Размещено на http://www.allbest.ru/

Форми безготівкових розрахунків та їх характеристика

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахунків:

платіжними дорученнями;

платіжними вимогами-дорученнями;

чеками;

акредитивами;

векселями;

в порядку планових платежів;

заліку взаємних вимог.

1. Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення являє собою доручення підприємства обслуговуючому його банку про перерахування певної суми зі свого рахунку на рахунок іншого підприємства.

Платіжні доручення застосовуються як при місцевих, так й іногородніх розрахунках.

Дорученнями можуть проводитися:

розрахунки за отримані товари та надані послуги;

авансові платежі;

розрахунки по нетоварних операціях;

попередня оплата товарів і послуг та інші.

Під попередньою оплатою слід розуміти оплату товарів чи послуг, готових до відвантаження покупцям зразу ж після отримання платежу і відвантажених (вивезених) не пізніше терміну, зазначеного в договорі (як правило, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки за наявності коштів на поточному рахунку або права на отримання кредиту.

Доручення на перерахування коштів у дохід бюджету, державні цільові фонди та інші платежі безспірного характеру приймаються банком незалежно від наявності коштів на поточному рахунку. У випадку відсутності коштів доручення розміщується в картотеку № 2, тобто обліковується на позабалансовому рахунку.

Платіжне доручення дійсне 10 календарних днів.

Окрім звичайних платіжних доручень, у розрахунках використовуються гарантовані банком платіжні доручення. Вони застосовуються:

при перерахуванні окремим громадянам пенсій, аліментів, зарплати, авторського гонорару;

при перерахуванні підприємствам у регіони, де немає банків, коштів на виплату зарплати, набір робочої сили, заготівлю сільгосппродукції у населення тощо;

при зарахуванні на рахунки в банках торговельної виручки, податків.

Інакше кажучи, гарантовані платіжні доручення застосовуються в тому випадку, коли розрахунки проводяться через підприємство зв'язку. Суть такої гарантії полягає в тому, що банк, гарантуючи своєчасність платежу по такому дорученню, робить відповідний напис на дорученні, а гарантія забезпечується коштами, які банк списує з рахунку платника і депонує їх на окремому рахунку "Гарантовані платіжні доручення". Це платіжне доручення з відміткою банку передається відділенню зв'язку. До платіжного доручення додається список одержувачів коштів і запевнені бланки повідомлень на їх переказ. Потім підприємство зв'язку платіжне доручення разом з реєстром здає в банк, який зараховує кошти підприємству зв'язку, одночасно списуючи їх з рахунку, де вони були задепоновані (рахунок "Гарантовані платіжні доручення").

Якщо підприємство зв'язку і платник обслуговуються різними банками, то банк, що обслуговує підприємство зв'язку, направляє до банку, що обслуговує платника, дебетове повідомлення. Банк платника, отримавши дебетове повідомлення і реєстр з гарантованими дорученнями, списує кошти з рахунку "Гарантовані платіжні доручення" і перераховує їх підприємству зв'язку.

Сума втраченого гарантованого платіжного доручення може бути відновлена на рахунку через 15 днів після депонування коштів за заявою платника.

Техніка розрахунків за допомогою звичайних платіжних доручень проста: банк платника списує зазначену в дорученні суму з рахунку платника і зараховує на рахунок одержувача коштів. Якщо одержувач коштів обслуговується іншою установою банку, то кошти перераховуються через коррахунки.

Рис. Схема документообороту за рахунок платіжних доручень

Схема документообороту за допомогою платіжного доручення приведена на рис.

2. Розрахунки вимогами-дорученнями. Ці розрахунки використовуються як у місцевих, так й іногородніх розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги.

Платіжна вимога-доручення являє собою вимогу постачальника до покупця оплатити на підставі направлених йому поза банком розрахункових і відвантажувальних документів вартість поставленої за договором продукції, виконаних робіт і наданих послуг.

Платник, вирішивши оплатити платіжну вимогу-доручення, здає його до свого банку, оформивши його своїми підписами та відбитком печатки. Строк здачі вимоги-доручення до банку платника передбачається в договорі, але не повинен перевищувати 20 днів.

Про відмову повністю або частково оплатити платіжну вимогу-доручення платник повідомляє безпосередньо постачальника в порядку і строки, передбачені договором.

Платник може відмовитися від акцепту в повній сумі, якщо:

o постачальник пред'явив вимогу за незамовлені, не передбачені договором товари та послуги;

o товари відвантажені не за належною адресою або достроково без згоди покупця;

o до закінчення строку акцепту документально встановлено, що товари, які надійшли, недоброякісні, некомплектні, нестандартні, пониженої сортності;

o товари оплачені раніше та інше.

Часткова відмова від оплати може бути заявлена, коли згадані причини стосуються лише частини суми вимоги, а саме:

o поряд із замовленими товарами постачальник відвантажив незамовлені;

o допущена арифметична помилка в рахунку;

o частина товарів виявилася недоброякісною та інше.

У заяві про відмову від акцепту через недоброякісність, некомплектність, понижену сортність товарів зазначаються номер і дата акта прийняття товару за якістю чи комплектністю. Один примірник акта прийняття товару за якістю платник зобов'язаний вислати постачальнику не пізніше дня заявлення відмови від акцепту.

Схема документообороту за допомогою платіжної вимоги-доручення приведена на рис.

3. Розрахунки чеками. Розрахунковий чек - це письмове доручення банку провести перерахування коштів з рахунку чекодателя (платника) на рахунок чекодержателя (отримувача коштів).

Чеки поділяються на два види:

чеки для розрахунків між юридичними особами;

чеки для розрахунків між фізичними та юридичними особами.

Чеки формуються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів. Строк дії чекової книжки, що застосовується в розрахунках між юридичними особами, один рік. За погодженням з банком строк дії невикористаної чекової книжки може подовжуватися. Строк дії чека з такої книжки - 10 днів, не враховуючи дня його виписки. Строк дії розрахункового чека, виданого фізичній особі для розрахунків з юридичною, - три місяці.

У розрахунках фізичної особи з підприємствами чеком дозволяється отримувати чекодателем здачу готівкою, але не більше 20 % від суми чека. Якщо сума здачі більша, то чек потрібно переоформити. Невикористаний чек його власник може здати в банк для зарахування грошей на рахунок або отримання готівки. На юридичних осіб це не поширюється.

Ліміт чекової книжки - це максимальна сума, на яку платник може виписати чек (чеки) з цієї книжки.

Банк видає чекову книжку клієнту на підставі його заяви. Для забезпечення платежів по чеках грошові кошти в сумі ліміту чекової книжки на основі платіжного доручення депонуються на окремому рахунку "Розрахункові чекові книжки і розрахункові чеки". Депоновану суму банк списує з рахунку підприємства або видає на цю ціль кредит. Власник книжки повинен вести облік залишку вільного ліміту по ній і не має права виписувати чеки на суму, яка перевищує цей залишок. Чеки, виписані після граничного строку, є недійсними.

Розрахунки чеками за матеріальні цінності і послуги проводяться таким чином. Покупець, отримавши від постачальника рахунок за товар чи послугу, виписує на відповідну суму чек і вручає його постачальнику. Останній здає чеки разом з їх реєстром до свого банку. Якщо і покупець обслуговується цим самим банком, гроші списуються з рахунку, де вони були задепоновані на рахунку "Розрахункові чекові книжки і розрахункові чеки", і зараховуються на рахунок постачальника.

Якщо ж постачальник і покупець обслуговується різними банками, то після перевірки правильності заповнення реквізитів чеків і реєстру банк на підставі першого примірника, тобто оригінала реєстру, прибутковує суму чеків на позабалансовому рахунку "Реєстри чеків, що очікують оплату", а самі чеки разом з другим і третім примірниками реєстру направляються до банку покупця. На основі цих документів гроші списуються з рахунку, де вони задепоновані на рахунку "Розрахункові чекові книжки і розрахункові чеки". В цьому випадку гроші зараховуються на рахунок постачальника тільки після надходження їх від банку покупця. Останній примірник реєстру (четвертий) повертається постачальнику з відміткою банку про інкасування чеків. Оплачені чеки разом з одним примірником реєстру залишаються в банку платника; один примірник реєстру видається платнику.

При надходженні до банку постачальника грошей по оплачених чеках одночасно із зарахуванням їх на рахунок постачальника проводиться списання з рахунку "Реєстри чеків, що очікують оплату".

У випадку надходження грошей протягом 10 календарних днів з моменту інкасації чека робиться запит банку платника, на що той не пізніше наступного дня повинен дати відповідь.

Якщо в чековій книжці після закінчення строку її дії залишились невикористані чеки, то вони повертаються до банку і погашаються ним. За бажанням клієнта можна подовжити термін дії книжки.

Якщо чеки з чекової книжки використані, а ліміт залишився невикористаним, банк може видати нову книжку на цю суму.

Схема документообороту за допомогою чекової форми розрахунків приведена на рис.

Рис. Схема документообороту при чековій формі розрахунків.

4. Розрахунки з використанням акредитивів. Акредитиви використовуються тільки в іногородніх розрахунках за матеріальні цінності і послуги. Особливість цієї форми розрахунків полягає в тому, що рух грошових коштів випереджає рух матеріальних цінностей.

Акредитивна форма розрахунків застосовується тоді, коли ця форма розрахунків передбачена договором. Відкриття (виставлення) акредитива проводиться за рахунок власних коштів покупця або кредиту банку. Дозволяється також виставлення акредитива частково за рахунок власних коштів і кредиту банку.

Кожний акредитив призначений для розрахунків тільки з одним постачальником і не може бути переадресованим.

Строк дії акредитива встановлюється у договорі між постачальником і покупцем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи термін проходження документів спецзв'язком між банками. У зв'язку зі змінами умов поставки і відвантаження продукції строк може бути подовжений на 10 днів.

Акредитиви можуть відкриватися в банку покупця або постачальника. Вони бувають таких видів:

o покриті (депоновані) і непокриті (гарантовані);

o відзивні і безвідзивні.

Покритими (депонованими) вважаються акредитиви, відкриття яких банк покупця перераховує кошти платника на окремий рахунок "Акредитиви", що відкривається в банку постачальника або покупця.

Непокриті акредитиви - це акредитиви, які виставлені без депонування коштів. Такі акредитиви можуть виставлятися в банку покупця. В банку постачальника вони можуть відкриватися тільки при наявності кореспондентських відносин між банками.

Відзивний акредитив - це акредитив, який може бути змінений або анульований банком покупця без попереднього погодження з постачальником (наприклад, у випадку недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-покупця гарантувати платежі по акредитиву). Всі розпорядження про зміну умов відзивного акредитива платник повідомляє своєму банку, який повідомляє банк постачальника, а останній - самого постачальника.

Безвідзивний акредитив може бути змінений або анульований тільки за згодою постачальника, на користь якого він відкритий.

Строк дії і порядок розрахунків по акредитиву встановлюється в договорі між платником і постачальником, в якому слід вказати:

найменування банку покупця;

вид акредитива і спосіб його виконання;

перелік документів, які повинні бути подані постачальником для отримання коштів по акредитиву;

строк подання документів після відвантаження товару.

Для відкриття акредитива платник подає обслуговуючому банку заяву, в якій вказує:

номер договору, за яким відкривається акредитив;

строк дії акредитива;

найменування постачальника;

найменування банку-постачальника;

місце виконання акредитива;

повне і точне найменування документів, проти яких проводяться виплати по акредитиву, строк їх подання;

вид акредитива;

для відвантаження яких товарів відкривається акредитив;

строк відвантаження;

сума акредитива;

спосіб реалізації акредитива.

Порядок розрахунків з використанням акредитивів такий:

Якщо платник виставив покритий акредитив у банку постачальника, то за заявою покупця на виставлення акредитива і його платіжного доручення гроші перераховуються до банку постачальника на рахунок "Акредитиви". В банку платника цей акредитив обліковується на позабалансовому рахунку "Акредитиви до оплати".

При виставленні покритого акредитива в банку платника сума акредитива депонується в банку платника на рахунку "Акредитиви", а прийняті до оплати акредитиви в банку постачальника обліковуються на позабалансовому рахунку "Акредитиви до оплати".

Для отримання коштів по акредитиву в тому випадку, коли акредитив покритий і виставлений в банку постачальника, постачальник, відвантаживши товари, подає реєстр рахунків, відвантажувальні та інші, передбачені умовами акредитива, документи в обслуговуючий банк.

Реєстр рахунків подається постачальником банку в чотирьох примірниках. Перший використовується як меморіальний ордер, другий повертається постачальнику як розписка в прийнятті реєстру рахунків, третій та четвертий з доданими товарно-транспортними документами і відміткою банку відсилаються банку покупця для вручення платнику (четвертий примірник) і для відображення операцій по рахунку "Акредитиви до оплати" (третій примірник).

Якщо гроші в сумі виставленого акредитива задепоновані в банку покупця на рахунку "Акредитиви", то розрахунки проводяться таким чином. По мірі відвантаження товарів постачальник подає своєму банку реєстри рахунків (у трьох примірниках) та інші документи, передбачені умовами акредитива. Третій примірник реєстру банк постачальника повертає постачальнику, а перший та другий - разом з документами направляються спецзв'язком банку покупця. На основі першого примірника банк списує гроші з рахунку "Акредитиви" і перераховує їх постачальнику. Другий примірник реєстру з іншими документами передається платнику. Банк постачальника після отримання грошей від банку покупця списує кошти з рахунку "Акредитиви до сплати".

Рис. Схема документообороту при акредитивній формі розрахунків з депонуванням коштів у банку платника.

Непокритий акредитив. При виставленні такого акредитива депонування коштів не проводиться, але гарантія платежу при цьому акредитиві є і досягається за рахунок банківської гарантії.

При отриманні заяви на виставлення такого акредитива банк покупця суму непокритого акредитива оприбутковує на позабалансовому рахунку "Гарантії і поручительства, видані банком". Якщо такий акредитив виставлений в банку постачальника, то банк покупця дає дозвіл банку постачальника, де відкритий коррахунок банку покупця, освоюючи акредитив, відповідні суми списувати зі свого коррахунку.

Зарахування грошей постачальнику при непокритому (гарантованому) акредитиві здійснюється банком постачальника після перевірки отриманого реєстру та інших документів, що підтверджують відвантаження товару, та після списання коштів з коррахунку банку покупця. При цьому два примірники реєстру і доданих до нього документів по виконаному акредитиву банк постачальника направляє спецзв'язком банку покупця, де перший примірник слугує підставою для списання грошей з покупця, а другий разом з оплаченими з акредитива документами передається покупцю.

Після перевірки дотримання умов акредитива банк покупця повертає банку постачальника витрати, пов'язані з виконанням акредитива. Ці витрати відшкодовуються на умовах, передбачених міжбанківським договором.

Якщо банк покупця не може списати кошти з рахунку покупця, за умови, що виконання акредитива здійснювалось за рахунок кредиту, банк до вирішення питання згідно з договором відносить заборгованість на рахунок "Суми нестягнені по банківських гарантіях, наданих підприємствам і організаціям". Одночасно на суму виплачених постачальнику коштів проводиться списання з рахунку "Гарантії і поручительства, видані банком".

При виставленні непокритого акредитива в банку покупця списання коштів на суму відвантажених товарів проводиться з рахунку покупця, а у разі відсутності на ньому грошей операції здійснюються в порядку, викладеному для непокритого акредитива, виставленого в банку постачальника.

Платежі з акредитива проводяться в межах строку його дії повною сумою акредитива або частинами. Видача з акредитива готівки не допускається.

Акредитив може закриватися достроково за згодою постачальника і покупця, якщо акредитив безвідзивний, або однією стороною, якщо він відзивний.

5. Розрахунки векселями. Розрахункова діяльність комерційного банку полягає також у виконанні доручень клієнтів по оплаті векселів. При цьому банки здійснюють такі операції:

інкасування векселів (послуга, що надається векселедержателю).

доміциляція векселів (послуга, що надається векселедавцю).

Інкасування векселя - це виконання банком доручення векселедержателя на стягнення платежу з боржника. За цю послугу банк стягує плату. Прийнявши на інкасо вексель, комерційний банк повинен своєчасно переслати його до комерційного банку за місцем платежу і повідомити платника про інкасування векселя.

Сплативши вексель, комерційний банк платника письмово повідомляє про це банк векселедержателя, а сам вексель вручає платнику.

Якщо вексель не оплачений у день настання строку платежу, комерційний банк повинен на наступний день передати його нотаріусу для протесту. Комерційний банк несе відповідальність за наслідки непред'явлення векселя до протесту.

Неоплачений вексель разом з актом протесту повертається банком векселедержателю на його вимогу.

Усі витрати по пересилці, протесту, зберіганню векселів відшкодовуються банку векселедержателем понад комісійних винагород.

Доміциляція векселя полягає в дорученні векселедавця комерційному банку сплатити по векселю в установлений строк за рахунок завчасно внесеної в банк суми або стабільного залишку грошей, що повинні бути на рахунку. Свою згоду бути доміциліатом банк висловлює на лицьовому боці векселя відповідним написом.

Рис. Схема доміціляції векселів.

Для більш широкого використання векселів у розрахунках необхідні стабільність економічних відносин, довіра суб'єктів один одному та високий рівень розвитку вексельного права, які в Україні ще не створені достатньою мірою.

6. Розрахунки в порядку планових платежів. У разі рівномірних і постійних поставок товарів і наданих послуг покупці можуть розраховуватися з постачальниками в порядку планових платежів, при яких розрахунки здійснюються періодично за домовленістю сторін.

Перерахування планових платежів проводиться платіжними дорученнями.

Планові платежі можуть виконуватися щоденно або періодично, в строки, погоджені між постачальником і покупцем. Строк укрупненого планового платежу призначається, як правило, на середній робочий день розрахункового періоду.

Суми кожного планового платежу встановлюються сторонами на наступний місяць (квартал), виходячи з періодичності платежів і обсягу поставок чи надання послуг.

При щоденних планових платежах їх розміри визначаються діленням суми поставок за місяць на кількість робочих днів банку в цьому періоді. При безперервному циклі виробництва і реалізації продукції сума планового платежу може розраховуватися, виходячи з числа календарних днів у місяці.

На кожний плановий платіж банку подається окремий документ.

Періодично, але не рідше одного разу на місяць покупець і постачальник уточнюють свої розрахунки на основі фактичного відпуску товару чи надання послуг і проводять перерахунки в порядку, обумовленому в угоді. При цьому різниця, яка виникла, може перераховуватися окремим дорученням або враховуватися при черговому плановому платежі. Уточнення розрахунків доцільно прилучати до останнього платежу місяця з тим, щоб на звітну дату взаємна заборгованість сторін була мінімальною.

7. Розрахунки, основані на заліку взаємних вимог.

При цій формі розрахунків кожне підприємство є одночасно і покупцем, і постачальником різних видів товарів чи послуг.

За даних умов доцільно використовувати такий спосіб розрахунків, як залік взаємних боргів, після чого кожне підприємство отримує або сплачує тільки різницю (сальдо). Переваги подібних розрахунків полягають в тому, що вони скорочують потребу в грошових коштах на суму зарахованих боргів.

Розрахунки по сальдо між двома підприємствами проводяться на основі угоди.

Особливості таких постійно діючих розрахунків полягають в тому, що її учасники направляють розрахункові документи за відпущені товари чи надані послуги не в банк, а один одному.

Ці документи не підлягають негайній оплаті. По закінченні строку, обумовленого договором, складається акт звірки розрахунків і в порядку, передбаченому договором, проводяться розрахунки шляхом виписки платіжних доручень, вимог-доручень, векселів.

Договірні відносини між платником та одержувачем коштів регулюються Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 16.01.97 та постановою Верховної Ради України від 25.06.93 "Про норматив обігу платіжних документів в Україні".

Відповідно до цих документів за несвоєчасне виконання та порушення правил виконання грошових зобов'язань застосовуються такі санкції:

за затримку платежу стягується пеня в розмірі, передбаченому договором;

у випадку затримки зарахування коштів на рахунок клієнта банк сплачує на користь одержувача коштів пеню в розмірі, передбаченому договором на розрахунково-касове обслуговування клієнтів. Розмір передбаченої пені визначається від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який нараховується пеня;

у випадку перевищення банком, що обслуговує відправника коштів, нормативного строку проходження платежів з нього (банку) в безакцептному порядку стягується пеня Державною податковою адміністрацією і відправниками грошей з розрахунку 120% облікової ставки НБУ від суми недоплати, розрахованої за кожний день затримки платежу. Нормативний строк проходження документів - три дні в межах одного регіону і сім днів - між регіонами;

за необґрунтованість безакцептного і безспірного списання коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, згідно з цивільним законодавством повинна застосовуватися санкція у вигляді відшкодування заподіяних збитків від безакцептного, безспірного списання.

Крім того, в договорах між підприємствами може передбачатися відповідальність у вигляді штрафів на випадок необґрунтованого списання коштів на користь суб'єктів господарської діяльності.

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість - головний непрямий податок в Україні і основне джерело наповнення дохідної частини бюджету. Цей податок було введено у 1992 році Декретом Кабінету Міністрів (його ставка становила 28і%). ПДВ разом із акцизним збором замінив податок з обороту і податок з продажу. Частка ПДВ складала 39,3 % від загального обсягу податкових надходжень. Відомо, що непрямі податки виступають головним чинником зростання внутрішніх цін, звуження внутрішнього ринку, обмеження сукупного попиту, падіння конкурентоспроможності вітчизняних товарів та вимивання обігових коштів підприємств. Тому у 1995 році ставка ПДВ була зменшена до 20 %. Але й на сьогодні залишається нагальним питання зменшення ставки цього податку через те, що головними його платниками виступають підприємства, які випускають кінцеву продукцію з високою часткою доданої вартості (машинобудування, легка та харчова промисловості) та за рахунок яких можливий економічний розвиток держави, тобто в податковій системі існує суттєва суперечність - між стимулюванням зростання ВВП та ставкою податку на додану вартість.

На перший погляд можна не погодитися з цією думкою через те, що у 2000 році відбулося зростанням ВВП на 6 % та зменшення частки податку на додану вартість у структурі доходів Зведеного бюджету до 19,2 % (темп падіння до попереднього року становив 5,9 %). При цьому ставка ПДВ залишалася на рівні 20 %. Пояснити таку ситуацію можна таким чином. Збільшення обсягів ВВП відбулося, в основному, за рахунок зростання обсягів продукції у паливно-енергетичному та металургійному комплексі, яка має у кінцевій продукції низьку частку доданої вартості та більшість якої експортується. Тому справляння ПДВ не мало істотного впливу на рентабельність продукції цих галузей. Крім того, ці галузі мають суттєві пільги щодо сплати ПДВ. Основний податковий тягар зі сплати ПДВ припадає на галузі, що виробляють продукцію з високою часткою доданої вартості - машинобудування, будівництво (їх ще називають інвестиційними галузями), харчова, легка, переробна промисловість, основними споживачами якої є населення країни. Відсутність у чинному законодавстві галузевої диференціації зі сплати ПДВ призвела до поглиблення в економіці суперечностей щодо структурної перебудови промисловості, всупереч логіці, на яку сподівалися, розпочинаючи трансформаційні перетворення. Так, частка базових галузей, які включають паливно-енергетичний та металургійний комплекси, збільшилась з 23 до 52,2і% за цінами внутрішнього ринку за період з 1991 до 2000 року. У результаті вітчизняна продукція галузей з високою доданою вартістю втрачає свою конкурентоспроможність як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Це, в свою чергу, зумовлює збільшення частки витрат населення країни на споживання, менше коштів залишається на заощадження (потенційний інвестиційний ресурс підприємств), тобто не відбувається реального зростання добробуту населення країни.

Акцизний збір

Акцизний збір також є непрямим податком. Його відносять до категорії індивідуальних (специфічних) акцизів, які, на відміну від універсального акцизу - ПДВ, встановлюються на окремі види товарів за диференційованими ставками. Цим податком обкладаються споживчі товари, які не є предметом першої необхідності та рівень рентабельності яких достатньо високий. За допомогою акцизного збору намагаються вирішити фінансові проблеми держави за рахунок більш заможних верств населення та пом'якшити регресивність податків на споживання в цілому. На відміну від ПДВ, акцизним збором оподатковуються лише товари і не оподатковуються роботи та послуги. Крім того, кожна група підакцизних товарів має визначену ставку, тоді як ПДВ стягується за універсальною ставкою. З точки зору соціальної справедливості, акцизний збір має переваги над ПДВ, оскільки підакцизні товари споживаються, як правило, заможними верствами населення, що пом'якшує регресивність ПДВ, основний тягар якого розподіляється між широкими верствами населення. Тому чітку тенденцію до зростання частки акцизних зборів у структурі податкових надходжень, яка намітилася з 1995 до 2000 року (див. табл.3.3), можна вважати позитивною, але слід остаточно законодавчо визначити перелік підакцизних товарів та ставки цього податку. Питома вага акцизів у структурі доходів Зведеного бюджету у 2000 році зменшилася на 0,8 % до попереднього року. Це можна пояснити, перш за все, зростанням майже в 1,6 раза порівняно з 1999 роком частки пільг зі сплати акцизного збору в структурі сум наданих пільг. По-друге, така ситуація може свідчити про ухилення зі сплати акцизного збору через те, що у переробній промисловості (випуск тютюну, спирту і алкогольних напоїв) у цей період відбулося зростання обсягів продукції. Зокрема, у харчовій промисловості приріст обсягів випуску продукції у 2000 році до 1999 року становив 26,1 % (у порівняльних цінах). Крім того, у 2000 році відбулося зростання реальної заробітної плати населення на 6,2 %, що, в свою чергу, вплинуло на підвищення сукупного попиту на внутрішньому ринку. Зменшення частки акцизних зборів у структурі доходів Зведеного бюджету є також наслідком розширення дохідної бази бюджету за рахунок неподаткових надходжень, які у 2000 році складали 25,8 % від загального обсягу доходів. Зробити однозначний висновок щодо впливу обсягів надходжень зі сплати акцизного збору на структуру податкової системи важко. З одного боку, відбувається значне збільшення частки акцизного збору в структурі податкових надходжень, з іншого - у 2000 році відбулося зменшення питомої ваги цього податку у структурі доходів Зведеного бюджету. Тому при прийнятті остаточних рішень з цього питання важливо враховувати всі вищезазначені фактори, які впливають на структуру податкової системи в цілому.

Мито

Мито є також податком на споживання, який сплачується з товарів, що переміщаються через митний кордон країни, тобто з товарів, які ввозяться, вивозяться або проходять транзитом. Держава має проводити виважену митну політику з метою створення конкурентного середовища як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках для вітчизняних товаровиробників шляхом встановлення обґрунтованих митних ставок. На відміну від інших податків, політика у сфері митного оподаткування спрямована здебільшого на формування раціональної структури імпорту та експорту в умовах відсутності прямого втручання держави в регулювання цих процесів. Ставки мита, як і акцизного збору, диференційовані за групами товарів. Однак перелік товарів, що підлягають митному оподаткуванню, набагато ширший, ніж у акцизного збору.

Як свідчать дані таблиці 3.3, починаючи з 1996 року, відбувалося зростання питомої ваги митних платежів у доходах Зведеного бюджету України, за винятком 2000 року. При цьому майже 90 % від загальної суми платежів складало ввізне мито. Констатуючи позитивну динаміку сплати мита, слід зазначити деякі негативні моменти в цьому процесі. Відомо, що Україна має стратегічне геополітичне розташування, вона знаходиться на перехресті важливих торговельних коридорів між Азією та Європою. Крім того, на півдні держави знаходяться морські порти, що дозволяє підтримувати зв'язки з країнами Середземномор'я та Дунайського басейну. З урахуванням цих обставин частка митних платежів у доходах бюджету є занадто низькою для України. Крім того, існування до 2000 року переліку товарів так званого критичного імпорту, які не підлягали сплаті ПВД та мита, і запровадження на території України значної кількості вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, при перетинанні кордонів яких з товарів також не стягувалися ПДВ та мито, суттєво звужувало базу оподаткування при сплаті мита, що, в свою чергу, призводило до недоотримання доходів бюджету. Тому зниження частки мита у 2000 році в структурі доходів Зведеного бюджету майже на чверть проти показника минулого року свідчить про існування суперечностей щодо рішень уряду зі сплати цього податку.

Податок на прибуток підприємств

Серед прямих податків найбільш вагомим є податок на прибуток підприємств. Його питома вага у загальному обсязі податкових надходжень коливалася в аналізованому періоді в межах від 27,3 до 15,7 %. Причому, починаючи з 1997 року, намітилася чітка тенденція до зменшення частки податку на прибуток підприємств. Це свідчить не на користь податкової системи України, оскільки у більшості розвинених країн основним джерелом доходів бюджету є доходи корпорацій (підприємств) та громадян. Враховуючи те, що з 1997 року ставка податку була незмінною та становила 30 %, тенденція щодо зменшення частки податку на прибуток підприємств у структурі доходів бюджету свідчить про звуження бази оподаткування через збільшення частки збиткових підприємств у цілому по народному господарству та, як наслідок, зменшення прибутку по галузях економіки, а також про збільшення випадків ухилення від сплати цього податку як законним шляхом, за рахунок надання податкових пільг, так і незаконним, шляхом переведення фінансів підприємств у "тінь”. Наведені дані свідчать, що питома вага податку на прибуток підприємств у загальному обсязі податкових надходжень має тенденцію до зниження, у той час як частка податку на прибуток в загальній сумі прибутку зростає більш швидкими темпами. Головною причиною таких процесів є звуження бази оподаткування через зростання частки збиткових підприємств, зменшення реальних обсягів ВВП, падіння рентабельності виробництва.

До суперечностей діючої податкової системи слід віднести і значну нерівномірність розподілу податкового тягаря між реальним сектором (сфера матеріального виробництва) і банківськими, страховими та іншими посередницькими організаціями. Аналіз надходжень податкових платежів до бюджету за 10 місяців 2000 року в розрізі галузей дозволяє зробити висновок про те, що основними платниками податків є підприємства паливно-енергетичного комплексу - 8,6 % (питома вага в загальному обсязі податкових надходжень), транспорту та зв'язку - 8,6 %, тоді як підприємства роздрібної торгівлі (1,8 %), будівництва (3,3 %), сільського господарства (1,5 %) мають менше значення цього показника.

Така нерівномірність не враховує розбіжностей між фінансовими можливостями окремих секторів економіки. Це підтверджується такими даними

Слід зазначити, що в сучасних умовах у більшості країн відбувається зменшення частки промисловості у структурі формування ВВП. Перед Україною постає серйозне завдання щодо оптимізації питомої ваги податкових надходжень від окремих галузей. Основним шляхом такої оптимізації повинно стати перенесення податкового навантаження на галузі, які мають значний податковий потенціал (торгівля, банківська та страхова діяльність тощо).

Податок на прибуток підприємств у своєму арсеналі, крім значного фіскального значення, має ще й широкі можливості для регулювання і стимулювання підприємницької діяльності. Регулююча функція цього податку розкривається за рахунок диференціації ставок оподаткування за різними видами діяльності (можлива й галузева диференціація) та шляхом надання пільг у виробництві пріоритетних товарів. У чинній податковій системі цей потенціал використовується недостатньо. На практиці існує лише механізм надання пільг зі сплати податку на прибуток підприємств, хоча ефективність його застосування викликає певні сумніви, у той час як диференціація ставок цього податку відсутня.

Прибутковий податок з громадян

Прибутковий податок з громадян, як і податок на прибуток підприємств, має спрямованість на соціальну справедливість податкової системи, оскільки ставить рівень оподаткування в пряму залежність від обсягів доходу платників. Крім того, за допомогою прогресивних ставок і пільг в оподаткуванні можна зменшувати податковий тягар для малозабезпечених верств населення і посилювати для осіб з високими доходами. Інша справа, що пільга зі сплати цього податку - неоподатковуваний мінімум - уже не відповідає реаліям сьогодення. Розмір неоподатковуваного мінімуму має дорівнювати розміру межі малозабезпеченості, тільки тоді можна говорити про виконання регулюючої функції цим податком та про його соціальну спрямованість. Крім того, необхідно переглянути шкалу оподаткування, зменшити максимальну ставку податку (доцільно, щоб вона дорівнювала ставці податку на прибуток підприємств) та збільшити розмір місячного сукупного оподатковуваного доходу, який підпадає під різні ставки цього податку.

Сьогодні у чинній податковій системі для всіх платників податків передбачена єдина шкала ставок, за якими оподатковується сукупний річний дохід. Починаючи з 1991 року, в Україні досить часто відбувалася зміна ставок прибуткового податку з громадян, яка мала як об'єктивні (зміна форм одержання доходів та їх розмірів), так і суб'єктивні чинники (в основному викликані політичними подіями, а також різким розшаруванням населення за рівнем доходу). Так, наприклад, з 1 грудня 1993 року до 1 жовтня 1994 року існувала найжорсткіша шкала оподаткування - максимальна ставка дорівнювала 90 %. Але таке рішення уряду мало зворотний ефект: у цей період значно зменшуються надходження від справляння прибуткового податку з громадян (6,5 % у структурі доходів Зведеного бюджету) внаслідок ухилення населення від сплати податку за таких необґрунтованих з економічної точки зору ставок. Діюча шкала оподаткування доходів громадян була запроваджена з 1 жовтня 1995 року, і було встановлено мінімум доходів громадян, що не обкладається прибутковим податком, у розмірі 17 грн. на місяць.

Як свідчать дані таблиці 3.6, простежується чітка тенденція до зростання питомої ваги прибуткового податку з громадян у доходах Зведеного бюджету, за винятком 2000 року, коли за рахунок значного зростання частки неподаткових надходжень відбулося збільшення доходів бюджету. З огляду на досвід ринкових економік, така тенденція може характеризуватися позитивно, якщо вона підкріплюється зростанням реальних доходів громадян. Разом з тим, в Україні простежуються суперечності щодо подібного розвитку подій. Це підтверджується такими даними.

Частка прибуткового податку в грошових доходах населення протягом періоду, що аналізується, залишається майже незмінною (за винятком 1999 року), тоді як частка прибуткового податку з громадян у загальному обсязі податкових надходжень має тенденцію до зростання. Пояснити таку ситуацію можна тим, що сьогодні оподатковуються, в основному, грошові доходи населення у вигляді заробітної плати, частка якої у 1999 році становила 47,7 % від загальної суми доходів. Щодо інших доходів громадян, то через відсутність достовірних даних про ці доходи (наприклад, реалізація товарів і продуктів на неорганізованих ринках тощо) вони, як правило, не підлягають оподаткуванню або оподатковуються не повністю. У результаті неповного оподаткування податкове навантаження на сукупні доходи громадян не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про наявність істотних суперечностей діючої податкової системи.

Про суперечності у сфері оподаткування доходів громадян свідчать і дані, які характеризують відношення сумарних надходжень прибуткового податку з громадян до чисельності працюючих у народному господарстві.

безготівковий розрахунок чек вексель

Динаміка надходжень прибуткового податку з громадян на одного працюючого у народному господарстві, грн. /чол. *

Як свідчать наведені дані, відбувається збільшення податкових надходжень зі сплати прибуткового податку з громадян у доходах Зведеного бюджету в цілому та від кожного працюючого у народному господарстві. Зокрема, це можна пояснити зростанням номінальної середньої заробітної плати в цілому по народному господарстві, що, в свою чергу, свідчить про позитивні тенденції, які відбуваються в економіці країни. Але, на жаль, реальна заробітна плата протягом періоду, що аналізується, має тенденцію до зменшення, тільки у 2000 році відбулося її незначне зростання. Тобто фактично відбувається зростання податкового навантаження на доходи громадян, а не їх реальне збільшення.

Плата за землю

До прямих податків також належить плата за землю, яка є одним з найстаріших в історії податком, його платниками є власники землі та землекористувачі, у тому числі й орендарі. Через те, що від стягнення плати за землю майже неможливо ухилитися, оскільки неможливо сховати земельну ділянку, то надходження від цього податку мають стабільний характер. Цей податок, як і податок на прибуток підприємств та прибутковий податок з громадян, також відповідає принципу соціальної справедливості. Більшу суму сплачує той, хто має більшу площу земельної ділянки та кращої якості. Плата за землю, крім того, має переваги з точки зору економічної ефективності. Так, цей податок стимулює ефективне використання землі та за рахунок запровадження диференційованих ставок, залежно від регіону, сприяє більш рівномірному розміщенню продуктивних сил по території країни. На жаль, переваги від справляння цього податку на практиці реалізуються неповною мірою через відсутність приватної власності на землю (тільки почався процес розпаювання колгоспних земель) та остаточного визначення реальної грошової вартості земельних ресурсів по території України, тобто бази оподаткування.

Плату за землю в Україні було введено з метою раціонального використання та охорони земель, вирівнювання соціально-економічних умов господарювання на землях різної якості, фінансування витрат на ведення державного земельного кадастру земель тощо. Також передбачалося цільове використання сум надходжень від плати за землю. Але в умовах фінансової кризи цей податок використовувався як додаткове джерело поповнення загального обсягу доходів бюджету.

Як свідчать дані таблиці 3.3, плата за землю не має суттєвого бюджетного значення, її питома вага знаходиться у межах від 0,8 до 3,9 % у доходах Зведеного бюджету та щороку зазнає відчутних коливань. Така тенденція прямо пов'язана з фінансовим станом платників податків. В умовах кризового падіння обсягів виробництва підприємства - основні платники податку - не мають можливості сплачувати його в повному обсязі. Крім того, розмір плати за землю не залежить від доходів, які отримують платники, тобто відсутня гнучкість при справлянні цього податку. Отже, існує суперечність між розміром земельного податку, який не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів, суб'єктом плати за землю (платником податку) і об'єктом оподаткування (земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні). Тільки усунувши зазначені суперечності при сплаті цього податку, можна говорити про зростання реальної значущості плати за землю в структурі доходів Зведеного бюджету.

Таким чином, оптимізація співвідношення між прямими та непрямими податками в Україні як ключовий напрям підвищення ефективності оподаткування залишається проблемою, що потребує нагального вирішення. Однак слід враховувати, що таке співвідношення залежить від двох вирішальних факторів: життєвого рівня основної маси населення та стереотипів трактування тих чи інших податків, які склалися у різних країнах. Низький життєвий рівень населення об'єктивно обмежує масштаби прямих податкових вилучень з доходів фізичних та юридичних осіб. Що стосується другого фактора, то цей вибір безпосередньо витікає з характеристик прямих і непрямих податків - переваг та недоліків кожного з них. Тому, формуючи стратегію побудови моделі податкової системи, логічно враховувати ці фактори, а також теоретичні узагальнення таких характеристик і, виходячи з них, приймати рішення щодо сфери практичного застосування прямих і непрямих податків.

В економічній літературі широко застосовується розподіл податків стосовно об'єкта оподаткування. Це податки з факторів виробництва (податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю тощо) та податки з товарів (ПДВ, акциз). Подібна класифікація податків особливо корисна для цілей макроекономічного аналізу, оскільки дозволяє чітко розмежувати податки на споживання та податки на фактори виробництва, що, в свою чергу, також зумовлює ефективність податкової системи. На жаль, така класифікація не знайшла необхідного практичного використання, хоча частково реалізована при класифікації податків, яка застосовується при складанні звітів про виконання Зведеного бюджету (табл.3.8).

Водночас, з метою аналізу щодо визначення регулюючого потенціалу, закладеного у структурі податкової системи, така класифікація недостатня. Відомо, що погляд на проблему під іншим кутом зору часто дозволяє отримати несподівані результати аналізу. Зокрема, для визначення ефективності оподаткування та коригування на цій основі податкової і бюджетної політики, досить важливим є аналіз структури податкової системи за ознакою об'єкта оподаткування.

У системі оподаткування України за простим переліком більшість складають податки з факторів виробництва (капітал, праця, земля, природні копалини тощо). Їх кількість становить 9, у той час як податками на товари фактично є ПДВ, акцизний збір, мито. При цьому до об'єкта "Праця та підприємництво” віднесено прибутковий податок з громадян та податок на прибуток підприємств, до об'єкта "Капітал" - податки на власність, до об'єкта "Природні ресурси" - платежі за використання природних ресурсів. Що стосується детальнішої характеристики цих співвідношень, то вона простежується з таких даних

Наведені дані стверджують, що у структурі податкових надходжень переважають податки на фактори виробництва, тобто прямі податки, які менш негативно впливають на економіку країни, що свідчить на користь соціальної спрямованості податкової системи в цілому. Але якщо розглядати ці податки детально, то значна диференціація податкового навантаження на окремі фактори виробництво також по-різному впливає на розподіл обмежених ресурсів в економіці.

Так, зростання частки сум надходжень від оподаткування такого ресурсу, як "Праця та підприємництво”, у структурі податкових надходжень майже на 50 % свідчить про наближення вітчизняної податкової системи за своєю внутрішньою структурою до податкових систем розвинених країн, де перевага надається прямим податкам - податкам на доходи. Вони безпосередньо пов'язані з результативністю праці та не виступають фактором, який стримує сукупний попит. У даному випадку не йде мова про ставки податків. Ці питання були розглянуті вище.

Що стосується ресурсу "Капітал (майно)", то тут теж простежується тенденція до зростання питомої ваги надходжень від оподаткування цього фактора виробництва в структурі податкових надходжень. Необхідно звернути увагу, що в даному випадку під оподаткування підпадає лише рухоме майно (транспортні засоби), у той час як податок на нерухоме майно відсутній у чинній системі оподаткування. Тому його запровадження стане додатковим джерелом збільшення частки надходжень від оподаткування цього ресурсу та питомої ваги прямих податків у цілому в структурі податкових надходжень.

Оподаткування природних ресурсів відносять до найбільш "нейтральних" податків, які базуються на вилученні монопольної ренти. До цієї категорії (а саме - стягнення монопольної ренти) відносять також податковий збір з туристів, які відвідують унікальні історичні або природні пам'ятки. Враховуючи, що Україна володіє значними запасами різноманітних природних ресурсів та багата на історичні і природні пам'ятки, існують усі підстави для значного збільшення надходжень від оподаткування цього виду ресурсу. Крім збільшення податкових надходжень, удосконалення механізму сплати рентних платежів сприятиме раціональному використанню природних ресурсів та дбайливому ставленню до історичних та природних пам'яток.

Непряме оподаткування (податки на обіг та споживання), крім того, що належить до соціально несправедливих, ще й збільшує ціну ресурсів, які використовуються в процесі виробництва. Тобто фактично відбувається подвійне оподаткування одних і тих же ресурсів, спочатку як факторів виробництва, а потім при споживанні продукції, яка з них виробляється. При цьому споживачем фактично виступає населення країни, яке дуже різниться за розмірами доходу, але змушене купувати продукцію за завищеними цінами, які склалися в результаті застосування непрямих податків у формі додаткової націнки на товари.

Наявність структурних проблем у вітчизняному оподаткуванні ще виразніше простежується при порівнянні структури податкових надходжень у різних країнах

Порівняння структури податкових надходжень України, Росії та США (за ознакою об'єкта оподаткування)

Як свідчать наведені дані, значну суму податкових надходжень в Україні (близько 50 %, на відміну від США) забезпечують непрямі податки, які безпосередньо не пов'язані з результативністю праці та капіталу і виступають фактором, що стримує попит. Структура сучасної податкової системи України сформувалася і продовжує видозмінюватися переважно для виконання фіскально-перерозподільчих завдань, недостатньо стимулюючи виробництво, хоча це і проголошено в основоположному Законі "Про систему оподаткування”. Наявність подібних суперечностей у нормативно-правовій базі становить велику проблему, яка походить від концептуальної невизначеності цілей економічної політики держави. Ефективність оподаткування може забезпечуватися за умови, що структура податкової системи формуватиметься адекватно цілям економічної політики, яка має сприяти, перш за все, економічному зростанню.

З точки зору вдосконалення внутрішньої структури податкової системи, особливе значення має структура податкових надходжень за ознакою суб'єкта оподаткування - юридичні та фізичні особи

Як свідчать наведені дані, майже 60 % податків і зборів сплачують фізичні особи, що могло б свідчити про завершення етапу трансформації економіки країни від командно-адміністративного до ринкового типу та зміну структури доходів господарюючих суб'єктів. Але оскільки до податків, що сплачують юридичні особи, у даному випадку не входять внески та платежі до державних цільових фондів, які за своєю суттю є додатковим податковим навантаженням та мають значну питому вагу у доходах Зведеного бюджету, то реально основними платниками податків залишаються юридичні особи. Це вказує на те, що процес структурних змін у податковій системі триватиме.

У діючій податковій системі залишилася спрямованість на оподаткування доходу юридичних осіб (як раніше у державному секторі економіки), а потім його перерозподіл через бюджетну систему за пріоритетними напрямами, у тому числі й на соціальну сферу, тоді як у ринковій економіці працездатна людина (фізична особа) спроможна самостійно вирішувати проблеми власного соціального забезпечення (медичне, пенсійне страхування, приватна освіта тощо) завдяки отриманню доходу належного рівня. Лише у крайньому випадку такі функції бере на себе держава. Так, наприклад, частка оплати праці найманих працівників у ВВП у розвинених країнах становить: США - 60,6 %; Японія - 56,4 %; Німеччина - 54,5 % (за даними 1992 року), у той час як в Україні у 1999 році цей показник становив 46,2 % проти 53,1 % у 1990. Це дає підстави стверджувати, що ще не створено дієвого механізму перерозподілу доходів між суб'єктами податкової системи.

Врахування взаємозв'язків між окремими елементами системи є необхідною умовою прийняття рішень, адекватних уявленням про їх наслідки. Тому для дослідження суперечностей сучасної податкової системи важливо оцінити реальний взаємозв'язок між її окремими складовими. Саме ступінь та щільність такого зв'язку дозволяють вести мову про придатність певного податку для розв'язання поставлених функціональних завдань перед системою у цілому. З огляду на це, проаналізуємо зв'язок основних податків з ВВП - ключовим макроекономічним показником, який характеризує рівень соціально-економічного розвитку будь-якої держави

...