Виробництво сільськогосподарської сировини для промислової переробки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виробництво сільськогосподарської сировини для промислової переробки

Сільськогосподарська сировина є важливою умовою розвитку галузей, що виробляють предмети споживання і продукти харчування. Переважна її частина використовується для переробки у галузях легкої і харчової промисловостей.

Легка промисловість виробляє предмети широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження. Галузі, що займаються переробкою сировини, називаються обробними. До них належать бавовноочисна, первинна обробка льону та луб'яних культур, первинна обробка вовни (вовноочисна), шкіряна (вичинка шкір), шовкомотальна. Від їх розвитку залежить функціонування підприємств, які займаються виробництвом готових виробів - товарів народного споживання. Одна з важливих галузей цієї групи - текстильна промисловість, до складу якої входять бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, виробництво текстильної галантереї та інших виробів. Процес виготовлення тканин охоплює такі стадії: первинна обробка сировини, прядіння і ткацтво. Якщо сировина в країні не виробляється, її довозять з інших країн, що ставить цю галузь у певну залежність від поставок імпортованої сировини.

Рис. 3.3. Роль природних ресурсів у промисловому комплексоутворенні

В Україні здебільшого на власній сировинній базі розвиваються такі галузі легкої промисловості: вовняна, лляна, конопледжутова та шкіряно-взуттєва. До вовняно-промислового підкомплексу належать виробництво вовни та шерсті, їх первинна обробка, виробництво вовняних тканин, пряжі та готових виробів. Головним виробником є тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство. Основні постачальники вовни промисловим підприємствам - степові області України. Розміщення вовняної промисловості орієнтується на сировину і споживача. аграрний сировина продовольчий індустріальний

Виробництво лляних тканин ґрунтується на використанні льоноволокна, що виробляють льонозаводи, розташовані в областях українського Полісся та Прикарпаття (Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Львівська області). Переробка льоноволокна зосереджена на Житомирському і Рівненському льонокомбінатах. До 1990 р. в Україні діяло 33 льонозаводи, а за обсягом виробництва льоноволокна країна поступалася лише Росії. Однак починаючи з 1993 р. випуск лляних тканин скоротився у декілька разів, як і частка легкої промисловості в обсязі виробництва промислової продукції. Зменшились також обсяги виробництва продукції конопледжутової промисловості, що базується на власній сировині (Одеська фабрика і Харківський канатний завод).

Головною сировиною для виробництва шкіряного взуття є сирі шкури тварин. Напівфабрикат (натуральну вичинену шкіру) виробляє шкіряна промисловість. На Україні є потужна база для розвитку шкірянопромислового підкомплексу і виробництва взуття з натуральної шкіри. До найбільших підприємств цієї галузі належать: Київське виробниче об'єднання шкіряних підприємств, Львівська шкіряна фірма "Світанок", шкіряні заводи у Харкові, Василькові, Бердичеві та ін.

На власній сировинній базі розвивається хутрове виробництво. Хутропромисловий підкомплекс охоплює виробництво хутра в галузях тваринництва, звірівництва, мисливського промислу та його промислову обробку і виготовлення готових виробів. Основним джерелом хутрово-шкуркової сировини є вівчарство овчинно-шубного і каракульського напрямів. Іншим джерелом цієї сировини є шкурки кролика. Хутрова промисловість охоплює такі виробничі стадії: вичинка, фарбування і виробництво готових для пошиву різних видів хутрової сировини.

Розвиток галузей харчової промисловості ґрунтується на виробництві сільськогосподарської сировини для продовольчого комплексу.

Унаслідок загострення економічної кризи в державі виробничий потенціал харчової промисловості значною мірою не використовується, у галузях спостерігаються труднощі в подальшому розвитку. Таке становище пов'язане з різким скороченням надходження на переробку сільськогосподарської сировини, погіршенням її якості, порушенням міжгалузевих зв'язків з постачальниками матеріально-технічних засобів і торгівлею, незахищеністю власного товаровиробника.

Починаючи з 1991 р. зменшувались обсяги виробництва основних видів сировини для підприємств харчової промисловості. Найбільший спад відбувся у м'ясо-молочній галузі у зв'язку зі скороченням продажу заготівельними переробними підприємствами худоби та птиці в живій вазі. За умов сировинного дефіциту в Україні не сформувалася раціональна структура підприємств різних обсягів. Зменшення обсягів виробництва насамперед відбувається у середніх і великих підприємствах, що не забезпечує, як правило, притаманну їм високу ефективність виробництва. Виробничі потужності на них використовуються ляше на 30- 60%. Одночасно невеликі й малі підприємства дещо збільшили випуск продукції, але не можуть розв'язати продовольчу проблему. Тому потрібно підвищувати концентрацію виробництва сировини і запроваджувати нові технології передусім на середніх і великих підприємствах.

Нині розвиваються нові міжгалузеві господарські структури, засновані на приватноакціонерній формі власності й адаптовані до умов ринку. На базі переробних підприємств, господарств сировинної зони створюються міжгалузеві асоціації виробників тваринницької продукції, акціонерні товариства цукрових заводів, сільськогосподарських підприємств, об'єднань агрохімії, комерційних банків тощо. Основою для випуску конкурентоспроможних харчових продуктів є розробка й реалізація державних науково-технічних програм, у яких би враховувалися реальні можливості сировинної бази і виробництва.

Формування екологічного балансу промислових комплексів

Промислові комплекси України належать до одних із найбільших забруднювачів нашої держави, порівняно з іншими видами економічної діяльності. До цього призвела низка факторів: домінування в структурі промислового виробництва гірничодобувних, металургійних та хімічних галузей господарства, надмірно високий рівень індустріалізації (на основі виробництва засобів виробництва) великих міст та міських поселень за часів соціалізму, висока концентрація потужних промислових підприємств па обмежених ділянках територій, схильність до радянської гігантоманії, а також нераціональна природоохоронна політика, що не враховувала значущість формування оптимального екологічного середовища в межах окремих територій. Система екологічних заходів директивного характеру, яка застосовувалась для оптимізації екологічного балансу промислових комплексів за часів планової економіки, довела свою низьку ефективність, вона не могла усунути першопричини загострення екологічних проблем. Саме тому розвиток і впровадження ринкових методів формування екологічного балансу території промислових підприємств в Україні стають нині особливо актуальними.

Екологічні питання розвитку промислових комплексів досліджувались у працях багатьох учених. Зокрема, розробці теоретико-методичних основ раціонального природокористування ТВК та охорони навколишнього середовища присвячені праці А.Т. Хрущова, А.Ю. Пробста, В.І. Захарченка, Г.П. Підгрушного та ін. Питання впливу господарського розвитку промислових комплексів на еколого-географічну ситуацію території висвітлено в працях І.О. Горленко, Л.Г. Руденка, С.М. Малюк та ін. За кордоном окремі аспекти оптимізації екологічного розвитку промислових комплексів та впровадження ринкових важелів їх регулювання розглядали М. Фуджіта та Ж.-Ф. Тісс (Fujita, М., Thisse, J.-F.), В. Гендерсон (Henderson, V.), К. Гьорс-Андерсен (Hjorth-Andersen, C), P. Гуо, Ч. Майо, Г. Лі, Д. Чен (Guo, R., Miao, Ch., Li, Н., Chen, D.) тощо.

Аналізуючи праці зазначених вище учених, можна зробити висновок, що регулювання процесів природокористування та зменшення рівня шкідливого навантаження на природне середовище промислових комплексів ефективно реалізується за допомогою широкого впровадження ринкових механізмів суспільного розвитку. Всі вони полягають у формуванні в межах промислових комплексів різного рівня специфічного середовища підвищеної ефективності господарювання тих видів людської діяльності, які відповідають оптимальним екологічним параметрам певного регіону.

Одним із найдієвіших засобів ринкового регулювання екологічного балансу території промислових комплексів є ефективне використання рентних відносин та формування і закріплення ринкової вартості земельних ділянок, відведених для різних видів людської діяльності. Давно помічено, що надмірно висока вартість земель (особливо в промислових вузлах та ядрах промислових агломерацій), що формувалась унаслідок монопольної земельної ренти, призводить до витіснення з цієї території підприємств, які займають значні площі та використовують складні інженерні споруди. Внаслідок високої ренти відбувається перепрофілізація центральних територій вузлів та агломерацій. Промислові функції, що були розвинені в їх межах під час індустріалізації кінця XIX - середини XX ст., витісняються у віддалені поселення, поступаючись місцем галузям соціального комплексу вищого рангу.

Закони земельної ренти регулюють процеси промислового освоєння й інших невузлових та неагломерованих територій, роблячи розміщення екологічно шкідливих і сировинно-орієнтованих галузей невигідними. Встановлення науково обґрунтованої оплати за використання земельних ділянок та інших природних ресурсів (водних об'єктів, земних надр, джерел сировини та енергії тощо) є важливим стимулом усунення нераціонального природокористування промислових підприємств в Україні.

Ще один фактор оптимізації екологічного балансу промислових комплексів - приватизація. Промислові підприємства державного сектору розміщували здебільшого без урахування екологічної ситуації та вартості природних ресурсів. Не маючи зацікавленості у формуванні прибутку та скороченні виробничих витрат, вони розвивалися переважно екстенсивним шляхом, нераціонально використовуючи земельні та сировинні ресурси. Розвиток великих підприємств значно підвищував техногенне навантаження на середовище і був потужним додатковим джерелом забруднення атмосферного повітря, водних джерел тощо.

Великі екологічно шкідливі підприємства недержавної форми власності, орієнтовані на отримання максимального прибутку і які не мають ефективної державної підтримки, не зможуть досягти найвищих показників економічної ефективності функціонування унаслідок специфічного впливу ринкових механізмів розвитку території. Це стає стимулом для їх поступового переміщення ДО тих районів, де сформувались більш сприятливі умови ведення промислової діяльності. Такі умови формуються в межах малих і середніх міст, які одержали високі показники економічної ефективності виробництва і мають резерви для впровадження екологічно чистих технологій і раціонального природокористування. Додатковим стимулом створення екологічно безпечного середовища промислових комплексів має стати розвиток підприємницької ініціативи в системі природокористування, формування ринку екологічних цінних паперів, екологічного маркетингу і страхування тощо.

Під впливом ринкових відносин у промисловому комплексі України відбуваються процеси трансформації галузевої і територіальної структури господарства, які позитивно відображаються на екологічній ситуації території. У результаті цих процесів показники викидів шкідливих речовин стаціонарними джерелами забруднення у великих промислових містах, вузлах та агломераціях поступово зменшуються, високим залишається лише рівень забруднення внаслідок діяльності транспорту. Високий рівень забруднення середовища спостерігається лише в тих поселеннях, де функціонують підприємства з виробництва палива та електроенергії, металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів, гірничодобувної промисловості тощо.

Останнім чинником екологічної оптимізації території промислових комплексів України є розробка ефективної програми раціонального природокористування в різних секторах промислового виробництва. Вона має орієнтуватися на широке впровадження сучасних екологічних технологій, винесення за межі урбанізованих зон (або закриття) непрофільних екологічно шкідливих підприємств, розвиток екологічної інфраструктури. Важливо, щоб така програма екологічного розвитку враховувала ринкові важелі впливу на формування прибутку підприємств. Основою для її реалізації має стати формування чітких та прозорих механізмів перерозподілу землі і ресурсів на основі їх рентної ринкової вартості, проведення екологічної експертизи державних підприємств і визначення шляхів їх оптимального розвитку й розміщення, запровадження незалежної системи експертного моніторингу довкілля, створення ринку екологічних цінних паперів, екологічної ринкової інфраструктури та економічних важелів впливу на впровадження природоохоронних технологій на підприємствах. Реалізація цих заходів стане змістовним наповненням програми екологічного розвитку промислових комплексів.

Отже, оптимізація екологічної ситуації в промисловому комплексі України шляхом застосування ринкових механізмів визначається більшою ефективністю, ніж директивні методи управління. Цьому сприяють:

1) особиста зацікавленість підприємців у отриманні високих прибутків, яка визначає оптимальне розміщення виробництва у просторі згідно із законами земельної ренти та забезпечує деконцентрацію виробництва;

2) встановлення для всіх підприємств єдиних ринкових тарифів використання ресурсів землі, водо-, тепло- та енергопостачання, що зумовлює витіснення нераціональних, сировинно- та енергозатратних виробництв із висококонкурентного середовища промислових комплексів;

3) розвиток ринкової екологічної інфраструктури, яка сприятиме зменшенню рівня техногенного навантаження на природне середовище та організаційному розв'язанню проблем раціонального природокористування;

4) розробка методів економічного стимулювання раціонального природокористування через систему грошових стягнень і заохочень, які роблять екологічно шкідливі виробництва економічно нерентабельними;

5) формування в межах промислових комплексів висококонкурентного ринкового середовища, з якого витісняються нерентабельні та екологічно шкідливі види промислової діяльності.

Размещено на Allbest.ru