Особливості аграрного виробництва на українських землях у ХІХ столітті

Особливості аграрного виробництва на українських землях у ХІХ столітті

старший науковий співробітник,

завідувач сектору наукознавства

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню особливостей аграрного виробництва на українських землях присвячено праці вчених: І. Примака, П. Бойка, М. Вихватенка, В. Ґудзя, Н. Коваленко та ін. Водночас залишається важливим дослідження особливостей аграрного виробництва у господарствах поміщиків та окремих селян-господарів упродовж ХІХ ст. з метою впровадження оптимальних агрофітоценозів у господарствах різної спеціалізації та форм власності на землю.

До початку ХІХ ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, використовували зерно-парову систему землеробства, де у господарствах вся земельна площа перебувала в стані обробітку. Зміна культур відбувалась у вигляді двопільних сівозмін: 1 ділянка - пар, 2 - озима пшениця або 1 - пар, 2 - озиме жито; або трипільних сівозмін: 1 ділянка - пар, 2- озимі зернові, 3 - ярі зернові [1, 58]. За значного проростання бур'янів використовували трипільні сівозміни з двома полями пару: 1 - пар, 2 - пар, 3 - овес або ячмінь. Ліквідація багаторічного перелогу спричинила різке погіршення якості хліба: знижувався вміст білка та клейковини, зерна ставали дрібними. Ще одним наслідком стало зменшення пасовищ для худоби за рахунок ліквідації трав'янистих перелогів.

У першій половині ХІХ ст. для розвитку галузевих досліджень у Російській імперії створено перші зразкові казенні ферми. Одним з перший засновників зразкових ферм був міністр фінансів Є. Канкрін, який у 1824 р. подав до Державного комітету міністрів записку «Про заснування зразкових ферм для вирощування торговельних рослин і поліпшення хліборобства й сільського домогосподарства», яка була офіційно схвалена у 1825 р. [1, 62]. На українських землях першою засновано у 1826 р. Луганську зразкову казенну ферму - аграрний навчальний заклад із європейськими стандартами. На базі цього науково-методичного і аграрно-виробничого центру впроваджували новітні європейські галузеві наукові досягнення та інтегрували європейський досвід у підготовку фахівців для аграрного виробництва.

У 1840 р. Луганську зразкову казенну ферму реорганізовано в Катеринославську навчальну казенну ферму - навчальний заклад для Новоросійського краю з територіями Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній, землями Війська Донського і Кавказу. Новоутворений навчальний заклад надавав комплекс методичних, наукових, практичних і просвітницьких послуг в аграрній галузі. Досягнення та успіхи Катеринославської казенної навчальної ферми як аграрно-виробничого і науково-методичного центру мали не лише регіональне значення й визнання, а й впливали на аграрне виробництво Російської імперії в цілому.

У першій половині XIX ст. розвиток аграрних знань зумовив необхідність інтенсивного їх поширення серед населення. У 1837 р. затверджено Міністерство державних маєтностей у складі трьох департаментів, канцелярії, Ради Міністра та Вченого комітету [1, 63]. Міністерство забезпечувало управління державним майном, лісовим господарством, аграрною освітою, збиранням статистичних даних, розробленням необхідних заходів для подальшого розвитку різних галузей сільського господарства.

У XVIII - першій половині XIX ст. виявилась значна зацікавленість і безпосередній зв'язок поміщиків з сільським господарством. Основними чинниками, які наблизили поміщиків до безпосереднього ведення сільського господарства, стали значні зміни в загальній економіці країни, що спричинили розвиток промисловості, зростання * міського населення та цін на хліб і збільшення експорту сільськогосподарської продукції. Одним із негативних чинників цього явища були несприятливі погодні умови, і перш за все посухи, що призводили до неврожаїв сільськогосподарських культур та голодування людей. Повсюдно спостерігали велику залежність аграрного виробництва від незначних коливань погоди і нездатність протистояти навіть короткочасним посухам, яких у XVIII ст. налічувалось 34, у ХІХ ст. - 40 посушливих років [1, 3]. Але на основних польових масивах безроздільно панували трипільні сівозміни зерно-парової системи землеробства з усіма їх недоліками. Щоб запобігти подальшому зниженню урожаю, потрібно було забезпечити впровадження системи ефективного вирощування сільськогосподарських культур, обробітку ґрунту та удобрення.

У першій половині ХІХ ст. зроблені неодноразові спроби перенесення сівозмін плодозмінної системи землеробства у господарства, що знаходились на українських землях. Проте у більшості випадків популяризація плодозмінної системи землеробства в Російській імперії не досягла успіху, а її практичне освоєння на українських землях часто закінчувалось невдачею.

Одним із чинників, що стримували впровадження плодозмінної системи землеробства у Російській імперії, були особливості експортної політики держави. Основними товарними продуктами Російської імперії у той час було зерно і частково льон. За плодозмінної системи землеробства не забезпечувалось збільшення посівних площ зернових культур, та навіть скорочувалось, порівняно із зернопаровою системою землеробства. Невиправданим за умов екстенсивних систем землеробства виявилось вирощування у сівозмінах плодозмінної системи землеробства 25% просапних культур. Крім того, значною перешкодою у їх впровадженні були суворі природні умови, особливо посухи, які часто повторювались, і відмова від чистого пару на більшій частині території країни у той час була цілком неможливою. На неудобрюваних та погано оброблених ґрунтах зайняті пари призводили до отримання низьких урожаїв озимого жита і озимої пшениці.

На початку XIX ст., пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, прагнучи збільшити прибутковість своїх маєтків, частина поміщиків розширяла площі посіву прибуткових на внутрішньому та зовнішньому ринках зернових і технічних культур за рахунок скорочення пасовищ та селянських наділів. У південно-західних губерніях отримали розвиток наступні сільськогосподарські виробництва: бурякосіяння і цукроваріння. Досконаліші землеробські знаряддя, особливо молотарки та віялки, широко застосовували в південних і південно-східних губерніях, де швидко розширювалось виробництво зерна на експорт. У деяких поміщицьких та селянських господарствах центрально-нечорноземних губерній отримала розповсюдження зерно-парова система землеробства з вирощуванням озимого жита, ярої пшениці, вівса, конопель, гороху, льону та травосіяння [4, 12-13]. плодозмінний хліборобство сільський ферма

Перша половина XIX ст. на українських землях характеризується як період розкладу феодально-кріпосницької системи господарювання. Розвиток промисловості та зростання міського населення, збільшення внутрішнього і зовнішнього товарообігу, експорт хліба та підвищення цін на хліб - все це відкривало широкі можливості для піднесення сільського господарства і одержання високих грошових прибутків. Розширення посівних площ зернових культур відбувалось, переважно, шляхом збільшення посівів озимої пшениці, яка стала основною товарною культурою [2, 45; 5, 74]. Крім того, зростали посівні площі технічних культур: льону, тютюну, цукрових буряків [3, 140].

У пореформений період впроваджували системи господарювання з вирощуванням нових культур: конюшини, люцерни, бобових культур, вносили як органічні, так і мінеральні добрива. Відбувався перехід від трипільних до багатопільних сівозмін із посівами багаторічних бобових трав та розорюванням перелогів. Розвиток капіталістичного аграрного виробництва, розширення транспортних і торговельних зв'язків зумовили необхідність спеціалізації аграрного виробництва. У зв'язку з цим південні губернії стали виробляти більше товарного зерна, особливо пшениці та ячменю; правобережні та, частково, лівобережні - цукрових буряків, пшениці, жита; господарства Полісся спеціалізувалися з виробництва льону, гречки та картоплі. У другій половині XIX ст. зерно-парова система землеробства вичерпала свої внутрішні можливості і вступила в протиріччя з потребами розвитку аграрного виробництва. Виходом з цього стану став перехід до багатопільних сівозмін, запровадження яких було не тільки наслідком впливу чи запозичення, а також і результатом еволюції господарських традицій - концентрованого досвіду багатьох поколінь аграріїв. У зерно-парової системи землеробства була перевага, яка при переході до плодозмінної системи землеробства допускала її трансформацію: застосування у сівозмінах конюшинового поля однорічного використання, а звідси - впровадження четвертого поля [1, 86]. Наступним етапом запровадження плодозмінної системи землеробства був посів конюшини в паровому, озимому і ярому полях сівозміни, заключним етапом - закріплення використання плодозмінної системи рішенням сільського зібрання.

У районах з виробництва цукрових буряків поширювалось впровадження і освоєння інтенсивніших, порівняно з трипільними, багатопільних сівозмін. Саме із вирощуванням цукрових буряків пов'язана поява нових сівозмін і польового травосіяння, застосування досконаліших землеробських знарядь, впровадження удобрення та ефективного обробітку грунту. До причин, які стримували після реформи 1861 р. перехід від традиційної зерно-парової системи землеробства до нових досконаліших належали: залишки кріпосництва і, зокрема, великі поміщицькі землеволодіння та мізерні селянські наділи, обтяжені високими викупними платежами та громадська форма землеволодіння; відсутність у країні аграріїв, що мали сільськогосподарську освіту, та незнання кращих систем землеробства.

Якщо у першій половині ХІХ ст. у деяких маєтках поміщиків Київської губернії надавали перевагу 4- пільним сівозмінам, в яких вирощували озимі хлібні культури (жито і пшениця), кормові трави, овочеві коренеплоди [8, 4-6], то у 1880-х роках впроваджували дванадцятипільну сівозміну з широким набором сільськогосподарських культур: 1 поле - удобрений пар, 2 - цукрові буряки, 3 - зелений горошок, 4 - озимі, 5 - удобрений пар, 6 - озимі, 7 - цукрові буряки, 8 - ярі, 9 - неудобрений пар, 10 - озимі, 11 - горох, 12 - ярі [9, 1].

Але все ж таки у багатьох губерніях аграрне виробництво здійснювалося застарілими методами. У Волинській, Київській, Подільській, Таврійській та Чернігівській губерніях застосовували переважно двопільні сівозміни із внесенням гною: 1 поле - озима пшениця, 2 - жито, а третє поле виділяли для лучних сінокісних земель [10, 46]. Впроваджували 3-4-пільні сівозміни перелогової системи землеробства [11, 56]; трипільні сівозміни зерно-парової системи землеробства з удобреним паром, у яких вирощували озиму та яру пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку [12, 15; 13, 3-4; 14, 117; 15, 115].

Незважаючи на значне збільшення посівних площ та кількості засіяного насіння у деякі роки відбувалось зменшення виробництва зерна [12, 15]. Хоча деякі землевласники почали переходити до плодозмінної системи землеробства із впровадженням травосіяння [16, 19, 31-32; 17, 18-20; 18]. Впроваджували п'ятипільні сівозміни з вирощуванням зернових, моркви, картоплі, баштанних, рижію, вівса; багатопільні зерно- бурякові сівозміни з вирощуванням однорічних трав та внесенням гною і мінеральних добрив.

Істотна перешкода в удосконаленні аграрного господарювання полягала у низькій продуктивності праці селян. Основною причиною такого становища було малоземелля, далекоземелля і черезсмужжя, застосування недосконалих агротехнічних заходів, використання застарілих трипільних сівозмін зерно-парової системи землеробства майже на всій території аграрних господарств через відсутність належної кількості спеціальних освітніх закладів та розвинених поміщицьких господарств і ферм, які могли б слугувати зразком для селян.

Проте, існували великі поміщицькі господарства, площі яких сягали десятків тисяч десятин землі кожне. Найбільшим господарствам, які впроваджували багатопільні сівозміни, належало близько 2 млн. дес., серед яких були володіння Бобринських, Браницьких, Потоцьких, Скоропадських, Харитоненків у Київській, Полтавській, Харківській, Чернігівській губерніях. Але вони були винятком і для селянського населення незрозумілим і неприйнятним прикладом.

Висновки

Annotation