Формування соціоекономічної моделі вітчизняного аграрного сектору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування соціоекономічної моделі вітчизняного аграрного сектору

Т. В. Гоголь, канд. екон. наук, доц.

Розглянуто особливості становлення сучасної системи аграрного виробництва в Україні в період її ринкового трансформування. Визначено напрями вдосконалення державного регулювання аграрного сектору в Україні та побудова соціоекономічної моделі.

Визначено, що суспільні блага, які мають продукуватися у процесі сільськогосподарського виробництва, створюються недостатньо. Концепцію конкурентоспроможності сільського господарства треба модифікувати у зв'язку з необхідністю не лише ефективності аграрного виробництва, але й усієї сукупності чинників розвитку сільського регіону як середовища життя та праці селянина.

Обґрунтовується необхідність формування виваженої аграрної політики й дієвих механізмів її реалізації, які здатні призупинити економічні деструктивні процеси в сільській місцевості.

Отримані результати дозволяють стверджувати, що розробка методики формування соціоекономічної моделі вітчизняного аграрного сектору з урахуванням нових підходів є перспективним напрямом подальшого дослідження механізму державного регулювання розвитку сільських територій.

Ключові слова: аграрний сектор; державне регулювання; сільські території; соціально-економічний розвиток; модель.

аграрне виробництво сектор трансформування

The article deals with the peculiarities of the formation of the modern system of agrarian production in Ukraine during its market transformation. The purpose of the article is to determine the directions of improvement of the state regulation of the agrarian sector in Ukraine and the construction of a socioeconomic model.

The study found that are not produced enough the public goods that should be created in the process of agricultural production. The concept of competitiveness of agriculture should be modified in connection with the necessity not only of the efficiency of agricultural production, but also of the whole set of factors of the development of the rural region as a living environment and work of the peasant.

The necessity of forming a well-balanced agrarian policy and effective mechanisms of its realization, capable of suspending economic destructive processes in rural areas, substantiated.

The obtained results suggest that the development of a methodology for the formation of the socioeconomic model of the domestic agricultural sector taking into account new approaches is a promising direction for further study of the mechanism of state regulation of the development of rural territories.

Keywords: agrarian sector; state regulation; country territories; socio-economic development; model.

Рассмотрены особенности становления современной системы аграрного производства в Украине в период рыночной трансформации. Определены направления совершенствования государственного регулирования аграрного сектора в Украине и построение социоэкономической модели.

Исследованием установлено, что общественные блага, которые должны вырабатываться в процессе сельскохозяйственного производства, создаются недостаточно. Концепция конкурентоспособности сельского хозяйства должна модифицироваться в связи с необходимостью не только эффективности аграрного производства, но и всей совокупности факторов развития сельского региона как среды жизни и труда крестьянина.

Обосновывается необходимость в формировании взвешенной аграрной политики и действенных механизмов ее реализации, которые способны приостановить экономические деструктивные процессы в сельской местности.

Полученные результаты позволяют утверждать, что разработка методики формирования социоэкономической модели отечественного аграрного сектора с учетом новых подходов является перспективным направлением дальнейшего исследования механизма государственного регулирования развития сельских территорий.

Ключевые слова: аграрный сектор; государственное регулирование; сельские территории; социально-экономическое развитие; модель.

Вступ

Уся історія розвитку сільських поселень нерозривно пов'язана з особливостями розвитку сільськогосподарської та пов'язаної з нею діяльності як основного способу прикладення праці й джерела забезпечення життєдіяльності в сільській місцевості.

Специфіка сільських територій значною мірою визначається їх природними особливостями. Коли вживається словосполучення "сільські території", мається на увазі те, що вони становлять близько 80% від загальної території країни, на якій розміщено 28,4 тис. населених пунктів і проживає 31,1% населення країни. На 1 січня 2017 р. населення України становило 42,4 млн осіб, у тому числі сільське населення 13,2 млн, з яких сільське населення у віці 16-59 років становить 7792,1 тис. осіб (59,2 %), із них у сільському господарстві зайняті майже 2866,5 тис. громадян. Частка аграрного сектору у валовій доданій вартості (ВДВ) країни становить більше ніж 13,7 %, що перевищує частку будівельної галузі в 5,5 раза, випереджальними темпами досягаючи рівня промисловості, утім, цей показник лише в 1,8 раза менший за ВДВ, що формується у промисловості [4].

Найактуальнішими науково-практичними проблемами вітчизняної науки державного управління обґрунтовано визнаються відродження суспільної місії аграрного виробництва у розвитку сільських територій, модерні зація інституціональної система аграрної економіки (передусім у контексті ймовірної євроінтеграції) та вивчення досвіду модернізації публічної служби в зарубіжних країнах із фокусуванням основної уваги на модернізації провідних країн Євросоюзу (передусім Німеччини та Франції) й досвіду нових членів Єс країн соціалістичного блоку в минулому (із приділенням значної уваги власне територіальній реформі).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Економічне середовище на сільських територіях формується, переважно, за рахунок реалізації виробничого потенціалу сільського господарства. Економічне середовище сільських територій, Г. В. Апопій, представляє як широкий комплекс умов, що впливають на соціальноекономічний і техніко-технологічний розвиток аграрного сектор села і селянства. Кількісні і якісні зміни у такому середовищі, а також глибинні трансформації, зумовлюють різноманіття чинників, відрізняються складною структурою умов і чинників впливу. Його особливість полягає у тому, що: по-перше, воно охоплює три сфери сільське господарство, сільську економіку і селянство, а також фінансову економічну систему; по-друге, економічне середовище постійно змінюється і трансформується під впливом об'єктивних та суб'єктивних чинників, як ендогенних, так і екзогенних; по-третє, таке середовище має визначальне значення для розвитку економіки села, у тому числі торгівлі в сільській місцевості [1].

Реформаційні перетворення в аграрному секторі мають бути спрямовані на вибудовуванні економічного фундаменту розвитку сільських територіальних громад і сільських територій, поліпшення життєзабезпечення сільських жителів до рівня європейських соціальних стандартів. На основі опрацьованих колективом вчених Інституту аграрної економіки науково-методологічних підходів до управління аграрним сектором у напрямі переходу від галузевої до територіально-самоврядної системи управління комплексним розвитком сільського господарства і сільських територій М. Ф. Кропивко зазначає, що способи розселення сільських жителів на тих або інших сільських територіях необхідно пов'язувати зі способами прикладання праці, що й відбувається на практиці в процесі еволюційного розвитку продуктивних сил. Питання в тому, щоб ці процеси здійснювалися цілеспрямовано, тобто соціальний розвиток українського села потрібно зробити керованим [8, с. 115].

Україна за своїм природно-ресурсним та аграрним потенціалом посідає провідне місце серед країн світу. Однак цей потенціал використовується вкрай неефективно, агропромисловий комплекс України за рівнем розвитку значно відстає від передових країн світу і Європейського Союзу. На відміну від економічно розвинутих країн, де цільові програми запроваджуються з метою забезпечення ефективного функціонування сільського господарства, в нашій країні цей інструмент механізму державного регулювання здебільшого використовується для підтримки його життєдіяльності.

На сучасному етапі аграрної реформи в Україні особливе місце відводиться науковому обґрунтуванню та практичному розв'язанню комплексної проблеми визначення шляхів розвитку конкурентоспроможного агропромислового виробництва. Так, вперше досліджено проблему інвестиційної конкурентоспроможності аграрного сектора України у пореформений період А. П. Гайдуцьким, яким на основі детального аналізу складових інвестиційної конкурентоспроможності галузі, визначено вплив природно-ресурсних факторів, наслідків ринкового реформування аграрних відносин, а також економічних механізмів державної підтримки на інвестиційну конкурентоспроможність та інвестиційний імідж галузі [2].

Серед досліджуваних на монографічному рівні проблем, питання методів нормативного аналізу інституційних механізмів регулювання аграрним сектором і їх вплив на рівень суспільного добробуту опрацьовувалися В. В. Семеновим, О. Д. Витвицькою, М. М. Кулаєць, В. А. Скрипченко, а саме досліджено методи оцінювання впливу інноваційно-інвестиційних процесів на нерівність, бідність та суспільну поляризацію, а також вплив економічного зростання та податкової політики на добробут різних соціально-економічних груп населення. [10]. Надалі Ю. Я. Лузаном обґрунтовано організаційно-економічний механізм розвитку агропромислового виробництва та значення сільського господарства для національної економіки та акцентовано увагу на ефективності діяльності організаційно-правових структур, розкрито проблеми матеріально-технічного, інвестиційного та фінансового забезпечення АПВ пореформеного періоду [13].

Досліджуючи теоретичні та практичні аспекти механізмів ефективного розвитку економіки аграрної сфери АПК України, деякі автори, зокрема Л. М. Анічин, зосереджують увагу на питаннях формування, розвитку та використання трудових ресурсів як складової капіталу АПК, а також визначають основні напрями інвестування в людський капітал як важливий фактор розвитку ринкових відносин на селі, технолого-економічні засади раціонального формування та ефективної реалізації виробничого потенціалу [14].

Подальші дослідження теорії комплексного підходу до вивчення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора пов'язанні із працями М. А. Латиніна. Розробляючи концепцію державної стратегії розвитку аграрного сектору економіки України, він розглядає за необхідне за якісними складовими реалізовувати дві моделі стратегічного розвитку для аграрного сектору економіки України: модель першого рівня інвестиційно-інноваційну, яка ґрунтуватиметься на максимально можливому залученні інвестицій (бюджетних, приватних, іноземних) у галузь і модель другого рівня синергічно-інноваційну, основану на концепції синергізму, яка інтегрує в єдиний вектор розвитку організаційні, економічні, соціальні та інші складові інноваційних процесів. Основою синергічно-інноваційної моделі повинні стати кооперативний та кластерний підходи до розвитку аграрного сектору економіки [11].

Значну увагу дослідженню методичних підходів до оцінювання конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості сільських територій, аналізу розвитку їх економічного потенціалу приділено у працях А.В.Ключник, а також обґрунтуванню стратегічних пріоритетів перспективного розвитку економічного потенціалу сільських територій у розрізі його складових, питанням раціонального використання ресурсного потенціалу та гарантування екологічної безпеки даних територій, формування конкурентоспроможного експортного потенціалу підприємств, поширення підприємницької діяльності на селі [5].

До проблематики механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку сільських територій України спостерігається посилена увага багатьох сучасних економістів та управлінців. Зокрема, Ю. О. Литвином закладено методологічні засади формування механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку сільських територій та удосконалено механізми становлення і розвитку системи малого підприємництва сільських територій [12].

Обґрунтовано концепцію фінансово-економічного механізму державного управління регіональним розвитком М. М. Миколайчуком, яка передбачає визначення шляхів фінансового забезпечення економічного зростання та інструментів і важелів збільшення дохідної частини бюджету, удосконалення інструментів і важелів впливу на чинники економічного зростання [15].

У наукових публікаціях з питань становлення сучасної системи аграрного виробництва В. М. Гейця, О. М. Бородіної, І. В. Прокопи увага привертається передусім до тих явищ, тенденцій і результатів, які, на думку авторів, стали визначальними у формуванні вітчизняної моделі аграрного розвитку, та тих заходів політики, котрі можуть пом'якшити негативні суспільні наслідки від аграрного зростання. Наприклад, дослідники кажуть про те, що подолання негативних тенденцій у розвитку аграрного сектора вимагає перегляду усталеного ставлення до сільського господарства як галузі, що має виключно виробничо-комерційне призначення. Зокрема, вони зосереджують увагу на тому, що у суспільно-виробничих системах (аграрний сектор слід розглядати саме як таку систему) адекватним є соціоекономічний підхід, який розглядає соціальний і економічний аспекти розвитку у нероздільній єдності.

На переконання дослідників, відродження суспільної місії аграрного виробництва можливе в процесі його модернізації за допомогою соціоекономічної модернізації "це таке осучаснення суспільно-виробничої системи, яке, поряд з оновленням матеріально-речових елементів і розподільчих відносин, супроводжується реалізацією та нарощуванням творчого потенціалу кожної людини, формує її як особистість, завдяки чому збільшується загальна результативність функціонування економіки" [18, с. 43].

Формулювання цілі статті. Принципово важливу роль у досягненні інтегральності економічного та соціального середовища України, суттєвого підвищення рівня капіталізації національної економіки має відігравати прискорення економічних перетворень у сільськогосподарському секторі. Значущість сільгоспвиробництва як структурного пріоритету визначається не лише значним природно-ресурсним та трудовим потенціалом і соціальною вагою цього сектору в Україні, а й можливостями скористатися позитивними довгостроковими трендами збільшення попиту на сільгосппродукцію на світовому ринку. Водночас сільськогосподарський сектор може розглядатися як потенційно місткий і значною мірою незадоволений ринок споживчої та інвестиційної продукції.

Описання методики. Загальною методологічною настановою цього дослідження є метод системного аналізу ефективності державного управління, а також такі методи: порівняльний, факторний та статистичний, компаративний аналіз та інші. Достовірність, обґрунтованість основних наукових положень, зроблених висновків і рекомендацій на підставі результатів дослідження визначаються за допомогою аналізу експертних оцінок, літературних джерел, офіційної статистики.

Викладення основного матеріалу та отриманих наукових результатів

У результаті проведеного аналізу економічних трансформацій в аграрному секторі, представленого у таблиці, виявлено, що в період з 2010-го до 2016 року включно темпи нарощування обсягів валової продукції сільського господарства високі.

Водночас у структурі розподілу виробництва валової продукції за формами господарювання не спостерігається значних змін. Дана проблема особливо актуальна, оскільки основну масу сільськогосподарської продукції виробляють у численних низькотоварних особистих селянських, фермерських господарствах, сільськогосподарських підприємствах, які самостійно не в змозі формувати достатньо великі партії сільськогосподарської продукції для продажу. Господарства населення та сімейні ферми упродовж усього трансформаційного періоду забезпечували виробництво переважної частини валової продукції сільського господарства; у 2010 р. частки індивідуального та корпоративного секторів у вартості цієї продукції співвідносилися як 55:45 %.

Питання наукового обґрунтування шляхів розв'язання проблеми формування та розвитку великотоварного конкурентоспроможного агропромислового виробництва й ефективного регулювання агропродовольчого ринку в Україні розглядаються багатьма дослідниками,

особливо вони активізувалися останнім часом. Діяльність об'єднань корпоративного типу поряд зі значним підвищенням конкурентоспроможного агропромислового виробництва, мають низку переваг великотоварного виробництва: розвинута спеціалізація; активне залучення інвестицій для технічного переоснащення; впровадження інноваційних технологій; виробництво продуктів харчування високої якості; можливості виходу на зовнішні ринки без посередників.

Валова продукція сільського господарства за категоріями господарств (у постійних цінах 2010 року; млн грн)

*у порівнянних цінах 2005 року; млн грн

Джерело: Сільське господарство України за 2013 рік: стат. зб. / за ред. Н. С. Власенко. К. : Державна служба статистики України, 2014. С. 44; Сільське господарство України за 2016 рік: стат. зб. / відпов. за випуск О. М. Прокопенко. К. : Державна служба статистики України, 2017. С. 46.

Проте дослідження ННЦ "Інститут аграрної економіки" свідчать [9], що діяльність корпоративних агропромислових об'єднань призводить також до загострення соціальних проблем на селі: недостатньої участі у розвитку сільських громад і територій; зростання рівня безробіття через вивільнення зайвих працівників; часто нераціональне використання землі через порушення сівозмін; встановлення занижених внутрішньокорпоративних закупівельних цін, недонадходження податкових платежів у місцеві бюджети тощо, що в кінцевому підсумку стало ще одним джерелом вимивання коштів із сільських територій.

Продовження використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють неконкурентоспроможність української економіки, унеможливлюють кардинальне підвищення рівня та якості життя населення, провокують посилення соціальної напруги.

Аграрний сектор має історичний шанс реалізувати свої порівняльні і конкурентні переваги не за рахунок експлуатації селянської праці, ставши каталізатором подолання кризових явищ і динамічного зміцнення економіки держави загалом. Доведено, що приріст ВВП, досягнутий за рахунок галузі сільського господарства, ефективніше сприяє усуненню бідності населення порівняно з іншими галузями національної економіки. Крім того, у світі продовольство рік у рік стає все більш важливим стратегічним ресурсом і зрівнюється з енергоносіями.

У доповіді ООН, оприлюдненій на початку червня, роль потенційних локомотивів нарощування обсягів виробництва продовольства у найближчі десятиліття відведена агропромисловому комплексу Бразилії, РФ, Індії, Китаю та... Україні. Якщо бути точним, наша країна на другому місці після Бразилії [6]. Глобальна продовольча криза може бути для нашої країни економічним шансом. Питання лише в тому, чи створить держава умови для реалізації аграрного потенціалу.

Уже кілька років підряд ми є свідками сприятливої кон'юнктури на світових агропродовольчих ринках і високої прибутковості інвестиції у створення нових робочих місць в аграрній сфері. За останні 10 років відбулися докорінні зміни у динаміці цін на харчові продукти. За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО), індекси продовольчих цін у січні

р. (до січня 2000 р.) були таким: на м'ясо 166, молочні продукти 221, зернові культури 245, олії та жири 278, цукор 420. Аналітики Goldman Sachs навіть запропонували новий економічний термін "агфляція". Він використовується для позначення процесу випереджаючого збільшення ціни на продовольство і технічні культури сільськогосподарського походження порівняно із загальним зростанням цін або зростанням цін у несільськогосподарській сфері [6].

Для забезпечення потреб зростаючого населення Землі у найближчі 30 років необхідно збільшити сільськогосподарське виробництво мінімум у 1,5 рази в світовому масштабі та вдвічі у країнах, що розвиваються. При цьому очікується, що світові запаси зерна зменшаться на 7 %, ячменю на 35, кукурудзи на 12, пшениці на 10 %.

За експертними розрахунками, Україна здатна забезпечити продовольством 300 млн осіб, на третину збільшивши при цьому зайнятість у сільському господарстві, переробній і харчовій галузях. Це може бути своєрідним мультиплікатором для створення робочих місць не тільки в аграрній сфері, оскільки на одне місце в сільському господарстві припадає 7-8 в інших галузях національної економіки. А голова Світового банку Роберт Зеллік закликав світових лідерів "поставити продовольство на перше місце" поміж їхніх пріоритетів, а також "повернутися до системи золотого стандарту", щоб запобігти глобальній інфляції. За наявними розрахунками, до 2050-го виробництво харчів на планеті потрібно збільшити на 70 %, щоб задовольнити потреби населення, загальна чисельність якого сягне 9,1 млрд осіб (причому частка міських мешканців зросте з нинішніх 49 % до 70 %) [6].

Протягом останніх п'яти років аграрний сектор економіки України підтримує тенденцію до зростання, значення сільського господарства у формуванні валової доданої вартості в період 2010-2016 рр. підвищується. Так, частка сільського господарства, мисливства, лісового господарства у валовій доданій вартості країни у 2016 р. становить 13 %. Збільшилося виробництво у 2016 р. (порівняно з 2010 р.) таких сільськогосподарських культур, як зернові культури у 1,68 раза, соняшнику в 2 рази, сої в 2,5 раза. Проте збільшення обсягів валового виробництва досягається за рахунок окремих видів продукції комерційно привабливих, але землевиснажливих, і супроводжується викривленням галузевої та продуктової структур галузі.

Ураховуючи суттєвий аграрний потенціал України та активізацію урядової політики на його максимальну реалізацію в найближчим часом, можна прогнозувати, що розвиток села та соціально-економічний стан його громад буде відчувати додатковий негативний тиск. Це підтверджується тим, що державна аграрна політика пореформеного періоду була спрямована на підтримку великотоварного виробництва, нарощування його експортного потенціалу при недооцінки ролі сільського господарства в досягненні цілей сільського розвитку.

В процесі реформування галузі сільського господарства відбулась зміна складу та структури форм господарювання. Поряд із фермерськими господарствами активного розвитку набули господарські формування холдингового типу, створені на основі оренди землі потужними промисловими, фінансовими та сервісними структурами.

Проте, за даними статистичних спостережень, дослідити їх кількість, обсяги виробництва та реалізації, площі угідь в користуванні та фінансові результати діяльності практично неможливо, оскільки агрохолдинги це вертикально інтегровані структури, до складу яких входять, поряд з іншими типами підприємств (переробних, промислових, логістичних), сільськогосподарські підприємства, які, в свою чергу, є самостійними суб'єктами господарювання, що звітують окремо за результатами своєї діяльності. Офіційна статистика по холдингових компаніях не ведеться.

Сучасний етап розвитку аграрного сектору економіки України відрізняється від попередніх низкою важливих перетворень: замість колективних і переважної більшості державних сільськогосподарських підприємств зараз функціонують нові агропідприємства, які засновані на приватній власності (включаючи фермерські господарства); та з іншого боку, дедалі більшого поширення набуває сектор особистих господарств населення, внаслідок приєднання до земельних ділянок, що знаходяться у їх власності, належних їм земельних часток (паїв). Станом на кінець 2016 р. в Україні існувало 33682 фермерських господарства, 47697 сільськогосподарських підприємств; порівняно з 2012 р. їх кількість скоротилась на 1,1 % та 3,5 % відповідно.

На сьогодні існує нагальна потреба у визначенні ефективного механізму управління у сфері використання земель сільськогосподарського призначення, недопущення соціальної напруги у цій сфері.

У 2016 р. виробництвом сільськогосподарської продукції займалося майже 47,7 тис. підприємств, різних організаційно-правових форм господарювання, якими використовувалося близько 20,7 млн га сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя становлять близько і9 % загальноєвропейських, у тому числі рілля близько 27 %. Показник площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одну особу є найвищим серед європейських країн і становить 0,9 га, у тому числі 0,7 га ріллі (середній показник європейських країн 0,44 і 0,25 га відповідно). Із загальної кількості підприємств що функціонують в аграрному секторі 41,8 тис. од., що мають сільськогосподарські угіддя. Із них 57,4 % підприємств мають площу до 100 га, 14,9 % від 100 до 500 га, 5,3 % від 500 до 1000 га, 5,1 % від 1000 до 2000 га, 4,4% понад 2000 га. Середній розмір земельної ділянки приватних підприємств, з урахуванням фермерських господарств у 2015 р. становив 2,99 га, в державній власності 9,4 га, комунальної власності 1,27 га.

На 1 листопада 2016 р. налічувалось майже 33,7 тис. фермерських господарств, у власності та користуванні яких знаходилося 4,4 млн га сільгоспугідь, у тому числі 4,3 млн га ріллі. В Україні для господарського використання залучено понад 92 % території. Надзвичайно високим є рівень розораності території і становить понад 54 % (у розвинутих країнах Європи не перевищує 35 %).

Орендовані землі фермерських господарств станом на 1 листопада 2016 р. складали 81,4% загальної площі землі в їх користуванні. На сьогодні майже 1,4 млн. гектарів розпайованих земельних ділянок не використовуються. Близько 1 млн. осіб не обробляють і не здають земельні ділянки в оренду. Як наслідок, не використовуються земельні частки (паї) загальною площею млн гектарів, або близько 12 відсотків загальної площі сільськогосподарських угідь.

У власності і користуванні особистих селянських господарств станом на 01.03.2017 р. знаходиться 6268 тис. га, у т. ч. для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 2818,9 тис. га, ля ведення особистого селянського господарства 2580,9 тис. га, для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд 799,7 тис. га.

Дрібнотоварні товаровиробники становлять суттєву питому вагу в структурі сільськогосподарських підприємств. Наприклад, кількість підприємств, що мали сільськогосподарські угіддя площею 20-50 га в 2016 р. налічувалося 11838 од., що становило 24,8 % від загальної кількості. Натомість вони обробляли площу тис. га, що становило лише 2,3 % до загальної площі сільськогосподарських угідь.

З точки зору М. Ф. Кропивка, діяльність агрохолдингів, безумовно, позитивно впливає на конкурентоспроможність агропромислового виробництва та забезпечення продовольчої стабільності. Дослідження практик показало, що поряд із позитивним впливом на розвиток агропромислового виробництва, діяльність агрохолдингів негативно впливає на розвиток сільських територій та призводить до загострення соціальних проблем на селі, у тому числі за рахунок: розвитку монополізації, перерозподілу власності й зниження життєвого простору для діяльності інших підприємств агробізнесу; загострення соціальних проблем на селі через вивільнення зайвих працівників і зростання безробіття; недонадходження податкових платежів у місцеві бюджети; поглиблення дисбалансу галузевої структури та нераціонального використання землі; недостатньої участі у розвитку сільських громад і територій; слабого суспільного контролю за їхньою діяльністю [8, с. 111].

Площа сільськогосподарських угідь України становить 22% від площі таких угідь у 27 країнах-членах Європейського Союзу. На одного жителя України припадає 0,8 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріллі, тоді як у середньому по згаданих країнах ЄС ці показники становлять відповідно 0,37 та 0,21 га. Найбільш поширеними ґрунтами в Україні є чорноземи вони становлять 60% від загальної площі [4].

У процесі земельної реформи у приватну власність передано 72,4 % сільськогосподарських угідь, у тому числі 80,9 % ріллі для використання за цільовим призначенням сільськогосподарського виробництва. Право на земельну частку (пай) набули 6,9 млн осіб, з яких станом на 1 січня 2007 року 6,2 млн. (91,3 %) отримали державні акти на землю [4]. У 2009 р. цей процес наблизився до завершення. Враховуючи те, що економіка села в основному базується на сімейних формах господарювання, необхідно зазначити, що саме розвинуте міцне сімейне господарство на селі здатні розв'язати проблему розширеного відтворення населення.

Головною причиною уявлень сучасного суспільства про сутність сільських територій як моногалузевих є твердження про пріоритет аграрної сфери як основного виду діяльності в сільській місцевості, яка має гарантувати продовольчу безпеку держави. Проте інтенсивний розвиток аграрного виробництва, закони ринкової економіки призводять до значного скорочення зайнятості в ньому населення та необхідності розвитку інших сфер діяльності та створення неаграрних робочих місць на селі.

У контексті визначення податкового потенціалу, як державного визначального важелю впливу на формування та розподіл фінансових ресурсів відрахувань у місцеві бюджети для фінансування розвитку сільських територій, доцільно проаналізувати рентабельність виробництва сільгосппродукції та прибуток підприємств.

Отже, рівень рентабельності операційної діяльності у сільськогосподарських підприємствах України за 2016 р. склав 32,7 %. Після рекордного 2015 р. це другий за величиною показник за всю історію розвитку сільського господарства України протягом останніх 22 років, починаючи з 1995р. Порівняно з 2015 р. рівень рентабельності галузі зменшився на 10,3 % із 43 % до 32,7 %. При цьому по найбільш рентабельній продукції рослинництва зернові та зернобобові культури, цей показник знизився лише на 4,8 % з 42,6 % до 37,8 %, насінню соняшника на 16,5 % (з 78,4 % до 61,9 %), овочів відкритого ґрунту майже у 2 рази (з 32% до 15,3%); тоді як у тваринництві збитковість основних видів продукції, а саме ВРХ на м'ясо збільшилася на 6,3 % (з 16,9 % до 23,2 %) та вівці та кози на м'ясо на 4,9 % (з 26,6 % до 31,5%) . Рівень рентабельності виробництва зменшився майже по всіх основних видах продукції рослинництва, включаючи зернові і соняшник, а виробництво картоплі стало збитковим: 0,6 % проти 24,6 % у 2015 р.

Рівень рентабельності виробництва продукції тваринництва став найнижчим з 2012 року. У фермерських господарствах спостерігається незначне зменшення рентабельності продукції сільського господарства у 2016 р. в порівнянні з 2015 р., а по таких видах продукції як соняшник, цукрові буряки, овочеві культури, картопля, плодові та ягідні культури, молоко, птиця на м'ясо, вівці та кози на м'ясо, рентабельність вища ніж у великих та середніх сільськогосподарських підприємствах [16, с. 178].

Рентабельність виробництва 2016 р. формувалася під впливом суттєвого зростання сукупного індексу витрат на виробництво сільськогосподарської продукції і, як наслідок, зростання собівартості більшості видів продукції (на 11-38 %) на тлі значно повільнішого зростання цін реалізації сільськогосподарської продукції, яке в 2016 р. становило 109 %, а за продукцією тваринництва лише 101,7 % [16, с. 185, 186].

У дисертаційному дослідження А. Д. Діброва доводить потребу у зміні підходів до механізму державного регулювання сільськогосподарського виробництва, яка зумовлена як необхідністю підвищення соціальноекономічних параметрів розвитку сільського господарства, так і формування цілісної системи державного регулювання з метою попередження можливості виникнення кризових явищ та мінімізації дії негативних наслідків для економіки України. Така постановка питання державного регулювання знаходить додаткову аргументацію внаслідок обґрунтованого висновку, що "при збереженні нинішнього рівня показників продуктивності сільськогосподарського виробництва можливості його розвитку будуть недостатніми для підвищення рівня життя населення, гарантованого задоволення попиту на продовольство, збалансованого відтворення ресурсного потенціалу галузі. Тому тільки за рахунок збільшення обсягів державної підтримки без структурних реформ, впровадження інновацій та технологічного переоснащення сільськогосподарського виробництва вирішити це завдання буде надзвичайно складно" [3, с. 18].

Українські виробники все більше коштів змушені витрачати на виробництво своєї продукції. При цьому ціни на ринках зростають, але не співмірні з витратами на виробництво. Ця тенденція вкрай негативно вплине саме на малі фермерські господарства, оскільки вони вкрай залежні від стрибків цін і досить часто тими обсягами продукції котру вони виробляють вони не можуть перекрити удорожчання матеріалів та засобів виробництва. Великі агрохолдинги від таких стрибків страждають набагато менше, завдяки масовості свого виробництва.

Ця статистика є невтішною, оскільки збільшення витрат поведе за собою ріст цін на ринку, але що гірше такі стрибки цін можуть призвести до банкрутства малих виробників.

Водночас, як свідчать результати досліджень науковців Інституту аграрної економіки, статистичні показники рентабельності сільськогосподарського виробництва є завищеними приблизно на третину за рахунок не проведення переоцінки основних засобів сільськогосподарських підприємств, та ще на 20% за рахунок нижчого, ніж в середньому по економіці, рівня оплати праці в галузі та оцінки незавершеного виробництва в цінах минулих років. Тобто нинішній рівень приблизно удвічі вищий за розрахунковий, що враховує зазначені фактори недооцінки витрат, яких немає в інших галузях економіки, уточнив Юрій Лупенко [17].

Висновки

Таким чином, проаналізувавши сучасний стан аграрного сектору економіки України, можна виділити як позитивні так і негативні чинники, що впливають на нього. Ресурсний потенціал має значні можливості для подальшого активного розвитку галузі, та державою мають бути прийняті реальні заходи, для створення сприятливих умов існування всіх галузей АПК. Це сприятиме товарам вітчизняних виробників переважати над продукцією іноземних компаній, дозволить вийти на світовий ринок, значно збільшити прибуток, та, відповідно, надходження коштів до бюджету.

Взаємне узгодження розвитку економічної та соціальної складових забезпечується за умови переорієнтації економічного зростання із самоцілі на задоволення соціальних потреб. Інакше кажучи, економічне зростання має супроводжуватися адекватними соціальними перетвореннями та сприяти вирішенню проблем підвищення якості навколишнього природного середовища. Тому деталі частіше проблеми економічного розвитку і зростання досліджуються спільно з аналізом якості цього зростання.

На наш погляд, назріла потреба доктринально переглянути роль сільського господарства в економіці держави з урахуванням десятилітнього досвіду трансформаційних перетворень та світових вимог щодо сталого розвитку економіки. Оскільки в даній галузі працює 5,3 млн. чол. населення, або 31% від зайнятих в народногосподарському комплексі, його частка у структурі основних виробничих фондів та валовій доданій вартості становить 13,6%. У сільській місцевості налічується 5,5 млн. домогосподарств, де на умовах самозайнятості працюють мільйони громадян соціально активного віку, які в разі економічного підйому можуть бути затребуваними в інших секторах господарського комплексу. Одночасно з виконанням основної функції виробництва продовольчих ресурсів і сировини для промисловості, сільське господарство є життєвим середовищем для майже 16 млн. громадян, якими утримується розгалужена поселенська мережа і значною мірою об'єкти соціальної інфраструктури. Крім того, сільська місцевість зберігає і відтворює унікальні національно-культурні цінності, агроландшафти та захищає довкілля, що є життєво важливим для країни й інвестиційно привабливим для несільськогосподарської діяльності, зокрема розвитку зеленого туризму тощо.

Отже, розвиваючи концепцію багатофункціональності сільського господарства, при формуванні механізмів посилення системного регулюючого впливу держави мають враховуватись крім виробничих і соціальні, демографічні, державоформувальні, етнічні, культурно-історичні, рекреаційні, ментально-психологічні та інші аспекти. Такий підхід до визначення змісту функцій аграрної політики не претендує на новизну, а підкреслює гостроту можливих наслідків у разі відмови держави від виконання своїх природних функцій, що призведе до втрати нею базових цінностей, у тому числі людського капіталу найціннішого виробничого ресурсу і вирішального чинника соціально-економічного розвитку країни.

Виробництво високоякісних, екологічно безпечних продуктів харчування має поєднуватися з іншими доступними можливостями нарощування прибутків товаровиробників для одержання синергетичного ефекту. Концепція конкурентоспроможності сільського господарства повинна модифікуватися у зв'язку з необхідністю обліку не лише ефективності аграрного виробництва, але й усієї сукупності чинників розвитку сільського регіону як середовища життя та праці селянина.

Інтегральним результатом завершення трансформаційних процесів в аграрній економіці країни має стати утворення якісно нової системи державнорегуляторних відносин, здатних до саморегуляції у процесі динамічного подолання основної суперечності трансформаційного етапу.

Список використаних джерел

Апопій Г. В. Формування ефективної системи торговельного обслуговування в умовах розвитку сільських територій: дис... канд. екон. наук : спец. 08.00.03 економіка та управління національним господарством / Г. В. Апопій. Львів, 2016. 239 с.

Гайдуцький А. П. Інвестиційна конкурентоспроможність аграрного сектора України / А. П. Гайдуцький. К. : Нора-Друк, 2004. 247 с.

Діброва А. Д. Державне регулювання сільськогосподарського виробництва: автореф. дис. докт. екон. наук : спец. 08.00.03 економіка та управління національним господарством / А. Д. Діброва. Київ, 2008. 31 с.

Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.

Ключник А. В. Формування і розвиток економічного потенціалу сільських територій України : монографія / Альона Ключник. Миколаїв : Дизайн та поліграфія, 2011. 467 с.

Крамар О. Серпом і молотом / О. Крамар // Тиждень. 2011. -- № 9(174). 4 березня. С.-14.

Стах О. П. Світова продовольча проблема: можливі переваги та ризики для України // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України. 2012. Вип. 169. Ч. 1. С. 200-208.

Кропивко М. Ф. Організація та планування комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій в умовах децентралізації владних повноважень / М. Ф. Кропивко // Економіка АПК. 2014. № 7. -С. 109-121.

Кропивко М. Ф. Розвиток самоврядних господарських об'єднань в агропродовольчій сфері / М. Ф. Кропивко // Економіка АПК. 2009. № 9. С. 21-26

Інноваційно-інвестиційні процеси в аграрному секторі: нормативний аналіз та економічні методи дослідження впливу на суспільний добробут : монографія / В. В. Семенов, О. Д. Витвицька, М. М. Кулаєць, В. А. Скрипченко ; за ред. канд. техн. наук В. В. Семенова. К. : ННЦ "Ін-т аграр. економіки", 2009. 292 с.

Латинін М. А. Аграрний сектор економіки України: механізм державного регулювання : монографія / М. А. Латинін. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2006. 376 с.

Литвин Ю. О. Механізми державного регулювання соціальноекономічного розвитку сільських територій України: теорія, методологія, практичні механізми реалізації : монографія / Ю. О. Литвин. Донецьк : Юго-Восток, 2012. 386 с.

Лузан Ю. Я. Організаційно-економічний механізм забезпечення

розвитку агропромислового виробництва України : монографія

/ Ю. Я. Лузан. К. : ННЦ "Ін-т аграр. економіки", 2О1О. 470 с.

Механізми ефективного розвитку економіки аграрної сфери АПК України / Л. М. Анічин та ін. ; заг. ред. Л. М. Анічина. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2006. 294 с.

Миколайчук М. М. Фінансово-економічний механізм державного управління регіональним розвитком : автореф. дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02 / М. М. Миколайчук. К., 2010. 36 с.

Сільське господарство України за 2016 рік : стат. зб. / відпов. за випуск О. М. Прокопенко. К. : Державна служба статистики України, 2017.

Сільське господарство в Україні встановлює рекорди рентабельності [Електронний ресурс] Режим доступу : http://www.iae.org.ua/ presscentre/archnews/1989-2017-04-25-13-01-39.html.

Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація : наук. доп. / О. М. Бородіна та ін. ; за ред. В. М. Гейця, О. М. Бородіної, І. В. Прокопи. К., 2012. 55 с.

Размещено на Allbest.ru