Передумови створення селекційно-насіннєвого відділу Головцукру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови створення селекційно-насіннєвого відділу Головцукру

Ключові слова: сільськогосподарська дослідна справа, селекція, насінництво, цукровий буряк, цукрова промисловість, цукрові заводи, мережа дослідних установ

Питання якості посівного насіння, особливо елітного, було і залишається до нині одним із першочергових у державних програмах з розвитку рослинництва. Якщо на теренах України добір та сортовипробування злакових культур проводили ще з кінця XIX ст., то цукрового буряку - лише з початку XX ст. у приватних маєтках землевласників. Незважаючи на широкомасштабну роботу, створеного 1897 р., з приватної ініціативи власників цукрових заводів, Всеросійського товариства цукрозаводчиків (ВТЦ), запровадження науково-дослідної роботи у цій сфері розпочалося лише 1901 р., коли було створено мережу дослідних полів Товариства на чолі з проф. С. Франкфуртом. До цього часу воно займалося питаннями ринку збуту цукру, покращення якості буряку та зниження собівартості виробництва цукру, що дозволило йому вийти на європейський рівень [1, 32]. Програму досліджень мережі було удосконалено з включенням низки завдань наукового характеру, що стосувалися з'ясування впливу внесення мінеральних та органічних добрив (селітри, суперфосфату, томасшлаку, дефекатних речовин) на урожайність цукрових буряків та застосування різних прийомів обробітку ґрунту. Специфіка роботи вимагала проведення лабораторних досліджень, тому 1903 р., з ініціативи С. Франкфурта, в Києві створено одну з кращих, не тільки в царській Росії, а й Європі, агрохімічну лабораторію, яку очолив відомий на той час вчений-агрохімік та фізіолог О. Душечкін. Тут проводили хімічні аналізи ґрунтових зразків, добрив, інсектицидів, води, буряку, цукрових продуктів і матеріалів для цукроваріння [1, 41-42]. Слід також відмітити діяльність Київської хімічної та насіннєвої контрольної станції Південноросійського товариства заохочення землеробства і сільськогосподарської промисловості, створеної 1897 р., під головуванням проф. П. Сльозкіна (з 1901 р. - С. Франкфурта), яка також мала пряме відношення до розвитку цукрової промисловості на початку XX ст. Її робота зводилася до проведення аналізів зразків насіння (переважно цукрового буряку), що надходило від ВТЦ і приватних замовлень, наявних на той час, власників насіннєвих фірм. Досліджували також процент засмічення чужорідними домішками посівного матеріалу, схожість насіння та вміст у ньому вологи [1, 59-60].

Як наслідок, недостатня увага вітчизняних аматорів-аграріїв дослідженням з селекції та насінництва призвела до загострення на початку XX ст. проблеми забезпечення селянських господарств та дослідних установ вітчизняним чистосортним насінням сільськогосподарських культур. Більшість посівного матеріалу (крім проса і гречки) була закордонного походження. Співвідношення місцевих й іноземних сортів складало 50 : 50. Проте, на відміну від чистосортного закордонного насіння французької фірми батька та сина Вільморенів і німецької фірми Кляйнвацлебен, вітчизняну продукцію представляли місцеві різновиди, дикі форми рослин та невелика частка добірного зерна. Виходячи з доповіді Б. Паншина "Про розвиток сорто-насіннєвої справи в цукровій промисловості, у зв'язку із залученням іноземного капіталу", стають зрозумілими причини експансії вітчизняних ринків насіння німецькими та французькими сортами. До таких слід віднести: 1) відсутність у науково-дослідних програмах вітчизняних станцій селекційних робіт з цукровим буряком (за винятком окремих досліджень А. Зайкевича й О. Гельмера на станціях Харківського товариства сільського господарства); 2) високу якість та чистосортність закордонного насіння; 3) можливість отримання річного кредиту; 4) добре організована реклама [2, 17]. сортовипробування насінництво дослідний

Крім того, проведення власної селекції цукрового буряку було неможливим, через відсутність достатньої кількості спеціалістів-селекціонерів та особливості континентального клімату. Ґрунтово-кліматичні умови сприяли розвитку насінництва, але, через різку зміну сухих і вологих, спекотних і холодних років, збільшувався термін виведення нового сорту. За таких умов, кустарне виробництво еліти не могло задовольнити довіру покупців і заводів, які змушені були закуповувати маточний матеріал за перевищеними цінами у закордонних фірм [3, 81-95].

Переорієнтація на вітчизняне насінництво відбулася після неврожайного 1911 р. в Німеччині, що призвело до різкого піднесення цін на їхній сортовий матеріал. Тоді було зроблено спробу емансипувати від іноземного впливу, активно розпочавши власну селекцію і виробництво насіння цукрового буряку. Проте, така робота, здебільшого, зводилася до відбору й акліматизації завезених сортів. Внаслідок проведених сорто-випробувань, вдалося довести привілеї отриманої репродукції. З цієї причини, іноземні фірми почали форсувати виробництво еліти цукрових буряків на території України для експорту її за кордон. Масштаби вивозу насіння за короткий проміжок часу значно зросли й Україна (на той час у складі царської Росії), через посередництво Німеччини, стала основним його постачальником до Франції, Бельгії, Румунії та Північної Америки [4, 9-11]. Не дивлячись на стрімке зростання виробництва, почала спостерігатися залежність від закордонних фірм. Постачаючи вітчизняні господарства німецькою елітою по (200-300 руб. за пуд), вони забирали репродукцію цієї еліти в середньому по 2,5 руб. При цьому не було можливості контролювати якість отриманої продукції. Проте, така ситуація призвела до об'єднання вітчизняних виробників насіння, задля вирішення цієї проблеми, аби розпочати власне виробництво елітного і маточного насіння цукрового буряку. Однак початок Першої світової війни перешкодив реалізації задуманого. Експорт до Німеччини припинився, скоротилися посіви буряку, виникли склади насіння. Досить вагомим чинником, що ускладнював роботу станцій, було питання їхнього, а також насіннєвих господарств і цукрових заводів забезпечення землею, будівлями, технічним матеріалом і коштами. Гострою проблемою залишалася і недостатня кількість кваліфікованих робітників та досвідчених спеціалістів. Всі ці обставини призвели до завмирання галузі з 1918 р. [3, 82].

Протилежний вплив відіграла війна мала на розвиток селекції. Припинення ввезення німецької еліти посилило попит на еліту власного виробництва. Наявні вітчизняні дослідні установи розширили програми наукових досліджень, власники фірм - К. Бущинський і М. Лонжинський - відкрили в 1915 р. своє представництво в Хорошках Полтавської губ., об'єдналася Удицька та Верхняцька станції, створивши кооператив 7 заводів (Київська губ.), засновано товариство "Меридіан" при Ситковецькому цукровому заводі (Подільська губ.) тощо [2, 17]. Проте, цей період був нетривалим. Військово-політичне становище України 19171920 рр. істотно погіршило становище сорто-насіннєвої справи. Негативне значення також мав декрет Ради народних комісарів УСРР від 16 січня 1919 р. "Про націоналізацію земель" [5]. За таких обставин, декілька станцій були знищені (Кропивенську товариства "Руссем", Деребчинську барона Мааса, Черепинську і Ве- ликополовецьку графів Браницьких), частину евакуйовано (Немерчанську і Хорошківську), а інші практично залишилися без робочого персоналу [6, 5].

Для відновлення бурякоцукрової галузі та керівництва нею, 1919 р. у Києві створено Головне управління з цукрової промисловості (Головцукор). Внаслідок військових дій на території України, його було переведено до Москви, звідки наступного року переміщено до Харкова, а в березні 1921 р. - до Києва. У Харкові залишилася його філія, а для керування цукровими заводами в районах - створено районні управління (Рауцукри) [5].

З лютого 1920 р. на більшій частині території України було встановлено контроль радянської влади. Всеукрревком припинив свою діяльність, знову почала функціонувати Рада Народних Комісарів (РНК), яка складалася з 7 наркоматів, у тому числі й землеробства. Частина розграбованих та зруйнованих приміщень дослідних установ перейшла у відання Народного комісаріату землеробства, а ті, що знаходилися в бурякоцукровому регіоні - Головцукру. Всього останньому були передані 12 станцій: в Подільській губ. 3 (Немерчанську, Ялтушківську, Уладівську); Київській - 7 (Миронівську, Білоцерківську, Верхняцьку, Удицьку, Кальникську, Іллінецьку та Ситковецьку); Полтавській - Березотоцьку; Харківській - Іванівську [3, 79-80зв.].

В умовах тимчасової окупації території України різними арміями, Головцукор розпочав роботу щодо відновлення сортовипробувальної та насіннєвої справи за єдиною програмою, надавши такій діяльності державного значення. З цією метою, 1920 р. у Києві відбулося його організаційне зібрання під головуванням К. Тараненка, за участі провідних на той час агрономів, селекціонерів, вчених-дослідників (С. Франкфурт, Б. Паншин, Ф. Сєв, Є. Ергардт, К. Тютін, Н. Рищек, Ф. Каменецький та ін.). Так, Б. Паншин виступив з пропозицією виділення сорто-насіннєвої справи в окрему галузь цукрової промисловості, під керівництвом Колегії Головцукру. Ця думка виявилася своєчасною і на цьому ж зібрані прийнято рішення щодо створення селекційно-насіннєвого відділу. У відання новоствореного структурного підрозділу перейшли всі вищезазначені 12 станцій. Крім того, на зібрані 10 квітня цього ж року було вирішено заснувати ще дві селекційні станції: Теткинську (Курська губ.) та Рамонську (Воронезька губ.). Також у розпорядження селекційно-насіннєвого відділу було передано Смілянську мікоентомологічну станцію та Вінницький насіннєвий завод [7].

Як зазначено в архівних документах СНУ, стан станцій, до моменту переходу їх у розпорядження Головцукру, був жахливим. Всі вони, за винятком Миронівської, як колишні приватні призаводські економії, зазнали нищівного розгрому: "живий" інвентар і машинне устаткування розграбовано, будівлі зруйновано, втрачено більшу частину насіннєвого матеріалу, документацію. Персоналу або не було зовсім, або ж він був представлений одиничними самовідданими працівниками. За таких умов, дослідні установи тільки частково могли виконувати наукову роботу на території цукрових заводів, користуючись їхнім вцілілим устаткуванням. Саме на вирішення земельної проблеми було спрямовано робочу програму, організованого 10-20 грудня 1920 р., Першого з'їзду селекціонерів. Проте, звернення з цього приводу Головцукру до Сільськогосподарського наукового комітету України не мало позитивного вирішення [8].

В умовах приватної власності на землю, діяльність станцій, що перейшли у відання Головцукру, не була пов'язана між собою, представляючи конкуруючі господарства, що працювали незалежно одне від одного. За таких обставин, досягнення окремих дослідників зберігалися у таємниці, а у певній установі могли вирішуватися ті проблеми, які вже були вирішені іншою. Зрозуміло, що для цього непродуктивно витрачалося багато роботи, засобів і часу. Намагання об'єднати діяльність вітчизняних селекціонерів задля боротьби з німецькою конкуренцією з'явилося ще 1914 р. У межах Київського товариства сільського господарства. В подальшому, спільними зусиллями при Кропивенській станції (Подільська губ.) було організовано Товариство виробників і споживачів бурякового насіння ("Руссем") і Обласний союз насіннєзнавців у Києві. Однак умови роботи на приватних засадах, взаємна недовіра спеціалістів і небажання зрівняти можливості внутрішньої конкуренції не дозволяли встановити тісний зв'язок між окремими дослідними установами. Вирішити це завдання вдалося в 1920-х рр., шляхом організації Державного сортівництва, підпорядкувавши роботу станцій центральному управлінню - Головцукру З виділенням дослідних установ у самостійні господарські й адміністративні одиниці, з власним центральним управлінням, розпочався новий період історії вітчизняної сорто-насіннєвої справи - централізації [9, 6].

Для відновлення і налагодження сорто-насіннєвої та дослідницької роботи в підвідомчій мережі установ, Головцукор мав вирішити всі вищезазначені проблеми

- наслідки війни та революції. Для цього до мережі запросили спеціалістів з інших установ. Неможливість забезпечити станції достатньою кількістю фахівців і кваліфікованих працівників зумовлювалася насамперед взагалі їх відсутністю на той момент. Ця ситуація спонукала до організації 1920 р., спільно з НКЗ і СГНКУ, дворічних курсів з селекції і насінництва, положення яких було затверджено 24 листопада 1920 р. [10, 36]. Викладачами були найвідоміші тогочасні вчені В. Колкунов, Д. Ларіонов, О. Табенцький, М. Малюшицький, Б. Паншин, В. Добровлянський, М. Грюнер, Г. Невадовський, Є. Вотчал, О. Душечкін, О. Яната, Д. Рудзинский та ін. [11, 28]. У проміжку між семестрами курсанти проходили практикум на дослідних станціях Головцукру та в лабораторіях Київського політехнічного інституту. Після закінчення навчання та практики, студенти здавали екзамени та захищали дипломні проекти. Як результат - 60 осіб здобули вищу, не закінчену вищу або середню освіту. Це були теоретично і практично готові спеціалісти, здатні розпочати дослідження на станціях Головцукру. Серед випускників, відомими в майбутньому вченими стали: А. Оконенко (фізіолог рослин, член-кор. АН України), В. Шевченко (фітопатолог, доктор с.-г. наук), Л.П. Максимчук (провідний селекціонер зернових, доктор с.-г. наук), О. Коломієць і Г. Мокан (творці перших сортів однонасінних цукрових буряків), М. Корбут, П. Дубінін, М. Котт (селекціонери цукрових буряків) та ін. [12]. Крім того, названі курси сприяли заснуванню нової установи науково-практичного характеру - Інституту селекції. Ідея його створення виникла у секретаря Селекційного бюро Сільськогосподарського вченого комітету України П. Ярошевського на II з'їзді з сорто-насіннєвої справи, після того як було оприлюднено результати досліджень курсантів - їхні дипломні роботи. Тоді ж прийнято проект створення Наукового інституту селекції [13, 3-6].

В організаційному відношенні важливим став 1921 р. - період наділення станцій земельними ділянками. Спершу до їхнього розпорядження відводилися землі тимчасового користування із загального буряко-цукрового фонду, тобто, повторювався той же процес, який мав місце до революції в приватних господарствах. Хоча практика попередніх років виявила неефективність такого способу, а відтак, Головцукор запровадив новий принцип - "прирізки певних фіксованих ділянок". Така робота супроводжувалася низкою труднощів, що виникали внаслідок відстоювання прав на землю цукровими заводами та окремими радгоспами, які не розуміли важливість сорто-насіннєвої справи в розвитку цукрової промисловості. З 1921 р. на станціях активно розпочали роботу з відновлення житлових і господарських споруд. Зокрема ремонтували напівзруйновані будинки, погреби, переобладнували житлові приміщення на лабораторії. На жаль, нестача коштів не дозволяла розвинути будівництво належним чином. Гострої дискусії це питання набуло на Другому з'їзді селекціонерів. Результатом цього засідання стало затвердження постанови про передачу дослідним установам низки призаводських будівель. Зокрема це стосувалося Іллінецької, Кальницької, Ситковецької, Верхняцької, Уладівської та Теткинської станцій [2, 89-91].

Не вдалося уникнути труднощів відносно забезпечення станцій спеціальним устаткуванням і лабораторними приладами. У цьому відношенні спеціалісти Головцукру відчули не тільки фінансову неспроможність закупити необхідне, а й неможливість віднайти потрібне. Однак, підтримуючи місцевих майстрів і кустарне виробництво, установи мережі вдалося забезпечити найнеобхіднішим обладнанням. Наприклад, лабораторні ваги 1919-1920 р. були тільки на чотирьох станціях у кількості 18 штук, 1920-1921 р. - на десятьох - 50, 1921-1922 р. - на тринадцятьох - 8о, в 1922-1923 р. - на чотирнадцятьох - 160 [2, 91].

Аналізуючи наведені цифрові дані архівного документу щодо відновлення роботи станцій [2], слід відзначити, що вони поступово відділялися від заводських господарств, ставали самостійними інституціями. Так, станом на 1919 р. одинадцять станцій у своєму розпорядженні мали біля 1 тис. дес. землі, 1920 р. - 4 тис., 1921 р. - 6 тис., 1922 р. - 10 тис., 1923 р. - 14028. Розпочавши роботу за наявності декількох десятків спеціалістів і робітників, до 1 січня 1921 р. селекційно-насіннєвий відділ налічував 644 штатних робітників і службовців. Щодо проблеми відсутності "живого" інвентарю - худоби, слід зауважити, що до 1 січня 1922 р. у розпорядження станцій надійшли 228 коней та 225 волів. Не менш значну роботу проведено відносно забезпечення господарськими знаряддями. Так, з 1919 - до 1 січня 1921 рр. станції отримали найважливіше устаткування: 481 плуг, 1 трактор, 113 культиваторів, 482 борони, 140 сівалок, 10 парових і 6 кінних молотарок.

1922 р. ця кількість збільшилася: плугів на 247 одиниць, культиваторів - на 96, борон - на 130, сівалок - на 6, молотарок - на 3 [2, 81-95].

Селекційно-насіннєвий відділ та, підпорядкована йому, мережа станцій займалися не тільки вирішенням господарсько-адміністративних питань, а й науково-дослідних. Скажімо, до завдань кожної установи входило виробництво фабричного насіння і отримання маточної еліти цукрових буряків. Як зазначалося вище, до 1917 р. в країні нагромадилися склади нереалізованого насіння. Його кількість сягала близько 2 млн. пудів. Однак, під час національно-визвольних змагань на території України і одержавлення поміщицьких господарств, накопичений запас, здебільшого, розграбували, а те що залишилося, через незадовільні умови зберігання, втратило схожість і зіпсувалося. Як наслідок, станом на 1 січня 1920 р. кількість насіння, виявленого на цукрових заводах і дослідних станціях, становила орієнтовно 775 тис. пудів, з яких близько половини з пониженою схожістю і 15% зовсім не придатних. На посів 1921 р. використано лише 400 тис. пудів. Неврожай того ж року призвів дослідні установи до ще гіршого становища, оскільки було зібрано лише 20500 пудів насіння. На початок 1922 р. цим посівним матеріалом вдалося засіяти тільки 160 тис. дес.

Виробництво еліти за таких політичних та економічних умов також занепало. В 1920 р. при цукрових заводах висіяли мізерну кількість насіння, тому для насінницьких плантацій 1921 р. довелося використовувати, відібране за зовнішнім виглядом, насіння фабричного цукрового буряку селекційного походження. Весною 1921 р. селекційні станції змогли видати близько 2 тис. пудів маточного насіння, причому виробнича потреба цукрових заводів при довоєнних масштабах виробництва становила 10 тис. пудів. Більшість елітного матеріалу становила репродукція кращих, збережених на станціях, родів із застосуванням селекції за морфологічними ознаками. Враховуючи це, оснащення лабораторій і поляризацію здійснювали тільки окремі станції, хоча від масштабів її проведення залежала швидкість покращання якості насіння. 1919-1920 р. поляризовано всього 100 тис., а 1920-1921 р. - 350 тис. коренів [2, 93]. Отже, беручи до уваги наведені показники, слід відзначити поступове покращення матеріально-технічного забезпечення сортівничих станцій, що підвищувало виробничу спроможність, відносно забезпечення господарства регіону елітою та маточним насінням цукрового буряку.

Об'єктами досліджень мережі станцій у системі Головцукру були не тільки цукрові буряки, а й інші сільськогосподарські культури. Ще у дослідних господарствах ВТЦ, а також у приватних станціях і маєтках розпочалася селекція та сортовивчення пшениці. Зокрема на Іванівській станції, з культивованої в маєтку "Пархомівка" місцевої Банатки, вдалося вивести низку морозо- та холодостійких сортів: Дюрабль, Альфа стійка, Бета Стійка, а також декілька високоврожайних ліній з німецького сорту Ранній Бастард. Над покращенням названих сортів працювали спеціалісти Березотоцької, Миронівської, Удицької, Білоцерківської і Верхняцької станцій. Таку ж роботу проводили з озимим житом, ярою пшеницею, вівсом, просом, гречкою, кормовими травами, городніми овочами. В майбутньому передбачалося досліджувати ячмінь, кукурудзу, горох та картоплю.

Підсумовуючи передумови виникнення селекційно-насіннєвого відділу Головцукру (реорганізованого в Сорто-насіннєве управління Цукротресту), необхідно підкреслити тісний зв'язок із розвитком вітчизняної цукрової промисловості, адже основним його завданням стало відновлення бурякоцукрових господарств і керівництво ними. Групу факторів, які призвели до організації координуючого органу галузі та розвитку селекції й насінництва становлять: 1) економічні (підвищення цін на німецьку еліту); 2) політичні (Перша світова війна, яка призвела до припинення ввезення елітного насіння з-за кордону; події революції 1917-- 1920 рр., зокрема одержавлення приватних маєтків і призаводських станцій, що зумовило централізацію сорто-насіннєвої справи); 3) природно-кліматичні (сприятливі умови для визрівання насіння, можливість проведення селекції на морозо- та посухостійкість); 4) досвід наукових здобутків (можливість використання напрацювань вітчизняних та іноземних вчених). Завдяки створенню Головного управління цукрової промисловості, до 1922 р. частково вдалося відновити діяльність мережі дослідних установ, налагодити між ними співробітництво та за деякими показниками досягти довоєнного рівня виробництва.

Література

1. Вергунов В., Євич П. Передумови становлення та діяльність Миронівської селекційно-дослідної станції (1911-- 1968). До 100-річчя заснування Миронівського ін-ту пшениці ім. В. Ремесла НААНУ. - К., 2012.

2. ЦДАвО України, ф. 2501, оп. 1, спр. 28.

3. ЦДАВО України, ф. 2501, оп. 1, спр. 70.

4. Марцінишин Г Державна цукрова промисловість в роки НЕПу //Вісник ТДТУ. - 1996. - № 1.

5. Сортоводно-семенное управление Сахаротреста // Сортоводные станции Сахаротреста. - К., 1923.

6. Возникновение селекционно-семенного отдела Главсахара // Сортоводные станции Сахаротреста...

7. Научно-организационная деятельность ССУ // Сортоводные станции Сахаротреста...