Аграрні технології

Размещено на http://www.allbest.ru/

УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ САДІВНИЦТВА

ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра процесів, машин та обладнання АПВ

ЗВІТ

про проходження навчальної ознайомчої практики

за спеціальністю 208 «Агроінженерія»

Аграрні технології

Студента 11-ім групи Швець І.О.

Керівник практики: ст. викладач Оляднічук Р.В.

УМАНЬ - 2016

1. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОБНИЦТВА ВІВСА

овес індик сорт порода

1.1Оцінка умов господарства. Грунтово-кліматичні умови

Характеристика клімату. Аналіз кліматичних умов свідчать, що клімат був сприятливий для вирощування ярої пшениці, але погодні умови 2008 року відрізнялися від середньо багаторічних. Це не могло не вплинути на величину і якість врожаю цієї культури.

Середні температури січня і лютого 2008 року дещо відрізнялися від наведених в кліматичній характеристиці зони Лісостепу. Взимку часто спостерігалися відлиги, коли температура повітря підвищувалася до +11 ^оС. Зимові опади часом випадали у вигляді дощу. Кількість опадів, зареєстрована в січні - лютому, дійсно, вища за середні багаторічні показники.

Початок весни спостерігали в кінці 2-ї декади березня, а кінець - перехід середньодобової температури через 15 ^оС - в 2 декаді травня. Характерною особливістю весняного періоду є інтенсивний ріст температури: середньомісячна температура о 13 год. в березні складала +2…+3 ^оС, в квітні +10…+11 ^оС, а в травні - +18…+19 ^оС. Ґрунт відтав до глибини 10 см у 2 декаді березня, середня дата повного відтавання ґрунту - 1 декада квітня. У зв'язку з швидким ростом температури повітря різко знизилася відносна вологість в денні часи: у квітні вона знизилась до 57-60%, а у травні - до 48-54%.

Літо почалося в 3-й декаді травня і закінчилося на початку вересня, коли середньодобова температура перейшла через межу +15 ^оС у бік зниження. Середньомісячна температура червня - серпня коливалася в інтервалі 17-18 ^оС. Середня літня температура в 2008 р. сильно не відрізнялася від багаторічної. Але в липні та серпні температура в окремі дні сягала 36-38 ^оС, тому середньомісячна температура у вищезазначені місяці перевищувала багаторічні дані.

Впродовж літнього періоду випало 200-250 мм опадів. Часто були тривалі бездощові періоди, що призводили до посухи. Характерними для літа є зливи. Подібна картина спостерігалася влітку 2008 р. Так, кількість опадів в червні була в 2-2,5 рази більша, а в липні - в 2,5 рази менша, ніж у попередні роки.

На початку літа запаси вологи в орному шарі ґрунту складали, в середньому, 160-180 мм, в кінці в період збирання зернових вони знаходяться в межах 60-100 мм.

Ґрунтові умови. Ґрунт - це придатний для життя рослин верхній шар землі, що утворився на ґрунтоутворювальній материнській породі під впливом природних факторів (клімат, рослинні і тваринні організми, мікроорганізми, рельєф місцевості, геологічний вік території) та діяльності людини. Ґрунт - основний засіб виробництва в сільському виробництві [6].

В утворенні та розвитку ґрунту тісно переплітається дія фізичних, хімічних і біологічних явищ, різні комбінації яких впливають на його характеристики, зокрема родючість. Родючість - це здатність ґрунту створювати умови для росту і розвитку рослин та формування врожаю.

Родючість ґрунту - явище багатогранне та динамічне. Рівень родючості того ж самого ґрунту змінюється як під впливом клімату та погоди, зміни рослинності, так і під впливом людської діяльності.

Найважливішими факторами родючості є: температурний, водно-повітряний, поживний, фізико-хімічний, біохімічний, окисно-відновний та сольовий режими. Ці режими визначаються кліматичними умовами, властивостями ґрунтів, їх гранулометричним, мінералогічним і хімічним складом, вмістом рухомих форм елементів живлення, вмістом, складом і запасами гумусу, інтенсивністю мікробіологічних процесів, реакцією середовища та здатністю рослин засвоювати сонячну енергію.

1.2 Біологічні особливості культури і можливості реєстрованих сортів

Ботанічна характеристика культури

Овес (Avena L.) належить до родини Тонконогових. Волоть його розкидиста або стиснена (одногрива). На кінцях гілок волоті є колоски, в яких 2-4 (одномастих) і до 5 (у голозерних) квіток. Квітки у вівса двостатеві. В колоску утворюються 2-3 зернини. Колоскові луски великі, перетинчасті, широкі, вгорі загострені. У плівчастого вівса колоскові луски довші за квіткові, а в голозерного - навпаки. Верхня квіткова луска яйцеподібна. В остистих сортів від спинки верхньої квіткової луски відходять остюки, а в більшості видів вони зігнуті та скручені в нижній частині. Зерно вівса плівчасте. У голозерних вівсів воно випадає з лусок [4].

Сходи вівса зелені або світло-зелені. Язичок листкової пластинки загострений, добре розвинений, зазублений по верхньому краю. Вушок немає. Серед великої різноманітності ботанічних видів вівса трапляються і багаторічні. Більшість видів - дикі бур'яни, що засмічують посіви.

Розрізняють ярі й озимі форми вівса. Озимий овес вирощують в умовах м'якого клімату Західної Європи (Велика Британія, Франція, Бельгія). В Україні вирощують ярий овес. Найпоширеніший у виробництві овес звичайний, або посівний (A. sativa L.). З інших видів вівса у середземноморських країнах вирощують візантійський (A. bysantina C. Koch.), який добре переносить посуху і засолення ґрунту. У північно-західних районах Росії та у країнах Західної Європи трапляється піщаний овес (A. strigosa Schred.) у культурі та як бур'ян у посівах зернових. Від звичайного вівса він відрізняється тим, що нижня квіткова луска у нього закінчується двома остеподібними загостреннями.

Поширені також дикі види вівса - вівсюг звичайний (A. fatua L.) і південний (A. ludoviciana Dm). Вівсюг біля основи зернівки має спеціальне зчленування - підківку, яке утворюється внаслідок потовщення нижньої частини квіткових лусок. Зерно його легко випадає з колоскових лусок під час достигання [4].

У зерна культурного вівса такої підківки немає. Зазначена особливість вівсюга сприяє швидкому засміченню ґрунту його насінням. Зернини вівсюга мають грубі колінчасто-вигнуті ості, які скручуються і розкручуються залежно від вологості, що сприяє заглибленню насіння в ґрунт.

Овес - самозапильна рослина, проте можливе і перехресне його запилення.

1.3Вимоги до умов вирощування

Серед зернових хлібів овес - найбільш вологолюбна культура. Насіння вівса при набуханні вбирає 65% води від своєї ваги, тоді як насіння ячменю - 50%, а пшениці - 55%. В ґрунті з недостатньою кількістю вологи насіння вівса проростає довго і сходи бувають недружні. При дуже вологому ґрунті сходи також затримуються [2, 3, 4, 6].

Потребу вівса в загальній кількості води, необхідної для побудови врожаю, може в деякій мірі характеризувати транспіраційний коефіцієнт. Треба мати на увазі, що транспіраційний коефіцієнт може змінюватися залежно від температури, відносної вологості повітря, сили вітру та кількості поживних речовин в ґрунті та може змінюватися в дуже великих межах в залежності від погоди на протязі вегетаційного періоду і може виражати тільки загальну потребу рослин у воді.

Неоднакові вимоги до вологи має овес у різних фазах свого розвитку.

Найбільш критичними по відношенню до вологи є 10-15 днів перед викиданням волоті. Нестача води у ґрунті в цей період призводить до різкого зниження врожаю зерна. Дощі, що випадають у період від викидання волоті до молочної стиглості, можуть в деякій мірі зменшити шкоду від посухи, а дощі після воскової стиглості стають навіть шкідливими, бо затримують достигання та призводять до вилягання рослин.

Овес відноситься до рослин, що є невимогливими до тепла. Вимоги його до тепла в різних фазах різні. Насіння починає проростати при температурі 1-2 °С, але оптимальною температурою для проростання вважається 15-25 °С, а при 30 °С воно припиняється.

При зниженій температурі (+5-10 °С) приріст ростків затримується, але така температура сприяє створенню густої, добре розвиненої кореневої системи. Підвищення температури негативно впливає на ріст кореневої системи, а завдяки цьому і на врожай, але в меншій мірі, ніж інші хліба. Менша чутливість до підвищення температури при формування кореневої системи може бути однією з причин менш різкого зниження врожаю при запізненні з його посівом, ніж у пшениці.

Сходи вівса добре переносять весняні приморозки -3-4 °С. Насіння, яке тільки наклюнулось, витримує значно меншу температуру. В міру дальшого розвитку рослини стають чутливіші до низьких температур: -2 °С під час цвітіння є для них згубним. Найбільший добовий приріст під час кущення буває при температурі 16-20 °С.

В період від цвітіння до наливу зерна сприятливою температурою можна вважати 15-22 °С. Дні з температурою +30 °С і вище дуже небезпечні, особливо, коли така погода триває кілька днів підряд. Висока температура дуже небезпечна також і під час наливу та достигання зерна.

Засуху овес переносить гірше, ніж ярова пшениця й ячмінь. Особливо згубна для вівса нестача ґрунтової вологи в період трубкування-виколошування. Суха погода в цей період гальмує процеси генеративного розвитку і різко знижує врожай.

В фазу цвітіння овес чутливий до атмосферної посухи.

В противагу ячменю з коротким критичним періодом на рослини вівса посуха діє значно довший період. Критичний період у вівса захоплює більшу частину виходу в трубку, виколошування і цвітіння.

При температурі 38-40 °С уже через 4-5 годин із замикаючих клітин продихів зникає крохмаль, внаслідок чого у рослин порушується регулювання випаровування і настає запал.

Характерними ознаками запалу є засихання кінців листя, яке при цьому залишається зеленого кольору, а також засихання колоскових лусок, які внаслідок запалу стають білими.

Порівняно з іншими хлібами, овес посівний менш стійкий проти запалу. Так у ярової пшениці в тих же дослідах, клітини продихів паралізуються при температурі +38-40 °С лише через 10-17 годин, а у ячменя - через 20-35 годин. Візантійський овес, який у період плодоутворення вибагливий до тепла, відзначається підвищеною стійкістю проти спеки.

У відношенні до ґрунтів овес - невибаглива культура. Він росте на важких глинистих болотяних, піщаних грантах, де достатньо вологи, добре вдається на осушених торф'яних. Овес краще інших зернових переносить кислі ґрунти і, в той же час, добре реагує на їх вапнування. Солонцюваті ґрунти для звичайного посівного вівса мало придатні, тоді як візантійський на них росте добре. Але кращими для вівса є відносно більш зв'язані ґрунти з достатньою кількістю поживних речовин [5].

Невимогливість вівса до ґрунтів пояснюється добрим розвитком кореневої системи і високою здатністю коренів засвоювати поживні речовини.

За кількістю виділеної коренями вуглекислоти овес серед зернових культур займає перше місце. Ця достатньо важлива біологічна особливість вівса дозволяє йому добувати поживні речовини із важкодоступних сполук ґрунту і внесених добрив.

Внесення добрив значно зменшує різницю в урожаях вівса на різних ґрунтах. Так, наприклад, урожай вівса на глибокому звичайному чорноземі без внесення добрив на 90% вищий, ніж на не удобреному підзолистому ґрунті, тоді як різниця в урожаї вівса на тих же ґрунтах, але після внесення добрив становила лише 20%.

У відношенні поживного режиму овес менш вибагливий, в порівнянні з яровою пшеницею. Нерідко овес в сівозміні розміщують в останньому полі. Оптимальна для вівса величина рН ґрунту коливається від 5 до 7. Встановлено, що кисла реакція особливо шкідлива при нестачі в ґрунті вмісту поживних речовин. Фосфорні добрива, не знижуючи реакції середовища, зменшують негативний вплив середовища ґрунтів. Підвищена доза фосфору збільшує вміст цукрів в рослинній масі вівса, особливо підвищується вміст сахарози, що вказує на покращення вуглеводного обміну в рослинах.

Чим кисліший грунт, тим більше в ньому рухомого алюмінію, який негативно діє на розвиток вівса. Проте, овес відноситься до рослин стійких до вмісту в ґрунті вільного алюмінію.

З урожаєм рослини вівса виносять з ґрунту значну кількість поживних речовин.

Під час росту рослини вівса засвоюють поживні речовини в різні періоди з неоднаковою інтенсивністю. Спочатку рослини посилено нагромаджують мінеральні речовини, а в подальшому - прискорюють процеси створення органічних речовин. Період найбільш інтенсивного живлення трьох основних елементів живлення припадає на світлову стадію.

Неоднакові вимоги вівса в різні періоди розвитку і до концентрації поживних речовин у ґрунті. Високі дози шкідливо впливають на початковий період росту рослин. У вівса цей період триває 20 днів. В подальшому вимоги його до поживних речовин збільшуються, досягаючи максимуму на 35-45 день. В цей час рівень живлення повинен бути в 5-6 разів вищий, ніж у перші дні. Далі він поступово знижується.

Овес, в порівнянні з іншими культурами, більш рівномірно засвоює поживні речовини протягом вегетаційного періоду. До кінця кущіння овес засвоює близько 20%, а до виходу в трубку - 40-50% поживних речовин від кількості, що засвоюється за весь вегетаційний період, а ячмінь встигає до кінця кущення засвоїти майже 50%, а до виходу в трубку - 60-75% поживних речовин. Цим, в основному, і пояснюється менша, ніж ячменю, вимогливість вівса до ґрунту.

1.4 Господарсько-біологічні особливості, продуктивність та якісні показники реєстрованих і перспективних сортів

Звичайний посівний овес поділяють на плівчасту і голозерну форми. Урожайніша плівчаста форма, яка займає найбільші площі. Голозерний овес мало поширений. У нього великі багатоквіткові колоски з м'якими плівками, зерно під час обмолоту легко випадає з них (у плівчастого квіткові плівки тверді). Голозерний овес вибагливий до вологи [2, 3, 4].

Різновиди вівса різняться будовою волоті, забарвленням квіткових лусок (білі, жовті, коричневі), остистістю колосків. У волотях безостих форм не більше 25% остистих колосків. У вологі роки остистість менша, а в посушливі та за низької агротехніки остистість одного і того самого сорту збільшується.

Найпоширеніші у виробництві плівчасті сорти вівса, які належать до трьох основних різновидів: мутіка (mutica), арістата (aristatd) і ауреа (аигеа).

В Україні найпоширеніший білозерний овес, який має крупне зерно і досить грубе стебло. У жовтозерного вівса зерно дрібніше, менш плівчасте, більший вміст жиру і вітамінів. Він посухостійкіший, ніж білозерний. Коричневий овес вирощують на осушених болотах Нечорноземної зони, а сірозерний трапляється у передгірних районах Автономної Республіки Крим. Одногривий овес має міцну, більш стійку проти вилягання соломину, достигає рівномірніше, менше обсипається, стійкий проти летючої сажки і досить пізньостиглий.

Найпоширеніші в Україні такі сорти вівса.

Буг - середньостиглий, посухостійкий, інтенсивного типу. Стійкий проти вилягання. Уражується корончастою іржею, стійкий проти ураження сажкою. Високоврожайний. Районований у лісостеповій і поліській зонах.

Скакун - середньостиглий, інтенсивного типу. Стійкий проти вилягання, обсипання, відзначається підвищеною стійкістю проти засухи. Зерно крупне, вирівняне. Районований у лісостеповій, степовій і поліській зонах.

Кубанський - ранньостиглий, середньостійкий проти вилягання, високоврожайний, посухостійкий. Поширений у степовій, лісостеповій і поліській зонах.

Астор - завезений з Нідерландів. Середньостиглий і високоврожайний. Стійкий проти вилягання. Малостійкий проти стеблової іржі. Незначно пошкоджується шведською мухою. Поширений у лісостеповій і поліській зонах.

Крім того, у деяких областях вирощують овес сорту Чернігівський 27, Львівський 1, Абель, Факір, Синельниківський 1321 та ін. [1].

У господарстві СТОВ «Авангард» вирощують в основному сорт Астор.

2. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОБНИЦТВА М'ЯСА ІНДИКІВ

2.1 Біологічні особливості індиків

Індичка - крупна сільськогосподарська птиця, належить до роду курячих, родини індичок, різновиду північноамериканських. Своє походження вона веде із західної півкулі. Одомашненні індички місцевим населенням США. Дикі види птиці влаштовують гнізда прямо на землі. Навесні самки відкладають 15-20 яєць. Іноді вони виводять індичат і восени. Трапляється, що дикі самці приєднуються до стад свійських індичок. Є дані, що потомство, одержане від схрещування свійських індичок з дикими самцями, відрізняється кращою життєздатністю, витривалістю. Індички мають велику живу масу, міцні ноги, могутні крила, швидко бігають і можуть злітати на високі дерева.

У Європу вперше індички були завезені іспанцями і швидко поширились по всій європейській території. Їх можна розводити майже повсюди, за винятком районів Крайньої Півночі. Вони не примхливі до корму, у літній час добре пасуться. Самки дуже гарні квочки, дбайливо виходжують індичат. Взимку дорослі індички не бояться холоду і при повноцінній годівлі нормально переносять морози.

Індики належать до видів птиці з гарним зором і можуть сприймати ультрафіолетове світло у прилеглій до фіолетової ділянки спектру як видиме світло.

2.2 Породні групи

Бронзові індички. Середня жива маса молодих самців 7-7,5, самок - 4,5-5 кг, несучість - 50-100 яєць. Індички відзначаються високою запліднюваністю яєць, хорошим виводом і життєздатністю молодняку. Птиця красиво оперена: у самців на шиї у верхній частині грудей пір'я чорного кольору, на нижній - з оксамитово-чорним відтінком; пір'я спини чорне з бронзовим полиском; у верхній частині стегна оперення з білим облямуванням; кінці стернового пір'я (хвоста) білі; махове пір'я (крил) - чорне з білими смугами. Особливість оперення самок - пір'я махове, спини і грудей мають біле облямування. Дзьоб у обох статей бурувато-жовтий, біля основи значно темніший; очі темно-карі; плесна у молодої птиці чорні, а у дорослої чорнувато-рожеві. Голова, шкірний наріст та корали у самців червоного кольору, який може переходити в білий і яскраво-синій.

Бронзові широкогруді. Жива маса дорослих самців - 15-16, самок - 8-9 кг. Оптимальний вік забою для самців 161-167 днів при досягненні живої маси 13-14 кг, для самок - відповідно 154-160 днів при 7-7,5 кг. Несучість - 55-60 яєць. Дана порода відповідає сучасним вимогам інтенсивного індиківництва, але не пристосована до пасовищного утримування. Її широко використовують при створенні високопродуктивних порід, ліній та кросів індичок.

Північнокавказькі бронзові. Порода створена схрещуванням місцевих індичок з бронзовими широкогрудими. Ця птиця має свої характерні ознаки: тулуб подовженої форми, груди глибокі, невеликі, злегка оперена голова, високі ноги; дуже рухлива. Середня жива маса самців - 13-14, самок - 6,5-7 кг, несучість - 75-80 яєць. Для них притаманні досить висока запліднюваність яєць (90-95%) і виведення молодняку (80% і більше).

Білі широкогруді. Індички цієї породи одержали найбільше поширення. Вони характеризуються кращими м'ясними якостями, скороспілістю, вищою несучістю. Серед білих широкогрудих індичок виділені три основні різновиди: важкі, середні і легкі. Вони відрізняються головним чином за м'ясною скороспілістю і відтворювальними якостями. Жива маса дорослих самців важких ліній і кросів становить 22-25 кг, самок - 10-11 кг; середніх - відповідно 15-17 і 6-7 кг, легких ліній і кросів - 8-9 і 4,5-5,5 кг. Яйцекладка починається у віці 260 днів і триває 6-7 місяців. За цей період отримують 100-120 яєць масою 80-90 г.

Московські бронзові і білі. Ці дві породні групи мають міцний склад тіла, високу яйценосність і гарні відтворювальні здатності. Період яйценосності починається у віці 270 днів. За рік отримують 80-100 яєць від однієї індички. Середня маса яєць 85 г. жива маса дорослих індичок складає 7,5 кг, індиків - 13 кг.

Пальові. Виведені шляхом відбору з місцевих індиків Грузії. Тулуб широкий; голова невелика; груди широкі, глибокі, випуклі; спина широка; крила розвинені добре; хвіст довгий; ноги міцні; оперення пальово-коричневе. Середня маса індиків - 12 кг, індичок - 6 кг. Яйценосність - 40-50 яєць масою 80 г. статева зрілість настає у віці 8-10 місяців.

2.3 Особливості утримання індиків

В конкретних умовах виробництва застосовують різні способи вирощування індиченят на м'ясо. На деяких фермах неспеціалізованих господарств індиченят вирощують до 20-денного віку в кліткових батареях, з 3- до 9-тижневого віку -- в акліматизаторах з обмеженими вигулами, після чого до 21--26-тижневого віку в літніх таборах.

У спеціалізованих господарствах і на фермах по виробництву м'яса індиків поширений спосіб, при якому індиченят до 6--9-тижневого віку вирощують у кліткових батареях, потім на підлозі в пташниках-відгодівельниках з соляріями чи обмеженими вигулами. Тривалість вирощування-- 17--21 тиждень.

У промисловому індиківництві застосовують інтенсивне вирощування індиченят з добового віку і до кінця у пташниках з механізацією основних виробничих процесів, регульованими мікрокліматом та світловим режимом. Розрізняють три варіанти цього способу вирощування індиченят: на підлозі, у клітках без пересадок, а також комбіноване, коли індиченят першого віку (1--3, 1--8 тижнів) вирощують у пташниках з утриманням на підлозі.

Інтенсивність росту самок і самців індиченят неоднакова, відмінності починають проявлятися з 2-місячного віку. У самок інтенсивний ріст в основному закінчується до 17-тижневого віку, у самців триває 21--26-тижнів. З урахуванням цієї біологічної закономірності у сучасній технології виробництва м'яса індиків успішно застосовують роздільне за статтю вирощування молодняка.

Для вирощування індиченят на м'ясо комплектують кондиційну групу молодняка одного віку, який сортують не пізніше 10--12 год. після виймання з інкубатора. Основні ознаки його: жива маса індиченяти не менше 48 г (середній крос) і 50 г (важкий крос), пух рівний, блискучий, крила притиснуті до тулуба, індиченята рухливі, добре стоять на ногах, живіт м'який, підтягнутий, пуповина зарубцьована, клоака рожева, чиста. На вирощування приймають також індиченят з невеликим збільшенням живота, рихлим пухом, з не зовсім зарубцьованою пуповиною. Особин слабких, малорухливих, з опущеними крилами, великим внутрішньоутробним жовтком, нерівномірним пухом, що злипся, а також явних калік вибраковують і відправляють на утилізацію. Якщо в господарстві застосовують роздільне вирощування, то при сортуванні індиченят розподіляють за статтю.

Індиченята, на відміну від інших видів сільськогосподарської птиці, дуже вимогливі до умов годівлі та утримання. Тому успішне вирощування їх можливе лише за суворого дотримання вимог технологічних нормативів щільності посадки, температури, вологості, оптимального обміну повітря, повноцінної годівлі й забезпечення водою. У перші дні вирощування молодняка навіть невеликі відхилення температурного режиму від оптимального негативно впливають на його ріст і збереження. Щільність посадки індиченят на кінець вирощування повинна бути на 1 м2 площі підлоги: середній крос -- 4, важкий -- 3 голови.

При високій температурі в індиченят спостерігається задишка, вони п'ють багато води, опускають крила, лежать на підлозі, при низькій -- скупчуються, майже не підходять до годівниць та напувалок. Навіть короткочасне зниження температури може призвести до масової загибелі молодняка від удушення під час скупчення. Особливо ретельний контроль за дотриманням режиму повинен бути вночі, оскільки саме в цей час вони можуть загинути від скупчення.

Оптимальний температурний режим встановлюють залежно від віку та методу вирощування індиченят. При утриманні на підлозі необхідно контролювати температуру в приміщенні та під брудерами

Відносна вологість повітря для індиченят у перші три дні вирощування повинна бути в межах 70--75 %, в наступні -- 60--70%. Обмін повітря забезпечується примусовою вентиляцією. Залежно від зовнішньої температури у теплу пору року в приміщення подають на 1 кг живої маси 5 м3/год свіжого повітря, у холодну -- 0,6. Швидкість руху повітря в зоні розміщення птиці у теплу пору року --0,2--0,6 м/с, у холодну-- 0,01--0,5. Для індиченят старшого віку (9 тижнів) допускається підвищення швидкості руху повітря до 1,5 м/с. Збільшення швидкості руху повітря у пташнику понад норму (особливо в холодну пору року), може призвести до простудних захворювань індиченят.

Тривалість світлового дня для м'ясних індиченят встановлюють з урахуванням їх віку: 1-3-добових -- 24 год, 4-20-ти добових-- 17, 21-56-- 14, 57 діб і старше -- 8 год. Інтенсивність освітлення пташника для молодняка 1--3-добового віку --50 лк, 4-20 - 30лк, 21-56 - 15 лк, 57 діб і старше -- до 5 лк. На ніч вмикають контрольне освітлення (0,2 Вт на 1 м2 площі) з тим, щоб індиченята не скупчувались і знаходили годівниці й напувалки. Недотримання світлового режиму, зокрема тривале й інтенсивне освітлення, може бути причиною масових розкльовів.

Організовуючи годівлю м'ясних індиченят, необхідно враховувати їх біологічні особливості, які полягають у тому, що індиченята не відразу після виведення починають клювати корм, чутливіші до його зміни та вимогливіші до якості. Індиченят на м'ясо бажано вирощувати роздільно: самок -- не більше 16, самців -- не більше 23 тижнів. Висока інтенсивність росту індиченят зумовлює підвищену потребу в обмінній енергії, сирому протеїні, вітамінах та інших біологічно активних речовинах.

Важливо, щоб після розміщення індиченят у секціях вони відразу могли поїдати корм. Тому перед посадкою індиченят годівниці заповнюють комбікормом. До 5-добового віку для годівлі індиченят застосовують годівниці-деки, з 6- до 40-добового -- жолобкові годівниці, а потім -- бункерні. При інтенсивному вирощуванні індиченят на м'ясо високої ефективності досягають, використовуючи гранульовані комбікорми. Перші два тижні комбікорм згодовують у вигляді крупки, а потім до 8-тижневого віку -- гранульований з розміром гранул 1,5--3 мм, з 9--17-тижневого-- 3,5--5 мм. У перші дні вирощування корм роздають 5--6 разів на добу, у старшому віці -- 2--З рази, а при використанні автогодівниць--1--2 рази. Комбікорм у годівницях повинен бути постійно, щоб індиченята могли поїдати його досхочу. Годівниці заповнюють на одну третину висоти, щоб корм не розсипався.

Фронт годівлі на одну голову молодняка для середнього кросу не менше 4см, важкого - 5; фронт напування - 2см. До 5-7-добового віку індиченят напувають з вакуумних напувалок, а потім із жолобкових проточних.

З 15-денного віку їм двічі на тиждень засипають гравій -3% від денної даванки комбікорму, що сприяє кращому перетиранню корму.

У перший день індиченятам згодовують крутозварені подрібнені яйця, а також пшеничну чи кукурудзяну крупу.

Размещено на Allbest.ru