Клінічна діагностика хвороб передшлунків ВРХ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

рогатий худоба клінічний передшлунок

Клінічна діагностика -- це наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослідження хворих тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми та ознаки й основні шляхи розпізнавання хвороб. Назва предмета походить від грецьких слів “ klinikalis “ - мистецтво лікування або “klinice“ - лікувальний заклад, що має стаціонар, “diagnosis“ - розпізнавання, “diagnosticon“ - здатний розпізнавати. Отже, цей предмет вивчає методи дослідження тварин з метою розпізнавання хвороб внутрішніх органів.

Клінічна діагностика включає дії, які тісно пов'язані між собою: методи дослідження тварин, техніка й послідовність застосування їх при дослідженні окремих органів і систем, тобто лікарська техніка, з метою розпізнавання захворювань внутрішніх органів; розглядаються виявлені при дослідженні окремих органів і систем показники (температура тіла, частота пульсу, скорочення рубця, тони серця, дихальні шуми і т.д.) та відхилення їх від показників здорових тварин. Тобто, вивчаються симптоми і тому називається семіологією, або семіотикою;виявляються уміння підсумовувати одержані при дослідженні хворої тварини симптоми, групувати їх у патогенетично зв'язані між собою групи (симптомокомплекси, або синдроми) і на основі цього робити висновок, який називається діагнозом. Ланцюжок цих логічних операцій становить суть так званого лікарського мислення основні шляхи й етапи цього мислення та його особливості є основою методики постановки діагнозу.

Таким чином, метою вивчення предмета «Клінічна діагностика внутрішніх хвороб тварин» є не постановка діагнозу при конкретному захворюванні, а вивчення методів клінічного обстеження, які застосовуються при діагностуванні різних за своєю етіологією захворювань і внутрішніх, хірургічних, гінекологічних, інфекційних, паразитарних, і тому є основою всіх наступних клінічних предметів: внутрішніх хвороб, акушерства, хірургії, епізоотології та паразитології. Усі клінічні предмети ґрунтуються на діагностиці, оскільки лікуванню і профілактиці будь-якої хвороби передує її розпізнавання, а постановку діагнозу, незалежно від причини хвороби, здійснюють, керуючись такими ж методами і принципами, які викладені в клінічної діагностики. Ось чому клінічну діагностику ще називають пропедевтикою (від грецьк. proraideuo - попередньо навчаю, підготовляю). Клінічна діагностика, будучи основою інших клінічних предметів, сама в той же час ґрунтується на фундаменті загальнотеоретичних дисциплін - анатомії, фізіології, патологічній фізіології, діалектиці, біохімії, без знання яких успішно оволодіти цим предметом неможливо. Значення “Клінічної діагностики внутрішніх хвороб тварин” для формування лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спеціалізації господарств і застосуванням новітніх технологій утримання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з вирощування високопродуктивних тварин, а отже - й високим рівнем обміну речовин. Ось чому слова професора Лейденського університету в Голландії Германа Бургава “Qui bene diagnosсіt - bene сurat!” (“Хто добре діагностує, той добре лікує!”), які стали вже афоризмом, та висловлювання одного з основоположників російської медицини М.Я. Мудрова: “Насамперед необхідно пізнати хворобу, бо пізнання хвороби - вже половина лікування”, - не втратили свого значення і в наші. Символом професії лікаря є запалена свічка з написом “Aliis inserviendo ipse consumer“ (“Світячи іншим, згоряю сам“).



Анатомо-фізіологічні данні

Шлунок - це мішкоподібне розширення травної трубки, де нагромаджується їжа. Шлунок виконує механічну функцію: перемішує і переміщує вміст. Під дією шлункового соку, який виділяється залозами шлунка, їжа перетворюється на кашоподібну масу (хімус), що періодично надходить у тонку кишку. У шлунку деякі речовини можуть всмоктуватися, хоча і в незначній кількості. Багатокамерний шлунок є стравохідно-кишкового типу, тому слизова оболонка на вихідній ділянці шлунка стравохідного типу (багатошаровим плоским епітелієм, не має шлункових залоз), а на вихідній - кишкового (циліндричний епітелій). Остання відрізняється від першої темно-рожевим кольором і бархатістю.

У багатокамерному шлунку передшлунки чітко відділені від залозистого шунка. Значення передшлуків надзвичайно велике. Вони є резервуаром для великої кількості трав'янистої їжі, і завдяки наявності мікрофлори тут відбуваються складні бродильні процеси, в результаті яких розщеплюється груба клітковина їжі. Отже. В передшлунках відбувається підготовка і бактеріально-хімічна обробка їжі.

Передшлунки багатокамерного шлунку: рубець, сітка, книжка і сичуг.

Рубець - у вигляді видовженого мішка розміщується в лівій половині черевної порожнини (рівень шостого міжреберного простору) до тазової порожнини, заходячи частково в задню праву половину черевної порожнини. Своєю пристінковою поверхнею рубець на всьому протязі прилягає до лівої черевної стінки, а нутрощевою до кишок. Дорсальним краєм він прикріплюється до діафрагми і поперекових м'язів. Вентральний край рубця прилягає до нижньої стінки черевної порожнини. Рубець двома поздовжніми борознами поділяється на дорсальний і вентральний мішки. Краніальна борозна відмежовує спереду присінок рубця, у який впадає стравохід. З протилежного краю рубця проходить каудальна борозна, дорсально і вентрально від якої розміщені каудодорсальний і каудовентральний сліпі мішки. Останні відділяються від дорсального йвентрального мішків відповідними вінцевими борознами.

Рельєф внутрішньої поверхні рубця визначають відповідні борозни, яким усередині відповідають складки стінки з потовщеним краєм у вигляді гладеньких світлих тяжів - права й ліва поздовжні складки, дорсальна й вентральна вінцеві складки.

Слизова оболонка рубця вистелена багатошаровим плоским зроговілим епітелієм і густо всіяна рухливими сосочками (до 1см завдовжки). Усередині сосочків є м'язові волокна та густа сітка судин. У присінку рубця від стравоходу починається сіткова (стравохідна) борозна. Дещо каудальніше знаходиться рубцево-сітковий отвір, обмежений відповідною складкою.

М'язова оболонка рубця утворена зовнішніми поздовжніми і внутрішніми коловими волокнами. В ділянці складок м'язова оболонка потовщена. Серозна оболонка рубця в ділянці поздовжніх борозен переходить у більший сальник.

Сітка - має округлу форму і є продовженням вперед і вниз присінка рубця. Вона розміщена спереду від рубця в ділянці мечеподібого хряща, прилягає до вентральної частини діафрагми. Слизова оболонка сітки зібрана у складки (до 12мм заввишки), які формують своєрідні чотири-, п'яти- або шестигранні великі комірки, які нагадують комірки сітки, у зв'язку з чим цей орган дістав таку назву. На їхньому дні помітні такі самі дрібні комірки, вкриті сосочками.

Від місця входу стравоходу в рубець до отвора в книжку по правій стінці сітки згори вниз тягнеться особлива борозна - борозна сітки (стравоходу). Остання обмежена губами. Вони, як і дно борозни, мають м'язову основу із складним розміщенням м'язових волокон. Губи борозни, з'єднуючись між собою вільними краями, формують канал, по якому проходить рідина безпосередньо із стравоходу в книжку. Борозна сітки добре розвинена у телят, у дорослих тварин губи значно атрофуються.

З рубцем сітка сполучається великими рубцево-сітковими отворами, а з книжкою - щілиноподібним сітково-книжковим отвором.

На сітці розрізняють діаярагмальну і нутрощеву поверхні. М'язова оболонка сітки, на відміну від рубця, складається із зовнішнього колового і внутрішнього поздовжнього шарів м'язових волокон.

Книжка - округлої форми орган, дещо сплющений з боків. Вона розміщена між сіткою і сичугом дорсально від них. На книжці розрізняють пристінкову і нутрощеву поверхні. Верхній щілиноподібний отвір веде в сітку, другий отвір, менших розмірів, веде вправо і вниз, у передній кінець сичуга. Обидва отвори розміщені поряд і між ними по нижній стінці проходить дно (основа) книжки. На дні розміщена борозна книжки, яка сполучує отвори.

Верхня частина порожнина книжки заповнена численними поздовжніми листкоподібними пластинками (листочками) різних розмірів із сосочками. Пластинки розділені міжлистковими заглибинами. Між листочками книжки кормова маса перетирається і віджимається. При розтині книжки видно, що вона заповнена дрібно перетертим кормом, який знаходиться між листочками.

М'язова оболонка книжки складається із зовнішнього і внутрішнього (колового) шарів м'язових волокон. Останній шар у ділянці книжково-сичужного отвору утворює стискач. Зовні книжка вкрита серозною оболонкою.

Сичуг - значних розмірів, має форму витягнутої в доввжину груші. Потовщена основа його сполучається з книжкою, а звужена, вигнута на кінці частина (пілорус) переходить у дванадцятипалу кишку. Сичуг розміщений вентрально в правій половині черевної порожнини, займає невеликий відділ правого підребер'я і ділянку мечеподібного хряща. На ньому розрізняють, як і на однокамерному шлунку, вигнуту вентрально велику кривину і дорсально малу кривину, дно сичуга, а також пристінкову і нутрощеву поверхні.

Слизова оболонка сичуга кишкового типу ніжна, бархатиста і зібрана в довгіскладки (12-16, близько 5см заввишки), які беруть початок від отвору книжки в сичуг, тягнуться спіралеподібно вздовж сичуга до пілоруса і тут, зменшуючись по висоті, губляться. Ці складки називаються спіральними, у книжково-сичужному отворі вони утворюють сичужні паруси. Останні не допускають надхоження вмісту сичуга в книжку.

Як і в однокамкрному шлунку, в сичузі розрізняють залозисті ділянки його слизової оболонки: невелику кардіальну, пілоричну і власне шлунка. Стискач пілорусаутворює з боку меншої кривини потовщення, або подушку.

М'язова оболонка сичуга складається з двох шарів: поздовжнього і колового. Сичуг зовні вкритий серозною оболонкою.

Рубець майже повністю займає ліву половину черевної порожнини від діафрагми до входу в таз, а позаду і внизу частково переходить на праву половину черевної порожнини. Вміст рубця у новонароджених телят - 0,4-0,5 л, у корів - 100-150 і навіть 200 л, у овець і кіз - 13-23 л.

Сітка є продовженням рубця. Розміщена вона попереду його, в нижній частині черевної порожнини, у куполі діафрагми, передня ділянка її доходить до 6-7-го ребра і прилягає до діафрагми, а задня -- безпосередньо над мечоподібним відростком. Вміст сітки у корів 4--6 л, овець і кіз - 1-2 л.

Книжка лежить між сіткою і сичугом у правому підребер'ї від 7-го до 10-го ребра. Об'єм книжки у корів 7-18, овець - 0,3-0,9 л.

Сичуг знаходиться у правому підребер'ї, частково в ділянці мечоподібного відростка. Він своїм правим боком прилягає до черевної стінки вздовж реберної дуги, від 9-го до 12-го реберного хряща, дещо виходить з-під реберної дуги.



Діагностичне значення дослідження передшлунків

Синдром дистонії передшлунків

Дистонія (грец. dys- порушення, tonos -напруження) - синдром, який характеризується порушенням моторної і евакуаторної функцій передшлунків. За етіологією дистонія є первинною і вторинною. Первинна дистонія є характерним синдромом хвороб рубця (ацидоз і алкалоз, парез і тимпанія рубця), сітки (травматичний ретикуліт і рети- кулоперитоніт) та книжки (закупорення книжки).

Симптомокомплекси цих хвороб мають ряд спільних симптомів: зниження апетиту або навіть відмова від корму (анорексію), рідка і нетривала жуйка, послаблення або зникнення моторики передшлунків.

Окрім цих симптомів, які характерні для гіпо- та атонії передшлунків, при ацидозі рубця спостерігають й інші зміни -- зменшення величини рН вмісту рубця (менше 6,2), тахікардію, ламініт, накопичення молочної кислоти у вмісті рубця (більше 2 ммоль/л) і крові (більше 1,5 ммоль/л), зменшення резервної лужності крові до 35 об% С0₂, а величини рН - до 7,15.

Алкалоз рубця характеризується зрушенням величини рН його вмісту в бік лужної реакції внаслідок поїдання тваринами великої кількості бобових трав та інших кормів, багатих на білок. Відмічається пригнічення, сонливість, величина рН вмісту рубця вище 7,5, концентрація аміаку більша 25 мг в 100 мл, резервна лужність крові підвищена до 64 об% С0₂ і вище, рН сечі 8,4 і більше.

Парез рубця характеризується переповненням його ущільненими кормовими масами внаслідок послаблення тонусу м'язів стінки. На початку хвороби скорочення рубця часті та нетривалі, у тварин виникають ознаки неспокою. В міру набухання кормів і збільшення об'єму рубця його скорочення послаблюються, частота їх зменшується або моторна функція рубця повністю припиняється. Вміст рубця твердої консистенції, при натискуванні утворюється ямка, що повільно вирівнюється.

Тимпанія рубця характеризується переповненням його газами внаслідок посиленого їх утворення і затримки відходження з нього. Первинна тимпанія з гострим перебігом виникає при поїданні великої кількості легкоферментованих соковитих кормів, особливо коли вони зволожені росою, дощем або зігріті при залежуванні в купах. Вторинна тимпанія виникає при закупоренні стравоходу, травматичному ретикулоперитоніті та інфекційних захворюваннях - сибірці, емфізематозному карбункулі, брадзоті овець та ін.

На початку хвороби скорочення рубця посилені, потім швидко послаблюються і зникають. У тварин збільшується об'єм живота, особливо лівої половини з випинанням стінки лівої пахвини, виникає почуття страху і неспокою. При пальпації лівої голодної ямки визначається твердоеластична консистенція вмісту рубця, при перкусії виявляють тимпанічний звук. Дихання часте, поверхневе, переважно грудного типу. Тварина дихає через розкритий рот, із якого виділяється велика кількість слини.

Гіпотонія і атонія передшлунків характерна і для травматичного ретикуліту та ретикулоперитоніту. Хвора тварина малорухома, пригнічена, стоїть згорбившись, стогне, коли лягає, встає чи рухається. При глибокій пальпації сітки у ділянці мечоподібного хряща груднини, натисканні долонями на шкіру заднього схилу холки з одночасним підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення, у тварин, хворих на травматичний ретику- лоперитоніт, виникає больова реакція. Тварина стогне, ухиляється від дослідження, прогинає спину, іноді стає на зап'ясткові суглоби.

Закупорення книжки проявляється гіпо- та атонією рубця, зникненням шумів крепітації в книжці, болісністю в ділянці розташування. Спостерігаються виражене пригнічення, малорухливість, анорек- сія, тахікардія і тахіпное.

Синдром неонатальної диспепсії

Синдром диспепсії (від грец. dys- порушення, pepsis - травлення) - це комплекс клініко-лабораторних ознак, зумовлених порушенням травлення різної етіології з мапьдигестією і малабсорбцією (порушення всмоктування), дискінезією кишечнику (від грец. kinesis - рух). В основі синдрому лежить порушення секреторної, перетравлювальної, всмоктувальної, моторної і екскреторної функцій сичуга і кишечнику, що в подальшому зумовлює розвиток дисбактеріозу, зневоднення, інтоксикацію. Включення в назву синдрома терміну “нео- натальна” (neos - новий, natus - народження) акцентує увагу на період виникнення хвороби.

Методи дослідження передшлунків і сичуга жуйних

Дослідження рубця

Рубець (rumen) - перший і найбільший відділ багатокамерного шлунка жуйних тварин, майже повністю займає ліву половину черевної порожнини від діафрагми до входу в таз, а позаду і внизу частково переходить на праву половину черевної порожнини. Вміст рубця у новонароджених телят - 0,4-0,5 л, у корів - 100-150 і навіть 200 л, у овець і кіз - 13-23 л.

Рубець досліджують оглядом, пальпацією, перкусією, аускультацією. У деяких випадках застосовують румінографію і проводять лабораторне дослідження вмісту рубця.

Оглядом визначають об'єм і форму черева, ступінь заповнення голодних ямок. У здорових тварин обидві половини черева до годівлі приблизно однакові за об'ємом, а після годівлі ліва половина дещо збільшена і голодна ямка виповнена. При гострій тимпанії рубця і переповненні його кормовими масами черево набуває округлої форми, ліва голодна ямка сильно випинається. У тварин, які тривалий час недоїдають, голодні ямки сильно западають, а черево зменшується в об'ємі.

При огляді лівої голодної ямки у здорових тварин можна помітити періодичне хвилеподібне випинання черевної стінки, викликане скороченням рубця.

Пальпація -- основний метод дослідження рубця, оскільки з її застосуванням одержують досить об'єктивні дані: частоту скорочення рубця, силу й ритм скорочень, ступінь його наповнення, характер та консистенцію вмісту, чутливість і напругу стінок.

У здорових тварин перед прийманням корму черевна стінка в ділянці лівої голодної ямки м'яка, неболюча. При натискуванні тильним боком долоні, зібраної в кулак, відчувається невелика кількість газів, а через неї глибокою поштовховою пальпацією можна виявити кормові маси тістоподібної консистенції. Після приймання твариною великої кількості корму і в процесі його травлення дорсальна ділянка рубця заповнюється досить великою кількістю газів, голодна ямка вирівнюється, стінки черева і рубця стають еластичними. Сильним поштовхом вдається подолати шар газів і відчути вміст тістоподібної консистенції. При переповненні вміст рубця стає щільної консистенції, при надавлюванні в ділянці лівої голодної ямки утворюється повільно зникаюча ямка. У випадку хронічної атонії, особливо у кіз, спостерігається флуктуюча консистенція, а при тимпанії черевна стінка у ділянці рубця буває настільки напруженою через нагромадження у рубці великої кількості газів, що навіть сильною поштовховою пальпацією не вдається відчути тістоподібної консистенції вмісту, що знаходиться вглибині.

Частоту скорочень рубця визначають, поклавши тильний бік долоні в ліву голодну ямку і злегка натиснувши на неї. Під час скорочення рубця рукою відчувають напруження черевної стінки і її випинання, що викликає підняття руки, після чого рука повільно і поступово опускається. Таким методом легко підрахувати частоту скорочень рубця, визначити їх силу та ритм. У здорової великої рогатої худоби частота скорочень рубця становить 3-5 протягом 2 хв або 8-12 за 5 хв, у овець - 3-6 і у кіз - 2--4 протягом 2 хв. Силу скорочень рубця визначають за висотою випинання лівої голодної ямки.

При гіпотонії частота і сила скорочень рубця зменшуються, а при атонії скорочення рубця стають настільки слабкими, в'ялими й разом з тим короткими, що їх майже не вдається виявити. У початковій стадії гострої тимпанії рухи рубця стають частими (6 разів і більше за 2 хв), сильними та тривалими.

Аускультацією рубця виявляють тріскучі звуки, які періодично виникають, поступово підсилюються і досягають найбільшої інтенсивності в період скорочення рубця, а потім послаблюються; у проміжках між скороченнями рубця прослуховуються поодинокі звуки. При послабленні перистальтики рубця шуми затихають або зовсім зникають, а при підсиленні інтенсивність їх зростає.

Перкусією лівої голодної ямки у здорових тварин виявляють тимпанічний звук з різними відтінками залежно від кількості газів у рубці. При переповненні рубця кормовими масами звук стає притупленим або тупим, а при газовій тимпанії рубця - тимпанічним з металевим відтінком.

Румінографія - графічний запис скорочень рубця, який дає змогу точно і об'єктивно охарактеризувати його моторну функцію. Нині користуються румінографом З.С. Горяїнової (рис. 1). Рухи рубця реєструють у вигляді зубців. На одержаній румінограмі визначають: частоту скорочень рубця за 5 хв; силу скорочень (за висотою хвиль у міліметрах), яка у здорових корів повинна становити 16-26 мм; загальну тривалість скорочень, враховуючи, що 1 мм на румінограмі відповідає 3 с; тривалість активної діяльності рубця, виражену в процентах до загального часу записування (у здорових корів - 30- 38 %); ритмічність скорочень - за рівномірністю проміжків між вершинами зубців і рівномірністю хвиль скорочень за висотою.

При атонії і гіпотонії передшлунків частота скорочень і висота зубців різко зменшені, а тривалість активної роботи рубця при гіпотонії зменшена до 18-24 %, іноді зубці майже не виражені. За травматичного ретикулоперитоніту на руміно- грамі виявляють чергування нормальних і послаблених хвиль скорочень рубця, подовжені паузи спокою рубця тривалістю до 1,5-2,5 хв, частота скорочень і тривалість активної моторики рубця знижені.

Дослідження вмісту рубця дає змогу одержати досить об'єктивну й цінну інформацію про біохімічні процеси, які відбуваються у передшлунках жуйних. Вміст рубця беруть за допомогою зонда з тяжкою оливою через 2-3 год після годівлі, але у хворих тварин з анорексією цього не дотримуються. Проводять фізичне, хімічне й мікроскопічне дослідження вмісту рубця.

Колір вмісту залежить від характеру з'їденого корму, переважно від світло- до темно-зеленого, після згодовування зернових кормів - молочного з сірим відтінком, сіна -- з коричневим.

Зетах вмісту рубця - ароматний, кислуватий, при ацидозі та хронічному румініті - кислий, алкалозі - аміачний, гнильний. Консистенція рубцевої рідини при фізіологічно нормальній ферментації кашкоподібна, напіврідка, при румініті - водяниста, алкалозі - водяниста з піною.

ВеличинарН вмісту рубця - дуже важливий показник, який характеризує стан кислотно-основного балансу в рубцевій рідині і свідчить про стан рівноваги між найважливішими метаболітами: з одного боку між леткими жирними кислотами (ЛЖК) і молочною кислотою, з другого - між аміаком, бікарбонатами та фосфатами. У здорових корів реакція вмісту рубця нейтральна, слабокисла або слаболужна, величина рН коливається у межах від 6,8 до 7,2, у високопродуктивних корів - від 6,3 до 7,0 (Чуб О.В., 2000). Значні відхилення реакції вмісту рубця в бік ацидозу або алкалозу викликають зміни кількісного та видового складу мікрофлори рубця і відповідно - синтезованих ЛЖК, призводять до зменшення кількості інфузорій.

Концентрація ЛЖК у рубці великої рогатої худоби при повноцінному і збалансованому раціоні може коливатися від 80 до 150 ммоль/л, у овець - від 50 до 150 ммоль/л. Збільшується кількість ЛЖК при годівлі тварин багатими на легкоферментовані вуглеводи (цукор, крохмаль) кормами, тобто при згодовуванні буряків, картоплі, зернових концкормів, зменшується - при гіпотонії передшлунків, зміщенні сичуга, затриманні посліду та інших хворобах.

Крім загальної кількості ЛЖК, важливе діагностичне значення має визначення співвідношення між окремими кислотами, яке залежить від складу раціону. Збільшення кількості клітковини в раціоні жуйних призводить до підвищення продукції оцтової, крохмалю -пропіонової, цукру - масляної кислот. Оптимальне співвідношення має бути наступним: оцтової кислоти - 60-65 %, пропіонової - 20, масляної - 15 %. У високопродуктивних корів навіть за достатньої кількості сіна в раціоні частка оцтової кислоти зменшується до 45-55 %, а пропіонової і масляної збільшується відповідно, до 20-35 і 15-25 %. Це пояснюється переважанням у раціоні зернових кормів. Окрім основних, у вмісті рубця виявлені ізовалеріанова (1,0-3,0 %), валеріанова (1,0--4,0) та ізомасляна (0,5-1,5 %) кислоти. На співвідношення кислот у стійловий період сприятливо впливає згодовування сіна, а в літньо-осінній період - трави. При надмірному згодовуванні легкопе- ретравних вуглеводів (крохмалю і цукру) у рідині рубця збільшується уміст молочної кислоти (в нормі 0-2 ммоль/л), а величина рН зменшується до 4,0-5,6 (ацидоз рубця).

При деяких хворобах, що супроводжуються дистонією рубця, співвідношення між окремими кислотами змінюється: частка оцтової і пропіонової кислот зменшується, масляної - збільшується. Зокрема, при кетозі співвідношення між пропіоновою і масляною кислотами зменшується до 1,04, порівняно з 1,4 у здорових корів. При зміщенні сичуга у вмісті рубця значно зростає частка ізовалеріанової (до 4-5 %) і валеріанової (6-8 %) кислот.

Важливим показником функціонального стану рубця є кількість інфузорій у його вмісті, їх рухливість та видовий склад. У корів, яких утримують на повноцінному й різноманітному за своїм складом раціоні, кількість інфузорій коливається від 500 тис. до 1,2 млн в 1 мл вмісту рубця. За ацидозу або алкалозу, гіпотонії та атонії рубця кількість інфузорій зменшується в основному за рахунок великих форм, інколи вони зникають зовсім. При зміщенні сичуга кількість інфузорій зменшена до 80-100 тис. в 1 мл вмісту рубця (Чуб О.В., 2000).

Активність мікрофлори рубця визначають пробою з метиленовим синім за Дірксеном і Хофреком. Проба полягає у тому, що 1 мл 0,03 %-ного розчину метиленового синього, доданого до 20 мл рідини рубця, знебарвлюється протягом 1,0-2,5 хв. При зниженні активності мікрофлори рубця час знебарвлення метиленового синього збільшується до 5-10 хв, а при зміщенні сичуга - до 15 хв (Чуб О.В., 2000).

Дослідження сітки

Сітка (reticulum) є продовженням рубця. Розміщена вона попереду його, в нижній частині черевної порожнини, у куполі діафрагми, передня ділянка її доходить до 6-7-го ребра і прилягає до діафрагми, а задня -- безпосередньо над мечоподібним відростком. Вміст сітки у корів 4--6 л, овець і кіз - 1-2 л. Головна функція сітки - сортування грубих, недостатньо подрібнених кормових мас.

Основним захворюванням сітки є травматичний ретикуліт, який ускладнюється ретикулоперитонітом, тому всі методи дослідження сітки спрямовані на діагностику цього захворювання. До таких методів відносять проби, метою яких є виявлення больової реакції з боку травмованої сітки на пальпацію, перкусію та інші маніпуляції. Застосовують також металоіндикатори та лабораторне дослідження крові. З анамнезу дізнаються, що хворі тварини малорухливі, відстають від стада, відмовляються спускатися згори, тоді як угору йдуть добре, у стійлі прагнуть поставити грудні кінцівки вище, а тазові, навпаки, нижче. При огляді можна помітити підтягнутість черевної стінки, відведення ліктьових горбів від тулуба.

Найбільш поширеним і простим методом дослідження сітки є глибока пальпація у ділянці мечоподібного хряща груднини. Дослідник присідає з лівого або правого боку тварини, ліктем правої руки опирається на коліно правої ноги і кулаком поступово надавлює на ділянку мечоподібного хряща, підсилюючи натиск підніманням ноги на носок (рис. 2). Після цього кулак різко відводять. Пробу повторюють 2-3 рази. Здорова тварина поводиться спокійно, тоді як хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому стежать за тазовими кінцівками. У дуже масивних тварин під мечоподібний хрящ груднини підводять товсту палицю і повільно піднімають її одночасно з обох боків, натискують на нього, а потім палицю різко опускають (проба Гетце).

Наступний метод пальпації - проба на біль у ділянці холки, запропонована С.І.Смирновим. Долоні обох рук кладуть на шкіру заднього схилу холки і кінчиками пальців натискують на досліджувану ділянку без збирання складки шкіри (рис. 110). Після досягнення максимального тиску руки приймають. Позитивна реакція супроводжується стогнанням, занепокоєнням, прогинанням спини, інколи тварини стають на зап'ясткові суглоби. Основою цієї проби є підвищення чутливості шкіри на задньому схилі холки при ураженні сітки (вісцеро-сенсорний рефлекс). Часто цю пробу поєднують з підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення (спосіб Рюгга). Внаслідок вигинання спини і напруження м'язів черевного преса, що зумовлюють здавлювання сітки, у хворих тварин виникає біль.

У ряді випадків, особливо при травмуванні діафрагми, досить цінні результати одержують вібраційною перкусією по лінії прикріплення діафрагми або глибокою перкусією за Тверецьким. У першому випадку удари наносять молоточком в 12-му міжреберному проміжку по лінії маклака, 10-му - по лінії плечового суглоба і у 8-му - в місці з'єднання ребра з реберним хрящем. При глибокій перкусії плесиметр кладуть в останньому міжребер'ї, починаючи з зовнішнього краю найдовшого м'яза спини, поступово переміщаються по лінії закріплення діафрагми до нижньої межі грудної стінки. С.І.Смирнов рекомендує виконувати перкусію у ділянці проекції сітки зліва та справа (6-7-е міжребер'я на рівні ліктьового горба) легкими ударами, починаючи з віддалених ділянок тіла, поступово наближаючись до місця ураження і посилюючи удари.

Серед допоміжних методів дослідження сітки нині практикують виявлення металевих сторонніх предметів за допомогою металоінди- каторів різних моделей, металошукача типу МЗОК і металодетектора МД-05 (конструкції Коробова О.В., Проніна О.І.) зі спрямованою магнітною антеною. Метапошукач прикладають до тіла тварини в ділянці мечоподібного хряща груднини. Металеві предмети викликають зміни звучання у слуховому апараті навушників. Проте апаратами можна виявити лише феромагнітні металеві предмети і неможливо відрізнити вільнолежачі предмети від тих, які проникли в стінку сітки. Водночас металошукачі дають змогу за короткий час обстежити на металоносійство сотні тварин і на підставі одержаних результатів організувати активну профілактику та лікування.

З діагностичною метою застосовують також магнітні зонди, морфологічне дослідження крові (виявляють лейкоцитоз, нейтрофілію з простим зрушенням ядра, збільшення ШОЕ), пробне проколювання черева з правого боку по ходу 9-го ребра на 1-2 см вище або нижче молочної вени (одержують серозно-фібринозний ексудат).

У багатьох літературних джерелах рекомендують застосовувати фармакологічні проби, суть яких полягає у введенні тваринам румінаторних (настойки білої чемериці, карбахоліну, пілокарпіну) і послаблювальних засобів, які при травматичному ретикулоперитоніті викликають загострення хвороби й посилення болю. У зв'язку з негативними наслідками від застосування цих проб, як і від проганяння тварин згори, необхідно відмовитися. Наведених методів достатньо для встановлення діагнозу.



Дослідження книжки

Книжка (omasum) - третій відділ шлунка жуйних - лежить між сіткою і сичугом у правому підребер'ї від 7-го до 10-го ребра. Об'єм книжки у корів 7-18, овець - 0,3-0,9 л. Основні функції її - подальше подрібнення кормових мас і всмоктування рідини. Книжку досліджують в основному аускультацією, рідше пальпацією і перкусією. У деяких випадках проводять її пункцію.

Аускультацію книжки виконують з правого боку в ділянці від 7- го до 10-го ребра по лінії плечового суглоба. У здорових тварин чути неголосні постійні крепітувальні шуми. На відміну від шумів рубця вони слабші, постійні і не збігаються і рухами рубця. І Іослаблсння шумів і навіть повне зникнення їх спостерігають мри закупоренні книжки, запаленні та некрозі її листочків.

Пальпацію ділянки книжки проводять там же, де й аускультацію, надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжре- бер'я. При закупоренні книжки і запаленні її слизової оболонки пальпація викликає у тварин больову реакцію.

У ділянці книжки проводять також вібраційну перкусію молоточком короткими сильними ударами. У здорових тварин перкусія не виявляє больової реакції, а при закупоренні книжки біль виражений сильніше, ніж при пальпації.

Дослідження сичуга

Сичуг досліджують у правому підребер'ї, частково - в ділянці мечоподібного відростка. Він своїм правим боком прилягає до черевної стінки вздовж реберної дуги, від 9-го до 12-го реберного хряща, дещо виходить з-під реберної дуги. Серед хвороб сичуга зустрічаються запалення слизової оболонки (абомазит), у тому числі з утворенням ерозій та виразок (виразковий абомазит), зміщення сичуга каудо- дорсально вліво або вправо, причому зміщення вправо може перебігати із скручуванням органа в лівий або правий боки. Зміщення сичуга найчастіше спостерігається у високопродуктивних корів віком від З до 7 років протягом чотирьох тижнів після отелення (65 % і більше) і значно рідше (15 %) -- за три тижні до нього. Рідко на зміщення сичуга хворіють бугаї і молодняк після тримісячного віку та нетелі. У новонароджених телят часто зустрічаються казеїно-безоарна хвороба з локалізацією безоарів у сичузі та ряд інфекційних хвороб, які перебігають з ураженням сичуга (рота- та коронавірусний ентерити, колібактеріоз).

Для дослідження сичуга застосовують огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, зондування, ендоскопію. Оглядом можна виявити зміни лише при зміщенні сичуга: в деяких випадках спостерігають асиметрію черева в ділянці трьох останніх міжреберних проміжків зліва або справа.

Зовнішню пальпацію проводять сильним надавлюванням лівим кулаком або кінцями пальців лівої руки, підведеними під реберну дугу, від 12-го до 9-го реберних хрящів. Таке дослідження ефективніше у телят і дрібних жуйних, а в дорослої великої рогатої худоби сильно напружена черевна стінка обмежує діагностичне значення пальпації. Натискування викликає больову реакцію при абомазиті та виразках сичуга. Для діагностики зміщення сичуга пальпацію застосовують у ділянці випинання - в останніх трьох міжребер'ях та в краніальному краї голодної ямки. Тут відчувається напруження шкіри і виявляється біль. Внутрішньою пальпацією (ректальним дослідженням) можна інколи виявити правобічне зміщення сичуга вверх - у правій клубовій ділянці пальпують його задню частину, як правило, наповнену газами. При лівобічному зміщенні наповнений газами сичуг займає положення між поверхнею рубця і лівою черевною стінкою, тому ректальним дослідженням можна виявити деяке зміщення рубця, який займає майже центральне положення.

Перкусією одержують позитивні результати лише при зміщенні сичуга. При лівобічному зміщенні перкусію проводять від лівої голодної ямки вперед і вниз у напрямі серця в останніх трьох міжреберних проміжках, при правобічному - справа. Перкусією визначають навкіс розташовану смугу сильного металевого звуку. Особливо чіткі металеві звуки прослуховуються, якщо навколо прикладеного фонендоскопа стукати ручкою перкусійного молоточка або кінчиками пальців (рис. 4).

Діагностичне значення аускультації при абомазиті невелике, оскільки перистальтичні шуми, що виникають у сичузі (переливання рідини, гурчання), нагадують шуми в кишечнику. При зміщенні сичуга аускультацією у верхній ділянці зміщення виявляють досить важливий симптом - звук краплі, що падає. У нижній ділянці знаходять шум плескоту рідини, який особливо добре прослуховується фонендоскопом, прикладеним в останніх трьох міжреберних проміжках, коли одночасно проводити поштовхову пальпацію під реберною дугою (рис. 5).

Діагностичну пункцію сичуга здійснюють для уточнення діагнозу зміщення в 12-му або 11-му міжребер'ях голкою з канюлею. Голку спрямовують у краніо-вентральному напрямі. Виділювані гази можна розрізняти за кислим запахом, а виділювана рідина має рН від 1,5 до 2,5.

Ендоскопію проводять у правій голодній ямці зліва або справа, залежно від зміщення. При лівобічному зміщенні в краніо-вентральному напрямі з правого боку знаходять червоного кольору рубець, зліва - світло-червоний зміщений сичуг. Далі попереду, у верхній половині здутого сичуга і лівого боку рубця, видно темного кольору селезінку.

Методика зондування сичуга розроблена лише у телят молочного періоду годівлі, оскільки в них у період ссання змикаються губи стравохідного жолоба (автори методу Симонов І.М., Мушинський М.С.). Вміст сичуга в телят у перші 0,5-2,5 год життя до годівлі молозивом відрізняється від вмісту, одержаного через 1 год після випоювання молозива. Величина рН відповідно становить 3,6-4 і 5,1-5,4, загальна кислотність - 3-4 і 48- 52 од., зв'язана соляна кислота - 0,5-2 і 11-24 од., пептична активність за Меттом - 0,1-0,2 і сліди -- 0,3 мм, хімозинна дія за П'ятницьким - 80-326 с і 50-55 с. Вільна соляна кислота в сичужному соку відсутня протягом перших 36 годин життя. Білкову ексудацію визначають за методом Трибуле-Вишнякова. Наявність розчинного білка свідчить про посилене його виділення кишковою стінкою, що пов'язано з запальними процесами слизової оболонки кишечнику.

Визначення активності ентерокінази та лужної фосфатази в калі (за Шлигіним, Фоміною і Михліним) має велике значення для діагностики диспепсії і гастроентероколіту у телят. При цих захворюваннях активність ферментів підвищується.

Бактеріологічні та гельмінтологічні дослідження калу проводять головним чином при підозрі на інфекційні й паразитарні хвороби. Методика їх описана в спеціальній літературі.

Дослідження тварини

Попереднє знайомство з твариною

Реєстрація:

1) Вид тварини: велика рогата худоба;

2) Стать: корова;

3) Інвентарний номер: 8329;

4) Вік: 4 роки;

5) Маса тіла: 450 кг;

6) Порода: чорно-ряба;

7) Масть: чорно-біла.

8) Власник тварини:НДГ БНАУ

9) Адреса власника тварини:Київська обл, Білоцерківський р-н, вул. Докучаєва, НДГ БНАУ

10) Дата дослідження:18.10.12р.

Anamnesis vitae

Умови утримання: приміщення та підлога застарілі, але відповідають умовам утримання; вентиляція задовольняє фізіологічні потреби тварини; освітлення сприятливе; підстилка наявна; гній прибирається напівавтоматично; моціон тварини активний та систематичний; утримання безприв'язне; тварине більше чиста ніж брудна.

Anamnesis morbi

Тварина захворіла місяць назад, тобто приблизно 18.0912р., температура була підвищена на момент захворювання. Вона неохоче споживала корм, відмічалась гіпотонія передшлунків. Коньюктива мала блідо-рожеве забарвлення, відмічалися набряки в ділянці кінцівок і підгрудка. Перший тон серця був посилений, відмічалась його розщепленням. Шкіра була зниженої еластичності, волосся тьмяне і скуйовджене. На початку захворювання були витіки з очей і засохлі кірочки ексудату.

Загальне дослідження.

Найважливіші показники стану здоров'я тварини:

Температура: 39^оС

Пульс: 40 за хв

Дихання:17 за хв

Габітус:

Загальний стан: задовільний;

Положення в просторі: фізіологічне стояче;

Вгодованість: нижча за середню;

Конституція: ближча до щільної;

Будова тіла: середня;

Дослідження волосся, шкіри і підшкірної клітковини.

Волосяний покрив: нерівномірно густий, короткий;

Волосся утримується шкірі;

Колір шкіри: рожевий;

Еластичність шкіри: знижена, сухість наявна;

Цілісність шкіри: пошкоджень не виявлено;

Набряків, нашарувань і товстоногості не виявлено;

Дослідження слизових оболонок

Коньюктива: блідо-рожева

Слизова піхви: рожева;

Дослідження лімфатичих вузлів

Всі лімфовузли в нормі, крім під щелепових, які були округлої форми, рухливі, не болючі, щільні, горбкуваті.

Дослідження крові

Підрахунок кількості еритроцитів меланерним методом

Набираю кров у меланжер до мітки 0,5 розбавлення відповідно у 200 разів. Кінчик меланжера витираю ватою. Для правильного наповнення меланжер тримаю спочатку під кутом, а потім перевожу у вертикальне положення. З %- ний розчин натрію хлориду набираю до мітки 101 (обережно, щоб в ампулу не потрапило повітря). Знімаю гумову трубочку, меланжер закриваю з обох кінців пальцями і струшую. Отримую розведення у 200 разів. До лічильної камери притираю покривне скло так, щоб були помітні райдужні кільця. Із меланжера видаляю на вату перші 2 краплі розведеної крові, а наступною краплею торкаюся збоку до покривного скла і середньої пластинки камери. Внаслідок капілярності рідина заповнює камеру. Зайву рідину видаляю ватою.

Підрахунок еритроцитів провожу при малому збільшенні мікроскопа (ок. 15; об. 8). Клітини підраховую у п'яти великих квадратах, розміщених по діагоналі сітки, кожний з яких розділений на 16 маленьких квадратів. Клітини у великому квадраті починаю рахувати з лівого верхнього маленького квадрата, а потім перехожу на другий, третій, четвертий. Після верхнього ряду рахую еритроцити у нижче розміщеному ряду, починаючи з першого правого квадрата і т. д. Рахую еритроцити, що знаходяться всередині маленьких квадратів, а також на лівому і верхньому боках великого квадрата, а еритроцити на нижньому і правому боках не враховую.

Кількість еритроцитів (X) в 1 мкл крові визначаю за формулою:

X=a*c/n*s*h=570*200/5*0.04*0.1=114000/0.02=5700000=5.7Т/л

де: а - кількість еритроцитів, підрахованих у п'яти великих квадратах; с - розбавлення крові (у 200 або 100 разів ); п - кількість квадратів, у яких рахували еритроцити; s -- площа великого квадрата (1/25 мм²); h - висота камери (0,1 мм), 5.7 Т/л є нормою для великої рогатої худоби.

Серед змін еритроцитів частіше спостерігають зменшення їх кількості нижче мінімальних фізіологічних показників -- еритроцитопенія (олігоцитемія). Вона зустрічається при анеміях, зумовлених недостатньою годівлею (нестача білків, вітамінів Вг, Віз, В_с, С, кобальту, заліза, міді), пригніченні функції кісткового мозку при інтоксикаціях, отруєнні гемолітичними отрутами, крововтратах, піроплазмідозах, злоякісних утвореннях, у клінічній стадії лейкозу. Збільшення кількості еритроцитів - еритроцитоз (поліцитемія) буває фізіологічним (у гірській місцевості, у крові новонароджених) і патологічним. У свою чергу патологічна поліцитемія за походженням буває відносною та абсолютною. Відносна поліцитемія спостерігається при втраті організмом води і згущенні крові внаслідок різних хвороб, які супроводжуються діареєю, блюванням, абсолютна -- при хворобах серця і легень.

Підрахунок кількості лейкоцитів меланжерним методом

Методика визначення. У меланжер набираю до мітки 0,5 кров, а потім до мітки 11 - рідину Тюрка. Одержую розведення у 20 разів. Готую лічильну камеру, дотримуючись тих же правил, що і при підрахунку еритроцитів.

Підрахунок лейкоцитів провожу у 100 великих чистих квадратах сітки Горяєва при малому збільшенні мікроскопа (ок. 15, об. 8) у затемненому полі зору. Кількість лейкоцитів у одному мікролітрі крові (X) визначаю за формулою:

X=a*c/n*s*h=124*20/100*0.04*0.1=6200=6.2Г/л

де: а - кількість підрахованих лейкоциті»; с - розбавлення крові (у 10 або 20 разів); п - кількість квадратів (100); s - площа великого квадрата (1/25 мм²); h - висота камери (0,1 мм). 6.2 Г/л є нижньою фізіологічною нормою.

Кількість лейкоцитів залежить від виду тварин, віку та фізіологічного стану. Збільшення кількості лейкоцитів у крові називають лейкоцитозом,, який буває фізіологічним, медикаментозним, реактивним і патологічним.

Зменшення кількості лейкоцитів називається лейкопенією. Вона частіше розвивається при інтенсивному радіоактивному опроміненні.

Визначення вмісту гемоглобіну геміглобінціанідним методом

Гемоглобін - це дихальний фермент крові, який міститься в еритроцитах і забезпечує транспорт кисню з легень до тканини та вуглекислоти з тканини до легень. Він входить до складу гемоглобінової буферної системи крові, яка бере участь у регуляції кислотно-основного балансу. Гемоглобін належить до групи хромопротеїнів, складається з простетичної групи - гема, який включає двовалентне залізо, і білкового компоненту - глобіну. Синтезується гемоглобін у червоному кістковому мозку, а руйнується через 110-130 днів життя еритроцитів у клітинах системи фагоцитарних мононуклеарів.

В еритроцитах циркулюючої крові гемоглобін знаходиться в стані безперервної зворотної реакції: приєднуючи молекулу кисню в легеневих капілярах (оксигемоглобін), віддає її в тканинних капілярах (відновлений гемоглобін). Останній у тканинах зв'язує вуглекислоту (карбо- гемоглобін) і переносить її до легень.

Методика визначення. До 5 мл робочого розчину у пробірку добавляю 0,02 мл крові і перемішую. Через 10 хвилин знімаю показники на фотоелектроколориметрі при довжині хвилі 540 нм (зелений світлофільтр) у кюветі шириною 10 мм проти контрольної проби (робочий розчин або дистильована вода). Записую показники оптичної щільності розчинів, і за формулою чи калібрувальним графіком визначаю уміст гемоглобіну в крові.

Оптична щільність розчину 0,254, яка за калібрувальним графіком становить 103 г/л, що є фізіологічною нормою.

Збільшення вмісту гемоглобіну в крові тварин (плейохромія, гіпер- хромемія) спостерігається при згущенні крові (діарея, утворення ексудатів, транссудатів), серцево-легеневій недостатності і поєднується, як правило, зі збільшенням кількості еритроцитів. Зменшення вмісту гемоглобіну (о.чігохромемія) спостерігається при анеміях різного походження, причиною яких є дефіцит міді, кобальту, заліза, вітамінів Вг, В12, В_с, С, кровотечі, посилений гемоліз еритроцитів, який буває при піроплаз- мідозах, лептоспірозі, інфекційній анемії коней, пригнічення функції кісткового мозку різними токсинами.

Визначення індексів “червоної” крові

Визначення в крові вмісту гемоглобіну та кількості еритроцитів не завжди дає змогу виявити характер анемії і, відповідно, її причини. Для цього додатково необхідно визначити співвідношення між кількістю еритроцитів і гемоглобіном, тобто вирахувати так звані індекси “червоної^-” крові - колірний показник (КП) і середній уміст гемоглобіну (ВГЕ) в одному еритроциті.

Колірний показник свідчить про насиченість еритроцитів (Ер) гемоглобіном (Нb) у хворої тварини, порівняно з аналогічним середнім показником у здорових тварин даного виду. Визначаю за формулою:

де: Hb₂ і Еp₂ - кількість гемоглобіну і еритроцитів у даної тварини; Нb₁ і Ер₁ - середній вміст гемоглобіну та еритроцитів у здорової тварини.

КП=103*6.25/5.7*110=643.75/627=1.03, що є нормою.

Середній вміст гемоглобіну в одному еритроциті (ВГЕ) визначаю діленням вмісту гемоглобіну в 1 л крові на кількість еритроцитів у тому ж об'ємі крові. ВГЕ вираховую в пікограмах (пг; 1 г = 10¹² пг). Вміст гемоглобіну становить 103 г/л, кількість еритроцитів - 5.7 Т/л. Отже ВГЕ = 103 х10¹² : 5.7х 10¹² = 18.1 пг, що э нормою у ВРХ.

Збільшення ВГЕ і колірного показника називають гіперхромією. Зустрічається вона при збільшенні об'єму еритроцитів внаслідок нестачі кобальїу і вітаміну Ві₂, хронічній гемолітичній та мієлотоксичній анеміях. Зменшення ВГЕ і колірного показника (гіпохромія) спостерігається при нестачі в раціоні міді, заліза, протеїну (аліментарно-дефіцитна анемія), рідше -- при зменшенні об'єму еритроцитів.

Лейкограма

Приготування мазків крові. Мазки крові готую на чистому знежиреному предметному склі. Перед використанням скло протираю чистою сухою серветкою, не торкаючись поверхні скла руками.

Краплю крові для мазка беру з вени вуха. Першу краплю крові витираю, а наступну наношу на середину предметного скла біля одного з його країв. Попереду краплі крові ставлю шліфований край скла під кутом 45-50°. Після розтікання краплі по шліфованому краю, скло рухаю по предметному склу до протилежного краю.

Мазок сушу на повітрі. По товстому краю простим олівцем або голкою наношу дату виготовлення, інвентарний номер тварини. І після висушування мазок фіксую шляхом занурювання в одну з перерахованих речовин: метиловий спирт або ацетон - на 5 хв, абсолютний етиловий спирт чи суміш спирт-ефіру порівну - 15-20 хвилин.

Фарбування мазків. У лабораторіях ветеринарної медицини частіше використовують прискорений метод Романовського - Гімзи. Для цього на висушений мазок наливають 20 крапель фарби Гімза, розведеної порівну метиловим спиртом або ацетоном. Через 2 хвилини до фарбника на мазок приливають 2-3 мл підлуженої дистильованої води (2 мл 1 %-ного двовуглекислого натрію на 50 мл води). Через 10 хв мазок промивають проточною водою. Після висушування на повітрі мазок готовий для виведення лейкограми

Б-1

Е-8

М-0

Ю-0

П-5

С-40

Лім-42

Мон-4

Аналіз симптомів та змін крові при клінічному та лабораторному дослідженні

В ході дослідження тварини, не було виявлено жувальних рухів.Цесвідчить про відсутність жуйки, але лизухи теж не відмічалось. Корова з охотою приймала воду. За 2 хвилини спостерігалось 6 скорочень рубця, тобто моторика в нормі. Місце локалізації сітки не болюче, а в книжці наявні фізіологічні крепітуючі шуми. Сичуг не зміщений. Але не сприятливою новиною є те, що підщелепові лімфоузли були збільшені, продовгуваті, рухливі, неболючі, щільні, горбкуваті і номальної температури, шкіра навколо трохи набрякла. Ці симптоми можуть бути результатом хронічного їх запалення, коли десь поблизу є якийсь осередок патогенних впливу.

Аналіз крові провожу на основі гематологічних профілів Домрачева Г.В. та Гоженка С.П.

За першим профілем по графіку можна побачити збільшення кількості еозинофілів (еозинофілія), що виявляється при алергіях (екзема, кропивниця, сироваткова хвороба), паразитарних хворобах (трихінельоз, фасціольоз, ехінококоз, фіноз), хронічному мієлолейкозі. Нейтропенія, тобто зменшення кількості нейтрофілів скоріше за все викликана недоїданням тварини, адже її вигляд мав схудлий характер.

За Гоженком відмічається лімфоцитопенія (зменшення кількості лімфоцитів). Вона буває відносною і якщо взяти до уваги зменшення нейтрофілів за Домрачевим, то це може бути викликано променевою хворобою.

В загальному тварина має не зовсім хороші показники та вигляд, тому їй необхідний курс лікування, а в першу чергу збалансовану і повноцінну годівлю.



Список використаної літератури

1. “Клінічна діагностика внутрішнішніх хвороб тварин” В.І. Левченко, В.В. Влізло, І.П. Кондрахін, Й.Л. Мельник, М.О. Судаков, В.Ю. Чумаченко, В.М. Безух, Л.М. Богатко, В.І. Головаха, В. В. Лисенко, В.В. Сахнюк;

...