Труднощі відбудови сільського господарства українського Придунав’я (1944-1947 рр.)

У перші повоєнні роки процес відбудови був пов'язаний з надзвичайними труднощами, зумовленими великими масштабами руйнувань, матеріальними та людськими втратами, наслідками голоду 1946-1947 рр., брак сільгоспмашин, кваліфікованих працівників, недостатнє державне фінансування сільського господарства тощо. Господарство колгоспів, радгоспів та МТС було зруйноване й пограбоване. Автор прагне розкрити труднощі відновлення сільськогосподарського потенціалу в умовах командно-адміністративної системи, трудові зусилля населення у відродженні аграрного сектору українського Придунав'я.

У статті розглядається ситуація, в якій опинилася Ізмаїльська область після завершення Другої світової війни, проаналізовано політику держави щодо відбудови сільського господарства в краї у перші повоєнні роки. Комплексно досліджується розвиток сіл Ізмаїльської області УРСР у 1944-1947 рр. Господарська ініціатива та трудова дисципліна селян не підкріплювалися матеріальною зацікавленістю, навпаки - управління сільським господарством було надмірно централізоване. Відновлення довоєнних посівних площ та обсяги збору хліба в області, який надходив від колгоспів, колгоспників та одноосібників до кінця 1947 р. не було досягнуто, а сільське господарство продовжувало перебувати в стані гострої кризи. Висвітлюється також процес відновлення економічної, соціокультурної та освітньої галузей Ізмаїльської області.

Дослідження проблем повоєнної відбудови та розвитку аграрного сектору є актуальним з огляду на те, що відродження села виступає одним із пріоритетних завдань влади на сучасному етапі державного будівництва України.

Ключові слова: українське Придунав'я, відбудова, колективізація, голод, хлібозаготівельна кампанія, репресії.

DIFFICULTIES OF AGRICULTURE RECONSTRUCTION OF THE UKRAINIAN DANUBE REGION (1944-1947)

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

Період важкої та напруженої праці з відновлення зруйнованого війною господарства Ізмаїльської області розпочався у складних умовах. Майже повністю було зруйновано технічну базу сільського господарства. З колгоспів і радгоспів вивезено та знищено 8 550 одиниць різної сільськогосподарської техніки, 17 тракторів, . Станом на 1946 р. у 28 МТС залишилось лише 24% довоєнного парку тракторів і 5,7 комбайнів. Один кінський плуг припадав на 3 селянських подвір'я, одна сівалка - на 100, одна жатка - на 170 (Лебеденко, Тичина, 2002: 176).

Війна завдала значних збитків народному господарству Ізмаїльської області. Втрати становили майже 3,5 млрд. крб., у тому числі майже 1,5 млрд. крб. припадало на колгоспи, в яких було знищено 148 тис. га посівів зернових культур, 3,5 тис. га картоплі та понад 27 тис. га інших сільськогосподарських культур (Романюк, 2005: 290).

Однак, на початку 1946 р., в області поступово з'являються нові підприємства та установи: Радянське Дунайське пароплавство, підприємства харчової промисловості (рибзаводи, м'ясокомбінати, винзаводи тощо), електростанції, ініціативні групи з організації колгоспів; земельні общини, товариства, фонди допомоги сім'ям військовослужбовців та ін. «Закон про Сталінський п'ятирічний план відкриває нові сторінки в історії нашої Ізмаїльської області, - писала 25 квітня 1946 р. газета «Сталинець», - ... Область зажила новим щасливим життям. ... Пройде п'ять років, і Ізмаїльщина стане невпізнаною» (Сталинець, 25 квітня 1946).

Одним з основних завдань влади в повоєнний період стало проведення колективізації. Ще в 1940 р. на території Ізмаїльської області було організовано 216 колгоспів та радгоспів, які припинили своє існування під час Другої світової війни (КУІА. Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 4: 4). З 1944 р. цей процес отримав новий розвиток: почалося відновлення колгоспів, створення нових общин сільських господарств для колективного обробку землі.

На початку 1946 р. в індивідуальних господарствах краю знаходилось 86% родючих земель області. Більшість сільських господарств були дрібними. До того ж війна вкрай важко позначилася на ситуації в регіоні: була зруйнована майже вся технічна база; не вистачало робочої сили; практично було знищено поголів'я великої та дрібної худоби. «Основною робочою силою на селі залишились жінки, чисельність яких від усіх працюючих (в цілому по Україні) становила близько 80%; широко використовувалася праця підлітків віком з 12 до16 років» (Волков, 1991: 28). Селяни змушені були працювати весь світловий день. На допомогу з боку держави могли розраховувати лише радгоспи, колгоспи та бідняки. Заможні селяни, які давали більшу частину товарної продукції, були змушені здавати її державі за мінімальну, а іноді й символічну ціну, при цьому сплачуючи величезні податки.

Справжньою бідою для сільського господарства було знищення економічної мотивації до праці внаслідок ігнорування владою принципу матеріальної зацікавленості селян. Наприклад, згідно з обов'язковими поставками колгоспам виплачували: за 1 кг борошна - 1 коп., а за 1 кг м'яса - 23 коп. В той же час у роздрібній державній торгівлі 1 кг борошна коштував 31 коп., а м'яса - 1 крб. 50 коп. (Волков, 1991: 29).

Статистичні відомості зі звіту Ізмаїльського Обкому КП(б)У за 1945 р. надають нам інформацію про ситуацію в регіоні. На 1 січня 1946 р. в області існувало:

• земельний фонд складав 1 082 298 га, в тому числі орної землі - 797 227 га;

• діяло 108 455 одноосібних господарств, що мали 734 271 га землі;

• колгоспів - 54, в них господарств - 2 690; земельний фонд становив 28 830 га;

• МТС - 28, в них тракторів - 101 одиниця;

• 14 радгоспів із земельною площею 95 290 га;

• 15 винрадгоспів із земельною площею 23 266 га (КУІА. Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 117: 19).

Таким чином, загальна площа землі, що належала колективним господарствам українського Придунав'я на початку 1946 р. становила 147 386 га., або лише 13% від загальної площі земельного фонду краю. Кількість землі, що належала індивідуальним господарям становила 67,8%. При цьому, продуктивність в колективних господарствах була вищою. Середня врожайність зернових у 1945 р. в одноосібних господарствах краю становила 6,6 ц / га, в колгоспах і радгоспах - 7,1 ц / га (КУІА. Ф. Р-1016. Оп. 1. Спр. 9: 3). Іншими словами, не зважаючи на труднощі періоду післявоєнної відбудови сільське господарство Українського Придунав'я демонструвало прогресивний розвиток (див. Діаграма 1).

Радянська влада розуміла, що без економічного підриву індивідуальних господарств та їх поступового знищення перемога радянської соціалістичної системи в сільському господарстві регіону знаходиться під загрозою.

Навесні 1946 р. для України було встановлено план хлібозаготівель - 340 тис. пудів зерна (Веселова, 2006: 392). Зависокий для складних післявоєнних умов план було прийнято вольовим шляхом. Незважаючи на звернення М. Хрущова (Перший Секретар ЦК КП(б)У) зменшити план хлібозаготівель Україні, центральна влада не пішла на поступки, а навпаки, забажала беззаперечного й щонайшвидшого виконання плану. «Я бачив, що рік загрожує катастрофою (мова йде про 1946 р. - авт.). Чим це скінчиться, важко було передбачити, - писав М. Хрущов у своїх мемуарах, - ... записки, що я послав, відображають дійсний стан справ, і Україна потребує допомоги, але це лиш ще більше збуджувало у Сталіні гнів» (Веселова, 2006: 37-38). В липні 1946 р. ЦК КП(б)У та Рада Міністрів УРСР збільшили план обов'язкових поставок зерна для 23 областей на 50%. Постанова ЦК КП(б)У та Ради Міністрів УРСР від 17 серпня 1946 р. збільшувала обов'язковий план зернопоставок ще 13 областям України на 100%. Відтепер план хлібозаготівель становив 362 млн. 750 тис. пудів зерна (Пеливан, 2008: 18). У свою чергу, облвиконкоми та обкоми КП(б)У повинні були розробити та довести до райкомів, а райкоми - до колгоспів та радгоспів п'ятиденні графіки здачі хліба, починаючи з перших днів збирання врожаю й до повного виконання плану не пізніше 1 жовтня 1946 р. (Голод в Україні, 1996: 34).

Діаграма 1

Персональну відповідальність за виконання планів хлібозаготівель несли керівники місцевих органів влади - перші секретарі райкомів та міськкомів партії, голови міськвиконкомів та уповмінзаги (уповноважені Міністерства заготівель). На них також покладалося проведення масово-політичної та роз'яснювальної роботи серед селян і колгоспників з метою своєчасних поставок зерна державі. Для надання «практичної допомоги у виконанні планів хлібозаготівель» до районів направлялися уповноважені з обласного партійного активу. Намагаючись продемонструвати свою відданість партії, місцеві чиновники часом приймали незважені рішення, що мали швидше ідеологічний, ніж практичний характер. Так, члени Суворовського райвиконкому на засіданні 1 серпня 1946 р. вирішили достроково виконати план здачі хліба до 26 серпня - річниці звільнення Ізмаїльської області від румунської влади (Дроздов, 2017: 80).

Фактичний валовий збір зернових в Україні (1946 р.) становив 531 млн. пудів зерна. Українські селяни фактично повинні були віддати державі майже 70% зібраного зерна. Радянське керівництво взагалі не цікавило, як український народ буде виживати. Владі було не вперше влаштовувати геноцид нашому народу. Центральне керівництво вимагало «... покінчити з не більшовицьким ставленням до справи організації хлібозаготівель ..., рішуче припиняти усі ці протидержавні дії, ... виявити хліб, що приховується, й забезпечити здачу його державі» (Веселова, 2006: 394). Виконуючи, за вказівками центру, план, колгоспи не могли виплатити селянські трудодні. До цього додавалися складні кліматичні умови. Українське село опинилося перед обличчям голоду.

Постанови радянської влади яскраво свідчили, що комуністів мало турбувала доля самих селян у цих скрутних умовах. За рішенням ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР від 27 вересня 1946 р. під приводом «економії у витрачанні хліба» з пайкового забезпечення за картками було знято 3 млн. 634 тис. 500 осіб, з яких 2 млн. 892 тис. 100 осіб - це мешканці українських сіл. Позбавивши селян постачання хлібом, вище керівництво тоталітарної радянської держави наголосило на необхідності використання місцевих ресурсів, яких, на той час, вже не існувало (Маковійчук, 1990: 18).

Страшний голод 1946-1947 рр., став одним з наслідків державної політики в Україні. Особливо вразливим виявився південь нашої держави. Міністр Держбепеки УРСР генерал-лейтенант Савченко 6 лютого 1947 р. повідомляв міністру Держбезпеки СРСР

Абакумову про випадки канібалізму в селах Каїра (Саратський район) та Котловина (Ренійський район) Ізмаїльської області. До того ж, зазначалося, що станом на 25 лютого 1947 р. в Україні було 16 випадків трупоїдства, з яких 13 трапилося в Ізмаїльській області (Лебеденко, Тичина, 2002: 176).

Незважаючи на масові захворювання та дистрофію, повальне виснаження населення, яке не мало пайкового забезпечення, перспективу голодної смерті, органи влади докладали всі зусилля для виконання плану. «Боротьба за хліб» з боку органів влади іноді була доведена до абсурду й проводилася тими самими силовими методами, що і в українських селах у 1932-1933 pp.

Вкрай мало ефективними були намагання влади підвищити рівень сільськогосподарського виробництва, які здебільшого мали відвертий адміністративно- репресивний характер. Негативно на розвиток сільського господарства позначилися: постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про заходи з ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» від 19 вересня 1946 р., Закон «Про розкрадання державного майна» від 4 червня 1947 р.

Катастрофічна ситуація в аграрному секторі наприкінці 1946 - на початку 1947 pp. спонукала М. Хрущова та інших керівників УРСР звернутися до союзного уряду з проханням надати Україні негайну допомогу. Як наслідок, 13 районів українського Придунав'я отримали кредитування та позики на відновлення сільського господарства. У таблиці 1 наведено загальні обсяги надання кредиту районам Ізмаїльської області наприкінці 1946 р. 82% всього кредитування припадало на розвиток скотарства краю (КУІА. Ф. Р-441. Оп. 1. Спр. 17: 1з).

Таблиця 1

Кредитування районів Ізмаїльської області станом на 1 листопада 1946 р.

Щодо продовольчих позик (початок 1947 р.), на підставі аналізу архівних даних (див. Таблиця 2) зернова позика коливалася від 2 до 4 кг. продуктів на одне господарство (КУІА. Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 117: 18).

Оскільки у Новоіванівському районі станом на початок 1947 р. було найбільше колгоспних господарств - 20,3% від загальної кількості, то й відсоток продовольчої позики був найвищим - 25% від всієї наданої допомоги по області. Найменше серед 13 районів отримав Лиманський район - 15 ц, що становило лише 2% від загальної кількості. В цілому, на початок 1947 р. 24 285 колгоспних господарств отримали від радянської влади 795 ц продовольчої позики (КУІА. Ф. Р-470. Оп. 1. Спр. 117: 18). Цифри свідчать - що це була не допомога, а звичайне «замилювання очей», держава навіть й не намагалася якось полегшити життя своїм громадянам.

Рознарядка на розподіл продовольчої позики серед колгоспниківІзмаїльської області

Таблиця 2