Управління фінансовими ресурсами комерційного банку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні основи формування та управління фінансовими ресурсами комерційного банку

1. Економічна сутність та особливості формування фінансових ресурсів комерційного банку

Банківський сектор - це бізнес, у якому банки, задовольняючи потреби ринку в потрібних фінансових ресурсах або наданні певних видів банківських послуг, отримують за це прибуток. Основний прибуток складається за рахунок залучення тимчасово вільних коштів у суб'єктів фінансового ринку за певну плату та розміщення їх, в основному, шляхом надання кредитів особам, які їх потребують, за вищу плату.

Проблеми ресурсного забезпечення діяльності комерційних банків, залежності між обсягом, складом ресурсів та досягнутими результатами діяльності актуалізовані сучасними динамічними процесами розвитку економіки, функціонуванням суб'єктів господарювання. Банківська система має володіти сукупністю ресурсів, достатніх для кредитування потреб суб'єктів господарської діяльності, формування відповідних резервів, підтримки власної ліквідності. Зміцнення ресурсного потенціалу комерційних банків є передумовою пожвавлення інвестиційної активності та забезпечення сталого економічного зростання.

У зв'язку з цим комплексна розробка теоретичних і практичних положень, що розкривають зміст ресурсів комерційного банку, механізм їх формування, є важливою й актуальною проблемою в сучасній банківській системі України [1, с.234].

У наукових працях провідних західних економістів переважно не вживається термін «фінансові ресурси банку». Едвін Дж. Долан, Колін Д. Кемпбелл і Розмарі Дж. Кемпбелл, досліджуючи джерела грошових коштів банку, пропонують звернутися «до правого боку банківського балансового звіту», де відображені депозити, позики й акціонерний капітал банку. Аналогічний підхід використано у науковій праці «Коммерческие банки» за редакцією Е. Ріда, Р. Коттера й Е. Гілла, де вивчення основ банківської справи пропонується почати з розгляду основних груп статей балансу банку. Англійські економісти Д. Полфреман і Ф. Форд також зосереджують увагу винятково на пасивних операціях, при цьому термін «фінансові ресурси банку» не використовується . Західні науковці ресурси банку розглядають з точки зору бухгалтерського обліку та з позиції управління пасивами, не використовуючи при цьому термін «фінансові ресурси банку» [2, с.149].

У наукових працях російських та українських дослідників використовується термін «фінансові ресурси», але при цьому спостерігається його різностороннє трактування. Фінансові ресурси банку часто ототожнюються з термінами «банківські ресурси» і «ресурсна база банку». Н. Г. Антонов і М. А. Пессель близькі до позиції економістів Заходу, оскільки вони на перше місце ставлять пасиви й ототожнюють їх із фінансовими ресурсами банку. Прихильником бухгалтерського підходу є В. І. Колесников, який поділяє позицію Н. Г. Антонова та М. А. Песселя, зазначаючи, що банківські ресурси формуються в результаті проведення банками пасивних операцій і відображаються в пасиві балансу банку [3, с.357]. Російський дослідник І. О. Лаврушин, трактуючи суть фінансових ресурсів банків, пропонує відобразити джерела їхнього формування та напрями використання. Він визначає фінансові ресурси банків як власні капітали та фонди, а також кошти, залучені банками у процесі пасивних і активно-пасивних операцій (у частині перевищення пасиву над активом), що використовуються для активних операцій [4, с.236].

Загалом поняття “фінансові ресурси” повинні вказувати на джерела їх створення, відображати форму прояву і цільове використання та відповідати економічному змісту фінансів. Фінансові ресурси проявляються у формі грошових фондів і грошових потоків як відокремленої частини грошових коштів, що має цільове спрямування, відбивають відносини власності, характеризуватися динамічністю, а їх формування й використання відбувається на правовій основі.

Трактування фінансових ресурсів банку визначається специфікою діяльності банківських установ, які, з одного боку, виступають як фінансові інститути, що беруть участь у перерозподілі вільних фінансових ресурсів, а з іншого - як суб'єкти господарювання, які використовують фінансові ресурси у своїй діяльності.

На мою думку, найбільш прийнятним визначенням фінансових ресурсів банку є визначення представлене К. Волохатою, оскільки у її трактуванні поєднано три підходи визначення сутності фінансових ресурсів, а саме: напрямок використання, структуру і джерело надходження. Згідно із запропонованим визначенням, фінансові ресурси банку - це сукупність акумульованих з різних джерел коштів, які формуються у процесі розподільчих та перерозподільчих відносин і використовуються в банківській діяльності з метою отримання прибутку [2, с.152].

Згідно зі статтею 4 Закону "Про банки і банківську діяльність" держава самостійно формує та використовує власні банківські ресурси, які складаються з коштів банків, залишків коштів на поточних рахунках підприємств, установ та організацій, вкладів населення, коштів на бюджетних рахунках, коштів у міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів [5].

Метою формування фінансових ресурсів є їх спрямування на соціально-економічний розвиток шляхом поповнення фонду відшкодування, утворення фонду споживання і фонду нагромадження відповідних суб'єктів суспільства.

Формування ресурсної бази комерційних банків є одним із найважливіших завдань для забезпечення економічного зростання. Банківська система має володіти сукупністю ресурсів достатніх як для кредитування поточних потреб суб'єктів господарської діяльності, так і для розвитку інвестиційної діяльності, формування відповідних резервів і підтримки власної ліквідності. Обсяг фінансових ресурсів визначає попит на фінансовому ринку й безпосередньо впливає на розмір процентних ставок як за пасивними, так і за активними операціями.

Також для зручності банківські ресурси класифікують за різними ознаками, які представлені в таблиці 1.1. Взаємозв'язок ключових елементів системи банківських ресурсів постійно змінюється й розвивається, тому їх структуризація й детальне дослідження мають важливе теоретичне й практичне значення. Згідно з існуючими у банківській практиці традиціями ресурси комерційних банків поділяють на власні, залучені та позичені кошти. [6, с. 176].

Таблиця 1.1 Класифікація банківських ресурсів за ознаками

Власні ресурси комерційного банку утворюють власний капітал банку, який відіграє важливу роль у діяльності банку на початковому етапі. Він створює фінансову базу для розвитку комерційного банку та являє собою грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі подальшої діяльності банку. Порівняно з підприємствами інших сфер діяльності власний капітал комерційного банку займає незначну питому вагу у сукупному капіталі (приблизно 8--10 %), тоді як у промислових підприємств цей показник становить 40--60 %. У комерційних банках власний капітал і має інше призначення, ніж в інших сферах підприємництва. Якщо в останніх це -- забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств та організацій, то власний капітал комерційного банку слугує насамперед для страхування інтересів вкладників і меншою мірою -- для фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності.

Розмір власного капіталу є важливим фактором забезпечення надійності функціонування банку і повинен перебувати під контролем органів, що регулюють діяльність комерційних банків. Однією з вимог, яку висуває НБУ до комерційних банків, є підвищення рівня капіталізації, що сприяє збільшенню рівня фінансової стабільності і надійності банківської системи України в цілому.

Призначення банківського капіталу виражається в його функціях. Власний капітал комерційного банку виконує такі функції:

1. Захисна: власний капітал слугує насамперед для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. На сьогоднішній день це основна функція капіталу, оскільки в умовах, коли значна частина ресурсів вкладається в ризикові активи (кредити і цінні папери), навіть порівняно невеликі втрати можуть призвести до банкрутства.

2. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною для капіталу банку. Ця функція має вагу на перших етапах діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається його діяльність.

3. Регулююча: через фіксацію розміру власного капіталу регулюючі органи впливають на діяльність банку в цілому. Розмір власного капіталу банку служить порогом допуску на банківський ринок (мінімальний розмір статутного капіталу) та регулятором розширення масштабів діяльності банку (прийняття банком додаткових ризиків, без яких неможливе отримання додаткових прибутків) регулюючі органи ставлять у залежність від адекватного нарощення капіталу.

Зважаючи на джерела і порядок формування капітал банку складається зі статутного капіталу, резервного капіталу, спеціальних фондів, нерозподіленого прибутку, субординованого боргу.

Статутний капітал банку формується з акціонерного або приватного капіталу банку під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків чи випуску і реалізації акцій. Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного капіталу банку регулюється Законами України господарскткий кодекс цынны папери.

У банках, які мають статус публічного акціонерного товариства статутний капітал формується шляхом відкритої підписки на акції, у приватних акціонерних товариств - шляхом розподілу акцій між засновниками відповідно до їх частки у статутному фонді. Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися з простих акцій. Усі випуски акцій банків типу ВАТ підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). При повторній емісії, який дозволяється тільки після повної оплати акціонерами акцій попередньої емісії, банки можуть випускати також привілейовані акції. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення статутного капіталу банку.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії. При першій емісії його готують засновники, а при наступній -- правління банку. В проспекті емісії містяться дані про банк, його фінансовий стан, інформація про попередні випуски цінних паперів. Проспект емісії повинен бути затверджений незалежною аудиторською компанію.

Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплату дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. Наявність коштів у ньому забезпечує надійність і стабільність комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Розмір резервного фонду та щорічних внесків до нього встановлюється зборами акціонерів і фіксується в установчих документах, але він не може бути меншим за 25 % регулятивного капіталу, а розмір відрахувань -- меншим 5 % чистого прибутку. Коли резервний фонд досягає встановленої величини, то відрахування до нього припиняються. У разі використання коштів з І резервного фонду відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються.

Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та інші), які призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

Нерозподілений прибуток -- це джерело внутрішнього походження. Створюється як залишок прибутку після виплати дивідендів, відрахувань до резервного та інших фондів. Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним чином від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам.

Субординований борг -- це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які за умовою контракту не можуть бути вилучені з банку раніше 5 років, а у разі банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів. При цьому сума таких коштів, включених у капітал, не може перевищувати 50 % розміру основного капіталу зі щорічним зменшенням на 20 % від його первинної вартості протягом 5 останніх років угоди.

Розмір власного капіталу комерційного банку залежить від таких факторів:

1. рівня мінімальних вимог НБУ до статутного фонду (це мінімальний розмір статутного фонду, який банк повинен мати сплаченим);

2. специфіки клієнтури. За значної кількості невеликих вкладників власного капіталу потрібно буде менше ніж за наявності великих вкладників;

3. характеру активних операцій. Наявність значного обсягу ризикованих операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу [7, с. 97-99].

Як вже зазначалося, в цілому в активах банку власний капітал відіграє невелику роль. Основний ресурс комерційних банків (на 85-90%) складається із залучених коштів та позичених коштів.

В основу групування пасивів комерційного банку покладено власність банку на ті чи інші ресурсі та його зобов'язання щодо іх повернення. Отже, пасиви комерційного банку можуть бути поділенні на такі групи: капітал банку, кошти щодо запитання інших банків, кошти до запитання клієнтів банку, короткострокові кредити інших банків, короткострокові депозити клієнтів банку, строкові залучені ресурси, цінні папери власного боргу [8, c. 17]

Залучені кошти банку -- це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активі з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообігу промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені кошти банків поділяються на депозитні й недепозитні.

Банки залучають вільні грошові кошти шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовуються різні види банківських рахунків. Депозити бувають до запитання і строкові. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються власниками для здійснення поточних розрахунків з їх господарськими партнерами. За вимогою клієнта кошти з його поточного рахунка у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів.

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позикових та інвестиційних операцій. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунка, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків, застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо. До вкладів до запитання належать також кредитові залишки за контокорентним рахунком або поточним рахунком з овердрафтом. Для покриття операційних витрат, повґязаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися завдяки депозитному відсотку.

Строкові депозити (вклади) -- це кошти, розміщені у банку на певний строк не менше від одного місяця і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказування грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний відсоток, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов. Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками, вони оформляються угодою між вкладником і банком.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні - фізичним особам. Сертифікат -- це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат (крім іменного) може бути достроково проданий власником іншій особі (з одержанням певного прибутку) за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку -- втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі. фінансовий банк бюджетний грошовий

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку -- це позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

Кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом, тому що облігації випускаються на певний строк, після закінчення якого ці кошти повертаються інвесторам. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Комерційний банк може випускати облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної реалізації усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за угодами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не набули розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а також фактична відсутність вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення фінансових ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків. Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними -- від одного дня до трьох -- шести місяців. Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими господарникам, і повґязана з обліковою ставкою НБУ [9, c. 391-393].

Міжбанківські кредити за складом поділяються на взаємні кредити між комерційними банками та кредитування НБУ комерційних банків. У загальній структурі міжбанківських кредитів переважають взаємні кредити комерційних банків (80-85%). Ці суб'єкти можуть одночасно бути і в ролі кредитора, і в ролі позичальника. Специфіка міжбанківського кредиту визначається тим, що кошти використовуються не для власних господарських потреб банку, а для надання кредиту клієнтам. Тому міжбанківський кредит є формою купівлі-продажу кредитних ресурсів. Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, мобілізованих іншими кредитними установами.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у звґязку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні у звґязку з впровадженням електронних розрахунків міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на один день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

Рефінансування - це процес здійснення банком активних операцій (кредитних вкладень) за рахунок позик, отриманих у інших банках. Операції з рефінансування є міжбанківськими кредитними операціями, що реалізуються комерційними банками для мобілізації грошових ресурсів. Плата за продані кредитні ресурси встановлюється на основі офіційної ставки НБУ з рефінансування. Існує певна залежність ставки МБК від ставки рефінансування НБУ. Ставка НБУ є нижньою межею можливих коливань ставки міжбанківського кредиту. Динаміка ставки рефінансування пов'язана з рівнем інфляції в країні, динамікою курсу гривні відносно долара США. У результаті зміни ставки рефінансування змінюється і ставка МБК, збільшуючись чи зменшуючись в окремі періоди.

НБУ застосовує механізм рефінансування комерційних банків через операції «репо» та ломбардне кредитування, а також надання кредитів під заставу конверсійних облігацій внутрішньої державної позики (КОВДП) та стабілізаційних кредитів. Операції «репо» -- це операції з цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобовґязанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї із сторін за заздалегідь обумовленою ціною.

Використання НБУ державних цінних паперів для операцій «репо» здійснюється через «пряме «репо» -- купівлю у комерційного банку державних цінних паперів та «зворотне «репо» -- обовґязковий продаж державних цінних паперів. У ситуації, коли в межах визначених основних монетарних параметрів існує потреба підвищення ліквідності комерційних банків, НБУ здійснює операції «прямого «репо» і на підставі генеральної угоди купує у комерційного банку державні цінні папери на відповідний період з обовґязковою умовою зворотного їх викупу цим комерційним банком у встановлений строк. У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося, НБУ може продати комерційним банкам через механізм «зворотного «репо» державні цінні папери (які є в його портфелі) на певний період за умови викупу їх у комерційного банку на встановлений термін. Національний банк може здійснювати операції «репо» купівлі-продажу державних цінних паперів як через безпосередню домовленість із комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях «репо» (у разі проведення тендера)[10, с. 357-361].

2. Поняття управління фінансовими ресурсами комерційного банку

Управління фінансовими ресурсами банку являє собою складний процес їх формування і розміщення.

Необхідність ефективного управління фінансовими ресурсами банку, а також вдосконалення даного процесу обумовлюється зростаючою конкуренцією на банківському ринку, змінами ресурсів, високим рівнем вимог до банків користувачами банківських послуг.

Проблеми управління фінансами комерційних банків активно досліджуються у світовій та вітчизняній науковій літературі. Серед зарубіжних дослідників різні аспекти цієї проблеми вивчали Е. Брігман, Л.Галінський, М.Гендерсон, А.Кеовн, Д.Кілл, Д.Мартін, Д.Летті, Ч.Прассама, К.Редхед, Д.Скопіт, Д.Сінкі, С.Х'юс та інші.

Чимало досліджень у сфері управління фінансами з'явилося останнім часом і в російській та вітчизняній науці. Можна відмітити праці Ачкасова А.І., Бєлих Л.П., Бикової Є.В., Єпіфанова А.О., Заруби О.Д., Кандибки О.М., Масленчикова Ю.С., Науменкової С.В., Поповича В.М., Сало І.В., Стоянової О.С., Усоскіна В.М. та багатьох інших теоретиків і практиків банківської справи [11, с. 218]..

Залежно від стратегічних завдань банку та обраного ним кола клієнтури керівництво банку визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує упорядкування стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де буде працювати банк, а також основні показники його діяльності у планованому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічних цілей плановий баланс, який затверджується Правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їхня структура приводиться у відповідність до запланованої.

Для здійснення управління активами і пасивами та впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган -- Комітет з питань управління активами і пасивами. Його завданнями є розробка методик та регламентів, що реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією зазначеної функції. До складу Комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник управління дилінгу, скарбник або начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філій.

Комітет з питань управління активами і пасивами розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, провадить моніторинг та аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки на депозити і кредити; стежить за дотриманням нормативів, установлених НБУ; провадить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямами використання коштів; розглядає та аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок, установлює ліміти на окремі види активів і стежить за їхнім дотриманням [12].

У сучасній банківській практиці під управлінням банківськими ресурсами розуміють діяльність банку, котра пов'язана із залучення грошових коштів вкладників та інших кредиторів, визначенням розміру і відповідної структури джерел грошових коштів, у тісному звя'язку з їх розміщенням

Управління фінансовими ресурсами банку полягає в плануванні залученних грошових коштів з найбільш вигідними умовами для банку і надалі їх розміщенням з метою отримання максимального прибутку, забезпечуючи при цьому ліквідність.

Поняття комплексної системи управління фінансовими ресурсами банку передбачає, послідовність процесів, пов'язаних у вигляді ланцюга, тобто існує певна група суб'єктів (партнерів), які трансформують вхідний потік ресурсів банку у вихідний у вигляді банківських послуг, що мають цінність для кінцевих клієнтів споживачів та регулюють повернення на кожному етапі. Рух ресурсів у комплексній системі управління є зумовлений не лише поведінкою клієнтів та банку, як його головних складових, а й впливом внутрішнього та зовнішнього середовища на комерційний банк [13, с. 298].

При управлінні фінансовими ресурсами комерційний банк повинен спиратися на дворівневу схему управління: державний рівень(здійснювати управління через НБУ) та рівень комерційного банку.

До першого рівня управління фінансовими ресурсами слід віднести:

1. Надання кредитів НБУ комерційним банкам, що безпосередньо впливає на розмір пасивів. При цьому велике значення - буде набувати процентна політика НБУ, котра в свою чергу буде виступати фактором регулювання попиту на міжбанківський кредит.

2. Операції на відкритому ринку операції з купівлі-продажу державних паперів, що можуть я к збільшувати, так і зменшувати розмір пасивів банку.

3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків: мінімальний розмір статутного фонду, співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою активів, обов'язкові резерви, показники ліквідності та інші показники.

До другого рівня слід віднести:

1. Виконання вимог НБУ щодо дотримання встановлених економічних нормативів.

2. Не допускання наявності в банку коштів, які не приносять доходу, крім тієї частини, яка забезпечує формування обов'язкових резервів.

3. Підтримування певного співвідношення між власними і залцченими коштами.

4. Здійснювання заходів щодо розвитку банківських послуг підвищенню якості та культури обслуговування клієнтів, що буде сприяти залученню вільних грошових коштів.

5. Забезпечування взаємозв'язку і взаємоузгодженості між депозитними операціями і операціями по видачі позик за їх строками та сумами.

6. Особливу увагу в процесі організації депозитних операцій приділяти строковим депозитам, які в найбільшій мірі забезпечують підтримку ліквідності балансу банку.

7. Забезпечення одержання банком прибутку за рахунок залучення якомога «дешевих ресурсів» [14, с. 286-287].

Одже, комплексна система управління фінансовими ресурсами комерційного банку є схемою руху ресурсів банківської установи від одних клієнтів до інших, де їх розглядають, з одного боку, як покупців банківських продуктів або послуг, а з іншого боку - як споживачів. Система управління володіє потоком інформації та через нього передає інформацію про попит від споживачів. Оптимальна структура ресурсів досягається співвідношенням між власними коштами та зобов'язаннями банку, за якого забезпечується найефективніша пропорційність між коефіцієнтом фінансової рентабельності та коефіцієнтом фінансової стійкості банку, тобто максимізується його ринкова вартість. Тому, на нашу думку, складовими елементами комплексного механізму управління ресурсами банку є два основних критерії, а саме: ресурси повинні отримуватись із мінімальними витратами та забезпечувати генерування максимального прибутку за оптимального впливу як внутрішнього так і зовнішнього середовища на банк, схема зображена на рис. 1.

Рис. 1.1 Схема функціонування комплексної системи управління фінансовиими ресурсами комерційного банку [15, с. 399].

Під час використання комплексної системи управління ресурсами комерційного банку у межах запропонованих заходів необхідно враховувати особливості кожного елемента ресурсів. Висока питома вага власних коштів і невелика частка залучених й запозичених коштів є результатом недостатньо активної позиції банку на ринку та характеризується низьким рівнем прибутковості, однак забезпечує фінансову незалежність банку [16, c. 78]. Банку невигідно нагромаджувати зайвий власний капітал, оскільки вартість власних коштів є, як правило, вищою порівняно із залученими коштами. Власний капітал повинен мати такий розмір, щоб забезпечити максимальний прибуток та рентабельність. Велика частка зобов'язань банку порівняно з власним капіталом знижує надійність банку, збільшуючи частку ризику, яку беруть на себе вкладники банку і підвищуючи прибутковість власного капіталу [17, c. 274]. Отже, встановлюючи співвідношення власного капіталу та зобов'язань банку, варто визначитись, вибираючи між можливістю протистояти непередбачуваним фінансовим проблемам та прибутковістю капіталу. Приймаючи рішення про співвідношення власних і залучених коштів, необхідно враховувати також, що розмір власного капіталу не може бути меншим від нормативних вимог НБУ та повинен забезпечувати виконання нормативу адекватності регулятивного капіталу; залучені та запозичені кошти повинні забезпечувати здійснення активних операцій та можливість їх подальшого розвитку й забезпечення ліквідності банку [18 c. 29]. Отже, необхідно оптимізувати використання ресурсів банку для фінансування активних операцій за параметрами строку, обсягу, доходності та ризикованості, оскільки саме дані елементи комплексної системи управління ресурсами комерційного банку визначають ефективність використання залучених ресурсів та здійснюють їх оцінку з позицій забезпечення максимізації прибутковості діяльності банку та мінімізації його витрат на формування ресурсної бази.

Аналіз світової та міжнародної практики свідчить, що формування депозитної бази будь-якого банку процес складний і трудомісткий, пов'язаний з великою кількістю проблем як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру.

До суб'єктивних проблем відносяться такі, як:

- масштаби діяльності і слабка капітальна база банків;

- відсутність зацікавленості керівництва банку у залученні коштів клієнтів, особливо населення, що продиктовано тактичними і стратегічними цілями і завданнями банку;

- недостатній рівень і якість вищого та середнього менеджменту;

- відсутність у більшості банків науково-обгрунтованої концепції проведення депозитної політики;

- недоліки в організації депозитного процесу: відсутність відповідного підрозділу в банку; низький рівень постановки маркетингових досліджень депозитного ринку; обмежений спектр пропонованих депозитних послуг.

Серед об'єктивних чинників виділяються наступні:

- прямий і непрямий вплив держави і державних органів на банки;

- вплив макроекономіки та світових фінансових ринків на стан грошового ринку;

- міжбанківська конкуренція;

- стан грошового та фінансового ринку України;

- відсутність в Україні правового механізму страхування та захисту банківських вкладів. Тому необхідне ретельне дослідження активів і пасивів банку як об'єктів управління.

Ще однією проблемою можна назвати недостатню забезпеченість системи управління необхідною інформацією. Крім цього, в умовах множинності інформації, буде доцільним виявити ще одну важливу проблему для банків - недостатньо організоване управління фінансовими потоками [19, с.651].

Таким чином, проблема ефективного управління пасивами банку полягає у вирішенні наступних завдань:

1. Первинне розбиття активів і пасивів за ступенем еластичності до процентної ставки.

2. Формування рівнопотужних множин портфелів активів і пасивів з високою еластичністю.

3. Побудова безлічі диполів, тобто формування активів і пасивів за критерієм максимального процентного доходу.

4. Визначення оптимальності угруповання портфелів пасивів і активів на основі багатопараметричного критерію ефективності.

5. Для активів і пасивів з низькою еластичністю застосовується транспортна задача оптимізації за критерієм максимізації чистого процентного доходу для управління структурою пасивів комерційного банку.

6. При досягненні оптимальності по обох групах активів і пасивів на основі концепції фінансового потоку застосовується фінансовий механізм управління портфелями комерційного банку.

Проблема управління фінансовими ресурсами, залученими комерційними банками, має дві взаємодоповнюючі сторони: кількісну та якісну. Кількісна сторона полягає у зростаючому розвитку активних та пасивних операцій банків із метою залучення якомога найбільшої кількості ресурсів. Для цього використовуються усі можливі заходи, що стимулюють залучення вкладів й забезпечують їх збереження та примноження [20, с.147-148]. Якісна сторона управління залученими банківськими ресурсами тісно пов'язана із розробкою напрямів їх розміщення, що дозволяє найбільш ефективно їх використовувати, а спільним елементом даних методів у практичній діяльності комерційного банку є комплексна система управління його ресурсами, що дозволяє підвищити ефективність їх використання, чітко розподілити за рівнем якості та одночасно встановити критерії для більш детального аналізування і прогнозування управління ресурсами у майбутньому на основі їх попереднього розгляду.

Размещено на Allbest.ru