Інституційні особливості функціонування та забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств

Скупейко В.В.

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри обліку і оподаткування Львівського університету бізнесу та права

Анотація

У статті розглянуто інституційні особливості функціонування та забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств у сучасних умовах господарювання. Визначено стратегічні напрями орієнтації сільськогосподарських підприємств щодо планування функціонування і розвитку агробізнесу. Розкрито спеціалізацію господарської діяльності в сільському господарстві із націленістю на аспект екологічно чистих та безпечних технологій. Визначено роль агрострахування. Окреслено інституційно-організаційний напрям формування особливостей забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств.

Ключові слова: інституційні особливості, якісні характеристики, сільськогосподарські підприємства, інституційно-організаційний напрям, рівні реалізації конкурентоспроможності, інструментарій конкурентоспроможності.

Постановка проблеми. Логічним виокремленням особливостей функціонування та забезпечення конкурентоспроможності сільського господарських підприємств є бачення стратегічних перспектив їх розвитку. Аграрний устрій України є дискусійною науковою проблемою, яка пов'язана з недостатнім інституційним забезпеченням трансформаційних процесів, що мають місце в економічній системі держави, а також із низкою невдало проведених реформ, які, своєю чергою, не були реалізовані через відсутність принципових позицій у процесі інституційного проектування і, як наслідок, неефективний сценарій розвитку економічної системи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. За результатами вивчення наукових праць А. Гайдуцького, О. Березіна, Д. Баркальцевої, П. Саблука, І. Костирка, А. Бурик, Н. Міценко та інших відомих учених-економістів, де аналізуються ключові аспекти і характеристики поступу підприємств сільського господарства [1-11], потрібно вказати, що до таких передусім належать: упровадження в практику нових технологій обробітку ґрунту та інших агротехнічних заходів, спрямованих на підвищення рівня родючості ґрунтів, техніко-технологічну модернізацію на основі впровадження інноваційних розробок, які дають змогу наростити виробництво високоякісної сільськогосподарської продукції і підвищити її конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках; розвиток органічного виробництва як основи для вирощування екологічно чистої сільськогосподарської продукції за світовими стандартами; формування та ефективне використання інтелектуально-кадрового капіталу як ключового ресурсу сталого довгострокового і планомірного розвитку підприємств.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Слід визнати, що в загальному зазначені напрями зростання ефективності характерні для більшості видів економічної діяльності, втім, у сільськогосподарському виробництві специфіка пов'язана з поєднанням раціонального використання земель, техніки, технологій, підготовки і використання кадрів, здатних ефективно управляти цими ресурсами і використовувати їх у сучасних умовах. В контексті тенденцій, які зараз характерні для сільськогосподарського виробництва в економічно розвинених державах, особливо важливим підґрунтям належної конкурентоспроможності є завдання становлення і нарощування виробничих потужностей органічного виробництва та вирощування екологічно чистої сільськогосподарської продукції, вдосконалення організаційно-економічних і технологічних умов виробництва, розвитку селекції та генетики як важливої передумови підвищення продуктивності.

Виклад основного матеріалу дослідження. Для забезпечення поліпшення якісних характеристик вітчизняної продукції та її конкурентоспроможності необхідно: вдосконалювати систему техніко-технологічних і агротехнічних заходів виробництва продукції та її збуту; впроваджувати у виробництво нові енергозберігаючі технології вирощування, транспортування, зберігання, переробки та реалізації продукції; здійснювати належний контроль над якістю продукції на всіх етапах її виробництва і збуту; впроваджувати у виробництво нові високоврожайні сорти і гібриди сільськогосподарських культур та високопродуктивні породи, лінії і кроси тварин та птиці [1-3].

Велике значення у контексті стратегічної орієнтації на розвиток сільськогосподарських підприємств має еколого-економічна концепція розвитку і функціонування організаційно-правових структур із її фокусуванням над збільшенням виробництва і підвищенням якості та конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки за дотримання санітарно-гігієнічних та екологічних умов безпеки продукції для задоволення потреб споживачів на продовольчих ринках за оптимальних витрат на її виробництво та ефективний розвиток підприємства у цілому.

Як уже зазначалося, у найбільш широкому та довгостроковому контексті конкурентоспроможність підприємства стосується ефективного стратегічного планування функціонування і розвитку бізнесу. Відповідно, за цією характеристикою сільськогосподарське виробництво та забезпечення його конкурентоспроможності також наділені специфікою і особливостями. Так, О. Березін та О. Плотник доводять, що стратегічні перспективи розвитку підприємств сільського господарства визначаються впровадженням нових технологій виробництва сільськогосподарської сировини у рослинництві та тваринництві; поліпшенням породного складу тварин та використанням нових сортів рослин, більш продуктивних та стійких до хвороб і несприятливих природнокліматичних умов; застосуванням нових технічних засобів та технологій обробітку ґрунту; впровадженням екологічних інновацій, які дають можливість підвищити врожайність (продуктивність), мінімізувати втрати та забезпечити безпеку навколишнього середовища.

Беззаперечно, тут враховано спеціалізацію господарської діяльності в сільському господарстві. Водночас вельми цікавим видається аспект екологічно чистих та безпечних технологій. По-перше, у міру повної гармонізації законодавства України та ЄС в частині використання земель та екології все більше вдосконалюватиметься інституційно-правовий базис у цій сфері, і підприємства змушені будуть враховувати цей аспект. По-друге, стратегічно визначаючи перспективи власної конкурентоспроможності, суб'єкти господарювання, які зорієнтовані на зміцнення власних конкурентних позицій і стале довгострокове функціонування, мають самостійно здійснювати відповідні зміни і впроваджувати екологічні технології [5].

Більше того, конкурентоспроможне сільськогосподарське підприємство це не ізольований від суспільного середовища суб'єкт, який у закритих умовах створює і просуває на ринок продукцію, а активний учасник і регулятор того, що відбувається у його зовнішньому (і не лише економічному) середовищі. Такі підприємства мають брати активну участь у модернізації інституційно-правових засад функціонування сільського господарства та розвитку сільських територій, лобіювати такі рішення і слідувати їх упровадженню. Інколи це може суперечити власним комерційним інтересам щодо швидкого збагачення, але в стратегічному плані це шлях до суспільного визнання, поліпшення соціальної та інвестиційної привабливості, налагодження державно-приватного партнерства і виступу надійним партнером держави в реалізації економічних програм та розвитку сільських територій [6].

Потрібно додати, що такий стратегічний вектор розвитку і зміцнення конкурентоспроможності сільськогосподарського підприємства якісно доповнюється в інституційно-організаційному аспекті шляхом створення підприємствами власних інституцій або ж участі в громадських, асоціативних інституціях з розвитку і підвищення ефективності АПК. Як зазначають І. Костирко та А. Бурак, така робота має вестися як у зазначеному напрямі, так і шляхом активного розвитку відносин кооперації та інтеграції підприємств (особливо малого аграрного бізнесу) сільського господарства, що є запорукою посилення їх конкурентних позицій на ринку сільськогосподарської продукції. У дослідженні особлива увага приділяється такому функціональному напряму забезпечення стратегічного розвитку підприємств сільського господарства, як маркетинг, зокрема його інформаційно-аналітичному складнику; пропонується до впровадження тристороння система маркетингово-інформаційного забезпечення (утворена з-поміж державної консультаційної служби, маркетингового міжгосподарського кооперативу та маркетингового підрозділу в організаційній структурі підприємства). Автори наголошують на тому, що за такої організаційної надбудови підприємства сільського господарства мають змогу подолати одну з найбільших перешкод їх розвитку - т. зв. інформаційний вакуум, характерний саме для цього виду економічної діяльності. Хоча такі висновки й дискусійні, в них міститься і раціональне зерно. Йдеться про досягнення значно вищої ефективності діяльності та формування перспектив розвитку за умови участі сільськогосподарських підприємств у агропромислових кластерах, локальних інтегрованих системах та іншого роду виробничо-торговельних об'єднаннях. Над доведенням таких висновків працювало багато науковців, але найбільш обґрунтовані висновки находимо у дослідженнях Н. Міценко, на переконання якої участь підприємств у локальних інтегрованих виробничо-торговельних системах є об'єктивною необхідністю (саме в контексті поліпшення їх ринкових конкурентних позицій), оскільки поліпшує потенціал спільного інвестування, забезпечує синергетичний ефект від співпраці за рахунок економії на масштабах, збільшення обсягів господарської діяльності, оптимізацію витрат і пришвидшення товароруху, більш системне й якісне управління на всіх етапах виробничо-технологічного процесу [9, с. 341-342]. Така політика сприятлива й у контексті зміцнення економічної безпеки бізнесу, адже поліпшує доступність до ресурсів та ринків, забезпечує диверсифікацію діяльності та формування передумов для подальшого розширеного відтворення і розвитку.

Звернімо увагу на те, що окреме важливе місце в частині інституційно-організаційного напряму формування особливостей забезпечення конкурентоспроможності займає організація процесу формування належного ресурсного забезпечення, а також забезпечення ефективності фінансово-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. У цьому контексті велике теоретико-прикладне значення доречно відвести дослідженням О. Гудзя, де науковець визначає такі особливості за зазначеним напрямом: державне кредитне і страхове субсидування сільськогосподарського виробництва; страхування ризиків сільського господарства; поліпшення системи управління внутрішнім фінансово-ресурсним забезпеченням (шляхом планування і внутрішнього контролю, впровадження критичних нормативів, балансування фінансових та ресурсних потоків, впровадження системи ризик-менеджменту розрахунків і платежів).

Потрібно наголосити: досвідом держав із високорозвиненим АПК доведено, що саме якість і спроможність системи страхування, а також розвиненість системи фінансових фондів підтримки сільськогосподарського виробництва та реалізації його експортного потенціалу є особливо важливими завданнями та значною мірою дають змогу забезпечити конкурентоспроможність підприємств цього виду економічної діяльності. Визначальною також є й залежність від наявності та участі у фондах фінансової підтримки, агрострахування, якісного внутрішнього бюджетування і ризик-менеджменту сільськогосподарських підприємств.

В економічній літературі, де обґрунтовуються стратегічні пріоритети розвитку підприємств сільського господарства, а також засоби їх досягнення, значною мірою увага приділяється такому аспекту, як моделювання оптимальних співвідношень із-поміж структури посіву земельних угідь, що особливо важливо для великотоварних сільськогосподарських підприємств. Йдеться, зокрема, про високу залежність надання переваги під час виділення відповідних площ угідь під вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур. Наприклад, це й прогнозовані у найближчі роки природно-кліматичні умови, й очікувані обсяги виробництва та пропозицій на внутрішньому і на зовнішньому ринках аналогічної продукції, й кон'юнктурні коливання, й забезпеченість підприємств відповідним кадровим і ресурсним потенціалом, й біологічний фактор, й особливості державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції та тенденції його зміни та ін. Відповідно, низка досліджень із проблем ефективного функціонування та розвитку сільськогосподарських підприємств присвячена безпосередньо такого роду питанням. Так, у праці науковцями обґрунтовуються принципові положення економіко-математичної моделі оптимізації виробничої структури високотоварних сільськогосподарських підприємств, що слід уважати актуальним і специфічним у контексті функціонування і забезпечення конкурентоспроможності підприємств сільського господарства, адже на відміну від, наприклад, промисловості, у сільському господарстві обмежувальним чинником є не лише виробничі потужності, а й площі використовуваних земельних ресурсів. Хоча можна додати й інші обмеження: регулюючу державну політику, біологічний фактор, розвиток інфраструктури, зовнішні, у т. ч. ринкові, обмеження.

Висновки

Отже, у межах визначення інституційних особливостей забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств виникає також потреба у розумінні відповідного інструментарію, а також принципових положень, із використанням та дотриманням яких можна буде досягти планових результатів у сфері забезпечення конкурентоспроможності сільського господарських підприємств. Ідентифікація таких положень є предметом наших подальших досліджень.

конкурентоспроможність сільськогосподарський якість

Список використаних джерел