард, Г. Лебон, П. Сорокін [3]. Представники тих суспільств які пережили найбільші соціально-політичні кризи у вигляді революцій.

Ми ставимо перед собою завдання з'ясувати і визначити існування чи відсутність традиції революції в українському суспільстві; її впливах чи відсутності таких на соціально-політичне життя суспільства; яким чином ця традиція фіксуються, передається, актуалізуються. Для цього аналізуємо історичний процес через феномен соціального і політичного руху в Україні; виявляємо ставлення українських інтелектуалів до феномену революції; співвідносимо наявність української революційної традиції з революційної традицією Польщі і Росії.

Традицію соціального спротиву панівним верствам, в Україні, можна вести з історії давньокиївської, князівської держави. Літописи зберегли нам звістки про виступи селян і населення міст у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, 1219 р. у Галичі та інших місцях. Самий відомий і типовий є виступ у Києві 1113 р. Зрозуміло, що окремі літописні звістки дають волю фантазії, але ніяк не стійкий Грунт для історичних і соціологічних висновків. Цікаво, що саме в цей час в Англії, Франції, Італії розгортаються процеси «комунальних революцій», створюються «міста- комуни» [4]. Європейське пізнє середньовіччя закладає міцний підмурок соціальної боротьби населення міст за свої права. Наше пізнє середньовіччя і початок Нової доби подає небагато відомостей про соціальну боротьбу. Соціальний рух цього часу пов'язаний з селянством. Соціальний конфлікт між феодалом і селянином на українських землях в XV-XVI ст. обумовлювався не лише важким і скрутним становищем селянства. Відомий український історик Н. Яковенко наголошує, що всупереч незрівнянно вільнішим умовами життя київського-брацлавського селянина, порівняно з його волинським, а особливо галицьким братом, саме Брацлавщина і Київщина невдовзі стануть вогнищами селянських конфліктів. Причина цього не стільки в економічних реаліях чи в надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власного працею землі й води небезпечного краю, переселенці не допускали думки, що це не їхня, санкціонована божим правом власність. Тому навіть легкі спроби запровадити панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію, як замах на волю [5, с. 256].

Найближчою точкою відліку започаткування традиції масової соціальної боротьби можна вважати козацько- селянські виступи кінця XVI - початку XVII ст., а згодом і повстання (rebel), війну (war) і революцію (revolution) під керівництвом Б. Хмельницького.

Українська історіографія має визнати події середини- кінця XVII ст. не лише війно, а і революцією. Ідея війни українців з поляками була вигідна російській імперській історіографії і радянській імперсько-соціалістичній історіографії. В російській історіографії до 1917 р. не могло бути революції, яка мала на меті створення не московської, а української адміністрації, українського війська, української правової системи. Разом з тим, ідея війни проти поляків які завжди воювали з Московською державою, гарно «вкладалась» в ідею єдності руського триєдиного народу і його війнами з поневолювачами. Радянська, імперсько-соціалістична історіографія визнала європейські буржуазні революції, національно- демократичної революції «поневолених» народів, але не могла визнати козацько-селянську революцію в Україні. Тим більше, що на відміну від виступів С. Разіна і О. Пугачова ця революція мала досить великі шанси на успіх. Тому концепція «визвольної війни» знову стала у нагоді. Концепт «революція» щодо подій 16481654 рр. поступово знаходить свою підтримку серед сучасних українських істориків. Маємо на увазі роботи В. Степанкова і В. Смолія [6].

Події 1648-1657 років, а далі «Руїни» важливі як точки відліку нової традиції, через те, що вони цілком автентично відрефлексовані вже українцями в народній творчості, церковній і світській літературі. Саме XVII ст., вперше в Новій історії, дає зразки історичної літературної традиції. Зрозуміло, що в XVII ст. поняття революції не використовується. Вперше ці події назвав революцією невідомий автор «Історії Русів». Можемо вважати, що це було перше використання українськими інтелектуалами терміну «революція» взагалі. Дослідники подають дату написання «Історії Русів» - десяті роки XIX ст. Рік видання - 1846. Крім терміну «революція» в цій праці вживаються терміни «патріот» та «нація малоросійська». «Історія Русів» допомогла пробудженню історичної думки українців. Але ця історична думка не звертала увагу на феномен революції, не використовувала це поняття як методологічний інструмент пізнання модерного світу. Українська історична думка обмежилась романтизмом у змалюванні минулого. Зрозуміло, що вона була затиснена в лещата офіційної великодержавної російської імперської ідеології. Швидше в 40-і рр. XIX ст., виходячи з традиції І. Гізеля («Синопсис») і П. Кохановського («Обширний синопсис руський») започатковується автономістсько-культурницька, еволюційна традиція української історико-політичної думки [7, с. 75-78]. В першій половини XIX ст. в інтелектуальному і практично-діяльнісному просторі перехрестились і змішались декілька тенденцій. Українські інтелектуали «слабко» відреагували на революцію у Франції і всі наступні революції XIX ст. Український громадсько-культурницький рух не висловлює жодним чином радикальних ідей. Разом з тим в XVIII-XIX ст. саме на українських землях відбувались радикальні соціальні конфлікти, частина з яких мала, як характер бунту, так і революції. Характерні риси бунту були притаманні гайдамацькому руху і руху опришків в XVIII ст. В XIX ст. дворянський рух в Російській імперії піднявся від двірцевого перевороту, традиційного для російської політичної культури XVIII ст., до масового збройного повстання «dekabrystiv». Рух «dekabrystiv» в Україні досить детально проаналізований у вітчизняній історіографії завдяки працям Г. Казьмирчука і дослідників його школи [8]. Без сумніву, в загальноросійському дворянському русі під назвою «dekabryzm» існувала і українсько-польська течія. Саме її представляє «Товариство з'єднаних слов'ян» на чолі з А. Борисовым, П. Борисовым і Ю. Люблінським. Нам цікаві ідеї П. Борисова про те, що народ повинен домовлятись з крадіями влади не інакше як із зброєю в руках, купити свободу кров'ю і кров'ю ствердити її [9, с. 107]. Придушення дворянського руху обмежило радикалізм ідей, але не розповсюдження самих ідей. В 20-30-ті рр. XIX ст. маємо справи про «революційну пропаганду» в Харківському університеті, які виросли із «справи поручика Лансберга», «справи Петра Балабухи» і «справи Розаліон-Сошальського». В 1826-1827 рр. велось слідство щодо поширення революційних творів серед студентів Харківського університету. Було доведено причетність вісімнадцяти осіб до цієї справи. В середині 30-х рр. поліція доповідала, що в Харківському університеті «ходить по руках» книга - «Вчення Сен-Сімона. Виклад», видана в Брюсселі в 1831 р. З'являються повідомлення про «вільнодумство» в Ніжинській гімназії вищих наук [10, с. 54-58]. Революційну ідею на землях України підтримували і втілювати поляки, які в XIX ст. двічі піднімали повстання, в тому числі і на території України. Повстання 1830-1831 рр. і 1863-1864 рр. зафіксувались певним чином в свідомості української шляхетсько-дворянської верхівки і українського селянства. Крім того, на нашу думку, українська шляхетсько-дворянська верхівка була добре обізнана щодо діяльності таємних польських товариств на Правобережній Україні.

Масовий соціальний рух в першій половині XIX ст. визначався соціальним розбійництвом У. Кармелюка на Поділлі (1813-1835), виступами військових поселенців, бунтами щодо дотримання інвентарних правил на Правобережжі, і «Київською козаччиною». В Західній Україні, в умовах контрреволюції, значними стали виступи селян на чолі з Л. Кобилицею. Найбільшим «виявом» інтелектуального руху українців стало утворення і недовга діяльність «Товариства Кирила і Мефодія». Це об'єднання молодих інтелектуалів цікаве перш за все власного рефлексією щодо сучасного стану суспільства і держави. Щодо радикальності і революційності цього товариства ми погоджуємось з О. Ф. Скакун. Вона зокрема писала: «Радянські вчені (а ця традиція залишилась і в українській популярній історіографії - авт.) диференційовано підходять до Кирило-Мефодіївського товариства, виділяючи в ньому ліве і праве крило, причому не стільки на основі аналізу програмних документів цього товариства, скільки шляхом долучення висловів його учасників під час слідства, спогадів» [11, с. 15]. Програмні документи не говорять про шляхи досягнення благих цілей що поставили перед собою кирило-мефодіївці. Характерною в цьому сенсі є позиція М. Костомарова, як одного із перших «малоросійських» інтелектуалів, і від якого іде традиція громадсько-політичного руху. В його щоденнику професійного історика, який двічі був за кордоном, ми зустрічаємо поняття «революція» всього декілька раз. Натомість зустрічаємо «дух хвилювання», «соціальні і політичні зміни» [12, с. 212-214]. Записи в щоденнику свідчать про досить критичне ставлення до лібералізму в його російському виконанні. Розмірковуючи над лібералізмом М. Костомаров робить висновок: «Вінцем всього був страшний егоїзм, який згодом перетворився в те, що значна частина таких юних перетворювачів суспільства, змужнівши переродились в гравців на біржах і експлуататорів чужої власності усіма можливими засобами; ті ж які залишились енергійно відданими своїм нігілістичним теоріями, які виправдовують будь-який засіб для досягнення мети, ідейно породили покоління безумних фанатиків, які не цураються проголошувати свої переконання кинджалами і пістолетами» [11, с. 212, 214, 223-227]. Але в записах 1867 р., через десять років, він пом'якшує своє ставлення до революції. Дискутуючи щодо праці «Останні роки Речі Посполитої», М. І. Костомаров наголошує: «Ідеї французької революції, які проголосили велику і святу істину рівності всіх людей перед законом, в ті часи ще не розумілись. Всі уряди Європи, боючись страшного пугала якобінство, докладали всіх зусиль не допустити в їхніх суспільствах панування цих ідей» [12, с. 303]. Знаний історик не міг зігнорувати значення Великої революції, але зауважив: «В кінці XVIII ст. люди що не доросли до усвідомлення тієї істини, що ті чи інші політичні форми самі по собі неважливі, а їх гарні чи погані наслідки залежить від рівня морального і розумового розвитку суспільства» [12, с. 303]. Таким чином - спочатку мораль і розум, і лише згодом революція. Остаточну крапку у ставленні до радикальних революційних методів М. І. Костомаров поставив в невеликому оповіданні «Скотський бунт» («Скотский бунт. Письмо малороссийского помещика к своему петербургскому приятелю»), М. I. Костомарова можна вважати засновником традиції поміркованості, чи швидше української розважливості. Ідеї-«власне не треба поспішати». А ставлення до революції, можна порівняти із ставленням до революції Ф. М. Достоєвського, який проходив по «справі петрашевців». Ідеї ліберальної поміркованості запанували в Україні в другій половині XIX ст. Тлом ддя таких ідей виступала активна інтелектуальна і практична діяльність різночинців і народників по всій Росії і зокрема в Україні. Діяльність народників детально проаналізована в працях українських дослідників [13]. Певним чином діяльність різночинців- народників можна протиставити діяльності громадівців.

Виявиться разючий контраст. У народників - формування основ революційної теорії М. Бакуніним, П. Л. Лавровим, М. К. Михайловським, П. М. Ткачовим і спроба підняти «повстання на селі». Українська інтелектуальна еліта займається культурницькою справою. Пані О. Ф. Скакун наводить цитату із документу поліції: «...Україна багата московським якобінством» [10, с. 15]. Що ж до українців, то за висновками департаменту поліції Харкова, по справам щодо притягнення до дізнання О. О. Русова, С. Ф. Русової, С. С. Левандовського, Я. Я. Трутовського за організацію українського гуртка «Молода громада», то їх діяльність «не мала політичного значення і не являла собою загрозу для уряду» [11, с. 95]. Всю складність, невизначеність і певну абсурдність інтелектуальної ситуації серед українців показує випадок з маловідомими, нажаль, діячами народницького руху - В. Г. Мальованим і І. М. Присецьким. Саме вони є авторами «Програми діяльності і організації української соціально- революційної партії на федеративних началах» (1883). На їх думку партія визнавала революцію, але в майбутньому. Тому, що зараз не можна розраховувати на простий народ в силу його розкиданості, нерозвиненості, нерозуміння значення політичних установ тощо. Враховуючи це, соціалісти-федералісти виступають проти збудження народного повстання, нової «пугачовщини», оскільки це обов'язково призвело б до масового кровопролиття та знищення усіх зразків освіченості і цивілізації [14, с. 158]. Замість «збудження народного повстання і систематичного терору» треба «підтримувати у суспільстві протест за допомогою організованої громадської думки, роз'яснюючи народу залежність перетворень в усіх сферах державного життя від політичних реформ в країні» [14, с. 160].

Таким чином в другій половині XIX ст. українські інтелектуали закріпили антиреволюційну помірковано- ліберальну політичну думку щодо шляхів соціально- політичних перетворень. Рух «Громад» підтримав російських лібералів. М. Драгоманов вимушений був визнати необхідність політичної боротьби, але не революції. Політичні діячі Західної України визнали автономію у складі Австро-Угорщини як мету своєї програми. С. Подолинський і М. Павлик наголошували на «поміркованому радикалізмі у відстоюванні власних прав, що Грунтувався на пропагандистській діяльності» [15, с. 207]. І. Франко і Л. Українка зайняли двоїсту, невизначену позицію щодо революції. Трохи «радикальніше» до революції поставився О. Терлецький, який зауважив, що зміни у політичному та соціально-економічному житті - це поступовий процес, який може супроводжуватись революціями, кризами, але це варто того, щоб відчути свободу та накреслити шляхи подальшого поступу та народу. «Інтелектуальна» традиція революції в Україні в XIX ст. не пустила глибоких коренів. Традиція революції підживлювалась лише радикальним соціальним рухом селян, згодом робітництва і студентства. Українська, нечисельна інтелігенція визначившись із своїм автономним статусом у складі двох імперій віддала справу революції в інші руки. На Західній Україні в руки угорців і поляків, на Наддніпрянщині - в руки російських народників, а згодом інших радикальних течій, які об'єднували представники всіх національностей. Якщо українець виступав за революційний шлях змін, він автоматично розчинявся в неукраїнській революційній хвилі. Визнання необхідності революції рано чи пізно ставило питання про мету революції, і автономна Україна була не надто високою метою майбутньої революції. А говорити про незалежність України в XIX ст. можливо було страшно.

Список використаних джерел

1. Революция как концепт и событие: монография / редколлегия: А. Вартумян, С. Г. Ильинская, М. М. Федорова. - М.: ООО «ЦИУМиНЛ», 2015. - 183 с.

2. Бобіна О. В. Революційний синдикалізм vs реформізм: практика і теорія «нової революції» в Європі в кінці XIX - початку XX ст. / О. В. Бобіна // Гілея: науковий вісник. - 2015. - Вип.102. - С.27-31.

3. Бобіна О. В. П. Сорокін, «Соціологія революції» і соціологія революцій - згадуючи дев'яносту річницю американського видання і десяту річницю українсько-російського видання праці «Соціологія революції» / О. В. Бобіна // Гілея: науковий вісник. - 2016. - Вип.106. -С.63-67.

4. Гуковский М. А. Итальянское Возрождение / М. А. Гуковский; под ред. А. Н. Немилова и А. С. Кантор-Гуковской. - Л.: Издательство ЛГУ, 1990. - 624 с.

5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України: науково-популярне видання / Н. Яковенко; Український науковий інститут Гарвардського університету, Інститут критики. - 3-є вид., переробл. та розшир. -К.: Критика, 2006. - 584 с.

6. Смолій В. А. Україна крізь віки. Т.7: Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. К.: Видавничий Дім «Альтернативи», 1999. -351 с.

7. Мицик Ю. Київський «Синопсис» як підручник з історії Русі-України / Ю. Мицик // Проблеми дидактики історії. - 2010. - ВИП.2.-С.75-78.

8. Казьмирчук Г. Д. Українське декабристознавство / Г. Д. Казьмирчук, Ю. В. Латиш. - К.: Брама. Вид. Вовчок О. Ю., 2002. - 282 с.; Латиш Ю. В. Декабристи в Україні. Історіографічні студії: дослідження / Юрій Латиш; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. -К.: Логос, 2014. - 237 с.

9. Усенко П. Г. Товариство з'єднаних слов'ян / П. Г. Усенко // Енциклопедія історії України: у 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. - К.: Наук. Думка, 2013. - 784 с.

10. Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826-1850 / Г. Я. Сергієнко. -К., 1971. - 300 с.

11. Скакун О. Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917): монография / О. Ф. Скакун. - X.: Вища школа, 1987. 298 с.

12. Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина /

13. И. Костомаров. - К.: Наукова думка, 1992. -512 с.

14. Світленко С. І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: аналіз публікацій документальних джерел: Програми. Статути. Прокламації. Законодавчі акти. Позасудове діловодство. Судово-слідчі джерела / С. І. Світленко. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1995.-240 с.

15. ШитюкМ. М. Громадсько-політична діяльність Володимира Мальованого (1847-1893 рр.): наукове видання / М. М. Шитюк, О.С. Козирев; авт. передм. С. І. Світленко. - Миколаїв: МНУ імені О. Сухомлинського, 2014. -236 с.

16. Історія політичної думки: підручник / І. Вдовичин, Вильчинська, Є. Перегуда та ін.; за заг. ред. Н. М. Хома. - Л.: Новий світ-2000, 2017. - 632 с.

References

1. Revoljucija kak koncept і sobytie: monografija / redkollegija: A. A. Vartumjan, S. G. Il'inskaja, M. M. Fedorova. - M.: OOO «CIUMiNL», 2015. - 183 s.

2. Bobina О. V. Revoljucijnyj syndykalizm vs reformizm: praktyka і teorija «novoi' revoljucii'» v Jevropi v kinci XIX - pochatku XX st. / О. V. Bobina П Gileja: naukovyj visnyk. - 2015. - Vyp.102. - S.27-31.

3. Bobina О. V. P. Sorokin, «Sociologija revoljucii'» і sociologija revoljucij - zgadujuchy dev'janostu richnycju amerykans'kogo vydannja і desjatu richnycju ukrai'ns'ko-rosijs'kogo vydannja praci «Sociologija revoljucii'» / О. V. Bobina // Gileja: naukovyj visnyk. - 2016. - Vyp.106. S.63-67.

4. Gukovskij М. A. Ital'janskoe Vozrozhdenie / М. A. Gukovskij; pod red. А. N. Nemilova і A. S. Kantor-Gukovskoj. - L.: Izdatel'stvo LGU, 1990. - 624 s.

5. Jakovenko N. Narys istorii' seredn'ovichnoi' ta rann'omodemoi' Ukrai'ny: naukovo-populjame vydannja / N. Jakovenko; Ukrai'ns'kyj naukovyj instytut Garvards'kogo universytetu, Instytut krytyky. - 3-je vyd., pererobl. ta rozshyr. -K.: Krytyka, 2006. - 584 s.

6. Smolij V. A. Ukrai'na kriz' viky. T.7: Ukrai'ns'ka nacional'na revoljucijaXVII st. (1648-1676 rr.)/V. A. Smolij, V. S. Stepankov. - K.: Vydavnychyj Dim «Al'tematyvy», 1999. -351 s.

7. Mycyk Ju. Kyi'vs'kyj «Synopsys»jakpidruchnykz istorii'Rusi- Ukrai'ny / Ju. Mycyk // Problemy dydaktyky istorii'. - 2010. - Vyp.2. -S.75-78.

8. Kaz'myrchuk G. D. Ukrai'ns'ke dekabrystoznavstvo / G. D. Kaz'myrchuk, Ju. V. Latysh. - K.: Brama. Vyd. Vovchok O. Ju., 2002. - 282 s.; Latysh Ju. V. Dekabrysty v Ukrai'ni. Istoriografichni studii': doslidzhennja / Jurij Latysh; Kyi'v. nac. un-t im. Tarasa Shevchenka. - K.: Logos, 2014. - 237 s.

9. Usenko P. G. Tovarystvo z'jednanyh slov'jan / P. G. Usenko // Encyklopedija istorii' Ukrai'ny: u 10 t. / Redkol.: V. A. Smolij (golova) ta in. -K.: Nauk. Dumka, 2013.- 784 s.

10. Sergijenko G. Ja. Suspil'no-politychnyj ruh na Ukrai'ni pislja povstannja dekabrystiv 1826-18501G. Ja. Sergijenko. -K., 1971. -300 s.

11. Skakun O. F. Politicheskaja і pravovaja mysl' na Ukraine (1861-- 1917): monografija I O. F. Skakun. - H.: Vishha shkola, 1987. - 298 s.

12. Kostomarov N. I. Avtobiografija. Bunt Sten'ki Razina / N.I. Kostomarov. -K.: Naukova dumka, 1992. -512 s.

13. Svitlenko S. I. Narodnyctvo v Ukrai'ni 60-80-h rokiv XIX stolittja: analiz publikacij dokumental'nyh dzherel: Programy. Statuty. Proklamacii'. Zakonodavchi akty. Pozasudove dilovodstvo. Sudovo- slidchi dzherela / S. I. Svitlenko. - Dnipropetrovs'k: Vyd-vo DDU, 1995. - 240 s.

14. Shytjuk M. M. Gromads'ko-politychna dijal'nist'Volodymyra Mal'ovanogo (1847-1893 rr.): naukove vydannja / M. M. Shytjuk, O.S. Kozyrev; avt. peredm. S. I. Svitlenko. - Mykolai'v: MNU imeni V. O. Suhomlyns'kogo, 2014. - 236 s.

15. Istorija politychnoi' dumky: pidruchnyk / I. Vdovychyn, I. Vyl'chyns'ka, Je. Pereguda ta in.; za zag. red. N. M. Нота. -L.: Novyj svit-2000, 2017. - 632 s.

Размещено на Allbest.ru