Управлінський облік в інформаційному забезпеченні контролінгу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Управлінський облік в інформаційному забезпеченні контролінгу

При дослідженні інформаційних потоків варто, на наш погляд, зупинитися на джерелах формування інформації, використовуваної для прийняття управлінських рішень. Основним і найбільш значимим джерелом є бухгалтерська інформація, тобто інформація, надана бухгалтерським обліком. Еволюційний розвиток бухгалтерського обліку приніс безліч точок зору на тлумачення його визначення щодо сучасних позицій і підходів.

Так, аналіз визначень обліку за останні 5 - 10 років показує, що переважним стає визначення бухгалтерського обліку як системи виміру, обробки і передачі інформації про визначеного суб'єкта, що хазяює, як свідомо і штучно сконструйовані системи виміру, реєстрації, збору, обробки, аналізу і надання даних про засоби і джерела засобів підприємства, як джерело задоволення потреб користувачів у фінансовій інформації.

Виявивши цю тенденцію, ми вправі, затверджувати, що вимоги, пропоновані до бухгалтерського обліку, трохи видозмінилися в зв'язку зміною зовнішніх, факторів. А це значить, що інформація, що представляється бухгалтерським обліком, повинна бути більш деталізованою, розширеною і релевантною, відповідати інтересам не тільки зовнішніх, але і внутрішніх користувачів. "Ту частину системи бухгалтерського обліку, що забезпечує потреби управління в інформації, називають управлінським обліком". До такої інформації відносяться дані про витрати на виробництво, собівартості продукції й окремих її видів, рентабельності випуску і результатах реалізації продукції, робіт і послуг.

Використання даних управлінського обліку в рамках підприємства може бути розглянуте по-різному. Це зв'язано з формалізацією факторів, що визначають вибір підсистеми управлінського обліку. Розмаїтість підприємств, заснованих на різних формах власності, менталітет і компетентність сучасних керівників і їхня потреба в необхідності необхідної управлінської інформації обумовлює розмаїтість форм підприємства управлінського обліку.

Серед існуючих варіантів взаємозв'язку фінансового й управлінського обліку найбільш адекватним сучасним умовам розвитку економіки України, на наш погляд, є інтегрована система фінансового й управлінського обліку, що передбачає в стандартному плані рахунків бухгалтерського обліку наявність рахунків для обліку витрат по статтях, а також рахунків для обліку результатів діяльності. Даний варіант найбільш простий у використанні, оскільки забезпечує функціонування управлінського обліку в системі рахунків бухгалтерського обліку. А введення в дію нового плану рахунків бухгалтерського обліку дозволить модернізувати систему обліку витрат таким чином, щоб вона могла вирішувати задачі управлінського характеру.

Наступним фактором, що визначає вибір системи управлінського обліку, є оперативність обліку витрат. З цього погляду облік фактичних витрат поступається місцем обліку витрат по методу "стандарт-кост". Це відбувається тому, що планування витрат по даному методі здійснюється на підставі прогнозів на майбутнє, а не на фактах минулого. А це, у свою чергу. має велике значення в забезпеченні точності прогнозів і ефективності контролю витрат.

Основна задача управлінського обліку - служити інформаційною опорою для прийняття управлінських рішень. Функції контролінгу значно ширші. Вони містять у собі не тільки управлінський облік, але й елементи планування, контролю, аналізу, а також опрацювання альтернативних варіантів управлінських рішень. Процес опрацювання варіантів управлінських рішень відноситься до найбільш трудомісткої і відповідальної частини контролінгу. При цьому оптимальне використання відзначеного змішаного методу обліку витрат дозволяє вирішувати деякі принципові задачі управлінського характеру:

1) вибирати оптимальні управлінські рішення при умовах недовантаження виробничих потужностей (можливість маніпуляції частиною постійних витрат, що приходиться на частину невикористаних виробничих потужностей); управлінський облік контролінг собівартість

2) спрощувати нормування витрат за рахунок скорочення статей собівартості, що, у свою чергу, дозволить підвищити якість обліку і контролю умовно-постійних витрат;

3) оптимізувати асортимент продукції, що випускається, визначати доцільність прийняття додаткового замовлення за цінами нижче звичайних, робити комплектуючі вироби всередині підприємства чи закуповувати їх з боку й інших задач.

Відповідно до потреб керівництва підприємства в інформації необхідна науково обґрунтована підприємство й упорядкування складу і структури всіх інформаційних потоків, які б гарантували інформаційне забезпечення для прийняття рішень. При цьому управлінський облік охоплює усі види облікової і не облікової інформації, що використовується для оперативного управління явищами і процесами. Ціль управлінського обліку можна систематизувати в трьох основних напрямках:

o забезпечення необхідною інформацією менеджерів, відповідальних за досягнення кінцевих виробничих результатів;

o визначення фактичної собівартості продукції і відхилень від установлених норм;

o визначення фінансових результатів по структурних підрозділах (центрах відповідальності).

Використання даних управлінського обліку також припускає деталізацію Плану рахунків бухгалтерського обліку для того, щоб мата необхідну і достатню інформацію про факти господарського життя по видах продукції, центрам відповідальності, місцям відвантаження чи персональних замовлень і іншу. Ступінь деталізації Плану рахунків визначається корпорацією самостійно відповідно до особливостей виробничо-господарських процесів, що протікають на підприємства, і потребою менеджерів в інформації для прийняття управлінських рішень. Подібна самостійність (варіантність використання Плану рахунків) визначається як елемент обліково-економічної політики підприємства, що затверджується на визначений обліковий період.

У зв'язку з вищевикладеним доцільно сформувати основні етапи впровадження змішаного методу обліку витрат у роботу промислових підприємств регіонів.

Перший етап упровадження змішаного методу обліку витрат полягає в необхідності структурування витрат на базі даних бухгалтерського обліку, тобто формування рахунків по групах видів витрат і облік витрат по визначальних факторах. Діюча в даний час номенклатура рахунків бухгалтерського обліку витрат і результатів повинна бути сформована так, щоб безліч рахунків витрат були включені в однорідні групи.

Групування видів витрат підприємства повинні обмежуватися рамками 10-15 самих великих видів витрат. Відхилення від цього оптимального значення може привести або до заплутаності і визначеного роду складностям у визначенні маржинального доходу і відповідно загального доходу ці дооцінки деяких видів витрат (їхній "розчиненні" в інших витратах), що також негативно позначиться на кінцевому результаті.

Крім того, необхідно оцінити витрати по визначальних факторах. Масштабом оцінки поводження витрат служить обсяг виробництва (реалізації). Тобто, поводження витрат необхідно розглядати з позиції зміни обсягу виробництва (реалізації). За цією ознакою можна виділити наступні групи витрат.

1. Перемінні витрати (тобто витрати, пропорційна зміна яких залежить від зміни обсягу виробництва (реалізації). Ці витрати враховуються бухгалтерією і служать технологічною собівартістю продукції. Величина цих витрат у більшості випадків складає нижню припустиму границю ціни продукції.

2. Постійні виграти (витрати інфраструктури). Під інфраструктурою варто розуміти все підприємство, його організацію і потенціал, для підтримки фінансово-господарської діяльності. Зміна інфраструктури (устаткування, кадри, приміщення тощо) спричиняє зміна витрат, що носить східчастий характер (тобто в міру прийняття рішень).

Тенденція зміни постійних витрат не залежить від зміни обсягу виробництва. У бухгалтерії вони враховуються як непрямі витрати. Однак для забезпечення можливості регулювання прибутку окремого виду продукту необхідно розкласти постійні витрати на окремі ступені, виділення яких підприємство визначає самостійно.

До найбільш загальних чинників постійних витрат; виділених Мани Р. і Майєром З., належать витрати, які не можна віднести до конкретних видів продукції, але можна враховувати по групах виробів, центрам відповідальності чи функціональним областям діяльності без додаткового розподілу, і витрати, які не можна безпосередньо віднести ні на вироби, ні на місця виникнення витрат.

На думку Анташова В, А., п'ятиступінчастий розподіл постійних витрат є максимальним. Однак на практиці рідко вдається виділити всі складові постійних витрат. Тому в залежності від потреб і можливостей підприємства можна обмежитися двома, трьома, чотирма ступенями, але не одним. Вищенаведені аргументи дозволяють сформувати модель обліку витрат з виділенням ступенів постійних витрат.

Дана модель дозволяє чітко структурувати витрати продукту і його прибутку, що дає підставу для прийняття рішень і оцінки реального положення справ.

Другий етап упровадження змішаного методу обліку витрат полягає - в особливостях визначення маржинального доходу, що показує величину позитивного результату при порівнянні доходу від реалізації з перемінними витратами. Він є джерелом покриття постійних витрат і повинний забезпечити одержання прибутку. Саме тому його ще називають сумою покриття. Концепція маржинального доходу займає важливе місце в розумінні бізнесу, і тому без його чіткого представлення важко розібратися в багатьох аспектах підприємництва.

Загальний виторг від реалізації складається з виторгу від продажу одиниці продукції. При цьому частина виручки на одиницю продукції йде на покриття перемінних витрат на цю одиницю. Інша частина виторгу на одиницю продукції складає маржинальний дохід - це внесок на покриття постійних витрат, і тільки потім, коли постійні витрати покриті (досягнута межа рівноваги), - внесок у скарбничку прибутку.

Підприємство не одержить прибутку, поки сума постійних витрат не буде цілком покрита. Отже, маржинальний дохід являє собою проміжний результат діяльності підприємства, за допомогою якого можна визначити прибуток чи збитковість об'єкту калькулювання.

Засвоєння концепції маржинального доходу дозволяє повернутися до розподілу постійних витрат і зобразити їх у трохи іншій інтерпретації.

У схемі багатоступінчастого обліку маржинального доходу показане навантаження кожного рівня постійних витрат в абсолютному значенні. Кожна маржа (сума покриття) показує величину постійних витрат, що повинна бути відшкодована. Загальна маржа, що містить усі постійні витрати і прибуток, розпадається на окремі ступені, що відповідають їхній участі у виробництві продукції, і непокритий залишок зменшується.

Таким чином, використання даного методу обліку витрат дозволить не тільки оцінити кожен рівень витрат, а отже, можливість впливу на ситуацію, але і виявити причинно-наслідкові зв'язки виникнення цих витрат.

Третій етап упровадження змішаного методу обліку витрат полягає в необхідності формування системи внутрішньої звітності для числення кінцевого результату.

Потреба в звітності виникає в зв'язку з розбіжністю в часі появи інформації і її використань. А тим часом, інформація, що міститься в звітах, необхідна для складання прогнозів, прийняття рішень, планування, передачі інформації зацікавленим особам усередині і поза корпорацією. А з цього випливає основна мета системи внутрішньої звітності, що складається в передачі об'єктивної інформації про заплановані і фактичні події і процеси на підприємства.

Запуск у дію системи внутрішньої звітності відбувається за допомогою поету пального руху інформаційних потоків від низових рівнів звітності до верхніх ланок управління.

Найбільш, істотним елементом у системі інформаційних потоків внутрішньої звітності є "Звіт про фінансові результати", тому що саме в ньому фіксуються види витрат, що дозволяють оцінити роботу підприємства (структурного підрозділу) і установити оптимальну залежність алгоритму "витрата - прибуток". У зв'язку з цим, необхідно сформувати схему системи внутрішньої звітності, для обчислення кінцевого результату.

Визначений у такий спосіб кінцевий результат, повинен відповідати кінцевому результату, обчисленому у фінансовій бухгалтерії і відбитому на рахунку прибутків і збитків. Дана модель являє собою методологічну основу внутрішньої звітності, що повинна просліджуватися у всіх внутрішніх звітах підприємства.

Отже, закінчуючи етап дослідження управлінського обліку як основи контролінгу, відзначимо, що управлінський облік формує інформацію, що забезпечує опрацювання альтернативних варіантів управлінських рішень за результатами виробничої діяльності підприємства, В цьому зв'язку управлінський облік є одним з основних інформаційних "постачальників" системи контролінгу.

Санація та банкрутство як методи антикризового управління підприємством

Економіка будь-якої сучасної держави не може ефективно функціонувати без діючих механізмів, що дозволяють, з одного боку, вивести з ринку збанкрутілі підприємницькі структури, що не мають перспектив розвитку й не відповідні до системи економічних відносин, які склалися, з іншого боку - запобігти банкрутству, забезпечити успішну роботу цих структур.

У світовому господарському житті одним з основних елементів регулювання ринкових відносин є інститут неплатоспроможності й банкрутства, що істотно впливає на рівень соціально-економічного розвитку суспільства, мінімізуючи негативні прояви ринкової економіки, гарантуючи захист інтересів господарюючих суб'єктів шляхом досягнення оптимального балансу між інтересами боржника, кредиторів і суспільства.

Накопичений закордонними економічними системами досвід законодавчого регулювання неспроможності й банкрутства, навіть якщо він не завжди застосовний в Україні, має велике практичне значення для цілей удосконалювання вітчизняного законодавства про неспроможність.

Інститут неспроможності (банкрутства) в Україні активно розвивається, однак ще порівняно молодий і далекий від досконалості.

Його позитивне значення пов'язане з тим, що інститут неспроможності дозволяє вивести з господарського обороту нежиттєздатні організації, що сприяє поліпшенню економічної ситуації в країні.

З іншого боку, інститут неспроможності в Україні характеризують наступні негативні фактори:

1) допускається можливість використання механізму банкрутства як інструмента переділу власності;

2) український інститут неспроможності базується на принципі негайного задоволення вимог усіх кредиторів у повному обсязі, що робить практично неможливим поновлення платоспроможності боржника, який терпить тимчасові труднощі, проте має потенціал розвитку;

3) допускається можливість розпродажу майна неспроможних боржників вроздріб, що найчастіше призводить до припинення їхньої діяльності й ліквідації;

4) українське законодавство про неспроможність дозволяє порушити процедуру банкрутства відносно організації, якщо вимоги кредиторів не задоволені протягом трьох місяців і в сукупності становлять не менш ніж тридцять тисяч грн. Таким чином, великі промислові організації, у тому числі й стратегічні, поставлені в однакові умови з організаціями малого бізнесу, що, як показує практика, дозволяє несумлінним кредиторам ініціювати процедури банкрутства з метою придбання їхнього майна за ціною нижче ринкової;

5) строки проведення відбудовних і реабілітаційних процедур відносно неспроможних боржників не дозволяють проводити великомасштабні заходи щодо перепрофілювання виробництва, реструктуризації організації. Вони також єдині для всіх господарюючих суб'єктів незалежно від видів діяльності, обсягів виробництва й реалізації, сум податкових платежів у бюджет, чисельності персоналу, що зменшує можливість відновлення платоспроможності великих боржників через масштабність заходів у встановлений термін і чревате соціально-економічними наслідками.

З метою вдосконалювання законодавства про банкрутство й подолання негативних аспектів практичного застосування інституту неспроможності в Україні, вбачається за доцільне наступне:

o змінити критерії неспроможності. На наш погляд, доцільно збільшити строк прострочення виконання грошового зобов'язання до 6 місяців. При цьому необхідно диференціювати мінімальну заборгованість залежно від розмірів організації, обсягів продукції, що випускається, соціально-економічного значення, галузевої приналежності, що дозволить взяти до уваги особливості кожного окремо взятого господарюючого суб'єкта, дасть додатковий час для виконання боржником своїх обов'язків, зменшить число замовлених банкрутств. Ранжирування суми боргу не дасть окремим господарюючим суб'єктам вийти зі сфери дії законодавства про банкрутство;

o змінити строки здійснення реабілітаційних і відбудовних процедур з 17 місяців до 5 років (для найбільших, соціально й стратегічно значимих - до 10 років);

o заборонити в рамках процедур банкрутства розпродаж підприємства вроздріб;

o посилити порядок порушення справи про банкрутство відносно неспроможних боржників, використовувати процедуру банкрутства як надзвичайний захід, застосовуючи досудову санацію як спосіб відновлення платоспроможності боржника і врегулювання заборгованості.

Запропоновані заходи дозволять змістити акцент із першочергового задоволення вимог кредиторів на користь збереження організації-боржника і враховувати в справах про банкрутство інтереси самої неспроможної організації, її кредиторів, персоналу й суспільства в цілому.

Велике значення для запобігання неспроможності (банкрутства) має правильна класифікація причин кризового стану. В результаті проведеного порівняльного аналізу й дослідження підходів до класифікації причин неспроможності (банкрутства) організацій дана класифікація причин кризового стану українських організацій, в основу побудови якої покладено розподіл причин неспроможності на зовнішні й внутрішні. Більш глибоке дослідження причин неспроможності (банкрутства) українських господарюючих суб'єктів дозволило зробити висновок про те, що для України, на відміну від закордонних країн, основними причинами кризового стану є зовнішні умови. Масове банкрутство українських організацій - результат трансформаційної кризи, яка виникла у зв'язку з переходом від одного суспільного ладу до іншого, від планової системи господарювання до ринкової. В цих умовах можна констатувати особливий характер причин неспроможності українських господарюючих суб'єктів і, як наслідок, неможливість вирішення проблеми неспроможності винятково на мікро-рівні. В цьому зв'язку необхідні серйозні корективи чинного механізму банкрутства в нашій країні. При порушенні справи про банкрутство до кожного неспроможного боржника повинен бути індивідуальний підхід. Це дозволить:

1) законодавцю визначити пріоритетні напрямки для завершення реформ української економіки;

2) господарюючим суб'єктам ураховувати вплив зовнішніх факторів при здійсненні підприємницької діяльності, а на внутрішні фактори впливати з метою запобігання можливого банкрутства.

Поняття "неплатоспроможність", "неспроможність" і "банкрутство" не тотожні. Відмінності полягають у наступному. Неплатоспроможність - це нездатність боржника виконати зобов'язання в певний час, сигнал про недостатню ефективність ведення бізнесу. Якщо неплатоспроможність має сталий характер, тобто триває протягом деякого тривалого періоду часу, можна констатувати неможливість самостійного врегулювання боргів боржником, що свідчить про неспроможність боржника і є підставою для застосування судових процедур відповідно до законодавства про неспроможність (банкрутство). Неспроможна організація або відновлює свою платоспроможність у ході реабілітаційних і відбудовних процедур, або, навпаки, неспроможність для неї завершується банкрутством на підставі рішення суду. Таким чином, банкрутство - кінцевий результат, юридично визнана неможливість боржника продовжувати свою діяльність, а неспроможність лише одна зі сходинок на шляху до нього.

У цьому зв'язку пропонується використовувати термін "неспроможність" для визначення процесу, в який включається потенційний банкрут у момент прийняття арбітражним судом заяви про визнання боржника банкрутом до введення конкурсного проведення, що дозволяє визначити наукові формулювання понять "неплатоспроможність", "неспроможність", "банкрутство".

Неплатоспроможність - це неможливість або небажання виконання договірних зобов'язань перед кредиторами, працівниками, обов'язки по сплаті податків, зборів у встановлені для цього законодавством або договорами строки (незалежно від розміру заборгованості й строку невиконання зобов'язань).

Неспроможність - установлена судом на момент прийняття заяви боржника про визнання боржника банкрутом нездатність або небажання боржника в повному обсязі самостійно задовольнити вимоги кредиторів по грошових зобов'язаннях і (або) виконати обов'язок по сплаті обов'язкових платежів.

Банкрутство - визнана арбітражним судом неможливість продовження господарської діяльності неспроможним господарюючим суб'єктом у зв'язку з відсутністю можливості відновити платоспроможність і нездатністю задовольнити вимоги кредиторів і (або) виконати обов'язок по сплаті обов'язкових платежів.

Уведення процедур банкрутства є надзвичайною для організації ситуацією. Детальне вивчення й аналіз особливостей діяльності господарюючих суб'єктів, у відношенні яких проводяться процедури банкрутства, дозволить виявити ряд організаційних особливостей і визначити їхній вплив на обліково-методичні аспекти бухгалтерського обліку неспроможного господарюючого суб'єкта.

Існуючий бухгалтерський облік у неспроможних організаціях не повною мірою відповідає сучасним вимогам управління і внутрішнього контролю й не дозволяє формувати повну й достовірну інформацію про їхню діяльність. Застосовувана неспроможними організаціями методика обліку не дозволяє визначити, до якої процедури банкрутства відносити ті або інші доходи й видатки для того, щоб вірогідно оцінити ефект від її впровадження. Разом з тим вірогідність обчислення результату від процедури банкрутства може бути досягнута тільки при веденні роздільного обліку по процедурах банкрутства.

Особливої важливості в умовах неспроможності набуває облік кредиторської заборгованості. Вимоги кредиторів по поточних платежах, а також заявлені після закриття реєстру вимог кредиторів повинні враховуватися відокремлено.

Дана система організації обліку розрахунків із кредиторами дає можливість сформувати в системі бухгалтерського обліку інформацію про розмір заборгованості перед кожним кредитором, черговості її погашення, що дозволить зробити роботу арбітражних керуючих і бухгалтерів при розрахунках із кредиторами більш оперативною, а дані обліку більш прозорими й зрозумілими всім зацікавленим користувачам.

Однією з форм відновлення платоспроможності боржника в ході процедур банкрутства є реорганізація. Вивчення практики обліку в реорганізованих підприємствах дозволило виявити окремі недоліки в цій області обліку. Зокрема, наразі у нормативних документах відсутня форма передатного акта для підприємств, які реорганізуються. Доцільно застосовувати регістр "Передатний акт", який може бути використаний при реорганізації господарюючого суб'єкта, як у процедурах банкрутства, так і в умовах нормального функціонування при злитті, приєднанні. Застосування рекомендованого передатного акта дає можливість стороні, що приймає, одержати вичерпну інформацію про склад, місце розташування й вартість одержуваного майна, про розмір й структуру зобов'язань, дати виникнення заборгованості й використовувати її при формуванні бухгалтерських записів і оформленні первинних облікових документів, а також для цілей управлінського й податкового обліку.

Аналіз господарюючих суб'єктів, що перебувають у процедурах банкрутства, показав, що наслідки несприятливих тенденцій у їхньому функціонуванні були б набагато менш руйнівними, якби були виявлені на початкових стадіях їх зародження. У цьому зв'язку, однією з головних умов успішного функціонування організації є чіткий контроль над зобов'язаннями й своєчасне попередження ознак неспроможності.

На основі аналізу результатів застосування найбільш відомих закордонних і вітчизняних методик діагностики банкрутства можна зробити висновок про неможливість використання окремих з них для своєчасного виявлення ознак банкрутства в українських умовах. Оцінку економічного стану не можна проводити у відриві від стану виробництва й реалізації продукції, а також використання виробничих і трудових ресурсів організації.

Размещено на Allbest.ru