Капіталізація ринку землі як фактор продовольчої політики України

Аналіз останніх публікацій по проблемі. Науковою базою для аналізу та подальшого дослідження процесів капіталізації ринку землі стали праці видатних вчених-аграрників та економістів, таких як: В.Г.Андрійчука, І.К.Бистрякова, А.С.Даниленка, Д.С.Добряка, А.Г.Мартина, А.М.Третяка, М.М. Федорова, М.А.Хвесика та інших. Їх публікації засвідчують про активний пошук шляхів удосконалення розвитку земельних відносин та необхідності державного регулювання капіталізації ринку землі як фактору продовольчої політики, спрямованих на забезпечення економічного зростання нашої країни.

Формулювання цілей дослідження. Метою написання даної статті є обґрунтування напряму формування капіталізації ринку землі як фактору продовольчої політики в Україні за необхідності подальшого вдосконалення державного регулювання земельними відносинами відповідно до сучасних соціально- економічних реалій та з врахуванням європейського досвіду.

Виклад основних результатів та їх обґрунтування. Теоретично розроблений та практично відпрацьований механізм економічного регулювання земельних відносин забезпечує їх розвиток, оптиміза- цію ціноутворення, чітку систему землекористування тощо.

Враховуючи, що земельний капітал у структурі економічних активів національного багатства України за оцінками провідних вчених-економістів[1- 5] посідає одне із провідних місць, можна стверджувати, що земля є одним з найважливіших чинників економічного зростання на рівні з трудовими ресурсами, капіталом і науково-технічним прогресом. Україна має у розпорядженні величезні земельні активи, площа яких становить 60,4 млн.га. Зокрема, їх питома вага у складі природного капіталу становить 44%, а природного у складі національного багатства України - 40%. Сумарна вартість українських природних ресурсів 1,6 трлн.дол. США. Проте внесок цих активів у розвиток економіки досі лишається невисоким, а ефективність використання - низькою, про що свідчить невелика частка земельних платежів у бюджет країни та неврахування земельної складової у вартості активів підприємств, а відповід- но,капіталізації економіки країни в цілому [6].

З економічної теорії відомо, що у процесі аграрного виробництва беруть участь три фактори - праця, земля, капітал. Вони формують вартість створюваного продукту, тісно взаємопов'язані між собою, а тому неврахування будь-якого з них спотворює дійсний економічний ефект виробництва і не забезпечує нормальний процес його відтворення. Тому однією з причин нестійкого розвитку агропродовольчого комплексу є недооцінка значення в економічному обороті одного з найголовніших факторів сільськогосподарського виробництва - землі. Важливо не тільки визнання її товаром, а першочергово як вартісної складової основного капіталу будь-якого аграрного підприємства. Неврахування вартості землі у виробничому капіталі призводить до щорічного недоодержання прибутку і як наслідок доходу держави від функціонування капіталізованого ринку. Адже розвиток ринкових відносин в агропромисловому комплексі України передбачає функціонування всіх факторів виробництва, включаючи формування дієвого ринку землі. Але необхідно зважувати на те, що запровадження ринку землі призведе до утворення абсолютної ренти, а це підвищить суспільно-необхідні витрати і ціни на продукцію сільського господарства. В той же час, вартісна оцінка землі і її врахування в собівартості буде спонукати сільгоспвиробників прагнути до більш ефективного використання земельних угідь.

Основною умовою збільшення внеску земельних активів в економічне зростання і сталий розвиток країни є застосування економічних методів адміністрування (регулювання) землекористуванням, спрямованих на збільшення національного багатства і добробуту суспільства при одночасному збереженні екологічного потенціалу [7]. Тому в форматі сучасних трансформаційних зрушень важливу роль відіграє визначення вартості землі, яка б відповідала наявним умовам господарювання як в контексті функціонування цілісних земельно-майнових комплексів так і при використанні земельних ділянок як окремих одиниць.

Вперше методичний інструментарій визначення вартості землі було запропоновано Адамом Смітом. Він вважав, що: « ціна землі - це річна рента, капіталізована на банківський відсоток». Д.Рікардо під земельною рентою розумів: «частину продукту землі, яка сплачується землевласнику за користування початковими і непорушними властивостями ґрунту »[8]. Отже, коли йдеться про плату за використання землі, то в цьому випадку оперують термінами «земельна рента», рідше - «ціна землі». Важливо зауважити, що земельна рента це ще не ціна землі(земельної ділянки). Ціна землі - це капіталізована земельна рента.

В Україні грошова оцінка земель здійснюється на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення така оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною. Так, нормативна грошова оцінка земельних ділянок: - « це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений за встановленими нормативами»[9].

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при обміні, спадкуванні і даруванні земельних ділянок, орендної плати, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

Базова вартість землі має опиратись на ринкову вартість земельних ділянок і враховувати всі провідні фактори, що впливають на її величину. За теперішніх умов ринкової економіки постає питання щодо ефективності та обґрунтованості використання раніше розроблених методик нормативної грошової оцінки земель, а також їх відповідності нинішнім економічним реаліям, і перш за все показникам ринку земель

В Європейських країнах, Японії, Китаї капіталізація земельних відносин, оцінка земель, залучення іпотеки, оцінювання вартості землі як балансу підприємств докорінно змінило економічну ситуацію. Як результат, бюджетні надходження у більшості країн світу на % формуються внаслідок рентних, в тому числі і земельних, платежів.

Аналіз наявної в Україні земельної політики показує, що вона не відповідає сучасним реаліям створення системи економічного регулювання земельних відносин і управління земельними ресурсами. Земельними платежами охоплено менше третини земельного фонду; відтак, дієва система земельних платежів в Україні повинна виходити з того, що ставки земельних платежів мають бути економічно значущими і чітко відповідати рентній прибутковості конкретної земельної ділянки. Так, нескладні експертні розрахунки свідчать про те, «що це дасть змогу збільшити щорічні обсяги платежів за землю на 14-15 млрд. грн.»[10].

Відповідно до пункту 14.1.147 Податкового кодексу плата за землю включає в себе дві категорії платежів:

- «земельний податок. Його сплачують власники земельних ділянок і земельних часток(паїв), а також постійні землекористувачі ( пункт 14.1.72 ПКУ);

- орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності. Її орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою( пункт 14.1.136 ПКУ)» [11].

Земельний податок є обов'язковим, без еквівалентним платежем до відповідного бюджету, який вносять фізичні та юридичні особи на підставі податкового закону, не має цільового призначення і при внесенні якого обов'язково відбувається перехід права власності на грошові кошти від платників до держави. Такі характеристики його правової сутності відрізняють земельний податок від інших обов'язкових платежів за землю, споріднених за економічним змістом та специфікою сплати. При цьому основними функціями земельного податку є:

- фіскальна, як фундаментальна функція оподаткування, що направлена на формування й мобілізацію фінансових ресурсів держави;

- регулююча характеризується вирівнюванням умов господарювання для підприємств, що функціонують в різних умовах;

- стимулююча передбачає безпосереднє використання землі за її цільовим призначенням.

Що стосується оренди землі, то згідно з законодавством вона визначається як: «засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльнос- ті»[12].

Інша ситуація окреслюється в випадку купів- лі-продажу земельних ділянок. Відповідно до статті 29 Бюджетного кодексу: «... до доходів загального фонду Державного бюджету України належить лише 10 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної та комунальної власнос- ті( крім земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації); кошти від продажу земельних ділянок несіль- ськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації; кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарсько- го призначення або прав на них, що перебувають у державній власності після розмежування земель державної та комунальної власності». В свою чергу стаття 71 Бюджетного кодексу регламентує, що « надходження до місцевих бюджетів включають 90 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільсь- когосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної і комунальної власності ( крім земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації)»^].

Отже базисом існування територій є земля, яка бере участь у визначенні соціально-економічного розвитку регіонів. Таким чином, можна стверджувати, що капіталізація ринкових земельних відносин при визначенні ціни земельної ділянки на ринку землі повинна бути виваженою та враховувати втрачену вигоду від її продажу і ступінь розвитку регіонів України.

У доповнення до регулювання цін на землю, необхідно перейти до практики, яка існує на теренах ЄС, що передбачає запровадження податку на продаж (податок на прибуток), податку на покупку (реєстрація), податку на використання (на нерухомість). Як правило, податок на продаж використовується для недопущення інфляції цін на землю шляхом поглинання прибутку з продажу земель. Податок на покуп- ку(реєстрація) та податок на користування (нерухомість) навпаки впливають на поведінку покупців сільськогосподарських земель [14]. Найвищий податок на покупку або реєстрацію земельної ділянки в Бельгії(10-12,5%), Італії(11-18%), Ірландії(9%). У Бельгії покупець земель після покупки має сплатити 3 види стягнень: за продаж, за реєстрацію і нотаріальні та адміністративні послуги. Плата за реєстрацію становить 10% у Фландрії та 12,5% у Валлонії. У Нідерландах податок розміром в 6% від вартості землі сплачується покупцем та він може подати заявку на звільнення від сплати податку у випадку, якщо ця земля буде використовуватись в сільськогосподарських цілях протягом принаймні 10 років.

У Великобританії з продавців землі стягується гербовий податок( податок на операції). Найбільша ставка податку на нежитлову землю становить 9% за землю, оцінену більше ніж в 150 тис.євро. Податок на приріст капіталу складає 20%. Цей податок не розповсюджується на землі, що були успадкованими або даровані. Досвід Франції свідчить, що власники земельних ділянок також сплачують податок за свою нерухомість який залежить від властивостей земель, їх значення та індексу. Податкова політика Німеччини декларує формування податків від продажу землі на рівні 3,5% від її вартості. При цьому, податок сплачується покупцем, але в деяких випадках може сплачуватися продавцем або обома сторонами. Коли під час продажу ціна землі становить 2,5 тис.євро або менше, податок не сплачується. Додаткова оплата вимагається за нотаріальні послуги та кадастрову реєстрацію, при необхідності може бути стягнена за офіційну експертизу земельної ділянки. Якщо земельна ділянка продається як поточний капітал то прибуток від продажу стає об'єктом стягнення податку на прибу- ток[15].

Таким чином, як свідчить закордонний досвід, податок на землю як нерухомість повинен бути сплачений її дійсним власником. Основа податку визначається тим, де було зареєстровано нерухомість та призначенням власності: сільськогосподарського призначення, забудована ділянка, для здачі внайми тощо.

В Україні поки ще не створені необхідні передумови для забезпечення цього процесу. Основні чинні правові норми, що врегульовують становлення багатоукладного земельного ладу в Україні, виявилися недостатньо соціально-економічно та екологічно обґрунтованими. Мораторій теж не вирішує поставлених перед ним завдань, породжуючи інші проблеми. Для вироблення прикладного напряму капіталізації землі необхідне поєднання двох підходів - ринкового та адміністративного, що вирішуватимуть най важливіші питання на економічній підставі - у вигляді встановлення податкових пільг, цільових кредитів, штрафів, компенсацій, викупу земель та інших видів впливу на землевласників. У першу чергу необхідно прийняти нормативно-правові акти, в яких будуть визначені основні інструменти та важелі земельної політики, зокрема Закон « Про ринок земель». Без правового врегулювання цих процесів, неможливо не тільки капіталізувати земельні ресурси на практиці, але й важко вести дієві дискусії, щодо цього питання. Другим кроком має стати розробка механізму кредитування агровиробників під заставу землі.

При цьому держава повинна активізувати розвиток і становлення системи інституційного забезпечення, що сприятиме капіталізації ринку землі. Важливе значення мають регуляторні важелі земельної політики які слугують одним з основних чинників зростання доходності національної економіки. Серед першочергових є створення повноцінної інституціо- нально-правової бази регулювання земельного ринку, в концепції якої повинні бути враховані реальна економічна ситуація і особливості землі як поліфункціо- нального ресурсу природи.

Висиовки та перспективи подальших досліджень. Наукова новизна отриманих результатів полягає в поглибленні теоретичних положень щодо інституційного забезпечення розвитку земельних відносин в Україні на ринкових засадах, що базуються на синтезі принципів пріоритету державного регулювання, створенні системи цінових та податкових важелів впливу, сукупності законодавчих елементів, направлених на удосконалення земельної політики, яка на відміну від існуючої повинна включати впорядковану систему повноважень і обов'язків, а також нормативно-економічний та організаційно- інфраструктурний супровід її функціонування та регулювання. Існуючі правові засади та практика їх використання в Україні не сприяють ні ефективному використанню земельних ресурсів, ні забезпеченню соціально-економічного зростання, ні збереженню навколишнього середовища для наступних поколінь. Отже, необхідне подальше вдосконалення механізму державного управління такою важливою складовою національного багатства, як земельний капітал. Правові інституції цього управління повинні не тільки доповнюватися, але й ґрунтуватися на економічних важелях, серед яких вартісні показники, в основу яких закладена грошова оцінка земельного капіталу. У цьому контексті подальшого дослідження потребують питання суперечностей, що виникають між цілями та показниками ефективності аграрного виробництва в умовах ринкової економіки, з одного боку, та прагненням до соціальної стабільності та народного добробуту, з іншого. Узгодження інтересів держави, підприємства, особистості, які взаємодіють у сфері використання земельних ресурсів, - ось кардинальний напрямок теоретичних досліджень, що мають вагоме практичне значення в перспективах подальших досліджень у даному напрямі. Адже ефективна аграрна, а отже, і продовольча політика щодо земель сільськогосподарського призначення повинна бути обумовлена завданнями із забезпечення власної продовольчої безпеки, створенням домінантних позицій на світових ринках продовольства.

Література

1. Андрійчук В.Г. Капіталізація сільського господарства: стан та економічне регулювання розвитку: [монографія] / В.Г.Андрійчук. - Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. - 212 с.

2. Мартин А.Г. Регулювання ринку земель в Україні: [монографія] / А.Г.Мартин . - К. : АграрМедіаГ- руп, 2011. - 252 с.

3. Третяк А.М. Екологія землекористування: теоретико-методологічні основи формування та адміністрування: [монографія] / А.М. Третяк. - Х. : Грінь Д.С., 2012. - 440с.

4. Федоров М.М. Земельна реформа і розвиток ринкових земельних відносин / М.М.Федоров // Економіка АПК. - 2011. - №7. - С. 55-60.

5. Хвесик М.А. Стратегічні імперативи раціоналізації землекористування в контексті соціально- економічного піднесення України / М.А.Хвесик // Економіка АПК. - 2009. - №3. - С.24-30.

6. Щодо удосконалення організаційно-економічних методів управління сільськогосподарським землекористуванням : аналіт.записка [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss. gov.ua/articles/702/

7. Другак В.М. Економіка сільськогосподарського землекористування: теорія, методологія та практика : дис. докт. ек. наук : 08.00.06 / В.М. Другак. - К.,2010. - 461с.