Державне регулювання сільського господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне регулювання сільського господарства

1. Правові засади державної регулятивної діяльності

Згідно зі ст. 12 Господарського кодексу України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

* державне замовлення, державне завдання;

* ліцензування, патентування і квотування;

* сертифікація та стандартизація;

* застосування нормативів та лімітів;

* регулювання цін і тарифів;

* надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

* надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Для державного управління і регулювання в сучасних умовах характерні такі заходи, як загальнонормативне правове регулювання; застосування засобів офіційного визнання суб'єктів господарювання та інших суб'єктів; введення ліцензування суб'єктів та їх діяльності; визначення порядку здійснення видів господарської діяльності; регулювання оподаткування, тарифів і квот; введення стандартизації продукції, робіт і послуг; підтримка і стимулювання підприємництва; здійснення податкових функцій

Регулювання економіки є інструментом, що використовується державою для впливу на діяльність у сфері економіки, але це не єдиний інструмент, що використовується з такою метою. Воно ґрунтується на законодавстві, але ця характеристика притаманна не тільки йому, а переважній більшості засобів державного впливу на економіку. Водночас, відмінною особливістю законодавства, що становить основу регулювання економіки, є його здебільшого імперативний характер. Регулювання - це форма державного впливу на економіку, при порушенні вимог якої, встановлених законодавством, може бути застосована відповідальність. Воно, в цілому, спрямоване на певне звуження можливостей вибору того чи іншого варіанта поведінки.

Регулювання зазвичай впливає на ціну, тарифи, інформацію (наприклад, вимоги до цінних паперів, позначення товарних знаків), характеристики товарів або послуг (наприклад, якість продукції, безпека товарів), умови обслуговування (наприклад, недопущення дискримінації у забезпеченні товарами або послугами).

Важливою характеристикою регулювання економіки, на відміну від інших елементів державного впливу на неї, слід вважати те, що воно здійснюється шляхом застосування норм, які підтримуються реалізацією санкцій.

Держава для регулювання економіки використовує як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу на підприємницьку діяльність й економіку країни. Основними серед економічних важелів є податки, перерозподіл прибутків і ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фінансові механізми тощо. Адміністративні методи, тобто заходи прямого впливу, використовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні для вирішення певного завдання. Вони використовуються в таких галузях: охорона навколишнього середовища і використання ресурсів; сертифікація, стандартизація, метрологія.

Держава може бути: 1) гальмом розвитку підприємництва, коли воно створює вкрай несприятливі умови для розвитку підприємництва або навіть забороняє його; 2) стороннім спостерігачем, коли держава прямо не протидіє розвиткові підприємництва, але водночас і не сприяє його розвитку; 3) прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходів для залучення до підприємницького процесу нових економічних агентів.

Основними функціями держави як прискорювача підприємницького процесу є: а) держава бере на себе освітні функції, тобто функції з професійної підготовки та виховання підприємницьких кадрів; б) держава підтримує у фінансовому відношенні підприємців, які щойно вступили або вступають у сферу ділової активності; в) держава бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури

Іноді затверджується, що термін "державне регулювання" не відбиває всіх проблем, які треба вирішувати державі у процесі формування ринкової економіки, на сучасному етапі питання має ставитися ширше - про державну систему підтримки підприємництва, що складається із трьох основних аспектів - теоретичного, правового й організаційного.

Не заперечуючи значимості державної підтримки підприємництва, не можна не відзначити, що державна підтримка підприємництва не може замінити державне регулювання, як і навпаки, оскільки це дві різні форми державного впливу на економіку, кожна з яких вирізняється значною своєрідністю і виконує певну роль у розвитку економіки в цілому, і підприємницької діяльності зокрема.

Важливе значення у здійсненні державного регулювання господарської діяльності, у тому числі підприємництва, має Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11.09.2003 р. (далі - Закон).

Висновки. Державне регулювання економіки - це заснована на законодавстві одна з форм державного впливу на економіку шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на коригування економічної діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій при їх порушенні.

Державне регулювання економіки необхідне як додатковий механізм до системи саморегулювання ринку, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.

Державне регулювання підприємницької діяльності не є достатнім для створення сприятливого середовища підприємництва. Необхідне формування комплексу організаційно-правових заходів, включаючи розвинену інфраструктуру підтримки підприємництва, правові механізми стимулювання розвитку підприємницької діяльності та ефективні системи захисту прав і законних інтересів підприємців, а також суспільних і державних інтересів у сфері підприємництва.

2. Державне регулювання АПК

Сільське господарство є центральною ланкою агропромислового комплексу України. Агропромисловий комплекс - це сукупність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сировини та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача.

Державне регулювання сільського господарства - це вид державної діяльності, яка здійснюється уповноваженими на це державними органами. Державні органи, які здійснюють державне регулювання, визначаються в кожному конкретному випадку особливостями об'єкта державного регулювання.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення на продукти харчування, сировину й продовольство рослинного і тваринного походження.

Потреба та особливості державного впливу на АПК визначаються низкою об`єктивних чинників:

Зупинимося на деяких з них.

Перша. Цивілізовані країни прагнуть забезпечити добробут свого народу, перетворити продовольчий сектор на життєздатну і процвітаючу галузь економіки, розуміючи, що продукти харчування складають щонайпершу потребу людини. Від кількості і якості споживаних продуктів харчування залежать здоров'я нації і її інтелект. Тривалість життя людини знаходиться в прямій залежності від кількості спожитих білків, в першу чергу, тваринного походження.

За роки необдуманих реформ харчування значної частини нашого населення різко погіршало, що серйозним чином позначилося на здоров'ї і тривалості життя. Для того, щоб забезпечити відтворення народонаселення в країні, а це сьогодні головний параметр стійкого розвитку, потрібно, в першу чергу, звернути увагу на підвищення рівня і якості його харчування.

Друга. У розвинених країнах має місце значний надлишок сільськогосподарської продукції, тобто перевага пропозиції над попитом, що вимагає втручання держави в ціноутворення з метою забезпечення більш менш стабільних цін, сприятливого режиму торгівлі, оподаткування. Інакше коливання цін досягнуть значних розмірів, що приведе до циклічності виробництва, кризи. Коли ціни підвищуються, виробництво збільшується, при зниженні цін воно скорочується. Наприклад, при зниженні цін нижче гарантованого рівня товарно-кредитна корпорація США спускає надлишки продукції, а при їх підвищенні - викидає на ринок, тобто проводить товарну інтервенцію. Словом, уряд західних країн в результаті умілого використання кредитно-фінансової цінової і податкової політики, а також субсидій впливають на рівень виробництва продовольства, зайнятість, інфляцію.

В Україні відбуваються зворотні процеси. Імпорт продовольства наближається до 40% загального товарообігу і продовжує збільшуватися швидкими темпами. Країна давно переступила поріг продовольчої безпеки. Без жорсткого регулювання зовнішньоекономічної діяльності з боку держави країна може опинитися в надзвичайно скрутному становищі.

Третя. В умовах технічного прогресу і інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, з одного боку, з'являється значна потреба в капіталі, з іншої - наголошується відносно низька його фондовіддача, що пояснюється специфікою галузі: сезонністю робіт, різноманіттям форм діяльності, вельми коротким за тривалістю терміном використання техніки протягом року. Це свідчить про те, що сільськогосподарське виробництво є більш капіталомісткою галуззю в порівнянні з іншими галузями народного господарства.

У сільському господарстві США, наприклад, при 2,5% зайнятих зосереджено 14% всіх фондів країни, а додана вартість на одного працівника сільського господарства на 60% менше, ніж в економіці країни в цілому. І це зрозуміло. Якщо в промисловості устаткування використовується 1-2 робочих зміни щодня, то посівні і грунтообробні машини - лише 10-15 днів в рік, прибиральні комбайни - 20-30 днів, засоби механізації на тваринницьких фермах - не більше 4 годин в добу. Причому фермерові потрібно декілька видів тракторів, плугів, сівалок, іншої техніки. Просторова розосередженість сільськогосподарського виробництва вимагає великих вкладень в землю. Все це приводить до вищого рівня органічного складу капіталу, чим в промисловості. В той же час через об'єктивні причини і характер виробництва рентабельність виробництва і продуктивність праці в сільському господарстві нижчі, ніж в інших галузях. Словом, існує об'єктивний економічний закон, згідно якому капітал в сільському господарстві повинен бути значно вище, ніж в промисловості.

За допомогою ринку цю проблему не вирішити. До того ж в сільському господарстві різниця між витратами і отриманням продукції досягає в рослинництві - 10-12 місяців, а в тваринництві - 2 роки і більш. У таких умовах сільське господарство не може конкурувати з іншими галузями народного господарства, і в цивілізованих країнах це розуміють. Тому уряди розвинених країн йдуть на пряме втручання у виробництво.

Четверта. Розвинені країни відносяться до сільського господарства не тільки як до галузі, що виробляє продукти харчування. Адже сільське господарство - особлива галузь, пов'язана зі всіма сферами економічної діяльності. Економіка цієї галузі визначає умови життя в сільській місцевості, є гарантом функціонування місця існування, збереження природного середовища. Невипадково в країнах, де сільське господарство функціонує ефективно, де є гостра проблема реалізації надлишку продовольства, держава продовжує надавати аграрній сфері істотну фінансову допомогу, вирівнювати рівні доходів фермерів з іншими категоріями населення. Така політика підтримки полягає не тільки в субсидуванні виробництва продовольства (за допомогою квот, високих закупівельних цін, кредитів тощо), але і в збереженні місцевості і природного середовища, ландшафту, екології, закріпленні населення в історичних житлах, потриманню традиційного способу життя. Нарешті, це середовище, де ще зберігаються в живому вигляді народні традиції, де життя вписане в історично освоєний ландшафт, це сховище основ духовності і моральності.

Не дивлячись на те, що механізм державної підтримки галузі є надзвичайно дорогим, уряди цивілізованих країн розуміють, що безконтрольність дії ринкової стихії в сільському господарстві неприйнятна, вона привела б до значніших втрат.

П'ята. Ефективність сільськогосподарського виробництва в значній мірі залежить від природних і кліматичних умов, строків посіву і збирання врожаю. Нерідко засуха, дощі, бурі, інші негативні явища зводять нанівець працю селян протягом всього року. У сприятливі роки збільшуються валові збори рослинницької продукції, з'являється надлишок пропозиції над попитом, різко знижуються ціни, що вимагає втручання держави в забезпечення сприятливого режиму торгівлі, оподаткування, прибутковості товаровиробників.

Шоста. У всіх галузях (окрім сільського господарства) зростання виробництва продукції досягається при постійному збільшенні об'ємів всіх засобів виробництва. У сільському господарстві зростання забезпечується при скороченні числа зайнятих, стабілізації, а часто і скороченні розміру основного засобу виробництва - сільгоспугідь, але при швидшому, ніж в інших галузях, нарощуванні фондів.

Сьома. Значну роль відіграє розвиток і підтримка за державний рахунок сільськогосподарської науки, дорадницької впровадження нової техніки і технологій. Загалом склався цілий комплекс державних заходів економічного і адміністративного характеру щодо підтримки ринкової рівноваги і стабілізації сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути вирішені традиційними механізмами ринку.

Восьма. Попит на продовольство неєластичний залежно від коливання цін. Населення відносне стабільно споживає основні продукти харчування, і лише при різкому підвищенні цін на окремі продукти і зниженні реальних доходів воно йде на вимушене зменшення споживання. Слід зазначити, що по самому набору продовольчих товарів існують відмінності в рівні еластичності попиту залежно від цін і доходів. Найбільші зміни відбуваються по м'ясу і м'ясним виробам, найменші - по хлібу, картоплі, молоку.

При зростанні доходів або падінні цін попит на продовольство не зростає в однаковій пропорції з тієї причини, що споживання продовольства визначається двома чинниками, що одночасно діють, - фізіологічним і економічним, причому їх дії далеко не співпадають. Внаслідок цього попит на продовольство неадекватно реагує на ціни і доходи населення, тому політикою цін і доходів можна лише частково регулювати попит населення.

Сільськогосподарське виробництво є відносно малоеластичним залежно від цін, особливо якщо коливання цін носять короткостроковий характер. Наприклад, не можна швидко збільшити виробництво молока, фруктів. Для того, щоб виростити дійну корову або плодоносний сад, потрібні роки. Не відразу починають діяти чинники інтенсифікації виробництва (добрива, меліорація). Потрібний значний період часу для пристосування сільського господарства до нового рівня цін, тобто існує часовий проміжок між зміною цін і відповідною реакцією сільськогосподарського виробництва.

Зіткнення на ринку двох малоеластичних масивів (сільськогосподарське виробництво і ринок продовольства) приводить до непропорційно великих коливань цін. При збільшенні або зменшенні постачань продовольства на 1% ціни на ринку змінюються на декілька відсотків, що робить ринок продовольства, отже, і ціни дуже нестійкими.

Наприклад, в 2003 р. при зниженні валового збору зерна в порівнянні з 2002 р. на 22,4% ціни на зерно зросли майже в 3 рази (з 1,8-2 тис. до 5,5 тис. крб. за 1 т). Це привело до багатьом негативним наслідкам. Зростання цін на хліб - це лише невелика частина проблем. Головне - нестабільність розвитку сільського господарства. У 2002 р. селяни отримали найвищий урожай за останні десять років (86,4 млн т). Проте обвал цін на зерно привів до того, що у багатьох товаровиробників воно виявилося збитковим, скоротилися посівні площі, в 2003 р. зменшився валовий збір, а ціни на зерно виросли в 3 рази. Ефективність виробництва тваринницької продукції різко знизилася. Товаровиробники почали скорочувати поголів'я, особливо свиней і птахів. Таким є результат відсутності дієвої системи державного регулювання в країні.

Таким чином, в аграрній сфері економіки ринковий механізм не в змозі ефективно виконувати свою головну функцію - бути регулятором попиту і пропозиції і вирівнювати обидві сторони ринку, не допускати різких коливань цін.

Внаслідок цього сільське господарство не є саморегульованим. Якщо віддати все господарство на волю стихійних сил ціноутворення, то це руйнівним чином позначиться і на виробництві, і на споживанні продовольства, що і відбулося з сільським господарством, споживання продуктів харчування на дного скоротилося на третину.

Потрібна зовнішня сила, яка обмежувала б коливання цін відповідними рамками, оберігаючи виробника від деструктивного, вільного коливання цін.

Отже, названі умови функціонування аграрної сфери економіки свідчать про те, що ця сфера об'єктивно не в змозі конкурувати з іншими галузями народного господарства, це вимагає іншого відношення до сільського господарства з боку владних структур. Для вирівнювання соціальних умов, якості життя міського і сільського населення уряди розвинених країн надають галузі фінансову, організаційну і політичну підтримку, яка розглядається як обов'язковий і безумовний елемент державної політики. Держава прагне вирівняти рівні доходів фермерів з іншими категоріями населення, зберегти сільськогосподарську місцевість як спосіб життя людей, стимулює науково-технічний прогрес і структурну перебудову агробізнесу, забезпечує сприятливий режим торгівлі, оподаткування, здійснює механізм підтримки цін, мінімальний рівень прибутковості фермерів.

Дев'ята. Власність - синонім влади, а земельна власність - влади виняткової. Контроль щодо використання земель є надзвичайно важливим в умовах приватної власності.

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплексом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

За функціональним призначенням державноправові органи, державні та недержавні організації, які здійснюють від імені держави державне регулювання сільського господарства, можна розділити на групи:

* державні органи, що здійснюють законодавче та програмне забезпечення розвитку сільського господарства України - Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

* державні органи й органи місцевого самоврядування, які здійснюють безпосередньо заходи державноправового регулювання, тобто наділені виконавчорозпорядчими функціями - Кабінет Міністрів України, Міністерство аграрної політики України та його територіальні органи, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва тощо;

* державні органи, які здійснюють контроль і нагляд за дотриманням законодавства у сфері сільського господарства, тобто наділені контрольнонаглядовими функціями - Верховна Рада України, Міністерство аграрної політики України та його територіальні органи, Держав ний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Антимонопольний комітет України, органи прокуратури та ін.;

* державні органи, які здійснюють захист суб'єктів аграрного підприємництва - місцеві суди районів, міст і районів у містах, місцеві господарські суди, апеляційні суди, адміністративні суди, Вищий господарський суд України, Верховний Суд України, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Антимонопольний комітет України;

* державні органи, що зобов'язані створювати відповідні сприятливі умови розвитку сільського господарства України - органи Державної податкової адміністрації, Національний банк України тощо;

* державні установи та недержавні організації, які від імені держави здійснюють функції щодо стимулювання розвитку сільського господарства - наукові установи, навчальні заклади, інформаційно-консультаційні організації, дорадчі служби тощо.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засоби й форми ведення сільськогосподарського виробництва. До основних з них належать землі сільськогосподарського призначення, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби й птиці.

Ефективність державноправового регулювання сільського господарства можна визначити як результативну характеристику його дії, яка свідчить про здатність вирішувати відповідні соціальноправові проблеми. Ефективність державноправового регулювання сільського господарства забезпечується такими факторами, як:

ефективність законодавчого забезпечення;

ефективність виконавчорозпорядчої діяльності, що забезпечує конкретизацію норм закону на підзаконному рівні;

ефективність діяльності щодо застосування положень закону спеціальними суб'єктами.

3. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різноманітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.

Правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи регулювання економіки.

4. Зарубіжний досвід регулювання с.г.

господарство сільський регулювання державний

Досвід розвинених країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарський підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням. Оскільки Україна знаходиться на етапі глобалізації та євроінтеграційної орієнтації, нашій державі слід здійснювати держане регулювання сільського господарства, спираючись на зарубіжний досвід.

Основними важелями державного регулювання вважаються: цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції; система оподаткування; кредитно-фінансовий механізм; антимонопольна політика; регулювання зовнішньоекономічної діяльності; спеціальні цільові програми.

Застосування цих важелів: в країнах ЄС якщо ринкові ціни виявляються нижчими від рівня ціни відтворення, то різниця доплачується фермерам з державних коштів - з тим, щоб вони мали фінансову можливість здійснювати нормальне відтворення, з темпами оновлення й розвитку, не нижчими від прогнозних. Коли ж ринкові ціни дорівнюють цінам відтворення або вищі від їх рівня, тоді цінові доплати відсутні. У країнах ЄС рівень фермерських цін встановлюється один раз на рік за згодою сторін, отже, поточна кон'юнктура цін на них безпосередньо не впливає. Використовуються й інші форми регулювання фермерських доходів як з бюджету ЄС, так і з власних бюджетів країн. Це і є системою активного державного регулювання.

Необхідність державного регулювання аграрного сектора більшість науковців пов'язують, насамперед, із диспаритетом цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, а також із істотним впливом природно-кліматичних умов на ефективність сільськогосподарського виробництва. У США рівень державної підтримки сільського господарства становить 40 % від вартості виробленої сільськогосподарської продукції, у країнах ЄС - 35 %, у Японії та Франції - 72 %, в Україні - 8,3 %. У країнах ЄС державну підтримку сільського господарства здійснюють шляхом надання аграріям дешевих кредитів, підтримання твердих цін, виконання безпосередніх виплат тощо. В Європі під державне регулювання підпадає 90 % цін на сільськогосподарську продукцію у вигляді субсидій для підтримки аграріїв через високі ціни на засоби виробництва.

Для України, яка з травня 2008 р. є членом СОТ, постає завдання визначити основні напрями, межі та обсяги бюджетної підтримки аграрного сектору.

Державна підтримка: три “скриньки”

Угода про сільське господарство передбачає, що країни, які приєднуються до СОТ, беруть на себе зобов'язання з доступу на ринок сільськогосподарських і продовольчих товарів та рівня державної підтримки аграрної галузі. Усі заходи внутрішньої підтримки класифікуються відповідно до головного критерію - чи “викривлюють” вони виробництво і торгівлю.

“Зелена скринька”: ця група охоплює заходи державної підтримки, що зовсім не впливають або мінімально впливають викривлювальним чином на виробництво і торгівлю. Вони фінансуються з Державного Бюджету і не мають своїм наслідком підтримку цін виробників. Держава має право фінансувати заходи “зеленої скриньки” у будь-якому необхідному обсязі залежно від можливостей бюджету.

Підтримка в межах “зеленої скриньки” передбачає:

- наукові дослідження, підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, інформаційно-консультаційне обслуговування;

- ветеринарні та фітосанітарні заходи, контроль безпеки продуктів харчування;

- сприяння збуту сільгосппродукції, включаючи збирання, обробку і розповсюдження ринкової інформації;

- удосконалення інфраструктури (будівництво шляхів, електромереж, меліоративних споруд) за винятком операційних витрат на її утримання;

- утримання стратегічних продовольчих запасів, внутрішню продовольчу допомогу;

- забезпечення гарантованого доходу сільгоспвиробникам, удосконалення землекористування тощо;

- підтримку доходів виробників, не пов'язану з видом та обсягом виробництва;

- сприяння структурній перебудові сільськогосподарського виробництва;

- охорону навколишнього середовища;

- реалізацію програм регіонального розвитку.

“Блакитна скринька”: ці заходи спрямовані на обмеження перевиробництва (фіксовані сільськогосподарські площі, фіксоване поголів'я), і щодо них також немає обмежень фінансування з бюджету.

“Жовта скринька” вміщує заходи внутрішньої підтримки, що справляють викривлювальний вплив на торгівлю і виробництво:

- дотації на продукцію тваринництва і рослинництва;

- дотації на племінне тваринництво;

- дотації на елітне насінництво;

- дотації на комбікорми;

- компенсація частини витрат на міндобрива і засоби захисту рослин;

- компенсації частини витрат на енергоресурси;

- цінова підтримка: компенсація різниці між закупівельною і ринковою ціною на сільгосппродукцію;

- надання виробникові товарів та послуг за цінами, нижчими за ринкові;

- закупівля у виробника товарів (послуг) за цінами, що перевищують ринкові;

- пільгове кредитування сільгоспвиробників за рахунок бюджету, списання боргів;

- пільги на транспортування сільгосппродукції;

- витрати лізингового фонду та деякі інші.

Стосовно заходів “жовтої скриньки” держава має взяти зобов'язання зі скорочення бюджетного фінансування. Країна - учасниця СОТ має право не скорочувати витрати “жовтої скриньки”, якщо зобов'язується забезпечити підтримку в розмірі не більш ніж 5% вартості валової продукції сільського господарства (для розвинених країн) і 10% - для тих, що розвиваються.

Поступове скорочення програм "жовтої скриньки" та перехід до програм "зеленої скриньки", фінансування якої не передбачає обмежень з боку СОТ стосується майже всіх розвинених країн. Так, наприклад, частка державного фінансування, що входить до "зелених" програм розвитку становить в Австралії 91 % від загальної суми, а у США - 77 %. У країнах ЄС, Бразилії, Канаді частка цих програм перебуває в межах 50-60 % від загальної підтримки, тоді як в Україні - 75 % від загальної підтримки - "це жовті" програми підтримки, і лише 25 % - "зелені".

Державне регулювання та підтримка сільського господарства Польщі (приклад)

В сучасній науковій літературі значна увага приділяється питанням державного регулювання економіки зарубіжних країн, зокрема сільського господарства. Тому на сучасному етапі глобалізації та євроінтеграційної орієнтації політики нашої країни дані процеси потребують вивчення цього на прикладі найближчого сусіда - Польщі для можливого застосування в Україні.

 Сутність державної підтримка сільського господарства в ЄС, і в частості Польщі, полягає у застосуванню дотацій, цін, квот тощо.

 Прямі платежі мають важливе значення для польських фермерів з невеликою площею сільськогосподарських угідь і з низькою доходністю, і менш важливі для виробників, досягнувших високих показників на більших за площею угіддях.

Загальна сума здійснених платежів польськім фермерам з фонду ЄС дорівнювала у 2004 році 11 млрд. злотих (в тому числі 5,74 млрд з бюджету Польщі), відповідно у 2005 - близько 16,5 млрд (у тому числі 8 млрд з бюджету Польщі), а у 2007 - 17,5 млрд злотих. Рівень виплат польським фермерам склав у 2009 році 90% тих платежів, що здійснюються в ЄС-15. Згідно Копенгагенського договору в цьому році Польща отримає такий же рівень виплат, як і інші країни ЄС-15.

Робота над системою прямого субсидування польських фермерів триває з 2009 року. Відомо, що вона буде змінюватися. Їх розмір швидше за все буде пов'язаний з площею господарства, незалежно від виробництва та обробки землі, у зв'язку з підвищенням вимог до виробників

Державні виплати здійснюються на гектар землі або на голову худоби. Польські аграрії почали отримувати грошові виплати з першого року членства у розмірі 44,46 євро за 1 га сільськогосподарських угідь ( 2004 р.), 2005 р. - 57,42, 2006 р. - 69,57 і 2007 р. - 78 євро/га. Але дотації з державного бюджету надходили також у вигляді спеціальних виплат на певний вид продукції та з фонду розвитку села та сільської місцевості. Тому, у середньому польський аграрій у 2006 р. отримав 126 євро/га.

На нашу думку, орієнтація політики підтримки сільського господарства на середньостатистичні показники по галузі є помилковою, так як вона спотворює реальну картину і спричиняє неефективний розподіл коштів.

Для слабких господарств дана підтримка не є суттєвою, а для сильних вона і не потрібна. Так, близько 40% державних виплат отримують власники великих господарств (а це лише 6% селян).

Після вступу в ЄС у Польщі, крім того, почав діяти механізм виплати структурних рент аграріям, що досягли 55 річного віку та передали у спадок або продали своє господарство. Сума ренти коливалася від 274 до 576 євро/га: 80% за рахунок бюджету ЄС і 20 - Польщі.

Метою політики Євросоюзу є зниження ціни на сільськогосподарську продукцію, що приведе до зменшення цін на продукти харчування, зменшить витрати на робочу силу і підтримку галузі, а також збільшення конкурентоспроможності європейського експорту. Цінова політика ЄС полягає у підтримці фермерських цін на такому рівні при якому покриваються не лише витрати, а й здійснюється розширене відтворення. Головними критеріями, за якими комісія ЄС регулює ціни, є мінімальні ціни, мінімальні ціни імпорту та рекомендовані ціни.

У Польщі інтервенційні закупівлі сезонних надлишків сільськогосподарської продукції та їх продаж в період нестачі на ринку проводить Агентство аграрного ринку (ринок м'яса, зерна, цукру, хмелю, переробки картоплі, молока). Воно здійснює закупівлю даних продуктів шляхом надання гарантованих кредитів (виплата 45% мінімальної ціни). В країнах ЄС, крім того, щорічно встановлюється межа виробництва певної продукції, тобто її квота. При об'ємі виробленої продукції в певних межах та певної якості, товаровиробники отримують так звані „закупівельні” або „гарантовані ціни”. Це регулює обсяги товару на ринку і запобігає його перевиробництву шляхом зменшення або зняття допомоги при перевищені квоти. Наприклад у 2006 році при перевищенні встановленої квоти виробництва молока (8,964 млн тонн та 416 тис. тонн резерву) на 290 тис тонн польські виробники сплатили 64 млн євро штрафу (0,39 злотих за кожен літр понад норму.

Протягом 2011-2013 років Польща з фондів ЄС додатково отримає 633 млн. євро, як винагороду за краще економічне зростання порівняно з попередніми періодом (2007-2009 рр.)

Таким чином, досвід країн західної Європи, зокрема Польщі, наглядно показує, що сільське господарство не може бути саморегулюючим сегментом економіки і потребує державного втручання. Так, обмеження регулюючих функцій держави в аграрно-економічних відносинах нашої держави спричинив до занепаду АПК і потребує підтримки шляхом надання прямих субвенцій, дотацій, кредитів а також значного покращення сільської інфраструктури та рівня життя на селі.

Размещено на Allbest.ru