Господарське та культурне значення спортивного рибальства у Галичині в ХІХ – на початку ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Господарське та культурне значення спортивного рибальства у Галичині в ХІХ - на початку ХХ століть

Олег Проців

Анотація

галичина вилов риба

Досліджено історичні аспекти використання вудки для вилову риби в частині законодавчого забезпечення та правозастосування місцевими органами влади Галичини та Другої Речі Посполитої. Висвітлено вплив звичаєвих норм на вилов риби вудкою. Описано рибальські забобони, прислів'я та повір'я. Проілюстровано захоплення Івана Франка любительським виловом риби під час його багаторічного перебування на відпочинку у Криворівні. На основі аналізу історичних джерел виявлено особливості розвитку галузі в окремих країнах, пов'язані з національною культурою, а також психологічні, емоційні, вікові, гендерні особливості, які вмотивовували до заняття цим видом спорту. Описано аргументацію позитивних та негативних сторін заняття спортивним рибальством. Виявлено особливості організації змагань з вилову риби вудкою, фахового поводження з рибальськими снастями серед шанувальників спортивного рибальства, виставок, що представляли досягнення рибальської галузі, рибальські трофеї, риболовні снасті. Проаналізовано літературні джерела щодо методів вилову, етнографії, гуманітарних аспектів. Проведено порівняльний аналіз розвитку галицького спортивного рибальства з іншими державами а саме: Німеччиною, Англією, скандинавськими країнами, США. На основі проведеного дослідження сформульовано висновки.

Ключові слова: спортивне рибальство, Галичина, І. Франко, риба, вудка.

Про регулювання правил вилову вудкою у Галичині XIV ст. йшлось у «Географічному словнику Царства Польського та інших слов'янських країн». Лише міщанам дозволяли ловити рибу у Західному Бузі вудками та сітками для власного вжитку. У ХУІ-ХУП ст. з 11 рибалок у с. Завишня (Сокальський район) та 21 з Сокаля лише троє ловили тільки вудками. Згідно люстрації 1565 р. у Сокалі на Бузі рибалки навіть за вилов риби тільки вудками сплачували по 16 гр.

У Галичині велика зацікавленість спортивним рибальством спостерігається вже наприкінці XIX ст., коли рибалки намагались організувати «Клуб вудкового спорту», але одразу слід відмітити, що багато людей у Галичині не поділяли захоплення вилову риби вудкою і вважали таких рибалок несповна розуму. На думку В. Гацького, ці думки набули великого поширення через те, що суспільство мало виключно споживацький характер і не могло зрозуміти, для чого рибалка вудкою ловив мало риби. Однак, цю тезу спростовував М. Новицький, який у статті «Про стан рибальських та правових відносин у Галичині» відзначав, що у гарних рибальських господарствах на вудку можна було за декілька днів зловити 1000 голів форелі. Любителі рибної ловлі влаштовували змагання на кількість виловленої риби. Результати змагань публікували у спеціалізованій рибальській пресі, що давало змогу не лише оцінити майстерність рибалки, але й стан ведення того чи іншого рибальського господарства. Зокрема, описано, що на ріці Скава за три дні (2628 червня) 1886 року троє рибалок зловили 578 штук форелі, 40 лосося, 67 інших видів риби. Лише за один день (26 червня) граф Артур Потоцький зловив у річці Скава 161 форель, 2 лососі та 2 інші риби6. В. Кульматицький відзначав, що у 20-30-х рр. ХХ ст. з використанням вудки рибалки на Черемоші за день виловлювали до 180 головатиць, не враховуючи форелі. У статті «Надзвичайний вилов форелі» (1894 р.) відзначалось, що у Порембі-Вєлькій рибалки за 4 дні з використанням лише 4-х вудок з 16 до 20 години та з 5 до 8 години зловили 436 штук форелі довжиною 20-25 см, а деякі особини сягали до 36 см довжини та півтора фунта ваги. Серед відомих українців, які займались спортивним рибальством, був І. Франко, який захоплювався виловом форелі. За спогадами сина Івана Франка Тараса, «не менше, ніж гриби, його приваблювало рибальство. Сіті він плів сам і всіх дітей навчив цього мистецтва, підбирав тягарці, поплавці, лагодив волосок, сак, в'ятір». Крім ловлі риби вудкою І. Франко ловив також раків, а в якості приманки використовував печінку чи печену на вогні жабу.

Також слід відмітити, що предметом гордості для рибалок була не лише кількість виловленої риби. Вони організовували спеціальні змагання на точність та дальність закидання наживки. Тогочасний рекорд становив 44 метри. Рибальські трофеї складали предмет гордості гуцулів, які для власної популяризації та вудкового спорту робили зі шкіри головатиці капшуки, а з великих рибин виготовляли різноманітні сувеніри. Така практика побутувала на Гуцульщині. З. Пшигодзький у статті «Спосіб препарування голови щупака» (1939 р.) зазначав, що спортсмени-вудкарі увічнювали свої трофеї в особливий спосіб висушуванням голів риби з використанням спирту, лаку та фарб. Рибальські трофеї були представлені у 1894 р. на Загальнонаціональній крайовій виставці, де серед іншого були знаряддя для «дикого рибальства» різноманітні саки, крошні, вудки, ості. Відзначалось, що найбільше рибальських експонатів на цю виставку представив Станіслав Ключицькі.

Слід відмітити, що через економічну відсталість Галичини спортивне рибальство не набуло такого розмаху, як в інших провінціях Австро-Угорської імперії чи країнах Європи. На думку Новака, у вудковому спорті перше місце посідають Англія, Німеччина та скандинавські країни. Він відзначав, що щороку багато англійців виїжджають до Норвегії для того, щоб мати там змогу порибалити у гірських річках. Такої ж думку дотримувався Й. Розвадовський, відзначаючи, що в Англії рибальський спорт носить елітарний характер. Для популяризації ресторанного та готельного бізнесу у штаті Колорадо в США відвідувачам пропонували можливість самим зловити форель у штучному потічку.

В Англії, Америці та Японії виготовляють найкращі вудилища, а вартість оздоблених вудилищ становила 200 золотих, і вони користуються великим попитом у Європі. Тогочасні рибалки також відзначали кращі вудилища Англії.

Любителі спортивного рибальства намагались пояснити низький розвиток цього виду спорту у Галичині іншим рівнем психологією нації: «Англійцям, яким притаманна холодна кров, більше підходить рибалка, тоді як у Галичині люди є більш рухливими, і вони не можуть годинами сидіти на березі річки та дивитись на поплавок». П. Лєснєвський у статті «Рибальство» (1897 р.) вказував, що серед рибалок середини ХІХ ст. початку ХХ ст. вудка не була в пошані і вважалась дитячою забавкою.Подібної думки дотримувався С. П. Павлюк, який вказував, що вудка займає одне із найпоширеніших та найбільш примітивних засобів рибної ловлі. Лише з кінця XIX ст. почали використовуватись фабричні гачки.

А вудками користувалися, насамперед, підлітки, а також дорослі рибалки у тому випадку, коли розраховували на невеликий улов». Інша думка представлена у книзі «Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження» (1987 р.), де відзначалось, що на території Гуцульщини, як і загалом по Україні, ловля риби за допомогою вудок була також поширеною.

Тогочасні дослідники рибальського спорту, намагаючись популяризувати рибальський спорт, відзначали його корисний вплив на здоров'я людини та розвиток у неї творчого потенціалу. Так, у статті «Переваги рибальства» (1906 р.) вказано, що вудкарство проносить користь не лише з риби, але й розвиває лагідність характеру та творчу уяву. Автор статті зробив ці висновки на основі аналізу, що вудкарством займаються багато художників та поетів, які під час рибалки написали багато художніх творів та намалювали багато картин. Крім того, спортивне рибальство дуже корисно впливає на жінок для зняття нервового навантаження, хоча жінки дуже мало займаються цим видом спорту. Практично аналогічну позицію займав голова Товариства любителів вудкового спорту Новак у статті «Вудковий спорт», вказуючи, що цей спорт добре впливає на нервову систему. В. Гацкі вважав, що заняття вудкарським спортом у порівнянні з мисливством є набагато дешевшим видом відпочинку, оскільки за право полювання потрібно платити, а за ловлю вудкою ні. Крім того, рибальське знаряддя є дешевшим, і тому вудкарством займаються різні прошарки суспільства. Риболовля та полювання мали свої переваги і недоліки. Так, приготування до ловлі риби є більш клопітною справою ніж збирання на полювання, так як для полювання потрібно взяти з собою лише рушницю, а рибалці потрібні й інші речі. Але оскільки полювання є колективним заняттям, то мисливці більше часу витрачали на його організацію. Але й також відмічалось, що одним із негативних факторів вудкарства є його велика залежність від погодних умов рибалка з вудкою не міг заховатись від дощу чи холоду. Відзначалась й інша негативна сторона спортивного рибальства більшість рибалок були затятими курцями, які на рибалці курили більше ніж звичайно. Мисливець на відміну від рибалки мав можливість весь день ходити і насолоджуватись природою, тоді як рибалка сидів на одному місці. Більше того, знання місцевості, де ловити рибу, у вудкарстві має більше значення, ніж знання місцевості у мисливстві. Рибалки, на відміну від мисливців, завжди знаходили більше виправдань, наприклад, «сьогодні риба не ловиться», тобто, риба винна, а не рибалка. Рибалки більше заздрять не тому, хто зловив велику рибу, а хто знає краще місце для лову. Рибалки змушені ще з ночі зайняти місце вилову, щоб інший його не зайняв, бо, як правило, він це місце підгодовував. У переважній більшості рибалки менше люблять їсти рибу, ніж мисливці дичину. Негативно впливали на розвиток спортивного рибальства молоді хлопці, які виловлювали рибу, незважаючи на її розмір, і калічили її. Після декількох вдалих виловів риби ці хлопці призвичаювались до цього і становили групу професійних вудкарських браконьєрів.

Тогочасні рибалки опубліковували власні думки та враження, якими ділилися з іншими рибалками. Багато праць про спортивне рибальство публікували у щорічнику «Верхи», який був присвячений горам та гуцулам. Б. Романішин у статті «Спортивне рибальство. Про вилов форелі, лосося і харіуса на штучні приманки» описав методи вилову у гірських потоках форелі, лосося та харіуса (Краків, 1927 р.) Великий список приманок описав П. Лєснєвський у праці «Загальне риболовство». Відзначалось, що у Г аличині набуло поширення для наживки використовувати штучну приманку «Phantom».

Т. Габришевський у статті «Рибальство у горах» описав рибальство у Галицьких Татрах, а про потенційну можливість організації відпочинку, включаючи у Карпатах рибальський спорт, описав В. Бєсніцкі у статті «Організація туризму у Бескидах». Великий вклад у розвиток рибальства зробило Г алицьке мисливське товариство. З нагоди 50-річчя його заснування Северин Крогульський видав книгу «Піввіку», в якій серед іншого описав діяльність товариства у секторі рибальства. На початку ХХ ст. до найбільшої популяризації вудкового спорту спричинились журнал «Рибальський огляд» та газета «Вудкарські відомості»

Великий вклад у популяризацію вилову риби вудкою вніс виходець зі Східної Галичини (м. Дрогобич) Й.

Розвадовський, який зробив порівняльний аналіз розвитку галицького вудкового спорту з іноземним, а також відобразив чимало оригінальних способів вудіння риби, описав будову різних видів вудок та допоміжних пристроїв до них, проаналізував побут галицьких спортсменів-рибалок, склав рибальський календар та описав багато способів вилову риби вудкою, якими користувалися місцеві вудкарі, та методи догляду за снастю тощо. Серед головних праць, присвячених цій темі «Довідник для любителів вудкового спорту» («Poradmkdlamiпoszrnkфwsportuwзdkowego»). та «Наша риба» («Naszeryby»).

У статті «Господарські та торгівельні новини» вказано, що книгу Й. Розвадовського «Довідник для любителів вудкового спорту» можна було купити заціною 1.80 злотих. Автор статті «Подорож до басейну Дунайця» характеризує Й. Розвадовського як великого поціновувала вудкарського спорту. Про особливості вилову форелі вудкою на Гуцульщині наприкінці ХІХ ст. Реклама часопису „WiadomosciWзdkarйшлось у статтях «Путівник для подорожуючих Чорноskie” горою у Косівському повіті», «Вилов форелі вудкою» Mysliwy. 1938. № 5. S. 5. та «Край гуцулів» Я. Шнайдера. П. Франко та Г. Величко залишили спогади про вилов риби вудкою на Гуцульщині, який практикував І. Франко. Про вдалий улов головатиці на вудку у компанії з генерал-майором згадував суддя К. Ума з Жаб'є (нині смт. Верховина) у статті «У листопаді над Черемошем». Він відзначав, що для вилову хижих риб місцеві рибалки використовували й олов'яні блешні, яких тут називали микалом. О. Антонович у «Спогадах» вказував, що аналогічним методом, як на Гуцульщині, так і на

Бойківщині вудили стругів. Ф. Хойновський («Призначення, спосіб і умови використання гачка»), Е. Бенечек («Рибне господарство у Висоцьку та його околиці»), М. Звєжицький («Актуальні зауваження») відзначали, що наприкінці ХІХ початку ХХ ст. вилов риби набув найбільшого поширення як форма відпочинку і став вважатися одним із видів спорту.

Також цій темі були присвячені статті «Вилов форелі вудкою», «Із записок дилетанта», «Спогади про батька». У статті «Дністер та Прут»

(1898 р.) вказувалось, що найкраще на Пруті ловити форель на вудку вище Коломийського моста, де вода «котлує», а у статті «Водяна жаба придатна для споживання» описано методи ловлі вудкою жаб. Крім публікації на тему рибальства для його популяризації організовували лекції щодо технології вилову риби вудкою.

Відомо також, що у Г аличині любителі спортивної рибалки спричинились до розвитку технології спортивного рибальства. Зокрема, Герціг Візенберг, фабрикант з Самбора, отримав патент на вудку, так як він придумав особливий спосіб кріплення шнурка до вудилища. У статті «Зміцнення рибальської жилки» давали пораду, щоб помістити шнурок, що є у вудці, на декілька хвилин у бензин, тоді він довше зберігається і не тоне у воді.

Збереглись й описи вудок та методів ловлі риби у Галичині. Так Сліпенчук Іван Васильович, 1933 р. н. згадував: «Вудка складалися з ліщинового «держка» («вудилище»), плетеного шнурка («швари») із білої вовни, до якого прив'язували «первицю» (наплетену сиву вовну), а до неї залізний гачок. На гачок чіпляли приманку черв'ячки і закидали вудку у воду. Самі гачки дуже дорого коштували і були у великому дефіциті. Кікінчук з Бистриця був у Німеччіні і вивіз видти гачків. Дєдя покойний за один німецкий гачок дав Кікінчукови кілю масла. Тогди жилки ни було, тому шукали білого, або сорокатого коня, аби мав білий фист. Із кінского фоста вимиткали найдовшу шерсть. Три шерстини сукали докупи і це називалоси волошня. До волошні вїзали гачок, а дальше доточували тоненьку ниточку і так робили вудку. Риба виділа волошню у воді, але тогди риба ни була перепужена і ни тікала. Типер риба така перепужена, она вего боїтси і на волошню її би ни ймив» .

Про особливості ловлі риби вудкою йшлось у статті «Ловля риби» (1894 р.): чим більше була розвинена країна, тим більше способів ловлі риби в ній застосовували. Найбільше способів вилову існувало у спортивному вудковому рибальстві, в якому переплітались приємність та користь. Зокрема, найкращим часом для ловлення риби на вудку вважався ранок або вечір; одяг рибака повинен бути темного кольору, щоб не відлякувати рибу; ловити форель потрібно щоразу в іншому місці; рибалити найкраще на глибшому місці, так як на більшій глибині ловиться більша риба; з метою запобігання псуванню риби та її тривалого зберігання при волові форелі або лосося їх слід було одразу зарізати і біля хвоста зробити надріз, щоб повністю зійшла кров. Крім ловлі риби вудкою пропонували для вилову щупака використовувати вогнепальну зброю, вказуючи, що цей метод годиться у спекотний період, коли щупак плаває зверху. Для набоїв найкраще використовувати дріб, а цілитись потрібно перед головою риби, а після пострілу виловлювати його у воді, щоб не пішов на дно.

Рибальська галузь, яка тісно пов'язана з природою, часто згадується у народній творчості: прислів'ях, забобонах тощо. Зокрема, звичаї та традиції рибалок описав у книзі «Мисливські забобони» Юліан Ейсмонд. Відомі й специфічні забобони, притаманні вудкарському спорту. Зокрема, рибалки не хотіли, щоб їм щось побажали, бо тоді не повезе; заборонялось переступати через вудку або кому-небудь її позичати, так як чужа вудка не приносить доброго вилову риби. Не прийнято було вихвалятись уловом риби, щоб тим самим не заворожувати вудку. Вважалось, що сторонні люди, які спостерігають за ловленням риби, не приносять щастя. Рекомендували менше ходити по берегу, так як це відлякує рибу. При ловлі риби потрібно стояти так, щоб власна тінь не падала на воду, так як це також відлякувало рибу. У своїй праці «Гуцульщина» В. Шухевич присвятив рибальству окремий розділ. Він зазначав, що для покращення вилову риби на вудку у Гуцульщині використовували чари. Зокрема, до рибальської снасті вплітали мотузку з повішеника або 12 волосків з тімені повішеника вплітали до жилки від вудки. Вони вірили, що на таку вудку добре ловитимуться пструги.

Окрему групу народної творчості становили приповідки. Іван Франко у книзі «Г алицько-руські народні приповідки» вказував, що у Галичині були такі прислів'я: «На вудку прошена риба йде», «Вудка то така річ, що до неї причеплений єден дурень у воді, а другий на березі». В. Гнатюк записав теж гуцульську приповідку: «Пструг на вудку не бере, доки ся лист на вільсі не розів'є».У статті «З записок дилетанта» (1898 р.) була приповідка «Мокрий мисливець, сухий рибак всі дурні», а автор порівнював рибака до видри, яка постійно є мокрою.

Спортивне рибальство знайшло своє відображення й у рибальському законодавстві, яке діяло у Галичині під час її входження в Австро-Угорську імперію та Другу Річ Посполиту. Одним з перших нормативно-правових актів, що регламентував використання вудки було Розпорядження намісника Галичини від 28 червня 1883 року, яке вийшло для забезпечення дії закону «Щодо заходів розвитку рибальства у внутрішніх водах» й забороняло використовувати «шнуркові вудки (нічні шнури)».

Й. Розвадовський у статті «Наша риба» описав заборонені снасті, які складались із довгого міцного поперечного шнура, до якого через кожний метр кріпили латунні гнучкі дроти з гачками. На гачки натягали наживку (дрібну рибу). Головним чином цим методом ловили минів (Lota lota) та сомів. А. Ожеховський відзначав, що ці снасті були аналогом вудки, тільки без поплавка. їх переважно використовували в Станіславському воєводстві. До жилки, зробленої зі сталевого дроту, прикріплювали від кількох до кільканадцяти гачків з наживкою (переважно дрібною рибою). їх закидали у воду і залишали на тривалий час.

Заборона використання цього різновиду вудки існувала і за правління Другої Речі Посполитої. Відповідно до «Закону про рибальство» від 7 березня 1932 р. визначалось, що для вилову вудкою в орендованих рибальських ревірах необхідно було придбати спеціальний дозвіл «Вудкарську картку», яку видавали на піврічний, річний або трирічний термін. Визначалась і вартість картки в залежності на терміну її дій.

Виходячи зі своєї компетентності, органи державної влади на місцях приймали власні розпорядчі рішення. Зокрема, у «Директиві відділу землеробства Станиславівського воєводства про порядок видачі дозволів та з інших питань. 14 лютого 6 грудня 1933 р.» визначено, що у неділю з 6 до 20 години заборонено використання рибальських снастей крім вудки, так як це вважалось відпочинком.

Також Станіславський воєвода у «Циркулярі відділу землеробства і земельних реформ про встановлення зразка посвідчення на право вилову риби, 2 травня 1935 р.» повідомив всіх старост про єдиний зразок рибальської та вудкарської карт і дозволу на спортивний вилов риби вудкою. У зразку бланка передбачалась фотокартка. Відповідно до історичних джерел відмічалось, що у Заліщицькому повіті Тернопільського воєводства у 1933 р. лише на LXV окрузі Дністра було видано 13 карток для вудіння.

Для охорони запасів риби були встановлені охоронні періоди та мінімальні розміри риби, яку можна було також виловлювати за допомогою вудки. Відповідно до Розпорядження Міністра землеробства від 27 жовтня 1932 р. «Про охорону риби та раків у відкритих водоймах» встановлювались такі показники:

Крім того, був регламентований час риболовлі та використання рибальських знарядь. Відповідно до «Директиви відділу землеробства» заборонялось використання рибальських знарядь (крім ручної вудки) в неділю з 6.00 до 20.00 з аргументацією, що риба повинна спокійно жирувати хоча б раз на тиждень.

Знайшла своє відображення й проблема гуманного відношення до риби під час її ловлі на вудку. Зокрема, автор статті «Микуличин у вересні 1884 року» вказував, що він, перебуваючи на відпочинку у Микуличині, спостерігав як рибалки з вудкою використовували для наживки живу рибу, що суперечить вимогам чинного законодавства щодо гуманного відношення до тварин. Вудкарям рекомендували різати ще живу рибу і спускати кров, так як риба з неспущеною кров'ю є менш смачною і скоріше псується.

Отже, вилов риби з застосуванням вудки використовувався у Галичині починаючи з XIV ст. У ХІХ ст. вилов риби вудкою набуває спортивного характеру. У цей же період вперше законодавчо регламентується вилов риби вудкою, зокрема, мінімально допустима величина риби, а в подальшому запровадження вудкарської картки. Крім законодавчого забезпечення вилову риби вудкою існували й звичаєві правила поведінки у цій сфері. Встановлено, що у порівнянні з іншими країнами Європи спортивне рибальство у Галичині не набуло великого поширення.Вилов риби вудкою знайшов своє відображення у приповідках, прислів'ях, забобонах.

Размещено на Allbest.ru