Землеробство: поняття, завдання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Землеробство - наука і галузь виробництва

землеробство культура сівозміна ґрунт

Землеробство - це галузь сільськогосподарського виробництва, що пов'язана з вирощуванням культурних рослин на основі обробітку ґрунту.

Землеробство - це наука, що розробляє методи раціонального та ефективного використання ґрунту та підвищення його родючості.

Становлення землеробства як галузі виробництва з науковою основою проходило тривалий історичний час. Визначне місце в цьому процесі відіграли багато вчених.

А.Т. Болотов написав працю "О разделении полей", яка була першим посібником з питань запроводження сівозмін і організації сільськогосподарської території.

І.М. Комов першим обґрунтував плодозмінну систему зелеробства.

М.Г. Павлов у 1837 році видав 5-томний "Курс сельского хозяйства", який тривалий час був капітальним підручником для підготовки агрономів.

О.В. Совєтов ввів термін "система землеробства" і обґрунтував виникнення та існування систем землеробства в історичному аспекті.

В.Р. Вільямс створив травопільну систему землеробства, розробив ефективні заходи обробітку ґрунту і надавав великого значення його структурі.

Д.М. Прянишников обґрунтував наукові основи необхідності чергування сільськогосподарських культур.

Велике значення для розвитку теоретичних і практичних основ землеробства мали роботи вчених-ґрунтознавців - В.В. Докучаєва, П.А. Костичева, М.А. Качинського, О.А. Роде, І.Б. Ревута та ін.

Серед українських дослідників, які зробили значний внесок в агрономічну науку, слід відмітити Б.М. Рождественського, А.Є. Зайкевича, О.І. Душечкіна, а також роботу Полтавського, Херсонського, Одеського та інших дослідних полів, які були засновані ще в кінці 19 століття.

На сьогоднішній день робота з дослідження питань обробітку та використання ґрунтів зосереджена в Інституті землеробства Української академії аграрних наук (УААН) (смт. Чабани, Київська обл.), Інституті зрошувального землеробства УААН (смт. Наддніпрянське, Херсонська обл.), Інституті землеробства і біології тварин УААН (м. Львів) та багатьох інших установах.

На Тернопіллі дослідження оптимальних способів обробітку ґрунтів у сівозмінах проводяться в Подільській державній сільськогосподарській дослідній станції (смт. Хоростків).

Основним завданням землеробства і агрономії в цілому є встановлення загальних закономірностей взаємозв'язку рослин і факторів життя (світла, вологи, тепла, повітря, поживних речовин тощо).

Рис.

Дослідження цих взаємозв'язків найшли відображення в основних законах землеробства.

Перший закон - закон незамінності і рівнозначності факторів, сформульований В.Р. Вільямсом, вказує на те, що не можна замінити один фактор життя рослини іншим. Наприклад, нестачу світла не можна компенсувати теплом, і навпаки.

Закон мінімуму, оптимуму і максимуму - є другим законом землеробства. Найменший кількісний показник, за якого рослина починає рости, називають мінімумом. Показник за якого рослина розвивається найкраще - оптимумом. Найбільша ж кількість , яка вже шкодить рослині - максимумом.

Третій закон землеробства - закон сукупної дії (взаємодії) факторів вказує на те, що рослина тим продуктивніше використовує фактор, який знаходиться в мінімумі, чим більша кількість інших чинників знаходиться в оптимумі.

До загальних законів землеробства належать також і закон повернення поживних речовин у ґрунт, відкритий Ю. Лібіхом, і закон плодозміни. Перший з них вказує на те, що всі речовини, використані рослинами для формування урожаю, необхідно повернути в ґрунт у вигляді добрив. Закон плодозміни ж говорить, що для найвищої продуктивності сівозміни необхідно щорічно змінювати на полях культури, які є найбільш біологічно і агротехнічно віддалені тощо.

Під системою землеробства слід розуміти комплекс взаємопов'язаних агротехнічних і організаційно-господарських заходів, спрямованих на вирощування максимальних урожаїв сільськогосподарських культур і підвищення родючості ґрунтів.

Системи землеробства розвивались у певній історичній послідовності. Відомі примітивні системи землеробства (заліжна, перелогова, вирубно-вогнева та лісопильна); екстенсивні (парова система (вперше почали використовувати чергування культур: 2-пільне - 1) пар, 2) озимі та 3-пільне - 1) пар, 2) озимі, 3) ярі, (зернотрав'яна); перехідні (поліпшена зернова, травопільна).

Сучасні інтенсивні системи землеробства характеризуються науково обґрунтованими взаємозв'язками різних заходів і розміщенням всіх галузей сільськогосподарського виробництва відповідно до природно-економічних зон і районів.

Інтенсивні системи землеробства включають ряд основних взаємопов'язаних ланок: а) раціональну систему обробітку та удобрення ґрунту; б) сучасні прийоми сівби, садіння рослин та підготовки посадкового матеріалу; в) найдоцільнішу структуру полів і сівозмін; г) досконалу систему захисту рослин; д) меліоративні заходи тощо.

Першою інтенсивною системою землеробства була плодозмінна система, яка передбачала наступне чергування культур: 1) озима пшениця, 2) буряк, 3) ячмінь з підсівом конюшини, 4) конюшина. Тобто, на долю зернових припадало 50%, просапних 25% і бобових трав 25%.

До сучасних ж інтенсивних систем землеробства відносять польові системи, спеціальні, наприклад, як контурно-меліоративне землеробство (КМЗ). Особливе місце займає так зване біологічне, або альтернативне, землеробство, яке виникло у зв'язку із зростаючою потребою екологізації агроландшафтів у інтенсивному землеробстві. Альтернативне землеробство приділяє велику увагу екологічним закономірностям в організації процесу виробництва сільськогосподарської продукції. Основними ознаками біологічного землеробства є: відмова від легкорозчинних мінеральних добрив, синтетичних хімічних засобів захисту рослин, надання переваги біологічним методам захисту, стимулювання біологічної активності ґрунту, широке застосування органічних відходів виробництва рослинницької та тваринницької продукції, поповнення запасів ґрунтового азоту за рахунок симбіотичної азотфіксації бобовими рослинами тощо.



Поняття про сівозміну й основи чергування сільськогосподарських культур

Сучасні системи землеробства ґрунтуються на сівозмінному (почерговому) вирощуванні культур.

Необхідність чергування культур зумовлюється рядом чинників. Узагальнюючи досвід практичного землеробства і досягнення агрономічної науки, Д.М. Прянишников виділив чотири основи чергування культур у сівозміні - хімічні, фізичні, біологічні та економічні.

Хімічні основи чергування культур у сівозміні - це вплив правильного чергування на умови живлення рослин. Сільськогосподарські рослини з врожаєм виносять з ґрунту різну кількість елементів живлення, тому тривале на одному місці вирощування або вирощування подібних за поглинанням певних елементів культур веде до однобічного збіднення ґрунту на певні елементи і, як результат, до зниження врожайності. Наприклад, після соняшника, який з врожаєм виносить особливо багато калію, не можна садити картоплю, яка теж потребує багато калію. Також до хімічних основ відноситься такі явища, як збагачення ґрунту азотом бобовими рослинами, переведення важкодоступних форм фосфатів у доступні зернобобовими та гречкою. Чергування культур також запобігає зміні pH ґрунту.

Фізичні причини - це вплив сівозміни на структуру, фізичні властивості і вологість ґрунту. Наприклад, багаторічні трави покращують структуру та фізичні властивості ґрунту, просапні - в меншій мірі, а то і навпаки. Сильно висушують ґрунт люцерна, цукрові буряки, кукурудза.

Біологічні основи сівозміни. Чергування культур зменшує можливість забур'янення посівів, ураження хворобами та шкідниками. Наприклад, багаторічне вирощування на одному місці вівса веде до його сильного забур'янення вівсюгом, озимої пшениці - зараження іржею, картоплі - фітофторою, нематодою тощо.

Економічні причини чергування полягають у науковому обґрунтуванні структури посівних площ, яку розробляють відповідно з необхідністю вирощування тих чи інших культур, природних умов (клімат, ґрунт, рельєф) і біологічних особливостей рослин.

Отже, у сучасному сільськогосподарському виробництві застосовують сівозмінне вирощування рослин.

Сівозміною називають обґрунтоване чергування культур і пару в часі та на полях.

Чергування в часі означає, що на одному полі йде послідовна щорічна зміна культур. Культура, яка займала поле в попередньому році, є попередником для тієї культури, що висівається в цьому році. Перелік культур або їх груп у порядку чергування в сівозміні називається схемою сівозміни.

Чергування на полях - це в межах одного року сільськогосподарські культури певної сівозміни розміщуються на певних полях. Період, за який кожна культура побуває на всіх полях сівозміни, називається ротацією сівозміни. Ротаційний період сівозміни дорівнює кількості полів у ній. Таблиця, на якій показано чергування культур у сівозміні протягом ротації, називається ротаційною таблицею .

Теоретичною основою побудови сівозмін є плодозміна, тобто щорічна або періодична зміна культур у полях сівозміни, що різняться між собою біологічними властивостями й агротехнікою вирощування. Чергування культур позитивно впливає на водний і поживний режими, мікробіологічні процеси та фітосанітарний стан ґрунту, а в поєднанні з добривами та іншими засобами підвищує його родючість.

У противагу сівозміні, повторне вирощування однієї культури на одному місці (більше 2-3 років), називають монокультурою. Особливо сильне зниження врожайності за беззмінних посівів називається втомою.

Відома буряковтома, льоновтома, конюшиновтома та ін. Різні культури неоднаково реагують на беззмінне їх вирощування. За реакцією на сівозміну (чергування) їх можна розділити на: слабочутливі, середньочутливі, сильночутливі та несумісні.

Слабочутливі (умовно самосумісні) - кукурудза, просо, коноплі, гречка, картопля (за відсутності нематод). Ці культури можна повторно або протягом кількох років вирощувати на одному полі без значного зниження їх врожайності.

Середньочутливі - горох, цукровий буряк, пшениця, ячмінь, овес, жито, вика. Культури негативно реагують навіть на повторні посіви і відзначаються помітними приростами урожаю за правильного розміщення в сівозміні.

Сильночутливі - люпин, льон, соняшник, капуста, конюшина, люцерна. Різко негативно реагують на повторні посіви. Висока продуктивність самонесумісних культур забезпечується тільки за правильного розміщення в сівозміні з врахуванням допустимої періодичності їх посівів на одному й тому ж полі.

Несумісні культури. До таких відносяться культури, які недоцільно або неможливо розміщувати одну після другої в сівозміні через біологічні особливості, наявність спільних хвороб та шкідників. Наприклад, недоцільне послідовне вирощування різних бобових культур, розміщення пшениці після ячменю, вівса - після ячменю, і навпаки, буряків - після ріпаку і вівса тощо.

Розміщення основних культур у сівозміні

У сучасних сівозмінах виділяють групу провідних, або основних, культур, тобто культур, які займають найбільші площі в сівозміні і є основними для вирощування в даній місцевості. В Україні найбільші площі займає озима пшениця, ярий ячмінь, кукурудза, цукрові буряки, серед зернобобових - горох.

Для провідних культур добирають найкращі попередники, тобто рослини, після збирання яких ґрунт містив би в оптимальній кількості вологу і поживні речовини, був чистий від бур'янів, хвороб, шкідників. Після збирання такого попередника залишалося б досить часу для обробітку ґрунту під наступну культуру. Необхідність розміщення провідних культур після найкращих попередників зумовлюється економічними чинниками.

Основною культурою України є озима пшениця, найкращими попередниками для якої є чистий пар, однорічні та багаторічні трави, зернобобові культури, дещо гірші - кукурудза на силос, вико-вівсяні, вико-житні суміші на зелений корм, рання та середньостигла картопля, льон та ін.

Озиме жито займає значно менші площі, і оскільки воно менш вибагливе до попередників, його розміщують переважно після кукурудзи на силос, картоплі, люпину, допустиме вирощування його після вівса, гречки та озимої пшениці.

Кращими попередниками для кукурудзи є озимі та ярі зернові, зернобобові, картопля, цукрові буряки. За хорошої агротехніки кукурудзу можна вирощувати на одному полі кілька років поспіль.

Ярий ячмінь та овес слід розміщувати після озимих, кукурудзи на зерно і силос, зернобобових, буряків, картоплі.

Гречку розміщують переважно після удобрених просапних, озимої пшениці, а за сприятливих умов - і після зернобобових.

Горох та інші зернобобові культури висівають у Лісостепу після кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, зернових колосових культур.

Цукрові буряки - це основна просапна культура, яка дуже вимоглива до попередників, наявності в ґрунті поживних речовин і вологи. Розміщують цукрові буряки, як правило, після озимої пшениці, але за обов'язкового внесення органічних добрив. Хорошим попередником для цієї культури є також однорічні трави. Важливе значення для цукрових буряків має не тільки попередники, а й передпопередники, найкращими з яких є конюшина та еспарцет одного року вирощування, багаторічні злакові трави, в посушливих районах - чистий пар. Допускаються в якості передпопередників також кукурудза та бобово-злакові суміші на зелену масу.

Картоплю в польових сівозмінах розміщують після зернобобових, зокрема люпину на зерно, удобрених озимих, багаторічних і однорічних трав, льону, а в південних районах - парового поля. Доведено, що сівозмінне вирощування картоплі дає набагато вищі врожаї, ніж повторні посіви, які для неї допустимі.

Багаторічні трави в сівозміні переважно підсівають до зернових хлібів, причому в зоні достатнього зволоження, на легких ґрунтах - як до озимої пшениці й жита, так і до ярого ячменю та вівса, а на важких ґрунтах і за нестачі вологи - під ярі.

Пар у сівозміні розміщують для знищення на певному полі бур'янів і підвищення його родючості. Наприклад, після ярих і озимих колосових, що вирощувались два роки підряд.

Паром називають поле в сівозміні, на якому протягом певного періоду не вирощуються рослини і застосовують спеціальну систему обробітку ґрунту, яка спрямована на знищення бур'янів і нагромадження в ньому вологи та поживних речовин.

Виділяють чисті, або незайняті, та зайняті, або зелені, пари. Чисті пари - це пари, які протягом усього вегетаційного періоду не засіваються і обробляються. Використовуються такі пари переважно в південних посушливих районах.

Зайняті пари - це пари, на яких вирощують рослини з коротким вегетаційним періодом, після збирання яких є ще достатньо часу для парового обробітку, який включає періодичні культивації ґрунту, післядощові боронування ґрунту. Прикладом зайнятих парів є посіви бобово-злакових сумішей, кукурудзи на зелену масу, ранньої картоплі, бобових трав, вирощування культур на зелене сидеральне добриво тощо.

У Лісостепу України, в якому знаходиться і Тернопільська область, основною просапною культурою є цукрові буряки. Із зернових культур вирощують озиму пшеницю, ярий ячмінь, овес, гречку, кукурудзу, із зернобобових - горох, які в сумі займають у структурі посівних площ усіх зернових культур 80-90% площі. З кормових культур у цій зоні сіють кукурудзу на силос, кормові буряки, бобово-злакові суміші, одно- і багаторічні бобові та злакові трави.

Класифікація, впровадження та освоєння сівозмін

Сівозміни класифікують за трьома ознаками: за використанням, провідними культурами і кількістю полів.

За використанням визначають типи сівозміни:

- польові (вирощують переважно польові зернові і технічні культури, на долю яких у цих сівозмінах припадає понад 50% усієї площі);

- кормові (вирощують переважно кормові культури, до таких сівозмін відносяться прифермські і лукопасовищні сівозміни);

- спеціальні (вирощують переважно певні специфічні культури, які не доцільно вирощувати в польових сівозмінах - овочеві, рисові, льонові, а також ґрунтозахисні).

За наявністю провідних культур у сівозмінах визначають їх види. Наприклад, за вирощування переважно зернових і просапних культур таку сівозміну називають зернопросапною. Виділяють також зернопарову, зернопарокартопляну, просапну та інші сівозміни.

За кількістю полів сівозміни бувають десяти-, дев'яти-, восьми- і т.д. пільними.

У Лісостеповій зоні України найпоширенішими є 8-10 - пільні сівозміни, наприклад: 1) пар (однорічні трави, кукурудза на зелений корм), 2) озима пшениця, 3) цукрові буряки, 4) кукурудза на зерно, 5) горох, 6) озима пшениця, 7) цукрові буряки, картопля, 8) кукурудза на силос, 9) ярі зернові. Також у цій зоні є сівозміни з короткою ротацією: 1) зернобобові, 2) озима пшениця, 3) цукрові буряки, 4) кукурудза на зерно, 5) ярі зернові (ячмінь, гречка, просо та ін.).

Для фермерських господарств та приватних землекористувачів, які спеціалізуються на виробництві картоплі, можна запропонувати наступні сівозміни: I. 1) конюшина або однорічні трави, 2) картопля, 3) ячмінь з підсівом конюшини або ячмінь, овес; II. 1) конюшина або однорічні трави, 2) озимі, 3) картопля, 4) ячмінь з підсівом конюшини або ячмінь, овес. За відсутності нематод можливе й більш спрощене вирощування на постійному місці з поліпшуючим чергуванням картоплі з озимим житом, що використовується навесні як зелене добриво: 1) картопля + озиме жито на зелене добриво.

Впровадження сівозміни - це розробка та затвердження проекту системи сівозміни щодо земельної території сільськогосподарського підприємства.

Освоєння сівозміни - це розміщення сільськогосподарських культур після попередників відповідно впроваджуваної схеми сівозміни.

Впровадження і освоєння сівозміни включає ряд послідовних етапів, таких як встановлення схеми чергування культур і ротаційної таблиці сівозміни, розробка системи обробітку і удобрення ґрунту, складання і здійснення плану переходу до впроваджуваної сівозміни.

Встановлення схем чергування культур у сівозміні передбачає планування кількості полів у сівозміні, їх площі, які б враховували кліматичні умови, відповідно запропонованих культур та потреби в тій чи іншій продукції. Схема сівозміни повинна враховувати також найсприятливіші територіальні умови для розміщення посівних площ, раціональних затрат праці тощо.

Після розробки схеми сівозміни складають ротаційну таблицю на період, який дорівнює кількості полів у сівозміні.

Розробка системи обробітку і удобрення ґрунту в сівозміні.

Освоєння та складання плану переходу до впроваджуваної сівозміни. Розробляється план для переходу до наміченої сівозміни, так як на полях висівались культури, які, як правило, не співпадають з наміченими в попередники культурами нової сівозміни.

План переходу до сівозміни повинен відповідати ряду вимог: враховувати правильність чергування культур; не зумовлювати зниження кількості продукції; провідні культури повинні висіватись після кращих попередників; за потреби, забур'янені поля відводити під пар; на одному полі висівати одну культуру, що важливо для використання техніки і підготовки поля до включення в нову сівозміну; перехідний період повинен тривати не більше 2-3 років.

Перехідний період вважають закінченим, а сівозміну освоєною, коли всі культури висівають після попередників, які заплановані схемою впроваджуваної сівозміни.

У господарствах щодо сівозмін ведеться документація. Всі відомості про сівозміни записують у "Книгу історії полів".

Книга історії полів, або книга регістрації посівів, включає загальну щодо всієї сівозміни частину та на кожне поле окремо.

У загальній частині записують схему сівозміни, таблицю перехідного періоду, систему обробітку та удобрення ґрунту тощо.

У другій частині книги, яка відведена кожному полю, фіксується його номер, що є незмінним протягом всього періоду сівозміни, записують відомості про культури, що висівались, їх врожайність і в хронологічному порядку всі роботи на ньому (час і вид обробітку та удобрення ґрунту, строк сівби та якість насіння, полив, внесення хімічних засобів захисту рослин, строки збирання урожаю тощо).

Сівозміни для пришкільної ділянки типові для сільськогосподарського виробництва, але повинні враховувати потреби школи в тій чи іншій продукції, включати більшу різноманітність культур, враховувати специфіку навчального процесу школи та інше.

Наприклад, шкільна польова зерно-трав'яно- просапна 8-пільна сівозміна включає: 1) ярі зернові з підсівом трав, 2) трави (конюшина, еспарцет, люцерна), 3) озима пшениця, 4) цукровий чи кормовий буряк, 5) кукурудза на зерно (за достатньої кількості вологи), 6) зернобобові, 7) жито або гречка, 8) картопля.

Завдання і види обробітку ґрунту

Обробітком ґрунту називається механічна дія на ґрунт за допомогою знарядь і машин, спрямована на покращення умов росту культурних рослин.

Перед обробітком ґрунту ставляться такі основні завдання, як зміна будови і структурного стану ґрунту, боротьба з бур'янами, загортання решток рослин і добрив, боротьба з ерозією ґрунту тощо.

Зміна будови і структурного стану ґрунту досягається різними технологічними процесами. Наприклад, розпушування ґрунту різними видами обробітку, крім коткування, збільшує загальну пористість ґрунту, особливо некапілярну, тим самим покращуючи його водний, повітряний і, опосередковано, тепловий режими. Розпушування ґрунту створює сприятливі умови для висаджування сільськогосподарських культур та догляду за ними. Особливо це створює оптимальні умови для розвитку кореневої системи рослин.

Боротьба з бур'янами, шкідниками та хворобами. Обробіток сприяє проростанню насіння бур'янів з наступним їх знищенням. Під час обробітку ґрунту знищуються також багаторічні бур'яни, переміщення поверхневих горизонтів ґрунту в глибші шари і навпаки створює несприятливі умови для шкідників і збудників хвороб, які в них локалізуються.

Загортання решток рослин і добрив пришвидшує процес перетворення органічних речовин у мінеральні елементи живлення рослин і, відповідно, в декілька раз збільшує швидкість кругообігу поживних речовин.

Захист ґрунту від ерозійних процесів. Найпростішим захистом ґрунту від водної ерозії на схилах є їх поперечна оранка, ямкування, щілювання, від вітрової ерозії надійно захищає безвідвальний обробіток.

Основні завдання обробітку ґрунту реалізуються під час таких технологічних процесів, як перевертання, перемішування, розпушування, ущільнення ґрунту, вирівнювання його поверхні та підрізування бур'янів.

Залежно від завдання і глибини обробітку розрізняють основний, поверхневий і спеціальний обробітки ґрунту.

До основного обробітку ґрунту, в першу чергу, належить оранка.

Оранка - це глибоке розпушування ґрунту переважно з перевертанням і переміщенням скиби.

Оранку проводять плугом, основними робочими органами якого є корпус, леміш і полиця.

Рис.

Глибина оранки залежить від товщини перегнійного горизонту та сільськогосподарської культури, під яку обробляють ґрунт, і становить в основному 20-30 см. Наприклад, за глибокого гумусового горизонту глибина оранки під цукрові буряки становить 28-32 см, під картоплю і кукурудзу - біля 25 см, зернові - 20-25 см. Отже, глибина оранки щодо кожної культури сівозміни різна і, відповідно, змінюється на одному полі кожного року під час зміни культур, що виключає можливість утворення плужної підошви.

Плужна підошва - це щільний прошарок ґрунту у верхній частині підорного горизонту, який виникає під час механічної дії багаторазової оранки на однакову глибину і перешкоджає нормальному росту і розвитку рослин.

Відомі два способи оранки - загінна і гладка.

Загінна оранка - це основний сучасний вид оранки, в якому розрізняють два види: всклад і врозгін.

Оскільки звичайний плуг перекидає скибу вправо, то починаючи оранку поля або загінки від середини, отримаємо на середині звальний гребінь, і така загінна оранка буде називатись всклад. Розпочинаючи оранку від країв, отримаємо на середині загінки, навпаки, роз'ємну борозну, і такий спосіб загінної оранки називається врозгін.

Поєднання одночасно оранки на одному полі всклад і врозгін дає комбінований спосіб оранки, який передбачає розбивку всього поля на непарну кількість частин - загінок. За такої оранки непарні номери загінок орють всклад, а парні - врозгін.

Гладка оранка - це оранка, яка не залишає на полі ні звальних гребенів, ні роз'ємних борозен. Скиба відкидається завжди в одну сторону поля незалежно від напрямку руху агрегату. Ця оранка проводиться на схилах спеціальними балансирними, або перекидними, плугами.

Оцінка якості оранки називається бракеражем. Бракераж враховує огріхи оранки або неорані ділянки, глибину оранки - допускається відхилення від заданої глибини не більше 1-2 см -, якість загортання рослинних решток і добрив, відсутність брил і грудок розміром більше 4-5 см, повне перевертання скиби.

До основного обробітку ґрунту відноситься також безвідвальний обробіток за допомогою плоскорізів, безполицева оранка плугами без полиць, які не зумовлюють перевертання шарів ґрунту, але залишають на його поверхні післяпожнивні рештки (стерню) тощо. Безвідвальний обробіток ґрунту застосовується в посушливих районах з високою ймовірністю вітрової ерозії і передбачає плоскорізний обробіток поля на глибину 30-40 см один раз у п'ять років і з наступними щорічними обробітками на глибину 10-12 см культиваторами.

Поверхневий обробіток ґрунту об'єднує прийоми обробітку різними знаряддями на глибину до 16 см.

Види поверхневого обробітку - культивація, лущення, боронування, шлейфування, коткування та ін.

Культивація - обробіток ґрунту культиватором з метою розпушування, часткового перемішування та вирівнювання ґрунту на глибину 5-12 см, інколи глибше, підрізування бур'янів. Культивація буває суцільною і міжрядною. За допомогою міжрядної культивації також можна проріджувати рослини, підгортати їх. Основним робочим органом культиватора є лапа, яка може бути лапчастою (розпушує і підрізає), дисковою, штанговою та інших типів.

Лущення - це післяжнивне розпушування ґрунту з певним обертанням скиби з метою знищення і провокації до проростання бур'янів, запобігання випаровування вологи, знищення збудників хвороб і шкідників, створення оптимальних умов для наступних обробітків ґрунту. Лущення проводять дисковими і лемішними лущильниками, а останнім часом і дисковими боронами та культиваторами-плоскорізами на глибину 6-16 см.

Боронування - це поверхневий обробіток ґрунту, за якого відбувається рихлення, часткове перемішування, вирівнювання поверхні ґрунту, знищення бур'янів, а також і проривання культурних рослин та закриття вологи. Боронування проводять самостійно або в поєднанні з оранкою, культивацією, лущенням тощо. Глибина боронування залежить від ваги борони, найчастіше це зубова борона, і коливається від 2-3 см до 5-8 см. За конструкцією бувають ще дискові , лапчасті, сітчасті борони.

Рис.

Шлейфування - це прийом обробітку ґрунту, спрямований на вирівнювання і часткове розпушування його поверхні. Проводять навскіс до основного обробітку за допомогою волокуш, шлейф-борін, під час закривання вологи та передпосівному вирівнюванні.

Коткування - це поверхневий обробіток ґрунту, який полягає в ущільненні й подрібненні брил та грудок з вирівнюванням верхнього шару ґрунту. Коткування проводять гладкими, зубчастими, кільчасто-шпоровими та іншими типами котків, що можуть бути різної ваги. Коткування проводять під час підготовки ґрунту до сівби (озимі), а також після сівби (цукрові буряки, кукурудза, горох, льон, гречка). До спеціальних видів обробітку ґрунту відносять фрезерування, ярусну і плантажну оранку, оранку дисковими плугами, кротування, щілювання. Фрезерування - розпушування ґрунту фрезою на глибину до 20 см. Основним робочим органом фрези є барабан з ножами, що швидко примусово обертається і тим самим інтенсивно рихлить і перемішує ґрунт. Фрезерування застосовують на сильно ущільнених, не крихких і задернених ґрунтах. Оранку дисковими плугами застосовують на важких і кам'янистих ґрунтах, засмічених корінням дерев і на перезволожених ґрунтах.

Ярусну і плантажну оранки проводять на велику глибину на ділянках для закладання садів, виноградників, лісосмуг, ґрунтопоглибленні тощо.

Кротування і щілювання використовують для регулювання водного режиму ґрунту тощо.

Рис.

Системи обробітку ґрунту

Заходи обробітку ґрунту в сільському господарстві об'єднують у системи.

Системою обробітку ґрунту називають сукупність послідовних прийомів його обробітку, які застосовуються під час вирощування певних культур.

У сучасному сільському господарстві існує багато систем обробітку ґрунту, основними з яких є: система основного (зяблевого) обробітку ґрунту; система передпосівного обробітку ґрунту під ярі культури; система обробітку ґрунту під озимі культури. Поширена також система обробітку ґрунту після посіву рослин, система обробітку перезволожених і еродованих ґрунтів та ін.

Систему основного, або зяблевого, обробітку проводять після збирання врожаю в літньо-осінній період. Ця система включає: лущення стерні і зяблеву оранку.

Лущення стерні проводять після стерньових культур і трав дисковими або лемішними знаряддями (лущильники, борони, культиватори) на глибину від 6-8 см до 10-12 см. Лущення стерні зменшує випаровування вологи, знищує вегетуючі і провокує до проростання нові бур'яни, покращує водопроникність ґрунту, його повітряний режим, частково заробляє у ґрунт післяжнивні рештки. Лущення створює сприятливі умови для основного обробітку і може бути кількаразовим, особливо на забур'янених полях: перший раз - одразу після збирання культури дисковими знаряддями на глибину 6-8 см для загортання в ґрунт насіння і підрізування вегетуючих бур'янів та другий - через 2-3 тижні лемішними знаряддями чи плоскорізами на глибину 12-14 см з одночасним боронуванням.

Після просапних культур на незабур'янених полях лущення можна не проводити. Якщо ж поле забур'янене кореневищними чи коренепаростковими бур'янами, проводять лущення дисковими чи лемішними знаряддями. Для подрібнення післяжнивних решток дискують також поля після кукурудзи, сорго, соняшника.

Зяблеву оранку проводять, як правило, плугом з передплужниками на глибину до 30 см. Виконують її через два-три тижні після лущення для кращого знищення проростаючих бур'янів. Оранка також забезпечує загортання післяжнивних решток і добрив, значно збільшує водопроникність, аерацію ґрунту. Глибина оранки залежить від властивостей ґрунту, культури, стану поля тощо. Так, глибше обробляють важкі ґрунти, а також поля, засмічені багаторічними бур'янами. Найглибше орють під цукрові буряки, овочеві, картоплю, кукурудзу з таким розрахунком, щоб за ротацію сівозміни таких глибоких (28-32 см) оранок було 2-3. Під решту культур оранку проводять на глибину 20-22 см. Важливо щорічно змінювати глибину оранки для запобігання утворення плужної підошви.

У районах нестійкого зволоження оранку замінюють безполицевим розпушуванням, обробітком культиваторами або плоскорізами на глибину 12-14 см, включають боронування та коткування кільчастими котками. Плоскорізний обробіток також застосовують за ймовірності вітрової ерозії.

У деяких випадках оранку проводять весною, але ефективність такої оранки значно знижується.

У посушливих районах, а також у реґіонах із значним засміченням полів однорічними бур'янами за раннього збирання попередників використовують напівпаровий зяблевий обробіток ґрунту. Ця система обробітку включає лущення стерні у двох напрямках на глибину 5-6 см одразу після збирання попередньої культури та оранку плугами з передплужниками (кінець липня - початок серпня). Оранку проводять з одночасним боронуванням, а в посушливих умовах - коткуванням кільчасто-шпоровими котками. Після появи сходів бур'янів та випаданні дощів застосовують боронування або культивацію з боронуванням.

У роки з посушливим літньо-осіннім періодом, коли напівпаровий обробіток ґрунту недоцільний, або на запливаючих ґрунтах через значне ущільнення верхнього шару ґрунту, погіршення його структури, водопроникності тощо, застосовують поліпшену або комбіновану систему зяблевого обробітку. Вона передбачає лущення стерні дисковими лущильниками, через 10-12 днів повторне лущення лемішними лущильниками чи культиваторами-плоскорізами в агрегаті з боронами або кільчасто-шпоровими котками, пізніш для знищення бур'янів і запобігання утворення ґрунтової кірки поле боронують або культивують з боронами. Орють у кінці вересня - жовтні. Після появи бур'янів їх знищують поверхневим обробітком.

Система обробітку ґрунту під ярі культури включає агротехнічні заходи обробітку від початку весняних польових робіт до сівби. Ця система спрямована на створення сприятливих умов якісної сівби і проростання насіння культурних рослин, а також подальшого їх росту.

Передпосівний обробіток ґрунту під ярі культури проводять після зяблевого обробітку. Він включає: ранньовесняне розпушування і передпосівні культивації в поєднанні з іншими видами обробітку.

Ранньовесняне розпушування ґрунту (закриття вологи) проводять зубовими або шлейфовими боронами на глибину 3-5 см у два сліди під кутом до напрямку зяблевої оранки. Зубові борони добре розпушують ґрунт, руйнують капіляри і знижують капілярне випаровування, але недостатньо вирівнюють ґрунт, тому їх доцільно використовувати на ущільнених ґрунтах з відносно рівною поверхнею. Шлейфи добре вирівнюють ріллю, подрібнюють брили і дещо ущільнюють поверхню ґрунту, що знижує дифузійне випаровування води, тому їх частіше використовують на гребенистій ріллі. Проте шлейфи недостатньо рівномірно розпушують ґрунт, тому часто їх роботу поєднують з боронуванням. Час проведення визначають через 1-2 дні після такого підсихання ґрунту, за якого він розпушується, тобто після настання його фізичної стиглості. Практично цей час визначається посірінням верхівок гребенів ріллі, такий ґрунт перестає мазатись та прилипати до знарядь обробітку.

На ущільнених безструктурних ґрунтах за умови неможливості їх розпушення боронами використовують культиватори.

Передпосівна культивація проводиться, як правило, лапчастими культиваторами на глибину загортання насіння у 1-2 сліди. Під ранні ярі культури (горох, ячмінь, пшениця, жито та ін.) проводять одну передпосівну культивацію, а під пізні ярі культури (кукурудза, просо, гречка) - не менше двох, причому глибина останньої культивації має відповідати глибині загортання насіння, а попередні - глибші (до 16-18 см). Така відповідність між глибинами культивації і загортання насіння необхідна для створення сприятливих умов проростання насіння, яке за таких умов розміщується на ущільнений, добре забезпечений вологою шар ґрунту і закривається пухким верхнім, який запобігає швидкому випаровуванню вологи, краще аерується і прогрівається.

Одночасно з культивацією або після неї, для додаткового розпушування і вирівнювання ріллі, проводять боронування, шлейфування, а для ущільнення і вирівнювання - коткування. Останній прийом проводять для посилення надходження води з глибинних горизонтів до проростаючого насіння і є обов'язковим під льон, буряк, люпин та ін.

Ущільнені, добре зволожені ґрунти розпушують культиваторами з розпушувальними лапами, лемішними лущильниками без полиць, культиваторами-плоскорізами. На легких ґрунтах у посушливих умовах головним під час підготовки ґрунту є збереження накопиченої вологи, яке можна досягти шляхом мінімального обробітку, використовуючи бурякові культиватори, комбіновані агрегати, голчасті борони в агрегаті з зубовими боронами і котками.

Рис.

Зважаючи на високі ціни енергоносіїв, слід дотримуватись декількох положень і правил під час виконання передпосівної підготовки ґрунтів під ярі культури: 1) ранньовесняний обробіток (закриття вологи) далеко не завжди є обов'язковим прийомом, можна відразу проводити культивацію широкозахватними комбінованими культиваторами; 2) ранньовесняна культивація на глибину 10-12 см, яка звичайно рекомендується під пізні ярі культури, виправдовує себе лише в окремі роки з холодною та надмірно вологою весною; 3) осіннє вирівнювання гребенів і борозен значно полегшує та спрощує весняний передпосівний обробіток; 4) важкі культиватори використовують лише тоді, коли неможливо підготувати посівний шар ґрунту в 3-5 см за допомогою різного типу борін; 5) під час вирощування пізніх культур, коли проводять кількаразове знищення бур'янів, обов'язковим є коткування.

Система обробітку ґрунту під озимі культури проводиться в літньо-осінній період з додержанням кількох загальних правил: 1) не затримуватися зі збиранням попередньої культури; 2) між збиранням попередника і наступним неглибоким обробітком має бути мінімальний проміжок часу, краще проводити відразу; 3) доведення поля до посівного стану повинно здійснюватись в єдиному технологічному циклі з основним обробітком ґрунту; 4) незалежно від прийомів основного обробітку ґрунту до сівби здійснюється мінімальна кількість операцій на мінімальну глибину, оскільки зайве розпушування може викликати пересушування посівного шару; 5) передпосівне коткування має бути неодмінним елементом технології передпосівної підготовки ґрунту, особливо під час запізнення з обробітком та в умовах посушливої погоди.

Система обробітку ґрунту під озимі культури включає неглибокі поверхневі обробітки до і після оранки та саму оранку.

Неглибокий обробіток виконують, як правило, дисковими знаряддями на глибину 8-12 см після парозаймальних і зернових стерньових попередників та трав. Дискування поля є підготовчим етапом до якісної оранки.

Оранка проводиться одразу після дискування плугами з передплужниками не пізніш, як за 2-4 тижні до посіву озимини з обов'язковим одночасним коткуванням і боронуванням.

Після багаторічних трав у зоні достатнього зволоження глибина оранки сягає 25-27 см, хоча останні дослідження показали можливість неглибокого заорювання пласта багаторічних трав на глибину 14-16 см. У більшості випадків після різних попередників глибина основного обробітку становить 20-22 см.

У посушливих районах після багаторічних трав найефективнішим є безполицевий обробіток у поєднанні з голчастими боронами і котками. Після культур, які пізно звільняють площу (горох, кукурудза, картопля), оранку можна замінити обробітком важкими широкозахватними культиваторами, плоскорізами-щілювачами, важкими дисковими боронами. Останні особливо ефективні для обробітку після кукурудзи на силос, щілювання площі значно покращує водний режим полів з озимими.

Після оранки проводять догляд за ґрунтом з метою знищення сходів бур'янів. Використовувати для цього культиватори доцільно лише за умови засміченості полів однорічними бур'янами. В інших випадках доцільно обмежитись лише боронуванням.

Перед посівом озимини проводять культивацію, особливо заслуговує на увагу культивація в агрегаті з голчастими боронами і котками та використання комбінованого агрегату РВК.

Поняття про сортову та посівну якість насіння

Величина урожаю сільськогосподарських культур у значній мірі залежить від якості посівного матеріалу.

Показники, що характеризують якість насіння, яке використовується для посіву, поділяють на дві групи: сортові ознаки та посівні показники.

Сортові ознаки характеризують сортову чистоту насіння.

Сортом називають групу рослин, єдиних за походженням, з характерними біологічними та господарськими ознаками, що успадковуються, і пристосованих до вирощування в певних умовах.

Насіння, що відзначається найбільш вираженими ознаками даного сорту, називається елітним.

Елітне насіння дає врожай першої репродукції, першої репродукції - врожай другої репродукції і т. д.

Для посіву пшениці і ячменю у нас рекомендується використовувати посівний матеріал не нижче третьої-четвертої репродукцій. Використання для сівби насіння нижчої якості помітно знижує врожайність культури, тому час від часу потрібно оновлювати насінний матеріал, тобто проводити сортопоновлення.

Важливим показником сортової якості насіння є сортова чистота, під якою розуміють відсотковий вміст у посівному матеріалі насіння зі всіма ознаками, притаманними даному сорту.

Сортову чистоту визначають безпосередньо на посівах під час апробації. Проходять діагоналями поля і відбирають у будь-якому порядку рослини на сніп, який перебирається з підрахунком рослин основного сорту і рослин інших сортів. За співвідношенням між кількістю рослин основного сорту і загальною кількістю рослин у снопові визначають сортову чистоту даної культури.

На основі даних про чистоту, насінний матеріал сільськогосподарських культур поділяють на три категорії: перша категорія - сортова чистота не нижче 99,5%; друга - не нижче 98%; третя - не нижче 95%.

Високий урожай сільськогосподарських культур можна отримати тільки висіванням насіння високих посівних якостей, які встановлюються Державною насінною інспекцією.

Посівні якості насіння - це такі показники, як чистота насіння, його схожість, енергія проростання, маса 1000 насінин, посівна або господарська придатність, вологість, зараженість хворобами і шкідниками тощо.

Для дослідження якості насіння необхідно добрати, відповідно встановлених правил, середній зразок і провести його дослідження. Середній зразок повинен характеризувати всі особливості великої насінної партії.

Партією насіння називають певну кількість однорідного насінного матеріалу однієї культури, сорту, репродукції, року врожаю та походження тощо. Розмір партії залежить від величини насіння і коливається від 2 центнерів (2 ц) (тютюн) до 250 центнерів (зернові).

Середній зразок беруть з партії насіння відповідної величини, наприклад, для пшениці, жита, ячменю, вівса, кукурудзи, гороху, квасолі, сої, люпину, соняшника - 250 ц; проса, гречки, льону, вики, буряків - 100 ц; конюшини, люцерни - 50; ріпаку, моркви, злакових трав - 10 ц, яке після збирання було очищене і підсушене. Зразок беруть спеціальними щупами у різних місцях партії насіння.

Відібрані проби перемішують і хрестоподібними поділами доводять середній зразок до 1 кг - для більшості зернових і зернобобових культур; 0,5 кг - проса, льону, гречки, буряків, вики; 0,25 кг - сорго, конюшини, люцерни. Зразок поміщають у мішечок з етикеткою, зав'язують і засургучовують. Крім того, в скляну посудину (для великонасінних культур - бобів, рицини, квасолі - 1 л; для більшості зернових, зернобобових, буряків - 0,5 л; для проса, трав - 0,25 л) з відібраного насіння береться друга проба для визначення його вологості та зараження шкідниками. Така посудина щільно закривається і заливається сургучом, воском або парафіном. Відібрані таким чином два зразки з відповідними документами, в яких вказується назва господарства, культура, сорт, номер партії і зразка, маса партії, дата і номер акту відбору зразка, відправляють на контрольно-насіннєвий аналіз.

У лабораторії або станції Державної насінної інспекції з відібраного середнього зразка хрестоподібними поділами або на спеціальному ділильнику, або методом "виїмок" відбирають дві проби для визначення чистоти насіння. Для кукурудзи, бобів, гороху, квасолі - 200 г; сої, соняшника, люпину - 100 г; пшениці, жита, вівса, ячменю, гречки, вики - 50 г; проса, конопель, буряків - 20 г; конюшини, люцерни - 4 г; тимофіївки - 2 г тощо.

Чистота насіння - вміст у посівному матеріалі основної культури, що виражають у відсотках. Для її визначення відважене насіння розбирають на такі фракції: повноцінне насіння основної культури та відходи, до яких відносять: а) пошкоджене насіння основної культури; б) живе насіння інших культурних рослин; в) живе насіння та плоди бур'янів; г) мертве сміття.

Чистоту насіння вираховують за формулою:

де:

Х - чистота насіння, %;

а - маса повноцінного насіння основної культури, г;

б - загальна маса наважки із сміттям, г.

Крім того, під час визначення чистоти враховують кількість живих насінин інших культурних рослин та бур'янів.

Схожість насіння характеризується кількістю нормально пророслого насіння за певний строк за оптимальних умовах пророщування. Одночасно із схожістю визначають і енергію проростання, яка характеризує швидкість і дружність появи проростків за відносно короткий строк. Наприклад, енергію проростання м'якої пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гороху, сої, льону визначають на 3 добу, а схожість на 7 добу пророщування; вівса відповідно - на 4 і 7 добу; твердої пшениці, гречки, квасолі - 4 і 8 добу; бобів, люпину, конюшини - 4 та 10 добу; буряків, моркви - 5 і 10 добу.

Схожість і енергію проростання насіння визначають у 4 пробах із чистої фракції насіння по 100 (для середньо- та дрібнонасінних культур) або 50 штук (для великонасінних культур). Пророщують насіння, залежно від культури, у спеціальних ростильнях, які заповнюють на 2/3 промитим і прожареним піском, у чашках Петрі на фільтрувальному папері, або іноді використовують комбіновану підстилку з піску і фільтрувального паперу. Ростильні або чашки Петрі закривають і вміщують у термостат, залежно від культури, за певної температури. Пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох та інші пророщують за температури 20°С, кукурудзу, гречку, просо, соняшник, буряки - 25°С.

Схожість і енергію проростання визначають у відсотках до загальної кількості взятого на пророщування насіння, як середнє між чотирма пробами.

На основі показників чистоти і схожості визначають класи насінного матеріалу, яких є 3 - перший, другий і третій. Сіяти насінням нижче третього класу забороняється.

Посівна, або господарська, придатність - це відсоток чистих і схожих насінин у дослідному зразку, який взятий з певної партії насіння. Посівну придатність насіння визначають за формулою:

де:

ПП - посівна придатність, %;

Х - чистота насіння, %;

С - схожість насіння, %.

Показник посівної придатності насіння використовується для розрахунку норми висіву культури.

Маса 1000 насінин характеризує величину насіння і є важливим показником його посівної якості. Використовується для визначення вагової норми висіву та виражається у грамах.

Вологість насіння показує кількість вологи в ньому, яку виражають у відсотках до його абсолютно сухої маси.

Зразок насіння з герметичної посудини, який надійшов у лабораторію, подрібнюють і визначають його вологість, висушуючи за температури 130 °С протягом однієї год. Для нормального зберігання насіння більшості культур вміст води в ньому не має перевищувати 14%.

Крім зазначених показників якості насіння, в лабораторних умовах також визначають життєздатність насіння, силу росту, питому вагу, натуру (об'ємну вагу), вирівняність та ін.

Враховуючи весь комплекс показників посівної якості насіння, визначають його кондиційність, тобто відповідність певним стандартам. Якщо насіння відповідає певним вимогам стандарту, його називають кондиційним.

Показники якості насіння є основою для розрахунку норми висіву культури.

Підготовка насіння та сівба сільськогосподарських рослин

Підготовка насіння до сівби включає ряд операцій, головними з яких є очищення, калібрування, протруювання, обігрівання, термічна обробка тощо.

Очищення насіння передбачає видалення з насінного матеріалу пошкодженого насіння основної культури, насіння інших культур та бур'янів.

Калібрування - це сортування насіння на окремі фракції за величиною і формою насіння. Однорідний калібрований матеріал під час висівання точніше дозується, дружно та одночасно дає сходи, забезпечує однорідний розвиток рослин.

Очищають і калібрують насіння за розмірами на решетах, довжиною насіння на трієрних барабанах, парусністю - на машинах з вентиляторами, за формою поверхні та наявністю у насінні придатків - на гірках і змійках, за питомою вагою - у флотаційних розчинах тощо.

Протруювання насіння проводять для запобігання зараження рослин хворобами та знищення наявних збудників.

Розрізняють сухе, напівсухе і мокре протруювання.

Сухе протруювання із зволоженням передбачає обробку насіння суспензією препарату або обпудрювання порошком із одночасним слабким зволоженням. Так протруюють насіння голозерних злакових зернових, зернобобових, буряків і інших. Використовують переважно гранозан, меркуран, меркурбензол, фостак, фоксим, волатон, карбофос.

Напівсухе протруювання застосовують для плівчастого насіння вівса та ячменю. Насіння обприскують 0,5% розчином формаліну, томлять чотири години під брезентом і без підсушування висівають.

Мокре протруювання застосовують для всіх зернових культур. Воно передбачає намочування насіння розчином формаліну (1 л 40% формаліну розчиняють у 300 л води), після цього його на 2 години накривають брезентом для так званого томління.

Крім зазначених способів протруювання, для знищення спор сажки пшениці та ячменю, які містяться в середині насінини, проводять його термічну обробку. Суть її зводиться до короткотривалого нагрівання намоченого насіння за температури (45-47 °С), під час дії якої спори гинуть, а зародок насінини залишається неушкодженим.

Повітряно-теплове обігрівання дає можливість підвищити схожість і життєздатність насіння, вивести його із стану спокою.

Сівба сільськогосподарських культур характеризується такими основними показниками, як строк сівби, спосіб сівби, норма висіву та глибина загортання насіння.

Строків сівби в сільськогосподарському виробництві є декілька: весняна сівба ярих культур, літня сівба ярих культур, осіння сівба озимих культур і сівба ярих культур під зиму.

Під час встановлення строку весняної сівби ярих культур враховують температуру проростання насіння культури, стійкість сходів до весняних приморозків та інтенсивність прогрівання ґрунту. Наприклад, ранні ярі культури, такі як пшениця, ячмінь, овес, горох, морква проростають за температури 1-5 °С і переносять приморозки до мінус 5 °С. Пізні ж ярі - кукурудза, гречка, просо, рис, баштанні культури проростають за температури 8-13 °С.

Літню сівбу ярих культур проводять за господарської потреби в зеленій масі або вимушеному пересіві, а також використовують у післяжнивних посівах багаторічних трав, садінні картоплі на другий врожай у південних районах тощо.

Строки осінньої сівби озимих культур встановлюють з врахуванням середньої дати настання в даному районі середньодобових температур нижче 5 °С, за якої фактично припиняється вегетація рослин. Озимі культури висівають приблизно за 60 днів до цього.

Під зиму висівають ярі культури, сходи яких з'являються тільки навесні. Використовують у районах із стійкою без відлиг зимою.

У сільському господарстві відомі два способи сівби - це розкидний, який зараз використовується дуже рідко, і рядковий.

Рядкова сівба поділяється на цілий ряд видів:

звичайна - ширина міжрядь 15 см, в рядку між насінинами 1,5-2 см, використовують для посіву злакових зернових, гороху, кормових трав і інших культур;

перехресна - половину норми висіву висівають в одному напрямку, а іншу - упоперек до першої за відстані між висіваючими апаратами, звичайно, 15 см (зернові);

г - міжряддя 7,5 см (злакові зернові, льон, горох, сочевиця);

...