Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Кафедра фінансів

НКП м. Суми

Курсова робота

На тему

Комерційні банки

Студентка Нужна Анна Вікторівна

Викладач Зайцев Олександр Васильович

НКП м. Суми

Зміст

• Вступ
• 1. Кредитні органи банківської системи
• 1.1 Комерційні банки: їх види та операції
• 1.2 Роль банків в економіці України
• 2. Кредитні операції комерційних банків
• 2.1 Принципи банківського кредитування
• 2.2 Кредитний ризик та способі захисту від нього
• 3. Практичні особливості організації кредитування в комерційних банках України
• 3.1 Етапи кредитування
• 3.2 Проблемні кредити
• 3.3 Сучасній стан кредитування економіки України
• Висновок
• Список використаної літератури
• Практична частина

Вступ

В ринкової економіці банківська справа набуває надзвичайної ваги в суспільному житті. Банки різних рівнів своєю діяльність глибоко проникають у всі сфері економіки, активно обслуговують і впливають на всі економічні та соціальні процеси в країні. Банківська справа забезпечує ринкову систему механізмами та інструментами реалізації її здатності до саморегулювання, а державі надає можливість ефективно впливати на економіку задля реалізації всіх суспільних інтересів. Тому в ринкових умовах з банківською справою постійно стикаються, по суті, всі члени суспільства, будь-то звичайні фізичні особи, чи підприємства та великі господарські структури, чи урядові та законодавчі органи влади, і, звичайно самі працівники банків.

Дуже нагальною є потреба в банківських послугах підприємств, фірм, державних установ, громадських організацій тощо. Всі вони потребують відкриття в банках різних рахунків для зберігання грошових коштів, для здійснення різноманітних платежів, для “доходного” розміщення своїх вільних коштів тощо. Постійно потребують вони від банків послуг з обміну валюти, купівлі та продажу цінних паперів, консультацій та багато інших.

Дослідження організації кредитних операцій в комерційних банках і є метою даної роботи.

Мета роботи: дослідження особливостей теоретичних питань та практичної організації кредитних операцій в комерційних банках України

Важливою частиною діяльності банків є надання кредитів підприємствам та організаціям. Кредитні операції в комерційних банках -- ключовий вид активних операцій банків, вони забезпечують переважну частину доходів у багатьох банків. Позички банків -- важливе джерело грошових коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки.

1. Кредитні органи банківської системи

1.1 Комерційні банки: їх види та операції

Комерційні банки можуть розглядатися у двох аспектах -- широкому та вузькому. В широкому розумінні комерційний банк -- це будь який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи, після центрального банку. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій всі банки, крім центрального, по суті називаються комерційними.

У вузькому розумінні комерційний банк -- це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так він характеризується у банківський практиці Німеччини, США та інших країн, в яких поряд з групою комерційних банків діє велика група інших банків другого рівня, які не називаються комерційними. В подальшому у цій роботі буде використовуватися поняття комерційного банку в тому розумінні, яке прийнято в української практиці.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

-- принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

-- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Українська банківська практика переважно орієнтується на принцип сегментування. Але незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються по набору операцій та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки, такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих операцій, наприклад, іпотечних, кредитних тощо, та галузевою чи секторовою, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.

В Україні за набором операцій, що виконуються, переважну кількість комерційних банків можна віднести до категорії універсальних.

Виходячи з досвіду західних країн, всі універсальні банки можна об'єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.

Комерційні банки (у вузькому розумінні) обслуговують насамперед підприємства та організації різних галузей народного господарства, а також фізичних осіб. Правовою формою їх організації є переважно акціонерна. Банківські акціонерні товариства можуть бути відкритого та закритого типу. Акціонерами можуть бути юридичні та фізичні особи. Серед юридичних осіб переважають акціонерні компанії, але можуть бути і приватні фірми, громадські об'єднання, державні підприємства та організації. Так, значна частина акціонерного капіталу трьох найбільш комерційних банків України (Промінвестбанку, АКБ “Україні”, Укрсоцбанку) належить державі, а серед їх акціонерів переважають фізичні особи, зокрема працівники цих банків.

Світова практика знає цілий ряд великих банків, які базуються на приватній власності, тобто не є акціонерами. Це, як правило, старі банки, створені багатими сім'ями ще на початку 19 сторіччя. Вони мають солідну репутацію, спеціалізуються на обслуговуванні обраної клієнтури. Багато приватних банків є у Великобританії, Німеччині, Швейцарії. Проте провідні позиції на грошових ринках усіх країн займають акціонерні комерційні банки.

Разом з тим у всьому світі спостерігається тенденція до послаблення ролі комерційних банків на грошових ринках. Так, в США частка комерційних банків в загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945--1985 рр з близько 75 % до 40 %, а частка їх в активах всіх депозитних банків за цей період знизилася з 87 % до 64 %. Це спричинено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників (в США насамперед -- пенсійні фонди та страхові компаній), а також прискоренням універсалізації діяльності таких раніше спеціалізованих банків як ощадна каси та кредитні союзи [5].

Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. В Україні мережа ощадних інститутів представлена одним банком -- Ощадним банком, який за кількістю філій та зайнятих працівників є найбільшим банком і займає домінуючі позиції на ринку заощаджень.

На Ощадбанк України припадає 76,0 % всіх банківських вкладів населення, з них 56,0 % вкладів до запитання, 4,0 % строкових вкладів до 1 року і 38,0 % строкових вкладів більше 1 року [5]. Сьогодні Ощадбанк -- це досить спеціалізований депозитний інститут.

Третю групу універсальних банків становлять кредитні товариства (кооперативні банки, кредитні товариства тощо). За характером діяльності вони подібні до ощадних банків. Це кооперативні ощадні інститути, які організовані групами приватних осіб, об'єднаних спільними економічними інтересами (фермери, ремісники), або профспілками. Це широко розгалужена мережа кредитних інститутів з великою кількістю окремих установ.

В Україні система кредитних товариств тільки починає розвиватися. Найбільш відомим представником цієї групи банків є Експобанк, що функціонує в Києві. Характерною ознакою кредитних товариств, як окремого виду універсальних банків, є те, що вони базують свою діяльність на пайових внесках і депозитних вкладах своїх членів, яким надаються ці кошти в позички -- короткострокові, середньострокові та довгострокові. Проте в останній час ці банки вивели свою діяльність за межі обслуговування тільки своїх членів, стали приймати всі види вкладів від інших осіб і надавати всім широкий спектр послуг. Тому вони істотно наблизилися за характером діяльності до звичайних комерційних банків.

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи:

-- пасивні операції;

-- активні операції;

-- послуги.

Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому власного капіталу для забезпечення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання запланованого доходу. Сформовані в результаті пасивних операцій кошти становлять переважну частину всіх ресурсів банків, що визначає важливу роль цих операцій і їх діяльності.

До пасивних операцій належать:

-- залучення коштів на депозитні рахунки -- поточні (до запитання), строкові, ощадні та інші;

-- недепозитне залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському ринку, позичок центрального банку, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов'язань

основний вид пасивних операції -- залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, розрахункові, строкові, ощадні, валютні, тощо. Всі кошти, залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці операції -- депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів, за рахунок яких банки формують переважну частину своїх доходних активів.

Недепозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків, тобто в надзвичайних ситуаціях, оскільки ці кошти більш дорогі та короткострокові ніж депозитні.

Результати пасивних операцій відображаються в пасивній частині балансу банку.

Активні операції -- це розміщення власних та залучених коштів з метою одержання доходу та забезпечення своєї ліквідності. Вони тісно пов'язані з пасивними операціями. Розміщуючи кошти в активи, банки постійно слідкують за тим, щоб частина коштів залишалася у вигляді обов'язкових та вільних резервів, щоб тривалість вкладень в активи відповідала тривалості залучення коштів в пасиви. Крім того, кредитні операції в банках (в активах) призводять до появи додаткових коштів в пасивах. Все це вимагає від банків управління активними і пасивними операціями в їх взаємозв'язку як єдиним комплексом банківської діяльності.

До активних операцій належать:

-- операції з надання кредитів;

-- вкладення в цінні папери;

-- формування касових залишків та резервів;

-- формування інших активів (формування основних засобів -- будівель, обладнання тощо).

Кредитні операції здійснюються в формі надання позичок під зобов'язання позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки. Це ключовий вид активних операцій банків, вони забезпечують переважну частину доходів у багатьох банків. Позички банків -- важливе джерело грошових коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки.

Разом з тим кредитні операції несуть в собі найбільшу загрозу для банків -- ризик неповернення позичок. Тому банки при наданні кредитів повинні вживати заходів щодо запобігання кредитних ризиків: ретельно перевіряти здатність позичальника повернути позичку (його кредитоспроможність), вимагати забезпечення позички чи гарантії її повернення третьою особою (банком, страховою компанією), створювати резервні фонди тощо.

За користування наданими в позичку коштами банки стягують з позичальників плату у вигляді процента, який є важливим джерелом доходів банків.

Залежно від тривалості обороту коштів, сформованих позичальником за участю банківських позичок, та від окупності прокредитованих банками проектів, банківські кредити поділяються на короткострокові (до 1-го року), середньо- та довгострокові (відповідно до 3-х та більше 3-х років). Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.

Зі строком кредиту тісно пов'язаний ризик його неповернення -- чим довший строк, тим вищий ризик. Тому по середньо- та довгострокових кредитах банки встановлюють більш високі процентні ставки ніж по короткострокових. Але й цей захід не завжди захищає банки. В умовах інфляції, коли ймовірність ризиків істотно підвищується, банки взагалі перестають надавати спочатку довгострокові, а потім і середньострокові кредити.

Банківські кредити за забезпеченням поділяються на:

незабезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

незабезпечені (бланкові).

Також банківські кредити поділяються за ступенем ризику, за методами надання та за строками погашення.

1.2 Роль банків в економіці України

Поява дворівневої банківської системи у державах колишнього східного блоку була першою помітною ознакою переходу до економічної системи, орієнтованої на ринок. Адже банківська система є важливою єднальною ланкою між макроекономічними факторами та мікроекономічними процесами, а отже, істотно впливає на успішність чи неуспішність перехідного періоду.

У сучасній ринковій економіці із розподілом праці банківська система має величезне значення завдяки зв'язкам цієї системи з усіма секторами економіки. Найважливіші функції банків полягають у забезпеченні безперебійного грошового обігу та обігу капіталу, у наданні можливостей отримання необхідного фінансування підприємствами, державою, приватними особами, а також створення сприятливих умов для вкладання коштів із метою нагромадження заощаджень у національній економіці. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні кошти, заощадження та доходи населення, виконує кредитні, інвестиційні та інші операції.

На сьогодні в Україні діє 15 комерційних (у вузькому розумінні) банків зі змішаним капіталом (6 % від загальної кількості банків), серед яких 5 банків мають 100 %: іноземного капіталу і зареєстровані як українські суб'єкти господарювання. Це “Кредит Ліонес” (французький капітал), “Сосіете Генерале” (французький капітал), Депозитно-кредитний банк (польський капітал), ING Banc i “Кредит Свісс”. Решта 12 банків мають лише частину іноземного капіталу у своїх статутних фондах. Крім того, нині в Україні працюють 22 представництва закордонних банків [10].

З прийняттям закону “Про Національний банк України” (травень 1999 року) у нас чіткіше визначено статус центрального банку, відмежовано його функції від функцій комерційних банків. Останні, будучи економічно незалежними (тобто такими, що не відповідають за зобов'язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольняти потреби населення та національної економіки у банківських послугах, створити умови для стабілізації і зростання економіки України. Адже саме комерційні банки є основою кредитної системи, універсальними установами, бо вони пов'язані з усіма сферами економічного відтворення.

Характерною рисою комерційних банків має бути самостійність у сфері торгівлі позичковим капіталом. Однак із метою обмеження створення великої кількості “слабких банків”, які можуть легко банкрувати і викликати ланцюгову реакцію банкрутств серед своїх клієнтів, держава і центральний банк повинні встановити досить високі вимоги щодо ліквідності комерційного банку (обсягів обов'язкових резервів, граничного розміру ризику на одного позичальника, квот на статутний капітал тощо). За сучасних умов важливо забезпечити процес універсалізації банків поряд з їхньою спеціалізацією, що зумовлюється концентрацією виробництва й паралельним утворенням малих спеціалізованих підприємств.

2. Кредитні операції комерційних банків

2.1 Принципи банківського кредитування

Банківське кредитування здійснюється з принципами строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності.

Принцип строковості означає, що позичка повинна бути повернена позичальником банку у встановлені кредитною угодою строки.

Економічною основою строковості кредиту, що надається позичальнику на цілі основної виробничої діяльності, є тривалість кругообороту обігового капіталу.

Граничний термін кредитування позичальника на такі цілі не повинен перевищувати 12 місяців, тобто формування обігового капіталу підприємств здійснюється за допомогою короткострокового кредиту.

Кредити на нове будівництво, технічне переозброєння та розширення діючих підприємств і їх реконструкцію, тобто на створення та відтворення основного капіталу, надаються в строки, що обумовлені нормативними строками будівництва, освоєння та окупності об'єкта. Ці строки, як правило, перевищують 12 місяців. Іншими словами, формування основного капіталу підприємства здійснюється за допомогою середньострокового та довгострокового кредиту.

Від дотримання принципу строковості кредиту залежить можливість банку надавати нові кредити, оскільки одним з джерел кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу означає перетворення строкової заборгованості за позичками в прострочену. При порушенні строків повернення та наявності прострочених позичок нові кредити підприємствам, як правило, не надаються.

Дотримання принципу цільового кредитування допомагає комерційному банку приймати більш зважене рішення про можливість та обґрунтованість надання позик, служить до певної міри гарантією забезпечення їх повернення.

Принцип забезпеченості кредитів має на меті захищати інтереси банку та не допускати збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника.

В ролі носіїв гарантії повернення кредиту виступає різне майно позичальника. Комерційні банки можуть надавати і незабезпечені майном кредити (бланкові), однак вони мають обмежене застосування, оскільки пов'язані з великим ризиком для банку та надаються під високий процент.

Надаючи кредити юридичним та фізичним особам, банки вимагають не тільки повернення процентів у встановлений термін, але і сплати процентів за користування ними.

Принцип платності кредиту полягає в тому, що за користування позичкою клієнт сплачує банку, крім вартості основного боргу, додаткову суму у вигляді проценту. В умовах ринкових відносин процент стає об'єктивним супутником кредиту, складовою частиною позичкової операції, оскільки позичкова операція -- це акт комерційного продажу на визначений термін грошових коштів.

За рахунок доходів у вигляді процентної плати банки покривають свої видатки та отримують прибуток.

Надання клієнтам позик здійснюється банками в межах наявних кредитних ресурсів.

Всі питання, пов'язані з кредитуванням, вирішуються банком та позичальником на договорній основі шляхом укладання кредитної угоди, в якій зазначені ціль, сума та строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, форми забезпечення зобов'язань, процентні ставки, порядок плати за позикою, зобов'язання, права та відповідальність сторін по видачі та погашенню кредиту, перелік документів, періодичність їх надання банку та інші умови.

2.2 Кредитний ризик та способи захисту від нього

В процесі проведення кредитних операцій банки зустрічаються з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позичальником основного боргу та процентів, належних кредитору. Для кожної кредитної операції характерні свої специфічні причини та фактори, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникнути при погіршенні фінансового стану позичальника, відсутності необхідних організаційних здібностей у керівництва, що приймає рішення про кредитування, та інших обставинах.

Існує декілька способів захисту від кредитного ризику: лімітування кредитів, диверсифікація кредитних вкладень, вивчення та оцінка кредитоспроможності позичальника, вимога від клієнтів достатнього та якісного забезпечення по виданих кредитах, оперативність при стягненні боргу, страхування кредитних операцій.

Лімітування кредитів -- це спосіб встановлення сум граничної заборгованості по позиках конкретному позичальнику. Воно здійснюється шляхом встановлення лімітів кредитування. Ліміти кредитування являють собою заздалегідь встановлену граничну суму кредиту, яку позичальник має право отримати від банку.

В практиці роботи колишніх державних банків використовувались різні види лімітів: вихідні, внутрішньоквартальні, ліміт видач, контрольна цифра, плановий розмір кредиту. Акціонерні комерційні банки використовують таку форму лімітування кредитів як кредитна лінія. Кредитна лінія являє собою юридично оформлене зобов'язання банку перед позичальником надавати йому протягом визначеного угодою строку кредити в розмірах обумовленого ліміту.

Кредитна лінія, як правило, відкривається при тривалому співробітництві банку з позичальником. Вона має ряд переваг як для банку, так і для клієнта. Позичальник отримує можливість точніше оцінювати перспективи розвитку своєї діяльності, зменшити накладні витрати та втрати часу, пов'язані з веденням переговорів та укладенням кожної окремої кредитної угоди. Банк має аналогічні вигоди. Крім того, він детально ознайомлюється з діяльністю позичальника. Відкривши кредитну лінію, банк незалежно від ситуації на грошовому ринку зобов'язується надати кредит.

Диверсифікація позичок, як спосіб захисту від кредитного ризику, являє собою розподіл наданих кредитів між різними суб'єктами (юридичними та фізичними особами). Чим більше позичальників тримає кредит, тим, при інших рівних умовах, буде менший ступінь ризику неповернення боргу, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша ніж декількох.

Для дотримання комерційними банками принципу диверсифікації кредитів Національний банк України встановив їм такий економічний норматив, як максимальний розмір ризику на одного позичальника. Величина цього ризику не повинна перевищувати 25% власних коштів банку.

Оперативність при стягненні боргу передбачає обов'язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом всього строку користування позичкою останнім. Банк повинен уважно слідкувати за станом справ у клієнта і у випадку появи у нього проблемних ситуацій, що можуть призвести до несплати боргу, вжити відповідних попереджувальних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Страхування кредитних операцій, як спосіб захисту від кредитного ризику, означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на мікро-, так і на макрорівні, а також страхувати окремі високоризикові кредитні операції в спеціалізованих страхових організаціях.

Важливою умовою виникнення кредитної операції є надійність потенційного позичальника і прогнозування ризику неповернення кредиту.

В процесі роботи, що проводиться перед укладанням кредитної угоди, працівник банку повинен проаналізувати кредиспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно повернути кредит, вивчити фактори, що можуть вплинути на цей процес.

Збереження основної суми боргу стає однією з головних вимог, якої банк повинен дотримуватись при проведенні кредитних операцій. Тому оцінка якості потенціального позичальника є одним з найважливіших етапів розгляду заявки на кредит. При цьому важливе значення має наявність обґрунтування позики.

Оцінюючи персональні якості позичальника, банк зосереджує увагу на таких моментах як його репутація, чесність, професійні здібності, матеріальна забезпеченість.

Відносно потенційного позичальника треба також вияснити своєчасність погашення ним позичок, що були отримані раніше (в тому числі і в інших банках), ставлення до інших зобов'язань в минулому. Сумлінно вивчається фінансовий стан позичальника, ліквідність балансу, ефективність використання власних та запозичених коштів. Для цього використовується бухгалтерська та статистична звітність позичальника за минулі періоди, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози його фінансового становища протягом всього строку користування позикою.

3. Практичні особливості організації кредитування в комерційних банках України

3.1 Етапи кредитування

Кредитування в комерційних банках складається з ряду етапів, кожний з яких окремо забезпечує вирішення певних частин задач, а в сукупності досягаються головні цілі кредитних операцій -- їх надійність і прибутковість для банку. Про розвиток короткострокового та довгострокового кредитування в системі комерційних банків свідчать такі дані.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки на отримання кредиту. Для отримання кредиту позичальник звертається до банку з обгрунтованним клопотанням (заявкою), в якому вказується: цільове призначення кредиту, його сума, термін користування кредитом, конкретні дати його погашення, коротка характеристика кредитованої операції та економічний ефект від її здійснення. За проханням банку, крім клопотання (заявки) позичальник подає до розгляду інші матеріали.

Так, якщо клієнт вперше звернувся за кредитом, він подає копію установчого договору, статуту, положення чи інших документів, що підтверджують його правомочність в отриманні кредиту. Подається також техніко-економічне обгрунтовання кредиту з розрахунком надходжень від реалізації; копії контрактів, угод та інших документів, що стосуються кредитної операції; зобов'язання по забезпеченню своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний лист, страхове свідоцтво та інше); бухгалтерська звітність, звіт “Про фінансові результати та їх використання”, декларація про доходи, виписки з рахунків, що відкриті в інших банках. Банк може вимагати іншу фінансову звітність та матеріали для визначення фінансового стану й оцінки кредитоспроможності позичальника.

Названі документи надходять до відповідного кредитного працівника банку, який після їх розгляду проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником. Ця бесіда має велике значення для остаточного вирішення питання про надання позики. Вона допомагає спеціалісту банку з'ясувати важливі деталі, пов'язані з кредитуванням; сформувати висновок про позичальника, оцінити професійну підготовку керівників підприємства (директора і головного бухгалтера), визначити перспективи його розвитку.

На наступному етапі процесу кредитування вивчається кредистосроможність клієнта і оцінка ризику по позичці. Цей етап можливий тільки за умови позитивних результатів попередньої бесіди. Спеціаліст банку, що провів перший етап кредитного процесу чи інший банківський працівник (це залежить від розмірів банку, рівня спеціалізації цього банку та від інших умов), проводить поглиблене та сумлінне обстеження фінансового стану клієнта. В банках України попередню бесіду з потенційним позичальником проводить працівник кредитного відділу, його заступник, головний чи ведучій спеціаліст, тому другий етап процесу кредитування здійснює, як правило, інший працівник банку. При цьому особа, що прийняла кредитну заявку, приймає рішення, хто з працівників кредитного відділу краще підходить для проведення експертизи кредитної заявки.

З огляду на важливість аналізу кредитоспроможності та оцінки ризику в банках західних держав створені спеціальні відділи. Такі відділи мають і деякі з наших банків. комерційний банк кредитування ризик

При експертизі кредитної заявки клієнта використовуються різні джерела інформації:

-- матеріали, що були отримані безпосередньо від позичальника;

-- дані про клієнта, що знаходяться в архіві банку;

-- інформація про клієнта, отримана за межами банку.

Велике значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував раніше кредит від банку, то в архіві знаходяться дані про затримки в поверненні боргу чи дані про інші порушення.

Із зовнішніх джерел найбільш важливим є інформація, отримана від інших банків, які обслуговують цього клієнта та від його господарських партнерів.

При вивченні заявки на кредит може проводитись перевірка позичальника на місці. Дуже важливо з'ясувати рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідання клієнта можна з'ясувати багато питань, що не були висвітлені під час попередньої бесіди, а також скласти уяву про стан майна, яке знаходиться у власності підприємства.

Третій етап процесу кредитування складається з підготовки до укладення кредитної угоди. Він можливий тільки за умови позитивного для позичальника закінчення попередніх етапів, тобто вивчення кредитоспроможності та оцінки ризику. Цей етап в практиці роботи західних банків називається структуризацією позички. В процесі структуризації банк визначає такі параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі та погашення, забезпечення, ціну кредиту, інші деталі.

Розробляючи умови позички, банк повинен перш за все визначити вид кредиту. Банківський кредит можна використовувати для формування як оборотного, так і основного капіталу. Грошові кошти, необхідні для повергнення позики, що була видана на ці цілі, акумулюються по-різному. Запозичені кошти, які були використовані для формування оборотного капіталу, вивільняються після закінчення процесу його кругообороту, тобто, як правило, після реалізації продукції у позичальника з'являється можливість повернути кредит. Цей кругооборот не перевищує одного року. Тому, позички, вкладені в оборотний капітал, належать до короткострокових. Якщо позика використовується для придбання обладнання, транспортних засобів та інших видів основних фондів, то кошти для її погашення будуть отримані в процесі тривалого періоду експлуатації, більше одного року, тому тут потрібен довгостроковий кредит. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, що найбільш відповідає характеру операції, що кредитується.

Успіх кредитної операції значною мірою залежить від правильно встановленого терміну кредитування. Якщо кредитною угодою будуть передбачені дуже напружені строки, то позичальник може лишитись без капіталу, що безпосередньо призведе до спаду виробництва. Якщо ж будуть встановлені дуже ліберальні строки та умови погашення позики, то позичальник деякий час буде користуватись неконтрольованими банком коштами.

Немаловажне значення в структуруванні позики має правильне визначення розміру суми позички. Заниження суми позички може привести до порушення строків повернення, тому що кредитна операція не буде здійснена в строк, а завищення -- до нецільового використання частини позики.

Сума позички звичайно повинна бути в межах вартості витрат, що кредитуються.

Повернення кредиту може здійснюватись різними способами: одночасним внеском по закінченні строку позики; рівномірними внесками протягом всього періоду дії кредитної угоди; шляхом спрямування виручки від реалізації продукції на повернення позики. У випадку повернення кредиту рівномірними внесками розробляється графік його повернення згідно зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого була надана позика.

Більшість банківських позик надається під відповідний вид забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позики, працівник банку повинен керуватись традиціями, що склались у банківський практиці.

Велика увага при структуризації позики приділяється вартості кредиту, що складається з процентної ставки, комісії за видачу та оформлення кредиту й інших елементів. При визначенні величини процентної ставки необхідно враховувати всю гаму своїх взаємовідносин з клієнтом. Якщо ці відносини різносторонні, мають широкі масштаби (наприклад, клієнт зберігає значний стабільний залишок на своєму рахунку, користується різноманітними банківськими послугами), в результаті чого банк отримує додатковий доход, то він повинен прагнути зберегти та закріпити відносини з клієнтом. Таким клієнтам можна встановити пільговий процент по позиці.

По закінченні роботи по структуризації позички кредитний інспектор банку приступає до переговорів про складання кредитної угоди з клієнтом. При цьому клієнта знайомлять з умовами майбутньої кредитної операції (процентна ставка, комісія, забезпечення тощо). Ці пропозиції можуть суттєво відрізнятись від умов, що містяться в кредитній заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта та досягнення компромісу є кінцевою ціллю переговорів. Щоб уникнути помилки та забезпечити об'єктивність при прийнятті рішення, банк, як правило, встановлює обмеження повноважень окремих посадових осіб по укладанню кредитних угод. Таке обмеження, як правило, залежить від суми кредиту, строку, ризику та від інших факторів.

В одних банках повноваження кредитного інспектора обмежуються розробкою умов позички та підготовкою всіх матеріалів для укладання кредитної угоди. Право затвердження кредитної угоди належить керівнику банку чи кредитному комітету, що складається з адміністраторів і працівників кредитного відділу, які мають у цій сфері певний досвід. В інших банках працівник кредитного відділу може приймати рішення по всіх кредитних заявках і питаннях, що розглядаються, включаючи і укладання кредитної угоди, з подальшим затвердженням на кредитному комітеті.

В багатьох банках використовується третій варіант: працівники з меншим досвідом роботи наділені правом приймати рішення по кредитних заявках з незначною сумою. В інших випадках рішення приймається посадовими особами вищого рангу (начальником відділу, управління та іншими) або кредитним комітетом. Кредитний інспектор, що веде переговори з клієнтом, повинен намітити обов'язкові умови кредитної операції, без виконання яких кредит не може бути наданим, і умови, по яким можна досягнути компромісу. Як обов'язкові умови, наприклад, можуть виступати наявність матеріального забезпечення чи гарантій третьої особи, якщо їх відсутність, на думку банку, може призвести до несвоєчасного повернення позички.

Після того, як узгоджені всі умови кредитної операції, кредитний інспектор готує висновок. Цей документ подається кредитному комітету для затвердження. Одночасно підписується кредитна умова.

3.2 Проблемні кредити

Якщо повернення кредиту може не здійснитись у зв'язку з виникненням певних фінансових проблем у позичальника, то такий кредит називається проблемним.

Труднощі з погашенням позик можуть виникати з різних причин, найбільш розповсюдженими з яких є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди, при подальшому контролю; неефективна робота клієнта, що отримав позику; фактори, непідконтрольні банку.

Серед причин неповернення позичок, що залежать від самого банку, слід відмітити: ліберальне ставлення до позичальника при розгляді заявки на кредит; неякісну оцінку кредитоспроможності позичальника; погане структурування позички; помилки в оцінці забезпеченості позики; не повне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтереси банку, відсутність контролю за позичальником в період повернення позички (обстежень, перевірок забезпечення та інше).

Основні причини створення проблемних позичок, що залежать від позичальника, пов'язані:

-- з незадовільним керівництвом підприємством;

-- погіршенням якості продукції і роботи;

помилки в оцінці ринків збуту та інше.

До факторів, що не знаходяться під контролем банку та позичальника, належать: погіршення економічної кон'юнктури, зміна політичної обстановки і законодавства та інше.

Проблемні кредити в своїй більшості не виникають раптово. Існує багато сигналів, які свідчать про те, що фінансовий стан позичальника погіршується, що наданий йому кредит може бути не повернений в строк, або зовсім не повернутий. Ці сигнали працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовується: аналіз бухгалтерської та фінансової звітності; особисті контакти з позичальником; повідомлення від третіх осіб та від інших відділів банку.

В період користування позичкою позичальник повинен надавати банку баланси, звіти про прибутки та збитки, інші матеріали, що необхідні для здійснення контролю за цільовим використанням кредиту і своєчасним його погашенням. Працівник банку, що обслуговує позичальника, повинен сумлінно аналізувати звітність, що надходить від позичальника з метою оцінки перспектив своєчасності повернення позички. Про можливість неповернення в строк позички можуть сигналізувати такі результати проведеного аналізу:

-- різке збільшення дебіторської заборгованості;

-- зменшення частки короткострокових активів;

-- зменшення коефіцієнта ліквідності;

-- зростання прострочених боргів;

-- збільшення частки основного капіталу в загальній сумі активів.

Важливе значення для попередження проблемних позичок мають постійні контакти кредитного інспектора банку з позичальником. Необхідно провідувати клієнта, зустрічатись з керівництвом підприємства. Це дозволяє отримати додаткову інформацію про клієнта.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він повинен негайно вжити заходів для забезпечення повного і своєчасного повернення позички. Найкращим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення фінансового стану підприємства. Якщо цей захист не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, пред'явлення претензії до гаранта и т.д. Крайній захід -- порушення питання про оголошення позичальника банкрутом.

В роботі по стягненню проблемних позик банк повинен діяти швидко: якщо позичальник затримає розрахунки по своїх зобов'язаннях перед іншими організаціями і підприємствами (постачальниками, податковою службою, страховою організацією) раніше ніж виникне вимога банку, останньому доведеться опинитись в довгій черзі кредиторів, що будуть вимагати сплатити борг.

Залежно від форми забезпечення кредиту банк застосовує різні способи примусового стягнення боргу і процентів по ньому у випадку відсутності у позичальника реальних перспектив погашення боргу перед банком.

Якщо позика видана під заставу майна, банк задовольняє свої вимоги до позичальника шляхом його реалізації. При видачі кредиту під гарантію (поруку) банк пред'являє до стягнення суму боргу своїм розпорядженням в безспірному порядку з рахунка гаранта. У випадку, якщо забезпеченням по позиці виступає страхове свідоцтво (поліс), банк отримує суму боргу від органів страхування (державних чи акціонерних) в розмірі, визначеному правилами страхування. Якщо забезпеченням служить переуступка вимог, то банк пред'являє до сплати вимоги і рахунки позичальника до третіх осіб та зараховує кошти, що надходять, на погашення позички.

Контроль за своєчасним та повним поверненням позички і виплатою процентів є важливим етапом процесу кредитування. Він здійснюється систематично шляхом проведення аналізу кредитної справи позичальника, аналізу кредитного портфеля банку, оцінки стану позичок, проведення аудиторських перевірок.

Кредитна справа позичальника -- це свого роду архів, де концентрується вся необхідна документація -- бухгалтерська та фінансова звітність, листування, аналітичні огляди і оцінки кредитоспроможності, документи про заставне майно та інше.

Кожний банк розроблює і здійснює свою кредитну політику, що складається під впливом поточних та перспективних задач банку, а також економічної кон'юнктури. В процесі проведення кредитної політики і тому періодично аналізує склад та структуру кредитного портфеля.

Від структури і якості кредитного портфеля банку в значній мірі залежить його стабільність, репутація та фінансовий успіх. Тому банку необхідно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи крупних кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від кредитної політики. Працівники банку, що займаються кредитною роботою, зобов'язані спрямовувати свої зусилля на виявлення в складі кредитного портфеля великих та крупних кредитів, а також проблемних позичок, що потребують підвищеної уваги.

Контроль за крупними і проблемними позиками може складатись з повторної перевірки бухгалтерської та фінансової звітності, перевірки документації, якості застави та інше. При контрольній перевірці знову ж таки розглядається питання про відповідність даної позички кредитній політиці банку, оцінюється кредитоспроможність та фінансовий стан позичальника.

В практиці роботи акціонерних комерційних банків України використовується така класифікація кредитів за ступенями ризику: стандартні, задовільні, граничні, сумнівні, безнадійні.

Важливою формою контролю за якістю кредитного портфеля, що використовується західними банками, є аудиторська перевірка позик. Вона проводиться спеціальним відділом та відрізняється від контролю кредитного інспектора тим, що здійснюється негласно працівниками незалежних служб, які не зв'язані з кредитним відділом. Результати аудиторських перевірок відображаються в спеціальному звіті, що надається керівництву банком. Поряд з оцінкою кредитного портфеля аудитори подають рекомендації щодо поглиблення кредитної роботи, а якщо необхідно, то і зміни методів та форм кредитування, що склалися в банку.

Оскільки юридичним власником запозичених коштів є банк, йому належить право активного впливу на позичальника у випадку виникнення нештатних ситуацій.

Так, якщо позивальник не виконує своїх обов'язків по кредитній угоді і це ставить під загрозу своєчасне і повне погашення заборгованості по позичці та сплаті відсотків, а також якщо виявлено випадки подання недостовірній звітності, банк має право:

-- припинити подальшу видачу кредиту, що обумовлено в кредитній угоді;

-- пред'явити своїм розпорядженням до стягнення частини боргу, що залишилася.

3.3 Сучасній стан кредитування економіки України

У 1999 році кредитування економіки збільшувалося досить низькими темпами, незважаючи на високі темпи зростання грошових агрегатів. За квітень-червень обсяг кредитів приватному секторові зріс лише на 47 млн. грн. (0,5 %) [7]. На заваді збільшенню кредитування, як і раніше, стоїть висока ризиковість інвестиційних проектів:

-- неефективні механізми майнової відповідальності позичальників;

-- непрогнозовані зміни державного регулювання;

-- слабкий моніторинг потенційних клієнтів, який проводять банки, та непрозорість інформації.

Комерційні банки зараз фактично не виконують такої функції фінансових посередників як трансформація короткочасних позик у довгострокові інвестиції. Довгострокове кредитування (понад рік) становить лише близько 1/5 кредитної заборгованості. Банки неохоче надають довгострокові кредити через несприятливий інвестиційний клімат та через велику частку депозитів до запитання в структурі депозитних зобов'язань (62 %) [7].

Сьогодні загальний рівень кредитів є занизьким для нормального функціонування ринкової економіки. Так, обсяг виданих кредитів у 1999 році не перевищує місячного ВВП. Суб'єкти господарювання не повністю використовують банківську систему, надаючи перевагу бартерним, вексельним та готівковим операціям, а також квазікредитам у вигляді заборгованостей. Хоча такі кроки потребують додаткових операційних витрат, економічні агенти уникають банківських операцій через нав'язані банківський системі фіскальні функції.

Скасування картотеки-2 -- механізму, що дозволяє податковим органам у безакцептному порядку списувати з рахунків підприємств податкову заборгованість -- сприятиме підвищенню попиту на гроші і відмові від квазігрошових інструментів, таких як бартер, взаємозаліки, векселі тощо. Своєю чергою, збільшення банківських ресурсів і ширше використання банківської системи сприятиме зростанню кредитування.

Ще одним чинником потенційного розгортання масштабів кредитування є висока ліквідність комерційних банків. Наявність великих залишків на кореспондентських рахунках, що не приносять доходів, змушує банки шукати шляхи їх вкладення. Йдеться про розширення кредитування перевірених клієнтів та залучення нових клієнтів. Але за збереження структурних проблем такі кроки можуть призвести до зростання неповернених кредитів та подальшого погіршення фінансового стану банків.

Висновок

Кредитні операції здійснюються в формі надання позичок під зобов'язання позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки. Банківське кредитування здійснюється з принципами строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності.

В процесі проведення кредитних операцій банки зустрічаються з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позичальником основного боргу та процентів, належних кредитору. Для кожної кредитної операції характерні свої специфічні причини та фактори, що визначають ступінь ризику.

Існує декілька способів захисту від кредитного ризику: лімітування кредитів, диверсифікація кредитних вкладень, вивчення та оцінка кредитоспроможності позичальника, вимога від клієнтів достатнього та якісного забезпечення по виданих кредитах, оперативність при стягненні боргу, страхування кредитних операцій.

Забезпечення зобов'язань може досягатись за рахунок застави майна позичальника, гарантії (поруки), стягнення пені, угоди з банком про переуступку на користь банку вимог позичальника до третьої особи (цесія), угод страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту або забезпечення в інших формах, що прийняті в банківській практиці.

Процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користування позичкою.

Повернення кредиту може здійснюватись різними способами: одночасним внеском по закінченні строку позики; рівномірними внесками протягом всього періоду дії кредитної угоди; шляхом спрямування виручки від реалізації продукції на повернення позики. У випадку повернення кредиту рівномірними внесками розробляється графік його повернення згідно зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого була надана позика.

Труднощі з погашенням позик можуть виникати з різних причин, найбільш розповсюдженими з яких є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди, при подальшому контролю; неефективна робота клієнта, що отримав позику; фактори, непідконтрольні банку.

Сучасне економічне становище є таким, що кредитна діяльність банків знижується одночасно із зростанням неплатежів за простроченими кредитами, тому загальний рівень кредитів є занизьким для нормального функціонування ринкової економіки.

Список використаної літератури

Закон України “Про банки і банківську діяльність”.

Положення НБУ “Про кредитування”.

Банківське право: Навчальний посібник. Х., Торсінг, 1999.

Бутенко О. Банки України: вчора, сьогодні, завтра // Фінансова Україна від 22.04.1997.

Вступ до банківської справи. Відпов. Редактор Савлук М.І., К., Лібра, 1998.

Заіка А. Проблеми взаємовідносин банку і позичальника // Економіка України, № 6, 1999, С. 33--37.

Квартальні передбачення: Дослідження економіки України. Число 8, 1999.

Основы банковского дела. Под. ред. Мороза А.Н. К., Либра, 1994.

Учебник по основам экономической теории. Под. ред. Камаева В.Д. М., Владос, 1997.

Вовчак О.Д. Роль банків в економіці України // Фінанси України, № 10, 1999, С. 100--108.

Размещено на Allbest.ru

...