Проблеми розвитку селянських та фермерських господарств в умовах проведення земельної реформи в Україні

Пименова Е.В.

Проблемы развития крестьянских и фермерских хозяйств в условиях проведения земельной реформы в Украине

Проведен исторический анализ развития отечественных форм хозяйствования. Определено, что для общества наиболее экономически выгодными, жизненно необходимыми, рациональными, социо-эколого- экономическими формами хозяйствования являются крестьянские и фермерские хозяйства. Обосновано, что при проведении земельной реформы аграрная политика государства должна быть направлена на недопущение создания латифундий с большими размерами землевладения, а также на поддержку, защиту и развитие личных крестьянских и фермерских хозяйств, как хозяйств жизнеспособного размера.

Ключевые слова: крестьянское хозяйство, фермерское хозяйство, рынок земли, аграрная реформа, социо-эколого-экономические формы хозяйствования.

Olena Pimenova, Associate Professor

Problems of the development of peasant economies and farms in the minds of the land reform in Ukraine

The historical analysis of the development of national forms of economy has been carried out. It has been determined that the most economically advantageous for society, vital, rational, socio-ecological-economic forms of economy are peasant economies and farms. The study of the world experience in agriculture confirmed that the development of the farm model as a priority model of economy in agriculture is possible only with the active support of a state, as an institution that regulates land use through administrative and economic measures and provides legislation through limitation of purchase of land and the potential withdrawal of this land from agricultural circulation, and also involves the implementation of targeted programs through the financing of individual activity. An important function of state regulation is the conservation of the agricultural land fund. In developed countries, there are some restrictions on the land market to prevent latifundia. It is substantiated that in the course of land reform, the agrarian policy should be focused on preventing the creation of latifundia with large land tenure, as well as on the support, protection and development of peasant economies and farms as viable forms.

Key words: peasant economies, farms, land market, agrarian reform, social and ecologo-economic forms of economy.

Постановка проблеми

Ретроспективний аналіз розвитку вітчизняних форм господарювання в сільському господарстві та аналіз зарубіжного досвіду становлення та розвитку раціональних соціо-еколого-економічних форм господарювання переконливо доводить, що земельні відносини в аграрному секторі економіки необхідно розглядати крізь призму аграрних відносин. В науковій літературі аграрні відносини визначаються як складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння і використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг [1, с. 86]. Тому результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцем розташування щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо. Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що основним засобом виробництва є земля, яка одночасно виступає й предметом праці. Поняття «аграрний» походить від латинського agrarius і в перекладі українською означає «земельний».

Земельні відносини в аграрному секторі є складовою аграрних відносин, які розглядаються як соціально-економічні відносини, що виникають як в процесі виробництва в аграрному секторі, так і в сільському соціумі [2, с. 8].

Характер і особливості аграрних відносин визначаються, насамперед, формою власності на землю та формою господарювання. Тому завданням нової земельної реформи в Україні має стати захист історично складених раціональних, життєво необхідних суспільству соціо-еколого-економічних форм господарювання. Такими формами в Україні виступали і виступають селянські та фермерські господарства.

Аналіз останніх публікацій

Проблеми господарювання в аграрному секторі, забезпечення ефективного процесу узгодження економічних інтересів основних суб'єктів аграрних відносин привертали увагу дослідників на різних етапах еволюції економічної думки і знайшли відображення у працях К. Маркса, А. Я. Антоновича, С. М. Булгакова, І. В. Вернадського, М. Х. Бунге, М. І. Зібера, М. Д. Кондратьєва, М. І. Туган-Барановського, О. В. Чаянова та інших.

Питання ефективного розподілу сільськогосподарських земель висвітлені в працях таких науковців, як: Добряк Д.С., Жук О.П., Молдаван Л.В., Ходаківська О.В. Водночас потребують наукового обґрунтування питання впливу сучасної земельної реформи на збереження та розвиток раціональних соціо-еколого-економічних форм господарювання.

Метою статті є проведення історичного аналізу з метою обґрунтування найбільш економічно вигідних для суспільства, житєво необхідних, раціональних соціо-еколого-економічних форм господарювання та впливу земельної реформи на розвиток цих форм.

Методологія дослідження

Методологічною основою дослідження щодо виявлення раціональних і ефективних форм господарювання є загальнонаукові методи, зокрема методи історичного аналізу, узагальнення, порівняння, аналізу і синтезу, методи експертної оцінки, графічний метод. У процесі дослідження використовувались методи історичного аналізу, узагальнення, аналізу та синтезу при проведенні ретроспективного аналізу, зокрема дослідження наукової думки щодо ефективності таких форм господарювання як селянські і фермерські господарства та впливу земельної реформи на їх розвиток; метод експертної оцінки при опитуванні селян та представників адміністрації Радомишльського району Житомирської області для визначення їх думки - як вплине земельна реформа на розвиток селянських та фермерських господарств; графічний метод при побудові таблиць та графіків.

Результати дослідження

Сільське господарство - це галузь, яка має певну специфіку, а саме: виробництво життєво необхідної та доступної продукції для населення; безпосередній вплив результатів господарської діяльності на природні ресурси; сезонність виробництва; робочий період не збігається з періодом виробництва; залежність від природних умов; земля виступає головним засобом виробництва та потребує постійного відтворення, що пов'язане із збереженням та підвищенням родючості ґрунту; залежність процесу відтворення від природних факторів тощо. Наявність вищезазначених особливостей відрізняє сільське господарство від інших галузей економіки, тому необхідно виявити такі соціально-економічні та організаційно-правові форми, які б сприяли не лише ефективному, але й раціональному розвиткові галузі. Однією із таких форм, на думку провідних учених-економістів, а саме: М. Туган-Барановського, С. Булгакова, О. Чаянова та інших виступає селянське господарство, оскільки займається виробництвом основної життєво необхідної продукції рослинництва (овочі, картопля) та тваринництва з метою забезпечення власних потреб родини, а надлишків - на продаж. Селянин, як власник невеликого господарства, яке є місцем його життєдіяльності та його родини, піклується про збереження та підтримання якості ґрунту свого господарства та зацікавлений у виробництві екологічно чистої та органічної продукції, яка також буде використовуватись на власні потреби; більш ефективно організовує свій робочий час тощо.

В Україні теорія селянського господарства почала формуватися в кінці XIX ст. разом із процесом зародження в сільському господарстві капіталістичних ринкових відносин. До цього часу вітчизняними вченими економістами-аграрниками досліджувались загальні проблеми сільського господарства.

Основи селянського господарства широко висвітлені у працях вітчизняних учених- класиків, таких як: С. М. Булгаков, І. В. Вернадський, М.Х. Бунге, Є. Є. Слуцький, М. І. Зібер, М. І. Туган-Барановський, О. В. Чаянов, А. Я. Антонович та інших.

На думку О. В. Чаянова, ідеї селянського господарства були закладені ще в «Домострої», де селянська родина висвітлена як самостійний феномен з поєднанням економічних, демографічних та соціокультурних функцій. Поняття селянського господарства з'явилося після відміни кріпосного права, коли селяни змогли мати свої наділи та брати чужі в оренду.

В середині XIX ст., коли гостро постало питання проведення аграрної реформи та скасування кріпосного права, важливу роль відіграли погляди відомого вченого І. В. Вернадського, який наполягав на необхідності приватної власності на землю, висловлювався на користь селянського землеволодіння і селянського господарства. Вважав, що забезпечити концентрацію виробництва може лише фермерське господарство. Вчений розглядав ведення господарства у великих і малих формах. Він вважав, що в інтересах народу є господарство в умовах окремого, роздрібненого володіння землею. За приклад вчений брав Англію. На той час Росія переймала досвід англійської системи організації аграрного виробництва на засадах фермерства.

Поняття «фермерство» походить від англійського слова farming та означає ведення сільського господарства на власній чи орендованій землі [3, с. 711].

С.М. Булгаков у праці «Капіталізм і землеробство» зазначає, що на відміну від Росії, де вітчизняне сільське господарство було представлене селянськими господарствами та великим (панським) господарствами, які носять саме підприємницький характер, оскільки головною метою їх існування є отримання прибутку та ренти. Таке господарство засновано на праці найманих робітників (селян). На відміну від нього, селянське господарство займається виробництвом сільськогосподарської продукції для задоволення власних потреб, використовуючи переважно працю членів родини. Водночас селянські господарства як сільськогосподарські виробники є учасниками ринкових відносин, оскільки надлишки виробленої продукції вони реалізують на ринку [4, с. 411].

С.М. Булгаковим були досліджені малі та великі форми господарювання. В своїй праці «Капіталізм та землеробство» вчений одним із перших дослідив таку форму як селянське господарство. Мислитель обґрунтував ефективність існування селянського господарства та розкрив економічну природу селянського доходу як доходу, отриманого від продажу сільськогосподарської продукції, та і заробітної плати; виявив чинники, які впливають на формування цін на селянські продукти. Серед важливих шляхів розвитку селянських господарств вчений бачив створення селянських асоціацій та кооперацій [4, с. 578].

Селянське господарство, на думку С. М. Булгакова і О. В. Чаянова, має своєю основою родину селянина, яка в процесі господарювання не використовує найману працю, а лише працю членів родини. С. М. Булгаков у своїй праці «Капіталізм та землеробство» зазначав, що селянське господарство принципово відрізняється від фермерського і має стати предметом спеціального теоретичного осмислення як самостійної форми сільськогосподарського виробництва. Пізніше результати наукових пошуків О. В. Чаянова склали цілісну теорію організації селянського господарства. Перше видання його праці «Вчення про селянське господарство» вийшло у 1923 р. в Берліні німецькою мовою. Центральне місце серед його праць посідає «Організація селянського господарства» (1925 р.). Дослідивши економічну природу та мотиви селянського господарства, О. В. Чаянов дійшов висновку, що селянське господарство принципово відрізняється від фермерського господарства. Основою селянського господарства, на його думку, є праця господаря та членів його родини. Селянин (голова родини) виступає господарем. Господарююча родина в результаті своєї діяльності отримує не прибуток на капітал, а трудовий дохід.

С.М. Булгаков і О.В. Чаянов зазначали, що продукція, яка виробляється в селянських господарствах відрізняється більш високою якістю, ніж продукція, яку пропонують сільськогосподарські підприємства. І ціни на вироблену продукцію часто бувають в селянських господарствах нижчі, ніж в сільськогосподарських підприємствах, головною метою яких є «отримати на вкладений в підприємство капітал ще більший процент прибутку» [5, с. 62]. Водночас, дослідивши природу селянського господарства, О.В. Чаянов зазначав, що метою селянського господарства є забезпечення засобів існування господарюючої родини шляхом найбільш повного використання власних засобів виробництва та власної праці родини.

І.В. Вернадський у праці «Проспект політичної економії» (1858 р.) виклав свої погляди щодо переваг селянського господарства. Він наполягав на вільній формі селянського землеволодіння, що сприяло б швидкій перебудові земельних відносин стосовно умов виробництва. Вчений критикував існуючу на той час таку колективну форму землекористування в сільському господарстві як селянська община, доводив корисність окремого селянського господарювання на власній землі, відкидав проекти високих викупних платежів, визнавав необхідність обмеження інтересів панів при звільненні селян, показував, що панське господарство не може стати головною магістраллю у розвитку виробництва. На думку І. В. Вернадського та його прихильників, для ефективного господарювання необхідно забезпечити повну свободу сільському населенню. За таких умов зростуть інвестиції не тільки в сільське господарство, а й у промисловість, стимулюватиметься приватна ініціатива, відкриється шлях для вільного переливу робочої сили з сільського господарства до інших галузей народного господарства. Науковець наполягав на необхідності приватної власності на землю, висловлювався на користь селянського господарства.

У «Проспекті політичної економії» учений дослідив і обґрунтував ефективність селянського землеволодіння. І. В. Вернадський вважав, що кріпосне право не відповідає потребам суспільного розвитку і наполягав на розвитку селянських господарств [6, с. 352].

В процесі вирішення селянського питання, а саме звільнення від кріпацтва, найбільш гостро стояло питання як звільняти селян: з землею чи без, а також, якої власності будуть набувати селяни - приватної чи суспільної. Так, лідер селянської демократії М. Г. Чернишевський ставав на захист сільської общини (колективної форми власності на землекористування). Община, яка одночасно була і економічним об'єднанням, і адміністративною одиницею, і соціальною спільнотою, на думку Чернишевського, повинна захистити селян від втручання держави і від посягань панів. Ідеальною формою земельної власності для Чернишевського була державна. Звідти і негативне ставлення Чернишевського до приватної власності взагалі, а також і до фермерства, зокрема [3, с. 715].

На відміну від І. В. Вернадського і М. Г. Чернишевського, М. І. Зібер вважав, що «...мале господарство подібно дрібному ремеслу, яке потрібно вважати надбанням минулого...Повністю допускаємо технічні переваги великого господарства над малим і навіть історичну необхідність заміни малої власності великою» [7, с. 429]. М.І. Зібер зазначав, що максимальний прибуток може принести саме великий капітал. За приклад він брав модель бельгійських фермерів, яка була заснована на крупних капіталістичних фермерських господарствах. М. І. Зібер доводив, що малі фермери несуть більше витрат ніж великі, а отже і отримують значно менші прибутки.

Важливою передумовою розвитку теорії селянського господарства у вітчизняній економічній думці стала Столипінська реформа 1906 року, яка передбачала можливість зміни умов селянського землекористування та господарювання на ній. Пізніше ця теорія була викладена у працях О.В.Чаянова «Вчення про селянське господарство» (1923 р.) та «Організація селянського господарства» (1925 р.). Реформа надавала селянам можливість вибору - господарювати по-старому, тобто залишатись в общині, або переходити на індивідуальне, незалежне від общини, господарювання. На нашу думку, А. П. Столипін орієнтувався на такий тип мислення, де селянин повинен приймати рішення самостійно щодо господарських питань, незалежно від общини.

На думку Р.М. Гусейнова, А. П. Столипін хотів створити «новий клас «справжніх господарів» - фермерів європейського зразка, але не за рахунок панів та держави, а за рахунок виходу селян з общини разом з землею [3, с. 652]. Саме для цього А. П. Столипін планував ввести систему початкової освіти для селян, налагодити одноосібне селянське землеволодіння шляхом відокремлення селян від общини із ділянкою землі для ведення особистого селянського господарства, організувати державне страхування селянських господарств, ввести прибутковий податок, реформувати місцеве самоврядування. Селянам, які переходили на хуторське (коли селянська родина переселяється із села на окрему ділянку з метою проживання та господарювання) та відрубне (коли селянська родина залишається жити в селі, а отримує окрему ділянку землі для господарювання на ній) землекористування, надавали позики на купівлю сільськогосподарського інвентарю та насіння, на будівництво тощо. Міністерство внутрішніх справ радило губернаторам надавати хуторянам грошові кошти у розмірі 150 руб. на господарство [3, с. 697-708].

В результаті цієї реформи збільшилась кількість селянських господарств підприємницького типу, які використовували найману працю. Так, у порівнянні з господарствами, які залишились в общинах у нових «хуторських» та «відрубних» господарствах врожайність зросла на 30-50%.

Важливою складовою реформи А. П. Столипіна була реорганізація діяльності Селянського поземельного банку, який був заснований ще в 1882 р. Селянському поземельному банку в системі заходів столипінської реформи відводилась найголовніша роль. Метою його заснування якого було створення класу малих земельних власників у вигляді селянських господарств, які мали уособлювати в собі одночасно і виробника сільськогосподарської продукції, і власника виробленої продукції, і власника земельної ділянки.

На нашу думку, таким чином відбувався процес становлення господаря у селянських господарствах. Для хуторян були введені додаткові пільги - позика надавалась їм на повну вартість землі; відрубникам необхідно було вносити 5% готівкою. Стимулюючи створення відрубів та хуторів, банк не тільки надавав їм пільги, але й при відсутності у покупця вільних грошових коштів для внесення задатку, надавав їм ділянку в оренду строком до трьох років. Серед покупців банківської землі переважали одноосібники, на яких випадало 78,7% банківської землі від загальної кількості проданої землі. Більше половини землі із земельного запасу банка було продано відрубникам (54,9%), а одна чверть частини - хуторянам (23,8%). Середній розмір хуторських господарств склав 18,8 дес., а відрубних 17,6 дес. Всього за роки реформи селяни за допомогою Селянського поземельного банку отримали приблизно 17 737,1 тис. дес. землі за всіма видами закупівель (відрубники, хуторяни та одноосібники) [3, с. 706-708].

Аграрна реформа Столипіна почала виводити сільське господарство із стагнації, змінювала його в якісно новий бік. Але поряд з цим реформа показала, що переважна більшість селян не була готова до фермерського типу господарювання, оскільки селянин готовий якісно працювати та вести господарство, однак, на відміну від фермера, він не враховує (через незнання) таких понять як товарооборот, кругооборот капіталу, інтенсифікація виробництва.

Узагальнення наукових поглядів на проблему селянського та фермерського господарства дозволяє нам виокремити особливості, які притаманні селянському та фермерському типам господарювання. Розглянемо відмінності між ними.

На нашу думку, селянське господарство - це таке господарство, яке в процесі виробництва переважно використовує власну працю селянської родини та вирощує сільськогосподарську продукцію для власного споживання, а надлишки продає, в результаті чого отримує трудовий дохід за свою працю.

Фермерське господарство - це господарство підприємницького типу, яке в процесі виробництва використовує як власну працю, так і працю найманих працюючих, але метою його діяльності є отримання прибутку на капітал, відповідно до чого і організовується весь процес виробництва та реалізації продукції.

Аналіз фермерського та селянського господарства дозволяє нам зробити висновок, що фермер та селянин мають різне завдання, яке вирішують в процесі свого господарювання, що також є предметом нашого теоретичного дослідження.

М.І. Туган-Барановський вважав, що особливостями селянських господарств є те, що вони, задовольняючи власні повсякденні потреби, мало залежать від зміни цін на сільськогосподарські продукти та можуть існувати та розвиватись значно меншим валовим і чистим доходом ніж капіталістичне велике господарство [6, с. 64]. Крім того, вчений досліджував проблеми сільськогосподарської кооперації, а також обґрунтував мотивацію селян, які вступають в сільськогосподарський кооператив.

Теорія селянського господарства починалась з необхідності в об'єктивній оцінці та обґрунтуванні права на існування такого суб'єкту вітчизняного населення як селянство, а у вигляді об'єкту - селянського господарства. Вітчизняні вчені економісти-аграрники, досліджуючи цю проблему, намагалися довести, що теорія селянського господарства на той час була новим напрямом економічної науки.

С. М. Булгаков у своїй праці «Капіталізм та землеробство» розкрив не лише економічну природу селянського доходу, отриманого як від продажу сільськогосподарської продукції, так і заробітної плати, а й чинники, які впливають на формування цін на селянські продукти.

Вчений виділив головні причини дешевої продукції селянського господарства порівняно з сільськогосподарським підприємством:

- відсутня поземельна рента, вона не входить в ціну продукту. Селянин не отримує у вигляді ренти прибуток на капітал, витрачений на купівлю землі, що при капіталістичному господарстві дорівнює капіталізованій ренті, як отримує цей відсоток у вигляді ренти сільськогосподарський підприємець;

- не враховується вартість власної робочої сили в ціні товару.

Важливим етапом розвитку теорії селянського господарства було виділення С. М. Булгаковим місця селянського господарства в загальній системі сільськогосподарського виробництва. Учений обґрунтовує думку про те, що саме селянське господарство виробляє сільськогосподарську продукцію на більш вигідних умовах, ніж сільськогосподарські підприємства. Тому селянське господарство є найбільш вигідною для суспільства організацією сільського господарювання [4, с. 423]. Важливим висновком, на нашу думку, є те, що вчений ефективне селянське господарювання пов'язує із розвитком сільськогосподарської кооперації.

Підсумовуючи викладене, на нашу думку, учені-економісти, які досліджували проблеми сільського господарства в період XIX-XX ст., розробили базові положення щодо теорії селянського господарства. Це було відображено у працях О. В. Чаянова «Організація селянського господарства» і «Головні ідеї і форми організації сільськогосподарської кооперації» та С. М. Булгакова «Філософія господарства»:

- селянська родина є основою селянського господарства;

- селянське господарство є важливою незалежною товарно-економічною формою;

- селянське господарство здатне вільно господарювати та розвиватися в умовах ринку;

- селянське господарство є особливою формою, яка в процесі господарювання, не відноситься ні до підприємців власників капіталу та роботодавців, ні до найманих працівників;

- до селянського господарства відносяться малі та середні власники, які господарюють та працюють на себе;

- селянські господарства можуть ефективно працювати та розвиватись за умов об'єднання у сільськогосподарські кооперативи.

Теорія селянського господарства складається з таких складових:

- селянська родина, як продуктивна сила;

- організаційний план селянського господарства;

- капітал в селянському господарстві;

- форми найму в селянському господарстві;

- ринок і товарність селянського господарства;

- сільськогосподарська кооперація;

- диференціація селянських господарств.

- Вчені економісти-аграрники довели, що селянське господарство є стійкою незалежною товарно-економічною формою, яка здатна вільно розвиватися в умовах ринку. Одним з головних питань, яке стояло перед вченими, було виявлення соціального аспекту розвитку малих селянських господарств. Головною умовою успіху сільського господарства на той час економісти вважали інтенсифікацію розвитку малих форм господарювання, які можуть набути подальшого розвитку на основі знань про утворення селянських господарств і застосування в їх господарствах нової сільськогосподарської техніки.

В сучасних умовах господарювання в Україні можна виділити такі основні форми господарювання: особисті селянські господарства, фермерські господарства та сільськогосподарські підприємства, які виробляють сільськогосподарську продукцію у такій пропорції (таблиця 1).

селянський фермерський земельна реформа

Таблиця 1

Виробництво валової сільськогосподарської продукції за основними виробниками, 2018 р.

Як бачимо, особисті селянські господарства є основними виробниками продукції сільського господарства. Причому селяни та фермери виробляють основну трудомістку продовольчу продукцію, натомість діяльність агрохолдингів зорієнтована на вирощування високорентабельної експортоорієнтованої сільськогосподарської продукції (таблиця 2, 3).

Таблиця 2

Виробництво основних видів продукції рослинництва за категоріями господарств за 2011-2018 р., тис. тонн

Джерело: Складено автором за даними: [8, с.47].

З таблиць 2-3 видно, що сільськогосподарські підприємства (агрохолдинги) вирощують переважно олійно-жирову експортоорієнтовану сільськогосподарську продукцію і працюють з рентабельністю не нижчою, ніж 50-55% в рослинництві, натомість особисті селянські господарства вирощують трудомістку основну продовольчу сільськогосподарську продукцію та отримують низькі трудові доходи і прибутки. І якщо виробництво продукції першої групи спрямовано в основному на задоволення внутрішнього попиту, то другої - переважно на експорт.

Як свідчать статистичні дані [9], рівень доходу в сільському господарстві нижче, ніж в інших галузях економіки. Тому існує вірогідність, що з відкриттям ринку землі найбідніші селяни будуть продавати свою землю у пошуках кращої долі на заробітках за кордоном. Ті, хто не реалізують себе за кордоном, згодом будуть повертатись. Це може призвести до поступового перевтілення класу селян у клас сільськогосподарських робітників. З появою великої кількості безземельних сільськогосподарських виробників зросте їх конкуренція на ринку праці. Як показує досвід Англії 1851-1871 рр., низькі заробітні плати на сільськогосподарські роботи починають ще знижуватись, тому сільськогосподарські робітники починають перекваліфіковуватись і шукати собі роботу в великих містах або знов-таки за кордоном. Проведене опитування селян та представників адміністрації Радомишльського району Житомирської області свідчить про те, що існує висока вірогідність того, що селяни почнуть продавати свої наділи при відкритті ринку землі, що, в свою чергу, зможе призвести до знищення класу селян. Тому офіційна політика Уряду розвинених країн зорієнтована на підтримку фермерського типу господарювання, який виконує економічні, соціальні та екологічні функції, що й забезпечує сталий розвиток сільського господарства.

Земельне законодавство країн Європи передбачає:

- створення господарств життєздатного розміру, які можуть використовувати сучасну техніку та технології та ефективно господарювати в умовах ринку;

- недопущення створення латифундій з великими розмірами землеволодіння.

Світовий досвід свідчить, що розвиток фермерської моделі як пріоритетної моделі господарювання в сільському господарстві можливий тільки за умов активної підтримки держави, як інституту, що регулює відносини землекористування через адміністративні та економічні заходи та забезпечує законодавство, яке обмежує скупку землі великим капіталом та потенційне виведення цієї землі із сільськогосподарського обігу, а також передбачає здійснення цільових програм через фінансування окремих видів діяльності. Важливою функцією державного регулювання є збереження сільськогосподарського земельного фонду. В розвинутих країнах з метою недопущення створення латифундій існують певні обмеження щодо земельного ринку. Головні напрямки політики державного регулювання земельного ринку в розвинутих країнах представлені у таблиці 4.

Таблиця 4

Головні напрями політики державного регулювання земельного ринку в розвинутих країнах

Джерело: [10].