Агровиробнича характеристика підзолистого-буроземного кислого поверхнево глейового грунту та заходи щодо покращення його родючості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ КУРСОВОЇ РОБОТИ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Характеристика, народногосподарське значення турмаліну та цікаві відомості ПРО НЬОГО

РОЗДІЛ 2. МОРФОЛОГІЧНА БУДОВА І ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ПІДЗОЛИСТОГО-БУРОЗЕМНОГО КИСЛОГО ПОВЕРХНЕВО ГЛЕЙОВОГО ГРУНТУ НА ДЕЛЮВІАЛЬНИХ СУГЛИНКАХ

2.1 Межі і площа буроземної зони і зони Українських Карпат. Умови процесів ґрунтоутворення

2.2 Будова ґрунтового профілю і характеристика морфологічних ознак

2.3 Гранулометричний склад ґрунту

2.4 Агрегатний склад ґрунту

2.5 Фізичні властивості

2.6 Фізико-механічні властивості

2.7 Водні властивості

2.8 Теплові і повітряні властивості

2.9 Агрохімічні властивості

2.9.1 Вміст поживних елементів у ґрунті

2.9.2 Гумус

2.9.3 ґрунтовий розчин і його властивості

2.10 Класифікація заданого типу ґрунту

2.11 Сільськогосподарське використання

2.12 Агромеліоративні заходи по збереженню і підвищенню родючості

РОЗДІЛ 3. ВОДОЕРОЗІЙНІ І ВОДОАКУМУЛЯТИВНІ (ФЛЮВІАЛЬНІ) ФОРМИ РЕЛЬЕФУ

РОЗДІЛ 4. Розрахункова частина курсової роботи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Мета роботи: набуття уявлень щодо головних чинників формування ґрунтів та ґрунтового профілю ,а також закріплення теоретичних знань про умови ґрунтоутворення та основнітипи ґрунтів України.

Завдання курсової роботи: набуття практичних навичок оцінки типової приналежності та якості ґрунту,вміння використовувати наявну інформацію для визначення процесів ґрунтоутворення та оцінки типової приналежності ґрунту,вміння систематизувати науково обґрунтовані заходи щдо раціонального використання ґрунтів з метою розширеного відтворення їх родючості.

Значення курсової роботи: Курсова робота дозволяє більш детально закріпити теоретичні знання,допомагає набути практичних навичок з курсу ґрунтознавства з основами геології. Визначає рівень знань студента, що має велике значення для майбутнього фахівця - вченого агронома.



РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ТУРМАЛІНУ ТА ЦІКАВІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО

Турмалімн--мінерал класу силікатів, чорного, бурого, рожевого, зеленого та інших кольорів. Використовують у радіотехніці, ювелірній справі. Колір турмаліну залежить від його хімічного складу: чорний (шерл), темно-зелений (верделіт), темно-синій (індиголіт), темно-червоний (рубеліт).

Кристали турмаліну звичайно мають стовпчастий габітус (витягнуті по потрійній осі) і велику кількість граней. На гранях призми відмічається чітка вертикальна штриховка. Головними формами на кристалах турмаліну є тригональні і гексагональні призми. Кристали зазвичай закінчуються комбінаціями тригональних і дитригональних пірамід; інколи вершина створена моноедром. Агрегати. Крім стовпчастих кристалів, відомі також тичкуваті, голчасті і променисті агрегати, а також зернисті суцільні скупчення турмаліну. Радіально-променисті агрегати одержали назву турмалінових сонць.

Хімічний склад: SiO₂ -- 30-44%; (Рис. 1.1).Турмалін B₂O₃ -- 8-12%; Al₂O₃ -- 18-44%; MgO -- до 25%; Na₂O -- 1-6%; H₂O -- 1-4%. Крім того, звичайно присутні FeO +Fe₂O₃ (до 38%), CaO (до 4%), K₂O, Li₂O, MnO, Cr₂O₃, а також F i Cl. За хімічним складом турмаліни поділяються на два ізоморфні ряди: 1) магнезіально-залізисті і 2) літієво-залізисто-марганцеві

Фізичні властивості: Колір дуже різноманітний і залежить від хімічного складу. Беззалізисті -- рожеві, чорні, жовті і зелені; магнезіально-залізисті -- чорні, бурі і темнозелені, фіолетовий, безбарвний, тощо. Часто різні частини одного кристалу мають різне забарвлення, яке змінюється як уздовж, так і поперек кристалу; такі кристали називаються "поліхромними". Широко поширені чорні турмаліни, які під мікроскопом виявляються зеленими, синіми або бурими. Блиск скляний. Спайність практично відсутня.Твердість 7-7,5. Питома вага 2,90-3,25.

Умови утворення і знаходження турмаліну: Походження ендогенне, високотемпературне, пегматитове, метаморфічне, гідротермально-метасоматичне. Переважно турмаліни виникають пневмалітовим і гідротермальним шляхом, а також в гранітних пегматитах і породах, що знаходяться з ними в контакті. Утворюють асоціацію з мінералами пегматитів -- мікрокліном,альбітом, кварцем і мусковітом. У пегматитових і кварцевих жилах туурмалін найчастіше утворюється метасоматичним шляхом і характеризуються підвищеною залізистістю. Інколи турмалін знаходиться в магматичних порода як акцесорний мінерал. Мінерал стійкий до фізичного вивітрювання та переносу і перевідкладанню і тому накопичується в розсипах в асоціації з гематитом, корундом, цирконом, (Рис. 1.2).

Турмалін шпінелідами в кварцевих відкладах.

Родовища турмаліну: Знахідки: Камполунго (Урі-Тессін, Швейцарія), о. Ельба (Італія), Шайтанка, Мурзинка, Сарапулка, Липовка (Урал, Росія). В Україні зустрі¬чається на Волині та у Приазов'ї.

Родовища широко розповсюджені та чисельні. Найбільш відомі знаходяться на Шрі-Ланці, Мадагаскару, в Китайї, Мозамбіку (поліхромні і червоні турмаліни), Бразилії(штати Мінас-Жерайс, Баія), Бірмі, Анголі, Австралії, Індії, ПАР, Канаді (провінція Онтаріо), США (штаті Каліфорнія, Мен, Колорадо), Італії (о. Ельба), Швейцарії, Росії(Урал). На Уралі основні родовища турмаліну знаходяться в районі сіл -- Липовка, Мурзінка, Шайтанка та інші. В Росії турмалін видобувається в Забайкаллі на Малханському родовищі, Шерлова гора, Борщовочний кряж та інших. Зустрічається також на Кольському півострові (розовий і зелений турмаліни, шерл), в Карелії(шерл). В Україні залізистий турмалін -- шерліт -- широко розвинений на Волині та в Приазов'ї. Ювелірний турмалін відомий в Афганістані (Нурістан): в родовищах Дарає-Піч, Канокан, Джабо, Чормакс, Кантіва, Манданеша, Цоцум, Муалеві, Папру. Більшість родовищ турмаліну пов'язані з кислими виверженими породами і поширені в багатьох гранітах і гранітоїдах, де утворюються в останній стадії застиванняінтрузій. Характерні для різних гранітних пегматитів (шерл, індіголіт, поліхромні турмаліни). Зустрічаються в пневматоліто-гідротермальних родовищах, у польовошпатово-кварцових, турмаліново-кварцових жилах спільно з каситеритом, вольфрамітом, берилієм, топазом.

(Рис. 1.3). Прикраси з турмаліну



Практичне значчення: Турмаліінові самоцвіти гарно забарвлені прозорі відміни використовуються як самоцвіти. В залежності від кольору і прозорості одні відміни турмаліну відносяться до дорогоцінного каміння, інші - до виробного. Найбільше цінуються прозорі відміни зеленого, синього і малиново-червоного кольору, а також поліхромні зелено-червоні. Каміння зеленого кольору називають власне турмаліном, або бразильським смарагдом. Для кристалів турмаліну характерний прояв піро- і п'єзоелектрики (вони електризуються при нагріванні, терті, тиску, причому один кінець кристала заряджається позитивно, інший -- негативно). Крупні кристали турмаліну застосовують в радіотехніці. На кристалах турмаліну була відкрита поляризація світла.

Лікувальні властивості каменю турмаліну: Турмалін широко відомий своїми лікувальними властивостями, які також залежать від складу каменю і розрізняють за кольорами. Зелений турмалін допомагає при хворобах нирок, печінки, нормалізує кровообіг і заспокоює нервову систему. Володіє найсильнішими омолоджуючими властивостями.

Блакитний турмалін позитивно впливає на імунну, гормональну і лімфатичну системи. Чорний турмалін володіє захисною аурою й оберігає організм людини від несприятливого впливу навколишнього середовища. Народна медицина часто застосовує його в профілактичних цілях проти простудних захворювань. Загалом, будь-який камінь турмалін робить позитивний, цілющий вплив на людину, покращує пам'ять, заспокоює нерви, підвищує оптимістичність, стимулює ендокринну та імунну системи.

Дія досягається завдяки електричному заряду, який постійно має мінерал. Причому для зняття надлишкового заряду з каменю необхідно його просто сполоснути водою, а для того щоб зарядити достатньо трохи потримати на сонечку.

Прикраси з турмаліну: Для прикрас цей мінерал застосовується здавна, особливо на сході. Особливо цінуються яскраво-рубінові примірники каменю турмалін, який раніше досить часто плутали з рубіном. Також цінуються зелені різновиди турмаліну, які нагадують смарагд. У цілому, чим яскравіше камінь і чистіше колір, тим дорожче він і буде.

У Київській Русі цей камінь з'явився завдяки візантійським майстрам. Пізніше вироби з турамаліна його можна було зустріти все частіше і частіше. Збереглося багато ікон і панагій, прикрашених цим каменем. В даний час можна зустріти досить велику кількість прикрас з турмаліном різного кольору: кільця, браслети, кулони і підвіски, а також брелоки, годинники та інші.

Кожна прикраса має особливі властивості: заспокоює нервову систему, нормалізує роботу ендокринної системи, підвищує імунітет, дарує відчуття захищеності і радості. Залежно від кольору каменя в прикрасі йому відповідають і корисні властивості. Вироби з турмаліном допомагають краще концентрувати увагу, покращують пам'ять, прояснюють свідомість.

Одна з властивостей каменю турмаліну - його магічний вплив, тому прикраси з нього часто носять характер амулетів. Він вважається каменем відьмочек, письменників, поетів, художників та інших людей, що займаються творчим і інтелектуальною працею.

Амулети з турмаліну допомагають побороти страхи і тривоги. Вважається, що чорні турмаліни сприяють відкриттю дару передбачення, а червоні зміцнюють статеву функцію, рожеві - протегують нещасним закоханим. Безбарвні сприяють нормалізації балансу між духовними і фізичними силами людини. Зелені турмаліни - покровителі людей, які займаються розумовою працею і творчих особистостей. Блакитні та сині - люблять індійські йоги і вважають їх камінням Космосу, що допомагають отриманню інформації від вселенського вищого розум



РОЗДІЛ 2. Морфологічна будова і характеристика основних властивостей ПІДЗОЛИСТОГО-БУРОЗЕМНОГО КИСЛОГО ПОВЕРХНЕВО ГЛЕЙОВОГО ГРУНТУ НА ДЕЛЮВІАЛЬНИХ СУГЛИНКАХ

Буроземні кислі ґрунти сформувалися в передгір'ях Вулканічного хребта, гірських річкових долинах, вододільних поверхнях Передкарпатської височини на вилугуваних лесових суглинках, що залягають на червоноколірній корі вивітрювання, піщано-галечникових відкладах під дубовими і буковими лісами в теплих і помірно теплих кліматичних умовах. Завдяки надмірній кількості опадів, малій водопроникності ілювіального горизонту ці ґрунти періодично перезволожуються, у них розвиваються глейові процеси. Верхня частина ґрунтового профілю бурувато-палева, нещільна. Вміст гумусу незначний - 2,0-2,6 %, рН - 4,2-4,8. Ґрунти кислі, малонасичені основами, бідні на поживні речовини, багаті на рухомий алюміній, їх повітряний режим несприятливий для рослин. Землі з цими ґрунтами потребують дренування, внесення органічних добрив, вапнування, фосфорних і азотних добрив, багаторічних трав у сівозмінах.

Українські Карпати виділяються в якості гірської ґрунтової провінції Західної буроземної лісової області суббореального поясу. Протяжність зони 200км у ширину 100км, радіус ґрунтової провінції становить 30тис.км² . Ґрунтовий покрив сформувався під впливом лісової рослинності (ступінь залісненості становить 36%). Найбільше лісів збереглося у Закарпатті(46%). Середньоєвропейські широколистяні ліси складають біля 35% всієї флори; важливу роль відіграють і тайгові євро-сибірські форми (30%). Виходячи із цього ґрунтовому покриву притаманні всі ознаки лісових ґрунтів. Тільки в передгір'ях і на високих луках розповсюджені відповідно буроземи і лучні ґрунти. Але в складі ґрунтів Карпат і прилеглих рівнин відбулися значні зміни в результаті природничих та виробничих процесів: збільшилася площа полонин та орних земель і угідь. Переважаючими є наступні типи ґрунту: гірські бурі лісові, підзолисті, сірі лісові, дерново-підзолисті, лучні, опідзолені буроземи.

За характером сучасних природничо-господарських процесів властивості ґрунтів значно змінені, що створює можливість виділити наступні висотні ґрунтові зони.

Перша зона включає в себе дерново-підзолисті та сірі лісові ґрунти, опідзолені чорноземи, дерново-опідзолені глейові і болотні ґрунти. Зона займає територію з абсолютними висотами до 300 м. Чорноземи належать до лісостепової зони, але їх використання в типізації ґрунтів Карпат, Прикарпаття і Закарпаття для схематизації водно-фізичних властивостей за вертикальними поясами необхідне, так як дозволяє показати зміну властивостей ґрунтів від лісостепової природної зони до високогірного хвойного лісу і гірських луків.

Другу вертикальну зону (300-500 м) займають ґрунти дерново-підзолисті поверхнево-глейові. Поширені в передгір'ях Передкарпаття і Закарпаття. До цієї зони включені і бурі підзолисті поверхнево-глейові ґрунти.

На висотах 500-1500 м розміщена найбільша гірсько-лісова зона бурих лісових гірських ґрунтів. Вона включає бурі лісові ґрунти (гірські буроземи), під темнохвойними і широколистяними лісами, що відрізняються підвищеним вмістом щебеню верхньої частини горизонту (5-25 см від поверхні) і бурі лісові опідзолені, що розташовані на терасах і вирівняних ділянках гір.

Кліматичні умови

Кліматичні умови Українських Карпат, незважаючи на їх відносно невелику площу, надзвичайно різноманітні. Основним фактором диференціації є різка зміна абсолютних висот: від 150 м до 2061 м. Разом з висотою змінюються термічний режим і режим зволоження. .

І. Закарпатська зона дуже теплого, помірно вологого клімату.

II. Прикарпатська зона теплого, помірно вологого клімату.

III. Передгірна зона помірного, вологого клімату.

IV. Низькогірна зона помірного, досить вологого клімату.

V. Середньогірна зона прохолодного, вологого клімату.

VI. Середньогірна зона помірно холодного, надмірно вологого клімату.

VII. Високогірна зона холодного, надмірно вологого клімату.

Клімат всередині зон також не залишається однорідним. З північного заходу на південний схід зростає його континентальність. У Закарпатті на загальному кліматичному фоні досить різко виділяється Південно-західний район. Річна сума опадів тут менше 600 мм. Літо іноді буває пекуче. Трапляються посухи.

У Прикарпатті виділяються три кліматичні райони:

1) Північно-західний, до м. Стрия, з найбільш "атлантичним" помірно теплим кліматом. Сума активних температур не перевищує 2500°. Зими тут теплі (середня температура січня -3,9°), літо прохолодне (середня температура липня +17°). Район найбільш зволожений -700 мм опадів на рік;

2) Центральний, до м. Коломиї, теплий. Сума активних температур вища - 2600°, опадів менше - 700 мм, відчувається деяка континентальність клімату;

3) Східний, до м. Чернівців, з дуже теплим, але менш зволоженим кліматом. Сума активних температур 2800°, опадів - 600 мм. Середня температура січня -4,8°, липня +18,8°.

Прикарпатське передгір'я також ділиться на три райони:

1. Північно-західний, до м. Болехова, найбільш зволожений, з м'якою зимою і нежарким літом;

2. Центральний, до м. Косова, з більш континентальним і менш вологим кліматом;

3. Південно-східний з найбільш континентальним кліматом.

Ще більше на диференціацію клімату впливає рельєф. Кожна улоговина, річкова долина, схили різних експозицій мають свій особливий місцевий клімат.

Сонячна промениста енергія є основною енергетичною базою, яка визначає термічний стан земної поверхні і атмосфери. Поверхня Прикарпаття при ясній погоді може одержати 160 ккал/см2. Але над Карпатами розвивається велика хмарність, особливо в холодну пору року. Так, у грудні і січні повторюваність похмурого неба 60-80%. Низькі темні хмари заволікають горизонт. Влітку ясних днів стає більше, але й тоді їх повторюваність 40-50%. Тому тривалість сонячного сяяння в Карпатах становить незначну (18-30%) частину порівняно з можливим сяянням сонця в цих широтах. Так, у Чернівцях за рік спостерігається 1826 годин сонячного сяяння. Якби небо було весь час безхмарне, то сонце світило б тут 10145 годин на рік. Внаслідок того, що тут велика хмарність і невелика тривалість сонячного сяяння, кількість сонячної енергії, що потрапляє на територію Прикарпаття, скорочується до 98-109 ккал/см² на рік. Величина сумарної радіації для більш південних широт Закарпаття становить 110-115 ккал/см². Із загальної кількості сумарної радіації тільки 77%, тобто 75-90 ккал/см², збирає підстиляюча поверхня. Решта енергії знову відбивається в атмосферу. Частина поглинутої енергії знову випромінюється в атмосферу. Величина ефективного випромінювання у Прикарпатті за рік досягає 35,8 ккал/см². Таким чином, радіаційний баланс Прикарпаття, тобто та кількість сонячної енергії, яка йде на нагрівання земної поверхні і визначає її термічний режим, становить у західному секторі 35,8, а в східному - 40,0 ккал/см2 на рік. У Закарпатті величина радіаційного балансу трохи вища - 44,1 ккал/см2. Річний радіаційний баланс позитивний, а на протязі трьох місяців - грудня, січня і лютого-негативний (до-1,8 ккал/см2). Земна поверхня віддає тепла більше, ніж одержує, тому температура повітря від'ємна. У березні намічається перелом. Радіаційний баланс стає позитивним (1 ккал/см2), після чого він стрімко збільшується і досягає максимуму в червні і липні - 8,2 ккал/см2. Підстилаюча поверхня і приземні шари повітря добре прогріваються. З серпня значення радіаційного балансу починає знижуватися, і в кінці жовтня він стає негативним. У гірських районах Українських Карпат прибуток і витрата сонячної енергії протікають у зовсім інших умовах хмарності, прозорості і зволоження повітряних мас. Так, тривалість сонячного сяяння за рік у Ясині менша майже на 400 годин, ніж у Чернівцях. Отже, прибуток сумарної сонячної радіації в горах менший. Величина ж відбитої енергії (альбедо) вища: влітку-16-27%, взимку - 70-85% енергії, що надходить. Радіаційний баланс середньовисотного поясу Карпат за теплий період нижчий на 4 ккал/см2, ніж на рівнинах Прикарпаття. У зимовий час ці розходження ще більші. На висоті 1400 м радіаційний баланс в цілому за рік скорочується" до 15,4 ккал/см2.

Метеорологічні елементи є якісними і кількісними показниками фізичного стану атмосфери. Найбільше значення для формування ландшафтів і розвитку сільського господарства мають температурні умови і режим зволоження. Температурні умови. Положення Карпат у південних широтах помірного поясу і особливості циркуляції атмосфери визначають загальний, досить великий запас тепла. Річний радіаційний баланс тут 35,8-44,1 ккал/см2, з яких близько 20-25 ккал/см9 на рік витрачається на випаровування і близько 15-20 ккал/см2 - на нагрівання повітряних мас. Тому клімат передгірних рівнин і низькогір'їв в основному помірно теплий. Однак такий загальний термічний фон різко змінюється під впливом орографії. Із збільшенням висоти місцевості знижується температура її повітря. Ізотерми, як правило, повторюють хід ізогіпс. Так, середні річні температури повітря змінюються від 7-10° на рівнинах до 5° в низькогір'ях, від 3° в середньогір'ях до 0,6° у верхньому ярусі гір. На вершинах Свидовця і Чорногори вона близька до 0°. З підняттям у гори істотно зростає тривалість періоду з негативним радіаційним балансом і від'ємними середньомісячними температурами повітря. Так, у Закарпатті холодний період триває 2,5 місяці, в Прикарпатті - 3 (грудень - лютий), у горах вище 800-1000 м - 5 місяців (листопад - березень). Найнижчі температури повітря бувають у січні: -3° в Закарпатті і -4, -5° у Прикарпатті. З підняттям угору на кожні 100 ж температура знижується на 0,4°. На висоті 1200 м (Турбат) середня температура січня -7,9°, на Свидовці і Чорногорі -12°. Взимку в горах розподіл температури часто має інверсійний характер. У тиху морозну погоду щільні охолоджені шари повітря стікають вниз по схилах в улоговини і долини річок. Тому передгір'я (300 - 500 м), схили і вершини невисоких хребтів тепліші, ніж долини невеликих річок. З березня радіаційний режим стає додатнім. Починається загальне потепління. Стійкий перехід середньодобових температур повітря через 0°, зміна зими весною найраніше спостерігається в Закарпатті - в третій декаді лютого, в Прикарпатті - на початку березня, а в горах весна затримується до середини березня - початку квітня. У цей період відбувається інтенсивне танення снігу, дзюркотять струмки, розмерзається ґрунт, з'являються перші весняні квіти. Стійкий перехід середньодобових температур повітря через 5°, що збігається з початком вегетації більшості деревних порід і озимих культур, відбувається в різні строки: в Закарпатті - 20 березня, в Прикарпатті - 1 квітня, в горах - з середини до кінця квітня. Для розвитку рослинного покриву велике значення має тривалість періоду активної вегетації і сума температур за цей час. У Закарпатті рослинність активно вегетує протягом 185 днів до середини жовтня і дістає 3300-2800° тепла. У Прикарпатті цей період коротший (165 днів) - до 10 жовтня з сумою температур 2800-2200°. У нижньому і середньому ярусі гір період активної вегетації скорочується до 125- 80 днів, а сума активних температур - до 1000°. Температурний режим найвищих вершин ще менш сприятливий. Тут навіть період загальної вегетації триває не більше 90 днів і закінчується до середини жовтня. Сума активних температур не перевищує 600°. Найтепліший місяць - липень. Найвищі середньомісячні температури в Закарпатті +20°, в Прикарпатті +18°, +19°. Цвітуть луки. На полях колоситься пшениця і жито. В поясі гір до висоти 1500 м середня температура липня знижується до 10°. Ще вище максимальні температури відзначаються в серпні: +9°, +8°. Вертикальний термічний градієнт влітку 0,7°. У жовтні температури ще додатні. Стоїть глибока золота осінь. Повітря чисте і прозоре. Ліси починають втрачати своє барвисте вбрання. В усьому відчувається наближення холоду. В листопаді температури різко падають. У горах вони вже від'ємні. Вершини гір покриті шапками снігу. В кінці місяця зима спускається з гір на рівнину.

Важливими показниками вологозабезпеченості території можуть бути відносна вологість повітря і річна сума опадів та їх розподіл за сезонами року. В цілому за рік вологість повітря над Карпатами підвищена - близька до 80%. Річний хід її протилежний річному ходові температур. Максимальною волого насиченістю відзначається повітря зимового періоду - 80-89%. Влітку її значення трохи нижче - 77%. Найбільш сухим є весняне повітря, але і його вологість не падає нижче 55% у Закарпатті і 60% у Прикарпатті. Підвищена зволоженість Карпат зумовлена динамічним підняттям угору і охолодженням місцевих повітряних мас і тих повітряних мас, що надійшли. Річна кількість опадів велика . Вона коливається від 600 мм на рівнинах до 1600 мм на вершинах гір. Територіальний розподіл опадів надзвичайно строкатий. Основним фактором при цьому є висотне положення місцевості. Рівнини Прикарпаття і Закарпаття з висотами 150-250 м мають ще помірну кількість опадів - 600-700 мм. Смуга високих (300-560 м) передгір'їв зволожена більше. Річна сума опадів зростає тут до 800 мм, а в Закарпатті - до 1000 мм. У горах відбувається швидке наростання опадів, особливо інтенсивно на південно-західних, навітряних, закарпатських схилах. Тут з підняттям на кожні 100 м сума опадів зростає на 124 мм. На північно-східних, підвітряних, прикарпатських схилах кожні 100 м висоти приносять 69 мм опадів. Над зовнішніми низькогір'ями з висотами 800-1000 м буває 800-1200 мм опадів. Середньогір'я до висоти 1500-1800 м (Полонинський хребет, Горгани, Вулканічний хребет, Свидовець, Чорногора, Рахівський масив) характеризуються рясними опадами -1000-1400 мм. Найвищі масиви їх дістають максимальну для Карпат кількість опадів: 1400-1600 мм. Верховинські Карпати і Полонинсько-Великодільське низькогір'я мають також досить велику кількість вологи - 800-1100 мм, незважаючи на їх невеликі висоти.

Це пояснюється наявністю на північному сході від них гірських бар'єрів - Горган Полонинського хребта, по відношенню до яких ці території займають навітряне положення. Наведені вище загальні закономірності розподілу опадів надзвичайно змінюються ускладняються під впливом окремих елементів рельєфу та експозиції їх схилів. Так, улоговини передгір'їв дістають менше опадів (Станіславська - 500-600 мм), ніж навколишні височини (Дрогобицька - 800 мм). На навітряних схилах річна сума опадів зростає, на підвітряних зменшується. Так, у Рахівській улоговині, розміщеній на південно-західному схилі, випадає 1100 мм, а в селі Верховина, що лежить в більш піднятій улоговині, але на північно-східному схилі, сума опадів не перевищує 740 мм.

Річний хід опадів на всій території однотипний. Більша частина їх (70-80%) випадає в теплу пору, переважно у вигляді злив. Найбільш дощовими є червень, липень, серпень. Максимуми опадів у Закарпатті і на південно-західному схилі спостерігаються в червні і жовтні. У Прикарпатті і на північно-східному схилі рясними дощами відзначається липень.

Взимку опадів мало - 150-450 мм. Особливо бідні на опади північно-східні схили і Прикарпаття. Так, у Дрогобичі взимку випадає всього 147 мм із загальної суми 792 мм. Мінімум опадів спостерігається в січні - 20-40 мм у передгір'ях. Зимові опади бувають переважно у вигляді снігу. Число днів із снігом, а, значить, тривалість і потужність снігового покриву в Карпатах, різні. Перший сніг на передгірних рівнинах з'являється в кінці жовтня - на початку листопада. Але формування стійкого снігового покриву закінчується лише під кінець грудня. Однак внаслідок частих відлиг він дуже руйнується, а іноді зовсім зникає. Найпотужніший сніговий покрив (10-30 см) спостерігається в середині лютого, а вже в кінці його і в другій половині березня сніг повністю сходить. Гірські схили одягаються в пухнасте зимове вбрання раніше. Під кінець листопада вони перетворюються в казкове царство снігу і сонця. Найбільша потужність снігового покриву в кінці лютого - на початку березня: 70-90 см на північно-східному схилі і до 300 см на південно-західному. Інтенсивне танення снігу відбувається в квітні. Гори наповнюються мелодійним передзвоном і шумом струмків. Повністю сніг сходить на висотах 600-1000 м до третьої декади квітня, в поясі гір висотою 1000-1500 м - у першій декаді травня, вище - в середині травня. Тривалість стійкого снігового покриву в горах - 3-4 місяці. На великих висотах сніг може випадати і влітку.

Розглядаючи клімат Карпат як важливий фактор поширення і росту лісової рослинності, а в окремих випадках як причину виникнення шкідливих природних явищ, що надає лісам особливого захисного значення, можна зробити висновок, що чим вище над рівнем моря, тим більше знижується загальна продуктивність лісових ценозів, тобто зменшується інтенсивність утворення органічної маси, що є наслідком погіршення теплового режиму та зростання вологості клімату. Це дає підстави припускати, що на вищих висотних положеннях потреби лісорослинного покриву у волозі знижуються і таким чином збільшуються непродуктивні витрати води на стік. Створюється своєрідна обстановка для лісорослинних угруповань, спроможних не тільки успішно рости і розвиватися при надмірному зволоженні, а й утримувати значну кількість вологи. Отже, в комплексі захисних функцій лісової рослинності карпатського високогір'я на перший план виділяється їх водорегулююча та водоохоронна роль.

Значна частина схилів Карпат вкрита малорозвиненими гірсько-лісовими ґрунтами. Потужність елювію на таких схилах невелика. Пухкі відклади гірських порід постійно зміщуються в результаті безперервних денудаційних процесів, і на поверхні з'являються виходи корінних порід. Так, на крутих схилах Скибових, Вододільних, Полонинських і Вулканічних Карпат, Рахівського і Чорногорського масивів потужність елювіально-делювіального покриву незначна. Домінують тут слаборозвинені малопотужні, сильно щебенисті ґрунти. У ґрунтотворні процеси постійно вступають нові відслонення гірських порід, оскільки верхні шари постійно змиваються. Суцільний ґрунтовий покрив тут часто розривається кам'яними осипами.

Істотний вплив на формування ґрунтового покриву проявляє не тільки висотна поясність клімату, а й ступінь розчленування поверхні, що посилює процеси стоку і площинного змиву. Це значною мірою впливає на характер зволоження схилів. Деякою специфічністю ґрунтотворних процесів відзначаються міжгірні долини й улоговини. Тут у більших кількостях нагромаджуються елювіально-делювіальні відклади, а тому ґрунтовий покрив добре розвинений і характеризується переважно суглинистим складом.

Водний режим зони на різних елементах рельєфу відрізняється. Наприклад на рівнинних територіях, якім характерні бурі лісові ґрунти, посилений сезонно промивний водний режим, а ось гірсько-лучні ґрунти поширені в субальпійському та альпійському поясах на висотах понад 1500-1550 м н.р.м в деяких місцях характеризуються мерзлотнім водним режимом.

Рельєф місцевості

Рельєф дуже складний, сильно розчленований, характеризується великими перепадами висот, різноманітністю форм, хоча переважають схили різної крутизни, форми, експозиції. У зв'язку з цим у горах при відсутності захисту ґрунту рослинами сильно розвивається водна ерозія, інтенсивний боковий внутрішньогрунтовий стік. Це одна з причин незначної потужності профілю, відносної молодості ґрунтів, постійного вивітрювання при одночасній їх втраті в результаті геохімічного стоку. У Карпатській дуже гумідній гірській країні повсюди попри рослинну і термічну поясність навіть у гірсько-лучному поясі панують буроземи кислі. Українські Карпати - середньо високі гори. Поздовжня морфоструктурна зональність ускладнюється поперечним розчленуванням Українських Карпат річковими долинами. Роль рельєфу в гірському ґрунтоутворенні важко переоцінити. Загалом ґрунтогенез у горах відбувається в основному на щільних породах, призводячи до формування неглибоких, проти рівнинних, щебенистих ґрунтових профілів з майже позбавленими сортування літо генними субстратами переважно елювіального або транзитного типів. Неглибокі малокарбонатні ґрунтові води впливають на кислий буроземний ґрунтотворний процес. А саме вони роблять ґрунти низин менше кислі і більш насичені кальцієм і магнієм, ніж ґрунти передгір'я.

Рослинність зони

У Карпатських горах зосереджено понад 15% усіх лісів України. Залісненість території тут становить близько 40%. Це найбільший лісовий масив держави. Серед інших частин Карпатського пасма Українські Карпати найбільш заліснені. Невипадково їх часто називають ще Лісистими Карпатами. Переважають смереково-букові ліси. Велику площу, особливо в Закарпатті, займають дубові насадження, ялиця і граб. Карпатські ліси України мають високоякісну деревину, яка користується попитом як на внутрішньому, так і на світовому ринках. Ліси Карпатських гір розміщені великими суцільними масивами аж до верхніх субальпійських та альпійських лук. Вони відіграють важливу водозберігаючу і природоохоронну роль, багаті на лікарські рослини, ягоди і гриби. Видовий склад лісу залежить від його розміщення у певному висотному поясі. Одні й ті самі більш теплолюбні породи дерев ростуть значно вище на південних, ніж на північних схилах гір, хоча й тут простежуються істотні відхилення, зумовлені напрямом руху повітряних мас, експозицією схилів гір тощо. У закарпатській частині Карпат до висоти 700-750 м переважають дубові ліси, на висоті 1250-1300 м - букові, 1500-1600 м - хвойні (ялина, ялиця, зрідка кедр). У північно-західній частині Карпат послідовність вертикальної зміни цих самих деревостанів в основному така сама, як і в більш південних регіонах, але ця зміна відбувається на 50-150 м нижче. У віддалені лісові райони Українських Карпат наприкінці XIX - на початку XX ст. було прокладено вузькоколійні лісовозні залізниці, більшість з яких тепер не функціонує. У південно-східній частині гір деревину колись сплавляли річками до лісопильних заводів чи залізничних станцій (наприклад, по Черемошу,який має дуже швидку течію). У карпатських лісах заготовляють гриби, плоди і ягоди (малину, шипшину, суниці, лісові горіхи), лікарські рослини. Використовують ліси і як мисливські угіддя. Потужним є рекреаційний потенціал лісових масивів Українських Карпат, який використовують ще недостатньо. Невелику площу Українських Карпат займають субальпійський і альпійський пояси. Вони розміщені окремими високогірними ділянками. Нижня межа субальпійського поясу на північному заході проходить на висоті 1400-1500 м, у високогірних районах південно-східної частини - на висоті 1750-1800 м. Субальпійський пояс холодніший і більш зволожений, ніж лісовий. Пересічна температура повітря у липні - від +8 до +10°С, у січні - від -8 до -10°С; пересічна річна сума опадів коливається в межах 1500-2000 мм і більше. Знизу субальпійський пояс починається перехідною від лісу смугою криволісся і рідколісся звільхи зеленої, напівсланкої сосни гірської, ялівцю сибірського. В міру підіймання вгору дерева стають нижчими, трапляються рідше. Починаються полонини - безлісі плоскі вершини гірських хребтів . Вони вкриті головним чином субальпійською рослинністю (костриця, арніка, чорниця, брусниця, рододендрон) . Альпійська рослинність поширена тільки на висотах понад 1800 м (Чорногора, Мармороський масив). Полонини використовують як літні пасовища. Впродовж багатьох століть вироблено урочисті ритуали проводів пастухів на початку літа на полонини і зустрічі їх з полонин на початку осені. Тваринний світ має в основному лісовий характер. Є багато тварин, що трапляються в Українському Поліссі: білка, глухар, рябчик, свиня дика та ін. У лісах - ведмідь бурий, рись, кіт лісовий, олень благородний, з-поміж птахів - вальдшнеп, горіхівка, волохатий сич та ін. На полонинах трапляються олянка, плиска, дрізд кам'яний, полівка снігова, білозубка та ін. У передгір'ях Карпат - кроти, полівки, жайворонки, вівчарики, юрки, сови. З плазунів у Карпатах водяться ящірка прудка, вужі, гадюка звичайна та ін. Серед земноводних трапляються тритон альпійський, саламандри, жаби та ін. У гірських річках водиться форель, харіус та ін.Саме піл такою рослинністю в умовах помірно теплого вологого клімату формуються буроземи .

Материнські ґрунтотворні породи, їх характеристика.

Материнською породою, на якій сформувалися ґрунти Карпат, є продукти вивітрювання стійких осадочних безкарбонатних порід флішу, утвореного різноманітними пісковиками, глинистими сланцями та аргілітами. Фліші буроземної зони поділяються на три типи: фліші з переважанням піщаників, фліші з переважанням глинистих сланців та збалансовані фліші .Там, де в покладах флішу переважають глинисті сланці, ґрунтовий покрив утворюється швидше, тому що сланці швидше піддаються процесам вивітрювання. Спочатку з них утворюється дрібнощебенистий, потім суглинистий ґрунтовий покрив. При сумісному вивітрюванні пісковиків і сланців утворюються легкі піщанисті суглинки, супіски і середні суглинки. У таких випадках глибина ґрунтового покриву разом з елювіально-делювіальними відкладами досягає значної потужності. Схили гір тут пологі, а вершини характерні згладженими куполоподібними формами. У південних частині ґрунтоутворення відбувається на андезитах, туфах та інших вулканічних породах , перевідкладених у формі елювію і делювію, звага щебенем і камінням, кількість яких збільшується з підвищенням гір. У Предкарпатті серед материнських порід переважають делювіальні безкарбонатні лесоподібні суглинки. У Закарпатті ґрунтотворні процеси відбуваються на делювіально-елювіально важко суглинкових наносах і суглинках , що покривають піски та галькові породи.

Характеристика і особливості процесів ґрунтоутворення

Вертикальна зміна кліматичних умов, рослинності, ґрунтотворних порід і рельєфу у Карпатській гірській провінції призводить до змін ґрунтоутворення. Найбільшого поширення тут набув буроземний процес, який найяскравіше проявляються під лісовою рослинністю на схилах крутістю 20о. Буроземоутворення полягає в глибокому вимиванні і в наслідок нього утворення кислого гумусу, осадженого алюмінієм і залізом. Наявність кислот обумовлює кислотний гідроліз алюмосилікатів і звільнення з них Al, Fe, K, Ca та інших зольних елементів, з наступним утворенням вторинних глинестих мінералів і оксидів Fe, Al. Оксиди Fe, Al не вилуговуються і закріплюються в ґрунті, а оксиди SiO₂ вилуговується, що є негативним процесом. Також в цій зоні поширений дерновий процес ґрунтоутворення який протікає в дерновогумосному горизонті, який має сіре забарвлення і ,як правело незначну потужність (3-8 см). Малопотужні дерново-підзолистий горизонт утворився за участі лісової підстилки, яка в буроземній зоні збагачена на катіони Ca і тому цей горизонт характеризується максимальною біологічною активністю і максимальним вмістом гумусу (4-5%). Під гумуснодерновим горизонтом залягає бурий дерновий горизонт в якому зосереджено максимальна кількість кореневих систем. Ще одна характерна ознака це наявність карбонатного горизонта. Характеризується грудочкуватою структурою і доброю аерацією. Глибила профелю не перевищує 60-80 см. Для всіх буроземів характерна сильна переритість землериями та хробаками



(Рис. 2.1) грунтовий профіль підзолистого буроземно кислого поверхнево глейового грунту на делювіальних суглинках

2.2 Будова ґрунтового профілю і характеристика морфологічних ознак

Hd -- дерново-гумусовий, слабоелювийований, темно-бурий, вологий, середньосуглинистий грудочкуватий з помітним горизонтальним діленням, ущільнений, перехід різкий

Не/gl -- гумусовий, елювійований, глеюватий, жовто-бурий в верхній частині та білувато-оливковий в нижній, вологий, середньосуглинковий, грудочкуватй з помітном горизонтальним розділенням, пухкий, часті залізо-марганцеві пунктуації; перехід поступовий

Pmiglhn -- змінений ілювіальний, глеюватий,мармуровидний бурі та охристі плями чергуються з білувато-оливковими затьоками по граням структурних окремостей, важкосуглинковий, призмовидно-кам'янистий, щільний у верхній частині присипаний залізо-марганцевими конкреціями, перехід поступовий

Pmigln -- делювіальний суглинок, змінений, ілювійований, глеюватий, бурий з охристими плямами та білувато-оливковими затьоками по рідким тріщинам, вологий, важкосуглинковий, дуже щільний, залізо-марганцеві бобовини та пунктуації зустрічаються рідше, ніж в попередньому горизонті: перехід поступовий.

Pmi(gl)n 141--210см -- делювіальий суглинок, змінений, ілювіальний, слабоглеевий, охристо-бурий, з сизувато-білуватими затьоками по тріщинам, важкосуглинковий, дуже щільний, суцільний, присипаний залізо-марганцевими бобовинами та конкреціями.

2.3 Гранулометричний склад грунту

Первинні грунтові часточки, представлені мінеральними зернами, органічними та органо -мінеральними гранулами, що вільно суспендуються у воді після руйнування клейких матеріалів, називаються механічними (гранулометричними) елементами або елементарними ґрунтовими частиками (ЕГЧ).



Таблиця 2.1

Класифікація елементарних ґрунтових частинок (за Н. Л. Качинським)

Розмір часток, мм	Назва механічних елементів	Група фракцій
>3	Каміння	Кам'яниста частка
3-1	Гравій
1,0-0,5	Крупний пісок	Фізичний пісок
0,50-0,25	Середній пісок
0,25-0,05	Дрібний пісок
0,05-0,01	Крупний пил	Фізична глина
0,01-0,005	Середній пил
0,005-0,001	Дрібний пил
<0,001	Мул	Перед колоїдна фракція
0,0010-0,0002	Колоїди
0,000200-0,000001	Колоїди

М.М.Сибірцев усі механічні елементи грунту поділив на дві групи фракцій: фізичний пісок (>0,01 мм) і фізичну глину (<0,01 мм), відокремивши в складі ЕГЧ скелет (часточки крупніші 1 мм) і дрібнозем (менші 1 мм).

Кожна фракція володіє певними характерними властивостями, по різному впливає на властивості грунтів, що пояснюється неоднаковим мінералогічним і хімічним складом, фізичними та фізико хімічними її властивостями.

Фракція каміння представлена переважно уламками гірських порід. За ступенем каменястості ґрунти поділяють на не каменисті - вміст каміння не перевищує 0,5%, слабокаменисті 0,5-5%, середньокаменисті - 5 10%, сильнокаменисті понад 10%. За тином каменястості ґрунти можуть бути валунні, галечникові та щебенюваті.

Гравій складається з уламків первинних мінералів. Високий уміст гравію в ґрунтах не впливає на обробіток, але створює не сприятливі властивості, такі як низька вологоємність, провальна водопроникність і відсутність водопідйомної здатності.

Піщана фракція - складається з уламків первинних мінералів, перш за все кварцу та польових шпатів. Ця фракція володіє високою водопроникністю, не набухає, не пластична, а також володіє деякою вологоємністю та капілярністю

Мул складається переважно з високодисперсних вторинних мінералів. З первинних подекуди зустрічаються кварц, ортоклаз, мусковіт. Мулиста фракція займає провідне місце у формуванні фізико-хімічних властивостей грунтів. Мул містить значну кількість гумусу та елементів живлення для рослин.

Колоїдна частина - найважливіша з точки зору формування обмінних властивостей та структури ґрунту.

Залежно від гранулометричного складу результати будуть різні:

- пісок - не утворює ні кульки, мі шнура;

- супісок - утворює кульку, розкачати шнур не вдається, утворюються тільки зачатки шнура;

- легкий суглинок - розкачується в шнур, але дуже нестійкий, легко розпадається на частини при розкачуванні або знятті з долоні;

- середній суглинок утворює суцільний шнур, який можна звернути в кільце з тріщинами й переломами;

- важкий суглинок - легко розкачується в шнур, утворює кільце з тріщинами;

- глина - утворює довгий тонкий шнур, котрий потім легко утворює кільце без тріщин.

Таблиця 2.2

Класифікація грунтів за механічним складом (за М.О. Качинським)

Назва грунту за мех. складом	Вміст ФГ,%	Вміст ФП, %
Піщаний	пухкий	0 - 5	100 - 95
	зв'язний	5 - 10	95 - 90
	супіщаний	10 - 20	90 - 80
Суглинковий	легкий	20 - 30	80 - 70
	середній	30 - 45	70 - 55
	важкий	45 - 60	55 - 40
Глинистий	легкий	60 - 75	40 - 25
	середній	75 - 85	25 - 15
	важкий	понад 85	менше 15

За гранулометричним складом верхнього горизонту буроземно-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти переважно крупнопилувато-середньосуглинкові, які містять у профілі різну кількість уламків твердих порід.

Для нейтралізації надмірної кислотності дані ґрунти потребують вапнування.

Таблиця 2.3

Гранулометричний склад, % на абсолютно суху наважку

Фракція, мм:	Глибина відбору зразка, см
	0-8	20-25	30-35	45-50	70-75	140-150	150-200
1-0.25	0, 36	0,38	0,74	0,50	1,94	0,22	0,31
0.25-0.05	18,84	10,47	9,26	11,85	7,46	10,58	8,69
0.05-0.01	40,80	51,60	51,10	45,25	45,05	37,85	40,70
0.01-0.005	9,00	9,65	9,65	7,15	8,00	7,45	7,05
0.005-0.001	11,60	12,50	12,55	12,65	13,40	9,65	10,25
<0.001	19,40	15,40	16,70	22,60	24,15	34,25	33,00
Сума < 0.01	40,00	37,55	38,90	42,40	45,55	51,35	50,30

2.4 Агрегатний склад грунту

Родючість ґрунтів, особливо важких за гранулометричним складом, значною мірою залежать від структури, яка визначає їх повітряний, водний, поживний та інші режими.

Структура - це сукупність у ґрунті агрегатів різних за розміром, формою, механічною міцністю і водостійкістю.

Структурність - це здатність ґрунту розпадатися на агрегати. Захаров виділив 3 типи структур ґрунту.За розмірами структурних окремостей розрізняють: макроструктуру - структура з діаметром агрегатних окремостей більше 0,25 мм. і мікроструктуру - діаметр комочків ґрунту в межах 0,25 - 0,01 мм.

Таблиця 2.4

Класифікація структурних агрегатів (за С.О.Захаровим)

Тип. КУБОПОДІБНА - рівномірний розвиток агрегатів по трьох осях
1. Брили ста	Неправильна форма і нерівна поверхня	І.Крупнобрилиста	>100
		2.Дрібнобрилиста	100-10
2. Грудкувата	Неправильна округла форма,нерівні округлі і жорсткі поверхні розлому, грані невиражені	З.Крупногрудкувата	100-30
		4.Грудкувата	30-10
		З.Дрібногрудкувата	10-2,5
		б.Пилувата	< 2,5
3. Горіхувата	Майже правильна форма, грані добре виражені,поверхня рівна, ребра гострі	7.Крупногоріхувата	>10
		8. Горіхувата	10-7
		9.Дрібногоріхувата	7-5
4.3ерниста	Майже правильна форма, інколи - округла звираженими гранями або жорсткими і матовими, або гладкими й блискучими	Ю.Крупнозерниста	5-3
		11. Зерниста	3-1
		12. Дрібнозерниста(порохувата)	1-0.5
II тип. ПРИЗМОПОДІБНА - розвиток агрегатів переважно по вертикальній осі
З.Стовпоподібна	Відмінності слабо оформлені, з нерівними гранями й заокругленими ребрами	ІЗ.Крупностовпоподібна	>50
		14. Стовпоподібна	50-30
		15. Дрібностовпоподібна	<30
б.Стовпчаста	Правильної форми з добревираженими вертикальнимигранями, округлою верхньою основою і плоскою нижньою	Іб.Крупностовпчаста	50-30
		17.Дрібностовпчаста	<30
7. Призматична	Грані добре виражені з рівною глянцюватою поверхнею	ІЗ.Крупнопризматична	50-30
		19. Призматична	30-10
		20.Дрібнопризматична	10-5
		21.Тонкопризматична	<5
		22.0лівцева (при довжині > 50 мм)	<10
ІІІ тип. ПЛИТОПОДІБНА -розвиток агрегатів переважно по горизонтальній осі
8. Плитчаста	Досить розвинуті “поверхні спайності” по горизонталі	23. Сланцювата	>5
		24. Плитчаста	5-3
		25. Пластинчата	3-1
		26. Листова	<1
9.Лускувата	Порівняно невеликі горизонтальні “площиниспайності” й часто гостріграні	27.Шкаралупувата	>3
		28.Груболускувата	3-1
		29.Дрібнолускувата	<1

Таблиця 2.5.

Оцінка структури ґрунту за вмістом водотривких агрегатів

Вміст водотривких агрегатів діаметром більше 0,25 мм, %	Оцінка структурного стану грунту
Менше 10	Відсутня
10 - 20	Незадовільна
20 - 30	Недостатньо задовільна
30 - 40	Задовільна
40 - 60	Добра
60 - 75	Відмінна
Більше 75	Надмірно висока

Вміст водотривких агрегатів (від 0,25 до 10 мм) складає 60-72%, а отже даний ґрунт володіє доброю структурою

Для оструктурення ґрунтів потрібно комплексно використовувати біологічні, хімічні, фізико-хімічні, фізичні та механічні методи. Однак головне-збагачення ґрунту високоякісним гумусом. Агрегування ґрунтів сприяють органічні і мінеральні колоїди, кореневі тяжі і гіфи грибів, мікроорганізми, різні солі і т. п. Велике значення в оструктурення ґрунту належить органічним добривам, а також трав'янистої рослинності (особливо багаторічної), яка пронизує ґрунт густою мережею коренів, розчленовує її на дрібні окремо. Крім того, виникає в результаті розкладання рослинних залишків перегній, який під впливом катіонів кальцію і магнію здатний давати нерозчинний у воді гель (ґрунтовий «клей»), просочує ґрунтові грудочки і міцно їх цементує, надає їм високу водостійких. Отже, для створення і збереження ґрунтової структури необхідно систематично і в достатній кількості вносити органічні і мінеральні добрива, проводити вапнування кислих і гіпсування солонцевих ґрунтів, обробляти ґрунту в стані фізичної стиглості, тобто коли вони добре пухкої, не мажуться і не дають брил; висівати багаторічні трави і культури, що дають високі врожаї і залишають після себе багато органічних залишків; впроваджувати штучне оструктурюванні ґрунтів за допомогою різного роду бітумів, криліумів і т. п.

2.5 Фізичні властивості

Фізичні властивості ґрунтів - це один за найважливіших факторів їх родючості. Контроль змін фізичних параметрів, які відображають зміни фізичних процесів ґрунту, є необхідним елементом моніторингу з метою оцінки стану земель і визначення найбільш ефективних прийомів її збереження і підвищення родючості. Агрофізична характеристика є важливою складовою частиною теоретичного обґрунтування всіх основних заходів землеробства і меліорації, основними завданнями яких є, покращення ґрунтово-фізичних умов у відповідності з вимогами сільськогосподарських рослин.

Щільність складення (dc) - це маса абсолютно сухого ґрунту в одиниці об'єму в непорушеній будові. Визначається методом ріжучого циліндра.

Таблиця 2.6

Оцінка щільності суглинкових та глинистих ґрунтів (за М.О. Качинським)

Щільність складення, г/см3	Оцінка
< 1,00	Надмірно розпушений або багатий на органіку ґрунт
1,00-1,19	Типові показники для культурного свіже виораного ґрунту
1,20-1,29	Ущільнена рілля
1,30-1,40	Дуже ущільнена рілля
1,41-1,60	Типові показники для підорних горизонтів (крім чорноземів)
1,61-1,80	Дуже ущільнені ілювіальні горизонти ґрунтів

Щільність твердої фази ґрунту (d.т.ф.) - відношення маси абсолютно сухого ґрунту до маси рівного об'єму води при температурі +4⁰С. В межах 2-3 г/см^3.

Шпаруватість - це сумарний об'єм всіх пор ґрунту зайнятих водою і повітрям. В межах 20-80%

Таблиця 2.7

Оцінка шпаруватості ґрунтів (за М.О. Качинським)

Загальна шпаруватість для суглинкових і глинистих грунтів, %	Якісна оцінка шпаруватості
>70	Надмірно висока шпаруватість ґрунт занадто пухкий
65-55	Відмінна шпаруватість - окультурений орний шар
55-50	Задовільна шпаруватість для орного шару
50-40	Незадовільна шпаруватість для орного шару
40-25	Надмірно низька шпаруватість характерна для ущільнених ілювіальних горизонтів

.

Даний грунт має такі фізичні показники:

Щільність складення- 1,90-2,03 г/см3

Шпаруватість- 23-28%

2.6 Фізико-механічні властивості

Найбільш важливими фізико-механічними властивостями є пластичність, липкість, набухання, усадка, зв'язність, твердість і стиглість, адже вони впливають на якість обробітку ґрунту оскільки вони визначають ступінь перевертання, кришіння, розпушування та ущільнення ґрунту. Велика частина цих властивостей пов'язана з кількістю глинистих або мулистих часток і вологістю ґрунту.

Пластичність - здатність вологого ґрунту необоротно міняти форму без утворення тріщин після впливу певного навантаження. Пластичність характеризується числом Аттеберга. Верхньою межею пластичності вважають вологість, при якій ґрунт починає текти, а нижньою - вологість, при якій ґрунт перестає скочуватися в шнур без тріщин діаметром більше 3 мм. Піски мають число пластичності - 0, супіски - 0-7, суглинки - 7-17, глини - понад 17. Пластичність ґрунту широко використовується при визначенні механічного складу ґрунтів методом скочування шнурів та куль, при розрахунках тягових зусиль із обробки ґрунтів.

Липкістю ґрунту називають здатність його часток прилипати у зволоженому стані до поверхні різних предме-тів(робочих частин ґрунтообробних знарядь), а також склеюватись між собою. Вона впливає на тягове зусилля і якість обробітку ґрунту. Величина липкості залежить від гранулометричного складу, структури, вологості ґрунту, вмісту гумусу, складуобмінно - поглинутих катіонів. Липкість зростає при збіль-шенні вмісту глинистих частинок, погіршені структури, а та-кож при насиченні колоїдного комплексу ґрунту обмінним натрієм. Піщані ґрунти не мають липкості. У міру зволоження ґрунту, починаючи від її мінімальних показників, липкість зростає приблизно до 90% повного насичення водою, а потім з появою вільної води починає зменшуватися. Високогумусовані ґрунти навіть при підвищеній вологості характеризуються низькою липкістю. З липкістю пов'язана така важлива агрономічна властивість, як фізична стиглість, коли у ґрунті зникає властивість прилипати до знарядь і з'являється здатність кришитися на дрібні грудки. Оптимальна вологість ґрунту для його якісного обробітку має бути на 2-3% меншою за вологість початку прилипання ґрунту до металу. Липкість ґрунту кількісно характеризується навантаженням в г/смІ, яке...