Банківські ресурси

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Загальні теоретичні відомості про управління банківськими ресурсами

2. Характеристика джерел формування ресурсної бази комерційного банку

3. Інтегрована система управління банківськими фінансами

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

На сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, серед проблем, які пов'язані з виходом України з

кризового стану, важливе місце займають задачі формування ефективної фінансово-кредитної системи.

Банківська система, яка є основою фінансово-кредитних відносин, ві-діграє важливу роль у реформуванні економічної структури держави. Виступаючи важливим елементом відтворення структури економіки, кредитні інститути організують рух та перерозподіл ресурсів суспільства у їх грошовому виразі. Через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб'єктів та населення. Саме комерційні банки виконують важливу функцію мобілізації тимчасово вільних коштів і перетворення їх у реальний капітал за допомогою здійснення різноманітних кредитних, інвестиційних та інших операцій, забезпечуючи таким чином потребу економіки в додаткових ресурсах. Серед суб'єктів фінансово-господарської діяльності комерційні банки повинні одночасно прогнозувати динаміку економічної та політичної кон'юнктури, а також найбільш швидко і

достатньо гнучко реагувати на будь-які зміни, що відбуваються на фінансовому ринку. Прийняття законодавчих актів про власність, господарчі товариства, банки, зовнішньоекономічну діяльність, валютне регулювання, у свою чергу, потребує переходу до якісно нового етапу розвитку банківської системи. Це стосується визначення стратегічних напрямків розвитку банків, удосконалення механізму державного регулювання банківської діяльності, зміни місця та ролі комерційних банків у загальній фінансово-кредитній системі, виявлення сучасних тенденцій їх розвитку в умовах структурних та функціональних перетворень в економіці. Підвищення ефективності функціонування банків залежить від здійснення законодавчих змін у напрямку розширення їх повноважень та можливостей при проведенні операцій на фінансових ринках і в тойжечас - підвищення рівня прозорості й контрольованості банківської діяльності з метою підтримання стабільності фінансової системи в цілому. Становлення банківської системи тісно пов'язане із створенням ефективного механізму управління банківською діяльністю, дійової системи регулювання та контролю банківських операцій. Це, в свою чергу, потребує вивчення і врахування міжнародного досвіду, а також особливостей і сучасних можливостей фінансового ринку України. Останні десятиріччя головним чином змінили погляди на банки і банківську діяльність. З одного боку, це обумовлено можливими, практично миттєвими (з точки зору циклу управління) змінами умов функціонування банку, з іншого, - все більш явна інтеграція банківських систем, фінансова конкуренція, яка посилюється, та розвиток інформаційних технологій зводять нанівець ортодоксальні методи управління банківськими операціями. У зв'язку з цим зараз банки як організаційні системи достатньо швидко еволюціонують відносно використовуваних методів управління, потребують розвитку та постійного вдосконалювання науково обгрунтованих підходів.

Методологічні, методичні й економіко-організаційні аспекти формування та розвитку банків, банківських систем відображені в роботах провідних вітчизняних і зарубіжних економістів: О. Андронова, О. Барановського, Е. Долана, Є. Жукова, О. Заруби , Є. Кілгуса, Р. Кларка, Г. Коробової, Л. Красавіної, К. Кемпбела, О. Лаврушина, В. Лексіса, Є. Нікбахта, К. Раєвського, Ж. Рівуара, П. Роуза, М. Савлука, В. Усоскіна, В. Ющенка та ін.

У той же час вивчення та аналіз опублікованих за даною проблематикою матеріалів, методологічних концепцій, методичних підходів та практичних розробок дозволили зробити висновок про те, що питання пошуку й формування концептуальних і методологічних підходів до вирішення задачі ефективного управління банківськими операціями недостатньо розроблені як у науковому, так і в організаційно-методологічному аспектах. Це негативно впливає на оцінку ефективності діяльності банківських установ, і взагалі на стабільність функціонування фінансово-кредитної системи. Об'єктивна необхідність подальшого поглиблення теоретичних досліджень і прикладних розробок з метою удосконалення управління банківськими операціями з орієнтацією на визначення банківської системи, як складової фінансово-кредитних відносин, зумовила актуальність теми та її значення для розвитку економіки України.

банк актив ліквідність рефінансування



1. Загальні теоретичні відомості про управління банківськими ресурсами

Банківська система - невід'ємна складова економіки країни. Вона забезпечує фінансовими ресурсами усі галузі й сфери народного господарства. Комерційні банки виступають специфічними установами, що мобілізують вільні кошти, спрямовуючи їх у ті сфери народного господарства, які їх потребують.

Управління банківськими ресурсами має важливе значення, особливо в даний час, коли в економіці спостерігається найгостріша нестача оборотних коштів.

У фінансово-кредитному словнику дається таке визначення: "Банківські ресурси - це сукупність коштів, які знаходяться в розпорядженні банків та використовуються ними для кредитування й інших активних операцій". У цьому визначенні вже вказується на те, що розпоряджається банківськими ресурсами банк, у відомі якого вони перебувають. Недоліком цього визначення є те, що в ньому не звертається увага на джерела формування банківських ресурсів, а серед напрямів використання банківських ресурсів наголошується на кредитуванні.

Щоб комерційний банк міг успішно функціонувати в таких умовах, його оборотний капітал повинен бути максимально ліквідним, у будь-який момент банк повинен мати досить готівки для оплати рахунків. Це досягається продуманим фінансовим плануванням та управлінням фінансовими ресурсами відповідно до плану.

На думку українських економістів Данильченка К.М. та РаєвськоїТ.О., статті активів за рівнем ліквідності можна розподілити на такі групи активів :

Група А1 (ліквідні, що не приносять доходу) - це кошти в національній та іноземній валюті, банківські метали, залишки коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та інших банках, а також кошти на рахунках "ностро" за кордоном. Ці активи можуть бути негайно використані для погашення зобов'язань банку.

Група А2 - (дохідні активи) кошти, розміщені в Національному банку України на короткострокових депозитах, а також надані НБУ за операціями РЕПО шляхом купівлі цінних паперів з умовою зворотнього викупу, короткострокові депозити, розміщені в інших банках (у т.ч. депозити овернайт з терміном не більш як на один операційний день), короткострокові кредити, надані іншим банкам (включаючи овердрафт за їхніми коррахунками, кредити овернайт і операції РЕПО), а також боргові цінні папери, які рефінансуються НБУ, у портфелі банку на продаж. Ця група активів є джерелом поповнення коштів, що із мінімальною затримкою можуть бути використані на погашення зобов'язань банку.

Група А3 - (короткострокові ліквідні) вкладення банку, які з великою імовірністю (а рідше обов'язково ) погашатимуться упродовж найближчих 30 днів. До цієї групи слід віднести кредити, надані центральним і місцевим органам державного управління, фізичним особам і підприємствам, кредитоспроможність яких не викликає у банку сумнівів, а також боргові цінні папери у портфелі банку на інвестиції, термін погашення яких припадає на найближчі 30 днів. Ця група охоплює ті активи комерційного банку, які з великою імовірністю протягом короткого терміну будуть перетворені на безпосередні платіжні засоби .

Група А4 -(інші активи банку, що приносять дохід) активи кредитно -інвестиційного портфеля, термін погашення вкладень з якого перевищує 30 днів. Ця група є основою робочих активів банку і включає різні види кредитів підприємствам, організаціям, населенню, державним установам, а також вкладення у боргові цінні папери з метою отримання доходу.

Група А5 - (довгострокові вкладення) активи, які визначають участь банку у статутних фондах інших підприємств і організацій (асоційованих і дочірніх банків, небанківських фінансових установ та інших компаній ). Можливості банку щодо перетворення цих вкладень на ліквідні активи вкрай обмежені. Група А6 - (важколіквідні активи) інвестиції банківських ресурсів у операційні та неопераційні основні засоби (будинки, обладнання, споруди, транспортні засоби), а також нематеріальні активи (придбані банком права на користування землею, об єктами інтелектуальної власності). Такі активи створюють умови для нормальної діяльності банку та отримання прибутку.

Група А7 - (безнадійні щодо повернення активи) частина кредитного портфеля банку, погашення якої малоймовірне через терміни прострочення позики (кредити, не повернені банку в строк, нараховані за ними й не отримані проценти, сумнівна заборгованість за кредитами, наданими підприємствам, фізичним особам і органам державного управління).

Пасивні операції - це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків - це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання певних операцій, їх поділяють на власні, залучені і запозичені. Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. Активні операції банків полягають у діяльності, пов'язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.

Управління банківськими ресурсами - це діяльність, пов'язана із залученням грошових коштів вкладників та інших кредиторів, визначення розміру та відповідної структури джерел грошових коштів у тісному зв'язку з їх розміщенням. Існує два рівні управління ресурсами комерційних банків: 1) державний, 2) рівень комерційного банку. Комерційні банки повинні вживати заходи, що стимулюють залучення вкладів і їх збереження. Тут мають бути враховані такі фактори: якість обслуговування клієнтів; кваліфікація персоналу банку; відсоток по вкладах; використання різних видів цінних паперів, зокрема сертифікатів.

Щодо ефективного розміщення ресурсів, то комерційний банк повинен підтримувати оптимальне співвідношення між власними і залученими коштами, яке при найменших витратах на формування банківських ресурсів сприятиме підтриманню стабільного рівня дивідендів і доходів. При управлінні кредитними ресурсами на рівні комерційного банку останній складає плани, в яких прогнозуються надходження вкладів та їх вилучення. При цьому враховуються загальні економічні умови, сезонність, рух відсоткових ставок, потреби клієнтів (особливо великих) у коштах.

2. Характеристика джерел формування ресурсної бази комерційного банку

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення -- недепозитними зобовґязаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

*отримання міжбанківських кредитів;

* рефінансування в Національному банку України;

* операції «репо»;

* емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отримання міжбанківських позик. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконання резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів інших комерційних банків, які мають тимчасовий надлишок грошових коштів. Перевагами операцій з міжбанківського кредитування виступають передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Банк-позичальник взаємодіє з банком-кредитором, як правило, без посередників. Узгодження умов кредитування (сума, термін відсоткова ставка, вид забезпечення тощо) здійснюється по телефону, факсу, електронній пошті. Після повного оформлення кредитної угоди банки обмінюються між собою підписаними екземплярами за допомогою телефаксу. Підписання кредитної угоди є підставою для перерахування коштів з рахунка банку-кредитора на рахунок банку-позичальника. Перерахування здійснюється практично в режимі реального часу після надання банком-кредитором в регіональне управління НБУ, що його обслуговує, платіжного доручення про переказ коштів на користь банку-позичальника. Міжбанківські кредитні угоди укладаються, як правило, на термін від кількох днів до 1--2 місяців. Досить поширеними є міжбанківські кредити «overnight», які повинні повертатися на наступний день після їх отримання.

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на короткостроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій. Так, у США Федеральна резервна система надає позики фінансово-кредитним установам через так зване дисконтне вікно, перераховуючи суму кредиту на рахунок банку-позичальника у Федеральному резервному банку відповідного регіону. Кожний кредит, який надається ФРС, повинен бути забезпечений надійною заставою. Більшість банків використовують для застави цінні папери Казначейства США.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансування комерційних банків через використання таких інструментів:

* рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

* надання стабілізаційного кредиту;

* операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

* проведення короткострокового рефінансування банків;

* проведення середньострокового рефінансування банків;

* надання кредитів «overnight»;

* купівлі/продажу державних цінних паперів.

НБУ здійснює рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів, субґєктів господарської діяльності та векселів Державного казначейства, що враховані банком.

Кредит «overnight» -- це кредит у межах обумовленого ліміту та визначеної відсоткової ставки, який надано банку Національним банком за постійно діючою лінією рефінансування строком на один день під забезпечення державних цінних паперів.

Стабілізаційний кредит -- це кредит Національного банку, що може надаватися банку на підтримку виконання заходів фінансового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визначений (Правлінням НБУ) строк.

Короткострокове рефінансування шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється на строк до 14 днів, середньострокове -- до 6 місяців. Ці види рефінансування проводяться через кількісний або відсотковий тендер.

Кількісний тендер -- тендер, на якому НБУ наперед установлює ціну (відсоткову ставку), за якою банки можуть одержати кредит шляхом рефінансування.

Відсотковий тендер -- тендер, на якому банки у своїх заявках до Національного банку крім суми очікуваного кредиту пропонують ціну (відсоткову ставку), за якою вони погоджуються отримати кредит від НБУ шляхом рефінансування.

Для забезпечення наданого кредиту використовуються державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше, ніж через 10 днів після строку погашення кредиту, і які перебувають у власності банків та враховані банками векселі, строк предґявлення яких до платежу настає не раніше, ніж через ЗО днів після строку погашення кредиту.

Відсоткова ставка за короткостроковими чи середньостроковими кредитами рефінансування, що одержані банками від НБУ, коригуванню не підлягає.

Короткострокове та середньострокове рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється під забезпечення державних цінних паперів або врахованих банком векселів у розмірі, що не перевищує 85 % балансової вартості державних цінних паперів та 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.

Кредит «overnight» надається через лінію рефінансування строком на один робочий день. Надання банкам кредитів «overnight» здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів у розмірі не більше 85 % їх балансової вартості. Національний банк надає кредити «overnight» за ставкою, не нижчою ніж облікова.

Стабілізаційний кредит може надаватися банку строком до трьох років лише за умови його забезпечення заставою, високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості) або гарантією чи порукою іншого фінансове стабільного банку чи фінансової установи.

Ще одним джерелом залучення банківських ресурсів, яке вже досить довго активно використовується банками в розвинутих країнах і в останні роки почало застосовуватись українськими банками, виступають операції «репо» (repurchase agreement). В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційним банком якісних, низькоризикованих, досить ліквідних активів, які згідно з Угодою про зворотний викуп («репо») можуть бути викуплені цим банком через визначений термін та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних банків, як правило, є облігації внутрішньої державної позики, казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації, ліквідні цінні папери провідних українських підприємств.

Операції «репо» вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є досить невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються здебільшого високоякісною заставою. Разом з цим зазначені активи банку позичальника можуть використовуватись ним шляхом передачі у заставу під oпeрації «репо» без необхідності остаточного вилучення з балансу банку.

Ті комерційні банки, які проводять політику інтенсивного розвитку та диверсифікації діяльності, активно діють на ринку боргових зобовґязань, випускаючи в обіг цінні папери власного боргу, серед яких переважають фінансові векселі, а також облігації банків.

Банківський вексель -- це цінний папір, в якому міститься безумовне грошове зобовґязання банку про сплату зазначеної у векселі суми векселетримачу в указаному місці та у встановлений термін.

Фінансові векселі банків є досить привабливим інструментом внаслідок їх високої ліквідності та надійності. Вони вільно обертаються на фінансовому ринку, можуть використовуватись як застава, засіб розрахунку за продукцію та послуги, просто як джерело отримання доходу у вигляді банківських відсотків. Вексель може легко та швидко змінювати свого власника за допомогою індосаменту, тобто здійснення передаточного надпису на його звороті.

Облігація банку -- це цінний папір, який надає його власнику право отримати у визначений термін грошові кошти розміром у номінальну вартість облігації з відповідною відсотковою платою (якщо облігація купонна) або без неї (якщо -- безкупонна).

За своєю сутністю, призначенням і особливостями випуску та обігу облігація схожа на банківський сертифікат.

Постійні зміни умов функціонування комерційних банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдосконалення існуючих та впровадження нових методів управління банківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування. Основними методами забалансового фінансування є:

* секґюритизація активів;

* продаж позик;

* надання кредитних гарантій.

Сутність методу секґюритизації активів полягає у трансформації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джерело залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення секґюритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обовґязково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк обґєднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити. Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забезпеченням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. В результаті банк отримує можливість залучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими джерелами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються реальною заставою. Отримані таким чином у розпорядження банку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що повертаються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу позик полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові кредити іншим банківським установам. Одним із найважливіших чинників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване підвищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу позик, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від продажу в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк -- продавець позики зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників відсоткові платежі та контролюючи виконання ними термінів платежів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду.

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних операцій є операції з надання кредитних гарантій банку. Кредитна гарантія -- це забалансове зобовґязання банку, згідно з яким він погоджується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибуток у вигляді комісійних не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розраховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту.

Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів. На вибір недепозитних джерел банку впливають такі чинники

* відносна вартість конкретного джерела;

* граничні строки погашення

* рівень надійності джерела;

* правила та обмеження щодо використання

* доступність;

* кредитні можливості банку позичальника -- розмір капіталу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.

Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами.

1. Гнучкість управління -- у будь-який момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.

2. Висока чутливість до змін ринкової ставки -- позики здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.

3. Короткостроковий характер операцій запозичення -- найпопулярнішими є одноденні позики та позики зі строками погашення до двох тижнів.

4. Неможливість застосування нецінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Пасивні операції виступають ключовим елементом управління банківською діяльністю, оскільки без якісного формування ресурсної бази банку неможливо забезпечити потрібну ефективність проведення активних операцій. При цьому необхідно розуміти, що пасивні операції банків, як і активні, безпосередньо впливають на рівень дохідності, а тому активи і зобовґязання необхідно розглядати як загальний портфель банківських ресурсів, управління яким має бути достатньою мірою скоординовано.

В цілому ж головне завдання, що стоїть перед комерційним банком при здійсненні ним пасивних операцій, може бути сформульовано так: «Ресурсів в кожний конкретний момент часу повинно бути не просто в достатній кількості, а рівно стільки, скільки необхідно для забезпечення активних операцій».

3. Інтегрована система управління банківськими фінансами

У банківській справі сьогодення управління активами й пасивами є одним із фундаментальних понять банківського менеджменту і становить складну багатопланову, до кінця ще не досліджену проблему. У міжнародній практиці скоординоване (інтегроване) управління активами і пасивами визнане найефективнішим підходом до управління банківськими фінансами, завдяки якому банк може вижити у висикоконкурентному ринковому середовищі.

Практика роботи деяких українських банків яскраво відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами. Але загалом таке управління банками у міжнародній банківській практиці переважало недовго, проте стимулювало розвиток технологій і методів управління залученими коштами, і, зрештою, було перехідним етапом у застосуванні ефективніших прийомів управління.

Традиційні погляди, згідно з якими весь дохід банку генерують активи - кредити і інвестиції, - змінилися ідеєю одночасного інтегрованого управління активами і пасивами .

Зміст нового підходу полягає у розумінні того, що і доходи, і витрати відносяться до обох сторін банківського балансу, а отже, зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами допомагає досягти цільового рівня прибутковості тією ж мірою, що й завдяки надходженням від активних операцій. Банкіри та науковці високо оцінили потенційні можливості скоординованого підходу до управління активами і пасивами і доклали чимало зусиль для його вдосконалення Перевагами інтегрованого підходу є максимізація прибутку за умови прийнятного рівня ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби у ліквідних засобах.

Особливість управління активами і пасивами полягає у поєднанні всіх методів автономного управління банківськими портфелями в один скоординований процес. Утім, слід визнати, що елементи такого підходу до управління банківським балансом використовуються у банківській практиці вже давно, і однією з перших спроб його реалізації можна вважати пошук ефективних способів підтримання банківської ліквідності.

Так, ще в 1811 році адмірал, граф (а також професор) М.С. Мордвинов обгрунтував ідею повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками й сумами .

Отже, досліджуючи взаємозв'язки між означеними підходами, доходимо висновку, що кожен наступний підхід до управління банківськими фінансами є логічним продовженням попереднього і містить увесь арсенал уже відомих методів та прийомів.

Так у роботах Дж.Маршалла управління активами і пасивами розглядається як метод управління ризиками - поряд зі страхуванням і хеджуванням . П. Роуз будь-які дії, пов'язані зі зниженням ризиків (у тому числі управління активами та пасивами), відносить до хеджування. Зокрема, такі класичні прийоми управління дисбалансами (геп) та середньозваженим строком погашення (дюрація) він трактує як механізми хеджування.

Більш узагальнене розуміння цього поняття пропонує Дж. Сінкі: "Основна тема управління активами та пасивами - це скоординоване управління всім балансом, а не окремими його частинами". Водночас мету управління активами і пасивами він визначає як зведення до мінімуму відсоткового ризику і відтак у переліку методів зазначає лише управління чистою процентною маржею та гепом. Подібне тлумачення суттєво обмежує сферу застосування управління активами та пасивами.

У цьому зв'язку слід визнати, що однозначне вирішення питання стосовно місця та ролі управління активами та пасивами є досить проблематичним, оскільки процеси управління банківськими фінансами тісно взаємопов'язані і більшість методів спрямовано на досягнення одразу кількох цілей, унаслідок чого це питання залежно від мети дослідження розглядається з різних позицій .

Утім, висвітлені вище погляди не містять принципових суперечностей, адже коли мовиться про управління активами та пасивами, зарубіжні автори мають на увазі саме скоординований підхід до управління .

На відміну від зарубіжних, в економічних публікаціях пострадянського простору нерідко зустрічаємо спрощене тлумачення управління активами та пасивами: вживаючи дане словосполучення, автори мають на увазі автономні методи управління активними і пасивними операціями банку. Саме тому вважаємо за доцільне акцентувати увагу на головній ідеї зазначеного підходу, вживаючи такі терміни, як інтегрований чи скоординований підхід .

І все ж трактування управління активами та пасивами як методів чи певних прийомів суттєво (і безпідставно) звужує сферу застосування інтегрованого підходу до управління банком.

Спираючись на принципи системного підходу найдоречніше розглядати управління активами і пасивами як загальну методологічну концепцію, згідно з якою формується, образно кажучи, філософія управління сучасним банком .

Сутність концепції інтегрованого управління активами та пасивами полягає у скоординованому керуванні фінансовими потоками банку, в процесі якого шляхом узгодження управлінських рішень та забезпечення певних пропорцій між активними і пасивними операціями досягається кілька цілей - таких, як:

- підвищення прибутку;

- зниження ризиків;

- аналіз і контроль ліквідності;

- управління спредом тощо.

Тобто йдеться про внутрішню єдність усіх аспектів фінансової діяльності банку, коли жодна фінансова операція не може реалізуватися ізольовано, оскільки є елементом інтегрованої системи управління.

Інтегрований підхід стосується практично всіх сфер фінансового управління банком: стратегічного і середньострокового планування, оперативного управління, у тому числі аналізу та контролю, управління прибутком і ризиками, формування фінансового інструментарію.

У найширшому розумінні концепція інтегрованого управління активами та пасивами охоплює систему категорій, аналітичні показники та інструменти, техніку й методику аналізу, стратегію і тактику управління, що грунтуються на фундаментальній ідеї спільного регулювання грошових потоків і об'єднують управління банківськими портфелями в один узгоджений процес.

Отже , основна ідея концепції інтегрованого управління активами та пасивами полягає в тому , що банки , визначаючи роль сукупного портфеля (балансу) в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику, розглядають свої активи, зобов'язання і капітал у нерозривній єдності.

Інтегрований підхід до управління активами і пасивами дає реальну змогу вирішити проблему оптимізації співвідношення між прибутковістю і ризиком, яка в сучасній банківській справі є, по суті, наріжним каменем усього процесу управління банком .

Як вже відомо, між прибутковістю та ризиком існує пряма залежність, і тому пошук оптимального їх співвідношення в сучасних умовах розглядається як найважливіше завдання керівництва кожного банку.

У ході вирішення дилеми "прибуток - ризик" суб'єкти господарювання, в тому числі й банки, обирають одну з альтернативних стратегій :

- перша дає змогу отримати максимальний прибуток, хоча при цьому існує

загроза збитків - тобто діяльність супроводжується підвищеним ризиком;

- друга полягає в тому, щоб до мінімуму знизити ризики та стабілізувати прибутки.

Однак не слід забувати, що збільшення прибутків за умови одночасного зниження ризику - ситуація виняткова, яка вкрай рідко трапляється у реальному житті .

У першій моделі цільовою функцією є максимізація прибутку за умови обмеження ризику шляхом встановлення максимально допустимого його значення.

У другій - мінімізація ризику за умови утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому, ніж заданий .

Стратегія отримання максимального прибутку передбачає свідоме прийняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями і реалізується шляхом застосування незбалансованих підходів до управління активами і зобовязаннями (якими не передбачено вирівнювання окремих статей балансу за обсягами чи строками) таких, наприклад, як управління гепом, дюрацією, утримання відкритої валютної позиції, формування агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій із фінансовими деривативами. Основне завдання управління за даного підходу - запобігання ситуації, за якої допустимий ризик переростає в катастрофічний, загрожуючи банку банкрутством.

Стратегію мінімізації ризику обирають тоді, коли рівень прибутковості банку задовольняє керівництво й акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових результатів.

У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління активами і пасивами як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки (фіксація спреду), імунізація балансу, утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля), проведення операцій хеджування і страхування ризиків та ін.

Зрозуміло, на практиці цілковитої відповідності між активними та пасивними статтями балансу досягти неможливо - йдеться насамперед про спрямованість на максимальне узгодження балансових позицій .

У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів: методи управління структурою балансу та методи управління, пов'язані з проведенням позабалансових фінансових операцій (страхування, хеджування, спекулятивні операції із фінансовими деривативами, арбітраж із контрольованим ризиком тощо).

Слід зазначити, що методи управління структурою балансу досить громіздкі, важко реалізуються у практичній діяльності та потребують значного часу і витрат. На відміну від них, методи, що передбачають проведення позабалансових операцій з метою управління, характеризуються як зручні, гнучкі й мобільні; вони дають змогу швидко і раціонально реструктуризувати баланс відповідно до кон'юнктури ринку.

Необхідно зазначити, що в міжнародній банківській практиці інструментарій інтегрованого управління активами та пасивами динамічно вдосконалюється, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують балансові та позабалансові операції. Навпаки, у вітчизняних банків вибір методів управління досить обмежений, оскільки нерозвинутість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, унеможливлює застосування досконалих методик. Відтак методи управління структурою балансу для українських банківських установ залишаються найдоступнішими, а пов'язані з ними теоретичні та практичні проблеми - найактуальнішими.

Концепція інтегрованого управління активами та пасивами дає змогу сформувати оптимальну структуру балансу та захиститися від ризиків, спричинених значними коливанням параметрів фінансових ринків. При цьому баланс розглядається не тільки як звітна форма, а й як генератор доходів та витрат банку - тобто як об'єкт активного управління, параметрами якого є прибутковість і рівень ризику.

Інтегрований підхід до управління активами і пасивами банку використовується у процесі оперативного управління балансом.

Активний підхід до управління балансом передбачає формування спеціального аналітичного інструментарію та введення інтегративних показників, які характеризують співвідношення активів і зобов'язань за обсягами та строками.



Висновки

Необхідною умовою будь-якої банківської діяльності є наявність достатнього обсягу грошових ресурсів. В економічній літературі ресурсний потенціал суб'єкта господарювання, у тому числі й такого специфічного підприємства, як комерційний банк, характеризується " як складна система ресурсів, що знаходяться у взаємозв'язку та взаємозалежності".

В структурі ресурсного потенціалу першорядну роль відведено фінансовим ресурсам, оскільки від наявності чи відсутності їх залежить можливість здійснення діяльності комерційного банку в повному обсязі.

Глибшому усвідомленню поняття "банківські ресурси" сприяє його класифікація. Найпоширенішою є класифікація ресурсів банку за джерелом утворення . Розрізняють залучені, запозичені та власні кошти банку.

Спільним для залучених та запозичених коштів є те , що це чужі для комерційного банку кошти й зобов'язання перед вкладниками і кредиторами.

Осонвним завданням пасивних операцій є залучення ресурсів для забезпечення активних операцій. Здійснення активних банківських операцій має суттєве значення для фінансового забезпечення нормального економічного розвитку. Збалансоване зростання обсягу активів і поліпшення їхньої якості є необхідною умовою досягнення і підтримання стабільного функціонування й розвитку комерційних банків, їхнього позитивного впливу на розвиток економіки України.

Актуальною залишається проблема максимально ефективного використання банківських ресурсів. Необхідна швидша переорієнтація комерційних банків з операцій на фінансовому і валютному ринках на кредитування економіки, яке має бути одним із найважливіших завдань подальшого розвитку банківської системи. Хоч останніми роками спостерігалися позитивні зрушення у цьому напрямку, вони були надто повільними. Високі ризики вкладень і рівень інфляції не стимулювали банки до активної інвестиційної діяльності. Щоб своєчасно виконувати свої зобов'язання, банкам потрібно подбати також про ефективне управління ліквідністю, підтримувати її на достатньому рівні, забезпечувати оптимальне співвідношення між власними та залученими коштами.

Прибутковість банківської установи залежить від багатьох чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Найважливішими внутрішніми факторами є обсяг і масштаби діяль-ності банку, стан та ефективність використання його ресурсів, рівень і співвідношення доходів та витрат. Крім того, слід враховувати, що прагнення збільшити прибуток та необхідність вести конкурентну боротьбу в галузі фінансових послуг в умовах перехідної економіки веде до зростання ризику (ризику ліквідності, зміни процентних ставок, кредитний , валютний тощо).

Прибутковість банку залежить також від екзогенних факторів що виходять за межі його впливу. Це насамперед загальноекономічна й політична ситуація у країні, стан фінансового ринку, надійність партнерів, податкова політика держави, політика НБУ.

Таким чином, взаємозв'язок між управлінням активними та пасивними операціями має вагоме значення для прибутковості комерційного банку.

У банківській справі сьогодення управління активами й пасивами є одним із фундаментальних понять банківського менеджменту і становить складну багатопланову, до кінця ще не досліджену проблему.

Прийнято розглядати три підходи до управління ресурсами банку: через активи, через пасиви, через управління активами і пасивами.

Управління через активи не може забезпечити максимального прибутку, оскільки, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами і, отже, від впливу на їх вартість, а з іншого - значна частина банківських активів має знаходитися у високоліквідній формі для підтримання достатнього рівня ліквідності, що врешті призводить до зниження доходів.

Але деякі вітчизняні банки використовують насамперед такий управлінський підхід, оскільки він є доволі простим у практичному застосу-ванні, зрозумілим і звичним.

Відповідно до методу управління через пасиви керівництво банку розглядає конкретні джерела, за рахунок яких залучаються ресурси. Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямів їх розміщення.

Практичний зміст методу управління активами й пасивами полягає у підтриманні ліквідності комерційного банку через обов'язкове закріплення певних груп залучених пасивів за конкретними активами.

Практика роботи деяких українських банків яскраво відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами.

У міжнародній практиці скоординоване (інтегроване) управління активами і пасивами визнане найефективнішим підходом до управління банківськими фінансами, завдяки якому банк може вижити у висикоконкурентному ринковому середовищі. Сутність концепції інтегрованого управління активами та пасивами полягає у скоординованому керуванні фінансовими потоками банку, в процесі якого шляхом узгодження управлінських рішень та забезпечення певних пропрцій між активними і пасивними операціями досягається кілька цілей, тобто йдеться про внутрішю єдність усіх аспектів фінансової діяльності банку, коли жодна фінансова операція не може реалізуватися ізольовано, оскільки є елементом інтегрованої системи управління. Аналізуючи структуру перелічених моделей, зауважуємо, що в кожній із них присутній чинник невизначеності, пов'язаний із прогнозованими значеннями параметрів ринку.

У нестабільній економічній ситуації, коли ціни на залучення й розміщення ресурсів швидко змінюються, для управління ресурсами банків і видами діяльності, в процесі яких ці ресурси використовуються, банкам у своїй діяльності в найближчій перспективі необхідно перейти на наукові методи управління, в основу яких покладено економіко - математичні моделі. Важливо також поєднувати різні методи, використовуючи при цьому їхні позитивні сторони ( елементи ).

Слід визнати, що у вітчизняній науці комплексних наукових досліджень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внутрішнього фінансового ринку практично немає. Докладніше прикладні аспекти управління фінансовими потоками банку висвітлені в працях зарубіжних авторів, але й там теоретичні положення не завжди доведено до якості робочого методичного інструментарію, формалізованого на математичній основі.

Загалом стратегія здійснення активних операцій будувалася за принципом „консервативної ефективності”, яка вимагає розподілу ресурсів у найбільш дохідних проектах за умови дотримання безпеки і ліквідності вкладень.



Список використаних джерел

1. Васюренко О.В. Управління банківськими операціями: методологія і практика.

2. Дзюблюк О.В. Оптимізація управління активами і пасивами комерційного банку // Фінанси України. - 2009. - №5. - с. 129- 137.

3. Опарін В. Фінансові ресурси: проблеми визначення та розміщення // Вісник НБУ. - 2008. - №5. -с. 10-11.

4. Роуз П.С. Банківский менеджмент / Пер. з англ. - М.: Дело ЛТД, 1995. - 768с.

5. Мартинюк Ж. Ресурсна база комерційних банків // Фінанси України. - 2010. - №11. - с. 112-115.

6. Алексєєнко М.Д. Структура капіталу комерційного банку // Фінанси України. - 2009. - №4. - 123 -131.

7. Захарова С.В. Управління ресурсами комерційного банку/ V Міжнародна науково-практична конференція 2010 р.

Размещено на Allbest.ru

...