Історичні епохи в розвитку людського суспільства, що змінювали одна одну і вели його шляхом прогресивного розвитку, мали значний вплив на еволюцію культурних рослин, у тому числі й на буряки. Поступово добирались і розмножувались пріоритетні рослинні організми паралельно з послідовними змінами поверхні Землі, які викликали у рослин корисні для них удосконалення. Чарльз Дарвін писав: “Вимирання та природний добір в еволюції йдуть поряд”. Особливу увагу цій проблемі приділили дослідники зі світовим ім'ям - К. Лінней, А. Декандоль, М. Вавилов, П. Жуковський, В. Красочкін, Кернер фон-Маріладі та інші.

Всебічні дослідження диких і культурних видів буряків, їх походження та еволюція, проблеми міжвидової несумісності та створення міжвидових гібридів були одним з напрямків наукової діяльності знаного українського вченого-генетика Володимира Павловича Зосимовича. Результати цих досліджень і створена ним теорія еволюції видів та походження культурних буряків викладена ним у численних наукових працях і докторській дисертації “Эволюция дикой и культурной свеклы”. Перш ніж розпочати вивчення зібраних у експедиціях матеріалів різних видів буряків і сформулювати свою теорію В.П. Зосимович на основі узагальнення існуючих літературних джерел здійснив аналіз історичного формоутворюючого процесу буряків за 3000 років.

Завданням даної статті було висвітлення і аналіз проведеного В.П. Зосимовичем дослідження про виникнення і розвиток бурякоцукрової рослини.

В роботі застосовані принципи історизму, достовірності та об'єктивності. Із методів - логічний, порівняльно-історичний, проблемно-історичний, які дали змогу дослідити виникнення, формування та розвиток подій у хронологічній послідовності.

бурякоцукрова рослина походження зосимович

Буряки відносять до давньої родини лободових (Chenopodiacea), підродини Cyclolobeae, роду Beta L. На думку В.П. Зосимовича, ще у крейдяному періоді представники Chenopodiacea заселяли Північну Африку, Аравію, Ірак, Середню і Центральну Азію. У боротьбі за виживання лободові пристосувались до посухи і спеки, засолених та каменистих ґрунтів. Назва роду Beta L. має римське походження і пов'язана з формою паростків, що нагадують грецьку літеру “в”. Вихідні види цього роду виникли скоріш за все у крейдяному періоді, однак найбільш інтенсивне видоутворення, як вважав учений, відбувалося наприкінці третинного-початку четвертинного періодів [1, с.40].

В.П. Зосимович у своїх працях зробив детальний історичний аналіз виникнення і розвитку бурякоцукрової рослини. Зокрема він зазначав, що вперше буряки згадуються у стародавніх працях, починаючи з VI-V ст. до н. е., коли ці рослини були описані поряд з редисом, ріпою та капустою. Ще тоді було помічено, що окремі рослини буряків різняться за величиною і формою кореня, його смаком, а також структурою листків. Згодом, у IV-III ст. до н. е. давньогрецький природознавець та філософ Д. Теофраст (371-286 рр. до н. е.). у своїй книжці “Дослідження рослин” писав, що він знає два види буряків, які називали “тевтліон" або “севкліон”. Це були білокореневі листкові - “тевтліон”, “левкон" та “чорні” - “тевтліон мелан”. Теофраст зазначав, що корені буряків - кільчаті, як у “салери”, листя соковите, м'ясисте [2, с.73].

У давнину буряки були відомою овочевою рослиною, для їжі використовували м'ясисте соковите листя, з якого робили салати та додавали до страв. Гіркувато-солодкий смак листя та коренів диких і перших коренеплідних буряків привернув увагу і стародавніх лікарів. У давнину буряки славились своїми лікарськими властивостями.

Так, Гіпократ (460-310 рр. до н. е.) - відомий грецький лікар, вважав, що сік з кореня буряків послаблює, а сік з листя, закріплює шлунок.

Діоскорид (І ст. н. е.) - відомий римський лікар, грек за походженням, зазначав, що “чорний" буряк варений з сочевицею закріплює шлунок. Білий буряк для споживання кращий, буряковим соком з медом лікували вушні хвороби.

Спочатку використовувати листя диких буряків, а згодом почали їх культивувати. Початок культивування буряків В.П. Зосимович пов'язує з існуванням староазійського суспільства Передньої Азії. Народи, що жили на узбережжі Тигра та Єфрата за кілька тисяч років до нашої ери, залишили своїм нащадкам багату спадщину і в галузі сільського господарства. Основою існування рабовласницьких Асиро-Вавилонських деспотій, як відомо, було інтенсивне зрошувальне садівництво, городництво і рільництво. Серед інших культурних сільськогосподарських рослин вавилонська культура залишила нам і буряки [2, с.73].

Вивчаючи подальший розвиток бурякоцукрової рослини, В.П. Зосимович зазначає, що система культурних буряків античного Риму була представлена різноманітними листковими формами та відсутністю коренеплідної. Тільки у Іст. н. е. листкові буряки стали розповсюджуватись до галльських провінцій Риму (сучасна Франція), до велветів (теперішня Німеччина) та Іспанії. До того часу коренеплідних буряків в Європі не було, вони з'явилися дещо пізніше. Населення перебувало ще у варварському стані, полювало, збирало дикі ягоди та плоди. Листкові буряки, потрапивши до Західної Європи, схрещувалися з місцевими дикими буряками і, в інших умовах існування, значно змінилися. Вони набули більшої цукристості і стали більш пізньостиглими.

У різні епохи розвитку людського суспільства коренеплідні буряки розповсюдились із Малої Азії в різних напрямках і дали нам сучасне розмаїттяформ у Азії та Європі. Біля трьох тис. років тому фінікійці завезли буряки в Сірію, Грецію, Сицилію, а пізніше і до Риму. Вже у V ст. до н. е. листкові білочерешкові мангольди та гібриди від їх схрещування із польовими дикими буряками були широко розповсюджені у Греції та Римі [3].

У феодально-натуральному господарстві Західної Європи до IX-X ст. торговельних зв'язків зі Сходом ще не було, тому В.П. Зосимович припускав, що до хрестових походів коренеплідних форм буряків Європа не мала.

Аналізуючи відомості про буряки а Арабській державі, Зосимович зазначав, що арабським природознавцям та лікарям (ІбнБейтер, ІбнальАвам та іншим) культурні коренеплідні буряки були вже відомі. ІбнБейтер писав про велику кількість жовтих, червоних та білих буряків у Сирії. Далі він згадував, що буряки реагують на добрий ґрунт, удобрення та поливання його водою. Споживають їх не тільки вареними, а й печуть та смажать. Вони найкраще ростуть, якщо їх 4-5 разів на місяць підживлювати коров' ячим гноєм та якісно обробляти ґрунт. В арабів буряки також відомі як лікарська рослина і називали їх “селк" або “силк”.

В.П. Зосимович вважав, що за часів розквіту арабської держави культурні буряки були розповсюджені на Закавказзі, у Малій Азії, Ірані, Хорасані, Хиві, Бухарі, Фергані, Афганістані та, навіть, у Сибіру. Більш того, арабська торгівля тих часів донесла буряки до Індії, Китаю та Японії [2, с.74].

В.П. Зосимович доводив, що в ХІІІ-Х^ ст. ст. коренеплідні буряки спочатку починають вирощувати у вузлі торговельних шляхів зі Сходом, які йшли з Італії в Західну Німеччину, Фландрію та Англію через Альпи.

Спочатку у старій Німеччині ці нові для Європи коренеплідні форми буряків плутали із ріпою [3, с.21].

При висаджуванні листкових і коренеплідних буряків на городах та в садках Західної Європи разом, неминуче відбувалось їх природнє схрещування. Схрещування високо цукристих листкових буряків з розгалуженим корінням подібним до диких буряків, з мало цукристими формами коренеплідних буряків дало в результаті поряд з чистими формами і низку гібридних. Листкові буряки, як городню культуру, у цей час широко споживали у Франції. Зустрічалися там вулиці та базари “листкових буряків”. Коренеплідні буряки найбільше вживали у Німеччині; їх там називали “бургундськими”. Корені таких буряків мали білу м' якоть з червоними кільцями, вага їх досягала 8-10 фунтів, стебла мали 7-8 фунтів у висоту.

Істотною відмінністю ботанічної літератури періоду XIV-XVII ст. є більш детальний опис рослин буряків на основі власних спостережень. Це роботи Маттіолі, Цезальніні, Лобеля, Фукса, Богена та інших.

На початку XVII ст. перший французький агроном Олів'є де Серр, звертає увагу на “буряк-ріпу" (bette - rave) та пише, що її завезено з Італії і що вона має сік солодкий, подібний до цукру тростини. Згодом у Франції з' являється перший коренеплідний буряк столового напрямку [2, с.74].

У XVIII столітті у зв' язку з розвитком сільського господарства коренеплідні та гібридні буряки виносять з городів на польові лани. Велику рогату худобу годують листям та коренями буряків. Активно розробляється агротехніка та насінництво культурних буряків.

Виявлення і вивчення в буряках цукру починається з робіт відомого німецького хімікаМаргграфа (17091782), який у 1747 році знаходить у буряках тростинний цукор. Але цей винахід до кінця XVIII століття залишився невикористаним.

Історія введення цукрових буряків, як культури, у бурякоцукрове виробництво починається з 1799р., коли учень Маргграфа вчений ФранцАхардвидав друком результати своїх 20-річних досліджень з різними формами буряків і запропонував для промислового отримання цукру застосувати білу сілезську форму - “прабабку" всіх сучасних сортів буряків. Вона швидко розповсюдилась спочатку у Німеччині, а потім у країнах Європи, включаючи Російську Імперію, до якої входила Україна [4].

Встановлено, що В.П. Зосимович, на відміну від попередніх дослідників буряків здійснив детальний історичний аналіз виникнення і розвитку бурякоцукрової рослини майже за 3000-річний період, що дало йому змогу визначити основні етапи формоутворюючого процесу у буряків, а також передбачити, що культивування коренеплідних буряків пов' язано із староазійським суспільством Передньої Азії. Саме такий історичний аналіз дав підстави Володимиру Павловичу вважати Передню Азію - первинним осередком походження культурних буряків, на відміну від інших дослідників.

Список використаних джерел