Державна аграрна політика як передумова підвищення соціально-економічної результативності аграрних перетворень в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АГРАРНА ПОЛІТИКА ЯК ПЕРЕДУМОВА ПІДВИЩЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ АГРАРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Г.М. Запша, канд. екон. наук, доцент Одеський державний аграрний університет

Постановка проблеми. Необхідність формування та здійснення ефективної державної аграрної політики як передумови підвищення соціально-економічної результативності аграрних перетворень в контексті розвитку відносин власності спричинена, з одного боку, стратегічними цілями, що постають перед національним сільським господарством, а з іншого - його сучасним станом та низьким коефіцієнтом корисної дії проведених глибинних трансформацій, особливо в частині їх соціально- економічної віддачі. Адже призначення державної аграрної політики полягає в управлінні соціальними процесами через цілеспрямований та систематичний вплив влади на сільську громаду та суспільство в цілому для підтримування та розвитку існуючого в ньому соціально-економічного ладу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сутність аграрної політики як певної системи суспільно-політичних та соціально- економічних цінностей та цілей, що реалізуються за допомогою інституційно-правових, адміністративних та фінансово-економічних форм та методів державного регулювання, всебічно розглянуто в наукових працях В.Я. Амбросова, В.Г. Андрійчука, М.Я. Дем'яненка, М.В. Зубця, І.І. Лукінова, П.Т. Саблука, В.В. Юрчишина [1, 2, 3] та інших науковців. Новітні наукові пошуки сучасної моделі аграрної політики спрямовані на вивчення проблем системної переорієнтації розвитку аграрної сфери на засадах соціоекономіки [4]; розбудову теоретико-методологічного фундаменту прийняття суспільних рішень в аграрній політиці [5], в тому числі з урахуванням положень західних теоретичних концепцій суспільного вибору та соціального добробуту [6, 7]; розробку науково-прикладних засад формування стратегії розвитку аграрного сектора економіки України на період до 2020 року [8, 12]. Активізація досліджень за окресленими та іншими започаткованими в останніх публікаціях напрямами, обумовлена необхідністю перегляду змісту, принципів, стратегічних орієнтирів та пріоритетів сучасної аграрної політики, важливістю підвищення її соціально-економічної результативності та посилення відповідальності державних органів управління за суспільно-політичні та соціально-економічні наслідки реалізації прийнятих рішень.

Формулювання цілей статті. Метою дослідження є обґрунтування положень щодо забезпечення через аграрну політику стабільного прогресивного розвитку сільської громади як соціально-економічної системи, досягнення консолідації соціально-економічних інтересів сільської спільноти, державних органів управління та суспільства в цілому.

Виклад основного матеріалу досліджень. Мультиплікаційний ефект аграрної політики проявляється за умови виконання щодо сільського господарства таких політичних функцій, як: ефективне управління економічним розвитком аграрної галузі; збереження в сільському господарстві організованості та загального порядку; надійне захищення основних прав сільських мешканців; регламентування, унормування та інструктування адекватної сучасним вимогам суспільно-політичної поведінки мешканців села; дотримування стратегічного науково- інноваційного курсу розвитку сільських територій; виявлення, узгодження та інтегрування різнобічних інтересів суспільно-політичних та соціальних груп сільського населення в суспільно корисні громадські рухи; підтримування розвитку в сільських громадах національних інституцій; культивування на селі системи загальнолюдських морально-етичних цінностей; соціалізація індивіда та його виховання з позицій активної участі в суспільному житті та сільської громади зокрема; гарантування для всіх сільських прошарків населення дієвості принципу соціально- економічної розподільчої справедливості. Тому критеріями оцінки та показниками індикаторами ефективності аграрної політики щодо розвитку відносин власності як на етапі реформування, так і пореформеного функціонування аграрного сектора, виступає його суспільно-політичний та соціально-економічний стан та вектор руху.

Будучи управлінською діяльністю стратегічного рівня, державна аграрна політика виступає передумовою підвищення соціально-економічної результативності аграрних перетворень. Якщо ці перетворення на етапі роздержавлення та приватизації були спрямовані на становлення приватної форми власності на селі, то поточна державна аграрна політика в своїй основі закладає соціально-економічні та правові підвалини для утвердження цієї приватної власності. Аргументом на користь цього слугує обґрунтування пріоритетності розвитку агропромислового комплексу та соціального розвитку села в національній економіці, що міститься в Законі України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року ”.

В преамбулі цього закону виділяється виняткова значущість та незамінність вироблюваної продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства, вказується на потребу відродження селянства як господаря землі [9]. В даному випадку повернення селянству почуття господаря землі випливає з права приватної форми власності на основний засіб виробництва в аграрному секторі. Саме через утвердження приватної власності в селі передбачається вирішення соціально- економічної проблеми стосовно відродження селянства як носія моралі та національної культури.

У вказаному Законі зазначається, що державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектора національної економіки, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації цієї політики, а також зазначається, що відповідні управлінські заходи проводяться всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування [9].

Проте в правовому документі залишається поза увагою той факт, що управлінські впливи державної аграрної політики стосуються безпосередньо селян. Адже власне їм доведеться вирішувати проблему сталого розвитку сільського господарства. Тому загальні положення Закону варто доповнити, вказуючи, що заходи державної аграрної політики здійснюються селянством та відповідними управлінськими структурами різних рівнів.

Реалізація державної аграрної політики передбачає досягнення стратегічних цілей економічного, соціального та соціально-економічного змісту, перелік яких представлено на рисунку.

Стратегічні цілі економічного змісту передбачають перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави. Стратегічні цілі соціального змісту спрямовані на розв'язання соціальних проблем на селі та збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації. Стратегічні цілі соціально-економічного змісту передбачають гарантування продовольчої безпеки держави та комплексний розвиток сільських територій. Засади державної аграрної політики поширюються на сільське та рибне господарство, харчову промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів, аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

Рисунок 1. Основні стратегічні цілі державної аграрної політики України

Поділяємо точку зору академіка В.В. Юрчишина щодо того, що неперевершеним за стратегічно-цільовим призначенням аграрної політики має стати, послідовно підтримуватися і поглиблюватись її поступальна підпорядкованість інтересам ефективного вирішення селянського питання. Під ним в даному аспекті розуміється насамперед те, що закладається в аграрну політику і наскільки вона відповідає системному вирішенню в єдності найближчих оглядових (середньострокових) і стратегічно віддалених інтересів і потреб селянства. По-друге, гарантування державою в процесі здійснення аграрної політики повного вирішення того, що вона закладає селянське питання з одночасним створенням передумов для виведення його у подальшому на якісно вищий у всіх відношеннях рівень. По-третє, уміле і достатньо високорезультативне вирішення селянського питання має розглядатися серед найважливіших складових прискорення і підвищення ефективності розвитку на селі й у сільськогосподарській галузі відроджувальних процесів [10, с. 207-208]. Таким чином, стрижневим пріоритетом сучасної аграрної політики визнається наукове та прикладне забезпечення вирішення поточних та стратегічних проблем різних сфер життєдіяльності селянства. При цьому державна аграрна політика власну дієвість щодо захисту інтересів селян повинна підтверджувати гармонізацією стратегічних та поточних цілей, де значення останніх за вагомістю є рівнозначним першим.

В “Стратегії розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 року”, попри декларування її мети як створення організаційно- економічних умов для ефективного розвитку аграрного сектора шляхом забезпечення єдності економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільств [12], має місце звуження змісту аграрної політики лише до вирішення переважно економічних завдань. Бо саме їм присвячується аналіз та виявлення проблем розвитку аграрного сектора економіки, мета, стратегічні цілі, цільові орієнтири реалізації Стратегії та макроекономічні показники розвитку галузі.

Згідно зі Стратегією, принципи розвитку аграрного сектора у сфері формування та реалізації державної аграрної політики мають економічний зміст і не стосуються комплексного розвитку сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів, що визнається Законом України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” як один із шляхів реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики (таблиця).

За дослідженнями О.М. Бородіної, реальна діяльність органів виконавчої влади, відповідальних за регулювання аграрного сектора, попри постійно декларованої “підтримки села” майже повністю звелася до підтримки сільськогосподарського виробництва, передусім великотоварного. Зазначене знайшло певне відображення і в Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 р., затвердженій урядом у вересні 2007 р. Усупереч загальній назві Програми, основний зміст її текстової частини, а також завдань і заходів щодо її виконання, стосується рослинництва, тваринництва, земельних відносин, інфраструктури аграрного ринку, вдосконалення матеріально-технічної бази, фінансового та наукового забезпечення сільського господарства, тобто економічних і організаційних аспектів аграрного сектора національного господарства. Завдання диверсифікації економічної діяльності й урізноманітнення сфери прикладання праці на сільських територіях на основі поліпшення використання їхнього людського і природоресурсного потенціалу, що у подоланні занепаду села нині є найголовнішим, не лише не забезпечене реальними заходами, але й належним чином не поставлене [11, с. 39]. Оцінку дослідниці реальної діяльності виконавчої влади щодо розвитку українського села вважаємо цілком об'єктивною та справедливою.

Таблиця 1. Невідповідність законодавчих та стратегічних положень розвитку аграрного сектора економіки