Сутність, основні цілі монетарної політики Центрального банку та її основні інструменти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

На сучасному етапі розвитку багато які держави, також і Україна формують свої власні моделі державного регулювання. Дуже важливим є вибір інструментів державного регулювання, тому що саме він значно впливає на демократичний устрій в суспільстві. Одним з інструментів державного регулювання є монетарна політика. Більшість сучасних економiстів розглядають монетарну (кредитно - грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, який не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВВП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон'юнктури. В зв'язку з цим поточна монетарна політика орiєнтується на конкретні і доступні цілі, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

Реалізація монетарної політики держави здійснюється за допомогою багатьох інструментів. Одним з найважливіших інструментів, що застосовує Центральний банк, є політика обов'язкових банківських резервів. Це надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть, невеликі зміни норми обов'язкових банківських резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці.

Актуальність роботи полягає у тому, що монетарна політика використовується Національним банком України, який виконує всі свої дії з метою забезпечення стабільного економічного зростання і погашення негативних явищ ринку саме за допомогою основних інструментів цієї політики.

Завдання роботи полягає у визначенні поняття та ролі Національного банку України, сутності монетарної політики та повному розгляді основних інструментів цієї політики.

Мета даної роботи полягає у необхідності дослідження сутності,основних цілей монетарної політики Центрального банку та розгляду її основних інструментів.

Предметом є інструменти грошово-кредитної політики та її функціонування у системі Національного банку України.

Об'єктом дослідження є монетарна політика Центрального банку.

Методами дослідження є аналіз наукових джерел, систематизація та узагальнення.

Практичне значення обраної теми полягає у можливості використання отриманих знань у діяльності економіста з питань монетарної політики.

В першому розділі даної роботи розглянуто Центральний банк та його роль в системі державного макроекономічного регулювання.

Докладно охарактеризовано правові основи діяльності НБУ та його основні функції.

В другому розділі розглядається більш детально сутність, цілі, завдання та дії монетарної політики НБУ. А також заходи НБУ щодо подолання інфляції.

Останній розділ роботи повністю присвячений розгляду основних інструментів монетарної політики НБУ та їх вплив на стан економіки держави. Саме такі, як: операції на відкритому ринку, зміна банківської облікової ставки, а також зміна норми обовязкових резервів.

банківський кредитний монетарний



Розділ 1. Центральний банк, його роль і функції

1.1 Загальна характеристика кредитно-банківської системи України

Грошово-кредитна політика -- це комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. У такому визначенні сутність грошово-кредитної політики пов'язується з певними суспільними цілями, з певним монетарним механізмом їх досягнення (регулювання грошового ринку), із конкретною інституційною структурою, відповідальною за її проведення. Кожний із цих атрибутів конкретизується в законодавчих та нормативних актах держави.

Пов'язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки.

В сучасних умовах банківська система не тільки прискорює обіг уже наявних грошей, а й створює нову грошову масу завдяки мультиплікації банківських депозитів. Це дає підстави розглядати не окремо грошову та кредитну системи, а їх симбіоз - грошово-кредитну систему.

Грошово - кредитна система - це форма організації грошового обігу, яка історично та законодавчо склалася в тій чи іншій країні.

Для нормального функціонування грошово-кредитної системи необхідні розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Сутність монетарної політики можна визначити як комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через Центральний банк [3,226].

Сукупність державних заходів в області грошового обігу та кредиту і називається грошово-кредитною політикою.

Грошово-кредитна політика являє собою комплекс заходів у галузі грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Грошово-кредитна політика слугує одним з найважливіших методів втручання держави в процес відтворення.

Основними складовими грошово-кредитної політики є операції на відкритому ринку, облікова політика, наявність обов'язкових мінімальних резервів. До найбільш широко використовуваних методів грошово-кредитної політики належать: зміна ставки облікового відсотка, операції на відкритому ринку, зміна норм обов'язкових резервів, а також вибіркові методи регулювання окремих видів кредиту » [24,7].

Грошово-кредитна політика - це« сукупність заходів Центрального банку та уряду, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, процентних ставок та інших показників грошового обігу з метою зниження рівня інфляції, стійкого зростання грошової маси та створення передумов для стабільного економічного зростання ».

Грошово-кредитна політика являє собою одну з найважливіших підсистем економічної політики держави. Це сукупність заходів в області грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу [11,213].

Розрізняють два види монетарної політики - стимулювальну і стримувальну. Стримувальна - це політика, що спрямована на зростання цін у національній економіці, а стимулювальна - це політика, що спрямована на підвищення рівня зайнятості, і, відповідно , на прискорення економічного зростання.

Спираючись на Закон, Рада Національного банку України розробляє «Основні засади грошово-кредитної політики» на кожний прогнозний рік. Цей документ, враховуючи прогнозні показники, передбачені в Основних параметрах економічного і соціального розвитку України, визначає на відповідний рік конкретні цілі та заходи, пов'язані з цілеспрямованим застосуванням відповідних монетарних інструментів. Отже, щоб визначити роль монетарної політики в регулюванні економіки, слід розглянути її цілі.

Усі цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та проміжні (допоміжні, тактичні). Кінцеві цілі монетарної політики збігаються з основними цілями стабілізаційної політики.

Окремі кінцеві цілі узгоджуються між собою, але можуть бути й суперечними. Так, зростання реального ВВП поєднується зі зниженням безробіття. Стимулюючи зростання обсягів виробництва, монетарна політика водночас сприяє підвищенню рівня зайнятості. На противагу цьому зменшення інфляції може суперечити досягненню інших цілей -- зростанню реального ВВП і зниженню безробіття. Отже, виникає конфлікт цілей, який монетарна політика може розв'язати лише на основі принципу пріоритетів. Наприклад, якщо перевага віддається зниженню інфляції, то певне гальмування темпів зростання реального ВВП слід розглядати як вимушені втрати, пов'язані з досягненням пріоритетної цілі.

Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Тому безпосередньо вплинути на кінцеві цілі вона не може. Для цього використовуються проміжні цілі. До них належать макроекономічні змінні, що опосередковують вплив монетарної політики на кінцеві цілі. Іншими словами, проміжними цілями є такі показники, що пов'язують інструменти монетарної політики з кінцевими цілями. До проміжних цілей можна віднести пропозицію грошей, процентну ставку, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Установлення проміжних цілей є складною проблемою монетарної політики, оскільки вони, як правило, не узгоджуються між собою. Показовим є використання таких проміжних цілей як пропозиція грошей та процентна ставка. Проблема вибору проміжних цілей вирішується залежно від рівня пріоритетності відповідних їм кінцевих цілей. Наприклад, якщо інфляція в країні досягає небажаного для економіки рівня, то найкращою проміжною ціллю може бути зменшення темпів приросту пропозиції грошей, оскільки остання є основним інструментом регулювання інфляції. Якщо ж Центральний банк дійде висновку, що процентна ставка є надто високою, стримує інвестиційну активність, то як проміжну ціль він вибере зниження процентної ставки[21,134].

Для досягнення цілей монетарної політики Центральний банк застосовує заходи, що пов'язані з використанням певних інструментів. Серед цих інструментів головними є:

- операції на відкритому ринку;

- операції на валютному ринку;

- облікова ставка;

- нормативи обов'язкового резервування.

Для порівняння слід зазначити, що Федеральна резервна система США застосовує різну стратегію для проведення монетарної політики, вибираючи змінні, що лежать між її важелями і досягненням її цілей. ФРС, після прийняття рішення про свої цілі у сфері зайнятості і цін, вона набирає набір змінних. Їх називають проміжними завданнями. До них належать грошові агрегати або процентні ставки ( коротко- або довгострокові ), які прямо впливають на зайнятість і на рівень цін. Інші завдання називають поточними. Це агрегати резервів чи процентні ставки ( федеральна резервна ставка або ставка по векселях Скарбниці), які чутливі до важелів ФРС.

Через застосування проміжних і поточних завдань можна швидше дійти висновку, чи правильна політика ФРС. Стратегія ФРС щодо застосування завдань містить три критерії вибору проміжного завдання: воно має вимірюватися, воно повинне контролюватися і воно повинне мати прогнозований вплив на поставлену мету[24,46].

Отже, монетарна політика - це узгоджена діяльність органів державної влади щодо управління грішми, яка, використовуючи певні специфічні механізми роботи, спрямована на досягнення заздалегідь визначених макроекономічних цілей.

1.2 Основні напрямки діяльності Центральних банків

Національний банк України зі статусом центрального емісійного банку держави був утворений у 1991 р. на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України. Його діяльність будується на основі чинного законодавства і статуту банку і направлена на рішення завдань, які пов'язані з формуванням і реалізацією грошово-кредитної політики, стабілізацією грошового обігу, організацією міжбанківських розрахунків і касового обслуговування, розвитком системи комерційних банків і наглядом за їх діяльністю, вдосконаленням валютних відносин.

На сучасному етапі правовий статус Національного банку України визначається на двох рівнях: конституційному і спеціальному законодавчому. Згідно з Конституцією Національний банк України -- це центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення сталості грошової одиниці. Конституція України, визначаючи особливий статус НБУ, установила повноваження Верховної Ради України і Президента України стосовно формування Ради Національного банку і призначення на посаду та звільнення з посади голови Національного банку [6,18].

На законодавчому рівні правове становище НБУ регулюється спеціальним законом «Про Національний банк України», який був ухвалений Верховною Радою України 20 травня 1999 р.

Згідно з законом Національний банк -- це центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, функції, операції, повноваження і принципи функціонування якого визначені в Законі. Про окремі функції (напрями діяльності) Національного банку згадується в деяких нормах Закону України «Про банки і банківську діяльність»

Чітке визначення правового статусу Національного банку надзвичайно важливе як для нормативно-правового регулювання діяльності самого банку, так і для його взаємовідносин з комерційними банками та органами державної влади. Для розуміння статусу Національного банку необхідно з'ясувати, є він органом державної влади чи інституцією іншого роду. Діяльність Національного банку має особливий характер. З одного боку, Національний банк -- це орган держави, на який покладено виконання специфічних завдань і функцій і який відає правовим регулюванням певних суспільних відносин та здійснює нагляд за банками. З іншого боку, Національний банк -- юридична особа. Він здійснює діяльність, результатом якої є отримання доходів, що покривають видатки банку. Функції Національного банку щодо забезпечення стабільності грошової одиниці України та емісії грошей мають особливу правову природу. Вони, безумовно, належать до функцій державної влади і системи державного управління, оскільки Національний банк, виконуючи ці функції, виступає від імені держави.

Поряд з правами Закон передбачає і деякі обмеження щодо діяльності Національного банку України. Зокрема, йому забороняється (за деяким винятком) здійснювати торговельну, виробничу та страхову діяльність, бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, здійснювати операції з нерухомістю.

Основним завданням, на розв'язання якого спрямована вся діяльність Національного банку, є забезпечення стабільності грошової одиниці держави -- гривні. Через виконання цього основного завдання (функції) Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень -- цінової стабільності [7,217].

Національний банк України -- «банк банків». Він виконує роль кредитора останньої інстанції для банків і здійснює їх рефінансування. На різних етапах становлення банківської системи в Україні рефінансування здійснювалося через різні механізми. Національний банк України як «банк банків» відіграє важливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

Національний банк -- орган банківського регулювання. З метою регулювання діяльності банків цивілізованими засобами Національний банк поступово застосовує в практичній діяльності регулятивні інструменти, які використовуються у світовій банківській практиці [4,26].

Національний банк -- орган валютного регулювання і контролю. Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачені повноваження Національного банку як органу валютного регулювання і як органу валютного контролю.

Основні повноваження Національного банку України як органу валютного контролю:

- забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами валютного законодавства на території України;

- забезпечення здійснення уповноваженими банками контролю за законністю валютних операцій, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці банки [8,117].

У сучасних умовах одним із найважливіших завдань Національного банку як органу валютного контролю є обмеження масштабів відпливу капіталу з країни, підвищення ефективності (дієвості) заходів, що перешкоджають відпливу капіталу.

Національний банк України -- інформаційно-статистичний та аналітичний центр банківської системи. З перших років свого існування Національний банк бере активну участь у створенні інформаційної системи даних, які є основою прогнозування та аналізу економічного розвитку країни. Зокрема, Національний банк розробляє, підтримує в актуалізованому стані і розповсюджує грошово-кредитну (монетарну) і банківську статистику та статистику платіжного балансу.

Національний банк згідно з законодавчою базою має особливі права щодо отримання інформації. Він має право безоплатно одержувати інформацію, необхідну для підготовки банківської статистики та для аналізу економічної ситуації [9, 225].

Отже, можна зробити висновок, що Національний банк України - найважливіша ланка всієї банківської системи держави, а його діяльність взаємопов'язана з економічним розвитком України.

1.3 Функції Центрального банку

Серед різноманітних функцій центральних банків потрібно виділити основні, без яких неможливе виконання головної мети Центрального банку - збереження стабільності національної грошової одиниці; та додаткові, що відповідають рішенню цього завдання. Функції Національного банку закріплені у Конституції України та Законі України “Про Національний банк України”. Основні функції, що здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяються на регулюючі, контрольні та обслуговуючі.

До регулюючих функцій відносять:

- управління сукупним грошовим оборотом;

- регулювання грошово-кредитної сфери;

- регулювання попиту та пропозиції на кредит [21,96].

Важливою є регулююча функція, яка притаманна всім без винятку центральним банкам, і включає розробку та проведення грошово-кредитної політики. Характер запровадженої Центральним банком грошово-кредитної політики багато в чому залежить від ступеню його незалежності від уряду, яка може бути більшою або меншою, але ніколи не є абсолютною. Наприклад, цільові орієнтири зміни агрегатів грошової маси зазвичай визначаються безпосередньо центральними банками. В той же час не один центральний банк не може самостійно, без участі держави, встановити той або інший валютний режим. З іншого боку, відмічені за останні десятиріччя тенденції в грошово-кредитній сфері сприяли посиленню незалежності центральних банків. Так, процеси лібералізації руху капіталів призвели до підвищення значення ринкових інструментів та зменшення ролі адміністративних заходів регулювання. Це, в свою чергу, викликало згортання регламентуючих процедур і в певній мірі зміцнило незалежність центральних банків. Розробка та проведення грошово-кредитної політики включає в себе:

- визначення напрямків розвитку грошово-кредитної політики;

- вибір основних інструментів грошово-кредитної політики;

- створення та впровадження статистичної бази даних по грошовій масі, кредитам та заощадженням;

- проведення аналізу і досліджень з проблем економіки та грошово-кредитної сфери даної країни або інших держав, які створюють основу грошово-кредитної політики;

- складання грошових програм та контроль за їх виконанням [23,34].

Не менш важливою регулюючою функцією Центрального банку є регулювання попиту та пропозиції на кредит та іноземну валюту, що здійснюється за допомогою проведення інтервенцій на грошовому та валютному ринках. З метою кредитної експансії, центральні банки застосовують заходи по зниженню рівня ліквідності кредитно-банківських інститутів, а при кредитній експансії застосовують протилежні дії. Аналогічне значення мають валютні інтервенції. Контроль за функціонуванням кредитно-банківської системи - одна з основних функцій Центрального банку, яка обумовлена необхідністю підтримання стабільності цієї системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці припускає наявність стійких та ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів.

Регулюючі функції Національний банк може здійснювати безпосередньо через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких повноважень, як:

- здійснення всіх видів перевірок;

- здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків;

- участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійних комісій банків з правом дорадчого голосу [19,314].

Отже, регулююча функція притаманна всім без винятку центральним банкам.А функції,розробка та проведення грошово-кредитної політики які вона в себе включає є надзвичайно важливими.

Важливе значення держави при здійсненні банківської діяльності має організація всебічного контролю за роботою кредитних установ. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» це завдання вирішується таким чином: по-перше, Національний банк здійснює контроль за додержанням юридичними особами банківського законодавства та власних нормативних актів; по-друге, перевіряє законність та доцільність утворення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видачі ліцензій на проведення банківських операцій; по-третє, встановлює для комерційних банків економічні нормативи.

Важливою функцією Національного банку України є перевірка діяльності комерційних банків шляхом контролю за додержанням ними банківського законодавства. Безпосередньо функцію контролю виконують департамент банківського нагляду Національного банку України, Кримське республіканське та обласні управління Національного банку України.

У разі порушення суб'єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, строків та технології виконання банківських операцій, допущення несанкціонованої емісії, невиконання нормативних актів Національного банку, неподання звітності чи подання недостовірної звітності, збиткової діяльності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, перешкоджання антимонопольним діям чи праву клієнта вільно вибирати банк Національний банк має право застосовувати такі заходи:

- підвищити норми обов'язкових резервів;

- відкликати ліцензію на здійснення окремих чи всіх банківських операцій;

- усунути керівництво суб'єкта банківської діяльності від управління;

- призначити тимчасову адміністрацію для управління суб'єктом банківської діяльності;

- у безспірному порядку стягнути штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовувати інші економічні санкції відповідно до законодавства;

- прийняти рішення про виключення з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ та про реорганізацію чи ліквідацію.

Крім того, Національний банк вправі вилучити з обігу фіктивні кошти шляхом стягнення їх у безспірному порядку з кореспондентських рахунків банків. Рішення Національного банку про виконання ним контролю за банківською системою можуть бути оскаржені до арбітражного суду [19,317].

Для виконання банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Банківська ліцензія -- це документ, що підтверджує право комерційного банку займатися всіма або окремими банківськими операціями.

Порядок і умови надання ліцензії на здійснення банківських операцій і видів діяльності комерційним банкам та їх установам, а також порядок і умови, за яких НБУ може відмовити в наданні ліцензії та відкликати її, визначається спеціальним Положенням про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України 6 травня 1998 р. Ліцензування являє собою порядок надання дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій комерційному банку, який з моменту реєстрації НБУ набує статусу юридичної особи. Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою залучення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов'язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії НБУ. Діючими правилами НБУ встановлені різні умови і документи, необхідні для отримання ліцензії новоствореними або діючими банками [22,23].

Рішення щодо можливості надання ліцензії банкам здійснюється протягом одного місяця з дня отримання НБУ клопотання на отримання ліцензії та всіх необхідних документів. НБУ може відмовити банку в наданні ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів, а для діючого банку -- також аналізу діяльності за період, що передує його зверненню до НБУ, встановлено, що надана недостовірна або неповна інформація про здійснення операцій може негативно вплинути на діяльність банку, або якщо банк не дотримав умов, передбачених правилами НБУ.

Рішення про відмову в наданні ліцензії повідомляється банку письмово із зазначенням причин відмови. Ліцензія набуває чинності з моменту прийняття відповідного рішення Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ та оформлення належним чином на спеціальному бланку за підписом заступника Голови Правління НБУ. За надання банками ліцензій та дозволів їх філіям на здійснення банківських операцій встановлена плата у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів заробітної плати.

Порядок відкликання ліцензій на здійснення банківських операцій визначається НБУ [22,25].

Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих чи всіх) може бути відкликана за поданням регіонального управління НБУ у разі:

- виявлення недостовірних даних, на підставі яких було надано ліцензію;

- затримки початку здійснення діяльності, на яку надана ліцензія, більше ніж на один рік з моменту надання ліцензії;

- виникнення становища, що загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку;

- виявлення порушень банком вимог банківського і антимонопольного законодавства та нормативних актів НБУ;

- наявності збиткової діяльності банку упродовж 3 місяців поспіль;

- систематичного порушення економічних нормативів, які встановлені НБУ, упродовж 3 місяців підряд або 6 місяців протягом року;

- здійснення операцій, на які не було надано ліцензії;

- надання недостовірної інформації та звітності або несвоєчасного їх подання;

- невиконання у встановлений термін вимог НБУ щодо діяльності банку та умов, на підставі яких була надана ліцензія [29,193].

Отже, можна сказати, що контрольні та ліцензійні функції виконують не останню роль серед усіх функцій НБУ.



Розділ 2. Центральний банк, його роль в здійненні монетарної політики

2.1 Сутність і цілі грошово-кредитної політики

У XX ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

- у виборі цілей;

- встановленні певної ієрархії цілей;

- визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей. Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

- кінцеві;

- проміжні;

- оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики -- це:

- економічне зростання;

- висока зайнятість населення;

- стабільність цін у державі;

- рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов'язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи -- й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоекономічну сферу діяльності, але й на внутрішньо-економічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них -- монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

- аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

- основні завдання грошово-кредитної політики;

- цільові орієнтири грошово-кредитної політики;

2.2 Особливості визначення і формування грошово-кредитної політики в Україні

Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався в інституційному аспекті з прийняттям у 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Цим законом у системі НБУ створено окрему самостійну структуру -- Раду НБУ, яка є одним з двох керівних органів центрального банку (Рада та Правління) і призначена насамперед для визначення та формування грошово-кредитної політики. Зокрема, у ст. 9 цього Закону сформульовані такі повноваження Ради у сфері грошово-кредитної політики:

- розроблення Основних засад грошово-кредитної політики;

- здійснення контролю за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

- надання рекомендацій Правлінню НБУ стосовно внесення змін у певні напрями діяльності НБУ з метою успішного виконання основних засад грошово-кредитної політики;

- застосовування відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ, виконання яких може суперечити Основним засадам грошово-кредитної політики;

- внесення рекомендацій Кабінету Міністрів України щодо поліпшення впливу на стан грошово-кредитної сфери через його податкову політику і політику державних запозичень.

Якщо враховувати, що цим же Законом (ст. 14) на правління НБУ покладено функцію забезпечення реалізації грошово-кредитної політики згідно з її Основними засадами, то стає зрозумілим, що визначальна роль щодо формування грошово-кредитної політики належить Раді НБУ. А оскільки Рада НБУ формується окремо від Правління НБУ, на дещо інших засадах, і безпосередньо не підпорядковується ні Голові НБУ, ні його Правлінню, то виникає певний дуалізм у нормативно-організаційному забезпеченні грошово-кредитної політики в Україні, що може негативно впливати на її ефективність.

Єдиним нормативним документом, який регламентує параметри грошово-кредитної політики в країні, є Основні засади грошово-кредитної політики. Його розробляє і затверджує Рада НБУ на кожний наступний рік до 15 вересня поточного року, після чого вносить в порядку інформування Верховній Раді та надає Правлінню НБУ для визначення і проведення грошово-кредитної політики.

Основні засади грошово-кредитної політики розробляються на підставі показників прогнозів економічного і соціального розвитку України, проектів зведеного та державного бюджетів України на плановий рік, аналізу очікуваних результатів монетарної політики за рік, що передує прогнозованому. Зазначені показники НБУ одержує від Мінекономіки та Мінфіну своєчасно, в узгодженні з Кабінетом Міністрів строки .

Велике значення для розроблення Основних засад має також аналіз та оцінювання економічного і соціального розвитку країни за минулий та поточний роки, стану розвитку основних секторів економіки (нефінансових підприємств, домашніх господарств, державних фінансів, фінансового сектору), стану грошового ринку, включно з валютним, динаміки розвитку основних монетарних показників та використання окремих монетарних інструментів.

Усі прогнозні, розрахункові та аналітичні матеріали, необхідні для складання Основних засад, розробляють і подають Раді НБУ відповідні структурні підрозділи НБУ. Зокрема, Департамент економічного аналізу, досліджень і прогнозування та Економічний департамент розробляють матеріали з аналізу економічного і соціального розвитку України за попередні роки та перспектив на прогнозний рік. Департамент монетарної політики розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо основних параметрів грошово-кредитної політики, стану грошового ринку, механізмів та інструментів грошово-кредитного регулювання на прогнозний рік. Департамент валютного регулювання розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо стану валютного ринку і перспектив валютно-курсової політики. Аналогічні матеріали щодо готівкового обігу розробляє і подає Раді НБУ Департамент готівково-грошового обігу. У разі необхідності можуть залучатися до цієї роботи й інші підрозділи НБУ.

На основі одержаних матеріалів від підрозділів НБУ та власних прогнозних і аналітичних розрахунків фахівці Ради НБУ складають проект Основних засад грошово-кредитної політики на відповідний рік. У ньому передбачаються такі напрями:

- огляд макроекономічної та фіскально-бюджетної ситуації в країні за попередній та поточний роки з оцінкою основних економічних та соціальних проблем, що мали вирішальний вплив на грошово-кредитну сферу, у тому числі на перспективу;

- оцінювання можливих змін у зовнішній та внутрішній політиці, в зовнішньоекономічній ситуації, що можуть мати відчутний вплив на економіку та грошово-кредитну сферу в прогнозному році;

- параметри за основними показниками грошово-кредитної політики на плановий рік та прогноз на три наступні роки (індекс споживчих цін, монетарна база, грошова маса, обмінний курс гривні до долара США) ;

- визначення кінцевої та проміжних цілей грошово-кредитної політики на плановий рік та майбутній період.

Одночасно з розробленням Радою НБУ проекту Основних засад і на основі його показників Правління НБУ розраховує прогнозні значення індикаторів грошово-кредитної політки на майбутній рік. При визначенні цих індикаторів проводиться додаткова перевірка реальності параметрів основних показників грошово-кредитної політики, і на цій підставі можуть вноситися зміни в проект Основних засад, розроблених Радою НБУ. Такий порядок відкриває можливість дещо підвищити роль Правління НБУ у формуванні Основних засад грошово-кредитної політики. Тим більше, що подані Правлінням НБУ індикатори Рада банку не затверджує, а бере до відома і включає в Основні засади як додаток.

Після затвердження Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики публікуються у «Віснику Національного банку», з тим щоб довести наміри центрального банку в монетарній політиці до відома всіх суб'єктів грошово-кредитного та валютного ринків.

Важливу роль у реалізації грошово-кредитної політики відіграє систематичний контроль за виконанням затверджених параметрів показників та індикаторів Основних засад. Такий контроль здійснює Рада НБУ на основі звітних матеріалів з виконання всіх показників та індикаторів, які щоквартально подає їй Правління НБУ. За результатами аналізу цих матеріалів Рада НБУ може вносити зміни або доповнення до Основних засад та приймати інформаційні повідомлення (заяви) для інформування органів влади і громадськості про стан справ у монетарній сфері.

Відхилення по показниках грошової маси протягом тривалого часу проявилися в істотному перевищенні фактичного обсягу над прогнозованим, що могло бути наслідком заниження прогнозованих показників на стадії розробки Основних засад грошово-кредитної політики. Особливо помітне таке заниження в 1999--2003 рр. У 1999 р. прогнозувався приріст грошової маси на 10 %, а фактично приріст становив 40,5 % -- у 4 рази більше. При цьому за показником інфляції прогнозований і фактичний рівні майже збіглися.

Проте і на 2000 р. НБУ запланував зростання грошової маси лише на 18 %, а фактично воно становило 45,2 %. Ще виразніше проявилося заниження прогнозу по грошовій масі в 2001 р., коли приріст грошової маси запланували на 19,0 %, а фактично він становив 42,0 %. Подібна ситуація мала місце і в 2002--2003 рр. за умови, що рівень інфляції всі ці роки поступово знижувався. Лише на 2004 р. було заплановано відносно реальне зростання грошової маси -- 32--39 %.

Таку ситуацію з прогнозуванням маси грошей можна пояснити явною недооцінкою фахівцями НБУ важливості ремонетизації економіки України як окремого монетарного завдання в сучасних умовах. Не випадково в Основних засадах грошово-кредитної політики на 2004 р. це завдання навіть не згадується. І взагалі у практиці розроблення цього базового документа з монетарного управління в Україні не приділяється належної уваги прогнозуванню попиту на гроші, зміні чинників, які визначають його динаміку. Зокрема, в Основних засадах на 2004 р. попит на гроші як чинник зміни маси грошей зовсім не аналізувався.

Не досить чітко визначаються в Основних засадах і цілі грошово-кредитної політики. Як монетарні цілі затверджуються чотири показники: інфляція, монетарна база, грошова маса та обмінний курс гривні до долара США (з 2001 р.). Як основна мета (стратегічна ціль) грошово-кредитної політики неодноразово проголошується підтримання стабільності гривні, якій (меті) підпорядковуються інші (проміжні) цілі. Проте прогнозована динаміка монетарних показників не підтверджує цієї тези. Індекс інфляції до 2002 р. прогнозувався на досить високому рівні (більше 10 %) і неодноразово змінювався протягом року, тобто критерій стабільності не витримувався. Зате обмінний валютний курс гривні до долара США (прогнозний і фактичний) був відносно стабільним протягом тривалого періоду. Це свідчить про більш значущу роль цього показника в цільовій спрямованості грошово-кредитної політики порівняно з показником інфляції. Тому і в Основних засадах доцільно було б більш чітко сформулювати стабілізаційну спрямованість політики, поставивши в її основу валютний курс, а не індекс інфляції, як це фактично має місце.

Виникають проблеми і з загальним визнанням (експліцидністю) монетарних цілей. В Основних засадах ніде не вказується, що затверджені монетарні завдання є загальнодержавними, виконанню яких повинні підпорядковувати свої зусилля всі гілки влади, у тому числі уряд. Тому на практиці мали місце випадки, коли уряд під час розроблення державного бюджету використовував не той рівень інфляції, який був затверджений в Основних засадах грошово-кредитної політики. Зі свого боку НБУ в Основних засадах нічого не зазначає щодо ув'язки монетарних цілей з загальноекономічними цілями, зокрема зі зростанням виробництва та зайнятості, за досягнення яких відповідальність несе уряд. Така невизначеність і суперечливість знижує роль грошово-кредитної політики взагалі та Основних засад як її нормативно-правової основи.

Тому подальше вдосконалення методології та практики визначення та формування грошово-кредитної політики в Україні є надзвичайно актуальним і складним завданням і буде залишатися такою ще тривалий час.

2.3 Типи грошово-кредитної політики

Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Найбільш поширеною є класифікація за спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей. За цим критерієм зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів -- політика рефляції та політика дезінфляції.

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов'язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголошується посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна назвати ще політикою «м'якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв'язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набере форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей.

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням .

Умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб'єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон'юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Але разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаблює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і невиваженим, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики -- політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м'якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких темпів зростання виробництва.

Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції, виконуючи подібну ж місію. Така зміна монетарної політики є неминучою через циклічність коливань ділової активності, хоч і вона є досить «незручним» для економіки методом монетарного забезпечення. Ця політика багато в чому нагадує відоме керування за принципом «стій-іди». Максимально пом'якшити наслідки такого керування можна за умови виключення взагалі з монетарної практики двох крайніх типів монетарної політики -- експансійної та рестрикційної, і використання лише двох проміжних -- рефляційного та дезінфляційного.

На етапі монетарної експансії лінія інфляції мала тривалий і стрімкий злет, що супроводжувався дещо пологішим і коротшим, але теж стрімким, підняттям лінії ВВП. Відмінність у часі пояснюється тим, що вже на кінцевій ділянці експансійної політики, коли інфляція перевищила 150 %, її негативні наслідки спрямували лінію ВВП вниз ще до початку політики рестрикції.

На етапі монетарної рестрикції лінія інфляції стрімко пішла вниз, що супроводжувалося не таким стрімким, але більш тривалим падінням лінії ВВП. На етапі рефляції лінія інфляції зазнала незначного підняття, що супроводжувалося слабким, майже непомітним, підняттям лінії ВВП.

На останньому етапі -- політики дезінфляції -- лінія інфляції знову набула спадного спрямування, але досить слабкого, проте лінія ВВП продовжувала підніматися, тобто економічне зростання продовжувалося, хоч трохи повільніше, ніж на експансійному етапі. Отже, в кінцевому підсумку темпи економічного розвитку майже досягли рівня, який мав місце в умовах високої інфляції, зате рівень цін і стабільність грошей були значно кращими, ніж за експансійної політики. Тому є підстави вважати, що тільки за рефляційної та дезінфляційної політики монетарне регулювання може бути ефективним.

У літературі зустрічається класифікація типів монетарної політики за критерієм охоплення регулятивними заходами суб'єктів грошового ринку. Зокрема, за цим критерієм автори підручника «Банк России» виділяють тотальну грошово-кредитну політику та селективну. Такий поділ поширюється на всі вище розглянуті типи монетарних політик -- від експансійної до рестрикційної. У першому випадку регулятивні заходи поширюються на весь фінансовий ринок -- ринок грошей і ринок капіталів, на всі банківські установи, а отже, можуть мати максимальний вплив на платоспроможний попит і економічний розвиток. У другому випадку регулятивні заходи застосовуються вибірково -- стосовно окремих банків чи їх груп (наприклад, великих системних банків), окремих видів банківської діяльності (наприклад кредитної, чи діяльності на валютному або на фондовому ринках) тощо. У цьому випадку органи монетарного управління можуть вирішувати локальні завдання, які мають у даний момент особливо велике значення для всієї економіки чи банківської системи.

...