Банківське регулювання інвестиційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Навчально-науковий інститут економіки та менеджменту

Кафедра фінансів та економіки природокористування

Реферат

на тему: «Банківське регулювання інвестиційної діяльності»

Виконала:

студент ЕП-31

Адамчук В.Г.

Перевірила:

Свердлюк І. В.

Рівне - 2015

1. Основи правового регулювання інвестиційної діяльності

Створення сприятливого інвестиційного клімату в країні пов'язане з чітким правовим регулюванням інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій.

Нині правова система України включає понад 100 законів і інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Насамперед це Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про цінні папери і фондову біржу", Закон України "Про режим іноземного інвестування", Постанова Кабінету Міністрів України "Про стимулювання інвестиційної діяльності", Постанова Правління Національного банку України "Про врегулювання порядку здійснення іноземними інвесторами інвестицій в Україні". банківський інвестиційний управління

Законодавча база визначає правовий статус інвесторів - суб'єктів інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних, позичених і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Законодавство декларує, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності і господарювання мають рівні права щодо здійснення цієї діяльності; самостійно визначають мету, напрями, види й обсяги інвестицій; залучають для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами і результатами інвестицій, включаючи реінвестиції і торговельні операції на території України.

Поряд із правами інвесторів чинне законодавство визначає й їхні обов'язки. Так, інвестор зобов'язаний:

· подавати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

· мати дозвіл відповідних державних органів і спеціальних служб на капітальне будівництво;

· одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог;

· одержати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, що потребують відповідної атестації виконавця.

Крім того, суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані додержуватись державних норм і стандартів; подавати у встановленому порядку бухгалтерську та статистичну звітність; не допускати несумлінної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання.

Ухвалення законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність, є одним з найважливіших умов реалізації державної інвестиційної політики. Законодавчі основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність у різних формах, які розглянемо нижче.

Регулювання сфер і об'єктів інвестування визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найпріорітетніші напрямки інвестування.

Чинним законодавством визначено, що об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди й оборотні активи в усіх галузях і сферах економіки, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об'єктів інвестування за винятком випадків, передбачених законодавством. Так, забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, установлених законодавством, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Для окремих інституційних інвесторів установлено особливий перелік об'єктів інвестування. Так, комерційним банкам заборонено інвестування заходів у сфері виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також страхування (крім страхування валютних, кредитних і процентних ризиків).

Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення відповідних податкових ставок і податкових пільг. Діапазон ставок податку на прибутки є дійовим регулятором потоку інвестицій в окремі сфери діяльності.

Податкові пільги надаватимуться суб'єктам інвестиційної діяльності й у процесі створення в Україні спеціальних (вільних) економічних зон.

Регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги та проведення відповідної кредитної політики поки що тільки продекларовано у відповідних законодавчих актах, але широкої практичної реалізації ще не набуло у зв'язку зі скрутним фінансовим становищем країни.

Так, законом "Про інвестиційну діяльність" передбачено надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв. Розміри цієї фінансової допомоги щорічно визначаються в процесі затвердження Державного бюджету. Проте в реальному вираженні сума цих засобів протягом останніх років щорічно зменшувалася. Крім того, засоби, що виділяються, спрямовуються в державний сектор економіки. Що стосується кредитної політики в останні роки, то слід наголосити, що пільгові кредити надавалися переважно на розвиток підприємств агропромислового комплексу.

Регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики вже здійснюється на практиці. Передусім це виявляється в праві здійснення прискореної амортизації, що поширюється на окремі галузі економіки, елементи основних фондів, види устаткування. З цією метою розроблено і затверджено порядок застосування норм прискореної амортизації машин і устаткування під час реалізації інвестиційних проектів з участю іноземних інвесторів. Що стосується нематеріальних активів, то норми їх списання компанії (фірми) установлюються самостійно в межах 10 років.

Оскільки амортизація основних фондів і нематеріальних активів відноситься на собівартість продукції (товарів, послуг), остільки використання норм прискореної амортизації дає змогу, з одного боку, зменшити базу оподаткування прибутку (тобто знизити суму сплачуваного податку на прибуток), а з іншого - у більшому обсязі формувати засоби амортизаційного фонду, що потім можуть спрямовуватися на нове інвестування.

Що стосується комерційних банків, то згідно з Інструкцією з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів комерційних банків України (затверджена Постановою Правління Національного банку України від 11 грудня 2000 р. № 475), строк експлуатації основних засобів і нематеріальних активів визначається банком самостійно (але не більше 20 років для нематеріальних активів). На підлягає амортизації вартість землі.

5. Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малої приватизації)", "Про приватизаційні папери", щорічно затверджується Державною програмою приватизації на поточний рік та іншими нормативними актами. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів.

Водночас слід наголосити, що прискорення приватизації дає змогу істотно активізувати інвестиційні процеси. Досвід показує, що чим далі країна просунулася по шляху приватизації, тим охочіше іноземні інвестори вкладають кошти в окремі інвестиційні проекти.

Законодавство України гарантує іноземним інвесторам право участі в приватизації окремих підприємств і об'єктів незавершеного виробництва, придбання акцій як за українську, так і за іноземну валюту. Передбачається істотно спростити процедуру участі іноземних інвесторів у приватизації державного майна. Привабливим щодо цього є надання права власності на земельну ділянку, на якій розміщено об'єкт інвестування, підприємствам з іноземними інвестиціями, що мають статус юридичної особи України.

6. Регулювання фінансових інвестицій на відміну від реальних має певні особливості. Правовою основою цього регулювання є закони України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про господарські товариства", Указ Президента "Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії" та ін.

Законодавчі та інші нормативні акти, що діють у цій сфері, визначають види цінних паперів, що випускаються в Україні, порядок їх обертання, вимоги до емітентів, форми і засоби реалізації окремих фінансових інструментів на первинному і вторинному фондовому ринку, порядок державного контролю за випуском і обертанням цінних паперів і діяльністю фінансових посередників. Крім того, Кабінетом Міністрів України затверджено у квітні 1994 р. Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України, реалізація якої дасть змогу наблизити форми фінансового інвестування до вимог сучасних світових стандартів.

7. Експертиза інвестиційних проектів є однією з найважливіших сторін державного регулювання інвестиційної діяльності. Відповідно до чинного законодавства України державні, міждержавні і регіональні інвестиційні проекти і програми, реалізовані за рахунок бюджетних і позабюджетних засобів, підлягають обов'язковій державній експертизі. Інвестиції за рахунок інших джерел підлягають державній експертизі в питаннях дотримання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог. У разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватися експертними комісіями, утворюваними Верховною Радою України.

Особливі вимоги подаються до експертизи інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, за якими інвестори претендують на одержання додаткових податкових, митних та інших пільг. Такі інвестиційні проекти повинні сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах; супроводжуватися впровадженням сучасних або перспективних і екологічно безпечних видів технології; сприяти зниженню енерговитрат на одиницю продукції; орієнтуватися на найраціональніше використання сировинної бази України; бути конкурентноспроможними на міжнародних ринках.

Визнання інвестиційного проекту із залученням іноземних інвестицій таким, що відповідає переліченим вище вимогам, здійснюється Агентством міжнародного співробітництва й інвестицій на основі висновків незалежної експертної комісії, що створюється цим Агентством.

8. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами в різноманітних формах. Насамперед, держава гарантує цей захист незалежно від форм власності інвестора. Всім інвесторам, у тому числі й іноземним, забезпечується однаковий правовий режим інвестиційної діяльності, що включає застосування заходів дискримінаційного характеру, спрямованих на заборону управління інвестиціями, їх використання і ліквідацію. Законодавством передбачені умови і порядок вивозу вкладення цінностей і результатів інвестицій.

Важливою законодавчою гарантією є і те, що інвестиції не можуть бути безплатно націоналізовані або реквізовані. Ці заходи вживаються лише на підставі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі всіх збитків, пов'язаних із припиненням інвестиційної діяльності, включаючи утрачену вигоду й моральні втрати.

9. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на Національний банк України. Відповідно до чинних нормативних актів установлено такі умови надання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами інвестицій за кордоном:

· резиденти можуть здійснювати інвестиції за межі України шляхом: участі в підприємствах, утворюваних разом з іноземними юридичними і фізичними особами; придбання частки в діючих іноземних підприємствах або придбання у власність таких підприємств у цілому;створення за рубежем підприємств, що цілком належать українським інвестором, а також відкриття за кордоном філій та інших окремих підрозділів; придбання нерухомого і рухомого майна, інших майнових прав і прав інтелектуальної власності; придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків; в інших формах;

· інвестиції за кордон здійснюються резидентами тільки за рахунок власних коштів, зарезервованих і відбитих із цією метою на рахунках бухгалтерського балансу. Використання для цього позичених коштів заборонено;

· усі види грошових інвестицій за кордон (незалежно від їхньої суми) мають здійснюватися лише в безготівковій формі тільки через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках країн інвестування;

· усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо), отримані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів. Законодавство визначає порядок обов'язкового продажу валютних надходжень і використання валютних засобів від здійснення інвестиційної діяльності.

Аналіз показує, що зміцнення законодавчих основ діючої моделі банківської системи вимагає розробки і прийняття нових законів, а також внесення серйозних коректив у чинне законодавство, зокрема з таких питань:

· законодавчо-правова база структуризації банківського середовища з виділенням інвестиційних, універсальних, ощадних банків та інших кредитних інститутів;

· виділення сфер відповідальності і виконання зобов'язань кожного з рівнів банківської системи (НБУ і банки другого рівня);

· розробка на законодавчій основі і введення у дію механізму стимулювання нагромаджень фізичних і юридичних осіб, в основі якого повинні бути гарантії держави щодо збереження нагромаджень, а також заходи, які б спонукали до нагромадження;

· підпорядкування всіх рішень, що приймаються, і законодавчо-правових норм критерію забезпечення відповідальності банків за прийнятими ними зобов'язаннями перед банками-партнерами, акціонерами, засновниками, депозитаріями, всім колом фізичних і юридичних осіб і перед державою.

Особливо несприятливий стан справ із законодавчою базою в інвестиційній сфері, що є однією з причин інвестиційної кризи, яка продовжується у країні. Як показала практика, недостатньо створити економічні умови: приборкувати якоюсь мірою інфляцію, стабілізувати курс гривні, знизити процентні ставки. Потрібно створити відповідну правову базу, без якої великомасштабних вкладів в економіку ніколи не буде. При цьому мова йде не тільки про іноземні інвестиції, й про внутрішні.

Потрібно зазначити, що якщо в сфері здійснення вкладів у фінансові активи законодавча база якось визначена, то в сфері нерухомості, тісно пов'язаній із промисловим виробництвом, відсутність законів значно стримує процес інвестування. Нерухомість - це основа для інвестицій.

Інвестиційні вклади передбачають купівлю або оренду будівель, споруд, приміщень. Однак невизначеність законодавства в сфері нерухомості веде до того, що чимало потенційних інвесторів відмовляється від участі в будь-яких проектах тільки тому, що стикається з величезними труднощами при оформленні майнових прав, що часто затягується на роки.

Залишається законодавчо неоформленою процедура оцінки нерухомого майна. Та тільки незалежна оцінка може стати основою для справедливого оподаткування нерухомості й операцій з нею.

Особливої уваги заслуговує питання про законодавче визначення самого механізму здійснення інвестицій в економіку. Такий механізм міг би включати, по-перше, види інвестицій і визначення сфери їх правового регулювання, в тому числі особливості участі різних інвесторів у кредитуванні інвестиційних проектів, а також права юридичних осіб на емісію боргових цінних паперів, надання вексельних кредитів; по-друге, порядок придбання прав власності інвестором; по-третє, порядок державного регулювання інвестиційної діяльності, що включає принципи розміщення централізованих інвестиційних ресурсів і державних замовлень, механізм державної підтримки пріоритетних галузей і виробництв.

Як свідчить світовий досвід, розвиток банківського сектора економіки, як ніякий інший, вимагає не тільки надійної законодавчо-правової бази, а й прийняття стратегічних установок у сфері розвитку економіки і фінансово-грошових відносин. Життя показує, що діяльність кредитних організацій цілком залежить від можливості оцінити перспективу і надійність цільових орієнтирів державної економічної політики.

Активізація процесу злиття і поглинання у банківській системі України за останні роки відбувається в умовах свавілля у цій сфері. Але процес поглинання і злиття банків вимагає складного організаційного та юридичного оформлення, пов'язаного зі зміною структури і правового статусу відповідних банківських установ. Діючих нині законодавчих положень, на наш погляд, недостатньо для повноцінного контролю за процесом концентрації банківських капіталів.

Зауважимо ще раз, що недосконалість банківського законодавства - одна з основних причин, що стримує процес становлення вітчизняної банківської системи. Початковою базою, на якій удосконалювалося б банківське законодавство, повинна стати Концепція економічного розвитку України, якої, на жаль, немає. Неузгодженість позицій із даного питання офіційних урядових структур, з одного боку, та фінансових і промислових кіл країни - з іншого, перешкоджає виробленню обґрунтованої концепції економічної реформи, а отже, й удосконаленню банківського законодавства.

Загальновідомо, що основою стратегії розвитку будь-якого комерційного банку є наявність правової бази, яка регулює і регламентує умови діяльності банків і визначає їх фінансово-економічні результати. Удосконалення законодавчої бази банківської діяльності і взаємодія податкового і банківського законодавства випливає з таких основних положень.

Правове регулювання банківських і податкових відносин є складовою частиною єдиного законодавчого процесу, покликаного забезпечити становлення ринкових відносин і взаємодію усіх ланок соціально-економічної системи України як на державному, так і на регіональному рівнях.

Зміна банківських і податкових норм повинна мати послідовний, передбачуваний характер, який відображає потреби розвитку банківської системи і фінансово-кредитних відносин в Україні і сприяє досягненню фінансової стабілізації, без чого неможливе піднесення економіки.

Ефективність законодавства про оподаткування банків повинна визначатися не тільки фіскальними, а й, перш за все, несуперечністю правових норм і їх відповідністю цілям суспільно-економічного розвитку.

У ринковій економіці функції управління з боку держави не настільки примітивні, як при адміністративно-розподільчій системі, коли роль державного управління зводилась до визначення кому і скільки виготовляти, а пізніше - кому і за якою ціною передавати. В нових умовах функції держави значно складніші; завдання полягає в тому, щоби діяльність державних органів управління створювала такі умови, при яких розвиток економічних і соціальних процесів йшов би в напрямі, заданих соціальних цілей.

У ринковій економіці важливим інструментом регулювання суспільно-економічного розвитку є фінансова політика, а основними провідниками її реалізації є банки.

Банки, які перетворились у нових економічних умовах в основні структурні ланки фінансово-промислових груп, транснаціональних корпорацій, державних і недержавних фінансово-інвестиційних компаній, асоціації економічної взаємодії, банківські холдинги та інші промислово-фінансові конгломерати, стали власниками, користувачами і розпорядниками великих доходів і, відповідно, великими платниками податків.

Банківська сфера є особливим видом підприємницької діяльності, тому правове регулювання оподаткування банків виділяється у самостійний розділ податкового і банківського права в силу специфіки об'єкта правових відносин.

Податкова політика - це створення системи законів, правил і норм вилучення частини доходів юридичних і фізичних осіб, створених у результаті володіння власністю, що може приносити дохід, або в результаті господарської діяльності, яка так само приносить дохід, і при цьому стимулює примноження власності та розширення господарської діяльності.

Податкове право є сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв'язку із встановленням порядку здійснення обов'язкових платежів у державний бюджет від різних видів господарської, соціально-громадської та індивідуальної діяльності. Банківське право регламентує правові умови залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб та їх розміщення на умовах платності, термінованості, поверненості, а також інших різноманітних послуг щодо вдосконалення фінансових угод і розрахунків.

Держава безумовно зацікавлена в розвитку банківської системи, в її стійкості і надійності як гаранта подолання кризи в економіці. Тому основні вимоги до законодавчої бази, на якій реалізується фінансова політика, включають:

· забезпечення стійкого розвитку банківської системи і попередження її краху;

· обмеження концентрації капіталу в одних руках і недопущення монопольного контролю над ринком фінансових ресурсів;

· забезпечення конкурентоспроможності банків на ринку фінансових ресурсів порівняно з іншими небанківськими фінансовими посередниками;

· активне стимулювання інвестиційної діяльності банків як важливого фактора зниження економічного спаду і наступного піднесення економіки та зростання життєвого рівня населення.

Система оподаткування банків за кордоном, як правило, пов'язана із загальною системою податків на корпорації.

Порівнюючи ставки податків, які сплачуються зарубіжними банками, можна зробити висновок, що кожна країна з достатньо розвинутою ринковою економікою застосовує власну систему оподаткування, адаптовану до умов і особливостей менталітету свого народу, традицій, структури господарства і багатьох інших чинників. Крім цього, ця система перебуває у стані постійних змін, що цілком природно, оскільки, виступаючи головним інструментом індикативного управління, вона повинна чітко реагувати на динамічно змінні суспільно-економічні процеси у своїх країнах.

У Японії банки сплачують, крім корпоративного податку (37,7%), також місцевий (12,6%) і подушний податок (7,76%). Після віднімання деяких неоподаткованих доходів середня ставка становить від 44 до 56%. В Італії з банків стягується податок з прибутку корпорацій (36%) і місцевий податок (12,6%). При вирахуванні податку з прибутку корпорацій 75% місцевого податку віднімається з оподаткованого доходу, і тому реальна ставка становить 48%.

У Франції банки сплачують податок із корпорацій, який дорівнює 34% з нерозділеного прибутку і 42% з прибутку, який сплачується як і дивіденди. Податок на додану вартість не стягується з основних видів банківської діяльності, але сплачується з доходів від операцій по лізингу, торгівлі благородними металами, трастових операцій (18%).

Розвиток законодавства України з основ оподаткування комерційних банків має розв'язати основну суперечність податкової системи, яка, з одного боку, мас за мсту поповнення бюджету, а з іншого, - стимулювання розвитку кредитно-фінансової системи і ринку капіталів.

Процес формування принципово нової для України податкової системи, розпочатий на початку 90-х років, ще не завершений; і іде постійне корегування прийнятних законів і правових норм, але можна говорити про те, що контури структури і методологія системи оподаткування вже визначились, хоча зберігається недооблік інтересів підприємницької сфери, в тому числі і банків, що створює перепони загальному піднесенню економіки.

Податковими органами останнім часом було видано стільки нормативних актів, які ліквідували прогалини в законодавстві, що сьогодні практично неможливо дати будь-які загальні рекомендації з оптимізації податкових платежів: мова може йти тільки про кожну конкретну угоду. Тактика мінімізації податків суттєво змінилась - тепер натиск робиться на пошук не стільки юридичних, скільки бухгалтерських лазівок. Основний принцип - зарахування коштів на ці балансові рахунки, які можуть не використовуватись при сплаті податків. Доцільна розробка податкових схем із паралельним удосконаленням техніки бухгалтерського обліку, як це роблять високотехнологічні банки.

Рушійною силою будь-якої суспільно-економічної структури є її інтереси. Все банківське середовище безумовно зацікавлене в розвитку економіки як природного середовища його життєдіяльності. З цієї точки зору воно зацікавлене в здійсненні відтворювальних процесів в економіці, тобто в постійному відновленні і нарощуванні виробничого апарату, в здійсненні інвестиційної діяльності. З іншого боку, кожний банк зацікавлений в отриманні прибутку, мінімізації ризиків, тому довготермінові кредити, як найризикованіші, відіграють незначну роль у кредитних вкладах.

Сьогодні можливості банківської системи щодо довготермінових вкладів в українську економіку обмежені фінансовим потенціалом окремого банку. З огляду на це перспективним вбачається консорціумне кредитування. Така система кредитування дає змогу реалізувати значні проекти шляхом об'єднання кредитних ресурсів кількох банків при одночасному дотриманні ними економічних нормативів щодо максимального розміру ризику на одного позичальника.

Ще один спосіб, за допомогою якого держава може впливати на формування достатнього для здійснення інвестування власного капіталу банку, розширення діяльності комерційних банків у тих сферах, які в усіх розвинутих країнах є одвічно банківськими і дозволяють банкам прибутково працювати, а значить і нарощувати власний капітал.

Зокрема, мова йде про операції із дорогоцінними металами. З одного боку, частині банків дозволено проводити операції із золотом. Однак на ділі держава ще не готова відмовитись від тієї монополії, яку вона мала протягом десятиріч. Тому банки поставлені в такі умови, коли вони не можуть з прибутком працювати в цьому напрямі. Від цього страждає і сама держава, бо бюджетних коштів не вистачає для організації золотодобування.

2. Управління інвестиційним процесом у банківській сфері

З метою підвищення рівня керованості банківською системою загалом необхідно забезпечити чітке розмежування діяльності банків за ознакою орієнтації на довготермінову інвестиційну або короткотермінову (поточну) діяльність і відповідно виділити групу інвестиційних банків. Статус їх, на нашу думку, повинен бути закріплений відповідним законом про діяльність інвестиційних банків.

Необхідність внесення істотних корегувань у діючу інституційну структуру банківського сектора пов'язана з рядом негативних тенденцій, що намітилася у діяльності українських банків за період становлення цього сектора економіки.

І. Формування інституційної структури банківської системи в Україні відбувається не тільки в умовах невизначеності стратегії становлення банківського сектора і розвитку грошової системи загалом, явного відставання розвитку законодавчо-правової бази діяльності кредитних установ від темпів лібералізації їх функціонування, а й всупереч логіці еволюційного розвитку.

Про це свідчить той факт, що синхронізація перетворень усіх сегментів фінансового ринку і відтворювальної структури елементів української економіки практично відсутня. У зв'язку з цим необхідне подолання стихійних явищ, які виявляються, передусім, у відсутності критеріїв присвоєння кредитним установам різних статусів і надання їм відповідних уповноважень. У результаті втрачається така невід'ємна властивість банківської системи, як градація її структурних ланок, внаслідок чого знижується її керованість.

Основним у стратегії становлення інституційної структури банківського сектора повинно бути: по-перше, подолання синдрому штучного укрупнення складових ланок банківської системи (утворення супербанківських структур); по-друге, забезпечення диференціації у здійсненні грошово-кредитної політики щодо структурних ланок кредитної системи, що розрізняються за своєю функціональною спрямованістю і регіональною приналежністю.

Нині за ознакою надання банкам повноважень з боку суб'єктів держави можна виділити банки, уповноважені на проведення яких-небудь операцій урядом, адміністрацією регіонів і т. д. В Україні існує інститут банку-агента Кабінету Міністрів України. Донедавна такий статус мав лише Укрексімбанк. За станом на 01.01. 2000 р. таких банків-агентів уряду - 12. Функціональне призначення банків-агентів уряду - обслуговування іноземних кредитних ліній під гарантії держави.

Розвиток економічної ситуації в Україні за останній час цілком вмотивовано і доцільно підтверджує подальше збільшення кількості банків-агентів уряду з обслуговування іноземних кредитних ліній. Окремо потрібно виділити банки, уповноважені на проведення операцій з коштами населення. Мова йде про доцільність надання особливого статусу системі Ощадбанку України. До цієї ж категорії можна віднести муніципальні банки. Для обґрунтованішого визначення статусу банку необхідно заздалегідь розробити систему нормативів, яка враховувала б структуру активів банків, диференціацію їх за обсягами кредитних вкладів у виробництво, будівництво, транспорт та інші сфери реального сектора.

Нині вже існують інвестиційні за своєю суттю банки. Це, передусім, регіональні банки: "Національні інвестиції", "Перший інвестиційний банк", Інвест-банк Україна, Київський інвестиційний банк, Приватінвест, Інвестбанк, Коопінвестбанк, Інвест-Кривбас банк та ін. Вони мають у своїх активах близько 50 -70% вкладів у реальний сектор, мають у своєму розпорядженні фахівців, здатних провести експертизу проектно-кошторисної документації, техніко-економічних показників і т. д.

Існуюча мережа таких банків може бути використана для реалізації регіональних інвестиційних програм.

ІІ. Банківська система України, як уже зазначалося, переживає процес становлення, а тому в цей період, як показує світова практика, неминучими є банківські крахи. У зв'язку з цим нині гострою є проблема розробки і прийняття законів, що визначають такі банківські процедури, як неспроможність (банкрутство), злиття, поглинання і ліквідацію комерційних банків, а також обов'язкове страхування банківських вкладів громадян. Тому необхідно створити правову основу для своєчасної допомоги проблемним банкам, для надійного захисту розміщених у них коштів громадян і підприємств, причому - на страховій основі, без участі бюджету. Ці заходи, на нашу думку, можуть підвищити надійність кредитно-фінансової системи, а також оздоровити інвестиційний клімат.

З метою відновлення ліквідності та платоспроможності проблемних банків поряд з іншим заходами варто передбачити документоване підтвердження інвесторами банку своєї платоспроможності.

Сьогодні, коли почався процес скорочення кількості банків, розробка законодавчих актів, що стосуються злиття і поглинання банків, також повинна вестися особливо активно. Створення банківських холдингів, участь банків у фінансово-промислових групах має у найближчий час отримати чітке правове забезпечення з встановленням повного переліку юридичних норм, зокрема участі або неучасті банків у приватизації з використанням тільки власних або власних і позикових коштів, їх участі в довірчому управлінні власністю та ін.

Очевидно, концентрація коштів, що досягається шляхом злиття, поглинання банків або оформлення у вигляді холдингу, в умовах відповідного законодавства і з участю НБУ дозволила б прискорити утворення блоку найбільших кредитних інститутів банківської системи, розширити базу проектного фінансування й одночасно знизити ймовірність банкрутства недостатньо сильних комерційних банків.

Потрібно чітко фіксувати процес створення холдинг-компаній у банківській системі України, забезпечувати регламентацію їх діяльності відповідними законодавчими актами, щоби подолати невизначеність і приватний характер угод у цій сфері. Внаслідок відсутності чітких визначень різних банківських утворень, які забезпечували б їх правову індифікацію, органи, що регулюють банківську сферу, нині можуть покладатися в цьому питанні лише на антимонопольне законодавство. Відповідно недостатньо конкретно встановлені правові норми регулювання взаємовідносин у таких структурах, норми створення й управління банками, злиття банків і т. д.

ІІІ. Процес структуризації банківського співтовариства в Україні характеризується функціонуванням безлічі дрібних банківських структур й очевидною потребою у них української економіки. Потрібно зауважити, що як для чинного банківського законодавства, так і для грошово-кредитної політики, що проводиться, характерна повна байдужість до специфіки діяльності кредитних організацій залежно від їх розміру, цільової орієнтації і забезпечення регіональних інтересів. Така ситуація посилює процес зростаючої нестабільності в банківській діяльності: адже основний контингент - це дрібні банки, поставлені в особливо скрутні умови через ряд причин, які часто від них не залежать.

Для використання накопиченого позитивного банківського потенціалу необхідно припинити зростаючий вал банкрутств дрібних банків, розуміючи, що значною мірою різке зниження їх ліквідності спровоковане індиферентним ставленням до цієї проблеми з боку не тільки НБУ, а й самого банківського співтовариства (в особі його асоційованих структур). Переважання в Україні банків із низьким рівнем капіталу - дійсність, яка чітко відповідає фінансовій ситуації, що склалася в країні. Зауважимо також, що відсутність чітких правових норм, особливо в діяльності малих банків, посилює привабливість саме цієї групи банків для здійснення протизаконних операцій.

Створення банківських об'єднань і конкретно такого могутнього об'єднання, як Асоціація українських банків (АУБ), сприяє формуванню і захисту спільних інтересів комерційних банків. Але це не знімає з НБУ його прямих обов'язків забезпечувати рівні умови діяльності кредитних організацій, захищати права кожного комерційного банку, стимулювати активність кредитних організацій, гарантувати своєчасність і повноту виплат по боргах держави, по страхуванню кредитного ризику та ін.

IV. У рамках корегування банківської стратегії у частині підтримки діяльності кредитних установ державою представляється безальтернативним є не тільки здійснення НБУ грошово-кредитної політики, збалансованої за основними напрямами, а й взяття ним на себе відповідальності за створення умов для стабілізації банківської діяльності і на цій базі - всієї інституційної структури банківського співтовариства.

V. Ситуація банкрутств банків створює ґрунт для організації якісно інших банківських структур, здатних вирішувати завдання не тільки поточного, а й стратегічного характеру, використовуючи весь набір сучасних досягнень у банківській справі.

Врахування особливостей сучасного етапу розвитку банківського сегмента дозволяє визначити вихідні позиції утворення нових банківських структур. До можливих варіантів утворення таких структур відносять:

· формування їх на базі банку, що збанкрутував;

· у рамках створення фінансово-промислових компаній;

· як самостійної банківської структури.

Вибір організаційної форми банку - акціонерної або пайової - залежить від ряду умов. Пайова форма організації банку більш прийнятна, коли планується створити банк як структуру фінансового забезпечення основної діяльності засновників і жорстко контрольованої ними. Ця форма організації доцільна і в тих випадках, коли при збільшенні власного капіталу небажане тривале проходження реєстраційних процедур, оскільки тут не потрібне проходження реєстрації випуску цінних паперів. Однак при цьому необхідно враховувати ту обставину, що керівництво банку буде поставлене у велику залежність від пайовиків, що може згодом істотно утруднювати процес розвитку банку.

Акціонерна форма організації банку (як закритого, так і відкритого типу) доцільна, якщо банк створюється як самостійна фінансова структура. У цьому випадку рух акціонерного капіталу мас мобільніший характер. У той же час зростає імовірність проникнення до складу засновників будь-яких небажаних, з точки зору засновників, структур і осіб.

Банкові, орієнтованому на широкий діапазон діяльності, коло клієнтури і роботу в інвестиційній сфері, більше відповідає акціонерний тип. У такому банку можливий тісний взаємозв'язок зі складом засновників і їх намірами. Якщо не передбачаються жорсткі обмеження складу засновників і автономізації діяльності банку, то перевагу потрібно віддати акціонерному типу банку.

Щоби знизити вплив стихійних явищ у становленні банківського сектора, необхідно модифікувати інституційне середовище банківської системи на основі вироблення відповідної державної програми і її законодавчо-правового забезпечення.

До числа основних положень цієї програми повинно входити визначення типів банків за їх функціональними, територіальними і організаційними ознаками з урахуванням відповідності характеру їх діяльності потребам економічного зростання. Так, за функціональними ознаками можна виділити банки:

· що спеціалізуються на інвестиційній діяльності;

· що мають універсальний характер;

· комерційні банки, орієнтовані на операції поточного характеру та ін.

З урахуванням ситуації, що склалася в інвестиційній сфері, доцільно виділити діючі комерційні банки, діяльність яких пов'язана з реальним сектором, і надати їм статусу інвестиційних, поклавши на них контроль за мобілізацією і використанням грошових коштів суб'єктів інвестиційного процесу. З метою забезпечення нормалізації інвестиційного процесу ці банки при реалізації державних інвестиційних програм можуть бути уповноваженими банками і вести інвестиційні рахунки уряду та підприємств, через які здійснюватиметься фінансування даних програм.

Список використаних джерел

1. Луців Б. Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій / Б. Л. Луців. - Тернопіль : Екон. думка @ Карт-бланш, 2001. - 318 с.

2. Банківська справа: Центральний банк і грошово-кредитна політи- ка. Банківські операції : у 5 т. [В. О. Сичов, В. Т. Александров, В. В. Аста- пенко та ін.] ; за ред. В. О. Сичова. - К. : НВП "АВТ ЛТД", 2004. - 528 с. - (Інтегрований навчально-атестаційний комплекс).

3. Кириченко О. Банківський менеджмент : навч. посіб. для вищ. навч. закл. / О. Кириченко, І. Геленко, А. Ятченко. - К. : Основи, 1999. - 671 с.

4. Скоморович І. Г. Банківські операції : навч. посіб. / І. Г. Скоморович. - Львів : Вид-во ПП "Магнолія 2006", 2010. - 482 с.

5. Фінансово-кредитний механізм активізації інвестиційного процесу : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. - К. : КНЕУ, 2010. - 519 с.

6. Закон України про банки і банківську діяльність // Нац. банк Украї- ни. - К., 2012. - 119 с.

7. Закон України про інвестиційну діяльність // Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 47. - Ст. 646.

8. Закон України про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 51. - Ст. 292. 9. Закон України пр

Размещено на Allbest.ru