Традиційне бджільництво українців Бойківщини: виробничо-технологічний аспект

Размещено на http://allbest.ru

Традиційне бджільництво українців Бойківщини: виробничо-технологічний аспект

Уляна Мовна

Анотація

Традиційне бджільництво українців Бойківщини: виробничо-технологічний аспект

У статті здійснено першу спробу на матеріалах власних польових пошукувань та літературних й музейних джерел окреслити основні риси господарсько-виробничого комплексу традиційного бджільництва бойків як значущого сегменту української етнічної культури.

Об'єктом дослідження є процеси, що творять виробничо-технологічну культуру бойківського бджільництва та отримані в їх результаті артефакти (влаштування пасіки, догляд за бджолами, одержання меду, типи вуликів та їх конструктивні особливості, різновиди пасічницького інвентаря).

Підкреслюється вагома роль типів і конструкцій традиційних дорам кових вуликів (колод, дуплянок, солом'яних кошиків) та модифікованих раціональних жител для бджіл (слов'ян, українських лежаків, Даданів). Встановлено, що з розвитком новочасного бджільництва (кінець XIX- початокXX ст.) традиційні дорамкові вулики почали поступати¬ся місцем рамковим модифікованим житлам для бджіл, як більш раціональним для життєді¬яльності комах та роботи пасічника.

Зазначено, що важливу роль у процесі оптимізації догляду за бджолами відіграє пасічницьке приладдя - захисні лицеві сітки, димарі, помпи, рійниці, медогонки. бджільництво пасіка мед бойківщина

Розглядається процес одержання продуктів бджільництва, зокрема технологічні прийоми медозбору в залежності від типу вуликів. Власне одержання меду й доцільність його господарського використання диктувалися відповідними технологічними прийомами медозбору у нерозбірних та розбірних вуликах, часовими термінами та умовами зберігання солодкого продукту.

За допомогою аналізу масиву польових етнографічних матеріалів та спорадичних літературних джерел доведено історичну укоріненість й поширеність та з'ясовано регіональну специфіку бджільництва як традиційного господарського заняття на території Бойківщини.

Ключові слова: бджільництво, виробничо-технологічний аспект, вулик, традиційний, бойки.

Abstract

Traditional beekeeping of Ukrainians of Boykos region: the industrial-technology aspect

Uliana Movna

The article is the first attempt to outline the main features of the economic and production complex of traditional Boykos beekeeping as a significant segment of Ukrainian ethnic culture on the basis of materials of own field searches and literature and museum sources.

Subjects of our research are processes, which creates technology culture of apiculture of Ukrainians in Boykos region and artefacts as the result of them (apiary arrangement, bee keeping, receiving of honey and their application, types of beehives and features of their design, types of beekeeper equipment).

The important role of types and designs of traditional frame hives (logs, hollows, straw baskets) and modified rational dwellings for bees (Slavs, Ukrainian beds, Dadans) is emphasized. It is established that with the development of modern beekeeping (late XIXth - early XXth century), traditional prebeehives began to give way to local frame modified housing for bees, as more rational for insect life and beekeeping.

The significant value in the process of optimization of care of bees is played by apiary accessories - protective face nets, chimneys, pumps, robes, honeycombs. The process of obtaining bee products is considered, in particular technological methods of honey harvesting, depending on the type of beehives. Obtaining honey and the feasibility of its economic use was dictated by the appropriate technological methods of honey collection in collapsible and non-collapsible hives, time and conditions of storage of sweet product.

After analyze the significant number of ethnographical field and sporadic bibliographical sources the historical roots and prevalence are proved and the regional specifics of beekeeping as a traditional economic occupation of boykos are clarified.

Keywords: beekeeping, industrial-technology aspect, beehive, traditional, Boykos.

Ця стаття - перша спроба на матеріалах власних польових пошукувань та літературних й музейних джерел окреслити основні риси господарсько-виробничого комплексу традиційного бджільництва бойків як значущого сегменту української етнічної культури. Об'єктом дослідження є процеси, що творять виробничо-технологічну культуру традиційного бойківського промислу та отримані в їх результаті артефакти (влаштування пасіки, догляд за бджолами, одержання продуктів бджільництва, типи вуликів та їх конструктивні особливості, різновиди пасічницького інвентаря).

У середині XIX ст. найбільші пасіки на Бойківщині складалися з 10-60 вуликів-пнів, а всього кількість вуликів у Сколівському греко-католицькому деканаті, площею в 30 миль кв., становила не більше 350 пнів (Bielawski 1847, s. 164). Довбані вулики виготовляли з колод дубів, буків, лип, смерек, ялин, верб, тополь. їх в народі називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «кимаки», «сліпаки», «пні». Такий вулик, встановлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називали «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом - «лежак». Колоди-стояки виготовляли з колоди спорохнявілого бука заввишки 65-155 см, завширшки 30-60 см. На відстані 15 см від верху розміщувався трикутний льоток, кожна сторона якого досягала 3,5 см. Внизу льотка - лавочка, прикріплена на протилежній стінці вулика; отвір відповідно до сезону звужувався за допомогою глини. Для кріплення вощини всередині кожного колодного вулика встановлювали хрестовину. Внизу над самим дном зроблено отвір з засувкою, необхідний для чищення, відламування і вибирання меду. Недоліки колодних вуликів - їх було важко утеплити на зиму, почистити всередині, поєднати рої, вибрати мед, годувати бджіл; під час вибирання меду з них комах знищували.

У другій половині XIX - на початку XX ст. на території Бойківщини співіснували та змінювали один одного в хронологічній послідовності різні види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) та рамкових (слов'яни, українські лежаки, Дадани) вуликів, які пасічники виробили в процесі багатовікового виробничого досвіду. На початку XX століття уже переважали колоди відносно невеликих розмірів - заввишки 60-70 см, завширшки 20-50 см. У колоді прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «вилітач», «воронку», «затвір»). Для кріплення вощини вище льотка встановлювали навхрест щаблі. Внизу над самим дном зроблено отвір з засувкою, необхідний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали солом'яним або дерев'яним двосхилим дашком чи кружком, який затикався збоку трьома кілками. До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («бильця», «стібки», «патички»), до яких бджоли кріпили вощину. Іноді вулик складався з двох частин розколеної колоди, яку скріплювали обручами. Традиційні колодні вулики масово проіснували в селянських пасіках до перших десятиліть XX ст. включно (с. Лавочне Сколівського р-ну, села Нижнє Висоцьке, Яблунів Турківського р-ну, с. Головецьке Старосамбірського р-ну Львівської області), а в окремих резерватах збереглися до 1930-1940-х років. Подекуди кругляки розвішували на деревах для приманювання диких роїв (с. Погар Сколівського р-ну, с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської області) (Архів, спр. 455, арк. 14, 59).

Дуплянка - примітивний нерозбірний вулик, значно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатися у достатку корму для бджіл. Тому їх іноді називали «безденками» і встановлювали лише вертикально. На Бойківщині побутували дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка найчастіше верби, рідше липи, висотою 60-100 см, шириною 40-60 см. Льотки («прорізи») розташовувалися з однієї сторони - в нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку накривали солом'яним, дерев'яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були масово поширені наприкінці XIX ст., в деяких місцевостях переважали в 10-20-х роках XX ст.

Поряд з колодами і дуплянками для плекання бджіл бойки використовували солом'яні вулики, звані «кошиками». Вже у середині XIX ст. вони були досить поширеними. Солом'яні коші добре прийнялися у середовищі селян-пасічників, оскільки були значно дешевшими від колод, а також зручнішими під час обслуговування. Кожен селянин мав у власному господарстві сировину для виготовлення солом'яників. Вартувало лише зробити з паличок відповідну форму, виплести довгу косу з житньої соломи - і можна було приступати до виробництва коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лівою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спіральний валок. Звивши косу, котра, зігнута у коло, утворювала круг потрібного діаметру, пришивали її початок до кінця. З допомогою шила робили отвір для шпагату і міцно обплітали, щоб один звій якнайщільніше прилягав до другого. Після дворазового обкручування і прошиття краї підносили щораз вище аж до отримання необхідної форми, після чого вели перевесло так, щоб стінки наростали у вигляді валка. Дно пришивали до стінок, залишаючи «кошик» знизу. Місце вильоту для бджіл витинали ножем у дні.

На теренах Бойківщини переважали солом'яники круглої форми, як наприклад у с. Тишів Воловець- кого р-ну Закарпатської області, с. Тухля, смт Славськ Сколівського р-ну Львівської області, с. Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської області (Матейко 1983, с. 113; Архів, спр. 455, арк. 22, 34; спр. 468, арк. 13). У середньому товщина стінки становила 5-6 см, висота 70-100 см, ширина 60 см.

Коші-безденки належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад: їх не можна було розбирати, що утруднювало детальний огляд бджолиного гнізда; у цих вуликах важко було підсадити нову матку у випадку її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед та віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж, солом'яні вулики збереглися у селянських пасіках деяких місцевостей до кінця 30-х років XX ст.

У 1875 р. загальні збори Галицького пасічницько-городничого товариства ухвалили рішення про прийняття та поширення серед пасічників рамкового вулика, названого «вуликом товариства», а згодом слов'янським, оскільки він отримав визнання у сусідніх слов'янських народів (Ciesielski 1901, s. 59), а його винахідником був відомий галицький пасічницький діяч Т Цєсєль- ський. Це був перший у Галичині прямокутної форми рамковий вулик-стояк з довгими вузькими рамками (64х24 см), які слугували основою для будівництва вощини і значно полегшували працю пасічника. Він складався з корпусу та двосхилого даху. Стандартна рамка - 480х220 мм. Глибина вулика розрахована на 10 рамок.

«Слов'яни» у селянських пасіках Бойківщини почали з'являтися з кінця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. Це був найрозповсюдженіший тип рамкового вулика у селян-пасічників. Слов'янські вулики пасічники переважно виготовляли власноруч, з дерева (липи, тополі, осики, верби, ялини, смереки) та соломи. Техніка виробництва солом'яних вуликів слов'янського типу була такою: дерев'яний каркас обплітали скрученими з соломи матами, стискали їх пресом і зшивали дротом або шпагатом. Іноді такий вулик ще обмазували зверху та всередині глиною, змішаною з половою. Стінки солом'яних вуликів мали до 7-8 см товщини; вони були дуже теплими взимку і прохолодними влітку. їх основною вадою була недовговічність - вулики швидко псували миші. Окрім того, вулики-слов'яни мали ту незручність, що вхід до них вів збоку, тому, щоб подивитися до бджіл, пасічникові необхідно було вийняти усі рамки. Кількість рамок у вуликах, виготовлених пасічниками власноручно, могла коливатися від 6 до 20. Подекуди слов'янські вулики проіснували у бойківських пасіках до 1940-1950-х років чи навіть дійшли практично нашого часу (с. Тухолька Сколівського р-ну, с. Головецьке Старосамбірського р-ну, села Либохора, Карпатське, Вовче, Мохнате Турківського р-ну Львівської області, села Кропивник, Підліски Долинського р-ну Івано-Франківської області) (Архів, спр. 424, арк. 4; спр. 468, арк. 18, 26; ПМА-2019; «Бойківщина», інв. № Б-Н 15262).

Окрім одинарних («поєдинчих»), у бджолярів побутували вулики на більшу кількість бджолосімей зі спільними стінками, що економило будівельний матеріал. Так, у с. Головецько Сколівського р-ну Львівської області ми зафіксували побутування вуликів на вісім родин бджіл - «восьмаків» (Архів, спр. 455, арк. 26).

Українські лежаки - горизонтальні вулики з вузько-високою рамкою (435х300 мм) були прийняті на I-му з'їзді пасічників України (1918 р.) у Києві (Архипенко 1927, c. 80). На територію Бойківщини українські лежаки, які в народі називали «сторцаками», оскільки їх особливістю була наявність вузько-високої стандартної рамки, повернутої на 90°, масово потрапили у 2030-х роках XX ст. (села Корчин, Тухля, Тухолька Сколівського р-ну Львівської області, села Росточки, Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської області). Ці вулики на одну чи дві бджолосім'ї мали переважно 12 рамок. Пасічники відгукувалися про них, як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнізда комах, до яких дивилися зверху. Український лежак виготовляли з дошок, завтовшки 25 мм і додатково обшивали зі всіх сторін товстими солом'яними матами.

Одночасно з українським на I з'їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300х435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка та поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручним, оскільки вхід був зверху. На Бойківщині даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20-30-х роках XX ст. (села Корчин, Підгородці, Тухля, Тухолька Сколівського р-ну Львівської області, с. Луги Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області) (Архів, спр. 424, арк. 6; спр. 455, арк. 2, 6, 39; спр. 468, арк. 31).

В українців досліджуваного етнографічного району протягом століть виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка у кінці XIX ст. займала домінуюче становище. У 1920-1930-х роках у пасіках бойків, як-от у с. Крушельниця Сколівського р-ну Львівської області, с. Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської області почали з'являтися італійські бджоли.

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі - у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, в сусідстві сіножатей, левад з річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників під час вибору місця для пасіки: «Пасіку треба ставити, щоб було тіньовато, щоб великі були дерева, бо як літо, погода, то бджолам дуже парно, вони ся печут у вуликах» (с. Тухолька Сколівського р-ну Львівської області) (Архів, спр. 424, арк. 5). Водночас необхідно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати у тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів, чи без дотримання певного порядку. У першому випадку відстань між рядами становила не менше 3 м, а між вуликами - не менше 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки - вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.

Поряд з розміщенням вуликів на відкритому повітрі на Бойківщині побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили з семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір». Будівлею, що нагадувала замкнуті двори (ґражди), є розташована у Львівському скансені бойківська пасіка з с. Кузьминець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. (1920 р.). Споруда мала вигляд чотирикутної зрубної огорожі зі смерекових кругляків, кожна стіна якої становила 8 м завдовжки та 1,7 м заввишки. Стіни покриті односхилим дашком з дощечкою для стікання води. Дашок внутрішньої частини прикривав стаціоновані вулики. Вхід вів через двері. Вулики були розставлені довкола стін, льотками всередину. Основним призначенням будівлі був захист пасіки від ведмедів (МНАПЛ 1980, с. 36-37). Наближеними до описаної форми будівлями користувались пасічники Закарпатської Бойківщини. «Пчолник» з с. Рекіти Міжгірського р-ну (1841 р.), що експонується у Національному музеї народної архітектури та побуту України у Києві (Сектор «Закарпаття»), має зрубну конструкцію 2х2,5 м. Дах двосхилий з причілками. У довшій стіні два прорізи (верхній і нижній) приблизно 30 см висотою кожний; вздовж них прилаштовано по три вулики-солом'яники. Під час проведення польових обстежень на території Бойківщини нами зафіксована наявність у 1910-1930-х роках пасік, які складалися з різної кількості вуликів. Малими вважалися пасіки, що налічували від 1 до 10 вуликів. Найбільш поширеними були середні пасіки, які нараховували від 10 до 30 вуликів. Великими вважалися пасіки, що складалися з 30-100 вуликів, а особливо значні мали понад 100 вуликів. Так, пасіка Соломона Щасного (Салямана) з с. Комарники Турківського р-ну налічувала до 200-400 бджолосімей (ПМА-2019). Василь Брюх (Бжух) зі смт Славськ Сколівського р-ну мав у власній господарці 100 вуликів (Архів, спр. 424, арк. 7). Йосип Іваникович утримував 150 вуликів бджіл у селах Погар та Орява Сколівського р-ну (Архів, спр. 455, арк. 14). Директор школи з с. Головецьке Старосамбірського р-ну Йосип Бинч мав пасіку зі 100 вуликів («Бойківщина», інв. № Б-Н 15262).

Різною була і кількість пасік в окремих селах у різні хронологічні відтинки. Так, у 30-х роках XIX ст., за свідченням І. Вагилевича, у кожному бойківському селі перебувало 2-3 господарі, котрі мали пасіки (Вагилевич 1978, с. 127). На початку XX ст. у с. Мшанець Старосамбірського р-ну Львівської області бджіл тримав лише один селянин (Зубрицький 1909, с. 20). У 20-30-х роках XX ст. у с. Верхній Студений Міжгірського р-ну Закарпатської області налічувалося 5-6 пасік (Гордієнко 1935-1936, c. 49), а у с. Грабовець Сколівського р-ну Львівської області - 7 пасік (Дем'ян 2007, с. 134). Села, у яких функціонувало понад 10 пасік, можна назвати осередками бджільництва - це села Тухолька і Корчин Сколівського р-ну Львівської області (Архів, спр. 424, арк. 3, 7; спр. 455, арк. 2).

До комплексу заходів по догляду за бджолами входили дії пасічника під час роїння комах. Роїння (поділ бджолиної сім'ї) починалося в кінці травня і часто тривало аж до початку серпня: «Роїння начинається як яка сила, є що матка червит, бджоли не мают куда діватися, матка матку одна другу кусе, як дві ґаздині. Тота, що раньше, то втіче гет, а молода йде господарювати» (ПМА-2019). Після вильоту бджіл, старанно очищені колоди, призначені для нових роїв, змащували всередині медом, щоб привабити комах. Бджіл до них збирали ложкою, ситом, коробкою і зсипали через отвір; ця процедура тривала доти, поки комахи не починали осідати у новій домівці. Деякі пасічники підносили вулик під ту гілку, де сів рій, і трясли над отвором або ложкою збирали комах. Коли рій осідав у вулику, його або відразу заносили на призначене місце, або тримали на попередньому до вечора.

Робота у пасіці потребувала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентаря, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) та пристосування для збирання роїв (помпи, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним необхідних маніпуляцій на пасіці (під час розбору бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл та підкурювання їх димом.

Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважали сітку, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко», «каптур») - дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її на Бойківщині використовували повсюдно. Лише тут побутували сітки з полотна, які натягали на каркас з луба смереки (с. Тухля Сколівського р-ну, села Розлуч, Яблунів Турківського р-ну Львівської області) (Архів, спр. 455, арк. 34, 45, 50). Архаїчнішим видом лицевої сітки було домоткане полотно (тонке або грубше, т зв. «корчне»), яке закладали на голову як мішок (с. Карпатське Турківського р-ну Львівської області).

На початку XX ст. було уведено інший тип пристрою для захисту обличчя - саморобний солом'яний (полотняний) капелюх-сітка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. Наприкінці 1930-х років у пасічників з'явився капелюх-сітка фабричного виробництва.

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл в глибину вулика, зменшуючи їх агресивність. Практикували два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння та горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину в руці або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум'я, а лише дим. Спеціально з цією метою бойківські бджолярі заготовляли деревний гриб («вакелію»), який добре висушували. До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димарка», «коменок», «курач», «кур», «підкурач», «фукалка») (Мовна 2015, с. 8, 123, 132, 199; ПМА-2019). З кінця XIX ст. відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках бойків (с. Осмолода Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області, села Корчин, Погар, Крушельниця Сколівського р-ну, сс. Комарники, Верхнє Висоцьке, Штуківець Турківського, с. Головецьке Старосамбірського р-ну Львівської області) димарі почали з'являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. (МНАПЛ, інв. № АП-4674; Архів, спр. 455, арк. 3, 15, 19, 40, 53; ПМА-2019; «Бойківщина», інв. № Б-Н 1232). Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев'яних дощечках. У 1920-1930-х роках набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в необхідне місце.

Невід'ємний компонент пасічницького приладдя становила помпа («сикавка») - пристосування, яким скроплювали привиті на деревах та рої, що втікають. На території Бойківщини побутували помпи домашнього виробництва пасічників - різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікують на дерев'яні, бляшані і комбіновані. Повсюдно побутували дерев'яні сикавки, завдовжки від 50 см до 1,5 м, завтовшки до 10 см (села Підгородці, Погар, Крушельниця, Тух- ля Сколівського р-ну, села Либохора, Карпатське Турківського р-ну, села Головецьке, Виців Старосамбірського р-ну Львівської області, с. Кропивник Долинського р-ну Івано-Франківської області). Матеріалом для їх виготовлення служила переважно бузина, бузок звичайний та борщівник. Локально на території Сколівського та Турківського р-нів Львівської області ми зафіксували використання саморобних бляшаних сикавок, що складалися з залізної трубки з денцем і дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідною приналежністю пасіки було пристосування для зняття бджолиної сім'ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники Бойківщини для збирання роїв використовували як спеціально виготовлені з цією метою рійниці, так і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX - на початку XX ст. побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів була солом'яна рійниця («кошик»), плетена спіральною технікою (с. Розлуч Турківського р-ну, с. Головецьке Старосамбірського р-ну Львівської області, с. Спас Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області) (Архів, спр. 455, арк. 49, 53, 59). З соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. За свідченням старожилів, бойківські бджолярі здавна користувалися рійницями з лубу - здертої кори молодих дерев, переважно липи, рідше горіха чи верби - «коробами», «коробками», «лубом» (с. Тухля Сколівського р-ну, с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської області, с. Росточки Долинського р-ну Івано-Франківської області). Це були круглі коробки з дощаним дном і накривкою, які збоку обшивали ликовою стрічкою. Вони мали різний вміст - від 7 до 12 л. З розповсюдженням рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дошок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці були отвори, необхідні для вентиляції. До скриньки прикріпляли шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Приладдям для знімання роїв у бойків подекуди слугували сита, дерев'яний посуд (відра, коновки), мішки, що зав'язувалися (Сколівщина).

До складу пасічницького інвентарю належить також медогонка - пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою - центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників Бойківщини медогонку, винайдену у Чехії ще 1865 р., освоюють лише з настанням XX ст. Поява медогонок тісно пов'язана з поширенням рамкових вуликів. Так, у 1925 р. на Сколівщині майже у всіх пасіках з рамковими вуликами, що становили половину від їх загальної кількості, використовували для виприскування меду саме медомет (Вістки з пасік 1925, с. 71). У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовували медогонки власної конструкції та виробництва. В ході наукових експедицій з'ясовано, що конструктивно цікаві та оригінальні медокачки, що походять з першої половини минулого століття (виготовлені представниками старшої генерації бджолярів власноручно або ще їхніми предками) дійшли практично нашого часу.

Починаючи з 1930-х років на досліджуваній території траплялися технічно досить досконалі та ефективні медогонки («поливанник», «млинок», «медарня», «медарка»), встановлені у дерев'яному чи бляшаному корпусі (села Корчин, Підгородці, Урич, Погар, Половецьке, Тухля, смт Славськ Сколівського р-ну, села Розлуч, Верхнє Висоцьке, Либохора, Вовче Турківського р-ну, с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської області, с. Кропивник Долинського р-ну, с. Луги Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області) (Архів, спр. 455, арк. 4, 8, 11, 12, 16, 25, 26, 34, 50, 59; спр. 468, арк. 18, 32; ПМА-2019), у яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два - менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з'єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якої пристрій приводили в рух.

Залежно від кліматичних умов та сили бджолиної сім'ї за рік медозбір відбувався від одного до трьох разів, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) і до серпня. Бойківські пасічники вже наприкінці травня - на початку червня мали свіжий мед, а медозбір тривав до пізньої осені (Вістки з пасік 1925, с. 71; Лозинський 1926, с. 53). Найчастіше мед брали двічі - у кінці травня - на початку червня (коли цвіли лучні та лісові квіти і ягоди, садовина) та у липні. Дехто вибирав мед лише один раз - в червні або липні, згідно з народним прислів'ям: «До Івана, то для пана, а по Івані, вже для пані» (бджоли) та «До Іллі наш мед, а по Іллі - бджолиний». Медозбір міг відбуватися і в три прийоми - у кінці травня-червні, липні та останній раз у серпні (на Спаса), погоджуючись з народною приповідкою: «До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки - на себе».

Коли бджоли заповнювали вулик медом, пасічники відрізали чи відламували найсвіжіші щільники, залишаючи комахам вгорі зацукрований мед. Такий грабунок тривав від початку роїння до середини серпня. Відтоді і до кінця вересня бджолярі знищували як сильні, так і слабкі сім'ї. Середні вулики, призначені для розмноження і майбутнього отримання меду, зимували на пасіці, утеплені околотами соломи; їх також могли складати на горищі, в коморі чи спеціальному зимівнику.

Поширеною практикою у бойківських бджолярів було важити перед медозбором солом'яні вулики та дуплянки; окремі з них досягали 50-60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрів і його можна вибирати, було запечатування щільників бджолами. Якщо рамка була запечатана від половини до 2/3, то мед вважали вистояним і придатним до споживання. У дозрілому меді мало міститися не більше 16-18% води, решту ж займала глюкоза. Українці здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах і не вміючи по-іншому до нього дістатися, селяни-пасічники Бойківщини у другій половині XIX ст. переважно закурювали бджіл насмерть. У пам'яті старшого покоління бойківських бджолярів донині збереглися спогади-відголоски про закурювання бджіл під час вибирання меду в минулому. «Окур», або як ще називали його в народі «вогонь проти мух», активно застосовували власники пасік Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області та Сколівського р-ну Львівської області (Онишкевич 1984, с. 19; Архів, спр. 424, арк. 3; спр. 455, арк. 4; спр. 468, арк. 39). Вулик-безденник поміщали над бочкою, куди потрапляли щільники разом з бджолою та її надбанням, підрізані ножем-сікачем.

Поки не винайшли і не поширили медогонки, на Бойківщині було кілька способів вибирання меду, серед них - стискання руками та витоплювання щільників; ці способи застосовували як окремо, так і в комбінації один з одним. Найпримітивнішим і найпоширенішим методом одержання меду з вощини було її стискання вручну до підставленого начиння. Іноді перед стисканням вощину з медом нагрівали у печі, де він топився; мед як важчий падав вниз, а вощина залишалася зверху. Подекуди мед, який спочатку нагріли, видавлювали через полотняну хустину - мед проходив крізь полотно й стікав до підставленого начиння, а вощина залишалася (села Корчин, Урич Сколівського р-ну, села Розлуч, Карпатське Турківського р-ну Львівської області).

Описані технологічні прийоми одержання меду зазнали суттєвих змін внаслідок поширення рамкових вуликів; тому у 1920-1930-х роках минулого століття у середовищі сільських пасічників починають використовувати медогонки. Мед вибирали у теплу днину, щоб він був рідким. Насамперед змітали пером бджіл із щільників до гнізда. Потому за допомогою дротяного гачка виймали рамки з запечатаними щільниками і надрізали їх «кривим» ножем. Далі рамки вкладали до медогонки, в якій спочатку у повільному, а згодом швидкому темпі витрясали мед з чарунок, після чого порожні рамки вкладали назад до вулика. Нова технологія істотно поліпшила якість одержуваного меду й радикально змінила спосіб використання вощини. Кількість одержаного пасічником меду залежала від погодних умов, цвітіння медодаїв та сили бджолиної сім'ї. Залежно від цього на Бойківщині з одного вулика отримували від 10 до 20 л меду.

Бойківські пасічники зберігали мед здебільшого у дерев'яному та глиняному начинні. У першому випадку це були насамперед дерев'яні бочки з клепок з дерев'яними або залізними обручами, ємністю від 20 до 200 л; вони ідеально підходили для довготривалого зберігання меду - легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок слугувала переважно липа (бочки-«липівки»), а також інші породи м'якого дерева - ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових та дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, внаслідок чого чорніє та псується. Зверху бочки закривали накривкою - дерев'яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався у дерев'яному начинні - липових та дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках та баняках. Іноді мед зберігали у металевих бочках та скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше - в льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.

Отож, масив проаналізованих польових етнографічних матеріалів, літературних джерел і музейних експонатів дозволяє зробити висновок про історичну укоріненість та поширеність бджільництва як традиційного господарського заняття на території Бойківщини. Були розглянуті основні риси виробничо-технологічної культури бджільництва. Серед них - типи та конструктивні особливості традиційних дорамкових вуликів (колоди, дуплянки, солом'яні «кошики»), які з розвитком новочасного бджільництва (кінець XIX - початок XX ст.) почали поступатися місцем рамковим модифікованим житлам для бджіл (слов'янам, українським лежакам, Дада- нам), як більш раціональним для життєдіяльності комах та роботи пасічника. Народний досвід плекання бджіл включав традиційні знання щодо влаштування пасіки, річного виробничого пасічницького календаря, зокрема роїння комах. Важливу роль у процесі догляду за бджолами відігравало пасічницьке приладдя (захисні лицеві сітки, димарі, помпи, рійниці, медогонки), покликане оптимізувати виробничий процес, підвищити продуктивність праці комах, забезпечити ефективне отримання основних продуктів бджільництва. Власне одержання меду й доцільність його господарського використання диктувалися відповідними технологічними прийомами медозбору у нерозбірних та розбірних вуликах, часовими термінами та умовами зберігання солодкого продукту.

Список джерел та літератури

Архів Інституту народознавства НАН України (далі - Архів ІН НАНУ), ф. 1, оп. 2, спр. 424, 20 арк.

Архів ІН НАНУ, ф. 1, оп. 2, спр. 455, 61 арк.

Архів ІН НАНУ, ф. 1, оп. 2, спр. 468. 43 арк.

Польові матеріали автора 2019 р. (ПМА-2019).

АРХИПЕНКО, Є., 1927, До питання про одноманітну рамку у слов'янських народів. Українське пасічництво. Львів. Чис. 7, 80-81.

ВАГИЛЕВИЧ, І., 1978, Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині. Жовтень. Львів. № 12, 117-130. Вістки з пасік. Сколівський повіт. Українське пасічництво. Львів. 1925. Ч. 5.

ГОРДІЄНКО, Г., 1935-1936, Село Вишнє Студене. Суспільно-господарський та культурно-побутовий образ верховинського села. Підкарпатська Русь. Ужгород, 41-53.

ДЕМ'ЯН, Г., 2007, Грабовець (історико-народознавче дослідження). Львів.

ЗУБРИЦЬКИЙ, М., 1909, Селянські будинки в Мшанці, Старосамбірського повіта. Матеріали до української етнології. Львів. Т 11, 1-22.

Історико-етнографічний музей «Бойківщина» в Самборі. Інв. № Б-Н 1232.

Історико-етнографічний музей «Бойківщина» в Самборі. Інв. № Б-Н 15262.

ЛОЗИНСЬКИЙ, О., 1926, З Турчанщини. Українське пасічництво. Львів. Ч. 5.

МАТЕЙКО, К., 1983, Бджільництво. Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. Львів: Наукова думка, 113-114.

МОВНА, У., 2015, Традиційне бджільництво українців: словник етнографічних термінів. Львів: Інститут народознавства.

Музей народної архітектури та побуту у Львові: путівник / А. Данилюк та ін. 1980. Львів: Каменяр.

Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. К. Шептицького. Інв. № АП-4674.

ОНИШКЕВИЧ, М., 1984, Словник бойківських говірок. Київ: Наукова думка. Ч. 2.

Сектор «Закарпаття» експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України. BIELAWSKI, I., 1847, Pszczelnictwo w dekanacie Skolskim Rozprawy Galicyjskiego Towarzystwa Gospodarskiego. Lwow. T 2, 163-167.

CIESIELSKI, T., 1901, Bartnictwo. Lwow. T 2.

References

Arkhiv Instytutu narodoznavstva NAN Ukrainy [Archive of the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine]. Dali: Arkhiv IN NANU). F. 1, op. 2, spr. 424, 20 ark. [In Ukrainian].

Arkhiv IN NANU. [Archive of the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine]. F 1, op. 2, spr. 455, 61 ark. [In Ukrainian].

Arkhiv IN NANU. [Archive of the Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine]. F 1, op. 2, spr. 468, 43 ark. [In Ukrainian].

Pol'ovi materialy avtora 2019 r. [Field materials of the author 2019 y.]. (PMA-2019). [In Ukrainian]. ARKHYPENKO, Ye., 1927, Do pytannia pro odnomanitnu ramku u slovianskykh narodiv. [On the question of a uniform framework for the Slavic peoples]. Ukrainske pasichnytstvo. Lviv. Chys. 7, 80-81. [In Ukrainian]. VAHYLEVYCH, I., 1978, Boiky, rusko-slovianskyi liud u Halychyni [Boyki, Ukrainian-Slavic people in the Galicia]. Zhovten. Lviv. № 12, 117-130. [In Ukrainian].

Vistky z pasik. Skolivskyi povit [News from the apiaries. Skole County]. Ukrainske pasichnytstvo. Lviv. 1925. Ch. 5. [In Ukrainian].

HORDIIENKO, H., 1935-1936, Selo Vyshnie Studene. Suspilno-hospodarskyi ta kulturno-pobutovyi obraz verkhovynskoho sela [The village of Vyshnie Stydene. Socio-economic and cultural-domestic image of Verkhovyna village]. Pidkarpatska Rus. Uzhhorod, 41-53. [In Ukrainian].

DEMIAN, H., 2007, Hrabovets (istoryko-narodoznavche doslidzhennia) [Hrabovets (historical and ethnographic research)]. Lviv. [In Ukrainian].

ZUBRYTSKYI, M., 1909, Selianski budynky v Mshantsi, Starosambirskoho povita [Peasant houses in Mshanec, Starosambirsky district]. Materialy do ukrainskoi etnolohii. Lviv. T 11, 1-22. [In Ukrainian]. Istoryko-etnohrafichnyi muzei «Boikivshchyna» v Sambori [Boykivshchyna. Historical and Ethnographic Museum in Sambir]. Inv. № B-N 1232.

Istoryko-etnohrafichnyi muzei «Boikivshchyna» v Sambori [Boykivshchyna. Historical and Ethnographic Museum in Sambir]. Inv. № B-N 15262.

LOZYNSKYI, O., 1926, Z Turchanshchyny [From Turchanshchyna]. Ukrainske pasichnytstvo. Lviv. Ch. 5. [In Ukrainian].

MATEIKO, K., 1983, Bdzhilnytstvo. Boikivshchyna: istoryko-etnohrafichne doslidzhennia [Beekeeping. Boykivshchyna: historical and ethnographic research]. Lviv: Naukova dumka, 113-114. [In Ukrainian]. MOVNA, U., 2015, Tradytsiine bdzhilnytstvo ukraintsiv: slovnyk etnohrafichnykh terminiv [Traditional beekeeping of Ukrainians: a dictionary of ethnographic terms]. Lviv: Instytut narodoznavstva. [In Ukrainian].

Muzei narodnoi arkhitektury ta pobutu u Lvovi: putivnyk [Museum of Folk architecture and Life in Lviv: a guide]. / A. Danyliuk ta in. 1980. Lviv: Kameniar. [In Ukrainian].

Muzei narodnoi arkhitektury ta pobutu u Lvovi im. K. Sheptytskoho [Museum of Folk Architecture and Life in Lviv named after K. Sheptitsky]. Inv. № AP-4674. [In Ukrainian].

ONYSHKEVYCH, M., 1984, Slovnyk boikivskykh hovirok [Dictionary of Boyko dialects]. Kyiv: Naukova dumka. Ch. 2. [In Ukrainian].

Sektor «Zakarpattia» ekspozytsii Natsionalnoho muzeiu narodnoyi arkhitektury ta pobutu Ukrainy [Sector «Zakarpattia» exposition of the National Museum of Folk Architecture and Life].

BIELAWSKI, I., 1847, Pszczelnictwo w dekanacie Skolskim [Beekeeping in the Skole deanery]. Rozprawy Galicyjskiego Towarzystwa Gospodarskiego. Lwow. T 2. 163-167. [In Polish].

CIESIELSKI, T., 1901, Bartnictwo [Beekeeping]. Lwow. T 2. [In Polish].

Размещено на Allbest.ru