Методи зміни статутного капіталу, їх доцільність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи визначення капіталу банку

1.1 Капітал банку: формування та оцінка

1.2 Суть та значення капіталу банку

Розділ 2. Напрямки та основні особливості статутного капіталу банку

2.1 Джерела формування та напрями використання статутного капіталу

2.2 Методика розрахунку статутного капіталу, його аналіз і оцінка

Розділ 3. Шляхи та оптимізація капіталу комерційного банку

Висновки

Список використаних літературних джерел

Додаток

Вступ

Банківська система - одна з найважливіших і невід'ємних структур ринкової економіки. Розвиток банків, товарного виробництва і обороту історично йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому банки, проводячи грошові розрахунки і кредитуючи господарство, виступаючи посередниками у перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють зростанню продуктивності суспільної праці.

Ресурси комерційних банків (банківські ресурси) звичайно визначають як сукупність власних, запозичених і залучених коштів, які є в розпорядженні банку і визначають як сукупність власних і залучених банками в результаті проведення пасивних, а також активно-пасивних операцій (в частині перевищення пасиву над активом), і ті, які використовуються для активних операцій банків.

Разом з тим розгляд ресурсної бази комерційних банків необхідно пов'язати з межами використання мобілізованих в банку джерел грошових засобів для надання кредиту і здійснення інших операцій. Проблема полягає в тому, що не вся сукупність мобілізованих в банку засобів вільна для здійснення активних операцій банку.

Роль акціонерного капіталу полягає в тому, що він є основним джерелом коштів для забезпечення витрат в процесі створення банку, а також виступає гарантією платежів банку за своїми зобов'язаннями.

Резервний капітал (фонд) комерційного банку утворюється за рахунок щорічних відрахувань.

Власні ресурси (капітал) комерційного банку є основою для залучення інших ресурсів суб'єктів ринку і необхідною умовою розвитку банку. До складу власних ресурсів комерційного банку входять:

акціонерний капітал(статутний фонд);

резервний капітал;

нерозподілений прибуток;

довгострокові боргові зобов'язання.

Акціонерний капітал (статутний фонд) формується за рахунок мобілізації комерційним банком коштів від випуску і розміщення власних акцій. Величина статутного фонду дорівнює сумі прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Основним призначенням резервного фонду є покриття втрат, які виникають у процесі діяльності банку.

Резервний капітал банку - це грошові ресурс, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат спеціальних потреб та покриття збитків.

Нерозподілений прибуток комерційного банку - це частина прибутку, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків, дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду.

Пасивні операції комерційних банків - це операції, пов'язані з формуванням банками своїх ресурсів.

Банківські ресурси - це сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій. Фінансовий стан банку - це комплексне поняття, яке відображає систему показників, які характеризують наявність, розміщення і використання банківських ресурсів.

У своїй курсовій роботі ми намагаємося показати деякі аспекти цієї широкої теми, що стосується оцінки капіталу банку.

Оцінка методів управління капіталом із точки зору ефективності діяльності є встановленням порядку роботи, методів контролю, дотримання існуючих нормативних актів та чинного законодавства. Отже оцінка банківського капіталу є потрібною як для керівництва банку, щоб знати результати своєї роботи, так і для клієнта чи партнера.

Розділ 1. Теоретичні основи визначення капіталу банку

1.1 Капітал банку, структура та суть значення

Передумовою ефективної діяльності банку як специфічного господарського товариства виступає створення відповідної ресурсної бази, тобто сукупності грошових коштів, що надходять у розпорядження банку з різних джерел та використовуються ним для здійснення активних операцій. Первісну роль у цьому процесі відіграє формування власного капіталу банку.

Власний капітал використовують для своєрідного захисту інтересів вкладників і кредиторів та покриття збитків від банківських операцій. За цих умов вважається прийнятним, якщо розмір власного капіталу становить не менше 4 % загальних активів банку.

Капітал банку класифікують за такими ознаками:

1. За організаційно-правовою формою на:

-- акціонерний капітал;

-- пайовий капітал.

2. За формою інвестування:

--- капітал у грошовій формі;

-- капітал у матеріально-речовій формі;

-- капітал у формі фінансових активів.

3. За формою власності:

-- приватний капітал;

-- державний капітал;

-- колективний капітал;

4. За резидентністю:

-- національний капітал;

-- іноземний капітал;

5. За характером використання власниками:

-- капітал, що нагромаджується;

-- капітал, що споживається.

6. За способом розрахунків:

-- банківський капітал;

-- нормативний капітал.

7. За джерелами формування:

-- статутний капітал;

-- резервний капітал;

-- нерозподілений прибуток;

-- субординований капітал.

8. За характером використання у банківській діяльності:

-- робочий капітал;

-- неробочий капітал.

Власний капітал банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Власний капітал банку поділяється на калітал-брутто та капітал-нетто.

Власний капітал-брутто - це сума всіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом.

Власний капітал-нетто - це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акцій акціонерних товариств, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто - це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від багатьох чинників, основними серед яких є:

-- рівень мінімальних вимог НБУ до статутного капіталу. Підвищення вимог збільшує потребу у власному капіталі;

-- специфіка клієнтури банку. При значній кількості дрібних вкладників власних коштів потрібно буде менше, ніж за наявності великих вкладників;

-- характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикованих операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Найважливішою складовою банківського капіталу є статутний капітал. Його частка загалом за банківською системою у різних часових інтервалах коливалась від 49 до 60 % сукупного капіталу українських банків.

Перерахування суми статутного капіталу в гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, визначеним НБУ на день укладення установчого договору про створення банку.

За підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, визначеної НБУ.

НБУ має право встановити для окремих банків залежно від їх спеціалізації диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче мінімального розміру.

Мінімальний розмір статутного капіталу банку, створеного за участю іноземного капіталу, має бути не меншим за суму, еквівалентну 8 млн. євро на день підписання установчого договору за офіційним курсом НБУ, за умови, що частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить до 50 %.

Якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить 50 % і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу з участю іноземного капіталу має бути не меншим від суми, еквівалентної 15 млн. євро на день підписання установчого договору за офіційним курсом НБУ.

Статутний капітал може створюватися тільки за рахунок власних коштів учасників (акціонерів) банку. Він не може формуватися за рахунок банківських кредитів, коштів організацій, які за статутом не мають права вести комерційну діяльність та мати прибуток (громадські, релігійні організації, благодійні фонди та ін.), бюджетних коштів, якщо вони мають інше цільове призначення.

Якщо після сплати дивідендів за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне їх залишок, то він може бути використаний на поповнення статутного капіталу банку. Ця операція (капіталізація) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але таке рішення мають ухвалити загальні збори акціонерів.

Статутний капітал банку не може формуватися з непідтверджених джерел.

Статутний капітал банку, створеного у формі акціонерного товариства, формується шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій - звичайних та привілейованих.

Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку та поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо банк не одержує прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не гарантується і при ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими, ніж первісна вартість їхніх інвестицій, а дохід, у разі прибуткової діяльності банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь період функціонування банку. Вони, як правило, не можуть продати їх назад банку-емітенту. В окремих випадках, якщо збори акціонерів ухвалять рішення про скорочення кількості учасників банку, частка простих акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів (фондовій біржі).

Привілейовані акції дають право їхнім власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, що не залежить від одержаного банком прибутку. Власники привілейованих акцій у разі ліквідації банку та розподілу його майна мають переваги порівняно 3 власниками звичайних акцій: їм повертається вартість привілейованих акцій, однак після того, як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні банком.

Із розширенням кола операцій банків, а також у зв'язку з необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного капіталу у банку з'являється потреба в збільшенні розмірів статутного капіталу. Це досягається через проведення додаткової емісії акцій. Зазвичай, банк прагне при додаткових емісіях випускати, насамперед, привілейовані акції з тим, щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

Усі випуски цінних паперів банками - відкритими акціонерними товариствами, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Мета цієї процедури - підвищити відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та знизити ризики, пов'язані з фінансовими зловживаннями та махінаціями.

Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення статутного капіталу банку.

Законом України "Про банки і банківську діяльність" дозволяється володіння істотною частиною статутного капіталу банку юридичною чи фізичною особою. Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити у такий спосіб, щоб мати можливість прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 % статутного капіталу банку чи мати право голосу відповідно до придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов'язана отримати письмовий дозвіл НБУ. Для цього необхідно надати інформацію, передбачену нормативно-правовими актами НБУ щодо фінансового стану та ділової репутації майбутнього власника істотної участі банку.

У разі, якщо за попередній рік діяльність банку була неприбутковою, банку дозволяється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі на суму, що не перевищує 50 % від різниці між капіталом банку і рівнем регулятивного капіталу.

Банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансовими зобов'язаннями. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не менше 5 % від прибутку банку до досягнення ним 25 % розміру регулятивного капіталу банку.

У разі, коли діяльність банку може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, НБУ має право вимагати від нього збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного фонду.

Як правило, у перші роки після створення банки прагнуть відраховувати в резервний фонд значні кошти. Це додає банку стабільності та стійкості. Якщо резервний фонд досяг установленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У разі часткового або повного використання коштів резервного фонду відрахування з прибутку для його формування відновлюються.

Фонд емісійних різниць виникає у тому випадку, якщо акції банку продаються за вартістю, вищою за їх номінальну вартість.

Фонди економічного стимулювання створюються з метою соціально-економічного розвитку банку та формуються за рахунок прибутку, що залишається після оподаткування.

Резерви створюються за рахунок прибутку під можливі втрати від активних операцій банків (кредитних, інвестиційних). Основною метою формування цих резервів є відшкодування збитків, що можуть виникати у банків від неповернення наданих кредитів та процентів за ними, від операцій з цінними паперами та іноземною валютою.

Таким чином, власний капітал банку - це першооснова його створення та ефективного функціонування. Збільшення розміру капіталу дозволяє банку відповідно розширювати вартісні межі своєї діяльності та, водночас, здійснювати складніші, ризикованіші й більш дохідні операції на фінансових ринках. Розмір та структура капіталу впливає на стійкість, надійність і стабільність окремого банку.

1.2 Суть та значення капіталу банку

Для здійснення комерційної і господарської діяльності банки повинні мати у своєму розпорядженні певну суму грошових коштів. Ресурси комерційного банку - це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання активних операцій. Операції, з допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними.

Згідно з існуючими у банківській практиці традиціями, ресурси комерційних банків поділяють на власні, залучені та позичені кошти. До власних ресурсів комерційних банків або до банківського капіталу належать фонди, які створюються банками для забезпечення фінансової сталості, комерційної і господарської діяльності, а також прибуток поточного і минулого років.

Структура банківського капіталу не є сталою за якісним складом і змінюється протягом року залежно від багатьох факторів, зокрема від якості активів, використання прибутку, політики банку щодо забезпечення приросту капітальної бази тощо.

Частка власного капіталу комерційного банку у сукупних ресурсах невелика, тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позиченого капіталів інше. Так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу, для комерційного банку достатнім вважається 10-12%. Це зумовлено специфікою банківської діяльності.

Банк користується переважно чужими коштами, а власні кошти призначені передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує в основному захисну функцію. Функція ж забезпечення оперативної діяльності, яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва постає головною, для власного банківського капіталу є другорядною. Однак роль власного капіталу комерційного банку як джерела забезпечення його оперативної діяльності на перших порах після його утворення є досить відчутною. За рахунок власного капіталу фінансується придбання меблів, організаційної та комп'ютерної техніки, будівництво або ореада банківських офісів, упровадження системи банківського захисту, банківських технологій і систем зв'язку.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Капітал комерційного банку складається із суми основного (капітал 1-го рівня) та додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів.

Основний капітал складається з:

фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу банку;

дивідендів, які направлені на збільшення статутного капіталу;

емісійних різниць(різниць між ціною первинного розміщення акцій та їх номінальною вартістю);

резервних фондів, які створюються за рахунок прибутку банку;

* прибутку минулих років.

Додатковий капітал складається з:

резервів під стандартну заборгованість інших банків;

резервів під стандартну заборгованість за кредитами, які надані клієнтам;

загальних резервів;

результату переоцінки основних засобів;

поточних доходів.

До відвернень належать цінні папери в портфелі банку на інвестиції та вкладення в асоційовані та дочірні установи. Відрахування (мінусування) вартості основних засобів здійснюється тільки тоді, коли вони перевищують суму основного й додаткового капіталів за мінусом відвернень. У складі основного капіталу головна роль належить статутному капіталу банку. Він формується з акціонерного або приватного капіталу при організації нового банку за рахунок внесків засновників чи випуску і реалізації акцій.

Розмір статутного капіталу визначається засновниками, однак він не може бути меншим від мінімального розміру, встановленого Національним банком України.

Мінімальний розмір регулятивного капіталу банку (Н 1) має становити 120 млн. грн.

Розмір регулятивного капіталу банку не може бути меншим, ніж його статутний капітал. Ця вимога не поширюється на новостворений банк протягом одного року з дня отримання ним банківської ліцензії.

Розділ 2. Напрямки та основні особливості статутного капіталу банку

2.1 Джерела формування та напрями використання статутного капіталу

Порядок формування статутного капіталу залежить від організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (AT) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі AT закритого типу - через перерозподіл цих акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді.

При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний капітал поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов'язаннями у межах своєї частки. Статутний капітал НБУ становив на 31.12.2010 року 189 млн. гривень.

Статутний капітал комерційного банку у формі AT створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій - звичайних та привілейованих. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі його доходи, збитки і ризики.

З розширенням кола операцій комерційних банків, а також у зв'язку з необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного капіталу у комерційного банку з'являється потреба в збільшенні розмірів цього капіталу. Це досягається через проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати насамперед привілейовані акції, з тим щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій та ускладненню процесу управління банком.

До складу власного капіталу комерційного банку також входить резервний капітал.

Резервний капітал - це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, спеціальних потреб та покриття збитків. Наявність коштів в резервному капіталі забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

В перші роки після створення комерційні банки прагнуть відраховувати в резервний капітал значні кошти. Це додає банку стабільності та стійкості. Якщо резервний капітал досяг уставленого розміру то відрахування до нього припиняються. У разі часткового або повного використання коштів резервного капіталу відновлюються відрахування з прибутку для його формування.

В комерційних банках також створюються спеціальні фонди, призначені для виробничого та соціального розвитку, їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від чинників:

рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Підвищення вимог - збільшує потребу у власному капіталі;

специфіка клієнтури. При значній кількості дрібних вкладників власних коштів тобто буде менше, ніж за наявності великих вкладників;

характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості комерційних банків у залученні коштів регулюються НБУ. Так, згідно з показником платоспроможності банку, нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Одним з найважливіших компонентів власного капіталу комерційного банку є прибуток від здійснення банківських операцій.

Прибуток визначається як різниця між отриманими доходами і понесеними витратами. Його рівень не може бути нижчий базової процентної ставки по пасивним операціям, оскільки в цьому випадку ринкова вартість випущених банком цінних паперів буде нижча номінальної. При встановленні норми доходу на власний капітал необхідно враховувати відсотки, що сплачуються по привілейованим акціям. Помноживши середню норму доходності на розмір власного капіталу можна визначити масу прибутку, яка направляється на виплату дивідендів. Вона є основою для розрахування суми необхідного прибутку. Для цього до маси прибутку, що використовується для виплати дивідендів, потрібно додати:

видатки банку

відрахування в резервний капітал банку

платежі до бюджету

розмір фондів економічного стимулювання банку

Отже, для операцій банків використовуються ресурси комерційних банків, які визначаються як сукупність власних, запозичених і залучених коштів, які є в розпорядженні банку і визначаються банками в результаті проведення активних операцій.

Головна мета управління капіталу банків полягає в залученні і підтримці достатнього розміру капіталу для здійснення операційної діяльності і захисту від ризику.

2.2 Методика розрахунку банківського капіталу, його аналіз і оцінка

У процесі управління капіталом банку важливе значення має метод обчислення (оцінювання) величини капіталу. Розмір капіталу визначається з допомогою базового балансового співвідношення:

А = 3 + К, (2.1.)

де А - активи;

3-зобов'язання;

К - капітал банку.

В банківській практиці є слідуючі методи обчислення розміру капіталу:

Метод балансової вартості

Метод ринкової вартості

Метод "регулюючих бухгалтерських процедур".

Згідно з методом балансової вартості усі активи і зобов'язання банку оцінюються в балансі за тією вартістю, яку вони мали на момент придбання або випуску. Капітал розраховують за формулою:

К = А-3, (2.2.)

де А - активи;

3-зобов'язання;

К - капітал банку.

Балансова вартість - це метод оцінювання капіталу прийнятний в тому разі, коли балансова та ринкова вартість активів зі зобов'язань не дуже різняться між собою. Але з часом дійсна вартість може значно відхилятися від первісної балансової вартості, що призводить до неадекватної оцінки банківського капіталу. У період, коли кредити та цінні папери знецінюються, метод оцінювання капіталу за балансовою вартістю не дає надійних результатів для визначення ступеня захисту вкладників від ризику.

Метод ринкової вартості полягає в тому, що активи та зобов'язання банку оцінюють за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховують і капітал банку за формулою (2.2). Такий метод оцінювання капіталу є найкориснішим як для інвесторів та вкладників, так і для менеджерів банку. Ринкова вартість капіталу достатньо точно відбиває реальний рівень захищеності банку від ризику банкрутства. Крім того, розглядуваний метод оцінювання є найдинамічнішими, оскільки ринкова вартість активів і зобов'язань, а отже, і капіталу може змінюватися щодня. Менеджмент банку має змогу приблизно оцінити зміну ринкової вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.

Оцінка капіталу за ринковою вартістю відбиває реальний стан банку та ступінь захисту вкладників. Але банки здебільшого не зацікавлені в такому підході до визначення розміру капіталу, оскільки інші методи розрахунку дають привабливіші результати і сприяють зміцненню становища на ринку. Крім того, не завжди можна оцінити активи та зобов'язання за ринковою вартістю, особливо в умовах недостатньо розвиненого ринку. Метод оцінювання капіталу за ринковою вартістю здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб і контролю.

Питання про рівень достатності капіталу, який забезпечив би довіру до банку з боку вкладників, інвесторів, кредиторів та органів нагляду, є найсуперечливішим у теорії банківської справи. Об'єктивна потреба збільшувати капітал банку зумовлена інфляційними процесами, розширенням масштабів банківської діяльності та підвищенням рівня ризику, пов'язаного з мінливістю фінансових ринків. Через це вкладники висувають дедалі жорсткіші вимоги до розміру капіталу.

Враховуючи ту важливу роль, яку банки відіграють у будь-якому суспільстві, регулюючі органи багатьох країн протягом десятиріч встановлювали мінімальні норми (стандарти) достатності капіталу. Капітал банку був і далі залишається одним із показників, які регулюються в кожній країні.

У банківській практиці існують різні методи вивчення достатності капіталу.

1. Метод лівереджу (важеля) полягає у встановленні нормативу співвідношення власних та залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення встановлено на рівні 5 %, то це означає, що залучені кошти банку не можуть перевищувати капітал більш ніж у 20 раз. Метод лівереджу має такі недоліки:

не проводиться диференціація між різними видами капіталу;

не враховується рівень ризикованості активних операцій;

не беруться до уваги позабалансові зобов'язання та пов'язаний з ними ризик.

У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності капіталу може паралельно з іншими методами використовуватись як допоміжний.

2. Метод порівняльного аналізу показників. За цим методом для оцінювання адекватності капіталу використовуються розглянуті далі показники:

відношення сукупного капіталу до сукупних активів;

відношення сукупного капіталу до сукупних депозитних зобов'язань;

відношення сукупного капіталу до ризикових активів, розраховуваних як сума всіх активів, крім готівки та державних цінних паперів.

Значення показників постійно контролюється та аналізуються регулюючими ознаками, але нормативи чи граничні межі не встановлюються. У процесі нагляду використовуються прийоми структурного, порівняльного та динамічного аналізу.

Показники конкретного банку порівнюються з аналогічними значеннями інших банків або із середньогалузевими. Динамічний аналіз призначений для виявлення тенденцій у зміні розміру капіталу одного й того самого банку протягом деякого періоду часу.

Недоліками методу порівняльного аналізу показників адекватності капіталу є суб'єктивний характер оцінок та висновків, відсутність загальноприйнятих стандартів достатності капіталу, значна трудомісткість.

3. Метод експертних оцінок адекватності капіталу базується на використанні висновків експертів про якість управління банком, рівень прибутковості та ліквідності, динаміку депозитної бази, структуру балансу, ризикованість активних операцій, регіональні особливості ринку, на якому працює банк. Метод передбачає вивчення діяльності кожного банку в контексті конкретних ринкових умов та врахування взаємозв'язку зовнішніх і внутрішніх чинників. Якщо стан ринку характеризується підвищеною ризикованістю або виявлена слабкість внутрішніх структур, то перед банком може бути поставлена вимога збільшення капіталу понад мінімальний рівень.

Метод експертних оцінок з успіхом може використовуватись для оцінювання адекватності капіталу окремих банків, але з огляду на значні розміри банківської системи країни та різноманітність ринків застосування його стає проблематичним.

З метою забезпечення стабільності міжнародної фінансової системи і якомога справедливішої конкуренції в 1987 році Базельським комітетом регулювання банківської діяльності була прийнята угода про єдині міжнародні стандарти достатності капіталу, яка дістала назву "Базельська угода про конвергенцію капіталу". Базельський комітет складався з представників центральних банків та регулюючих органів 12 провідних індустріальних країн світу: Бельгії, Канади, Франції, Італії, Німеччини, Японії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Люксембургу, Великої Британії та СІЛА. Кожна країна взяла на себе відповідальність за приведення власних вимог адекватності капіталу до міжнародних стандартів. Формально Базельська угода була схвалена в липні 1988 року і для впровадження нових методів визначення достатності капіталу передбачався перехідний період.

Базельська угода базується на визначенні структури капіталу і врахуванні кредитного ризику активів та позабалансових зобов'язань. Основні стандарти угоди єдині для всіх банківських установ, що перебувають під юрисдикцією перелічених країн, а регулюючі органи мають право самостійно встановлювати коефіцієнти ризику та визначати деякі складові капіталу. Базельська угода відкрита для приєднання інших країн.

За Базельською угодою банківський капітал поділяється на два типи:

основний капітал або капітал першого порядку (рівня);

додатковий капітал або капітал другого порядку (рівня).

Основний капітал включає звичайні акції, безстрокові привілейовані акції, якими не передбачається накопичення дивідендів; нерозподілений прибуток; додатковий дохід у вигляді коштів акціонерів, внесених без додаткового випуску акцій; премії за акціями, якщо вони продаються з надлишковою ринковою вартістю порівняно з номінальною; неконтрольний пакет акцій консолідованих дочірніх компаній. Основний капітал є найбільшою частиною сукупного капіталу.

Додатковий капітал включає субординовані боргові зобов'язання; загальні резерви на покриття збитків за кредитами та орендою; безстрокові, довгострокові та конвертовані привілейовані акції, які дають право на накопичення дивідендів; резерви переоцінювання основних засобів, коли вони можуть бути оцінені за вищою вартістю і різниця зараховується до капіталу, вартість якої може змінюватися.

Складові капіталу другого порядку регулюються самостійно країнами, які підписали Базельську угоду.

До розрахунку показників достатності капіталу береться фактичне значення додаткового капіталу, але сума не повинна перевищувати розміру основного капіталу. Це означає, що загальна величина додаткового капіталу може бути більшою за основний капітал, але сума перевищення не зараховується до розрахунку нормативів достатності капіталу. Крім того, жодна з форм додаткового капіталу не може становити більш ніж 50% основного. Резерви на покриття збитків за кредитами та орендою включаються до складу додаткового капіталу за умови, що вони є загальними (а не спеціальними) і становлять не більш як 25% зважених за коефіцієнтами ризику активів.

Відрахування (відвернення) складаються з інвестицій та інших вкладень у консолідовані дочірні підприємства, вкладень у капітальні цінні папери, інших вкладень, які регулюються органами нагляду кожної країни.

Базельською угодою також передбачено врахування кредитного ризику, пов'язаного із різними видами активів та позабалансових зобов'язань банку. Кожний вид балансових активів банку множиться на коефіцієнт ризику, який відображає ймовірність неповернення даного активу. Кожний елемент позабалансових зобов'язань конвертується в активи через перевідні коефіцієнти і також зважується на відповідний коефіцієнт ризику. Суму всіх активів та позабалансових зобов'язань з урахуванням рівня ризиків називають сукупними активами, зваженими за ризиком.

Міжнародною угодою пропонується шкала коефіцієнтів ризику, які можуть бути використані без змін або скореговані залежно від економічної ситуації конкретної країни. НБУ підвищив коефіцієнт ризику основних фондів з огляду на достатній рівень насиченості ринку нерухомості, що може супроводжуватися зниженням цін на будівлі, споруди, та зменшенням їх ліквідності.

Міжнародні стандарти достатності капіталу вимагають додержання мінімально допустимих нормативів основного капіталу N1 та сукупного капіталу N2:

(2.3)

(2.4)

де К1, К2 - капітал відповідно основний і додатковий, причому К2 < К1; САр - сукупні активи та позабалансові зобов'язання.

Норматив платоспроможності банку норматив 3 визначається як відношення капіталу К до активів Ар, зважених за ступенем ризику за допомогою відповідних коефіцієнтів.

Нормативне значення нормативу 3 не повинно бути нижчим ніж 8%.

За економічним змістом співвідношення капіталу банку та ризикозважених активів визначає достатність капіталу для проведення активних операцій з урахуванням ризиків, що характерні для банківської діяльності.

Норматив платоспроможності норматив 3 відповідає міжнародним стандартам достатності сукупного капіталу N2, визначених Базельською угодою. За умови виконання нормативу сукупного капіталу N2, норматив основного капіталу N1 виконується автоматично. На практиці можлива ситуація, коли норматив N1 виконується, а норматив сукупного капіталу N2 не виконується, але навпаки бути не може. Тому виконання нормативу платоспроможності НЗ, установленого для українських банків, означає додержання міжнародних стандартів достатності капіталу за Базельською угодою.

До наступних двох груп низькоризикових активів належать кредити, надані центральним органам державного управління, з коефіцієнтом ризику 10%, а також боргові цінні папери місцевих органів влади та надані їм кредити з коефіцієнтом ризику 20%. Групу активів із середнім рівнем ризику 50% становлять кошти на рахунках в інших банках.

Норматив 4 показує рівень достатності капіталу з огляду на загальний обсяг діяльності, незалежно від розміру різноманітних ризиків. Цей норматив використовується у банківській практиці для посилення контролю за розміром капіталу порівняно з активами. Міжнародними нормами застосування такого показника не передбачено.

З метою забезпечення процесу реальної капіталізації банківської системи НБУ розроблено систему визначення категорії банку залежно від розміру капіталу. Згідно з даною системою всі банки належать до однієї з п'яти категорій капіталу, для кожної з яких розроблено відповідну програму нарощування капітальної бази та конкретні рекомендації щодо дивідендної політики банку.

Система категоричності капіталу призначена для посилення контролю за процесом капіталізації банків з боку НБУ та для забезпечення умов реального нарощування капіталу комерційними банками України.

Ця система може розглядатися як метод централізованого управління капіталом банківської системи в цілому, основна мета - нарощувати капітальну базу.

За прийнятою термінологією західних банкірів адекватність капіталу характеризує міру покриття власним капіталом ризику по активах і служить оцінкою здатності банку захистити інтереси кредиторів та інвесторів. Співвідношення між власними і залученими коштами визначає межу залучення ресурсів на одиницю власних коштів. До укладення угоди про достатність капіталу сигналізував показник, що характеризував питому вагу власного капіталу в сумарних активах.

Завершальним етапом аналізу є аналіз прибутковості банківської діяльності. Банківський прибуток важливий для всіх учасників економічного процесу. Він є основним показником ефективності комерційної діяльності, джерелом зміцнення і розвитку комерційного банку. Кінцевий фінансовий результат (прибуток або збиток) визначається як різниця між загальною сумою доходів від банківської діяльності і надходжень від позареалізаційних операцій та сумою витрат за цими операціями.

Прибуток - показник результативності банку, його діяльності, його аналіз починається з розгляду складових компонентів. В загальному плані, прибуток, що залишається в розпорядженні банку, залежить від трьох "глобальних" компонентів: доходів, витрат, сплачених в бюджет податків.

Аналіз доходів та витрат розкриває причини їх змін.

В першу чергу за рахунок прибутку сплачується податок та інші обов'язкові платежі до бюджету. Проводиться відрахування від прибутку в статутний і резервний фонди. Частина прибутку відраховується в фонд економічного стимулювання відповідно до порядку встановленого Національним банком України.

Існує метод оцінки прибутковості банківської діяльності за допомогою відносних показників (коефіцієнтний метод).

Основним показником прибутковості банку прийнято вважати (рентабельність), а саме - відношення прибутку до витрат банку:



Одним із резервів збільшення рентабельності є ступінь віддачі активів. Підводячи підсумки, можна сказати, що ринкові відносини узаконюють нову роль прибутку, як оцінювального показника роботи банку. В цьому плані особливо актуальним, стає аналіз банківської діяльності з точки зору її дохідності.

Отже, капітал банку є метою аналізу пасивних операцій комерційного банку, що є визначенням ефективності формування ресурсної бази банку за зниження її вартості та підвищення фінансової стабільності.

Розділ 3. Шляхи та оптимізація капіталу комерційного банку

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;

метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а отже, зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після сплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;

достатнє фінансування діяльності банку.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати кошти у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

1) незалежність від кон'юнктури ринку;

2) відсутність витрат із залучення капіталу зовні;

3) простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший;

4) відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу

спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

виникнення проблеми зменшення дивідендів;

повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

- емісія акцій;

- емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);

- продаж активів та оренда нерухомості.

Менеджмент банку вдається до зовнішніх джерел зростання капітальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції капітал банків швидко знецінюється і прибутку може навіть не вистачити на компенсацію витрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуті норми достатності капіталу, то перед менеджментом банку постає завдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за рахунок зовнішніх джерел.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку - це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов'язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити на свої можливості і оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн передбачена державна реєстрація емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махінації, прострочені борги перед бюджетом та кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок діє і в Україні. Отже, не всі банки мають доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій.

Капітальні боргові зобов'язання являють собою довгострокові позичкові кошти, вкладені в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску в обіг довгострокових цінних паперів або боргових зобов'язань. Передбачається, що такі зобов'язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов'язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами при встановленні порядковості виплат.

Субординовані зобов'язання менш ризикові, ніж акції банку, тому мають нижчий рівень дохідності, а для банку є дешевшим джерелом поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов'язання випускаються на 10-15 років під фіксовану ставку, або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості.

Привабливість для банку такого способу нарощування капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються.

Але не всі банки можуть скористатися таким джерелом поповнення капіталу, оскільки доступність його значною мірою визначається банківським законодавством конкретної країни.

В Україні субординована заборгованість не входить до складу капіталу, а відноситься до запозичених коштів банку. Такий підхід цілком правомірний. За своєю економічною природою субординовані зобов'язання для банку є позичковими коштами, які зрештою потрібно буде повертати власникам. Проте з огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку такі позикові кошти можна прирівнювати до власних. Крім того, банки можуть користуватися даним джерелом необмежено довго, погашаючи попередній борг за рахунок нової емісії. Але економічна ситуація в Україні суттєво відрізняється від економічних умов розвинених країн. Загальна нестабільність та відсутність вторинного ринку цінних паперів майже унеможливлюють розміщення довгострокових облігацій. Вітчизняні комерційні банки мають право випускати облігації лише за умови сплати всіх випущених ними акцій, але багато банків не можуть довести статутні капітали до мінімальних розмірів. Отже, банківські облігації в Україні не набули розвитку і навіть за умови включення їх до складу додаткового капіталу не могли б розглядатися як реальне джерело формування ресурсів банку.

В розвинених країнах з потужними фінансовими ринками субординовані цінні папери та зобов'язання становлять відносно незначну частину банківського капіталу. Таким джерелом з успіхом можуть користуватися лише великі за розмірами банки, які мають довіру інвесторів. Більшість дилерів з операцій із цінними паперами відмовляються мати справу з емісіями невеликих банків через високі видатки на ризик.

Перевага методу поповнення капіталу шляхом випуску субординованих зобов'язань і цінних паперів полягає в підвищенні показників прибутковості на одну акцію за умови, що такі кошти приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними. Але такий спосіб формування капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення власних та залучених коштів) і підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акцій банку.

З метою поповнення капіталу та одержання значних грошових коштів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними в умовах, коли через інфляцію ринкова вартість майна значно зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості. Частіше в банках створюються резерви переоцінювання основних засобів для покриття різниці між їх ринковою та балансовою вартістю. На суму дооцінки активів випускаються акції, які безкоштовно розміщуються між акціонерами банку, збільшуючи частку їх власності. Така операція капіталізації резервів і дооцінювання активів називається бонусною емісією. Бонусна емісія збільшує розмір капіталу, не розпорошуючи власності і не підвищуючи ризику втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на розмір прибутку в розрахунку на акцію.

Менеджменту банку необхідно взяти до уваги відносну вартість та ризик, пов'язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акцій - фактично єдине зовнішнє джерело поповнення капіталу.

Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги:

висока вартість;

труднощі, пов'язані з розміщенням акцій на ринку;

значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію;

послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії.

Комерційні банки мають планувати свою діяльність щодо поповнення капіталу. Процес планування включає обов'язкові етапи:

розробка загального фінансового плану діяльності банку;

визначення величини капіталу, необхідної для розширення активних операцій, підвищення їх ризиковості (якщо банк проводить агресивну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду;

визначення величини капіталу, що його банк має змогу залучити за рахунок нерозподіленого прибутку;

оцінювання та вибір найприйнятнішого зовнішнього джерела поповнення

капіталу на підставі аналізу ринкових умов, прав та інтересів власників,

прогнозів щодо майбутньої прибутковості банку.

Вітчизняні банки відчувають дедалі більшу потребу в збільшенні обсягів капіталу, тому планування перспектив розвитку капітальної бази розглядається як одне з основних питань менеджменту банківсьго статутного капіталу.

Висновки

Розглядаючи таку цікаву тему у банківській діяльності як методи зміни статутного капіталу, у курсовій роботі ми намагались вивчити і проаналізувати теоретичні аспекти.

Керуючись у своїй роботі нормативними та інструктивними матеріалами, ми прагнули як найповніше виявити різні тенденції і спрогнозувати на майбутнє діяльність банку.

У своїй роботі ми не претендуємо на вичерпність, позаяк така тема є дуже багатогранна, зачіпає багато аспектів банківської діяльності, які тут не були розглянуті. Але ми старались висвітлити один бік цієї глибокої теми, аналізуючи фінансовий стан ВАТ КБ "Надра".

У першому розділі розглянуто теоретичні аспекти капіталу банку, сутність значення. У другому розділі розглядали основні напрямки і особливості статутного капіталу. У третьому розділі на основі теоретичних розробок і практичних впроваджень ми робили деякі висновки, пропонуючи напрямки вдосконалення роботи даної сфери банківської діяльності. Капітал банку становить фінансову основу його діяльності та є джерелом ресурсів. Банки працюють з позиковими коштами, тому саме капітал банку покликаний підтримувати довіру клієнтів до банку.

Для вирішення питання достатності власних коштів банку для його нормального функціонування органи нагляду за банківською системою встановлюють нормативні вимоги до капіталу. Так показник достатності капіталу є найважливішим з усіх, що використовуються для оцінки надійності банку. фінансовий статутний комерційний капітал

Оскільки банки України, та і взагалі кредитні установи, працюють у сфері ризику, то тут важко планувати і прогнозувати конкретно на певні періоди. Треба враховувати дію зовнішніх факторів, які впливають об'єктивно на банківську діяльність. Якщо внутрішні фактори ми ще можемо якось регулювати чи керувати ними, то зовнішні фактори дуже мало піддаються впливу зі сторони окремих банків. Але банки працюють у сфері керованого ризику. Тому, ми вважаємо, що за допомогою різних методів запобігання ризикам: хеджування, ф'ючерсних, опціонних контрактів можна якщо не нівелювати, то хоча б зменшити до мінімуму непередбачувані і небажані ризикові ситуації.

...