Основи страхової справи

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

Курсова робота

на тему: "Основи страхової справи"

Виконав студент 4 курсу групи № 418

Головачов Владислав

м. Київ - 2014

ЗМІСТ

Вступ

1. Формування збалансованого страхового портфелю

2. Оцінка ризиків та обмеження їх дії

3. Тарифна політика страхування

4. Перестрахування як метод забезпечення фінансової надійності

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Страхування - одна з форм охорони майнових й особистих інтересів застрахованих, які сплачують внески (премії) до страхових організацій і дістають відшкодування втрат, що виникають у наслідок стихійного лиха і нещасних випадків (страхування від недуг, страхування від вогню (пожеж), крадіжок, страхування життя та ін.). З другого боку, страхування є формою ризик-менеджменту, що використовується для хеджування проти ризику фінансових втрат, та, в ідеалі, страхування може бути визначене як справедлива передача ризику потенційної втрати від однієї сторони до іншої за відповідну сплату. Важливою умовою при цьому є дотримання правил страхування.

Сучасне законодавство України дає таке визначення страхування: страхування - вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

У країнах вільної ринкової економіки існують тепер головні два роди страхування:

обов'язкове публічно-правове, організація якого зосереджена в руках публічно-правових, а подекуди й державних страхових організацій (усе соціальне страхування, а в деяких країнах також страхування будівель від вогню тощо);

приватне, яким опікуються акціонерні товариства й товариства взаємного страхування (страхування майна, життя та ін.) на базі приватної угоди між застрахованим і страхувальною організацією, якій застрахований зобов'язаний виплачувати встановлені угодою внески, а страхувач при виникненні зазначеного у договорі випадку відшкодувати застрахованому втрату або виплатити обумовлену договором суму. З уваги на те, що страховий ризик не можна передбачити, страхувальні організації повинні створити відповідні резерви, встановлюючи належну висоту внесків. Т. ч. вони перетворюються часто на великі фінансові підприємства.



1. ФОРМУВАННЯ ЗБАЛАНСОВАНОГО СТРАХОВОГО ПОРТФЕЛЮ

Поняття "страховий портфель" вживається для встановлення фактичної кількості застрахованих об'єктів або діючих договорів страхування на певній території. Йдеться про підприємство, дільницю страхового агента, район тощо. Під страховим портфелем в особистому страхуванні може також матись на увазі сума місячного страхового внеску за діючими договорами довгострокового страхування життя на встановлену дату на певній території. Уся поточна й перспективна діяльність страхової організації спирається на страховий портфель, структура якого в кінцевому підсумку визначає фінансову стійкість страхових операцій. Адже від величини й якості страхового портфеля залежать величини надходжень страхових платежів, обсяги й коливання виплат страхових сум і страхового відшкодування.

Структура та якість страхового портфеля можуть аналізуватися за допомогою деяких показників. Величина ж його виражається або кількістю застрахованих об'єктів, або загальною страховою сумою, тобто обсягом страхової відповідальності.

Для структури страхового портфеля властиве співвідношення окремих видів страхування, а також між добровільними й обов'язковими формами. Структура страхового портфеля може аналізуватися в аспекті частки діючих договорів і знову укладених договорів з мінімальними (низькими) і максимальними (високими) страховими сумами, групових та індивідуальних страхувань. Структура страхового портфеля складається під впливом асортименту страхових послуг, тобто системи видів і форм страхування. Особливе значення для забезпечення фінансової стійкості страхових операцій має оперативне реагування на задоволення попиту в тих страхових послугах, які в ринкових умовах відповідають інтересам страхувальників.

При аналізі страхового портфеля необхідно звертати увагу на його динамічність, що характеризується співвідношенням між договорами, що вже закінчуються, та договорами, які знову укладаються.

Для перспективного забезпечення фінансової стійкості страхових операцій важливо намагатись досягти й зберігати рівновагу портфеля. Цей стан характеризується, як мінімум, компенсацією знову укладеними договорами тих, строк дії яких закінчується. Разом з тим така компенсація повинна поширюватись не лише на кількість договорів та обсяг внесків за ними, а й бути узгодженою зі страховою сумою, строком страхування і суттєво не відрізнятися від ймовірності збитку, яка переважала в попередніх договорах.

Певні особливості властиві страховому портфелю за договорами страхування життя. У цьому виді страхування на структуру страхового портфеля впливає так зване сторно. Під ним розуміється відмова страхувальника від виконання умов договору ще до закінчення строку його дії. Сторно в соціальному аспекті показує, що попит страхувальника на певну страхову послугу даним страховиком не може бути задоволений.

Для збалансованого страхового портфеля як основи забезпечення фінансової стійкості страхових операцій важливе значення має його однорідність за обсягом страхової суми об'єктів та за відповідною їм сукупністю ризиків. За величиною страхової суми однорідність страхового портфеля встановлюється досить просто - за близькими в грошовому виразі страховими сумами різних об'єктів. У відношенні ймовірності збитку необхідні розрахунки, що спираються на показник розсіювання страхової суми, яка відображає частку договорів з максимальною і мінімальною сумами.

Показник збитковості страхової суми виражає собою відношення виплат страхового відшкодування або страхової суми до страхової суми всіх застрахованих об'єктів. За наведеним показником можна зіставити витрати на виплату страховика з прийнятою ним страховою відповідальністю.

Дослідження динаміки показників збитковості страхової суми переслідує мету встановити відповідність фактичної збитковості тарифному рівню. Якщо буде виявлено, що фактична збитковість перевищує норматив, який включено до тарифної ставки, то необхідно встановити роль у цьому окремих елементів збитковості.

По-перше, при обов'язковому й добровільному страхуванні майна колгоспів та радгоспів застраховані об'єкти враховуються лише у вартісному виразі. Тому можливий аналіз лише загального показника збитковості, зокрема в розрізі груп майна, що дасть змогу встановити за ними фінансову стійкість операцій.

По-друге, при обов'язковому страхуванні будівель у господарствах громадян зіставляється число постраждалих страхувальників, які отримали страхове відшкодування (ці дані містяться в річному статистичному звіті), і число господарств, що мають застраховані будівлі.

По-третє, в разі добровільного страхування засобів транспорту, домашнього майна й будівель для з'ясування впливу збитковості страхової суми на фінансову стійкість страхових операцій досліджується відношення числа виплат до кількості укладених договорів, а також відношення ризиків як зіставлення середньої страхової виплати по одному договору і середньої страхової суми по тому самому договору.

По-четверте, при добровільному страхуванні майна державних підприємств, кооперативних і громадських організацій, враховуючи лише вартісне відображення в статистичній звітності застрахованих об'єктів, можливий аналіз впливу на фінансову стійкість страхових операцій лише синтетичного показника збитковості в розрізі видів кооперації чи громадських організацій.

Взагалі по страхуванню майна зміст елементів збитковості страхової суми дає широкі можливості для з'ясування причин підвищення збитковості. Наприклад, підвищений рівень частоти та спустошувальності страхових випадків, пов'язаних з пожежею, свідчить насамперед про недостатню якість протипожежних заходів. Якщо ж відношення ризиків перевищує одиницю по обов'язковому страхуванню, то є підстави перевірити роботу страхових фахівців по переоцінці будівель з тим, щоб звести до мінімуму післяпожежні переоцінки будівель у напрямі підвищення їх страхової оцінки. Якщо ж йдеться про добровільне страхування, то високий рівень відношення ризиків свідчить про завищені розміри страхових сум.

Збитковість страхової суми по страхуванню врожаю сільськогосподарських культур та вплив цього показника на фінансову стійкість страхових операцій установлюється через відношення страхового відшкодування до певної вартості врожаю за державними цінами. Цей показник можна порівняти з тарифним рівнем.

Аналіз проводиться за кожною сільськогосподарською культурою та однорідними групами культур. Розміри страхового відшкодування містяться в річному статистичному звіті.

Елементи збитковості при цьому виді страхуванню суттєво трансформовані. Наприклад, при розрахунку спустошливості страхового випадку знаменник дробової величини нерідко становить одиницю (відбулась одна повінь чи засуха). Навіть у разі страхових випадків важко виділити ступінь впливу одного з них на величину збитку. Чисельник дробової величини (число постраждалих об'єктів) перетворюється на суму страхового відшкодування.

2. ОЦІНКА РИЗИКІВ ТА ОБМЕЖЕННЯ ЇХ ДІЇ

Суспільно-господарська практика виробила чимало методів і форм ефективної протидії ризикам та ліквідації їх негативних наслідків. Водночас відчувалася потреба системного підходу до вибору форм протидії ризикам як детермінанти їх оптимізації. Логічну послідовність здійснення ефективних антиризикованих заходів було запропоновано багатьма спеціалістами ще на початку ХХ століття. Визначені ними форми обмеження та ліквідації ризиків зводилися до таких дій:

· Запобігання появі випадкових подій, які формують ризиковані ситуації в суспільному житті.

· Подолання (репресія) випадкових подій, появі яких усе ж не вдалося запобігти.

· Задоволення потреб, які виникли внаслідок дії ризику (компенсація втрат, збитків).

Наведений троїстий поділ антиризикованої діяльності було повсюдно визнано фахівцями як такий, що має ознаки системності та комплексності. Згодом зазначені методи боротьби з ризиками були трансформовані у специфічні функції страхування.

Розвиток економічної науки, а також страхової справи засвідчив, що антиризикована діяльність має ґрунтуватися на залученні вельми широкого кола управлінських інструментів, склад та послідовність застосування яких постійно вдосконалюються. страховий портфель ризик тарифна

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикованої діяльності, застосування яких має комплексний, системний характер, у сучасній економічній теорії та практиці визначається терміном англомовного походження - "ризик-менеджмент" (risk management), тобто управління ризиками в його найширшому розумінні. Ризик-менеджмент як система охоплює три послідовні етапи:

· аналіз ризику;

· контроль за ризиком;

· фінансування ризику.

Кожний із цих етапів передбачає здійснення багатьох різноманітних заходів організаційно-фінансового характеру.

Аналіз ризику є комплексним етапом, протягом якого передбачається:

· діагностика, або ідентифікація, ризиків - кваліфікація;

· оцінювання ризиків кількісними методами - квантифікація;

· визначення послідовності подальших дій на підставі загальної оцінки ризику в даній конкретній ситуації.

Початковим кроком на етапі аналізу ризику є вивчення ситуації з погляду можливості та причин його появи в суб'єкта господарювання - носія ризику. На появу ризиків впливають різні причини, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Зовнішні причини, як правило, виводяться з умов довкілля, розташування господарського суб'єкта на певній території, стану попереджувальної інфраструктури. Суб'єкт не має значного впливу на зовнішні причини. Внутрішні причини - це стан та вид належного суб'єктові майна, характер технології виробництва чи іншої діяльності, а також стан засобів безпеки (попередження ризиків), що їх він має у своєму розпорядженні. Досить важливою внутрішньою причиною є ступінь усвідомлення суб'єктом господарювання чи іншим носієм потенційного ризику остаточних можливих наслідків появи ризику. Суб'єктивне ставлення до ризику може бути як негативним, так і позитивним. Негативне ставлення до ризику означає його повне або часткове ігнорування. Така позиція суб'єкта у страховій теорії характеризується поняттям аверсії ризику і досить часто саме вона є причиною останнього.

Засобами якісного аналізу мають бути виявлені негативні наслідки ризику в усіх сферах діяльності господарського суб'єкта. Так, ризик пожежі може виявити свої наслідки у сфері технологічного процесу, виробничо-господарської діяльності, фінансово-економічній та в соціальній. Проте відбувається це в певній послідовності. Послідовність такого виявлення унаочнює схема, наведена на рис. 1. (Claes P.F.,Meerman H.J. J.M. Risk management: inleiding tot het risicobehersproces. - Amsterdam: Stenfert Kroese, 1994. - c. 100).

Розглянута комплексна діагностика ризиків дає змогу простежити не лише їх розвиток та сфери поширення, а й негативні наслідки кумуляції таких ризиків, тобто взаємного їх впливу і нагромадження. З метою виконання цього значного за обсягом завдання слід залучати найрізноманітніші джерела інформації та використовувати найдосконаліші методи кваліфікаційного аналізу ризиків. Найважливіші з цих методів такі:

· аналіз спостережень за виробничою діяльністю;

· аналіз свідчень працівників;

· документальний аналіз господарської діяльності;

· аналіз організації об'єкта дослідження;

· аналіз окремих контрольних перевірок.

Слідом за ідентифікацією ризику та визначенням сфери його поширення постає потреба кількісно оцінити ризик. Кваліфікуючи ризик, потрібно брати до уваги два взаємозв'язані аспекти:

· максимальний розмір збитку, до якого може призвести даний ризик;

· імовірність настання події, яка може спричинити максимальний збиток.

Кількісно оцінюють ризики за допомогою актуарних розрахунків, виконання яких потребує достатньої статистичної та математичної бази. Кількісна оцінка ризиків відбиває ступінь їх економічної загрози.

Підсумки аналізу якісних і кількісних характеристик ризиків є підставою для визначення стратегії антиризикованої діяльності в майбутньому, тобто подальших дій, які зводяться до встановлення контролю над ризиками або фінансування потреб, що виникли внаслідок прояву ризиків.

Черговий етап процесу менеджменту - контроль над ризиками, який має на меті повне або часткове їх усунення.

Контроль над ризиками здійснюється різними способами:

· уникненням ризику;

· зменшенням (мінімізацією) ризику;

· обмеженням (локалізацією) ризику;

· розсіюванням (поділом) ризику.

Уникнення ризику є найефективнішим і водночас найважчим для виконання методом. Уникнення означає фактичне ухилення від ризикованої діяльності (способу буття). Безумовно, про уникнення може йтися лише за наявності альтернативних вирішень, які є менш ризикованими.

Рис. 1. Схема "каналізації" негативних наслідків вогню на підприємстві

У тій ситуації, коли можливості раціонального уникнення ризику вичерпуються, постає потреба використовувати інші способи антиризикованого характеру. Один із таких способів полягає в попереджувальній (превентивній) діяльності, спрямованій на зменшення ризику. Здійснення ефективної попереджувальної діяльності потребує значних фінансових витрат на придбання різноманітних технічних засобів та проведення організаційно-технічних заходів, які могли б протистояти виникненню ризиків.

У тій ситуації, коли попри всі попереджувальні зусилля ризик настане, вживають заходів, спрямованих на його обмеження (локалізацію). Ці заходи мають здебільшого репресивний характер.

З метою обмеження наслідків ризику його можна поділити. поділ ризику як форма контролю полягає в тому, що господарські суб'єкти можуть обмінятися пакетами акцій, віддавши, таким чином, частину власного ризику і взявши частину чужого. Такі операції відомі як операції з диверсифікації портфеля активів господарського суб'єкта.

Усі наведені способи контролю над ризиками застосовуються одночасно. Але висувається вимога додержувати оптимального співвідношення між цими способами з погляду їх ефективності.

Головним етапом ризик-менеджменту є покриття негативних наслідків (збитків) ризиків фінансовими засобами. Кожний суб'єкт господарювання може сам фінансувати свої ризики або передавати їх іншому суб'єктові господарювання згідно з попередньою взаємною домовленістю. Самофінансування ризиків, відоме також як самострахування, є формою безпосереднього самостійного покриття збитків власними коштами.

За наявності коштів у фондах та резервах вони можуть бути використані аж до повного задоволення відповідної потреби. Істотним недоліком самофінансування ризиків є неможливість точного визначення потреби в резервних коштах через недостатню статистичну та розрахункову базу. А створення фонду в обсязі, меншому за майбутню реальну потребу, призведе до неповного фінансування ризику. Проте формування фондів та резервів у обсягах, більших за майбутні потреби в коштах, неминуче призведе до вилучення з господарського обігу значних фінансових ресурсів.

У тих випадках, коли збитки очікуються більшими за можливості господарського суб'єкта самому фінансувати свої ризики, постає потреба передати власну фінансову відповідальність за ними іншим суб'єктам, здатним до фінансування таких ризиків на певних умовах. Передання (трансфер) ризиків може здійснюватися у двох основних формах:

· ризики передаються під фінансову гарантію іншого суб'єкта;

· ризики передаються професійним страховикам на підставі договору страхування за відповідну плату.

Перша форма досить широко реалізується укладенням договорів поруки, згідно з якими на певних умовах ризик передається одним суб'єктом іншому. Ця форма має обмежене застосування, оскільки вимагає надзвичайно високої довіри між суб'єктами. Крім того, вона містить елементи гри.

Найпоширенішою формою трансферу ризиків є передання їх професійним страховикам. Страховик, на відміну від поручителя, беручи на себе зобов'язання за ризиками, має змогу вирівняти їх перерозподілом між багатьма суб'єктами. Вирівнювання ризиків за допомогою страхового механізму має ту перевагу, що воно здійснюється не лише в часі, а й у просторі, тобто серед суб'єктів певного середовища. Проте вирівнювання можна застосувати лише щодо певної категорії ризиків. Це, як правило, чисті ризики, котрі відповідають розглянутим далі критеріям.

1. Критерій цілковитої випадковості. Це означає, що подія, яка є причиною збитків, має бути надзвичайною, а розмір збитку - непередбачуваним.

2. Критерій однозначності. Вимога однозначності полягає в тому, що попри випадковість події між нею та кінцевим результатом (збитками) має простежуватися явний причинно-наслідковий зв'язок. Отже, завжди потрібна впевненість у тому, що обсяг коштів на покриття збитків у разі настання даної випадкової події відомий цілком точно.

3. Критерій оцінюваності у грошових одиницях. Оскільки страхування базується на формуванні грошових фондів, то потреби, які стосуються обслуговування ризиків, повинні мати вартісну, грошову оцінку.

4. Критерій незалежності. Незалежність ризиків полягає в тому, що вони не повинні бути кимось навмисне викликаними, а також не повинні легко акумулюватися під впливом інших ризиків.

5. Критерій розміру. Найбільш страхувальними як щодо обсягу збитків, так і щодо ймовірності їх настання є середні ризики.

Отже, згідно із завданнями ризик-менеджменту відповідну діяльність можна тлумачити як процес вибору оптимальної з економічного погляду структури інструментів впливу на ризики та їх наслідки. Цей процес унаочнює рис. 2.

Рис. 2. Схема ризик-менеджменту

3. ТАРИФНА ПОЛІТИКА СТРАХУВАННЯ

Найважливішим моментом в погодженні інтересів сторін у страхуванні є домовленість про величину страхового тарифу. За допомогою страхового тарифу (його ще називають тарифною ставкою) обчислюються страхові внески, за рахунок яких формується страховий фонд. Кошти ж з нього є джерелом виплат страхового відшкодування, а також покриття витрат страхової організації.

Страховим тарифом вважають грошову плату з 100 грошових одиниць страхової суми на рік або процентну ставку від сукупної страхової суми на певну дату. Тарифні ставки знаходяться в тісному зв'язку з обсягом страхової відповідальності. Укладаючи договори страхування, страховик намагається вирішити оптимальним шляхом два протилежні завдання: при мінімальних тарифах, які були б доступні для широкого кола страхувальників, забезпечити значний обсяг страхової відповідальності. Саме за рахунок доступних тарифних ставок створюються умови для вилучення доходів застрахованого у вигляді страхових внесків, забезпечується оптимальний розмір страхового фонду для виплати відшкодування.

В основу страхового платежу покладена тарифна ставка, яку ще звуть брутто-ставкою. В її структурі два основних елементи - нетто-ставка та навантаження до неї. Кошти з нетто-ставки використовуються для утворення страхового фонду в його основній частині, а тому відіграють вирішальну роль в забезпеченні виплат страхового відшкодування. За рахунок навантаження до нетто-ставки покриваються витрати на проведення страхових операцій. Питома вага навантаження в брутто-ставці залежить від специфіки конкретної страхової операції, форми та виду страхування і, як свідчить міжнародна практика, коливається від 10 до 40 %. По своїй фінансовій природі нетто-ставка, будучи пов'язаною з ймовірністю нанесення страхувальнику певного матеріального збитку, відображає обсяг страхової відповідальності страховика. У випадку страхування майна чи підприємницьких ризиків, для яких властиві декілька видів страхової відповідальності, загальна нетто-ставка може складатись із суми декількох окремих нетто-ставок. Зазначимо також, що розмір нетто-ставки перебуває під впливом багатьох чинників, що відображають конкретні умови, яких знаходиться застраховане майно, здійснюється виробництво, живе й працює людина. Ступінь ймовірності нанесення шкоди в цих обставинах зумовлює необхідність диференціації тарифних ставок, про що буде йтися в даному розділі пізніше.

Навантаження до нетто-ставки повинно бути достатнім для покриття наступних накладних витрат страховика:

- оплати праці співробітників страхової організації;

- затрат на рекламу;

- адміністративно-господарських витрат (оренда приміщення, плата за комунальні послуги, тощо);

- оплата послуг підприємств зв'язку;

- відрахування в резервні та інші фонди Обсяг навантаження повинен бути достатнім і для формування прибутку страховика.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від А червня 1994 р. №358 "Про удосконалення механізму державного регулювання тарифів у сфері страхування" норматив витрат на ведення страхової справи не повинен перевищувати:

- з обов'язкового державного страхування - 6 відсотків розміру тарифу;

- з обов'язкового особистого страхування - 15 відсотків;

- з обов'язкового страхування майна та відповідальності - 20 відсотків.

Для забезпечення вищеназваних вимог необхідна постійна робота по встановленню, уточненню та коригуванню страхових тарифів, що передбачає дотримання деяких умов.

Однією з них є підтримання еквівалентності в інтересах страхових партнерів, що означає наступне. Нетто-ставки повинні якомога повно відповідати ймовірності збитку, бо лише в такому випадку кошти страхового фонду, одержані від страхувальників за тарифний період, будуть достатні для страхового відшкодування. Розмір тарифних ставок визначається, здебільшого, в регіональних межах (в Україні це Полісся, Лісостепова зона, Степова, тощо) в середньому на 5 або 10 років. В регіональних же межах повинна відбуватись поверненість виплачених платежів у вигляді страхового відшкодування. Дотримування умови еквівалентності інтересів страхових партнерів відповідає перерозподільній природі страхування, зміст якої в замкнутій розкладці збитку одного застрахованого на інших.

Важливо забезпечити доступність розмірів страхових тарифів для якомога ширшої сукупності страхувальників. Якщо застосовувати надмірно високі тарифні ставки, то вони можуть бути не під силу багатьом суб'єктам внаслідок їх слабкого фінансового стану. Разом з тим, доступність тарифних ставок визначається, насамперед, числом страхувальників, а також кількістю застрахованих об'єктів.

Однією з умов визначення розміру страхових тарифів є їх стабільність на протязі тривалого часу. Саме незмінність тарифних ставок впродовж багатьох років (звичайно, тут йдеться не про теперішню інфляцію в Україні) посилює у страхувальників впевненість у фінансовій стійкості страхової організації. Зрозуміло, що при зміні конкретних обставин проведення страхової операції тарифи не можуть залишатись стабільними.

Розширення обсягу страхової відповідальності, якщо цьому дозволяють діючі тарифні ставки, є також однією з умов встановлення певної величини тарифів. Дотримання її є пріоритетним напрямком в діяльності страховика, виходячи з того, що чим значніший обсяг страхової відповідальності, тим повніше задовольняються інтереси страхувальників.

Визначення величини тарифної ставки має величезне значення для забезпечення рентабельності страхових операцій і діяльності страховика в цілому. Адже останній здійснює виплати по страховому відшкодуванню та інші витрати, формує прибуток лише за рахунок страхових платежів. Враховуючи це, величина страхових тарифів повинна бути достатньою для покриття всіх витрат страховика і забезпечення достатнього рівня прибутковості. Разом з тим у випадку, коли фактичний обсяг страхового відшкодування буде нижчим застосовуваної нетто-ставки, одержана економія може бути частково направлена для поповнення резервного й запасного фондів страхової організації, а також для зростання прибутку. Для показників збитковості страхової суми як основи побудови нетто-ставок властиві значні коливання по видах і формах страхування, а також з врахуванням територіальних особливостей. Існують помітні розбіжності в обсязі нетто-ставок між однорідними об'єктами страхування в залежності від ступеня ризику їх загибелі чи пошкодження. В зв'язку з цим для приведення у відповідність страхових тарифів з обсягом збитковості страхової суми використовуються принципи диференціації тарифних ставок. Наприклад, у страхуванні майна сільськогосподарських підприємств, фермерів та орендарів тарифні ставки диференціюються за територіями (виділяються Полісся, Лісостепова зона, Карпати, тощо); групами сільськогосподарських культур (зернові, овочеві, тощо); видами тварин (велика рогата худоба, вівці, тощо); групами основних і оборотних фондів (будівлі, устаткування, сировина, готова продукція, тощо). Диференціація тарифних ставок в добровільному страхуванні стосується однорідних об'єктів, видів страхування і також враховує територіальні особливості. Територіальна диференціація зумовлена різним рівнем збитковості страхової суми в сільській місцевості та в містах, що пов'язано з менш високими показниками вогнестійкості сільських будівель, більшим ризиком їх затоплення під час повені. Навіть у одній місцевості в приватній власності залежно від вогнестійкості будівель із врахуванням матеріалів, з яких виготовлені стіни (дерево, цегла, бетон, тощо), а також покрівля (руберойд, шифер, черепиця, залізо), можуть встановлюватись різні тарифні ставки.

По страхуванню сільськогосподарських тварин диференціація тарифних ставок побудована на врахуванні різниці в показниках збитковості по видах тварин, к вікових групах. Застосовується також диференціація тарифів по категоріях страхувальників з виділенням майна державних, недержавних юридичних осіб та приватних власників. Разом з тим при страхуванні сільськогосподарських культур, тварин, будівель, устаткування, сировини, тощо цих власників до них застосовуються тарифи, що диференційовані по об'єктах страхування.

У страхуванні транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності, диференціація тарифних ставок враховує різні ступені ризику окремих видів транспорту: мотоциклів, автомобілів, тракторів, моторних човнів. У практиці зарубіжного транспортного страхуванню диференціація тарифних ставок, зокрема в Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Італії залежить від декількох груп факторів. Виділяються, наприклад, фактори, що стосуються водія: вік; досвід роботи (років); попередні аварії (їх відсутність); записи в картотеці порушень. В групі факторів, що стосуються автомобіля, приймаються до уваги: тип автомобіля; робочий об'єм (потужність); вартість автомобіля. На величину тарифних ставок впливає також группа факторів, що стосуються контракту (договору).

Застосування диференційованих страхових тарифів створює необхідні

передумови для науково обґрунтованої розкладки збитку, що забезпечує оптимальну участь всіх страхувальників в створенні відповідного обсягу страхового фонду.

4. ПЕРЕСТРАХУВАННЯ ЯК МЕТОД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ НАДІЙНОСТІ

У роботі здійснено порівняльний аналіз перестрахування з іншим поширеним методом розподілу крупних ризиків - співстрахуванням. В результаті порівняння доведені очевидні переваги застосування перестрахувальних операцій. По-перше, підтримання страхувальником (перестраховиком) зменшує витрати по обслуговуванню договорів у порівнянні зі співстрахуванням. Так, при настанні страхової події відповідальним перед страхувальником є страховик (перестрахувальник), що дає можливість отримати страхувальнику страхове відшкодування у нього в повному обсязі, а не звертатись до кількох страховиків, як це існує у співстрахуванні. По-друге, перестрахування при настанні страхової події дає можливість уникнути кумуляції збитків при застосуванні певного покриття (катастрофічного ексценденту збитків). Отже, перестрахування є універсальним і найбільш ефективним методом забезпечення фінансової стійкості страхових операцій для вітчизняних страховиків.

Страхування є невід'ємною ланкою фінансової системи будь-якої розвиненої країни світу. Воно задовольняє потреби підприємств і населення у страховому захисті і таким чином сприяє забезпеченню безперервності відтворювального процесу. Страхові компанії зосереджують на собі ризики багатьох страхувальників. Вартість таких ризиків в сучасних умовах може оцінюватися сотнями мільйонів доларів. Отже, страхова діяльність характеризується підвищеною ризикованістю, що об'єктивно призводить до необхідності перерозподілу відповідальності за прийнятими на страхування ризиками між багатьма страховиками, тобто до застосування перестрахування.

Перестрахування не можна розглядати як різновид страхування. Перестрахування являється самостійною сферою страхових відносин, яка включає широкий перелік форм і видів перестрахувального захисту. Подальше дослідження сутності перестрахування свідчить, що в його основі лежать відносини щодо перерозподілу раніше прийнятих на страхування ризиків. При цьому слід зважати на функції перестрахування а здійсненні страхової діяльності: розширення можливостей страховика в прийомі на страхування великих ризиків (збільшення місткості страховика) при застосуванні перестрахувальних операцій; збільшення обсягів страхування; збалансування результатів страхування (вирівнювання річних коливань фінансового результату страхової діяльності протягом років, що є дуже важливим для забезпечення фінансової стійкості страховика).

Відсутність у вітчизняному законодавстві спеціальних норм, які регулюють відносини сторін за договорами перестрахування, створює в юридичній практиці можливість ототожнення договорів перестрахування і страхування.

Облігаторна форма договорів перестрахування є технічного складнішою, в Україні сьогодні переважає факультативне перестрахування. За видами перестрахувальних угод частіше укладаються пропорційні договори, ніж непропорційні. Це пояснюється, насамперед, недостовірністю досвіду в обслуговуванні непропорційного договору та відсутністю відповідністю відповідної бази даних для обробки і отримання відповідної статистичної та аналітичної інформації щодо збитків за попередні роки.

Аналізуючи факультативні і облігаторні договори перестрахування. Можна виявити розбіжності у тлумаченні багатьох їх положень. Сьогодні майже кожна страхова компанія, яка здійснює перестрахувальні операції, має свої власні варіанти договорів перестрахування, умови яких не стандартизовані. А це означає, що між сторонами перестрахувальних угод можуть виникати і виникають конфліктні ситуації, пов'язані з неузгодженістю в трактуванні умов договорів.

Розбіжності у тлумаченні основних положень перестрахувальних договорів доводять необхідність застосування в практиці перестрахування стандартних, типових договорів. Зрозумілі, конкретні, чітко та однозначно сформульовані умови перестрахувальних договорів мають стати надійною основою для спрощення технічних труднощів при укладанні перестрахувальних угод і сприяти налагодженню довготермінових відносин між страховими компаніями.

На сьогоднішній день перестрахувальна діяльність в Україні є повноцінним сегментом страхового ринку. Постійне зростання частки страхової премії, переданої перестраховикам у загальному обсязі страхової премії зібраної страховиками за досліджувані роки обумовлена тим, що в портфелях вітчизняних страховиків стало більше крупних ризиків, які потребують перестрахувального захисту.



ВИСНОВКИ

Страхування є невід'ємною ланкою фінансової системи будь-якої розвиненої країни світу. Воно задовольняє потреби підприємств і населення у страховому захисті і таким чином сприяє забезпеченню безперервності відтворювального процесу. Страхові компанії зосереджують на собі ризики багатьох страхувальників. Вартість таких ризиків в сучасних умовах може оцінюватися сотнями мільйонів доларів. Отже, страхова діяльність характеризується підвищеною ризикованістю, що об'єктивно призводить до необхідності перерозподілу відповідальності за прийнятими на страхування ризиками між багатьма страховиками, тобто до застосування перестрахування.

Страхування - вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

У країнах вільної ринкової економіки існують тепер головні два роди страхування: обов'язкове публічно-правове, організація якого зосереджена в руках публічно-правових, а подекуди й державних страхових організацій (усе соціальне страхування, а в деяких країнах також страхування будівель від вогню тощо);приватне, яким опікуються акціонерні товариства й товариства взаємного страхування (страхування майна, життя та ін.) на базі приватної угоди між застрахованим і страхувальною організацією, якій застрахований зобов'язаний виплачувати встановлені угодою внески, а страхувач при виникненні зазначеного у договорі випадку відшкодувати застрахованому втрату або виплатити обумовлену договором суму. З уваги на те, що страховий ризик не можна передбачити, страхувальні організації повинні створити відповідні резерви, встановлюючи належну висоту внесків. Т. ч. вони перетворюються часто на великі фінансові підприємства.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александрова М.М. Страхування: Навчально-методичний посібник. - К.: ЦУЛ, 2002.

2. Базилевич В.Д., Базилевич С.С. Страхова справа. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2002.

3. Воблий К.Г. Основи економії страхування. - Тернопіль: Економічна думка, 2001.

4. Замков О.М. Страхування: Навчальний посібник / за редакцією д.е.н. О.О. Слюсаренко - К.: Міжнародна агенція "Bee Zonc", 2003.

5. Страхування: Підручник / Кер. авт. кол.і наук.ред. СС. Осадець. Вид.2-у, переробл. і доп. - К.: КЕНУ, 2002.

6. Шумелда Я. Страхування: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. Тернопіль: 2003.

Размещено на Allbest.ru

...